П.І. Чайковський високо оцінив "Андреа дель Сарто"; в одному з листів він зрівняв цю п'єсу із творами Шекспіра й протиставив її драмам романтиків 30-х років, будь-що-будь намагався передати місцевий колорит за рахунок правдивості характерів. "Марної погоні за локальною правдою в Мюссе зовсім ні, як й у Шекспіра, - пише великий композитор, - але зате в нього стільки ж загальнолюдської, вічної й не залежної від епохи й місцевості правди, як й у Шекспіра".

2.4 З любов'ю не жартують

Мюссе продовжував вести світське життя, оточений золотою молоддю. Однак це життя далеко не задовольняло його. Торгашеський уклад монархії Луї Пилипа віднімав у сучасної молоді віру в які-небудь ідеали. Лише деякі з письменників, подібно Віктору Гюго, зуміли зберегти надію на краще майбутнє або, подібно сен-симонистам, шукали шляхи перебудови суспільства. Мюссе був далекий від цього руху, не розумів його й навіть глумливо відгукнувся про нього в одному зі своїх сатиричних "Листів Дюпюї й Котоні". Але він страждав від відсутності ідеалів, від розчарування у всьому, від того, що не бачив навколо себе нічого такого, чому коштувало б віддати свої творчі сили. Із цих настроїв виникла поема "Ролла", що вийшла в серпні 1833 року. У ній Мюссе вперше відкинув властиву йому іронічну недбалість тону. Сюжет поеми дуже простий. Юнак Ролла, ведучи неуважне життя, розтрачує весь стан, залишений йому батьком, і вирішує покінчити самогубством. Він не вірить, що у світі існує що-небудь, через що коштувало б жити. Але занепале створіння, шістнадцятирічна дівчина, з якою він проводить останню ніч, виявляється, зберегла щиросердечну чистоту й зуміла розбудити теперішні почуття в серці Ролла. Перед смертю їх з'єднує висока любов, у яку Ролла відмовлявся вірити.

В "Ролла" Мюссе виразив почуття багатьох представників молоді свого часу. Його герой не був виключенням, дуже багато юнаків того років, позбавлені ідеалів, прагнули тільки до насолоди, убиваючи свою душу й серце в розпусті. Релігія для мислячих людей, подібно Мюосе, що сприйняли спадщину великих просвітителів XVIII століття, давно вже перестала існувати й не могла не стримувати, не втішати. Тільки чиста любов здавалася Мюссе священною; але якщо людина віддавалася розпусті, то він не може бути щасливою, навіть люблячи, у неї не вистачає щиросердечних сил на служіння цієї любові, і йому доводиться відмовитися від свого щастя в той момент, коли він його досягає. Ролла вмирає на порозі життя, і все-таки в останню хвилину його серце відкривається, його душу виліковується - він пізнає любов [5, 178].

В "Ролла" виразилися таємні страждання Мюссе і його надія на те, що він може бути врятований від них, якщо отримає нову чисту любов. Мюссе чекає цієї любові, як порятунку від загибелі. Він сподівається, що жінка, що він полюбить, вирве його з виру безвір'я, допоможе йому знайти мету в житті, покаже йому вихід з того тупика, у якому він опинився.

Улітку 1833 року, на щомісячному обіді, що видавець "Ревю де де монд", Бюлоз, влаштовував для співробітників свого журналу, Мюссе зустрівся з Жорж Санд. Юний поет і романтична письменниця полюбили один одного. Але їхня любов не принесла їм міцного щастя. Непостійний і запальний поет занадто часто засмучував свою кохану, занадто мучив її своєю ревнивою підозрілістю, щоб зв'язок їх міг бути тривалим. З поїздки в Італію, наприкінці 1833 року, Мюссе у квітні 1834 року повертається один. Потім їхній роман відновляється, але приносить і йому і їй тільки важкі переживання. У всякому разі, Мюссе виявився нездатним знову знайти загублену віру в справді щиру, віддану любов. Надія, виражена наприкінці поеми "Ролла", виявилася обманутою. Однак серцеві переживання розбудили в ньому нові творчі сили.

У липні 1834 року в "Ревю де де монд" з'являється "прислів'я" "З любов'ю не жартують", а слідом за нею ряд інших здобутків. "Прислів'я" - драматичний жанр, у якому в XVIII столітті прославився Кармонтель, а в 20-х роках XIX століття - Леклерк. Це одноактна салонна комедія в прозі з нескладною інтригою й нечисленними діючими особами. "Прислів'я" Мюссе відходять від цієї традиції: декорації в нього дуже часто міняються, персонажів часом буває багато, інтрига іноді кінчається трагічною розв'язкою. Так й у п'єсі "З любов'ю не жартують". Двоє молодих людей люблять один одного, але з гордості, впертості й упередження, викликаного Каміллі її черницями, що виховали, вона спочатку відкидає любов Пердикана. Коли ж ображений юнак з досади починає клястися в любові наївній сільській дівчині Розетте, у Каміллі пробуджується ревнощі, і вона прагне повернути Пердикана собі. Пердикан залишає Розетту, і дівчина гине, не в силах винести такої гри зі своїм почуттям.

"Я часто страждав, я не раз був обманутий, але я любив. І жив я, я, а не штучна істота, створена моєю уявою й моєю нудьгою". Ці слова Пердикана цілком узяті з листа Жорж Сайд до Мюссе, написаного навесні 1834 року. Вся п'єса повна відлуння їхньої бурхливої пристрасті [7, 154].

2.5 "Лоренцаччо"

Менше ніж через місяць після "З любов'ю не жартують" Мюссе опублікував драму "Лоренцаччо", одну з найбільш значних п'єс французької драматургії. Задум цієї п'єси належить Жорж Санд, що хотіла написати її відразу після революції 1830 року й уже зробила чорновий начерк, але віддала його Мюссе влітку 1833 року. Вони взяли цей зошит із собою в Італію, можливо, збираючись разом закінчити п'єсу. Але написав її Мюссе один уже після повернення до Парижа, вивчивши флорентійську хроніку Варіння XVI століття.

Лоренцо, двоюрідний брат герцога Алессандро Медічі, посадженого папою Климентом VII на флорентійський престол, вирішує звільнити свою батьківщину, убивши тирана. Щоб увійти в довіру до герцога, він притворяється боягузом і розпусником, допомагає герцогові у всіх його любовних пригодах. Він пов'язаний з партією флорентійських республіканців, однак останні не роблять йому підтримки, тому що вони інертні й не впевнені в необхідності вбивства герцога. Але й сам Лоренцаччо почуває, що розпуста, що отруює його душу, убиває в ньому життєві сили й волю виконати свій намір. Він все-таки вбиває герцога, але ніхто його не підтримує, республіканці не піднімають повстання народу, республіка не проголошується, і на місці вбитого Алессандро дуже незабаром з'являється новий тиран, Козімэ Медічі, а Лоренцаччо гине від руки найманого вбивці [19, 147].

Почувається, що, створюючи свою п'єсу, Мюссе увесь час зіставляв Францію 1830-1833 років і Флоренцію 1537 року. Він розумів, що творче безсилля, марне красномовство буржуазних лібералів, у чиї руки потрапила справа революції, їхня моральна низькість і продажність послужили причиною їх невдачі й привели до царства буржуа й торговців. Пилипі Строцци й інші республіканці в п'єсі нагадують цих діячів, що керували подіями 1830 року. Однак ще важливіше для Мюссе було розкрити щиросердечний світ свого героя. Лоренцо - живий і складний образ, людина із суперечливою натурою, що прагне до героїчних вчинків й у той же час що відчуває, як розпуста, у яку він занурений, усе більше затьмарює й розтліває його душу. Цей індивідуаліст, що не вірить у здатність людей до безкорисливої самопожертви й тому що не вірить у справу республіки, зрештою робить вбивство, щоб хоч якось затвердити своє "я" і довести в першу чергу самому собі, на що він здатний. Але коли герцог убитий, Лоренцо не стає від цього щасливішим й без жалю прощається з життям: марний індивідуалізм не може допомогти навіть тому, хто треба його велінням до кінця. "Лоренцаччо" ще раз довів, що Мюссе не проходив повз соціальні проблеми, а глибоко замислювався над ними. Його обурювала всю реакційність, що підсилюється, влада у Франції, особливо в області думки й мистецтва. У вересні 1835 року уряд підготував проект реакційного закону про печатки, що забороняли безліч газет, і в тому числі всі органи республіканської партії. Ледь довідавшись про це, поет написав уїдливі вірші, памфлет "Закон про печатку", у формі послання тодішньому прем'єр-міністрові Тьеру, що вимовив у палаті лицемірну промову, захищаючи новий закон [14, 74].

2.6 Син свого століття

У цей час Мюссе працював над романом "Сповідь сина століття". У листах до Жорж Санд 1834 року він обіцяв прославити їхню любов: "Але я не вмру, поки не напишу книгу про нас тобою (особливо про тебе)". Навесні 1835 року, після того як вони остаточно розсталися, Мюссе прийнявся за роман. Але картина, зображена ним, виявилася набагато ширше опису його нещасної любові. Назвати роман "Сповідь" - значило поставити себе в положення людини, що зізнається у своїх помилках і приймає на себе відповідальність за них. Але автор - син століття, і, отже, його зіпсованість, неповноцінність обумовлена загальними причинами. На початку книги автор пояснює їх - це причини політичного, соціального й літературного характеру. Величезна напруга всієї Франції під час наполеонівських війн при Реставрації змінилося порожнечею й непевністю. Молодь, підготовлена до військової кар'єри, не бачить, до чого прикласти свою енергію. Усе продажно, всім панують гроші.

Література повна розчарування, відрази до життя. Релігія мертва, і ніщо не прийшло їй на зміну. Молодь безсило проклинає все або віддається розпусті. Тільки-но Октав, герой "Сповіді", вступає в життя, як його чекає розчарування: зрада коханої жінки. Це вражає його в саме серце. Він пробує відволіктися полюванням, верхівковою їздою, науковими заняттями, але тільки в пороці знаходить він забуття. Однак порок залишає незгладимий слід у душі юнака й робить його нездатним на теперішнє велике почуття. Ця тема зв'язує "Сповідь" з колишніми творами Мюссе "Ролла" й "Лоренцаччо", де поет болісно намагається вирішити ту ж проблему. Октав терзає свою кохану Бригитту, мучить її дріб'язковими ревнощами, отруює кожну хвилину їхнього щастя. Він мучить її головним чином тому, що не вірить їй, не вірить у теперішню любов і сам на неї не здатний. І все це через те, що в ранній юності він безжалісно розтратив свої життєві сили. Книга дихає щирістю, пристрастю, тріпотить живою реальністю. Мюссе - автор "Сповіді сина століття" остаточно переборює умовності романтичної школи. Очами письменника-реаліста дивиться він на роздирання й борошна свого героя й зображує їх із захоплюючою правдивістю, з незвичайним мистецтвом психологічного аналізу. Недарма Герцен посилається на цю книгу як на доказ свого твердження, що в Європі 30-х років "немає юності й немає юнаків".

В 1836 році Мюссе остаточно завершив свій розрив з романтичною школою, опублікувавши в "Ревю де де монд" сатиричні "Листи Дюпюи й Котоні". З них особливо цікаво перше. Два провінційних передплатники "Ревю", люди зі статком і "з гарним положенням у суспільстві", хочуть з'ясувати, що означає слово "романтизм". Спочатку вони думали, що романтизм - це відсутність трьох єдностей; потім - що це змішання трагічного з комічним, що це наслідування німцям й англійцям. Але щораз власними міркуваннями вони спростовують своє неповноцінне визначення. У провінції слово "романтизм" звичайно вважають синонімом безглуздості, але їх і це не задовольняє. Вони хочуть докопатися до щирого змісту. Один час вони думали, що романтизм полягає в тім, щоб не голитися й носити жилети із широкими одворотами, або в тім, щоб відмовлятися від несення служби в Національній гвардії, а потім і зовсім перестали думати що-небудь із цього приводу. Зрештою, вивчивши тексти відомих романтичних здобутків, обоє вони прийшли до висновку, що романтизм - це зловживання прикметниками. На нівець зводиться "велика реформа" французької літератури! [15, 301]

ВИСНОВОК

Поезія, на думку Мюссе, повинна говорити про сучасну людину. Однак ніхто з письменників існуючих шкіл не зображує сучасну людину: "Хіба є де-небудь художник або поет, що цікавиться тим, що відбувається не у Венеції, а в Парижі, навколо нас? Хіба говориться що-небудь про нас у театрах або в книгах?.. А тим часом у душі сучасної людини є тривоги, хвилювання, пристрасті, які коштують того, щоб стати сюжетом поетичного здобутку. Ювенал, Шекспір, Байрон - от це були сучасні для своєї епохи поети, вони зображували те, що хвилювало сучасність. І це шлях, по якому повинен іти теперішній художник".

Мюссе байдужий до презирства представників відкинутої їм літературної школи. У той момент, коли в романтизмі починають з'являтися поетичні угруповання, звідки незабаром вийдуть парнасці й перші символісти, що нехтують "неосвічену юрбу", Мюссе вимагає поезії, зрозумілої для широкої публіки: "Набільша помилка думати, що існує піднесене мистецтво, недоступне для непосвячених... Треба прагнути залучити до себе юрбу, щоб вона розуміла тебе й любила".

Наприкінці 30-х й в 40-х роках Мюссе написав ряд повістей, здебільшого на теми сучасного життя. Серед них - символічна "Історія білого дрозда". У сім'ї звичайних чорних дроздів народилося біле пташеня. Батько й мати здивовані його незвичайними кольорами, але вони ще більше дивуються, коли він починає співати по-своєму, не дотримуючись ніяких правил і звичаїв теперішніх дроздів. Він співає тим голосом, яким нагородила його природа, співає від душі, коли йому весело й коли йому сумно. Дрозди не визнають його своїм, і він зі слізьми запитує себе: "Хто ж я такий, якщо не дрозд?" Він залишає рідне гніздо й летить куди очі дивляться. Але птахи ніде не приймають його, і він у розпачі повертається на батьківщину. Випадково він довідається, що бувають і білі дрозди, але зустрічаються вони дуже рідко, і він вирішує, що якщо природа створила його незвичайним, то він і буде поводитися як істота виняткова, буде без сумнівів виливати свою душу, співати про свої страждання, про те, що його терзає й мучить.

Мюссе й справді був білим дроздом, рідкісним птахом із чудесним голосом, і співав він тільки про те, про що не міг мовчати. Його поезія завжди шукає головного, завжди харчується тільки самими хвилюючими думками й почуттями й тому завжди глибоко щира й гуманна.

В останні роки життя Мюссе писав мало. Непереборні апатія й утома охопили його, імовірно, це було пов'язане із хворобою серця. Він почував себе самотнім і занедбаним. 2 травня 1857 року він помер у Парижі, на руках у свого брата.

"Мюссе - спадкоємець великих французьких письменників. Він із сім'ї Рабле, Монтеня й Лафонтена. Якщо спочатку він і драпірувався в романтичні лахміття, то тепер можна впевнено стверждувати, що він виряджався в маскарадний костюм з метою посміятися над розпатланою літературою того часу. Французький геній, з його почуттям міри, його логікою і ясністю думки, був властивий цьому поетові. Згодом його мовлення відрізнялося незрівнянною чистотою й м'якістю. Він буде жити в нашій пам'яті вічно, тому що багато любив і багато страждав". Так закінчує Золя свою прекрасну статтю, написану для "Вісника Європи" в 1877 році - з нагоди двадцятилітньої річниці від дня смерті поета.

Щирість, запашна свіжість, чарівність молодості, безстрашна іронія, крилата фантазія - все це й тепер зачаровує у творчості Альфреда Мюссе.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бабенко К.П. Взаємозв'язок видів та шляхів. Як обрати найоптимальніший з них.// Всесвітня література в ВУЗах України. - 2007.

2. Беленький Г.И. Теория литературы // Современные проблемы методики преподавания литературы. / Отв. ред. Я.А.Роткович. - Куйбышев, 2003.

3. Брандесов Р.Ф. Опыт композиционного анализа // Литература - 1999. - №6.

4. Васильєв Є.М. Творчий метод. Літературний напрям: Теорія літератури.// Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2008.

5. Волинський П. Основи теорії літератури. - К., 2004.

6. Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упор. Н.Бернадська. - К.: Либідь, 2006.

7. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. - Рівне, 2006.

8. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. - К., 2008.

9. Гладишев В.В. Художній твір у літературознавчому контексті.// - Л., 2003.

10. Дем'яненко О.О. Теоретико-літературні поняття на уроках зарубіжної літератури. Всесвітня література в навчальних закладах України. - 2005.

11. Державний стандарт базової повної середньої освіти. Характеристика освітніх галузей // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004.

12. Ісаєва О.О. Чи потрібна теорія літератури? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2005.

13. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 2003.

14. Мірошниченко Л.Ф. Формування теоретико-літературних понять на уроках зарубіжної літератури: Методичний лекторій для вчителів зарубіжної літератури. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004.

15. Назарець В.М. Теоретико-літературний курс // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002.

16. Ненько І.Я. Як викладати літературу сьогодні? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004.

17. Нитченко Д. Елементи теорії літератури. - Полтава, 2004.

18. Ніколенко О. Концепція літературної освіти.// Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2007.

19. Овсейко Л. Теория литературы может быть интересной. // Всесвітня література в навчальних закладах України. - 2006.

20. Сидоренко Г. Як читати і розуміти художній твір. -- К., 2003.

21. Силкіна В.І. Виклад теоретичних відомостей має бути доступніший. // Всесвітня література в навчальних закладах України. - 2004.

22. Фролова К. Цікаве літературознавство. -- К., 2006.

23. Фурсова Л. Всесвітня література в навчальних закладах України - 2006.

24. Штейнбук Ф.М. Методика викладання зарубіжної літератури у ВУЗі. - К., 2007.

Размещено на Allbest.ru