Дослідження зміни характеру головного героя роману Гі де Мопассана "Любий друг" Жоржа Дюруа

Тип маргінальної особистості в контексті літератури кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Еволюція Жоржа Дюруа – героя роману Гі де Мопассана "Любий друг". Еволюція поглядів головного героя в умовах зростання його значимості в суспільстві та під впливом соціальних умов.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 03.06.2012
Размер файла 46,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Тип маргінальної особистості в контексті літератури кін. ХІХ - поч. ХХ ст

РОЗДІЛ 2. Еволюція Жоржа Дюруа - головного героя роману Гі де Мопассана «Любий друг»

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

У наш час мало хто сумнівається в тому, що Гі де Мопассан - один з тих письменників, творчість яких належить до найзначніших набутків світової літератури, до її найвеличніших вершин. А для цього, як відомо, замало одного лише таланту, навіть найяскравішого. Необхідно також, щоб творчість митця з особливою повнотою і переконливістю відбивала його епоху, її глибинний зміст, провідні закономірності й характерніші колізії. Неабияке значення має й те, щоб поставала вона як завершене втілення певної системи естетико-художнього мислення, притаманної даній епосі й зумовленої нею. Такими митцями були Гомер і Софокл, Данте й Шекспір, Байрон і Гете.

Таким митцем був і Мопассан. Він свідомо ставив собі за мету максимально широке й достовірне витлумачення сучасності, котра була добою розквіту буржуазного суспільства. Гі де Мопассан не боїться говорити відверто та сміливо. Він навмисно сміється в очі заздрісникам та пише правдиво та щиро. Хоча його правда інколи сатирична чи жорстока, але ховати її він не має права. Такою є висока місія митця - бути рупором свого часу.

Метою роботи є дослідження зміни характеру головного героя роману Гі де Мопассана «Любий друг» Жоржа Дюруа та факторів, що спричинили цю зміну.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

· окреслення історичних та соціальних умов, в яких перебувала Франція кін. ХІХ - поч. ХХ ст.;

· подання теоретичного обґрунтування поняття «маргіналізм»;

· огляд зрізків маргінального типу особистості у світовій літературі;

· на основі роману Гі де Мопассана «Любий друг» розглянути еволюцію поглядів головного героя в умовах зростання його значимості в суспільстві.

Актуальність дослідження зумовлюється недостатнім висвітленням проблем роману «Любий друг» у науково-критичній літературі. Літературознавці більшою мірою розглядають соціальний підтекст роману, мало звертаючи увагу на еволюцію персонажів, яка більшою мірою була зумовлена суспільно-політичними умовами, що склалися на той час.

Об'єктом курсової роботи є образ головного героя роману Гі де Мопассана «Любий друг».

Предмет дослідження - репрезентація еволюції характеру Жоржа Дюруа під впливом соціальних умов.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатку та списку використаної літератури.

мопасан любий друг дюруа герой

ТИП МАРГІНАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ КІН. ХІХ - ПОЧ. ХХ ст.

«Франція гасне, не заважайте її агонії» [8] - рішуче заявив Е. Ренан, відомий філософ та письменник, висловлюючи власні думки та думки своїх сучасників. Економічна, суспільно-політична криза посилювалася глобальною кризою світогляду, яка охопила не лише Францію, а й всю Європу останньої третини ХІХ ст. Історична практика засвідчує, що злам століть - етап складний та болісний. Але з іншого боку це - час грандіозних змін, якісно новий ступінь розвитку, якого потребує суспільство.

Започатковані епохою Просвітництва тенденції культурного розвитку знайшли своє відображення в ХІХ столітті, однак у цей період проявили себе нові соціально-історичні фактори, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Європи.

Одним із таких факторів став промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Цьому процесові в значній мірі сприяло створення парової машини видатним англійських винахідником Джеймсом Ваттом. «Промисловий переворот докорінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й суттєво вплинув на побут, ціннісні орієнтації людей. Швидкими темпами зростав процес урбанізації, втягуючи у вир міського життя мільйони людей, ламаючи звичний патріархальний спосіб існування» [8]. Усе це формувало відчуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Впродовж ХІХ століття людство нагромадило велику кількість наукових знань, успішно застосувавши їх на практиці. Так, однією з найбільших проблем, розв'язаних в даний період, було отримання й використання електроенергії. Великий вплив на розширення інформаційного простору, на весь культурний процес світового розвитку мало винайдення телефону, радіо, фонографа, грамофона та ін.

Якісному стрибку в розвитку природознавства сприяли три великі відкриття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження і перетворення енергії, створення еволюційної теорії. У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним.

Успіхи в галузі природознавства позитивно вплинули на розвиток філософської думки. Особливо виділяється в цей період німецька класична філософія, яка веде свій початок з часу появи перших праць Еммануїла Канта. Важливе місце у філософії Німеччини посідають Йоганн Готліб Фіхте та Фрідріх фон Шеллінг, а вершиною німецького класичного ідеалізму вважається філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головне досягнення якого є теорія діалектики. Дуже важливо, що Гегель зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Усю історію людства філософ розглянув як «єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи» [8].

Філософія Гегеля мала величезний вплив на розвиток науки вцілому та історичних досліджень зокрема. Філософи та історики намагалися з'ясувати закономірності різних періодів світової історії. Характерно, що в цей період надзвичайно зросло загальне захоплення історією. Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, формуються національні школи істориків, серед яких особливо виділяється школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації. Формування світоглядних орієнтирів відбувалося і в сфері розвитку суспільно-політичної думки, яка в країнах Західної Європи найбільш рельєфно представлена такими течіями, як консерватизм, лібералізм, соціалізм.

Винятковою складністю й суперечливістю відрізнялася література Франції зламу століть, характерною ознакою якої була боротьба й взаємодія різних напрямків і шкіл. При всій запеклості полеміки, яку вели між собою письменники, що належали до різних літературних угруповань, в їхній творчості виразно виявлялася тенденція до художнього синтезу, результатом чого стало розмивання чітких меж методів, течій, жанрів. Яскравим прикладом такого синтезу стали твори Е. Золя, Г. де Мопассана, братів Гонкурів, П. Верлена та інших, що поєднують у собі ознаки романтизму, реалізму, натуралізму, імпресіонізму.

На фоні широкого розмаїття літературних течій та напрямів досить статично зберігається тематика творів, до якої зверталися митці. Як вище було зазначено, кін. ХІХ - поч. ХХ ст. був часом змін у соціально-економічній сфері життя суспільства, які знайшли свій вияв у науково-технічному прогресі. Як наслідок, переосмислюється життєва філософія людини. Така людина часто-густо є предметом осмислення для митця, а її психологічний стан - багатим джерелом для аналізу. З'являється новий тип особистості, породжений новим суспільством. Це - людина-пристосуванець, яка вирвалася зі свого природного середовища й потрапила у вир раніше незнаного життя. Особливістю такого переходу є психологічна реакція людини, яка ще не розірвала зв'язки зі звичним оточенням, але й не влилася до нового. У науковій літературі такий тип особистості називають маргінальним.

Феномен маргінесу - явище притаманне всім історичним епохам, починаючи з сивої давнини й до нашого часу. «Суттю його для традиційних історичних спільнот виступало вилучення (зазвичай насильницьке) осіб або груп людей із контексту власної етнокультурної парадигми, що зумовлювало обмежені можливості соціалізації їх у чужому і, як правило, ворожому для цих груп культурному середовищі» [15]. Уже в окремих історичних спільнотах минулого маргіналізм міг сягати значних масштабів, як це мало місце в Стародавньому Вавилоні чи Римській імперії, а в часи Нової та Новітньої історії - у процесі становлення таких держав, як США, Австралія, ряду країн Латинської Америки, Африки тощо. Причому маргінальні верстви за певних умов могли справляти значний, як правило, далекий від конструктивних підходів вплив на суспільні процеси аж до загрози соціального розколу суспільства, а часом ставили його на межу самознищення.

Так, держава Чингізидів, зумівши в ХIII ст. створити унікальну для свого часу військово-політичну потугу, що виявилася здатною підкорити сотні могутніх країн і народів, в своїй основі формувалась як маргінальна спільнота. Саме це стало основною причиною досить швидкого занепаду Золотої Орди, на периферійних уламках якої ще довго давали про себе знати народи, що продовжували жити переважно за рахунок грабіжницьких нападів на сусідів ще впродовж кількох століть, тобто залишалися класичними маргінесами.

Однак для традиційних суспільств ще до середини ХХ ст., маргінесом завжди виступає «суспільна група або особа, що, порвавши з етнонаціональними культурними традиціями, в силу певних обставин не зуміла засвоїти аксіологічні орієнтири того суспільства, в якому їй доводиться існувати» [3]. «Маргінали - це ті люди, які знаходяться на межі між двома і більше соціальними світами, але не приймаються ні одним з них як повноправні учасники» [15], - зазначав Т. Шебутані. Для таких спільнот проблема існування державних інституцій виступає лише в аспекті можливостей задоволення їх обмежених утилітарних потреб, зведених до отримання від управлінських структур певного мінімуму матеріальних благ та набору культурних сурогатів. Саме тому ця спільнота починає задовольняти власні духовні потреби єдино доступним їй чином, а саме - орієнтацією на псевдокультурні цінності, які можна в підсумку звести до відомої формули давньоримського плебсу «хліба та видовищ». Причому на переломних етапах цивілізаційного поступу маргінальні структури тяжіють зазвичай до перетворення на суспільну потугу, деструктивного спрямування, для стабілізації якої згодом витрачаються (часом безуспішно) значні зусилля всього соціуму.

Не дивно, що тип маргінальної особистості став таким популярним серед письменників кін. ХХ - поч. ХХ століття. Науково-технічний прогрес набував розквіту, великі міста потребували робочої сили, тисячі амбіційних молодих людей заповнили вулиці мегаполісів у надії на їх підкорення. Урбанізація досягла небачених масштабів. Такою дійсність бачили П. Верлен, Г. де Мопассан, Е. Зол. Одним з перших письменників, хто зобразив бруд та ницість яскравого життя Франції був Оноре де Бальзак. Його «Людська комедія» - це вражаюча панорама життя. Жорж Санд сказала, що історики майбутнього цю епоху будуть вивчати за романами Бальзака, а називатись вона буде Францією епохи Бальзака.

Найяскравішим репрезентантом людини-маргінала в О. де Бальзака є Ежен Растіньяк, провінціал, який приїхав до Парижу за освітою та славою. Наївний студент спершу не визнає нечесності та ницості, за допомогою яких відкриваються двері до визнання. Але велике місто перемагає, суспільство розбещує молоду людину, й Ежен ціною моральної деградації досягає життєвого успіху. За Бальзаком інакше й бути не могло, оскільки в новому суспільстві безроздільно панує егоїзм, воно розкриває найгірші нахили й пристрасті людини і дає їм найширший простір для реалізації.

Слід сказати, що у романі «Батько Горіо» зображене становлення Растіньяка, а його прощання з юнацькими ілюзіями, не позбавлене драматизму переродження. Про зрілого Растіньяка, сформованого кар'єриста, цинічного лицаря наживи, дізнаємося із інших творів «Людської Комедії», де він, однак, уже не виступає головним героєм.

Важливо наголосити, що в літературознавчих працях встановився спрощений підхід до Растіньяка як до безчесного кар'єриста, для якого саме слово «совість» ніколи не мало великого значення. Про того Растіньяка, який діє в межах роману «Батько Горіо», ще не можна сказати, що він сповідує «релігію грошей», що вони для нього становлять заповітну мету всіх бажань і прагнень. Тут вони для нього ще скоріше необхідність, втілена в життєвих обставинах і потребах, невловима зовнішня сила, фатум тогочасного життя. Виходець із родовитої, але збіднілої дворянської сім'ї з півдня Франції, він отримав зовсім не буржуазне виховання, та й від природи був зовсім не злою і не користолюбною людиною. Багатодітній сім'ї доводилося в усьому собі відмовляти, щоб виділити Еженові на рік тисячу двісті екю, необхідних для навчання в Парижі; відповідно для сім'ї він був єдиною надією. Чисельні обставини «збільшували вдесятеро його бажання досягнути успіху в житті й пробуджували жадобу висунутись». Але, «як це властиво великодушним людям, йому хотілося всього досягти лише завдяки своїм заслугам» [2, c. 30].

Отже, спершу Растіньяк хоче завоювати багатство й становище в суспільстві, своєю працею, енергією і талантом. І коли через певний час Вотрен пропонує йому свій «проект» - прямий і швидкий, але злочинний шлях до багатства, - Растіньяк його відхиляє, хоч і визнає «залізну логіку» свого спокусника. З підвищеною емоційністю він твердить собі: «О ні! Хочу трудитися благородно, свято, хочу працювати день і ніч, щоб тільки трудом досягнути багатства. Це найдовший шлях до багатства, але зате кожний вечір голова моя буде спокійно опускатися на подушку, не обтяжена жодним ницим задумом» [2, c. 32].

Молодий Растіньяк хотів би піти цим шляхом, але для цього треба мати величезні духовні й моральні сили, притаманні, як згодом покаже Бальзак у «Втрачених ілюзіях», лише великим митцям, мислителям, громадським діячам, тобто людям, що живуть великою ідеєю. Растіньяк же - звичайна людина, честолюбна і жадібна до життєвих благ. Він соромиться бідності, потертого фрака і стоптаних черевиків, страждає, ловлячи на собі смішкуваті погляди челяді, яка помічає, що він пройшов пішки, а не приїхав у кареті. Згадуване переродження героя Бальзак розкриває з рідкісною повнотою й вмотивованістю, з багатьма точними, вихопленими із життя деталями. Столиця була сповнена спокус, перед якими не зміг встояти Растіньяк, і через певний час «демон розкоші вжалив його серце, лихоманка наживи заволоділа ним, він жадоби золота пересохло в горлі» [2, c. 40].

Важливо зазначити, що в переродженні героя на перший план Бальзак висуває такий чинник, як пізнання ним сутності суспільства, тих дійсних, а не показних, законів і прагнень, якими воно живе. У цьому йому допомагають персонажі, яких у науково-критичній літературі називають «наставниками Растіньяка», - світська дама, віконтеса де Босеан і каторжник Вотрен, який як й Ежен живе в пансіоні Воке. Бальзак взяв наставників з різних світів, з протилежних полюсів суспільства, для того, безперечно, щоб продемонструвати універсальність законів і прагнень, якими воно керується. «Чиніть зі світом так, як він того заслуговує, - повчає віконтеса де Босеан. - Вивчайте всю глибину зіпсованості жінок і всю міру жалюгідного марнославства чоловіків… Чим холоднокровніше ви будете розраховувати, тим далі ви підете. Наносьте удари нещадно, і вас будуть боятися. Дивіться на мужчин і на жінок як на поштових коней, яких заганяють безжально і залишають подихати на кожній станції» [2, c. 70].

Світом правлять егоїзм і корисливість, які нахабно тріумфують, чесність й благородний труд не винагороджуються - ось та гірка істина життя, яку досить швидко відкриває Растіньяк. Світ постав перед ним таким, яким він є: в безсиллі моралі й закону перед багатством; найглибшу основу світу він почав вбачати в грошах. «Правий Вотрен. Багатство - ось чеснота», - сказав Ежен сам собі». [2, c. 90]

І навіть Б'яншон, студент-медик і благородний сподвижник науки, визнає природною систему доказів наставників Растіньяка, оскільки вони не суперечать «законам природи». Їх письменник схильний прийняти за «голос розуму», який теж не може протистояти спокусникам Растіньяка. Проти них протестує лише голос совісті, моральне почуття, на яке й хоче покладатися Растіньяк як на надійний дороговказ в плутанині життя: «Гаразд, я знаю тільки те, що підказує мені почуття… Голова паморочиться. Не хочу ні про думати. Найвірніший провідник - це серце» [2, c. 97].

Однак, цієї рішучості герою вистачило ненадовго. Коли Растіньяка ще тільки починали мучити погані думки, він у розмові з Б'яншоном згадує моральну притчу про вбивство заради збагачення. Растіньяк зізнається, що його зводять з розуму подібні думки, і просить його «вилікувати». Через певний час, помітивши зміни в житті Растіньяка, Б'яншон його запитує: «Так значить, ти вже прикінчив мандарина?» Растіньяк відповідає: «Ще ні , але він агонізує» [2, c. 100].

Власне, агонізувало те моральне почуття, на яке вирішив було покладатися Растіньяк. Моральна драма, яку переживав герой, закінчилася перемогою егоїзму і водночас аморального середовища, в якому безроздільно панує буржуазний «принцип вигоди». Растіньяк дозріває для того, щоб, прийнявши принципи й засоби боротьби цього середовища, кинути йому знаменитий виклик, яким завершується роман: «Тепер подивимося, хто кого?» [2, c. 130].

Тема підкорення міста амбіційними молодими людьми не оминула й українську літературу. Репрезентантом цієї тематики став Валер'ян Підмогильний, який у романі «Місто» яскраво зобразив етапи зміни людини під впливом нових умов та гострий внутрішній конфлікт героя.

Степан Радченко - особистість непересічна, активна, яка має здатність знайти своє місце в суспільстві, хоча й робить це інколи нечесними способами. Він прагне завоювати місто, показати світові, хто він такий і на що він здатен.

Проїздивши до Києва, щоб здобути освіту, Степан спершу почуває себе в місті безвартісним. Він мусить пристосовуватися до тих законів, за якими живе суспільство; зрозуміти їх він поки що не має змоги. Але вже й село стало йому чужим - відбувся злам. Тепер ціллю Степана стає завоювання: «він мусить побороти місто з його безглуздими законами життя» [19, c. 175]. Виробляється й тактика підкорення: «Він повчав себе, що мріяти - це дурниця, що треба діяти, невтомно поборюючи всі перепони на шляху» [14, c. 334].

Літературна діяльність, якою заробляв на життя герой, деякою мірою також його характеризує. Зважаючи на відсутність фахової підготовки оповідання Степана виходять низьковартісними. Але ця справа приносить йому стабільні кошти, і тому якість роботи його не дуже хвилює. Таким чином, Радченко - типовий раціоналіст, який керується, перш за все, меркантильними інтересами.

Важливим етапом трансформації героя роману «Місто» є зміна імені. Підписуючи свій перший твір, Степан перетворюється на Стефана: «Коли прізвище йому було зовсім до вподоби, то саме ім'я - Степан його трохи бентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, грубе!» [14, c. 353]. Така зміна дуже тішить Радченка.

Прагматизм натури Степана Радченка характеризують і його стосунки з жінками, які розвиваються за створеною ним самим схемою: жодних емоцій, лише задоволення. Тобто жінка для нього - це пошук нового, пошук самоствердження, але не кохання. Це спосіб досягнення мети, засіб збагачення, кар'єрного росту. Жінок Степана можна розглядати як «атрибут відстані, яку герой подолав у завоювання міста» [6].

Але не зважаючи на счерствіння душі, у ньому живе неспокій та дисгармонія. Йому не вистачає чогось рідного та забутого, тому не можна остаточно стверджувати, що щастя Радченка буде тривати й надалі.

Історія Растіньяка та Радченка - це торжество буржуазних начал і принципів в душі молодої честолюбної людини. Ці імена стали узагальнюючим для певного типу людини - удачливого кар'єриста, розумного, не дуже розбірливого в способах досягнення своєї мети й не позбавленого навіть деяких привабливих рис.

ЕВОЛЮЦІЯ ЖОРЖА ДЮРУА - ГОЛОВОГО ГЕРОЯ РОМАНУ «ЛЮБИЙ ДРУГ» ГІ ДЕ МОПАССАНА

Вийшовши друком, роман «Любий друг» наробив багато шуму. Таке викриття преси, політиків, вищих щаблів суспільства, людей, які керували Францією, якщо не всім світом, зображення всіх пороків життя, але в той же час і всієї його правди не залишились осторонь загальної критики. Максим Гоше, який вперше надрукував рецензію на роман в «Ревю Бльо» 23 травня 1885 року, відзначився відносно пасивною позицією, наголошуючи лише «на жорстокій правді роману, яка відштовхує» [6]. Інші критики говорили вже ворожим тоном, протестуючи проти нібито «спотвореного зображення французького газетного світу» [6]. Гі де Мопассану закидали відсутність знань істинної правди про життя газетярів та надмірну фантазійність під час зображення їх звичок, моралі, поведінки. Хоча хто, як не письменник, який постійно співпрацює з газетами, до того ж маючи певний досвід роботи в газетних колах, має знати, як працює цей механізм. Як би там не було, але критика зробила свою справу - розпалила цікавість загалу до роману.

У романі справді є чим зацікавитися, адже письменник на одному прикладі показав життя та мораль цілої епохи, Франції періоду Третьої республіки. Першим нарисом до роману став памфлет, написаний на два роки раніше, «Чоловік-повія». Уже тут Г. де Мопассан говорить про тип чоловіка, породженого епохою загальної продажності. Такими чоловіками наповнені палати депутатів, редакції газет. Такий тип людини одержує повне соціально-психологічне обґрунтування в романі «Любий друг». Події, вчинки, слова героїв - не просто випадковість чи збіг обставин; автор дає всьому ґрунтовну оцінку з психологічної точки зору. Так, Жорж Дюруа провів дитинство в невеличкому нормандському селищі, декілька разів не зміг здати бакалаврські іспити, тобто не одержав серйозної освіти, воював у Африці, де виживають найсильніші. Потрапивши до Парижу, його єдиною метою було збагачення. Усе життя перебуваючи поза світом шику та розкоші, він до нього прагнув. Життя героя свідчить про те, що високі моральні ідеали він не опанував. Ні батьки, ні освіта, ні, тим паче, воєнна служба не виховали в Жоржеві загальнолюдські цінності. Але що говорити про бідного службовця залізниці, коли верхи суспільства, еліта Парижу не перебирає в способах досягнення мети.

Але в той же час Жоржем Дюруа не можна не захоплюватися. Яким ми його бачимо на початку роману: «Статний від природи і до того ж зберіг виправку унтер-офіцера, він набрав поважного вигляду і, звичним жестом закрутивши вуса, охопив запізнілих відвідувачів тим пильним поглядом, яким красень чоловік, точно яструб, виглядає здобич» [11, c.7]. І фінальна сцена весілля Дюруа з Сюзанною: «Потім з'явився Жорж дю Руа… Всі визнали його за красеня. Поставу мав горду, стан тонкий, ноги стрункі. На ньому добре сидів фрак, прикрашений, як краплею крові, червоною стрічкою Почесного легіону… Дю Руа слухав його [єпископа], п'яний від гордощів… Він ставав одним з володарів землі - він, він, син бідних кантельських селян» [11, c. 236_237]. Цей шлях блискучий, стрімкий, але нечесний, побудований на чужому горі та чужих розчаруваннях. Та життєва філософія Жоржа така, що мета виправдовує засоби. А засобами в його житті найчастіше були жінки. Дюруа усвідомлював, що він має принадну зовнішність та користується популярністю в жінок. Визнавали це й оточуючі, зокрема Форестьє: «Та ти справді, друже, маєш успіх у жінок! Не зневажай цього. Це може далеко тебе повести… знову ж таки, з жінками найшвидше висунешся» [11, c.17]. Форестьєр сам став успішним завдяки журналістському хистові його талановитої дружини Мадлени. Таким чином, прийоми здобуття успіху Дюруа були не поодинокими випадками. Чоловіки тільки думають, що вони керують світом, насправді ж світом керують їх дружини. Зрозумівши таку нескладну істину, герой почав шукати таку жінку. Хоча й шукати її не довелось.

Дюруа був власником якоїсь дивної сили, яка, ніби магнітом, притягувала жінок. Ще під час воєнної служби жінки втрачали розум від нього: «У полку він мав успіх серед залогових кіл, траплялись навіть пригоди у трохи вищому світі - спокусив дочку збірничого, що все ради нього була ладна покинути, та дружину повіреного, що й топитись пробувала від розпачу, як він її покинув» [11, c. 30]. А парижанки, ласі до чогось незвичайного, екзотичного, самі кидались на Жоржа, варто йому зробити лише перший крок. Можна стверджувати, що стрімка кар'єра Дюруа є наслідком жіночої наївності. Досить дивно, що коханки Жоржа - це жінки талановиті, розумні, освічені та впливові. Але все одно вони клюють на незрозумілу чарівність грубого солдафона. До того ж, виховавши в собі шарм справжнього парижанина, герой став підкоряти жінок з розумом, вміло будуючи стратегію дій. Перша «жертва», Клотильда де Марель, лякала його самого. З нею він себе поводив несміливо, не знаючи, що буде далі, як вона відреагує на його поведінку. А «підкорення» пані Вальтер було вже чітко спланованим дійством, хоча Дюруа все ж обрахувався, не знаючи, як порвати з нею.

Але перша перемога, перша сходинка до верхів суспільства була успішною. Клотильда була не просто коханкою Жоржа, вона була символом початку нового життя. Нова робота, нові знайомства з «міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав'ярнях» [11, с. 49] не відкривали йому тих перспектив, які відкривав роман з пані де Марель. «Так він здобув, нарешті, одну! Заміжню жінку! Світську жінку! Із справжнього світу! Паризького світу! Як же легко й несподівано це сталося! Досі він уявляв, що захопити й перемогти котрусь із цих жаданих створінь можна тільки після безконечних турбот… Аж ось з першого разу, з найменшого натиску, перша, котру він зустрів, віддалась йому так швидко, що він навіть здивувався» [11, с. 59].

Важко окреслити почуття, що їх відчував Дюруа до Клотильди. Це єдина жінка, з якою він зберігав стосунки протягом подій, описаних в романі. Але навряд чи можна стверджувати, що він її кохав. Скоріше за все, це була задоволеність. Пані де Марель влаштовувала його в усіх відношеннях: вона була вродлива, мала покірний характер, пробачала йому зв'язки з іншими жінками, пробачила навіть побої. Кожного разу після сварки вони зустрічалися так, ніби нічого не трапилось. Можливо, таємничість стосунків і була запорукою їх міцності. На своєму весіллі Жорж, побачивши Клотильду, подумав: «Яка ж все-таки чудова з неї коханка» [11, с. 238].

Цікаво те, що Дюруа не вважає свою поведінку нечесною, ницою. Йому нічого втрачати, тому він і чинить підлі вчинки легко та невимушено, вважаючи це за норму. Таке світосприйняття було закладене життєвою одіссеєю. Побут солдата для Жоржа передбачав розбій та вбивство заради власного життя. Ці погляди кореняться в ньому після тіснішого знайомства з мораллю великого міста. Це той же Алжир, але з шиком прикрашений мішурою. Форестьє вчить Любого друга: «В Парижі, бачиш, краще ліжка не мати, ніж фрака». [11, с. 14]. Чудодійна зміна сталася із Жоржем, коли він вперше одягнув фрак і побачив своє віддзеркалення: «Власна постать видалась йому цілком елегантною. Ішов він добре. І безмежна самовпевненість сповнила йому душу» [11, с. 19].

Здається неймовірним, яким самовпевненим був Жорж. Не маючи особливих розумових здібностей, талантів чи хисту до чогось, він все ж ніс себе, як значний пан. Дрібна посада в газеті, стаття, написана не ним, а лише підписана його іменем, стали каталізатором до такої собі манії величі Дюруа. Наступні його вчинки можна назвати просто смішними. Жоржеві обов'язково необхідно було звільнитися з залізниці ефектно, влаштувавши виставу: «Начхати мені, щоб ви знали!» [11, с. 41]; «Я прийшов заявити про звільнення. Тепер я співробітник «Французького життя», маю п'ятсот франків на місяць, крім відрядкового. Сьогодні надруковано вже мою статтю» [11, с. 41]. Потім «накупив різного дріб'язку, аби тільки надіслати його на помешкання та назвати своє ім'я: Жорж Дюруа. І додавав: «Співробітник «Французького життя» [11, с. 42]. Зневажливе ставлення обурювало Жоржа: «А найбільше принижувало його, що двері світських домів були йому зачинені; що ніде не трактували його за рівного та й з жінками не випадало йому ближче зійтися…» [11, с. 50]. У його голові закріпилася думка, що він вартий кращого. Ця думка гнітила його, гризла зсередини протягом усього життя. Так одруження з Мадленою Форестьє було спочатку відмінним рішенням, але потім на горизонті з'явилася Сюзанна Вальтер, яка виявилася набагато кращою партією: «Якби я спритний був, то ось із ким мав би одружитись. А це було можливо. Як я про це не подумав? Як допустив іншу взяти? От божевілля! Завжди зопалу робиш, ніколи добре не міркуєш» [11, с. 203]. Коли після смерті Форестьє в редакції над Дюруа почали жартувати з того приводу, що він - де другий Шарль, обурення його росло з кожним днем все більше. Але він не міг зрозуміти, чому над ним так знущаються, адже «він охоче припускав, що Форестьє без Мадлени ніщо, але щоб він - це вже даруйте». [11, с. 146]. Отримавши сімдесят тисяч франків від купівлі марокканських земель, він лютував на дружину, що відмовила його вкласти більше, та на Вальтера, який заробив на цій справі двадцять-тридцять мільйонів. Заздрісний гнів гриз його щодня більше. Навіть під час найсвятішого моменту свого життя, під час весілля, Дюруа думає про своє депутатство: «І йому здавалось, що зараз одним скоком перемайне з церкви в Бурбонський палац» [11, с. 238].

Заздрість і злоба, яка проявляється ще на початку роману, мабуть, залишиться в душі Дюруа до кінця його днів: «І в ньому піднімалася злість на цих панів, що розташувалися з усіма зручностями. Поритися у них в кишенях, - з знайдеш і золоті, і срібні, і мідні монети… «Сволота» - буркнув він, так само витончено погойдуючи станом. Якби трапився колишньому унтер-офіцеру хто-небудь з них вночі в темному провулку, - чесне слово, він без докорів сумління звернув би йому шию, як це він під час маневрів проробляв з сільськими курми». [11, с. 9]. Так холоднокровно Дюруа «скручував шиї» протягом усієї дії роману. Але цей злочин був законним, за нього не можливо було потрапити до в'язниці.

Вищезгадане порівняння людей з курми й визначає всю сутність натури Жоржа Дюруа. Для нього вони були лише способом досягнення цілі. Якщо хтось із них виконував свою місію й ставав непотрібним, герой без зайвих роздумів позбувався їх. Так він вчинив із повією з театру, з Мадленою, з Віржіні, можливо, така доля чекає й Сюзанну, якщо якась принцеса чи королева підпаде під любовні чари спокусника.

У пориваннях непотрібних стосунків Дюруа вирізнявся особливою жорстокістю. Коли Мадлена, зробивши свій вклад в просування Жоржем кар'єрною драбиною, стала непотрібною, то він прибрав її зі свого шляху, зробивши винною. Ганебне викриття її любовних зв'язків з Лярошем-Матьє дало йому змогу розв'язати собі руки. До того ж Жорж поквитався з міністром, якого ненавидів та якому заздрив: «Я міняю кабінет. От і все!.. Лихо тому, хто стане мені на дорозі. Я ніколи не прощаю» [10, с. 221]. У цій ситуації викрилась ще одна сторона Дюруа - його егоїзм. Він ніколи не віддавався стосункам на сто відсотків, ніколи не кохав по-справжньому. Здається, що він навіть не здатен на це почуття. Будучи одруженим на Мадлені, Жорж мав роман к Клотильдою де Марель, а пізніше з Віржіні Вальтер. Викривши зраду дружини, він виявився ображеним чоловіком, хоча насправді був таким же зрадником.

У стосунках з пані Вальтер Дюруа досяг піку своєї безсердечності. Підкорившись правилам великого міста та вивчивши особливості жіночої психіки, він чинить не гідно чоловіка та людини. Навіщо розпочав ці стосунки, він, мабуть, і сам не розумів. Як жінка, Віржіні мало його приваблювала. Використати її становище в суспільстві - закономірне його бажання. Але не врахував Любий друг сили почуттів. Пані Вальтер, яка була благочестива та вірна своєму чоловікові все життя, повністю віддалася гріху в образі Жоржа Дюруа. Але він не зміг оцінити це почуття. Ці стосунки характеризують відсутність у нього морального виховання, яке знову ж таки мало б здійснюватися в дитинстві. Порочність світу стала нормою не лише для провінціала, а й для жінки з вищих щаблів суспільства. Якщо вона дозволяла йому так з собою поводитися, то вона нічим не краща.

Не краща за Дюруа вся еліта Парижу, де кожен ховається, намагається перехитрити іншого, щоб здобути вигоду. Здається, що ці люди не здатні на добру справу, а якщо таке й трапляється, то це скоріше їх мінус, а не плюс. Форестьєр, який зробив благородну справу - допоміг старому товаришеві, - не лише не отримав за це хоча б подяки, а був звинувачений у невдачах Дюруа й отримував посмертні прокльони та люту ненависть: «…гидкий Шарль, ненависний мрець, проклятий мрець…» [10, с. 149]. Для прагматичного світу допомога стає явищем, яке вимирає, яке рідко можна зустріти, відчути на собі. Гроші та влада виключають її з моралі парижан, які тепер досягають мети іншими способами.

Такий світ - це не плід творчої уяви Гі де Мопассана. Тип продажних людей, чоловіків-повій, жінок, які зраджують, необ'єктивну пресу, яка танцює під дудку політиків, він списував з реального життя. Існують навіть прототипи героїв роману. Гі де Мопассан стверджував: «Дюруа - це я!». Звичайно, першоджерело є визначальним, але спогади сучасників свідчать також про те, що брат письменника Ерве мав схожу зовнішність з Жоржем Дюруа. Від себе Гі де Мопассан надав Любому другові світогляд та ставлення до жінок. «Я не проміняю таймень-рибу на саму Олену Прекрасну…» [13]; «Жінки, рабом яких він здавався, не займали багато місця в його думках, як вони могли припускати…» [13]. Коли його запитували: «Ви здатні любити жінок, після того як проаналізуєте нікчемність їх почуттів?» - він відповідав: «Я не люблю їх, але вони мене розважають. Мені дуже втішно переконувати їх, що я у владі їх чарівності…»[13]. Такі погляди співзвучні з поглядами Любого друга: «Не визнаючи її [любов] за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв'язок, ніжну приязнь, довіру… але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени, страждання, що майже завжди супроводжують розрив» [11, c. 56]. Гі де Мопассан брав від прототипів лише те, що було необхідним для створення типового образу, тому не дивно, що в Жоржеві поєдналися не лише риси самого письменника та його брата, а й риси людей цілої епохи.

Не можна не зацитувати слова одного з біографів Гі де Мопассана, Жерара де Лаказ-Дютьє, який проектував тип Жоржа Дюруа на всіх людей часів Третьої республіки: «Любий друг стане міністром чи президентом республіки. Автор не говорить нам цього, але змушує нас це передбачити. У Любого друга вистачить сил, щоб втілити «волю народу» та керувати колісницею держави. У політиці він буде на боці сильних. Його друзями будуть люди багаті, могутні, шановані. Любий друг - це предок багатьох поколінь кар'єристів. Бачити, як маневрує Любий друг - означає бачити, як маневрують його сини та онуки. Любий друг - це символ гнилого сучасного суспільства» [13].

ВИСНОВКИ

Кінець ХІХ - початок ХХ століття приніс багато надбань, спричинив прогрес чи не в усіх галузях життя людей. Значних змін зазнала й мораль та філософія. Нові умови життя вимагали нових підходів до виживання та самореалізації. Прагнення бути краще та вище за інших стало домінуючим. Меркантилізм та прагматизм були лозунгами того часу. Не гребували ними ні шукачі кращої долі з селища, ні корінні міщани. А разом вони, свідомо чи не свідомо, утворили нові правила життя суспільства. Ці зміни не могли не викликати реакцію з боку митців. Особливо яскраво, з притаманним йому гострим словом, зобразив справжнє обличчя сучасності Гі де Мопассан.

Гі де Мопассан сказав: «Світ губить всяке щире почуття, розпилюючи смаки, інтереси, бажання - ту крихітну іскорку полум'я, що горить в нас». Ці слова безпосередньо стосуються роману «Любий друг». Суспільство, сповнене пороків, бруду та брехні, захоплює людину, робить її жорстокою та безпринципною. Воно не знає, що таке кохання, честь, відданість; воно живе за ляльковими правилами. Усе життя - це гра на публіку. Світ, пишний та гарний зовні, гниє зсередини, породжуючи таких суспільних типів як Жорж Дюруа - людину без принципів та ідеалів. Трагедія Любого друга полягає не лише в тому, що він так просто й легко переступає через мораль та почуття інших людей, а й в тому, що він не усвідомлює того, що чинить підло. Життя навчило його бути таким, адже постійний перехід з однієї соціальної групи до іншої вимагає швидкого прийняття чи неприйняття правил. У даному випадку Дюруа свій попередній життєвий досвід комбінує зі способом життя, який пропонує йому Париж, і таким чином формується його характер.

Проблема зіткнення людини з суспільством існувала завжди. І її вирішення у різні епохи було різним. Думка загалу завжди є домінуючою, а як її сприймати, підтримувати чи ні, залежить від кожної людини окремо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабель И.Э. - редактор и переводчик Ги де Мопассана (Материалы к творческой биографии писателя). Вступ. ст., публ., коммент. Е. Погорельской// Вопросы литературы. - 2005. - №4. - С. 323_351.

2. Бальзак О. «Батько Горіо». Роман - К: Каравелла, 2007. - 150с.

3. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. Маргінал. - Режим доступу: <http://uk.wikipedia.org/wiki/Особа_маргінальна>.

4. Градовський А.В. Сповідь двох жуїрів. «Любий друг» Мопассана і «Місто» В. Підмогильного// Зарубіжна літ. в навч. закладах. - 1999. - № 3. - С. 16-19.

5. Данилин Ю. Историко-литературная справка к 5 тому. - Режим доступа: <http://mopassan.krossw.ru/html_mp/mopassan-spravka_5tom-ls_1.html>.

6. Засоби втілення морально-етичних проблем у романах В.Підмогильного «Місто» та Гі де Мопассана «Любий друг». - Режим доступу: <http://www.ukrlit.vn.ua/article/1204.html>.

7. История зарубежной литературы конца ХІХ - ХХ в. Курс лекций./ Под ред. М.Е. Елизаровой, Н.П. Михальской. - Москва: «Высшая школа», 1970. - 620 с.

8. Ковалева Т.В. и др. История зарубежной литературы (Вторая половина ХIX - начало ХХ века). - Режим доступу: <http://www.ae-lib.org.ua/texts/kovaleva__french_XIX-XX__ru.htm>.

9. Лисицына Л. Ги де Мопассан: «Женщины - моя вторая профессия»// Я твоя любимая газета. - Режим доступу: <http://www.yagazeta.com/news.php?extend.256>.

10. Лущій С. Український "Любий друг"? (В.Підмогильний "Місто") // Слово і час. - 1998. - № 7. - С. 54-57.

11. Мопассан Гі де. Любий друг. Оповідання. - Львів: «Вища школа», 1982. - 400 с.

12. Муромов И.А. 100 великих любовников. - М.: Вече, 2002. - Режим доступу: <http://smbr.ru/lc/il/mo.htm>.

13. Онлайн библиотека. Литературные портреты. Ги де Мопассан. - Режим доступу: <http://www.erlib.com/Андре_Моруа/Литературные_портреты/4/>.

14. Підмогильний В.Н. Оповідання. Повість. Романи. - К.: Наук. думка, 1991. - 627 с.

15. Полисаєв О.П. Міфологічна складова українського маргіналізму. // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури. - 2005. - № 51. - Режим доступу: <http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_51/Polisaev.htm>.

16. Пузиков А.И. Портреты французских писателей. - М.: Худ. л-ра, 1981. - С. 193-197.

17. Рудаківська С.В. Мопассан у колі сучасників. Літературна світлиця, 10 клас// Заруб. літ. в навч. закладах - 1989. - №1. - С. 17.

18. Султанов Ю.І. Оноре де Бальзак. «Батько Горіо»// Зарубіжна літ. в навч. закладах. - 2000. - №9. - 38-41с.

19. Філатова О.С., Теребей А.В. Прагматичні моделі буття Жоржа Дюруа та Степана Радченка (на матеріалі романів Гі де Мопассана та В. Підмогильного)// Вісник Запорізького національного університету: Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗНУ, 2008. - №22 - С. 173-178.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Біографічні відомості про французьского письменника Гі де Мопассана, дитячі роки і творча діяльність. Літературне виховання, світоглядні та літературні позиції письменника. Основа твору "Любий друг", роль жінки як такої в житті головного героя роману.

    реферат [22,8 K], добавлен 14.11.2011

  • Історія роману Г. Гессе "Степовий вовк". Трагедія розколеної, розірваної свідомості головного героя роману Галлера. Існування у суспільстві із роздвоєнням особистості. Творча манера зображення дійсності. Типовість трагедії героя. Самосвідомість Галлера.

    курсовая работа [34,6 K], добавлен 08.02.2009

  • Твір Новаліса як гімн нездоланному коханню, наповнений потужними образами і спогадами. Поступова еволюція ліричного героя, з яким ототожнює себе автор, зміни поглядів та ідей. Шлях героя до поступового розуміння плинності і непостійності всього живого.

    реферат [21,1 K], добавлен 21.02.2010

  • Актуальність сучасного дослідження проблем та складності характеру Холдена Колфілда. Побудова образу головного героя повісті на сплетінні фізичної недуги та повільного звільнення Холдена від егоцентричності. Холден Колфілд як аутсайдерький тип героя.

    реферат [32,7 K], добавлен 01.03.2010

  • Біографія та основні періоди творчості Ч. Діккенса, його творчість в оцінці західного літературознавства. Автобіографічні моменти роману "Життя Девіда Копперфілда", втілення теми дитинства у романі, художні засоби створення образу головного героя.

    курсовая работа [39,1 K], добавлен 21.01.2009

  • Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 06.05.2013

  • Особливістю роману Багряного "Тигролови" є те, що він поєднав у собі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті до смішнихі романтичних.

    творческая работа [12,8 K], добавлен 31.03.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.