Специфіка творчого співвідношення історичної правди і художнього вимислу у романі В. Шкляра "Чорний Ворон"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Характерною ознакою нинішнього складного процесу державного й духовного відродження українського народу, формування національної свідомості є злам старих стереотипів мислення, пошук питомих джерел та підвалин розвитку, дослідження особливостей менталітету, своєрідності історії, культури, літератури. Назріла потреба комплексного підходу до спроб осягнення та інтерпретації історичних подій і постатей минулого в художніх текстах .

Будь-яка національна спільнота виробляє своє бачення минулого і, відповідно, свою історичну свідомість. Звісно, національне історіописання не варто сприймати як точне та об'єктивне відображення історичних реалій. Це проекція нашої свідомості на історичний матеріал. Першопрохідцями у цій справі є історики, які іноді навіть стають національними ідеологами та національними лідерами. Помітну роль у цьому відігравала і продовжує відігравати художня література. Вона не лише доступно пропагує "історичну правду", але, в силу своєї специфіки, творить "потрібні" міфи, які навіть починають сприйматися як реальні історичні факти.

Історична проза вже не раз була об'єктом дослідження цілого ряду літературознавців. Однак цілісних досліджень, присвячених історичній романістиці В. Шкляра, небагато. Бажанням глибше пізнати особливості розвитку сучасної історичної романістики, художню своєрідність історичної прози В.Шкляра і зумовлена актуальність нашої роботи.

Об'єктом дослідження є роман В. Шкляра «Чорний Ворон».

Предмет дослідження - історична правда і художній вимисел у романі, своєрідність художнього мислення В. Шкляра.

Мета нашого дослідження - на матеріалі роману В. Шкляра «Чорний Ворон» дослідити специфіку творчого співвідношення історичної правди і художнього вимислу.

Виходячи з цього, у роботі ми ставили такі завдання: визначити основні біографічні віхи письменника, дослідити історію написання роману; з'ясувати співвідношення історичної та художньої правди в даному романі, роль історичного фактажу, документальних джерел як першооснови роману, дослідити "переломлення", трансформацію історичної правди в художню; осмислити жанрову своєрідність і структуру історичної прози В.Шкляра.

Під час написання роботи використовувались наступні методи дослідження: порівняльно-типологічний, естетичний, системно-описовий та біографічний методи літературознавчого аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в поглиблені дослідження історичного роману В. Шкляра «Чорний Ворон», довизначенні своєрідності художнього стилю автора.

Практичне значення. Ця робота може бути використана для поглиблення знань з теорії літератури під час вивчення історичної прози, а також під час вивчення історії нашої держави. Матеріали нашого дослідження можуть використовуватись при вивченні різних навчальних предметів: літератури, історії, краєзнавства та в гуртковій роботі.

Розділ 1. Історичний роман В.Шкляра «Чорний Ворон»

1.1 Біографічні відомості про життя та творчість Василя Шкляра

Василь Шкляр - письменник і політичний діяч. Народився 1951 року на Черкащині.

Закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, де завершив навчання 1973-го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету - студіював вірменську мову й літературу.

Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довгий час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. Тривалий час перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України.

Василь Шкляр - член НСПУ, член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай» та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та ін. Улюблена літературна відзнака Шкляра - «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Шкляру цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти українофоба Табачника.

Згодом у Холодному Яру вперше в нашій історії автору «Чорного Ворона» було вручено Народну Шевченківську премію. Грошовий еквівалент нагороди - 260 000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний Ворон».

Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року. Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та ін.

Сьогодні Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Тираж «Чорного Ворона» уже сягнув за 150 тисяч. Культовий роман «Ключ» нещодавно витримав десяте видання. Постійно перевидаються романи «Елементал», «Кров кажана».

Письменник володіє вірменською мовою, свого часу активно займався художнім перекладом. Розголосу набула його інтерпретація першого варіанту повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», за що «удостоївся» брутальної критики тодішнього російського посла Віктора Черномирдіна.

Твори Василя Шкляра також перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та ін.

Згадана відмова Шкляра від Шевченківської премії - чи не найбільш резонансна культурна подія 2011 року. Коли були оголошені лауреати премії, письменник звернувся до президента з таким листом: „Шановний пане Президент! Засвідчую Вам свою повагу і прошу Вас врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника.

Моя позиція, пане президент, ніяк не стосується Вас особисто, але поки при владі є Дмитро Табачник, я не зможу прийняти премію. З повагою Василь Шкляр” [1] .

З цього приводу до даних з офіціального сайту письменника хочеться додати, що Василь Миколайович прийняв унікальну, вручену вперше в історії України - Народну Шевченківську премію 17 квітня 2011 року в Холодному Яру біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами. Ця ініціатива належить Юрію Андруховичу.

Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію „Фонд Василя Шкляра «Холодноярська Республіка»”, головна мета якої - здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон» (саме в цей фонд письменник і переказав свою Народну Шевченківську премію) .

Василь Шкляр наприкінці 80-их - початку 90-их захопився ідеєю національного відродження, незалежності, «українською революцією». Будучи секретарем першої ще радянської радикальної політичної організації - Української республіканської партії (яка, до речі, ще за радянських часів, ставила на меті незалежність України), Шкляр писав політичні заяви від яких, за його словами, „мороз пробігав по шкірі”. Але потім прийшло розчарування, адже партія потрапила в економічну залежність. З того часу ідея національного болю та різні політичні підтексти просочуються в романи Василя Шкляра. А він диктує свою політичну позицію - „я пишу читабельні речі. Я хочу, щоб читали українську книжку” [2].

У цій внутрішній боротьбі все-таки перемагає Шкляр-письменник, а не Шкляр-політик, адже, як зазначає автор, від письменницької справи ніяка політика його не одлучить: „Я, мабуть, таки не пішов би до парламенту, бо це ж треба поставити хрест на своїй писанині. А для мене нічого цікавішого за неї немає. І я не проміняю цієї пані не те що на депутатське крісло, а навіть на трон диктатора” [2].

Окрім політики, журналістики та власне письменницької справи, у Василя Миколайовича є ще одне улюблене заняття - рибальство. Один трагічний випадок з його життя рибалки тісно пов'язаний з історією написання роману «Ключ». „Я - знаменитий рибалка. Можна заносити до книги рекордів. У себе на Тікичі на картоплю піймав 22-кілограмового коропа. Ледве виволік, боровся з ним майже годину. На риболовлі 1998-го я піймав страшну хворобу - лептоспіроз. Дуже її занедбав, лікуючись у селі горілкою з перцем, бо думав, що то грип. Ледве за кермом власної «ниви» доїхав до Києва. Уже не розрізняв кольорів світлофора. Лікар відсотків 4 дав на виживання. Місяць я валявся в реанімації - дивився, як виносять трупи. А тоді попросив дружину принести коробку «Ротманса» і почав писати «Ключ»” [1].

Якщо, на останок, говорити про зв'язок біографії з творчістю, то на це нам відповість сам Василь Шкляр реплікою зі свого інтерв'ю : „Я ніколи не намагаюся свідомо відтворювати фактів із власної біографії. Інша річ - життєвий досвід, він завжди присутній. А потім спрацьовує оте „мадам Боварі - це я”, класична фраза Флобера. Коли ти перевтілюєшся в героя, то, звичайно, в ньому з'являється щось і від тебе. Мій роман «Кров кажана», який вийшов у «Сучасності», взагалі написаний від імені жінки” [2].

Отже, інформації, яку ми можемо знайти про Шкляра, достатньо аби змалювати його творчий портрет: письменник, журналіст, політик, непохитний у своїх переконаннях, політичною позицією якого є популяризація української літератури, автор бестселерів, які принесли йому визнання, популярність та літературні премії в Україні та за кордоном.

1.2 Історія написання роману «Чорний Ворон»

«Чорний Ворон» - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Роман відтворює одну із сторінок української історії - боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років. З перших же сторінок «Чорного Ворона» можна було побачити неабияк уміло поєднані архівні документи і художню розповідь так, щоб факт не розчинився в морі фантазії і наборі троп, а навпаки - підкреслив свою значущість, став об'єктом осмислення та переживання; щоб пробудив заспані почуття, чесноти і принципи як загальнолюдські, так і національні. Таких творів у нас зараз небагато, творів історичних, написаних цікаво, вдумливо, які торкаються теми історичної справедливості і приносять не тільки задоволення, а й користь та якийсь поштовх до роздумів, бажання самому щось шукати, вивчати, самовдосконалюватись. А це вкрай необхідно для розвитку сучасного українця.

«Залишенець» відтворює події громадянської війни ХХ століття в Україні, зокрема історію Холодноярської республіки, яка була осередком визвольного руху на території нашої держави.

Хронологія буремних подій і нині українськими істориками подається скупо: 1918-1922 рр. український повстанський рух зароджується біля Мотронинського монастиря. Після революції на прохання ігумені в селі Мельники жителі створили загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупаки, щоб вберегти монастир від пограбування. 1919 року загін із 22 осіб перетворився на полк, а Василя Чучупаку обрали полковником (до цього він був сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх із Черкас. Холодноярська республіка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15 тисячну армію, втім, територія повстанського руху охоплювала й набагато дальші села. Офіційна історична наука твердить про те, що Холодноярську республіку та повстанський рух було зліквідовано 1923 року внаслідок спецоперації чекістів, які вийшли на одного з отаманів, переконали отаманів в існуванні вигаданої у надрах ЧК «Чорноморської повстанської групи» та зманили отаманів у пастку і захопили провідних командирів Холодноярської повстанської групи військ.

Ці факти лягли в основу спогадів про буремні події М. Дорошенка «Стежками холодноярськими. 1919-1923» (Філадельфія, 1973), Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» (Львів, 1937), а також художніх творів, написаних, зокрема, мурівцем Федором Дудко («Отман Крук»), українським письменником Климом Поліщуком тощо. Однак тема боротьби повстанців Холодного Яру в українській історичній прозі не настільки поширена, як, скажімо, опис доби Київської Русі чи доби Хмельницького.

Дослідження історії написання твору не дає повної картини художньої ідеї, задуму та творчої мети письменника, але дає змогу зрозуміти, у якому стані перебував автор перед написанням та безпосередньо пишучи роман, що його підштовхнуло, що мотивувало. Відповідно до цього ми можемо побачити, чому автор обрав саме такі виражальні засоби, які стали жанротвірними чинниками, створили особливий текст зі своїми неповторними рисами. Саме ця мотивація, а також життєвий матеріал, який частково можна побачити у передісторії появи твору, впливають на текст опосередковано, не стосуються власне роману, але є визначальними для його жанрової специфіки. «Чорний Ворон» побачив світ наприкінці 2009 року у видавництві «Ярославів Вал» (Київ), і майже одночасно під назвою «Залишенець» - у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків). Книжковому виданню передувала газетна публікація фрагменту «Суд» . У липні 2011 року вийшла аудіокнига у видавництві Мистецької агенції «Наш Формат». Озвучив книгу заслужений артист України Петро Бойко.

Василь Шкляр про історію написання роману в інтерв'ю розповідає: „Роман «Чорний ворон. Залишенець» жив у мені давніше. Я з того краю, який описую. Це жило в мені, як ще був малим, на рівні скупих переказів. Пересічні селяни повстанців називали «бандитами». Тих, хто думав інакше, - винищували. Мій дід був у радянській армії, потім в УНР старшиною, а тоді пішов у повстанці. «Бандити», лісові розбійники хвилювали дитячу уяву. Було у цьому щось романтичне. Потім прочитав спогади Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Ця книжка справила на мене глибоке враження. Почав шукати усі можливі джерела про той час. Збереглися спогади учасників. Уся хроніка тих часів зафіксована у чекістських архівах. На документальному рівні про це писав Роман Коваль, він став моїм літературним редактором, консультантом. Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата... Мені весь час здавалося - почекай, надійде ще час писати. Настав момент, коли сказав собі: «Сідай і пиши, інакше - ніяк». На збирання матеріалу і написання роману пішло 13 років” [2]. Роман про боротьбу повстанців - «Чорний Ворон» - написаний на високому документальному підґрунті, під впливом історико-документального роману Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», одного з у часників Холодноярської боротьби.

Висновки до розділу 1

Історико-патріотичний роман сучасного українського письменника Василя Шкляра «Чорний Ворон» зачіпає болючі питання історії, самосвідомості й політики, завойовуючи своєю конвенційною консервативністю увагу масового читача.

Роман виданий у двох видавництвах під різними назвами - «Чорний ворон» і «Залишенець». Він приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім. Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, він став об'єктом безпрецедентної читацької уваги. Ця увага дісталася роману не одразу після його появи 2009 року році, а лише 2011-го, коли письменник у відкритому листі відмовився від Шевченківської премії, вимагаючи відставки міністра освіти та науки. Така заява спричинила викреслення «Чорного ворона» зі списку номінантів. Натомість, у відповідь на заклики Юрія Андруховича, Василеві Шкляру було вручено першу «Народну Шевченківську премію», зібрану коштом прихильників. Зараз триває схожий збір грошей - на екранізацію цього роману. Після скандальної відмови автора від премії думки критиків розділилися: одні звинувачували письменника у ксенофобії й навіть фашизмі, інші (їх була більшість) вбачали в «Чорному вороні» свідчення нового відродження української літератури.

Роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» став знаковим явищем не лише в українській літературі. Його рамки виходять далеко за межі художньої цінності. Той сплеск масової уваги до твору, велика кількість позитивних і критичних відгуків свідчать про непересічне суспільно-політичне значення появи «Чорного ворона» на літературному полі України.

Розділ 2. Співвідношення історичної правди та художньої правди у романі В. Шкляра «Чорний Ворон»

2.1 Співвідношення історичної правди та художнього домислу як визначальна ознака історичної прози

Проблема історичної правди і художнього вимислу знаходиться у фокусі уваги літературознавчої аналітики. Є. Баран, Н. Горбач, Б. Денисюк, М. Ільницький, Б. Мельничук, М. Сиротюк, О. Попадинець розглядають питання співвідношення вказаних категорій, межі художнього вимислу, визначають роль авторської уяви у трактуванні історичних подій і осіб. На думку літературознавців, у художньому творі історична правда не існує окремо від правди художньої. Ці явища являють собою «… цільний у своїй єдності комплекс - правда історично-художня» [7, с.44]. Цінність історичного твору, зокрема історичного роману, полягає у «художній трансформації письменником історії, відомого факту через сюжет, картини й образи, людські долі, як окреслені персонажі, як виписано їх характери, відтворено обставини життя» [7,с. 206]. При цьому художня правда як самостійне образне дослідження відтворення дійсності - основна функція письменника. Разом із тим, як вважає М. Сиротюк, завдяки поетичній фантазії письменник проникає в глибини людської душі, використовуючи історичну документацію, опрацьовує її відповідно до загального задуму твору, його внутрішньої логіки, характеру персонажа [8, с.44]. Таким чином, історична правда є першоосновою історичного твору, головним чинником достовірності зображуваних подій.

Співвідношення історичної правди та художнього домислу - визначальна ознака історичної прози. Закони створеної письменником художньої дійсності, у вир сприйняття якої потрапляє читач під час спілкування з текстом, як правило, не тотожні закономірностям реальності, однак іноді вони багато в чому "збігаються". Матеріали для творів митці переважно черпають із реального життя, тому художній світ завжди певною мірою нагадує реальний. Модифікація художнього простору пов'язана, у першу чергу, з авторським задумом, а також - тією ідеєю, яку письменник прагнув передати читачам . Відповідно до цього й моделюється зображена у творі дійсність.

Євген Баран уважає, що для глибшого осягнення історичної прози варто поділяти її на певні групи, однак критерії такого поділу визначити досить важко. Якщо в основу цієї класифікації ставити співвідношення між історичним фактом і вимислом (домислом), то це вирішить багато проблем щодо жанрових відмінностей історичної белетристики. Згідно з означеним критерієм, історичну прозу поділяють на три жанрові різновиди: художньо-історичну, історико-художню та художньо-документальну. У творах першої групи вигадка і домисел не заперечується, а документ і письмово засвідчений історичний факт вимагає від автора осмисленого перенесення у тканину тексту. В історико-художніх творах увага акцентується на художності, тут переважає вигадка, а документ відходить на другий план. У групі історико-документальних творів основним структурним елементом виступає документ, зафіксований в архівних джерелах свого часу. Проблема визначення головного героя окреслює часові межі у творі, але якщо її ставити в основу поділу, то відбуватиметься зміщення часових дистанцій, результатом чого може стати віднесення творів недалекого минулого до історичної прози [6,с. 65-66]. Роман В.Шкляра «Чорний Ворон» - згідно із запропонованою жанровою класифікацією - слід віднести до історико-художньої прози.

Андрій Баканов називає історизм "вирішальним критерієм при розгляді питання про своєрідність історичного роману", який "передбачає відтворення у тексті широкого історичного контексту, реальних "справ давно минулих днів", історичних особистостей; історія розглядається при цьому як динамічний процес, котрий має свої витоки і свою течію", а "минуле малюється у неповторності його соціально-політичного укладу, духовної атмосфери, матеріальних прикмет і людських характерів". Автор, за словами дослідника, не просто дзеркально відображає минулу дійсність, а трансформує її, подаючи читачеві власне прочитання історії, суб'єктивно оцінюючи минуле крізь призму цінностей сучасності; "скрупульозність ученого поєднується в історичному романі з уявою поета, що й допомагає передати дух далекої історії" [7, с.73-74]. Історичний роман має свої закони зображення дійсності. З одного боку, автор кладе в основу реальні факти з історії, а з іншого, - домислює реальність, отже, деформує просторові й часові рамки. Людмила Олександрова у праці "Художня вигадка і домисел" наводить такі різновиди художнього домислу в історичному романі: 1) відкидання автором окремих історичних подій і явищ, які не мають безпосереднього стосунку до предмету художнього зображення; 2) порушення хронологічної послідовності історичних подій у художньому тексті; 3) творчий підхід до зображення документальних фактів і 4) їх художнє оформлення. За влучним висловом дослідниці, синтез історичної правди та художнього домислу, власне, й становить художню правду історичної белетристики [7, с.135-142]. Хронотоп історичного роману вбирає у себе як реальну історію, так і домисел автора. Тому при сприйнятті твору читач неначе поступово синтезує реальну історію, авторську та власну думку. Отже, художній домисел в історичному оповіданні завжди межує з науковою достовірністю. В історичному оповіданні наявні і своє, авторське осмислення неспростовних фактів і своє тлумачення історичної особи, і свої припущення, здогади. Найкращі історичні твори допомагають зрозуміти епохи, що відійшли в минуле, змальовуючи в художніх образах побут, соціальний і моральний стан суспільства, мають соціально-історичну цінність Л. Климович вважає, що "дійсно художні історичні твори включають модернізацію, яка не перекручує історичну правду, але і не заперечує художнього домислу, без якого неможливе мистецтво" [9, 307].

Художня історична література абсолютно об'єктивною бути не може, бо автори по-своєму бачать події, трактують їх, виражаючи своє ставлення до персонажів чи то конкретно історичних, чи народжених авторською уявою і фантазією, яка не завжди збігається з офіційною точкою зору, а часом й з традиційними уявленнями про ту чи іншу епоху" [7, 308].

Історичний твір стає рухливою, мінливою і щоразу ніби по-новому народжуваною системою, котра прагне глибоко художньо осягнути образну модель минулого часу, людські риси історичних і вигаданих осіб.

2.2 Художнє осмислення історії створення та загибелі Холодноярської республіки

Художня версія подій 20-х рр. від В. Шкляра певною мірою розширює уявлення про історію створення та загибелі Холодноярської республіки. Письменник вибудовує свій твір на засадах історичної достовірності: чи не кожний розділ книги розпочинається уривком із документу - чи то звіту чекістського, чи то уривку із газетної замітки, статті тощо. Відтак, роман має немовби дві площини оповіді: одну - художню (це історії двох отаманів: Веремії та Чорного Ворона), другу - документальну (це документальні свідчення, які відкривають розділи роману). Цікаво, що документальні свідчення автором подаються не у хронологічному порядку, а довільно: іноді вони випереджають події, описані у творі, іноді - після цитати із документу йде виклад художньої версії того, що відбулося, часом - В. Шкляр загалом не коментує та не дублює того, про що повідомляється у документі. Відтак документальна лінія у романі певною мірою виглядає як відсторонена і контрастує із художньою лінією твору, динамічною, із гостросюжетними поворотами, карколомними пригодами, вражаючими сценами.

Втім, автор не обмежився двоплановою композиційною будовою твору (документальна лінія та художня версія подій), й представив читачеві дві історії руху на прикладі життя та діяльності двох отаманів - Веремії та Чорного Ворона. Історія останнього розказана більш докладно, хоча також не в хронологічній послідовності. Історія Веремії дотична до подій життя Чорного Ворона, й дуже довго нагадує розсипаний пазл, не систематизовану оповідь, яка фактично із середини твору набуває закінченого вигляду. Долі двох отаманів поєднуються: Чорний Ворон рятує немовля, сина Веремії.

Та окрім реальних персонажів, у творі виведено ще одного - містичного чорного ворона, який спостерігає за подіями («На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням», - саме чорний ворон спостерігає за начебто похованням отамана Веремії. Старезний чорний ворон - своєрідне alter ego головного героя, отамана Чорного Ворона, мудрого, сміливого, мужнього, безмежно відданого своїй справі. Мудрий спостерігач - холоднокровний і байдужий до усього, що відбувається навколо, він - безпристрасний, на відміну від чорного ворона - птаха, Чорний Ворон - отаман - це суцільна пристрасть: і в коханні, і в вираженні почуттів, і в бою, і в спілкуванні із товаришами, і в судженнях.

Історія отамана подається не послідовно, тільки на середині твору ми дізнаємося про те, як він вибрав для себе повстанську стезю. Втім, автор намагається із усіх сил надати творові глибшого змісту, ніж це передбачає авантюрно-пригодницька сюжетна лінія. Очевидно, саме із цією метою до тексту введено образ чорного ворона - птаха, містичну сцену зустрічі вовка і повстанця Вовкулаки, вони «працюють» на поглиблення психологічної складової твору.

Водночас у романі присутні любові сюжетні лінії, вони акцентують на почуттях, які переживає герой, розкривають його образ не тільки як героя, але й як звичайного чоловіка, що прагне щирих почуттів. Містична сцена розкопування прапору Холодноярської республіки теж представлена автором у руслі саме поглиблення психологічності твору. Розпочинається вона як пошуки скарбу матеріального, а перетворюється на скарб духовний - холодноярський девіз «Воля України або смерть» та шевченків заклик «І повіє новий вогонь з Холодного Яру».

Цю сцену В. Шкляр виводить тоді, коли бойовий загін Чорного Ворона уже налічує кілька осіб, коли інших отаманів арештовано. Промовисто виглядає й те, що через кілька сторінок письменник подає уривок із місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернського відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року: «3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юговосточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть».

Ще одна риса роману - надмір кривавих сцен. Читач мимоволі опиняється у полоні постійного емоційного напруження, співпереживання за долю героїв. Емоційне напруження посилюють і еротичні сцени у творі. Герої у романі живуть на межі - життя і смерті, майбутнього і минулого, та найважливіше - вони перебувають на межі людських можливостей, на межі пам'яті та безпам'ятства: про них намагаються не згадувати родичі, вони вимушені тікати від рідних домівок, щоб загубитися в нетрях робочого Донбасу або за кордоном, змінювати імена. Більше того - їх існування всіляко заперечує офіційна влада, регулярно подаючи звіти про остаточне знищення так званих банд.

Містика, таємничість, емоційно-психологічне напруження, карколомні події і водночас документальна основа - В. Шкляр прагне зробити свій твір і цікавим для читача і - перетворює його на типовий приклад масової белетристики. Письменник за основу бере жанрову схему авантюрно-пригодницького роману та доповнює її історичними фактами і - перед читачем з'являється історичний авантюрно-пригодницький роман.

«Чорний Ворон» так і не вийшов за межі авантюрно-пригодницької тональності. У творі на перший погляд безліч голосів - офіційний «голос» документів ҐПУ, газетних статей, голос автора, голос Чорного Ворона - отамана, голос птаха, який спостерігає за вчинками героїв. Однак інтонації цих голосів - однакові: тривожні, містичні, трагічно-розпачливі. Немає «різких і несподіваних переходів до внутрішньої полеміки, від полеміки до прихованого діалогу, від прихованого діалогу до стилізації спокійних житійних тонів, від них знову до пародійного оповідання і, зрештою, до винятково напруженого відкритого діалогу».

Більшість внутрішньо напружених станів отамана Чорного Ворона, в тому числі у тих випадках, коли він говорить від першої особи, - спокійні, вони швидше нагадують інтонації автора, аніж особистості, яка перебуває у вирі буремних подій. Такі ж інтонації - у розповідях від третьої особи, письменника. Це надає творові певної інтонаційної статичності: витримано-спокійна інтонація оповіді і про бій, і про інтимні переживання, і про офіційні події, таким же тоном подані роздуми героїв («Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру…», «А тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини регулярного війська, як от, приміром, спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою…» - такі та інші вспіти відкривають оповідь від першої особи - отамана Чорного Ворона. Такий стиль оповіді можна охарактеризувати протокольним, таким, щоб швидше повідомляє, але не прагне відтворити мовний світ героя, його душевні переживання, виражені через слово і у слові. Слово героя і слово про героя (мова автора) - однакової тональності, а відтак, подають закінчений образ і події, і персонажа, статичний, твердий і холодний. Можливо, тому так дивує надмір емоційно-напружених кривавих сцен - немає «діалогу» слова і «протислова». У самосвідомість отамана Чорного Ворона не проникає інша свідомість, немає зламу, протесту персонажа - він «рівний», як і його мовлення, без акцентних змін, синтаксичних зламів, повторів, обмовок і затягнутих фраз, немає зіткнення реплік і суджень. Саме внутрішньої, бо зовнішня присутня: В. Шкляр представляє, по суті, три сюжетні лінії - містичну (чорний ворон - птах), документальну (документи), художню (історія двох отаманів).

Ці ознаки чітко вказують, що роман «Чорний Ворон» відтворює за допомогою стереотипних прийомів, динамічно, але - стандартно - сюжет із подій періоду громадянської війни 1920-1930-х років. Це дозволяє класифікувати роман В. Шкляра як історичний, однак навіть таке визначення потребує уточнення - який саме історичний? Адже на кінець ХХ століття в українській літературі сформувалася розгалужена система жанрово-стильових модифікацій історичної романістики. Безперечно, письменник представив твір із цілком вірогідною документальною основою (вона навіть стала частиною художньої тканини тексту); в ньому присутнє випробування персонажа - і не тільки його фізичної міцності, але й його психологічної цілісності, морально-етичне випробування, вміння не зраджувати своїм переконанням, відстоювати власну позицію (саме на цих моментах акцентує один із варіантів назви твору - «Залишенець», той, хто залишився вірний своїм поглядам та не зрадив ідейним переконанням); у романі відтворено один із найскладніших конфліктів доби, який вплинув на історичну долю української нації упродовж ХХ століття; цікаво, що В. Шкляр відмовляється від кривавого показу протистояння антагоністичних сил, як це зазвичай притаманно історичним романам, навпаки - у «Чорному Вороні» йдеться насамперед про протистояння всередині однієї сили - української нації, розділеної на два табори - тих, хто пристосувався до обставин, і тих, хто вирішив стояти за свободу Холодноярської республіки до кінця; відповідно до концепції М. Бахтіна у творі проявилися виразні риси авантюрницького часу: герой ніби опиняється у «чужому просторі» своєї ж країни, в якому не знаходиться місця ні йому, ні його коханню, ні немовляті отамана Веремії. Таких рис можна виділити й більше, та найважливіша ознака історичного роману - це співвідношення художнього домислу і вимислу, яке, власне, й визначає, до якого із жанрово-стильових різновидів можна віднести твір.

Так, виділяють такі жанрово-стильові різновиди історичної романістики: історико-художній роман; художньо-історичний роман; художньо-документальний роман. Відповідно до цієї класифікації твір В. Шкляра можна віднести до художньо-історичної романістики, з огляду на те, що у ньому історична достовірність служить лише приводом для моделювання письменником нових сюжетних ліній, твір акцентує насамперед на долі Чорного Ворона, а отаманів із таким прізвиськом у часи громадянської війни було багато. «Літературознавча енциклопедія» за редакцією Ю. Коваліва визначає домисел як «різновид фантазії, логічно вмотивований здогад, процес остаточного освоєння осмислюваного матеріалу, не підкріпленого прикладами». Функції домислу - дофантазувати, додати деталі до того, що насправді існувало чи існує, вимисел - це фактично повне вигадування подій, описаних у творі. Для О. Білецького розрізнення цих двох понять є, по суті, розрізненням двох типів творчості: твори, засновані на домислі, максимально точно відтворюють історичну та життєву правду, ті ж, що засновані на вимислі, - це вільний лет творчої уяви, яка відривається від достовірних фактів. Проблема співвідношення вимислу і домислу в історичній романістиці стала предметом наукових студій Б. Мельничука, який стверджує, що домисел у порівнянні із вимислом виступає допоміжними засобом, він стосується деталей, штрихів твору, отже, менш істотного, однак і не малозначного. Однак сфера вимислу у ХХ столітті розширюється, й витоки цього явища - у особливому ставленні письменників до історії, минулого. Воно перестає сприйматися як цілком визначена даність, а трактується як можливий варіант розвитку подій, часто - лише версія, яка дійшла до наших часів, однак існують, мовляв, і події, невписані до літописів та історичних свідчень. Отже, історію можна домислювати, видозмінювати, зрештою, шукати інваріантну історію.

Чи домислює історію В. Шкляр? І так, і ні. Свідчень про існування отамана із прізвиськом Чорний Ворон - безліч, очевидно, що таких людей було кілька. Водночас історія отамана Чорного Ворона від В. Шкляра - це художня версія біографії особистості, яка опинилася у вирі революційних подій. Тому в ній і присутні моменти, які можна класифікувати як вигадані, а не достовірні - скажімо, образ містичного чорного ворона птаха, знахарки, яка рятує йому життя, любовна сюжетна лінія тощо.

По суті, у романі В. Шкляра - велика кількість художніх прийомів: і зміщення часових просторів (документальна сюжетна лінія, і художня), і містичні сюжетні повороти, і психологічна лінія оповіді про духовний світ героя (хоча вона найменш виразна), і зміна точок зору (оповідь ведеться то від імені автора, то від імені отамана Чорного ворона, то «говорять» документи), і карколомні пригоди персонажа, і надмір кривавих сцен. Усе це створює ефект хаосу як життя героя, і хаосу як художнього прийому: герой - у вирі революційних подій, художній прийом - приголомшити читача.

Саме таку функцію переважно виконують твори масової літератури - вразити, здивувати, пережити високе емоційне напруження, яке є швидше симулякром (імітацією справжніх емоційних переживань). Саме це дозволяє твір В. Шкляра класифікувати як авантюрно-пригодницький історичний роман, із такими ознаками:

1.Гостра фабульна та сюжетна ліня;

2.Поведінка персонажа не вкладається у межі звичних поведінкових схем, вінздатний на неймовірні вчинки;

3.Твору властивий елемент таємничості та містичності, який змушує читача переживати напружені емоційні почуття;

4.Надприродне розв'язання конфлікту твору - це і напівмістична втеча отамана Чорного Ворона, і напівлегендарне його повернення в Україну в середині ХХ століття;

5.Сильний, підкреслено героїчний характер головного героя - отамана Чорного Ворона;

6.Екзотичні обставини життя та пригод персонажів - легендарний Холодний Яр, містичні сюжетні сценки зустрічі із вовкулаком тощо.

2.3 Документальність та пафосність роману В. Шкляра «Чорний Ворон» як основні жанротворчі чинники

Характерною особливістю роману «Чорний Ворон», як вже було зазначено, є його високий рівень документальності. Наприкінці роману у згаданій подяці Шкляр представив своєрідний „список використаної літератури”. Одним із найпомітніших джерел є документи з архіву СБУ, які автор ввів у текст: „В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта. Уполномоченный Дьяконов». (Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року)” [12, с. 18-19]. Введені в роман документи виконують свою функцію - показують інший бік боротьби, те, як оцінює та сприймає радянська влада холодноярський супротив.

Історичний роман передбачає не так історичну достовірність подій, як відображення життя і реалій періоду, який зображується у творі. Тобто історичний роман може мати вигадані події та персонажів, але той світ, у якому відбувається дія має бути відтворений реалістично, з урахуванням особливості доби. Якщо ця умова не дотримана - твір або не визиває довіри у читача, а отже і не сприймається повною мірою, або не може називатися історичним, не може співвідноситися з певною історичною добою.

У «Чорному Вороні» ми знаходимо як історичну достовірність, тобто реальність подій, образів (прототипів героїв), місць, у яких відбувається дія, так і правдиве відображення життєвих реалій, які насамперед виявляються у звичаях та лексиці. Про це Василь Шкляр зазначає: „Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата...” [2]. На рівні лексики початок ХХ століття відображений у словах, які мають авторське тлумачення. Наприклад, „ходя - так тоді називали китайців” [12, с. 9], „луг - водний настій попелу, що вживався замість мила” [12, с. 11], „амнестія - застаріла форма слова «амністія»” [12, с. 11], „червінці - так повстанці іноді називали червоноармійців” [20, с. 88], „упродком - повітовий продовольчий комітет” [12, с. 52], „полотнянка - документ, посвідка на полотні” [12, с. 45], „одукований - освічений” [12, с. 45], „варги - губи” [12, с. 27], „чопи - бійці частини особливого призначення, від абревіатури ЧОП” [12, с. 166], „чавунка - залізниця” [12, с. 131]; а також реалії пов'язані з військовою справою, особливо із збороєю: „мільси” (гранати Мільса), „кукурудза” (ручна граната ззовні схожа на качан кукурудзи), „льюіс” (британський кулемет часів Першої світової війни).

Рівень документальності твору та ставлення до неї ми можемо побачити у епілозі «Від автора», у якому говориться : „На цьому ми й прощаємося з отаманом Чорним Вороном. Більше немає достовірних джерел, щоб простежити його шлях до кінця” [12, с. 349]. Ця фраза підтверджує, що головним для Шкляра у романі є історична правда, а отже, зважаючи на відсутність достовірних джерел, роман закінчується на останній згадці про отамана Чорного Ворона. Інші свідчення на рівні легенд автор до уваги не приймає.

Отже, у залежності від жанрового різновиду романів ступінь життєвого матеріалу та документальності у кожному з них не лише різний, а й виконує свої особливі функції, має інші форми вираження, по-різному впливає на жанрову специфіку твору. Роман «Чорний Ворон», має майже чітко визначені межі розгортання подій - кінець дев'яностих років ХХ століття. Дія роману «Чорний Ворон» відбувається протягом 1919-1923-го року. Таким чином, ми зустрічаємо у творах ті реалії, які притаманні кожному із зазначених періодів. Але, безперечно, такий часопростір роману «Чорний Ворон» для жанру є визначальним та необхідним, таким, що творить оригінальність та специфічність цього роману.

Одним із зовнішніх жанротвірних чинників є пафос - сутність, основна ідея, висловлена з піднесеністю та натхненням . Пафос є досить складною категорією твору, і є найвищою формою ідейно-емоційної оцінки життя письменником, що розкривається у його творчості. Він може бути героїчним, трагічним, сатиричним, комічним, драматичним, романтичним, сентиментальним. Досить важко уявити літературний твір без пафосу, адже тим чи іншим чином автор виражає свою думку, доводить свою ідею, переконує читача, апелюючи до його почуттів, створюючи певні ситуації у яких опиняються герої. Пишучи твір автор фактично «заражений» своєю ідеєю, а тому і доносить її через твір натхненно (неважливо чи з іронією, чи з піднесенням, чи з драматичністю), що по-суті і є пафосом твору.

Пафос історичного роману «Чорний Ворон» досить прозорий - він героїчний. Створюється ця героїка, перш за все, через систему образів та сюжет. Автор зображує головних героїв, борців-повстанців піднесено, майже ідеалізує їх. Вчинки холодноярців в інтерпретації Шкляра є благородні та шляхетні. Найвищою лицарською честю для них є загибель у бою, що відповідає їх гаслу «Воля України або смерть». Василь Чучупака у своєму останньому бою „коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря: - Живи-и-и!” [12, с. 14-15]. Так само і Чорний Ворон, після їх нападу на чекістів, думає: „один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск” [12, с. 23]. Ганебним для повстанців є зрада та пристосуванство. У тому ж епізоді повстанці, перевіряючи Яшу Гальперовича, дали шаблю, аби він страчував своїх же полонених чекістів, колишніх прибічників. Після цього Яшу було самого страчено, як зрадника.

Через ці епізоди та ідеалізовані образи українських борців за волю можна стверджувати про яскраво виражений героїчний та навіть патріотичний пафос, через що роман набуває такого жанрового різновиду, як героїко-історичний роман. Хоча сам Василь Шкляр заперечує наявність у романі суто патріотичного пафосу, але він є домінантним. Саме його присутність і робить твір виразним, демонструє весь драматизм боротьби холодноярців. Патріотичний пафос пов'язаний із любов'ю до рідної землі, обороняючи яку воїни гинуть. Один із згаданих епізодів має також і патріотичне звучання: „Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «секретное сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати. - Нє вєрітє? Клянусь вам... Я готов землю гризть! - Вона не твоя, - сказав Вовкулака” [12, с. 24-25].

Звичайно Василь Шкляр не міг описати ці події без емоційного запалу, піднесення, адже він народився і виріс у тих краях, чув легенди та оповідки про Холодноярську республіку, ознайомився із спогадами учасників цієї боротьби, зрозумівши весь драматизм цієї сторінки української історії. Холодноярці були приречені майже із самого початку своєї боротьби, а отже і роман набуває ще й іншого пафосу - трагічного. Головні герої прагнуть до ідеалу - вільної України, для них цей ідеал є метою, найвищою ціллю. Але через низку причин досягти їм цього ідеалу не вдається - звідси і трагедія та трагічний пафос. Ця трагіка відчувається із самого початку роману, адже починається він із похорону отамана Веремія. Сам авторський пролог констатує, що долю чотирилітньої війни було вирішено на користь загарбника, а отже і вся боротьба, яка постає у романі, з кожною сторінкою, з кожним розділом наближається до поразки. Своєрідне обрамлення - похорон отамана Веремія, і ймовірна загибель отамана Чорного Ворона також додають ноти трагізму, увиразнюючи пафос. Він наскрізно звучить у романі через зображені картини більшовицького гноблення українців. Майже кожен образ вимальований у романі із трагічністю. Роман «Чорний Ворон» набуває жанро-стильової неповторності через яскраво виражений у ньому героїко-патріотичний та трагічний пафос, який впливає на жанр роману, додаючи йому героїчного звучання. Визначальним для жанру роману «Чорний Ворон» є життєвий матеріал.

Висновки до розділу ІІ

Виходячи з вищезазначеного, можемо зробити висновки, що співвідношення історичної правди та художнього домислу - визначальна ознака історичної прози. Закони створеної письменником художньої дійсності, у вир сприйняття якої потрапляє читач під час спілкування з текстом, як правило, не тотожні закономірностям реальності, однак іноді вони багато в чому "збігаються". Матеріали для творів митці переважно черпають із реального життя, тому художній світ завжди певною мірою нагадує реальний. Модифікація художнього простору пов'язана, у першу чергу, з авторським задумом, а також - тією ідеєю, яку письменник прагнув передати читачам .

Виділяють такі жанрово-стильові різновиди історичної романістики: історико-художній роман; художньо-історичний роман; художньо-документальний роман. Відповідно до цієї класифікації твір В. Шкляра можна віднести до художньо-історичної романістики, з огляду на те, що у ньому історична достовірність служить лише приводом для моделювання письменником нових сюжетних ліній, твір акцентує насамперед на долі Чорного Ворона, а отаманів із таким прізвиськом у часи громадянської війни було багато. Проте роман «Чорний Ворон» має майже чітко визначені межі розгортання подій - кінець дев'яностих років ХХ століття. Дія роману «Чорний Ворон» відбувається протягом 1919-1923-го року. Таким чином, ми зустрічаємо у творах ті реалії, які притаманні кожному із зазначених періодів. Але, безперечно, такий часопростір роману «Чорний Ворон» для жанру є визначальним та необхідним, таким, що творить оригінальність та специфічність цього роману.

роман домисел історичний документальність

Висновки

«Залишенець. Чорний ворон» В. Шкляра - пригодницький історичний роман. Він ґрунтується на історії партизанської та повстанської війни проти радянської влади в Центральній Україні у 1920-х роках. Можливо історики будуть шукати розбіжностей художньої та історичної правд, але ж "мистецький твір не відтворює дійсність, а творить нову дійсність з власними внутрішніми законами" [2]. У цьому випадку, художня апеляція до саме цієї сторінки історії, напевно найбільше художньо не опрацьованої, є сильним ходом в українському літературному процесі.

Ми з'ясували, що звертання письменника до історичної тематики спричинено духовним відродженням, потребою привнести в сучасне суспільне буття ідеї та думки, які спрямовані на становлення вільної особистості, а також індивідуальними "історичними" інтересами автора.

Як виявилось, письменник поставив перед собою завдання про суворе дотримання життєвої й художньої правди, і саме цим змусив літературу перестати бути "кривим дзеркалом". Тому ми тут стаємо свідками того, як правдивість художня досягається не тільки самою щирістю автора: багатство творчої уяви дає можливість майстру пера узагальнювати факти, щоб читач пізнав той світогляд героїв, який дав їм силу не зломитися, вистояти й перемогти. Із сторінок твору читач довідується, як часто борцям доводилось бути у граничних (межових) ситуаціях - між життям і смертю.

У центрі роману - видатні історичні постаті, тому сюжетний рух пов'язаний із біографіями, основними етапами формування характерів. Тим часом усе в творах підпорядковується відображенню доленосних історичних подій, що впливають на весь народ і на головних персонажів, які перебувають найближче до них. Уважне прочитання засвідчує поглиблений інтерес автора до проблем зв'язку часів, історичної пам'яті, прямування до епічності у відтворенні переломних подій вітчизняної історії, втілення українських традицій і національних ідеалів.

Як вже зазначалось, в основу сюжету роману покладено війну Холодноярської республіки - чотирирічного державного утворення, що стало осередком опору радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально - мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології.

Ми дійшли до висновку, що у значною мірою міфологізованій історії Василь Шкляр витворює власну художню антропологію, де Чорний Ворон знаменує собою позитивний полюс, орієнтир для морального вибору та характерологічний фундамент ідеологічної структури роману. Провідне місце Чорного Ворона в цій ієрархії позначається багатьма факторами, серед яких уже згадувана жертовність, цілковита відданість цінностям визвольного руху. Цей персонаж утілює ідею остаточної належності до етнічного цілого. Саме такі, як він, можуть стати опорою для воєнізованого суспільства, зображеного в романі.

Цінність історичного твору, зокрема історичного роману, полягає у «художній трансформації письменником історії, відомого факту через сюжет, картини й образи, людські долі, як окреслені персонажі, як виписано їх характери, відтворено обставини життя» [7; 5, 206]. При цьому художня правда як самостійне образне дослідження відтворення дійсності - основна функція письменника. Ми дійшли до висновку, що В. Шкляр є віртуозом художньої трансформації історії. Разом із тим завдяки поетичній фантазії письменник проникає в глибини людської душі, використовуючи історичну документацію, опрацьовує її відповідно до загального задуму твору, його внутрішньої логіки, характеру персонажа . Таким чином, історична правда у романі одного з найцікавіших письменників сучасності В.Шкляра «Чорний Ворон» є першоосновою історичного твору, головним чинником достовірності зображуваних подій.