Метафоричність романів В. Скотта

Новаторство творчого методу Вальтера Скотта, основна тематика його романів, особливості використання метафор. Загальна характеристика роману В. Скотта "Айвенго": проблематика даного твору, роль та значення метафори у відтворенні історичної епохи.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 20.07.2011
Размер файла 55,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

39

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми курсової роботи. Роман - це універсальний жанр, який здатний відтворити найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні картини життя, сповнені складних перипетій і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку, в найрізноманітніших зв'язках зі світом. Його своєрідність визначається особливим, підкреслено специфічним змістовим аспектом. Роман, за влучним спостереженням М. Бахтіна, має справу лише з «неготовою, невизрілою, що перебуває у становленні, дійсністю, з її постійною переоцінкою і переосмисленням». Орієнтація на широке охоплення дійсності та поглиблене дослідження людських характерів зумовлюють необхідність розгалуженого сюжету, ускладненої композиції, оригінального моделювання просторово-часових параметрів. Роман не має твердо усталеного канону. Порівняно з іншими епічними жанрами це найбільш «вільна» форма, нескута внутрішніми нормативами, форма, яка дозволяє широкий спектр пошуків у доборі та розміщенні художньо осмислюваного матеріалу й у виборі оповідача, засобів втілення авторського задуму.

Вивчення роману як жанру починається майже одночасно з його появою. Незважаючи на те, що питання про епоху його виникнення залишається і сьогодні дискусійним, існування роману, як і його дослідження, вимірюється століттями. За цей тривалий період роман еволюціонує, трансформується, набуває найрізноманітніших модифікацій, але сутність його як найпрезентабельнішого виду епіки залишається незмінною - людська доля, людина в її найнесподіваніших і закономірних, випадкових і передбачуваних зв'язках зі світом.

Вальтер Скотт по праву вважається творцем історичного роману на Заході. Він творив в перехідну історичну епоху, коли помітно зріс в середовищі романтиків інтерес до минулого. Звертаючись до історії, Скотт прагнув уловити її глибинні тенденції, що дозволяють краще зрозуміти сучасну йому дійсність. Скотт бачив в історії рух, боротьбу, незбориму перемогу прогресивних сил. Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника.

Новаторство його в літературі ХІХ ст. полягало в тому, що ним були вироблені принципи історичного методу, що дозволяв створювати захоплюючі, звільнені від надмірної архаїзації мови і такі, що разом з тим сповна передають своєрідність і характерні риси описуваної епохи, романи.

Розробленість теми:

Курсова робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

Проблемам розвитку роману присвячено значну як за обсягом, так і за змістом кількість наукових досліджень. Ґрунтовністю позначені історико-літературні праці, які торкаються питань типології роману, специфіки окремих його різновидів. Естетична рухомість цієї форми, нові аспекти романного мислення спонукають науковців ще й ще повертатися до історії становлення роману, з'ясовувати його сутність. Тематична спрямованість, жанрово-стильові та образно-мовні особливості значного масиву романістики досліджуються у працях А.В. Дружиніна, Е.І. Клименко, Д.М. Урнова, М. Левченка, Б. Мельничука.

Цінні висновки про особливості романів Вальтера Скотта містять праці Д. Дайчес, В.П. Майкова, В.Г. Белінського, А.А.Єлістратова та інших.

Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей метафоричності романістики Вальтера Скотта.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

виявити та опрацювати фахову літературу з теми курсової роботи;

розкрити новаторство творчого методу В. Скотта;

дати загальну характеристика романів В. Скотта;

розкрити співвідношення історії і вигадки в романах Вальтера Скотта;

охарактеризувати проблематику роману «Айвенго»;

дослідити роль метафори у створенні історичної епохи роману «Айвенго».

Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є метафоричність романів В. Скотта.

Предметом є дослідження ролі метафори у створенні історичної епохи роману В. Скотта «Айвенго».

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. При опрацюванні вихідної інформації були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про особливості романістики В. Скотта, новаторство творчого методу В. Скотта, співвідношення історії і вигадки в його романах, охарактеризована проблематика роману «Айвенго», роль метафори у створенні історичної епохи роману.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Основна частина складається з двох розділів. Вступ містить визначення актуальності, значення роботи та структури дослідження; обговорюється шлях дослідження, мета, методи, задачі.

1. Метафоричність романістики В. Скотта

1.1 Новаторство творчого методу Вальтера Скотта

Все життя Вальтера Скотта (справжнє ім'я - герцог Бокль) було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат. До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував свої «Пісні шотландського кордону», до яких ввійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи.

В числі своїх попередників на цьому поприщі Скотт називав численних авторів «ґотичних» й «антикварних» романів, особливо його захоплювали книги Мері Еджуорт, яка присвятила свою творчість зображенню ірландської історії. Але Скотт шукав свій, власний шлях. «Ґотичні романи» не задовольняли його своїм містицизмом, «антикварні» - незрозумілістю для сучасного читача. Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника.

Новаторство його в літературі ХІХ ст. полягало в тому, що ним були вироблені принципи історичного методу, що дозволяв створювати захоплюючі, звільнені від надмірної архаїзації мови і такі, що разом з тим сповна передають своєрідність і характерні риси описуваної епохи, романи.

Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським (від лат. Providence - Божа воля). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні «історії королів», Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив боротьба між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином Скотт показав: рухаючою силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Іще одна деталь: попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходять своє вирішення у минулому.

Універсальну структуру історичного роману, яку створив Скотт, було підхоплено у багатьох країнах (Гюґо, Купер, Куліш та ін.), причому не тільки романом історичним. Роман завжди є історичним, тому що він осмислює події, які, хоч на декілька років, але віддалюються від сучасності, і тому що реалістичний роман сприймає людину на фоні руху історії (Стендаль, Бальзак, Толстой). Тому Скотта вважають одним із творців сучасного жанру роману.

Н.Я. Дьяконова в книзі «Англійський романтизм: Проблеми естетики» пише: «Виходячи з певного значення історії для розвитку літератури, а також і предмету літератури - людських відносин, Скотт формулює завдання історичного роману. Скотт вважав, що історизм роману полягає в тому, щоб спиратися на справжні факти, як «жили, думали, відчували люди минулих століть, чому так поступали, а не інакше під тиском обставин і політичних пристрастей» [13, с. 48].

Дослідник творчості Скотта радянський критик Б. Реізов в книзі «Творчість Вальтера Скотта», відзначає, що Скотт створив принципи нової історіографії: «ідея загальнолюдської єдності зробила Скотта не тільки художником, але і істориком і створила основу для історизму ХХ сторіччя».

Щоб створити справжній історичний роман, на думку В. Скотта, потрібно точно уявити собі приватне життя тієї епохи, її «характер». Історія ж характеру, із його точки зору, - це історія культури, історія суспільної свідомості. Як пише Б. Реізов, «в романах Скотта, мабуть, вперше в європейській літературі з'явився на сцені народ: не окремі більш менш видатні особи «простого звання», а цілі групи, натовпи народу. Народ у нього - це справжній людський колектив, рухомий, мислячий, такий, що сумнівається, об'єднаний загальними інтересами і пристрастями, здатний до дії через власну закономірну реакцію на події» [31, с. 23].

Вальтер Скотт незвичайно розширив межі роману. Ніколи ще роман не охоплював такої кількості типів, станів, класів і подій. Вміщати в одне оповідання життя всієї країни, зобразити приватні долі на тлі суспільних катастроф, сплести життя звичайної середньої людини з подіями державного значення означало створити цілу філософію історії, пройняту думкою про єдність історичного процесу, про нерозривний зв'язок приватних інтересів з інтересами всього людського колективу [26, с. 29].

В. Скотт художньо з'єднав історичну правду з вигадкою, пояснивши правомочність такого з'єднання тим, що «найважливіші людські пристрасті у всіх своїх проявах, а також і джерела, які їх живлять, загальні для всіх станів, країн і епох; звідси з незмінністю витікає, що хоча даний стан суспільства впливає на образ думок і вчинки людей, ці останні по своїй суті надзвичайно схожі між собою. Тому їх відчуття і пристрасті за своїм характером і по своїй напруженості наближаються до наших. І коли автор приступає до роману, то виявляється, що матеріал, який він має в своєму розпорядженні, як мовний, так і історично-побутовий, в такій же мірі належить сучасності, як і епосі, вибраній ним для викладу» [9, с. 65].

У центрі уваги Скотта була дія на людину, її безпосереднього оточення і віддаленого минулого. Як відзначає англійський дослідник, відчуття взаємозалежності людських життів, їх складних переплетень пронизує романи Скотта. Скотт бачив в людині як би фокус взаємодій, що перехрещуються, незалежно від власної волі, її слова, вчинки, упередження, жести видають національність, релігію і традиції, які зробили її такою, як вона є [38, с. 96].

Бальзак, який називав Скотта своїм вчителем, а себе - його імітатором, побачив головним в творчій манері Скотта увага письменника до зображення не стільки подій, скільки духу і характеру епохи. «Скотт, - писав він, - ніколи не обирав велику подію сюжетом книги, але він ретельно роз'яснив її причини, малюючи дух і характер епохи, тримаючись в самій гущавині суспільного життя, замість того, щоб забиратися у високу область великих політичних фактів» [4, с. 15]. Саме ця обставина надавала виразності і цінності його книгам і служила причиною надзвичайної його популярності.

Головний злочин романістів Скотт бачить в «порушенні історичної правди, об'єднання в загальному танці кринолінів і вузьких суконь, величезних париків і напудреного волосся» [3, с. 42].

Отже, важливими особливостями творчого історичного методу В. Скотта:

а) зображення історичних подій крізь сприйняття приватного вигаданого персонажу, що веде любовну інтригу роману і тим самим дотримання історичної точності разом із збереженням обов'язкової романної інтриги [26, с. 29].

б) зміна співвідношення переказу і вигадки, створення історичного фону вигаданими персонажами, які є надзвичайно типовими для епохи, що зображується, і в цьому плані історичні. «Вальтер Скотт сам створював канву, представляючи традиційні фігури заново, тим «домашнім чином», який так точно визначив і високого оцінив в його методі Пушкін» [36, с. 30];

в) новаторство художньої мови. Після невдачі з публікацією «Куінху-хол» Скотт, як пише І. Шайтанов, «починає розуміти, що до нього романісти відводили читача в минуле, чи то ілюзорне, як атмосфера страху і фатальних пристрастей в «готичному» романі, чи то обставлене з бутафорською дріб'язковістю, як в романі «антикварному». Головним здавалося створити картину минулого по контрасту з сьогоденням. Скотт вирішує поступити прямо протилежним чином» [39, с. 88]. Він відмовляється від надмірної архаїзації мови, а використовує мову його епохи, іншими словами пропонує те, що в ХХ столітті назвуть осучасненням, модернізацією історії. Сам Скотт це так пояснює: «Для того, щоб збудити в читачі хоч деякий інтерес, необхідно викласти вибрану Вами тему мовою і в манері тієї епохи, в яку Ви живете» [39, с. 88].

Історичний роман для Вальтера Скотта - це не novel (тобто, за його ж визначенням, «оповідання, в якому події не суперечать звичайному ходу речей в людському житті і сучасному стану суспільства»), а romance - «таке вигадане оповідання, інтерес якого тримається на чудових і незвичайних подіях» [13, с. 48]; іншими словами, не змішення «правди» і «вигадки», а чиста вигадка, лише «заснована на історії», і, отже, з погляду романтика, «правда у вищому сенсі».

«Історичний роман, на думку Скотта, повинен відтворити історію повніше, ніж науково-історичне дослідження, тому що суху археологію він повинен заповнити психологічним змістом, пристрастями і «думками», створюючих історію людей» [26, с. 30]. Тому його романи подібні «живим картинам», створюючи просторовий, статичний, узагальнювальний образ епохи як застиглої сукупності елементів» [9, с. 65].

Важливим є і той момент, що у Скотта, як відзначає Б.Г. Реізов, «так або інакше приватне життя визначене долями держав і народів. Таке розуміння роману вимагає безліч дійових осіб і широкого суспільного фону. Воно вимагає також тонкої і складної інтриги, що зв'язує всю цю масу людей і подій в єдину і вельми різноманітну дію» [32, с. 50], що виявляє певний вплив драми: в порівнянні з літературною нормою того часу в ньому сильно зростає питома вага діалогів, які у письменника стають улюбленим засобом соціально-психологічної і емоційної характеристики персонажів, пояснення їх взаємин, зав'язування і вирішення конфліктів. Його герої - це не об'єкти опису і аналізу, а суб'єкти дії, що самовиявляються у власному слові і вчинку, в драматичному зіткненні пристрастей. Надзвичайно складні по багатству дії і по кількості персонажів, романи Скотта при всій великій «кількості деталей і інтересів, все ж таки вкрай прості. У них немає нічого випадкового - все підпорядковано основній події, все строго централізовано, включено в єдиний логічний потік розвитку дії» [32, с. 50].

Створюючи новий тип історичного роману, Вальтер Скотт відкрив і особливий тип літературної творчості, особливий метод художнього мислення, що зробив величезний вплив на розвиток художньої і філософсько-історичної думки. Романи його були немов відповіддю на проблеми, поставлені перед європейською свідомістю революційною епохою, і лише цим можна пояснити надзвичайний успіх, яким користувалася його творчість протягом декількох десятиліть. Це було відкриттям, яке готувалося довго і поволі, працями поколінь, що будували нову Європу, що захищали її в безперервних битвах і що роздумували про свої перемоги і помилки.

І сам Скотт довго виношував це відкриття, перш ніж воно здійснилося в його романі: він повинен був пройти через безліч своїх юнацьких захоплень, дослідів, що відобразилися в перекладах, драматичних, і величезних поемах, які принесли йому славу поета.

Аналізуючи історичний роман, прийнято було перш за все доводити або відкидати його історичну достовірність. Для цього звичайно відокремлюють «правду» від «вигадки» - те, що автор узяв з «справжніх» документів, від того, що він привніс свого. Але провести таку операцію над романами Вальтера Скотта по суті неможливо, тому що правда і вигадка, історія і роман складають в них нерозривну єдність. Можна було б стверджувати, що Річард I існував, а блазень Вамба, свинопас Гурт, леді Ровена і все інші були автором вигадані. Але дізнатися про це можна було, тільки зруйнувавши роман і з його уламків побудувавши якусь абстракцію, на яку сам Скотт як історик і романіст був нездатний.

Скотт прагнув звільнити себе від історичних персонажів і вводив в свої романи безліч вигаданих, щоб безперешкодно шукати і створювати правду. У вигаданому персонажі можна втілити більше історичної правди, чим в персонажі історичному; щоб створити вигаданого героя, можна привернути більше відомостей про етичне життя, побут, існування мас - відомостей, відсутніх в документах, але що визначають характер всієї епохи.

Для Скотта, так само як для його читача, створені ним образи були не вигадкою, а історією. Відкрити закономірності, що створили даний образ, означало провести історичне дослідження епохи, її характеру, національних традицій, устрою життя, суспільних відносин. Наповнивши образ історичним змістом, виправдавши його існування законами історичного буття і тим самим зробивши його історично «необхідним», Скотт здійснював важкий акт історичного пізнання, яке не могло б здійснитися, якби воно не було пізнанням художнім.

Якщо вигадкою вважати щось, що можна протиставити історичному пізнанню, то доведеться припустити, що вигадки в романах Скотта немає. Якщо історією вважати щось, що можна протиставити вигадці, то потрібно буде визнати, що в романах Скотта немає історії. Те і інше суперечить очевидній істині. Вальтер Скотт створив особливу форму пізнання або творчості, в якій нерозривно злилися історія і мистецтво. Він був художником, тому що писав правду, і істориком, тому що створював вигадку.

Характером творчості Вальтера Скотта пояснюється те, що роль його в історії європейської культури виходить далеко за межі власне-художньої літератури. Під його впливом в Європі виникла нова філософія історії і нова історіографія, виросла історична думка взагалі. У його романах боротьба класів була показана як історична необхідність і змальована з таким співчуттям до пригноблюваних і такими фарбами, що це допомогло зрозуміти багато що у минулому і сьогоденні, і знайти аргументи для боротьби за майбутнє.

Для Скотта як історика не існує людини поза епохою. Всі герої Скотта в їх нескінченній різноманітності виражають суперечності історичних епох в глибоких соціальних розрізах.

Своїм сюжетом він звичайно вибирає яку-небудь велику або дрібну історичну подію - повстання, громадянську війну, змову, тому що, за його власними словами, в такі кризові моменти суперечності, що роздирають суспільство, розкриваються з особливою виразністю. Доля його героїв нерозривно пов'язана з політичною подією. Герой Скотта сам бере участь в боротьбі, приймає ту або іншу сторону, оцінює ситуацію і визначає свій шлях. Навіть ті, хто стоять в стороні від сутички і живуть тільки особистими інтересами, пов'язані з політичним життям країни, як, наприклад, абат, що залишив монастир і що обробляє свій сад, потоптаний прихильниками Марії Стюарт («Абат»). У своїй пасивності, в своїй відособленості від того, що їх оточує, в навмисній відчуженості від епохи, вони все ж таки створені нею, оскільки це вона примушує їх відключитися від дійсності і діяти так, а не інакше.

Романи Скотта починаються політичною подією і нею закінчуються. Це початок і кінець історичної епохи, межі і сенс якої визначені самою дією. Поняття епохи, що розробляється Скоттом, далеко не співпадає з тим, яке існувало в «королівській» історіографії. Епоха для нього - це «динамічна система суспільних суперечностей і разом з тим рішення історичної задачі, що стояла перед даним суспільством. Історія - це ряд катастроф, які подібно до рятівної грози розсіюють гнильну атмосферу, що застоялася, і освіжають повітря» [4, с. 26].

Потрібно було зрозуміти причини цих конфліктів і криз, так само як їх результати. Скотт робив це з дивовижною для його часу глибиною соціологічного аналізу. Пізнавши причини подій, можна розкрити і перспективи майбутнього, і такі перспективи розкриваються мало не в кожному романі - в «Уеверлі», в «Айвенго», в «Квентіні Дорварді», в «Пуританах».

У кожному романі Скотта читач чекає подію, яка повинна здійснитися, тому що цього вимагає ситуація, і хвилювання про долю героя стають хвилюванням про долю країни.

Саме поняття історії припускає зміну в часі. Для Скотта це був безперервний розвиток, що здійснюється в боротьбі суперечностей, з поверненнями назад, із застоями і вибухами, за якими слідує новий кидок вперед. Кожен крок на цьому шляху - завоювання нової якості, і тому те, що пройшло, не схоже на те, що буде, і, отже, не схоже на сучасність.

Те, що могло б показатися випадковістю, є лише прояв закономірності - саме так вирішується ця проблема в романах Скотта.

У романах Скотта багато персонажів, що намагалися нав'язати історії, суспільству, окремим особам свої власні уявлення про особисте щастя, суспільне благо і справедливість. Всі вони здійснюють помилки і гірко розкаюються в скоєному.

Так художня творчість «шотландського чародія» виявляється історичним дослідженням і філософією історії, поетика його роману історіографічною системою, вигадка правдою і правда вигадкою. У подальшому розвитку художньої літератури і історичної науки можна знайти підтвердження цієї неначе парадоксальної єдності. Автори історичних романів і романів з сучасного життя засвоювали метод Скотта і переводили його в план нових завдань, поставлених новою епохою [14, с. 34].

Коли Бальзак, один з тих, хто відкрив нову епоху в історії роману, стверджував, що він не романіст, а тільки історик сучасності, секретар суспільства, що пише під його диктування, - він тільки повторював те, що говорив про себе Вальтер Скотт. Для Пушкіна «головна краса» романів, Скотта полягала в тому, що він знайомив читачів з минулим «сучасно», тобто методом, який застосовували творці нової літератури. Стендаль який, чинячи опір Скотту, постійно звертався до нього за допомогою, назвав його в листах до Бальзака «нашим батьком». Слова ці не здавалися ні перебільшенням, ні порожньою похвалою тим, хто вступав на літературний терен в першій половині XIX в. Для них це була істина [18, с. 34].

1.2 Основна тематика романів В. Скотта

роман скотт айвенго метафора

А. Анікст в «Історії англійської літератури» дає наступну класифікацію історичних романів В. Скотта:

1) історичні романи з минулого Шотландії;

2) історичні романи з історії Англії [4, с. 16].

При цьому дана класифікація співпадає з часовою: перший цикл оповідає про недавні події, другий - про більш віддалені в часі.

Особливо цікавила Скотта «шотландська проблема», їй він присвятив романи «Уеверлі» (1814), «Роб Рой» (1818), «Пуритани» (1816). Роман «Айвенго» (1819) було створено на матеріалі англійської історії, але центральна його проблема стосується все ж таки «шотландського питання». Ствердженню мирного співіснування шотландців й англійців він присвятив цілу низку романів, показуючи боротьбу між Шотландією і Англією у різні історичні епохи і завжди закінчуючи свої романи романтичним і символічним весіллям, одруженням парубка і дівчина з двох ворогуючих станів. Головні герої, також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб'єктивізму. Скотт ніколи не приховував власних симпатій: Роб Рой (шотландський Робін Гуд), викликає повагу автора, захоплює своєю нестримною відвагою і жаданням волі. Але Скотт одночасно визнає: старовинні звичаї горців є дикими, і як би він сам не любив усе шотландське, розгул вільготи є приреченим. У цих романах Скотт розгортає незвичайно багатий реалістичний типаж. Це ціла галерея шотландських типів найрізноманітніших соціальних шарів, але переважно типів дрібної буржуазії, селянства і декласованої бідноти. Яскраво конкретні, такі, що говорять соковитою і різноманітною народною мовою, вони складають фон, у якому немало яскраво комедійного, але поряд з комічними фігурами багато плебейських персонажів художньо рівноправні з героями з вищих класів. У деяких романах - вони головні герої, в «Едінбурзькій в'язниці» героїня - дочка дрібного селянина-орендаря. Скотт в порівнянні з «сентиментальною» літературою XVIII ст. робить подальший крок на шляху демократизації роману і в той же час дає більш живі образи. Але частіше все ж таки головні герої - це молоді люди з вищих класів, що умовно ідеалізуються, позбавлені великої життєвості.

Ось що пише про нього Белінській: «На початку XIX століття з'явився новий великий геній, який докінчив з'єднання мистецтва з життям, узявши в посередники історію. Вальтер Скотт був главою великої школи, яка тепер стає загальною і всесвітньою» [5, с. 100].

Вальтер Скотт захоплювався історією своєї Батьківщини, вивченням іноземних мов (знав латинь, французький, німецький, італійський) і подорожами по Шотландії. Саме його пристрасть до подорожей зробила такий великий вплив на тематику його творів.

Не дивлячись на те, що Вальтер Скотт з дуже раннього віку займався літературою, особливо поезією, перші свої вірші він опублікував тільки в тридцять три роки, а першу художню прозу - в сорок два!

У середині 90-х років XVIII століття Вальтер Скотт зацікавився німецьким романтизмом, середньовічними романами і шотландськими баладами. Його перша опублікована робота, «The Chase, and William and Helen» (1796), була, по суті, вільним перекладом двох німецьких балад. У 1799 році Скотт представив достатньо слабкий переклад балади Гете «Gotz von Berlichingen». У 1805 році, після виходу в світ поеми «The Lay of the Last Minstrel» (яка пізніше кілька разів перевидавалася), Вальтер Скотт став популярний. Серед інших віршованих творів Вальтера Скотта відомі «Marmion» (1808), «The Lady of the Lake» (1810), «Rokeby» (1813) і «The Lord of the Isles» (1815).

У ці роки (1800-1810) Скотт жив активним суспільним і літературним життям. У 1808 році він випустив 18-томне зібрання творів Джона Драйдена, а в 1814 році - 19-томний збірник Свіфта. У 1813 році Скотт виявив чернетки свого роману, який він починав писати ще в 1805 році. І в 1814 році, за мінімальну кількість часу, він написав роман «Waverly», який чекала вельми щаслива доля, оскільки читачі прийняли його «на ура». Роман вийшов анонімно. У 1832 році Скотт відкрив своє авторство роману «Waverley».

Саме в історичних романах з найбільшою повнотою виявився літературний геній Вальтера Скотта. По-перше, він завжди поміщав своїх героїв в саму водоверть історичних подій, вони ставали невід'ємною їх частиною, ланкою в загальному ланцюжку життєвих закономірностей. По-друге, Скотт був майстром діалогів, він з легкістю відображав на папері стилістику як шотландської народної мови, так і аристократів, і лицарів середньовіччя. По-третє, особливістю романів Скотта було те, що великий акцент робився на ролі в історії простої людини, а не сильних світу цього, що йшло в розріз з тодішньою літературною традицією. І, нарешті, успіх романів Скотта пояснюється унікальною мовою, яскравими, живими описами і легкістю стилю.

Після публікації «Waverley» Скотт написав декілька романів, дія яких відбувається в Шотландії - «Guy Mannering» (1815), «The Antiquary» (1816) і ін. Під загальним заголовком «Tales of My Landlord» Скотт створив такі твори, як «The Black Dwarf», «Old Mortality» (1816), «Rob Roy» і «The Heart of Midlothian» (1818), «The Bride of Lammermoor» і «A Legend of Montrose» (1819).

Лише після достатньо широкого представлення шотландської історії в своїх романах Скотт вирішив написати що-небудь про Англію, і в 1919 році з'явився відомий роман «Ivanhoe». У 1820 році (цього року Скотту був привласнений титул барона) послідували «The Monastery» і «The Abbot», у 1822 році - «The Pirate» і «The Fortunes of Nigel». Два інші шедеври Скотта - «Kenilworth» (1821) і «Quentin Durward» (1823) - затвердили популярність письменника і частково поправили його фінансове положення. Серед пізніх робіт Вальтера Скотта можна відзначити «Redgauntlet» (1824) і «The Talisman» (1825), що оповідає про похід хрестоносців до Палестини, до Труни Господньої.

Тут немає того інтимного, майже особистого знайомства з ще живою легендою, реалістичний фон не такий багатий. Але саме тут Скотт особливо розгортає своє виняткове чуття минулих епох, що примусило О. Тьєррі назвати його «найбільшим майстром історичної дівінації всіх часів» [8, с. 58]. Дана ним картина «класичного» середньовіччя («Ivanhoe» - «Айвенго», 1819) в даний час сильно застаріла. Але такої картини, одночасно ретельно правдоподібної і розкриваючої таку несхожу на сучасність дійсність, в літературі ще не було. Це було справжнім відкриттям нового світу. Але історизм Скотта не обмежується цією зовнішньою стороною. Кожен його роман заснований на певній концепції історичного процесу в даний час. Так, «Квентін Дорвард» дає не тільки яскравий художній образ Людовика XI і його оточення, але розкриває суть його політики як етапу в боротьбі буржуазії з феодалізмом. Концепція ця може бути невірна, як невірна вона в «Айвенго», де центральним фактом для Англії кінця XII ст. висунута національна боротьба саксів з норманами, але все таки історичний підхід до минулого, історична концепція «Айвенго» опинилася незвичайно плідною для науки історії, - вона була поштовхом для відомого французького історика О. Тьєррі.

Вальтер Скотт по праву вважається творцем історичного роману на Заході. Він творив в перехідну історичну епоху, коли помітно зріс в середовищі романтиків інтерес до минулого. Звертаючись до історії, Скотт прагнув уловити її глибинні тенденції, що дозволяють краще зрозуміти сучасну йому дійсність. Скотт бачив в історії рух, боротьбу, незбориму перемогу прогресивних сил. Наприклад, король, прагнучий до сильної централізованої влади, і підтримуючі його городяни і селяни беруть верх над феодальною реакцією (у романі «Айвенго»). Скотта цікавили не тільки історичні герої, королі, полководці, але і поведінка мас, що творять історію. Йому був властивий історизм, включення окремої особи в широкий історичний потік, зв'язок її долі з суспільством в цілому. У центрі його романів нерідко знаходився романтичний герой, розгорталася любовна лінія («Айвенго», «Уеверлі», «Пуритани»). Але особливо цікавий і багатий виявлявся історичний фон, точно виписані реалії побуту, характери.

З погляду тематики і проблематики романи Вальтера Скотта утворюють три головні цикли: шотландський, середньовічний і цикл, присвячений англійській революції XVII ст.

В. Скотт створив багатоплановий гостросюжетний роман, з безліччю дійових осіб, що представляють різні соціальні групи і прошарки. У ньому зображені реальні історичні фігури (Річард Левове Серце, Людовик XI, принц Карл Стюарт і ін.) і вигадані персонажі, а події історичні поєднуються з епізодами і сценами приватного життя. Достовірність його романам додають описи обстановки, одяг, багатий і барвистий «історичний колорит». Реалізм з'єднується у Вальтера Скотта з романтичним початком, який виявляється в інтересі до середньовіччя, до патріархальних форм життя, до різного роду незвичайним подіям і фантастиці.

«Коли ми читаємо історичний роман Вальтера Скотта - писав Белінський, - то як би робимося самі сучасниками епохи, громадянами країн, в яких здійснюється подія роману, і одержуємо про них у формі тваринного споглядання вірніше поняття, ніж яке могла б нам дати про них яка завгодно історія» [5, с. 101].

1.3 Використання метафор у романах В. Скотта

Важливу роль в характеристиці епохи, вдач і звичаїв людей, відтворенні історичного фону за умови відмови від архівації мови і використанні сучасних його варіантів, Вальтер Скотт відводить метафорі.

Метафора представляє один з тропів в оповідній мові. За визначенням, це іносказання, образний вираз для визначення поняття або явища на основі якої-небудь аналогії, схожості; перенесення якостей, властивостей одного предмету або явища на інший предмет по схожості. Першоджерелом метафори є грецька metaphora (від metapherо - «переношу що-небудь на що-небудь»; з meta - «через», «пере- «і phero - «несу»), що означає «перенесення» (на даний предмет характерних ознак іншого предмету) [36, с. 33]. За визначенням Арістотеля, метафора - це скорочене порівняння.

Метафора витікає із здатності слова до своєрідного подвоєння в мові номінативної (та, що позначає) функції і є накладення на переносне значення слова його прямого значення [19, с. 41].

Метафора близька по значенню до символа. Відмінності між ними полягають в тому, що: а) у метафорі стійке значення, тоді як в символі - образ; б) символ, на відміну від метафори, може бути зображений, тоді як метафора - це засіб номінації, назви, але також і засіб характеристики.

Особливості історичного методу Вальтера Скотта і його мовна манера зводяться до відходу від вживання архівних застарілих слів, властивих мові описуваної епохи, що затрудняють читання. Подібний прийом вимагав замість інших художніх засобів для передачі місцевого колориту, до числа яких входив опис характерів і побуту того часу, зображення своєрідності діалогів героїв, вживання специфічних характерних для кожного з виразів і назв, зокрема прислів'їв, приказок, метафор. Метафоричність мови була особливо властива епосі рицарства. Ця своєрідність відображена в діалогах, зображених Вальтером Скоттом, в прямому або іронічному контексті.

Як відзначає відомий російський історик М. Лунін, Вальтер Скотт «першим розклав націю на складові частини» [23, с. 32], і, дійсно, кругозір автора охоплює всі основні шари суспільства, причому вигадані і легендарні персонажі, що належать до нижчих класів, удостоюються не меншої уваги, ніж історичні особи, що належать до класів вищих. У читача Вальтера Скотта не може не скластися враження, що він так же строго нейтральний по відношенню до учасників соціальних контактів, як і до політичних антагоністів - адже письменник з однаково змальовує характери вельможі і слуги, купця і вождя клану, однаково детально описує блазенський ковпак раба і шолом лицаря, убоге житло горця і замок феодала, марновірний страх селянки і алхімічні досліди ученого, однаковими засобами індивідуалізує мову придворного фата і жебрака [1, c. 141].

Цей дещо несподіваний баронета «демократизм» був прямим слідством особливої концепції людини. Історичні обставини, які швидко змінюються, за Скоттом, накладають специфічний відбиток не на характер, а лише на зовнішні форми, що піддаються реконструкції, в яких він виявляється, - на побутові звички, етикет, забобони, марновірство, фольклор - словом, на те, що письменник називає характерами. Подібно до екзотичних речей - одягу, начинню і т. п., характер виступає у функції знаків епохи, що зображується; він опредмечується, відділяється від людини, стає носієм місцевого і історичного колориту. Це не більше, ніж оболонка особи, її «костюм», по фасону якого пізнається епоха і країна, сама ж людина визначається, по-перше, «видовими» ознаками, що відносяться до якогось стійкого, історично незмінного соціально-психологічного типу («вірний слуга», «чесний буржуа», «розбещений аристократ», «благородний розбійник» і т. п.), і, по-друге, «пристрастями», які, як писав Скотт, «властиві людям на всіх сходинках суспільства і однаково хвилюють людське серце, чи б'ється воно під сталевими латами п'ятнадцятого століття, під торговим каптаном вісімнадцятого або під блакитним фраком і білим жилетом наших днів.

Метафора у Вальтера Скотта служить також для створення художніх образів. Заздалегідь ознайомивши читача з дійовими особами, Скотт дає їм можливість діяти і говорити самим, причому їх вчинки і мова постійно створюють повне уявлення про характер кожного. Діалоги у письменника стають улюбленим засобом соціально-психологічної і емоційної характеристики персонажів, пояснення їх взаємин, зав'язування і вирішення конфліктів. У міру розвитку подій, пояснених і підготовлених на початку роману, зростає роль і кількість діалогів.

Мова кожного героя роману повинна була бути не тільки відмінної від інших, але і мати свої специфічні особливості, які додають їй використання певних метафор, прислів'їв, порівнянь у властивому саме цьому герою контексті, набір яких характеризує конкретну ситуацію і служить яскравим способом реакції на неї.

Як приклад можна привести використання метафори улюбленцем Людовика цирульником Олів'є як засіб уїдливого баламучення з приводу марновірства короля, що вивело Людовика з себе:

«- И в ответ на вашу молитву святой Юлиан послал вам это длинноногое произведение Шотландии? - спросил Оливье.

Несмотря на то, что Оливье… постарался предложить свой вопрос самым невинным тоном, Людовик почувствовал скрытую в нем насмешку и бросил на говорившего гневный взгляд» [35, c. 21].

Прості, психологічно одновимірні, але дуже ефектні на тлі історичних декорацій характери наділені тільки їм властивими рисами і лише їм властивою мовою. Описуючи характер, Скотт не заглиблюється в його психологію, а вся увага зосереджує на зовнішній поверхні душі, його вчинках, мові, створюючи тим самим образ, що надовго вкарбувався в пам'ять.

Метафори у романах В. Скотта виконують і художню функцію, «розмальовуючи» описані в них сцени (наприклад, сцену битви в «Айвенго» при облозі замку Ревекка передає за допомогою метафор). Як відомо, саме Скотту належить першість у відкритті важливості і історичної значущості «місцевого колориту», що став жилами, тілом і кольором романтичної історіографії, історичного роману - це декоративне зображення характеру, архаїчних стилів поведінки і думок, побуту, «культурних ландшафтів» і всіляких антикварних предметів.

Для істориків нової школи, як і для їх вчителя Скотта, «місцевий колорит» був зовсім не «дрібницями, негідними уваги», а найважливішим об'єктом дослідження, бо в ньому і лише в ньому романтична свідомість знаходила зриме втілення «духу епохи», її головної ідеї.

Ще в 1828 р. Макколей, майбутній автор прославленої «Історії Англії» в п'яти томах (1849-1861), заявив, що сучасний історик не може більше обмежуватися сухою розповіддю про битви, переговори, заколоти і зміни міністерств, а повинен прикрашати її такими подробицями, «які складають чарівність історичних романів», повинен черпати матеріал з переказів, легенд, балад і хронік і, малюючи суспільство у всьому його різноманітті, описувати найхарактерніші і живописніші прикмети епохи. «У Лінкольнському соборі, - писав він, - є прекрасний вітраж - його створив якийсь підмайстер з осколків скла, якими знехтував майстер. Цей вітраж виявився настільки вдалішим за всіх інших, що переможений майстер, як свідчить легенда, не виніс ганьби і наклав на себе руки». Подібним же чином сер Вальтер Скотт скористався осколками, і тепер вченим мужам доводиться вмирати від заздрості. Його творіння, створені з тих дрібниць, які показалися їм негідними уваги, навіть в науковому відношенні навряд чи поступаються їхнім працям [22].

Можна повністю погодитися з думкою А.В. Дружиніна, який писав, що «Вальтер Скотт, безперечно найбільший історичний геній нових часів, належав до того гнучкого рухомого розуму, який завжди готовий відобразити в собі форми тих предметів, до яких вони наближаються; який здатен воскресити століття, що пройшли, у всіх яскравих сліпучих кольорах місцевості; який, так би мовити, постійно озирається назад, як би прощаючись із знайомими місцями, з близькими друзями і родичами, і під час розлуки силиться востаннє пригадати щонайменші обставини минулих днів, колишні страждання і радощі, і в свіжому спогаді малює риси і характери знайомих облич, читає їх відчуття і думки, і в душевному захваті вдивляється навіть в їх одяг, їх звички, їх дивності. Кожний з нас, хто тільки з увагою читав творіння Вальтера Скотта, погодиться, що в його романах більш дійсної історії, ніж в історичних творах більшої частини письменників-філософів, що зображали ту саму епоху» [12, c. 25].

Одним із засобів передачі цього «духу часу», його атмосфери, ментальності, вдач, марновірств, виступає у Вальтера Скотта метафора, що є свого роду міткою епохи, її характерним знаком.

2. Характеристика роману В. Скотта «Айвенго»

2.1 Проблематика роману «Айвенго»

Роман «Айвенго» - чи не найпопулярніший з усіх романів Вальтера Скотта. У творі зображено кінець довготривалої боротьби між саксами та норманами, яскраво змальовано бурхливу картину минулого Англії за перших часів феодалізму. В основу роману покладено традиційне для В. Скотта переплетіння любовної та політичної інтриг. У центрі розповіді перебуває закохана пара - лицар Айвенго та леді Ровена, доля і благополуччя яких повністю залежать від розвитку історичних подій.

Дія цього роману віднесена майже до самого початку англійської історії, коли англійська нація тільки формувалися як єдиний народ і сильно відчувалася відмінність між корінним англосаксонськім населенням і прибульцями-завойовниками, норманами. «На інших рубежах, - пише Д.М. Урнов, - Вальтер Скотт продовжує розробку все тієї ж проблеми - зіткнення місцевого і загальнодержавного, патріархальності і прогресу. Народ, гноблений користолюбними феодалами, - такий стрижневий образ роману, що складається з багатьох осіб, в числі яких - народний заступник Робін Гуд, виведений під ім'ям Локслі. Сам сюжет умовний і як би сковує живий матеріал, який все ж таки могутньою силою пробивається в епізодах народних хвилювань, баронського самоправства, рицарських турнірів» [38, с. 100].

Події, зображені в «Айвенго», відбуваються в кінці XII ст., коли Англією правил король Річард Левове Серце. Країна була у той час центром суперечностей класового і національного характеру. Конфлікт роману зводиться до боротьби бунтівної феодальної знаті, зацікавленої в збереженні політичної роздробленості країни, проти королівської влади, яка утілювала в собі ідею єдиної централізованої держави. Цей конфлікт вельми типовий для епохи середньовіччя. Король Річард Левове Серце в романі виступає носієм ідеї централізованої королівської влади, черпаючи свою підтримку в народі. Символічним в цьому плані є сумісний штурм замку Фрон де Бефа королем і стрілками Робіна Гуда. Народ разом з королем проти феодалів - такий ідейний сенс цього епізоду.

«Тут, - на думку А. Бельського, - позначилася мрія народу про доброго і справедливого короля, який не цурається спілкування з простим людом. Історичний Річард був жорстокий тиран, що обкладав народ непомірними податками. Але в даному випадку Скотт прагнув до створення не стільки образу реальної історичної особи, скільки образу короля, близького фольклорним традиціям» [7, с. 18].

Конфлікт розгортається між двома ворогуючими таборами: норманами, які завоювали Англію в кінці XI століття, та англосаксами, які володіли нею вже впродовж кількох століть, витіснивши, у свою чергу, племена бриттів. Герой діє на тлі мальовничих історичних подій, він відданий кодексу честі, у будь-якій ситуації поводиться відповідно до почуття обов'язку й зберігає вірність прекрасній коханій. Айвенго - справжній лицар, оскільки здійснює всі вчинки, що відповідають лицарському кодексу честі.

Під маскою паломника-пілігрима - він єдиний, хто зглянувся на слабкого старця - лихваря Ісаака, поступився йому місцем біля вогнища. Анонімно він викликає на бій лицаря Храму нездоланного Буагільбера; заступаєтся за честь сина Седріка (тобто за свою власну, але ж знову анонімно); рятує Ісаака від пограбування та смерті; перемагає в кількох поєдинках лицарів-тамплієрів; змагається разом із Річардом Левове Серце; бере участь у хрестовому поході; рятує красуню Ревекку, протягом усього роману не зраджуючи лицарським поняттям честі.

Побудований на захоплюючому відгадуванні загадок, що послідовно виникають (таємниця сина Седріка Сакса, таємниця пілігрима, таємниця Лицаря, Позбавленого Спадку, таємниця Чорного Лицаря), роман поєднує в собі інтригу, мальовниче видовище й філософське осмислення подій.

Крім Айвенго, в романі присутній ще один справжній лицар. Звичайно ж, це Річард Левове Серце. Річарда з роману понад усе цікавить життя простого мандрівного лицаря, для нього найдорожче - слава, яку він здобуває самостійно своєю твердою рукою й мечем, ніж перемога, здобута на чолі стотисячного війська. Це про нього Ревекка, яка спостерігала з башти за поєдинком, каже: «Він йде на битву, мов на веселий бенкет. Не тільки сила м'язів керує його ударами - здається, ніби він усю свою душу вкладає в кожен удар, що наносить ворогу. Це страшне і величне видовище, коли рука й серце однієї людини перемагає сотні людей» [34, с. 54].

Справжній лицар Айвенго, якого не існувало в дійсності, та справжній лицар Річард Левове Серце, чий історичний образ, м'яко кажучи, не зовсім відповідає романтичному образу необхідні Вальтеру Скотту для втілення в романі власних ідей, причому він прекрасно усвідомлює те, що реальний Річард І не був романтичним лицарем без страху й догани.

Особливу увагу в романі привертають жіночі образи. Якщо білява леді Ровена являє собою досить типовий романтичний образ прекрасної дами, заради якої лицар здійснює свої подвиги і яка у фіналі блискуче грає роль заслуженої винагороди, то образ красуні-єврейки Ревекки більш складний. Через своє походження вона поставлена в особливе становище. Смілива й великодушна Ревекка висловлює своє ставлення до подій, що відбуваються, які гідні вуст свого творця. Вступаючи у суперечку з Айвенго, в якого вона таємно закохана, Ревекка називає лицарські подвиги пожертвою демону марнославства та самоспалювання перед Молохом. Ревекка також має власні поняття про честь, вона дорікає Буагільберу в тому, що він збирається заради неї зрадити своєму Ордену та своїй вірі. Саме вона в ситуації вибору між життям і смертю веде філософські суперечки з непокірливим храмівником про роль долі. Вона здатна об'єктивно оцінити характер свого жорстокого викрадача Буагільбера. Вона приречена бути нещасливою: Ревекка втілює ідею автора про те, що «самовідречення і пожертва своїми пристрастями в ім'я обов'язку рідко бувають винагороджені і що внутрішня свідомість виконаних обов'язків дає людині справжню винагороду - душевний спокій, який ніхто не може ні відібрати, ні дати» [34, с. 87].

Багато образів і сцени роману мають фольклорне походження. Такий образ брата Тука - веселого ченця, любителя випити і смачно поїсти. Герой цей вносить в роман стихію народного гумору і побутового комізму, а життєлюбність і безтурботне відношення до питань релігії ріднить його з шекспірівськими персонажами.

Як відзначає А. Бельський, «на сюжетних мотивах англійських народних балад заснований, за свідченням самого Вальтера Скотта, епізод бенкету брата Тука з королем, що мандрував інкогніто» [7, c. 19]. Сам Вальтер Скотт в якості джерела легенди посилається на публікацію під заголовком «Король і відлюдник» в зібранні творів стародавньої літератури, складеному об'єднаними зусиллями сера Егертона Бриджа і містера Хейзлвуда, що виходив у вигляді періодичного видання під назвою «Британський бібліограф», передруковану Чарльзом Генрі Хартшорном, видавцем книги «Старовинні повісті у віршах, надруковані головним чином по першоджерелах, 1829 р.». Мова йшла про короля Едуарда (судячи по характеру і звичкам, Едуарда IV) [34, c. 12-13].

Саме ім'я Айвенго було підказане автору старовинним віршем, де згадувалися три маєтки, що відняли у предка знаменитого Хемпдена в покарання за те, що він вдарив Чорного принца ракеткою, посварившись з ним під час гри в м'яч:

Тогда был в наказанье взят

У Хемпдена поместий ряд:

Тринг, Винг, Айвенго. Был он рад

Спастись ценой таких утрат [34, c. 16].

Це ім'я, як признається Скотт, «відповідало задуму автора в двох аспектах: по-перше, воно звучить на староанглійський лад; по-друге, в ньому немає ніяких вказівок щодо характеру твору» [34, c. 16-17]. А Скотт, як відомо з його ж слів, був проти «захоплюючих» заголовків [34, c. 17].

Сюжетом «Айвенго» багато в чому рухає ворожнеча між наближеним короля Річарда лицарем Айвенго і зловісним храмовником Бріаном де Буагільбером. Важливу роль в розвитку сюжету грає також епізод полонення Седріка Сакса і його супутників воїнами Буагільбера. Нарешті, напад стрільців Робіна Гуда на Торкілстон, замок Фрон де Бефа, мотивується їх прагненням звільнити полонених. Видно, що в подіях, показаних Скоттом, здавалося б приватного характеру, відображаються конфлікти історичного масштабу.

Варто відзначити, що всі романи Скотта дуже топографічні (тобто топографічно визначені). Як пише Б. Реізов, «місце, де відбуваються події, відіграє у Скотта велику композиційну роль. Воно концентрує всю дію навколо одного або декількох центрів. У «Айвенго» дія має своїм центром замок Торквілстон, в якому розкриваються всі таємниці і розв'язується весь вузол подій. Проте є інші, другорядні центри - житло Седріка Сакса, лісова келія Тука, у якої сходяться веселі молодці Робіна Гуда та ін.» [31, с. 23].

Замок - це символ вічно присутньої старини. Він як ніша, в якій можна прочитати повість про старі справи, зрозуміти їх причини і відчути історичну глибину епохи.

Замок Торквілстон, в якому ув'язнені герої «Айвенго», споруджений саксонським вождем Торквілом ще до норманського завоювання. У залі, куди привели в'язнів, останній саксонський король бенкетував, перш ніж виступити в похід проти норвежців, що вторглися до Англії. Башти з бійницями, зал для бенкетів, застінки для полонених - замок своєю архітектурою характеризує феодальне середньовіччя з його безправ'ям, насиллям і пригнобленням. Якби сповідь Ульріки не була зроблена в цих стінах, якби ми разом з героями не вступили в замок і не обійшли його башт і підземель, історія завоювання Англії норманами, а разом з тим і дія роману не стали б такими зрозумілими.


Подобные документы

  • Теорії метафори в сучасному літературознавстві. Вивчення особливостей метафоричності романістики Вальтера Скотта, новаторство творчого методу та особливості використання метафор. Дослідження ролі метафори у створенні історичної епохи роману "Айвенго".

    курсовая работа [89,9 K], добавлен 20.07.2011

  • Дитинство та періоди навчання Вальтера Скотта. Знайомство з творчістю німецьких поетів. Кохання у серці поета. Нерозділене кохання юнака та його вплив на творчість письменника. Написання найпопулярнішого з усіх романів Вальтера Скотта "Айвенго".

    презентация [26,5 K], добавлен 04.12.2011

  • Творчество Вальтера Скотта как новатора в области исторического романтизма. Творческий исторический метод В. Скотта. Разделение романов писателя на две группы: прошлое Шотландии и прошлое Англии и континентальных стран. Роман Вальтера Скотта "Айвенго".

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 12.06.2009

  • Реальность и вымысел в романе В. Скотта "Роб Рой", исторические лица и события. Психологическое содержание романа и литературные способы объединения вымысла и истории. Действие исторического романа, политические элементы риторического повествования.

    реферат [27,3 K], добавлен 25.07.2012

  • Подходы к исследованию переведенных Жуковским произведений немецкой поэзии. Изучение обращений к творчеству Скотта и Байрона или к английскому романтизму в системе. Основные факторы, влияющие на отбор поэтом произведений для перевода, их обоснование.

    дипломная работа [128,1 K], добавлен 08.02.2017

  • Исследование биографии и творческого наследия американского писателя Ф. Скотта Фицджеральда. Характеристика особенностей психологического изображения персонажей в романе "Великий Гэтсби". Художественное познание душевной жизни и поведения главных героев.

    реферат [33,2 K], добавлен 02.03.2013

  • Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 06.05.2013

  • История жизни и творчества английского писателя В. Скотта. Женитьба и работа в судебной сфере. Его исторические произведения и их вклад в мировую литературу. Влияние народных баллад на создание романа "Айвенго" его внутренний смысл и выбор персонажей.

    презентация [2,6 M], добавлен 16.10.2014

  • В. Голдінг та основні поняття метафори. Різноманітні підходи до розуміння сутності метафори. Відображення життєвих явищ на прикладі метафоричних прийомів в романі В. Голдінга "Паперові люди". Визначення сутності метафори й механізмів її утворення.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 06.05.2014

  • Выделение художественного стиля в ряду функциональных стилей. Рассказ как жанр художественного стиля. Стилистические характеристики рассказа Фрэнсиса Скотта Фицджеральда "The Adjuster". Структура текста и стилистические образующие элементы рассказа.

    реферат [60,2 K], добавлен 30.11.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.