Художні особливості історичного роману (на основі романів Генріха Манна "Молоді роки короля Генріха IV" та "Зрілі роки короля Генріха IV")

Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 06.05.2013
Размер файла 53,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет іноземних мов

Кафедра англійської філології

Курсова робота

Художні особливості історичного роману (на основі романів Генріха Манна «Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілі роки короля Генріха IV»)

Студентки ІІ курсу спеціальності

"Мова та література (англійська)"

Кокіної Альони Геннадіївни

Науковий керівник:

доцент, кандидат філологічних наук

Бумбур Юлія Миколаївна

Маріуполь 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЕТИКА ЖАНРУ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

1.1 Історія жанру

1.2 Вальтер Скот як основоположник жанру історичного роману

1.3 Історичний роман В. Гюго

1.4 Особливості історичних романів О. Дюма

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ Г.МАННА «МОЛОДІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV» ТА «ЗРІЛІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV»

Висновки до розділу 2

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Дослідження присвячено створенню теоретичної моделі історичного роману, опису його стійких структурних особливостей і будові типології даного жанру. При цьому враховуються різні традиції, які ввібрав у себе історичний роман за період свого розвитку.

В дослідженні роздивляються історичні романи німецького письменника Генріха Манна «Молоді роки короля Генріха IV» (1935) та «Зрілі роки короля Генріха IV» (1938), написані в період найвищої популярності жанру історичного роману.

Мета дослідження - визначити особливості історичного роману як жанру.

Мета визначає наступні конкретні завдання дослідження:

1. Виявити особливості історичного роману.

2. Дослідити історію становлення жанру.

3. Визначити ключові особливості романів Генріха Манна «Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілі роки короля Генріха IV».

Об'єктом дослідження є жанрові особливості історичного роману.

Предметом дослідження є особливості історичних романів Генріха Манна «Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілі роки короля Генріха IV».

Методи дослідження: історико-літературний, біографічний, систематичний, типологічні методи дослідження художнього тексту.

Теоретико-методологічну основу дослідження у зв'язку з характером поставлених завдань склали праці вітчизняних і зарубіжних теоретиків, літературознавців, культурологів, з проблем сутності жанру історичного роману ЧЙЧ ст., а саме праці Волкова. Н.Н., Знаменської. Г.Н. та Ніколаєва. П.А.

Теоретичне значення роботи полягає в дослідженні особливостей історичного роману у піці його розвитку, уточнення понять історизм та гуманізм.

Практичне значення дослідження. Результати роботи можуть бути використані в процесі викладання курсів історії зарубіжної літератури,під час вивчення особливостей історичного роману, спецкурсів і спецсемінарів, присвячених творчості Генріха Манна.

Структура й обсяг роботи. Курсова робота складається із вступу у якому розкриті актуальність, мета, об'єкт, завдання та методи дослідження, двох розділів, РОЗДІЛ.1 «ПОЕТИКА ЖАНРУ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ», та чотирьох підпунктів, в яких розглядається історія розвитку жанру історичного роману, його особливості та історичні романи Вальтера Скотта, Віктора Гюго та Олександра Дюма. РОЗДІЛ.2 «ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ Г.МАННА «МОЛОДІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV» ТА «ЗРІЛІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV»», в даному розділі ми розглянемо на практиці використання історичного роману, його особливості та характерні риси, розкриємо проблематику романів Генріха Манна, та визначимо особливості даних романів; висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку використаної літератури (27 джерел). Загальний обсяг роботи - 30 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПОЕТИКА ЖАНРУ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

Літературний жанр - тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури [9].

Роман - жанр оповідної літератури, розкриває історію декількох, іноді багатьох чоловічих доль протягом тривалого періоду часу, інколи цілих поколінь [10].

Специфічною особливістю роману в його класичній формі є розгалуженість сюжету, відображається складність відносин у суспільстві, що малює людину в системі його соціальних зв'язків.

Роман зародився в XIII столітті у Франції як розважальна література, протиставлена літературі духовного змісту. Вельми різноманітні романи за тематикою - від сімейно-побутових до філософських, від соціальних до пригодницьких. Та зараз ми розглянемо історичний роман.

Історичний роман - це прозовий жанр, в якому вигадані персонажі діють на тлі історичних подій і тому можуть в ході розповіді стикатися з особистостями що реально існували, і брати участь в історичних подіях описуваного періоду [4]. У зв'язку з цим вважається, що в той момент, коли автор починає опис історичних подій, він перестає бути художником і перетворюється на історика-документаліста. Однак це не завжди так. Найчастіше автори схиляються до однієї з цих сторін, і тоді роман виходить більше історією або більше вигадкою.

Історія - правдива розповідь про події минулого. Роман - вимисел. «Історичний роман», таким чином, можна було б визначити як «правдивий вимисел». У самій назві жанру полягало протиріччя: назва поєднала, здавалося б, несумісні, взаємовиключні поняття. Задача теоретиків і апологетів жанру полягала в тому, щоб довести можливість правдивого вимислу і вигаданої правди.

Поняття правди - одне з центральних у романтичній естетиці. Для романтиків 20-х років правда майже ототожнювалась з історією. «Метафізична», абсолютна правда, яку шукали раціоналісти XVIII сторіччя, правда для всіх часів і народів поступилася місцем правді історичного розвитку, що вічно змінюється, рухливій, але справедливій, що неухильно прямує до ідеалів.

У новому її розумінні правда одержала найбільше повний вираз в історичному романі. Історична правда, що складається з маси відносних істин, потребувала широких узагальнень і водночас максимальної конкретності. І те й інше досягалося засобами мистецтва, що зливає воєдино роботу філософського розуму і художньої уяви.

Історичний процес, тобто безупинне становлення людського розуму і суспільства, - це процес боротьби. Щоб зрозуміти його, потрібно зрозуміти глибокий внутрішній конфлікт, у якому коріниться причина руху. Така задача історичного роману, що завжди зображував боротьбу не стільки окремих осіб, скільки історичних сил.

1.1 Історія жанру

Історія, на думку романтиків, - це життя народу, тому його інтереси і пристрасті, його думки входять в зміст історії. Та чи інша подія може набути значення в залежності від того, як відбилася вона у свідомості народу. Тому історія фактів і історія характерів повинна бути доповнена історією думок. Так романісти відкривали собі шлях до вивчення народної свідомості і реально інтерпретували марновірства і легенди, що раціоналістам XVIII сторіччя здавалися дурницею або масовим психозом.

Широкою течією ввійшов у роман фольклор в усіх його формах, - від переказів і пісень до повір'їв і прислів'їв. Історична правда наполегливо потребувала чудесного, тому що чудесне жило у свідомості далеких епох, відбивало інтереси народу і спонукало його до дії.

Кожна епоха вирішує особливу задачу, що визначає усі її процеси, створює її єдність і відрізняє її від інших. Історичний роман повинен зрозуміти цю задачу і цю єдність і пояснити події не дрібними причинами психологічного характеру, не випадками, що виникають у житті, не примхою государя і не капризами двору, а законами епохи.

Проте усе, навіть особо прославлені історичні романи повні біографічних, побутових, психологічних деталей, і всякого роду випадків, що вторгаються в мирне життя героя і спрямовують його на нові, несподівані шляхи. Пригода ніяк не виключена з господарства історичного роману, - навпроти, вона для нього характерна, але випадок, що раптом перевертає хід подій, втрачає свою самостійність. Він є результатом обставин і тенденцій, взаємовідносин сил епохи, що борються. Вторгнення випадку є прояв закономірності і доказ її.

Одним із законів історичного жанру був закон перспективи, без якої неможливо було б осмислити події і створити єдність твору, - а про це романісти-романтики тривожилися не менше, ніж драматурги-класики. Потрібно було показати, куди ведуть події, до чого приходить епоха, показати майбутнє, що виникає з руїн минулого в катастрофах сучасності. Романи, що зображують середньовіччя, повні трагічних і страшних подій, - інакше історична правда була б перекрученою. Але чим страшніше і трагічніше події, тим світліше обрії, виразніше поступальний хід історії і доцільність подій, що відбуваються.

Боротьба епохи не закінчується остаточною й абсолютною перемогою однієї партії, - ліберальна думка 20-х років прагнула до інших висновків. Діалектика німецької філософії, історичний досвід Англії, що одержав своє вираження в романах Вальтера Скотта, і, найважливіше, осмислений у тому ж сенсі історичний досвід Франції підказували, що теза й антитеза повинні завершуватись синтезом, що іноді розумівся як компроміс.

1.2 Вальтер Скот як основоположник жанру історичного роману

Слава творця історичного роману міцно затвердилася за великим англійським письменником Вальтером Скоттом (1771-1832) ще при його житті, починав свою письменницьку діяльність як поета і збирача шотландського фольклору, але після успіху його першого історичного роману «Уейверлі» вирішив присвятити себе виключно цього жанру. Його перу належить 27 романів. Таким був особистий досвід прозаїка: характер історичного мислення в літературі, коли він узявся за створення історичного роману.

Вальтер Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив Вальтера Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

Новаторство Вальтера Скотта полягало в тому, що він створив жанр історичного роману, «до нього не існуючий» (за визначенням В. Г. Бєлінського). В основу світогляду і творчості прозаїка ліг величезний політичний, соціальний і моральний досвід народу Шотландії, який протягом 4 століть боровся за свою національну незалежність проти економічно розвиненої Англії.

Історичний роман В. Скотта став не лише продовженням літературних традицій, а невідомим до того художнім синтезом мистецтва та історичної науки, що відкрило новий етап у розвитку англійської і світової літератури.

Розглянемо основні особливості жанру.

* Поєднання правдивого зображення минулого життя і цікавої динамічної інтриги, рушійними силами якої були великі людські пристрасті - заздрість, ревнощі, мстивість, зажерливість і любов до свого краю, роду, сім'ї та ін.

* Опис, оповідь, діалог - 3 компоненти роману - які у своєрідному співвідношенні поєднані в єдине ціле.

Описи Вальтера Скотта виконували роль не лише експозиції, а й історичного коментаря до подій і персонажів; розповідна лінія в романах створила історичну перспективу розвитку подій, письменник закликав свого читача до нової ролі - не лише учасника подій, а й сторонньої людини, яка на все дивилася з боку; діалоги відзначилися історизмом, особливостями поетики. Відсторонення автора від розповіді дало можливість персонажу самостійно пересуватися, мислити і говорити.

* У романах Вальтера Скота поєднано романтичні пригоди, високі почуття і ницість окремих героїв, які керувалися у своїх вчинках часто протилежними мотивами.

* Усіх героїв поділено на кілька груп:

- реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді;

- люди з народу - брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ - народ, який включив у себе різні соціальні групи;

- молода людина - з нею пов'язана фабула - не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

* Виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз.

* У романі відчутний тісний зв'язок історичного життя з особистим, історичної події з долею героя; але центральне місце у творі зайняло зображення історії, її руху і розвитку, розуміння письменником історичного процесу.

* Письменник далекий від ілюзій. Введений у розповідь авторський текст підводив читача до правильних суджень про цю епоху.

Жанр викликав багато послідовників і наслідувачів, особливо у Франції.

Історичний роман існував вже в XVII столітті, але свого справжнього розквіту він досяг саме в XIX столітті в рамках романтизму, що домінував в той час у європейському мистецтві та літературі. Причиною такого успіху був пильний інтерес до історії, особливо до національної, типовий для епохи романтизму.

Романтизм - ідейний рух у літературі, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку XIX ст. в Росії, Польщі й Австрії, з середини XIX ст. Охопив інші країни Європи та Північної і південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини [27].

Діалоги в історичному романі відзначені історизмом. «Історизм - це поняття, яке склалося в літературі XIX ст. для позначення нового підходу до зображення минулого, коли письменник хоче зрозуміти і показати своєрідність більш або менш віддаленої епохи, чинники і наслідки тих подій, що відтворюються в творі, їхній вплив на особливості характерів або вчинків людей.» [2]. Інакше кажучи, письменник намагається підійти до предмету свого зображення історично. Цей новий підхід приводить до створення нових жанрів: історичних романів, драм, поем. Історичний жанр виник у літературі на межі ХІІІ-ХІХ століть і був пов'язаний насамперед із естетикою романтизму. Найважливішою ознакою історизму в романтизмі вважалось відтворення місцевого колориту, своєрідності національних характерів і т. ін. Історизм виявляється в тому, наскільки правильно письменник розуміє суть зображених ним соціально-історичних подій, в якій мірі він художньо відтворює закономірності суспільного розвитку. Отже діалоги не тільки емоційно забарвлені,а й спонукають до осмислення історичної події.

1.3 Історичний роман В. Гюго

З появою історичного роману виник не тільки новий жанр, саме поняття роману і точка зору на нього змінилися. Колись це був тільки вимисел «легковажний», по визначенню Буало, потім усе більш серйозний, філософський і чуттєвий до кінця XVIII ст. У 20-і роки XIX ст. він перетворився в дослідження. Історичний роман вимагав знань, знайомства з хроніками, зі старою мовою, з філософією і, зокрема, з філософією історії. Якщо він протиставлявся історії, то тільки як жанр більш серйозний, важкий і пізнавальний.

Матеріал історичного роману вимагав особливого до себе підходу. Потрібно було зображувати безліч різних персонажів, кожний з яких був породженням особливого середовища, виражав особливу психологію і належав епосі, мало схожій на сучасну. Не можна було писати тільки «кров'ю серця», переносити в іншу епоху і середовище те, що автор почував сам. Історичний роман вимагав мистецтва перевтілення.

В історичному романі особливе місце зайняв діалог не тільки як засіб характеристики, але і як засіб об'єктивації зображуваного. Автор хотів піти з оповідання, стати непомітним, щоб надати своїм героям самостійність, щоб не затемнювати їхньої історичної суті власними поглядами і симпатіями. Ця тенденція дозволила роману досягти об'єктивності, що була недоступна роману XVIII століття та й не була його метою. Завдяки цьому історичний роман міг охопити такий величезний і різноманітний матеріал.

Щоб бути правдивим, історичний роман повинний був зображувати всю епоху, у всіх її відтінках. Але умови життя, інтереси і «думки» окремих соціальних шарів зовсім різні. Вони повинні одержати своє вираження в персонажах, узятих з різних середовищ, і які мають свою, особливу біографію. Так вступають у роман кілька сюжетів, автономних один від одного, але пов'язаних спільними для всіх діючих осіб інтересами епохи. Утворюється кілька сюжетних центрів і виникає поліцентризм. Разом з тим поняття драматичної єдності стає більш складним.

Саме це і характерно повною мірою для історичних романів В. Гюго. Незважаючи на те що романи Гюго завжди вражають своїм різноманіттям, насичені бурхливими подіями й охоплюють широке коло життєвих проблем, це чітко і мистецьки побудовані твори, сюжет яких можна передати в декількох словах.

Саме в цьому і полягає мистецтво композиції Гюго. Так, його основний герой. Есмеральда, зазвичай з'являється лише в найбільш важливі моменти розвитку дії. Але цих декількох появ письменнику цілком достатньо для того, щоб розгорнути широку картину життя, що сама по собі здобуває велике пізнавальне значення.

Трагічна історія Есмеральди, дівчини, що виросла серед циганів, дозволила Гюго намалювати приголомшливу по своєму впливу на читачів картину життя Парижа XV століття, розповісти про панування церковних догматів і марновірств над свідомістю людей, про феодальну сваволю і пробудження народного невдоволення.

Захопливість, барвистість, стрімкість і несподіваність розвитку подій, жагуча тяга до справедливості, ці риси романів Гюго приковують до себе увагу. Письменник невпинно демонструє приклади людської шляхетності і низькості, з пафосом розповідає про боротьбу добра і зла в суспільстві й в людській душі.

Перевага піднесених людських почуттів над низинним початком, духовної краси над фізичним каліцтвом втілена в романі «Собор Паризької богоматері» у романтично-гротескному образі Квазімодо. Горбатий дзвонар собору Паризької богоматері виявляється здатним на відданість і любов, прекрасну і піднесену. Широко використовуючи романтичний прийом контрастного зображення, іноді свідомо перебільшуючи, звертаючись до гротеску як засобу характеристики, Гюго досяг надзвичайного ефекту; Квазімодо, один із самих вражаючих характерів Гюго, у якому своєрідно переломилися казкові мотиви. Людина зі звіроподібною зовнішністю, Квазімодо як по чарівництву звільняється від свого фізичного каліцтва в момент, коли його опромінює воістину піднесене почуття. Це раптове перевтілення чисте духовної властивості, зовнішність героя залишається такою ж. Але після того як Квазімодо зустрів Есмеральду і полюбив її, він перетворюється і для читача. Ми перестаємо помічати його фізичне неподобство і захоплюємося його духовною красою.

Крім яскравих образів і драматичних ситуацій, романи Гюго привертають увагу своєю історичною і соціальною змістовністю. На відмінність, скажімо, від романів Олександра Дюма, романи В. Гюго, як і романи Вальтера Скотта, допомагають читачам освоїтися з досить складним колом понять і уявлень, що сприяють розвитку історичного мислення, дозволяючи розглядати романтичні ситуації у визначеному історичному світлі. Такого роду історизм Гюго називав «місцевим колоритом». Він підкреслював, що вимоги місцевого колориту уберігають художника і читача від поверховості і банальності.

У цьому змісті «Собор Паризької богоматері» зразковий твір романтика-історика. У романі, як відомо, середньовічний Париж описаний з великою деталізацією. Площі і вулиці старого Парижа, його архітектура, величний будинок собору Паризької богоматері, зображення народних свят і життя соціальних низів, соціального «дна» Парижа відтворені Гюго блискуче. Драма, що розігралася на очах читача, виступає у Гюго в інтенсивному історичному висвітленні, романтична фантазія не веде письменника від реального ґрунту і додає особливу силу його узагальненням.

Однак соціальне й історичне тло в романах Гюго все ж інше, ніж у письменників - реалістів Меріме, Бальзака, Флобера.

Гюго вносив у свої історичні картини риси романтичної сваволі і суб'єктивізму. Історія була для нього лише приводом, лише «трампліном» для розвитку морально - романтичних ідей і концепцій. Герої Гюго завжди «парять» над дійсністю, стикаючись з нею лише в окремі моменти розвитку своєї долі. Тому достовірні і конкретно-історичні факти в розвитку оповідань (зображення барикадних боїв 30-х років у «Знедолених») поєднуються у Гюго з абстрактно-романтичними ситуаціями. Гюго припускає визначену залежність героїв від соціального середовища, але часто вони протиставляється йому. Так, Гаврош у «Знедолених», будучи втіленням народного характеру, поряд з цим залишається героєм з винятковими особистими якостями, властивими романтичному образу. Син негідника, він в усьому протиставляється батьку і середовищу злодіїв, у якому повинна була скластися його вдача. Гюго умів виявити трагічну залежність людини від несправедливих соціальних законів, але поряд з цим він завжди протиставляв вищий моральний початок у людині соціальній сваволі, затверджуючи перемогу добра над злом, не вміючи перебороти цей дуалізм у художній тканині своїх творів.

Різні по своїх сюжетах романи Гюго присвячені, загалом, одній філософсько-етичній проблемі, що автор розкриває, відправляючись зі своїми героями на пошуки Краси і Добра в умовах соціальної несправедливості. Ці поняття осмислені Гюго романтично для нього існували абстрактно Зло і Добро. Однак такий підхід до проблем дійсності не позбавляє творчість Гюго величі і проникливості; пізнання Добра і Зла у світлі моральних категорій дуже важливе для людини.

1.4 Особливості історичних романів О. Дюма

Олександр Дюма - батько створив велике число романів-пригод, побудованих на історичному матеріалі.

Однак між історичними романами Вальтера Скотта, що був родоначальником цього жанру, Меріме («Хроніка часів Карла IX»), Гюго («Собор Паризької богоматері», «Дев'яносто третій рік») і романами Олександра Дюма маються істотні розходження. Високо обдарований оповідач, що володів палкою уявою, блискучий майстер у побудові сюжету і діалогу, О. Дюма, як пише про нього А. Моруа, «не був ні ерудитом, ні дослідником. Він любив історію, але не поважав її». «Що таке історія? говорив він. Це цвях, на який я вішаю свої романи».

«Три мушкетери» (1844), «Двадцять років поспіль» (1845), «Граф Монте-Крісто» (1846), як і багато інших романів Дюма («Графиня Монсоро», «Намисто королеви»), являють собою вільний, але яскравий, захоплюючий виклад різних історичних подій. У романах Дюма виступають Людовик XIII, Ришельє, Ганна Австрійська, герцог Бекінгемський. Але, по суті справи, історичний роман Дюма знайомить нас з романтичними героями. Події в романі Дюма розвиваються з волі випадку, часто з волі людей, непричетних до двору і забутих історією, мушкетерів, гарненьких камеристок королеви...

Створюючи «Трьох мушкетерів», як і ряд інших романів, О. Дюма і його молодий помічник, викладач історії Огюст Маці, використовували «Мемуари пана Д'Артаньяна, капітан-лейтенанта першої роти королівських мушкетерів», дуже мало переймаючись їх сумнівною репутацією. Відомості, отримані з «Мемуарів Д'Артаньяна», пізніше були доповнені справжніми «Мемуарами мадам де Лафайєт», що наштовхнули Дюма і Маці на думку написати роман «Віконт де Бражелон». Так поступово зростало число захоплюючих творів, по яких увесь світ знайомився з французькою історією, хоча ця історія була далеко не в усьому вірна, але й не в усьому фальшива. Дюма вмів із драматизмом, що захоплює, переказати ті чи інші події, зовсім перетворивши «сирий» мемуарний матеріал, вдихнувши в нього кипучу енергію, ожививши його діалогом і подробицями.

Як відзначає А. Моруа, секрет успіху Дюма полягав у тому, що він ввів в оповідання другорядні персонажі, пояснюючи вчинками цих героїв багато великих історичних подій. У цьому, до речі, проявився демократизм нової французької літератури. Адже за Атосом, Портосом, Арамісом і Д'Артаньяном можна побачити цілу юрбу народних героїв, що виступають також у романах і повістях Жорж Санд, В. Гюго, П. Меріме...

«...Ці вигадані герої присутні у вирішальні моменти справжньої історії», пише А. Моруа. Атос ховається під ешафотом під час страти Карла I Стюарта і чує його останні слова. Атос і Д'Артаньян удвох відновлюють Карла II на англійському троні. Араміс намагається підмінити Людовика XIV його братом-близнюком, що згодом стане Залізною Маскою. Д'Артаньян і його друзі змушують примиритися французьких вельмож із двором, диктують мир Ганні Австрійській і Мазарині і т.д.

Романтик Дюма вражає нас тим же, чим і Гюго, своїм вмінням створити «ідеальні характери», польотом фантазії. Але в я об'єктивності варто визнати, що в романах О. Дюма менше історизму, ніж у В. Гюго і Вальтера Скотта, немає художньої багатогранності і глибини, властивої цим письменникам. Для того щоб малювати історичні картини, Дюма досить було двох фарб чорної і білої, у той час як контрасти Гюго таять у собі справді мальовничу гаму тонів, з якої виникають фігури Квазімодо і Есмеральди.

Висновки до розділу 1

У даному розділі ми розглянули історію розвитку жанру історичного роману, дали визначення понять: літературний жанр, роман, історичний роман, романтизм, історизм та еволюція жанру.

Розглянули особливості історичного роману Вальтера Скотта, як засновника цього жанру, та розглянули історичні романи Віктора Гюго та Олександра Дюма.

Отже, історичний роман - це прозовий жанр, в якому вигадані персонажі діють на тлі історичних подій і тому можуть в ході розповіді стикатися з особистостями що реально існували, і брати участь в історичних подіях описуваного періоду. Історичний роман існував вже в XVII столітті, але свого справжнього розквіту він досяг саме в XIX столітті в рамках романтизму, що домінував в той час у європейському мистецтві та літературі. Причиною такого успіху був пильний інтерес до історії, особливо до національної, типовий для епохи романтизму. Його засновником став Вальтер Скотт, він ввів поняття історизму в романтизм. Можна сказати що діалоги у історичному романі не тільки емоційно забарвлені, а й спонукають до осмислення історичних подій. Історичний роман вимагає історичних знань, знайомства з хроніками, зі старою мовою, з філософією і, зокрема, з філософією історії. Завдяки цьому історичний роман вимагає до себе особливого підходу.

Щоб бути правдивим, історичний роман повинний був зображувати всю епоху, у всіх її відтінках. Завдяки цьому утворюється кілька сюжетних центрів і виникає поліцентризм. Разом з тим поняття драматичної єдності стає більш складним.

Саме це і характерно повною мірою для історичних романів В. Гюго. Його романи привертають увагу своєю історичною і соціальною змістовністю, у своїх історичних романах автор розкриває філософсько-етичні проблеми, дає їх чітке рішення, та звертає увагу читача більш на внутрішній стан та красу людини, чім на зовнішність.

Історичний роман О.Дюма був переповнений романтизмом, захопливими пригодами та відважними вчинками героїв, як головних так і другорядних. Можна сказати що романи Дюма були захопливими, але не глибокими по змісту, він використовував історизм у меншій мірі ніж інші митці цього жанру.

Історія як матеріал вивчення невичерпний. Сказати про епоху усе, що відомо, відновити її цілком, мабуть, неможливо. Тим більше неможливо зобразити її в історичному романі. Романісту доводиться вибирати. Він повинен вибрати явища, що характеризують даний історичний процес і вказують шляхи його розвитку. Вимога «перспективи» припускає саме такий вибір.

Накопичення фактів, витягнутих зі старих хронік, відповідно до нових уявлень, не є історією, а тому не є і правдою. Це зовнішня правда, правда документів, а не справжня і вища.

Протиставлення справжньої і вищої правди правді фактичної і, так сказати, випадкової було широко поширене в поетиці романтизму. Під фактичною правдою розумілося те, що було засвідчено документами. Вища ширше: вона включає в себе зміст подій, дух епохи. Щоб розкрити її, історик повинен по убогим даним, користаючись правдою фактичною і переборюючи її, відгадати саме головне свідомість і почуття народу, що робив історію. Цього не можна знайти ні в яких пам'ятниках і документах, це потрібно відтворити чи уявити. Ерудиція може відновити лише сліди історичної творчості народів і загальний шлях, що вони пройшли до нашого часу. Щоб зрозуміти причини, що викликали війни, повстання, довгі століття мовчання потрібно уява. Безодня, що лежить між убогою емпірією і ідеєю, повинна бути переборена вимислом. У цьому і полягала задача історичного роману.

РОЗДІЛ 2. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ Г.МАННА «МОЛОДІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV» ТА «ЗРІЛІ РОКИ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV»

історичний роман генріх манн

Генріх Манн (народився 27 березня 1871 року - помер 11 березня 1950 року), німецький письменник, есеїст, драматург, більше прославлений як романіст. Отримав визнання народу після того як випустив книги, такі як «Вірнопідданий» (1918), «Молоді роки короля Генріха IV» (1936) і «Зрілі роки короля Генріха IV» (1938).

Видатному німецькому письменникові Генріху Манну в історичній дилогії «Молоді роки короля Генріха IV» (1936) року і «Зрілі роки короля Генріха IV» (1938) року, вдалося створити переконливий і яскравий образ ідеального монарха. Історичне оповідання збудовано письменником як біографія героя з дитячих років до трагічного кінця його життя. Про це говорять самі назви романів, які створили дилогію.

Для дилогії романіст обрав просту і зрозумілу композицію - вона побудована у формі життєпису головного героя. Проте і на цей раз письменник залишався вірним улюбленому йому панорамному зображенню життя. Перед нами величезне багатобарвне полотно французької дійсності кінця XVI - початку XVII віків.

Життєпис Генріха відкривається знаменною фразою: "Хлопчик був маленький, а гори були до неба" [12]. Надалі йому належало зрости і знайти своє особливе місце в світі. Мрійливість і безтурботність, властива його молодим рокам, по ходу творів поступається місцем мудрості у зрілі роки. Але в ту хвилину, коли йому відкрилися всі грізні небезпеки життя, він заявив долі, що приймає її виклик і назавжди збереже і свою початкову мужність і свою природжену веселість.

Подорожуючи по країні до Парижу, Генріх ніколи не залишався один. Вся утворена навколо нього купка його молодих однодумців, теж шукали пригод і таких же благочестивих і зухвалих, як він, захоплювала його вперед з неймовірною швидкістю. Всім, що оточували молодого короля, було не більше двадцяти років. Вони не знали бід, нещасть і поразок і не хотіли визнавати ні земних установлень, ні сильних світу цього. Повний переконання в тому, що його діло праве, Генріх зберіг в пам'яті вірш свого друга, Агріпи Д Обинье, і вирішив, що ніколи не будуть через нього люди лежати убитими на полі бою, сплачуючи своїм життям за розширення його королівства. А також, тільки він повною мірою усвідомив, що на суспільство Господа нашого Ісуса Христа йому і його товаришам навряд чи можна розраховувати. На його думку, надії на таку честь у них було не більше, ніж у католиків. Цим він істотно відрізнявся від багатьох протестантів, ревнителів істинної віри, і католиків, схожих в прагненні до переваги над іншими - єретики. У Генріха ніколи не було таких кардинальних нахилів, про що він і скаже людям в майбутньому.

Але тим не менше, після знайомства з паризьким двором, його звичаями і правилами, деяким раннім переконанням молодого короля довелося зникнути, а деяким ще раз довести свою точність і справедливість. Тільки одне відчуття, що жити важливіше ніж мстити, супроводжувало його протягом усього життя, і Генріх завжди дотримувався цього переконання.

Наступний етап його життя - перебування в Парижі, столиці французької держави, він почав зі знайомства з Лувром і людьми, які жили в цьому палаці. Там йому "не змінювало критичний дотепність, і ніякої показної блиск не міг затуманити пильність його погляду". У цій обстановці Генріх навчився зберігати спокій і веселість у найважчих ситуаціях, а також знайшов здатність сміятися над своїми однодумцями, для того, щоб заслужити прихильність і настільки необхідну довіру королівського двору. Але тоді він ще не здогадувався, скільки разів ще йому доведеться випробувати самотність і ставати жертвою зради і тому сперечався, звернув до уламку минулого століття (адмірала Колиньи) своє сміливе і спрямоване до майбутнього послання,не дивлячись на те що він ще і не був викарбуваною життям особою, називаючи своє покоління молоддю і прагнучи згуртувати свою країну проти її ворога. Впевнено дивлячись вперед, він весело і щиро сміявся. І цей сміх ще багато раз допомагав йому в майбутньому, в ті часи, коли Генріх, пізнавши ненависть, оцінив і велику користь лицемірства. "Сміятися в обличчя небезпек",- такий девіз молодого короля на все життя.

Але, безумовно, Варфоломіївська ніч сильно вплинула на погляди і психологію Генріха. Вранці в Луврі з'явився зовсім інший Генріх, ніж той, який ще ввечері весело бенкетував у великому залі. Він розпрощався з дружнім спілкуванням людей між собою, з вільної, відважної життям. Цей Генріх надалі "буде покірним, буде зовсім іншим, під оманливою личиною приховавши колишнього Генріха, який завжди сміявся, невтомно любив, не вмів ненавидіти, не знав підозр". Він глянув зовсім іншими очима на підданих, простолюдинів і зрозумів, що домогтися від них зла набагато легше і швидше, ніж чогось доброго. Він побачив, що "робив так, як ніби людей можна стримати вимог благопристойності, насмішкою, легковажним волі". Правда після цього він не змінив своїм гуманістичним переконанням і обрав складний шлях, тобто той, мета якого - все-таки домогтися від людей добра та милосердя. Тим не менш, Генріху ще належало пройти всі кола пекла, пережити приниження, образи і образи, але допомогла йому пройти через це одна особлива риса, властива його характеру - усвідомлення своєї обраності і розуміння свого дійсного призначення. Тому він хоробро йшов по своєму життєвому шляху, впевнений у тому, що він повинен пройти все, що визначено йому долею. Варфоломіївська ніч дає йому не тільки пізнання ненависті і "пекла", але і розуміння того, що після смерті його матері, королеви Жанни, і головного ревнителя істинної віри - адмірала Колиньи, йому не на кого покластися і він повинен був рятувати себе сам. Хитрість стає його законом, тому що він дізнався, що саме хитрість управляє цим життям. Він уміло приховував свої почуття від інших, і лише "під прикриттям ночі і темряви особа Наварри нарешті виражає його справжні почуття: рот скривився, очі заблищали ненавистю".

"Нещастя може дарувати недодані шляху пізнання життя", - пише автор в повчанні (moralite) до однієї з глав. Справді, після численних принижень Генріх навчився сміятися над собою, "наче сторонній чоловік", а один з його небагатьох друзів, Д Ельбеф говорить про нього: "Він - незнайомець, що проходить сувору школу".

Пройшовши цю школу нещасть під назвою "Лувр", і нарешті вирвавшись на свободу, Генріх ще раз підтверджує власні висновки про те, що релігія не грає особливої ролі" "Хто виконує свій обов'язок, той моєї віри, я сповідую релігію тих, хто сміливий і добрий", а найголовніше завдання короля - зміцнити і об'єднати людей і державу. У цьому ще одна відмінність від інших монархів - прагнення до влади не для того, щоб задовольнити власні інтереси і отримати вигоду для себе, а для того, щоб зробити свою державу і підданих щасливими і захищеними. Але для того, щоб добитися цього, король повинен бути не тільки хоробрим, тому що хоробрих людей на світі багато, головне - бути добрим і мужнім, що дано не кожному. Якраз цього зміг навчитися Генріх в житті. Він легше пробачав іншим їхні провини, ніж себе, а також знайшов рідкісну для того часу якість, яка була нова і незнайома народу - людяність - змусила людей засумніватися в міцності звичного їм світу боргових зобов'язань, платежів і жорстокості. У міру того як він наближався до престолу, він показав світу, що можна бути сильним, залишаючись людяним, і що, захищаючи ясність розуму, захищаєш і держава.

Виховання, отримане ним в роки полону, підготувало його до того, що він став гуманістом. Знання людської душі, яке далося йому так нелегко, - це найцінніше знання епохи, в якій він правив.

Незважаючи на настільки бурхливе життя, яке вів Генріх, і на всі його численні захоплення, лише одне ім'я зіграло дійсно велику роль у його житті. Королеву Наваррську, або ж просто Марго, можна назвати фатальною фігурою в житті Генріха. Він любив і ненавидів її, "розлучитися з нею теж можна, як і з будь-якої іншої; але її образ відбився на всьому його шляху, як чари або прокляття, і те і інше захоплює саму суть життя, не те що піднесені музи". Марго не робила йому особливі подарунки, не кинула заради нього свою батьківщину, але саме з нею пов'язані всі трагічні і прекрасні моменти життя короля Генріха IV.

Але навіть після одруження на принцесі Валуа, Генріх не став серйозним ворогом в очах королівського дому і могутнього року Гизов, він не був трагічної фігурою і не перебував у всіх на виду, в центрі подій. І ось, під час зіткнення з королівською армією настає переломний момент. "Він стає навіть щось великим: борцем за віру за образом і подобою біблійних героїв. І всі сумніви людей в ньому зникають. Адже він бореться вже не заради землі або грошей і не заради престолу: він жертвує всім заради слави Божої; з непохитною рішучістю приймає сторону слабких і пригноблених, і на ньому благословення Небесного Царя. У нього ясний погляд, як у справжнього борця за віру" [12].

В цей час він робить свій найбільший і значний крок на шляху до престолу. Але остаточне торжество буде куплено не тільки ціною його власних жертв: "Генріх стає свідком того, як приносяться в жертву людей, яких він хотів би зберегти. <>.... На полі битви при Арці король Генріх, весь залитий потім після стількох боїв, плаче під пісня перемоги. Це сльози радості, інші він проливає про вбитих і про все те, що скінчилося разом з ними. У цей день скінчилася його молодість" [12].

Як ми бачимо, його дорога до престолу була наповнена суворими школами і випробуваннями, але його справжня удача полягає в тому, що він мав величезну природженою твердість характеру, що виражається в вірі в те, що ця довга дорога, незважаючи на всі негаразди, побідоносна, що через трагічні помилки і потрясіння, Генріх повільно рухається по шляху духовного та інтелектуального вдосконалення, і що в кінці цієї дороги, молодого короля обов'язково чекає справедливий і вірний кінець. Генріх Манн зображає короля гуманіста, людину яка сповідує гуманізм.

Гуманізм - це визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини. Гуманізм стверджує цінність людини як особистості, його право на свободу, щастя,розвиток, прояв своїх здібностей [1].

Герой Генріха Манна, залишив по собі пам'ять як справедливий, добрий король, важливий для автора і як активний борець і діяч, гуманіст на коні, та з мечем в руці. Історична дилогія у завершальній книзі - "зрілості", присвяченій діяльності вже сформованого правителя-гуманіста, який ясно усвідомлює свої завдання і мету своїх дій, який вже не йде навпомацки у життєвому лабіринті, а який активно і свідомо впливає на обставини, - потреба в мораліте для завершення кожної глави відпадає, автор обмежується одним загальним "мораліте" (воно вже так не називається), яке служить фіналом всієї епопеї.

Герой-гуманіст як би встає в один загальний стрій з тими, хто і сьогодні веде боротьбу проти ворогів людства, що діють нині під іншими іменами і в інший оболонці, не менш, а ще більш небезпечних, підступних і злих. З повним правом герой стверджує, що його боротьба не пропала дарма, що вона вливається в боротьбу людства проти реакції, яка триває після нього. "Я живу, і зовсім не як привид. Ви продовжуєте мене. Не втрачаєте мужність посеред жорстокої сутички, де стільки грізних ворогів ополчилися на вас... Щастя існує. Достаток у вас під рукою. І цілі народи з кинджалом не завоюєш. Не бійтеся вбивць, яких підсилають до вас... Дійте розумніші мене... Революції не здійснюються в призначений час, ось чому треба доводити їх до кінця, нехай з допомогою сили" (VII, 295-296). [14].

Так Генріх Манн, не порушуючи історичної перспективи, прагне поставити свого героя в один стрій з борцями Опору 30-х років. Так і сьогодні образ войовничого гуманіста епохи Відродження, створений художником, сприймається нами живим і близьким, здатним влити мужність і надихнути на боротьбу проти ворогів миру і прогресу, в який би одягу вони не вбиралися.

Життєпис Генріха IV, задуманого як образ мудрого та гуманного державного діяча, ставить перед читачем питання добра і зла, війни і миру, любові і ненависті; змушує думати про закономірності історії і ролі в ній розуму і душі, про людину в моменти його величі і його падіння, про спрагу щастя і страждання, що випадають на долю людей.

Треба сказати, що з 1933 по 1945 рік історичний жанр займав значне місце у творчості багатьох німецькомовних майстрів слова, таких, наприклад, як Генріх і Томас Манн, Ліон Фейхтвангер, Стефан Цвейг, Бруно Франк, Бертольд Брехт, Иоганнес Р. Бехер, і інші. До історичної теми зверталися і ті, хто залишався у фашистській Німеччині, і ті, хто покинув її. Але найбільше творів історичного жанру створювали в ту пору письменники-емігранти. Звертаючись до подій минулого, вони прагнули на уроках попередніх епох зрозуміти сьогодення і надихати на боротьбу проти фашизму в ім'я майбутнього. Як і більшості провідних діячів німецької культури, Генріху Манну довелося покинути батьківщину на початку 1933 року, коли до влади прийшли нацисти і в країні зацарював терор. Гітлерівці внесли його ім'я в список неугодних їм письменників, а його книги - в число заборонених книг. У серпні 1933 року у нього було відібрано німецьке громадянство; його майно, банківські вклади, гонорари - все було конфісковано. Гітлерівці завжди бачили в Генріху Манну одного зі своїх найбільш непримиренних ворогів. Та хіба вони могли забути, що саме його перу належав "Вірнопідданий" (1918), який увійшов не тільки в німецьку, але і в світову літературу як перший антифашистський роман. Генріх Манн хотів донести до народів, а перед усе до своїх співвітчизників, ідею гуманізму та свободи людини.

Висновки до розділу 2

У даному розділі ми розглянули на практиці використання жанру історичного роману, його особливості та характерні риси, розглянули романи письменника ХХ ст. Генріха Манна «Молоді роки короля Генріха IV» (1936) і «Зрілі роки короля Генріха IV» (1938). Розкрили поняття терміну гуманізм, та його відношення до даних романів, як автор використовує цей термін і з якою метою.

Головний герой король Генріх IV - виступає у ролі великого правителя - гуманіста епохи Відродження, спонукає та надихає на дії проти ворогів миру і прогресу народу. Переплетіння авторського відношення до своєї сучасності, та вираження його через епоху Генріха IV, надає і зараз роману, актуальності й новизни проблематики. Оскільки проблема свободи та гуманності залишається гострою і по сьогодення.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

В даній курсовій роботі ми розглянули та розкрили такі поняття як: історичний роман, роман, літературний жанр, романтизм, історизм та гуманізм.

У першому розділі даної роботи ми розглянули особливості історичного роману Вальтера Скотта, як засновника цього жанру, і розглянули історичні романи Віктора Гюго та Олександра Дюма.

Історичний роман - це прозовий жанр, в якому вигадані персонажі діють на тлі історичних подій і тому можуть в ході розповіді стикатися з особистостями що реально існували, і брати участь в історичних подіях описуваного періоду. Історичний роман існував вже в XVII столітті, але свого справжнього розквіту він досяг саме в XIX столітті в рамках романтизму, що домінував в той час у європейському мистецтві та літературі.

У другому розділі даної роботи ми розглянули дилогію Генріха Манна, яка складається з двох історичних романів, та створена в еміграції («Молоді роки короля Генріха IV» - 1936, «Зрілі роки короля Генріха IV» - 1938). В дилогії про Генріха IV заперечення з'єднується з твердженням. Пафос дилогії - в затвердженні гуманістичної активності, боротьби за перемогу розуму і людяності.

Генріх Манн звернувся в цьому творі до історії Франції XVI - XVII ст., до драматичної епохи кривавих розбратів між католиками і гугенотами, боротьби прогресивних сил за подолання феодальної анархії і створення централізованої держави. Центром дилогії стала фігура французького короля Генріха IV (1553-1610), енергійного державного діяча, сміливого і проникливого політика, що зумів об'єднати під своєю владою обидві партії і приглушити розбрати в країні. Історична достовірність подій, правда психології людей XVI - XVII століть, їх пристрастей і забобонів, з'єднуються в дилогії з втіленням багатовікових гуманістичних шукань, і усе це зв'язано з філософсько-історичними і етичними роздумами гостросучасного характеру. Роздуми ці тим переконливіше, чим відчутніше жива плоть французької історичної дійсності.

Герої дилогії живуть на рубежі XVI - XVII ст., і письменник ревно піклується про історичний колорит, а тим часом як би знімає тимчасову дистанцію, включаючи своїх персонажів в контекст світової історії, продовженої повікою двадцятим. Історичний конфлікт тієї епохи - боротьба буржуазії, що народжувалася, і нового дворянства з католицькою для феодала реакцією - представлений Манну як боротьба життя зі смертю, людяності з варварством, розуму з неосвіченістю. Франція XVI - XVII ст. зіставляється тим самим з Німеччиною XX ст., її протиріччя - з варварством фашизму і героїкою антифашистської боротьби.

Роман відбиває важливі сторони історичного прогресу : за час життя Генріха Наваррського, що зуміло створити централізовану державу, в країні ослабився вплив феодальної аристократії, посилилася роль буржуазних стосунків. Але на шляху здійснення ідеалів гуманізму виросла нова небезпека - влада грошового мішка.

Генріх в дилогії не стільки реальний державний діяч з дійсно властивими йому за історичними свідченнями рисами, скільки образ, що утілює манновську концепцію людини, його ідеал гуманіста-борця. Генріх IV бере на себе відповідальність за долі історії і намагається повернути її в русло розуму, людяності.

Історичний роман тут є одночасно романом виховання, становлення особи. Усе пропущено через долю Генріха, назви частин і глав означають етапи його виховання і самовиховання. Генріх Манн відтворює в дилогії увесь життєвий шлях Генріха IV - від дитячих років, проведених в Піренейських горах, до загибелі в королівському палаці від руки підісланого вбивці. Письменник простежує, як мужнів в його героєві розум, як загартовувалася його воля, як все більшу визначеність придбавало в нім прагнення до активного прогресивного діяння.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрушко В. А. Этические модальности у Лоренцо Валы / В. А. Андрушко // Рациональность, рассуждения, коммуникация : науч. сб. - К., 1987. - С. 52-58.

2. Генрих Манн // Литературный энциклопедический словарь / под ред. В. М. Кожевникова и П. А. Николаева. - М. : Наука, 1987. - С. 326-327.

3. Генрих Манн, Томас Манн. Эпоха. Жизнь. Творчество : переписка, статьи / пер. с нем. С. Апта ; сост. Г. Н. Знаменская. - М. : Прогресс, 1988. - 496 с.

4. Горский И. Исторический роман / И. Горский. - М. : Книга, 1960.

5. Гребенникова Н.С. Зарубежная литература XX века / Н. С. Гребенникова. - М. : Наука, 1999. - 314 с.

6. Дамнин А. История, одетая в роман / А. Дамнин. - М. : Прогресс, 1988. - 298 с.

7. Дьяконова И.И. Английский романтизм. Проблемы эстетики / И. И. Дьяконова. - М. : Наука, 1978. - 209 с.

8. Ингер А. Искусство шотландского чародея / А. Ингер. - М. : Наука, 1983. - 342 с.

9. История зарубежной литературы XX века. 1917-1945 гг. / под ред. В. Н. Богословского, 3. Т. Гражданской. - М. : Высш. шк., 1984. - 340 с.

10. История зарубежной литературы XX века / под ред. Л. Г. Андреева. - М. : Высш. шк., 1980. - 462 с.

11. Кеттл А. Введение в историю английского романа / Арнольд Кеттл ; пер. С англ.. - М. : Прогресс, 1960. - 448 с.

12. Манн Г. Молодые годы короля Генриха IV / Г. Манн ; пер. с нем. / В. Станкевич. - М. : Правда, 1957.

13. Манн Г. В защиту культуры : сб. ст. / Г. Манн ; пер. с нем. ; сост. и предисл. Г. Знаменской. - М. : Радуга, 1986. - 416 с.

14. Манн Г. Зрелые годы короля Генриха IV / Г. Манн ; пер. с нем. Н. Касаткиной. - М. : Правда, 1988.

15. Манн Генрих. Молодые (зрелые) годы короля Генриха IV [Электрон. ресурс]. - Режим доступа : http://lib.rin.ru/doc/i/5026p.html.

16. Наливайко Д. С. Віктор Гюго. Життя і творчість / Д. С. Наливайко. - К. : Либідь, 1976. - 285 с.

17. Николаев В. Виктор Гюго : критико-биогр. очерк / Н. Николаев. - М. : Худож. лит., 1975. - 276 с.

18. Пахсарьян Н.Т. История зарубежной литературы XVII-XVIII веков : учеб.-метод. пособие [Электронный ресурс] / Н. Т. Пасхарьян. - М., 1996. - 102 с. - Режим доступа : http://www.philology.ru/literature3/pakhsaryan-96.htm

19. Пушкин А. С. О романах Вальтера Скотта / А. С. Пушкин // Собрание сочинений : в 10 т. - М. : Радуга, 1982. - Т. VII. - С. 23-46.

20. Реизов Б. Творчество Вальтера Скотта / Б. Реизов. - М. : Наука, 1981. - 325 с.

21. Реизов Б. Французский роман ХIХ века / Б. Реизов. - М. : Худож. лит., 1977. - 367 с.

22. Рыкова М. Писатели Франции / М. Рыкова. - М. : Прогресс, 1994. - Высш. шк. - 379 с.

23. Серебров Н. Н. Генрих Манн : очерк творческого пути / Н. Н. Серебров. - М. : Наука, 1974. - 296 с.

24. Скотт В. Айвенго : роман / Вальтер Скотт. - М. : Худож. лит., 1983. - 389 с.

25. Дюма О. Три мушкетери : роман / О. Дюма ; пер. із фр. Р. Терещенка. - Тернопіль : Навч. книга - Богдан. ; К. : Веселка, 2004. - 624 с.

26. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Голов. ред. УРЕ, 1986. - 416 с.

27. Харківська школа романтиків / вступ. ст., ред. і приміт. А. Шамрая. - Х.: Фоліо, 1980. - 276 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Передумови формування революційних настроїв і поглядів у Генріха Гейне. Дитячі роки під впливом французької окупації, життя у Франції. Елементи Просвітництва в політичній ліриці. Особливості творчого стилю, поетики, композиції та жанру поетичних творів.

    курсовая работа [65,8 K], добавлен 15.11.2015

  • Етична концепція та світогляд письменника, етичні проблеми його творчості, проблематика роману "Більярд о пів на десяту". Характери та мотиви поведінки, морально-етична концепція персонажів роману, викриття злочинності, аморальності, антилюдяності воєн.

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 10.11.2010

  • Дитячі мрії Р. Стівенсона - поштовх до написання пригодницьких романів. Художні особливості створення роману "Острів скарбів": відсутність описів природи, розповідь від першої особи. Аналіз творчості Стівенсона як прояву неоромантизму в літературі.

    реферат [26,9 K], добавлен 07.10.2010

  • Характеристика жанру історичного роману в англійській та французькій літературі ХІХ століття. Роман "Саламбо" як історичний твір. Жанр роману у творчості Флобера. Своєрідність та джерело подій, співвідношення "правди факту" та художньої правди у романі.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 31.01.2014

  • Історія роману Г. Гессе "Степовий вовк". Трагедія розколеної, розірваної свідомості головного героя роману Галлера. Існування у суспільстві із роздвоєнням особистості. Творча манера зображення дійсності. Типовість трагедії героя. Самосвідомість Галлера.

    курсовая работа [34,6 K], добавлен 08.02.2009

  • Біографія та основні періоди творчості Ч. Діккенса, його творчість в оцінці західного літературознавства. Автобіографічні моменти роману "Життя Девіда Копперфілда", втілення теми дитинства у романі, художні засоби створення образу головного героя.

    курсовая работа [39,1 K], добавлен 21.01.2009

  • Новаторство творчого методу Вальтера Скотта, основна тематика його романів, особливості використання метафор. Загальна характеристика роману В. Скотта "Айвенго": проблематика даного твору, роль та значення метафори у відтворенні історичної епохи.

    курсовая работа [55,3 K], добавлен 20.07.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.