Жанрові особливості творчості Альфреда де Мюссе

Життєвий та творичй шлях Альфреда де Мюссе - французького поета і прозаїка. Вихід у світ його першої книги - "Іспанські й італійські повісті". Дослідження своєрідності драматургії Мюссе на прикладі творів "Уста й чаша", "Лоренцаччо", "Сповідь сина віку".

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 26.08.2013
Размер файла 61,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ АЛЬФРЕДА ДЕ МЮССЕ
  • 1.1 Короткі відомості із біографії
  • 1.2 Життєвий та творчий шлях
  • РОЗДІЛ ІІ. СВОЄРІДНІСТЬ ДРАМАТУРГІЇ АЛЬФРЕДА ДЕ МЮССЕ
  • 2.1 Іще один романтик…
  • 2.2 "Ліру кинь і в бій"
  • 2.3 Ми пишемо нашою власною кров'ю
  • 2.4 З любов'ю не жартують
  • 2.5 "Лоренцаччо"
  • 2.6 Син свого століття
  • ВИСНОВОК
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність даної курсової роботи зумовлена тим, що Альфред де Мюссе був молодшим сучасником великого покоління французьких романтиків, до якого належать Ламартін і Віньї, Гюго і Жорж Санд.

В літературу він прийшов на порозі 30-х років, і цей прихід у повному значенні слова був тріумфальним: вже перша його збірка поезій і поем "Іспанські та італійські казки" викликала загальне захоплення, яке докотилося аж до далекої Росії (мається на увазі, зокрема, емоційна реакція Пушкіна). "То була сама весна, -- писав Сент-Бев, -- справжня весна поезії, що розквітла на наших очах... Ніхто інший не зміг так відразу, з першого погляду навіяти уявлення про юного генія" (Мюссе не виповнилося й двадцяти років, коли вийшла перша його збірка) [13, 114].

Це уявлення підтвердила наступна його збірка "Спектакль у кріслі" (1832), до якої увійшли драматична поема "Уста й чаша", поема "Намуна", комедія "Про що мріють дівчата"; в другому виданні 1834 р. збірка доповнилася поемою "Ролла", драмами "Андреа дель Сарто", "Примхи Маріанни" та "Фантазіо". Молодий Мюссе творить з незвичайною легкістю та інтенсивністю, в середині 30-х років серед інших його творів з'являються знаменитий ліричний цикл "Ночі" (1834-1837), історична драма "Лоренцаччо" (1835), роман "Сповідь сина віку" (1836). Але талант Мюссе, який спалахнув так рано і яскраво, так само швидко починає згасати, не сягнувши свого зеніту: вже під кінець 30-х років його творчість йде на спад, в 40-ві -- він не створює нічого значного, крім декількох поезій і новел. В останнє десятиліття свого недовгого життя майже повністю замовкає.

Об'єктом дослідження є своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе, а предметом - жанрова особливість його творчості.

Мета курсової роботи - дослідити своєрідність драматургії Альфреда де Мюссе на прикладі найвизначніших його творів.

Молодший у когорті французьких романтиків, Мюссе вносить в романтичну літературу не стільки нові теми й мотиви, скільки новий тон і стиль їх потрактування. Як і Віньї, він теж тяжіє до байронічної течії, в його творчості багато трагічного надриву, але однак не менше життєлюбності й іронії, життєлюбної іронічної гри. В ранніх його творах переважала ця життєлюбно-іронічна гра, далі ж вона тісниться трагічно-похмурим світобаченням, на перший план виходять мотиви "хвороби віку".

Практичне значення дослідження полягає в можливості зрозуміти специфіку творчості Альфреда де Мюссе та його літературного доробку.

Структура курсової роботи: складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі розглянуто життєвий та творчих шлях Альфреда де Мюссе. Другий розділ присвячений детальному вивченню його літературного доробку. У висновках викладено основні результати дослідження, визначено істинне значення Альфреда де Мюссе у світовій літературі.

Загальний обсяг роботи становить 40 сторінок, кількість використаних джерел - 24.

РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ АЛЬФРЕДА ДЕ МЮССЕ

1.1 Короткі відомості із біографії

Мюссе народився 11 грудня 1810 р. в Парижі, походив зі знатного, але збіднілого роду (в XVI столітті один з його предків одружився на Кассандрі, музі Ронсара). З дитинства виявляв крайню нервовість, що доводила його до припадків. У віці дев'яти років поступив у коллеж Генріха IV. Він вивчав спочатку юриспруденцію, потім медицину, але незабаром кинув заняття й відмовився від усякої професії.

Старший брат Альфреда - Поль-Эдм також займався літературою. Перші вірші Мюссе написані під впливом романтичного суспільства "Сенакль" ("cenacle"), у якому царювали тоді Гюго, Віньї, Сент-Бев, Шарль Нодье й брати Дешан. Але вплив романтичної школи залишився в минулому у творчості Мюссе. Він заплатив данину захопленню Іспанією умовною мальовничістю шовкових сходів і потаєних входів в "Don Paez" й "Contes d'Espagne et d'ltalie", але незабаром став дозволяти собі іронічні витівки проти романтиків ("Ballade a la lune") і остаточно порвав зі своїми першими вчителями в "Pensees secretes de Raphael".

Після романтичного періоду наступив другий, відзначений розчарованістю й скептицизмом: до нього відносяться драматичні поеми: "La Coupe et les levres" й "A quoi revent les jeunes filles", а також "Namouna". У першій із цих п'єс намічена улюблена ідея Мюссе, що розпуста безповоротно губить душу й унеможливлює повернення до чистоти юнацьких почуттів; в "Namouna" позначається легковажна філософія розчарованого світського жуїра, дуже дотепна й блискуча; "A quoi revent les jeunes filles" - поетичний "marivaudage", де легка скептична посмішка автора надає смутний відтінок наївної поезії сюжету. Характер поезії Мюссе зовсім міняється в третьому періоді його творчості, коли, після легковажного розгулу першої юності, він зустріне першу глибоку любов, що буде фатальною для всього його життя [8, 147].

В 1833 р. він зустрівся вперше з Жорж Санд - і це його цілком зміцніло під впливом страждання й пристрасті. У всіх документах, що відносяться до історії цього зв'язку, вимальовується нерівність характеру Мюссе, його капризи, припадки ревнощів, що чергуються з періодами обожнювання; але головна причина сумної розв'язки любовної драми полягає у тім роздуванні своїх почуттів на недосяжну висоту. Жорж Санді першій набридла ця метафізична любов, і вона залишила Мюссе заради доктора Паджелло. Мюссе продовжував нудитися спрагою неземних відчуттів і все життя не міг вилікуватися від своєї amour-passion. Вся подальша поезія Мюссе відбиває відчуття його розбитої любові: "Rolla", "Les Nuits", "Lettre a Lamartine", роман "Сповідь сина століття" (Confession d'un enfant du siecle, 1836), всі драми перейняті особистими настроями, що надають творчості Мюссе чарівність щирості.

Безпосередність передачі відчуттів обумовлює інша властивість поезії Мюссе: він малює завжди себе, і та подвійність, що проникала всю його істоту, відбилася й у його поезії. Він був жагучим залицяльником чистої любові, але, раз занурившись у хвилі пороку та забуття, не міг змити з душі плями ганьби, падав усе нижче, піднімаючись усе вище мріями. Такі ж всі його герої: влада розпусти над душею людини - постійна тема всіх його драматичних добутків, з яких особливої уваги заслуговують "Lorenzaccio", "Caprices de Marianne", "Fantasio", "On ne badine pas avec l'amour" й ін. Дія тримається в них здебільшого на границі ідилічного й трагічного; під прикриттям легкого гумору, Мюссе торкає самих тонких струн щиросердечного життя. Грація діалогу й поетичність окремих жіночих фігур відводять цим витонченим психологічним аналізам зовсім особливе місце серед п'єс нового французького театру. Розпач роздвоєної душі виражено з надзвичайною силою й пристрасністю в "Rolla". У душі самого Мюссе жили два чоловіки, яких він зображує або двома (як в "Caprices de Marianne"), або в одному самогубці, що має повне презирства до самого себе.

Ту ж подвійність свого "я" Мюссе малює й в "Nuit de decembre". Він вніс у французьку поезію струмінь індивідуалізму, що позначилася в умінні оголювати страждання душі. На противагу іншим сучасним йому французьким поетам, Мюссе не відрізняється блиском і колоритністю вірша й багатством рими. Вірш його в загальному блідий, незвучний, але часом він піднімається на висоту щирої поезії й виливається в натхненної, глибоко поетичній формі. Такий знаменитий кінець "Nuit de mai", де мова йде про самовідданість пелікана, такі станси "Lucie", окремі епізоди в "Lettre a Lamartine", "Souvenir" і деякі дрібні вірші.

Внутрішній зміст поезії Мюссе має ще більше значення: він відбив складність і суперечливість щиросердечного життя сучасної людини, відбив її глибоко й правдиво, будучи сам сьогоденням enfant du siecle; тому він нам так близький і зрозумілий зі своїми переходами від вищого ідеалізму до оспівування скороминущих задоволень, зі своєю сумішшю песимізму, цинізму й безмежної ніжності душі.

Ця близькість до щиросердечного життя свого століття зробило Мюссе одним з тих улюблених поетів, яких не тільки читають, але багато разів перечитують і знають напам'ять.

Поет помер 2 травня 1857 р. Похований на паризькому цвинтарі Пер-Лашез.

1.2 Життєвий та творчий шлях

Мюссе часто називають французьким Байроном. Як і автор "Паломництва Чайльд Гарольда", він перебував у розладі з навколишньою його дійсністю. Перший збірник віршів Альфред випустив у двадцять років. Незабаром були поставлені його перші драматичні здобутки, а невеликі по обсягу романи зробили Мюссе улюбленим письменником Франції.

Альфред де Мюссе народився в Парижі 11 грудня 1810 року. Батько поета був чиновником військового міністерства й займався літературною діяльністю. В 1821 році він видав повне зібрання творів Руссо й написав одну із кращих його біографій. В 1817 році Мюссе поступив у коледж. Там він вивчав латинь, історію, філософію, французьку літературу, захоплювався життєрадісною римською поезією.

Надалі Мюссе вивчав право, медицину, намагався стати живописцем (у дусі художника романтичної школи Делакруа), але все це не розкривало справжніх дарувань майбутнього поета. І тільки зблизившись в 1828-1829 роках з романтичним гуртком Віктора Гюго, Мюссе назавжди зв'язав своє життя з літературною творчістю. Мюссе, безсумнівно, не міг вважатися поетом, що писав заради заробітку. Батьки пишалися успіхами сина й не відмовляли йому в грошах. У вищому суспільстві ним дуже дорожили й навіть при дворі короля Луї-Філіпа він користувався повагою. Герцог Орлеанский був його другом, герцогиня Олена познайомила його з германською літературою, кращі жінки Парижа боролися за честь бути відзначеними його увагою. Мюссе, у свою чергу, насолоджувався їхнім суспільством, зав'язував любовні інтрижки із представницями прекрасної статі.

Життя його було дуже напруженим. Повертаючись додому за північ, він нерідко сідав за письмовий стіл і до ранку нервово, збуджено працював. Наступного дня його долала втома. Він знемагав й, щоб повернути втрачену бадьорість і силу, пристрастився до алкогольних засобів - спочатку до вина, а потім і до горілки.

Один із сучасників так описував зовнішність поета: "Він був стрункий, середнього росту. Костюм його носив сліди найбільшої дбайливості. На ньому був фрак бронзових кольорів із золотими ґудзиками: на шовковому жилеті бовтався важкий золотий ланцюг; дві камеї перехоплювали складки його батистової сорочки; вузька краватка із чорного атласу ще більше виділяла бліді кольори його шкіри. Краса його рук не ховалася за тонкими батистовими рукавичками. Особливу увагу звертали на себе біляве густе волосся. Як й у лорда Байрона, воно були підстрижене у вигляді корони над поетичним чолом і виноградоподібними локонами спускалися зі скронь і потилиці. У блондина звичайно борода руда, але в нього борода була темніше волосся голови, а брови майже чорні. Ніс грецький, рот - дуже милий. На всій його фігурі лежав відбиток аристократичності".

Зрозуміло, ще до зустрічі з Жорж Санд Альфреду де Мюссе довелося зазнати всі принадності "науки страсті ніжної". У вісімнадцять років поет захопився іспанкою Делакарт. У результаті з'явився цикл віршів, що вийшли окремою книгою за назвою "Іспанські любовні пісні". За свідченням сучасників Делакарт, уроджена баронеса Бозио, була однієї із найкрасивіших жінок Франції.

Її батько, відомий скульптор, віддав дочку на виховання в монастир, не взявши до уваги її характер і темперамент. Дівчина ще більше стала прагнути до радостей життя тих самих німф і богинь, яких висікав з мармуру барон Бозио і які їй подобалися більше, ніж статуетки строгих святих, що гордовито стояли в кімнатах благочестивих сестер. Без любові, тільки для того, щоб знайти волю, вона вийшла заміж за старого, після чого занурилася у веселе життя Парижа. Вона блищала й зачаровувала тих, хто підносив жінку на п'єдестал, і, постійно спілкуючись із талановитими людьми, швидко придбала знання, необхідні для салонної дами.

Один раз маркіза Делакарт приїхала на бал у костюмі бога Гименея - у рожевому з високою талією газовому платті, закріпленому на лівому плечі дорогоцінною камеєю. "Подібна до апельсина на стеблі", - співав про неї молодий Мюссе, якого вона представила як паж при своєму дворі. Поет точно зобразив цю рухливу, що пурхає жінку у своїй поемі "Дон Паэс" [21, 87].

Але щастя Мюссе було недовгим. Легковажна жінка швидко проміняла його на Жуля Жанена, критика й фейлетоніста, що надав їй свою постійну ложу у Французькому Театрі. Щоб винагородити його за цю люб'язність, Делакарт, що Мюссе називав "левицею Барселони", відправилася на квартиру письменника й там залишилася.

Письменники, художники, артисти оточили побожною юрбою нову Еву жаненовского раю. Поетові залишалося сказати їй останнє "прости" у патетичному вірші "Жовтнева ніч".

У цей час на літературному небокраї Франції зійшла зірка Аврори Дюдеван, що писала під псевдонімом Жорж Санд. Природно, він знав про романтичне минуле цієї жінки, про її розлучення з бароном Дюдеваном, про полум'яну пристрасть до Жуля Сандо й про невдалу любовну пригоду із Проспером Мериме. Мюссе познайомився з молодою письменницею в той момент, коли весь літературний Париж зачитувався її романами. Навколо її "Лелії" виникли суперечки, шум, читачі бачили в цьому скандальну автобіографію.

Прочитавши "Лелію", Мюссе заявив, що багато чого довідався про автора. Власне кажучи, він не довідався про письменницю майже нічого. "Я використаю такі витончені хитрості, - писала Жорж Санд, - що жодне людське око не може проникнути в таємне".

Вони познайомилися влітку 1833 року на урочистому прийомі, влаштованому власником журналу "Revue des Deux Mondes" Бюло. За столом вони виявилися поруч, і це випадкове сусідство згодом зіграло чималу роль у долі двох, а також у літературі.

Жорж Санд була схожа на креолку: смаглява, з більшими чорними очима й густим волоссям. Великі зуби й злегка видатне підборіддя належали до тих недосконалостей краси, які робили її ще більше привабливою. Вона часто одягалася в чоловічий костюм, у якому почувала себе вільніше і який ішов їй, підкреслюючи стрункість фігури. Література приносила їй не тільки задоволення, але й три тисячі ліврів ренти. Вона була практичною, розважливою й діловою жінкою [12, 157].

Безсумнівно, Жорж Санд мала магнетичну силу, якщо зуміла вразити Мюссе. Альфред запевняв, що поет тільки тоді може любити щиро, коли серце його торкнуте вогнем геніальної жінки, коли розум її глибокий й у стані запалити його власний розум. Поезія розцвіла в його душі, як чудесна квітка, спрага творчості охопила з небувалою силою. Він думав, що знайшов, нарешті, любов і щастя.

Мюссе одягався згідно з модою досить ексцентрично. Його сюртук прикрашав надзвичайно широкий оксамитовий комір, штани він носив в обтяжку, або блакитного, або рожевого кольорів. Величезна краватка й високий циліндр, насунута на вухо, доповнювали картину. Мюссе був донжуаном, легковажним егоїстом, не позбавленим все-таки сентиментальності, епікурейцем, що любить життя. Аристократ де Мюссе мав репутацію єдиної світської людини серед французьких романтиків.

Довгий час розмов про любов між ними не було. "Із цього погляду нас розділяє Балтійське море, - вважав граф. - Пані може запропонувати тільки моральну любов, а я нікому не вмію відповісти такою взаємністю".

Дружба з Мюссе лестила самолюбству Жорж Санд. Відомий поет мав великі зв'язки серед еліти інтелектуального Парижу, обертався в самих вишуканих сферах, про нього говорили, що він незвичайно талановитий. Вона ж тільки починала літературну кар'єру й могла похвастатися хіба що своєю небувалою працездатністю: за п'ятнадцять місяців вона написала три романи.

Дружба тривала не занадто довго. Лист, що їй вручили 29 липня 1833 року, містив признання в коханні. Він вражав відвертістю, дивною для цього насмішника й вільнодумця, що проказував, що любить всіх жінок й усіма зневажає. "Жорж, Жорж, два місяці з тобою зробили мене королем світу".

Вона не повірила. Однак було в листі щось таке, що все-таки її схвилювало. Мюссе написав, що "любить, як дитина". Ні про що вона так глибоко не тужила, як про таке почуття любовного материнства. Жорж Санд була старше Альфреда на шість років... Та й сльози, якими він залився при їхній зустрічі, торкнули її серце.

Він переїхав до неї. І Жорж Санд радувалася, що є тепер перед ким розгорнути свої хазяйські таланти. Він же зображував нестерпного пустуна, малював на них обох карикатури і писав забавні віршики в її альбом. Вони любили влаштовувати розиграші. Один раз вони дали обід, на якому Мюссе був у костюмі маркіза XVIII століття, а Жорж Санд у панье, у фижмах і мушках. Іншим разом Мюссе переодялася в одяг нормандської селянки й прислужувала біля столу.

Мюссе шукав у любові драматичні переживання, тому свідомо заподіював собі й коханій страждання. Але хоча поет і почував себе щасливим, десь на самому дні серця з'явилися перші симптоми нудьги. Пройшло божевілля почуттів, він став порівнювати її з іншими жінками... і не побачив різниці. У романі "Сповіді сина століття", написаного під впливом глибокого почуття до Жорж Санд, Мюссе визнавав, що інший раз якийсь її жест, слово, манера роздягатися нагадувала йому дівицю легкої поведінки. Вона розчарувала його як коханка. Жорж Санд не могла допустити, щоб люди думали, що вона кинута цим коханцем всіх жінок й, викликавши на допомогу все багатство своєї уяви, намагалася дати йому повноту насолод.

Уже після їхнього розриву Альфред де Мюссе писав: "Я думаю, що їй ніколи не вдалося випробувати вищої насолоди, однак вона була цікава в задумах, що часто робило враження безсоромності, породженою самою холодністю".

Незабаром коханці виїхали в Італію. Номер, що вони знімали в дорогому отелі, став місцем драматичних сцен. Мюссе увесь час дратувався через педантичністю Жорж Санд, з якої вона незмінно, навіть під час подорожі, сідала за роботу, підхоплюючись уночі з постелі й замикаючи двері, що з'єднують їхньої кімнати. Злість поета проявлялася в бурхливих сценах. Він не вибирав слів, почуваючи себе ображеним і непочутим. Видимо, тоді пролунали слова, які важко простити: "Жорж, я помилився. Вибач, але я не люблю тебе". Але негайно виїхати Жорж Санд не могла її не відпускала лихоманка, підхоплена ще під час подорожі. Перші два тижні у Венеції Мюссе шукав розваги в місті. Коли вона відчула себе краще, раптом занедужав Мюссе. Хвороба виглядала дуже страшною, повторювалися приступи галюцинацій.

Двадцять днів Жорж Санд і молодий лікар Паджелло перебували біля постелі поета. Тим часом загострена інтуїція видужуючого Мюссе нашіптувала йому, що він заважає двом. Ми любимо тільки те, чим цілком не володіємо. Він любив її знову. Мюссе наполегливо жадав пояснень, але Жорж Санд нагадала йому, що вони розсталися ще перед її хворобою...

З Італії Мюссе повернувся розбитим душевно й фізично. Він був близький до розпачу. Світло його вже не приваблювало. Навіть костюмовані бали Олександра Дюма-батька й художника Деверіа, на яких блистала знаменита красуня Кидалоза, не могли розвіяти смуток Мюссе.

У Парижі Мюссе шукав відсутню Жорж, ходив її дорогами, зворушувався залишеними нею на блюдечку цигарками й ховав у кишеню її зламаний гребінь; з тієї пори він став носити його при собі як амулет.

І раптом Мюссе зустрів жінку, що змусила його знову повірити в життя. Княгиня Христина Бельджойзо зробила фурор на балі короля Луї-Філіпа, після чого стала приймати у своєму салоні вищу аристократію Парижу, а також інтелектуальний і художній кольори Франції. Альфред Мюссе зустрічався із цією дивною жінкою в самих модних салонах. Чоловік княгині дуже люб'язно поставився до поета, дозволивши йому бути ближче до свого божества. Мюссе був уражений, осліплений, подавлений. Нічого подібного він ніколи не випробовував. "Є чи в неї серце?" - думав він, коли його не менш захоплені друзі вже давно зрозуміли, що брюнетка із блакитними очами - вірна дружина, хоча й не позбавлена кокетства. Мюссе оспівав її під ім'ям "Нінон".

Неприступність знатної міланки незабаром була заповнена любовним жаром дуже миленької гризетки Луїзи. Одночасно поет знаходив розраду й у прихильному відношенні письменниці Луїзи Коллэ, що, щоправда, називала свою дружбу з Мюссэ чисто платонічною (у своєму романі "Lui", присвяченому життя поетеси).

Геніальні люди дивним чином можуть сполучати в собі страждання й легкодумство ловеласа. Поет дарував своє почуття й пані Жубер, дуже милій і талановитій особі, що написала коштовні "Спогади". Вона також допомогла розвіяти тугу поета після розлуки з Жорж Санд, надихнувши його на створення комедії "Un carpice", що стала класикою французької сцени.

Навесні 1838 року в салоні мадам Жубер Мюссе побачив виступ юної співачки, Поліни Гарсії, сестри Малібран, чию смерть він оплакував у чудових стансах. Голос Поліни був до того ніжний і чистий, а виконання настільки проникливо й жагуче, що поет відразу закохався в некрасиву, але проте чарівну дівчину. Однак у маленької іспанки було не таке легко займисте серце, як у чутливої парижанки. Вона зуміла удержати "принца Фосфору", як називала мадам Жубер свого коханця, на достатній відстані.

Через рік Мюссе зустрівся зі знаменитою артисткою Рашелью. Під час їхнього знайомства Рашель тільки дебютувала під час "мертвого" сезону на сцені театру "Французької комедії" [7, 143].

Мюссе, що недолюблював артистичну богему, все-таки відвідав Рашель. Її оточення й увесь театральний світ він описав в "Вечері в Рашелі". Коли молодій артистці вдалося звільнитися від опіки батьків, вона зняла дачу в Монморансі, там часто бував Мюссе. Він писав своєму братові: "Як чудова була Рашель недавно ввечері, коли бігала в моїх туфлях по своєму саду". Він збирався написати для своєї нової подруги дві трагедії у віршах, але серйозно про здійснення цього наміру не думав.

Тим часом Рашель стала теперішньою зіркою театру "Французької комедії" й улюбленицею паризького суспільства. Один раз вона дала вечерю, на який був запрошений і Мюссе. Гості захоплювалися дорогоцінним кільцем на тонкому, майже прозорому пальці артистки.

"Знаєте що, добродії? - сказала вона раптом. - Тому що кільце вам усім подобається, я повідомляю аукціон. Той, хто більше запропонує, той його й одержить".

Гості охоче прийняли цю звістку й почали торгуватися.

"А ви, мій поет, - звернулася Рашель до Мюссе,.- що ви запропонуєте?" - "Своє серце", - відповів Мюссе, і Рашель радісно викликнула: "Кільце ваше, Альфред!" альфред мюссе драматургія лоренцаччо

Після цього вона сама надягла кільце на його палець. Звичайно, Мюссе вважав це жартом, і, прощаючись із Рашелью, хотів повернути їй дорогоцінну прикраса, але вона просила залишити кільце в себе. Коли ж Мюссе затявся, вона з винятковою грацією стала перед ним на коліна.

"Подумайте тільки, дорогий поет, - сказала артистка, - якою незначною подякою буде це кільце за довгоочікувану роль, що ви для мене напишете! Дивіться на кільце, як на талісман, що нам принесе щастя".

Але талісман не допоміг: Рашель незабаром переїхала в Лондон, а Мюссе більше не думав про свої трагедії. Захват перед Рашелью поступився місцем захопленню артисткою Розою Шері. І в один смутний осінній день він повернув кільце незрівнянній Рашель. Мюссе призначено було ще не раз зустрічатися з Жорж Санд. У Парижі після розриву з великою письменницею зустріли його із захватом. На нього дивилися як на Тангайзера, що був у гроті Венери й повернувся відтіля пересиченим, хворим і розчарованим. Це, втім, не перешкодило їй після повернення до Парижа зробити спробу до примирення. Жорж Санд у той час закінчила свій роман "Консуэло". Слава її гриміла далеко за межами Франції. Але й Мюссе перебував на гребені слави.

Мюссе метався між непевністю й спробою все забути доти, поки йому не довелося викликати на двобій Густава Планше, літературного критика, що негативно висловився про Жорж Санд. Друг поета спробував пояснити Мюссе, що Жорж Санд не заслуговує того, щоб підставлятися через неї під кулі. Мюссе відмовився від дуелі, задовольнившись вибаченнями Планше. Він утомився й нарешті і зрозумів, що не потрібний їй і пішов.

Серце жінки говорило, що вона, може бути, більше винувата в розриві, чим її друг. Мюссе не хотів вступати навіть у переписку зі своєю колишньою подругою й всі її листи відсилав назад нерозпечатаними. Тоді Жорж Санд удалася до хитрості. Одного чудового дня Мюссе одержав м'який запашний пакет. Загадковий вид пакета змусив поета задуматися, і він вирішив його розкрити: там виявилися чудові м'які чорні волосини, які він з такою пристрастю цілував. Жорж Санд відрізала собі волосся в знак покаяння. І поет поступився: вони повернулися до відносин. Але тепер уже Жорж Санд писала йому: "Ми повинні від цього вилікуватися".

Їхній бурхливий роман знайшов своє відбиття в здобутку Жорж Санд "Вона й він", романі Альфреда де Мюссе "Сповідь сина століття" і поемі "Ночі".

12 травня 1834 року Жорж Санд писала своєму коханому: "...Будь щасливий, будь коханим. Та і як тобі не бути щасливим й коханим? Зберігай мій образ у потайном куточку твого серця й заглядай туди в дні суму, щоб знаходити розраду й підбадьорення... Ти говориш, що аромат весни й бузку доноситься вітром у твою кімнату, змушуючи серце твоє битися любов'ю і юністю. Це ознака здоров'я й сили - самий ніжний з дарунків природи. Люби ж, мій Альфред, люби по-справжньому. Полюби молоду, чарівну жінку, що ще не любила й не страждала. Піклуйся про неї й не давай їй страждати. Серце адже жінки так ніжно, якщо тільки це не камінь і не лід. Я думаю, що середини не існує, так само як немає її у твоїй манері любити. Дарма ти намагаєшся обгородитися своєю недовірою або вкритися за безтурботністю дитини. Твоя душа створена для того, щоб любити полум'яно або зовсім зачерствіти..." [15, 157]

РОЗДІЛ ІІ. СВОЄРІДНІСТЬ ДРАМАТУРГІЇ А. МЮССЕ

2.1 Іще один романтик…

В 1828 році в будинку вождя французького романтизму Віктора Гюго серед молодих, талановитих і вже прославлених відвідувачів його салону з'являється стрункий білявий юнак, скромний і добре вихований. Хлопчик жадібно прислухається до гарячих суперечок прихильників нової школи, а потім і сам починає читати вірші; вони вражають всіх присутніх і викликають зливу оплесків. Цей витончений юнак - сімнадцятилітній Альфред де Мюссе; вірші, які він читає - "Венеція", "Мадрид", "Балада до місяця"...

У той час Мюссе тільки що закінчив коллеж Генріха IV.

Народився Мюссе в самому центрі старого Парижа. Тут пройшло і його дитинство. Улітку він переїхав з батьками у Вандомуа, у маєток Конье, вотчину старого маркіза Мюссе-Пате. Середньовічний замок з його вежами, кімнатами-схованками, мороком готичного залу, де по вечорах збиралася сім'я, - все це приводило Альфреда в захват, і він разом із братом впивався ароматом середньовіччя, тим більше, що обоє вони захоплювалися лицарськими романами. В 1827 році Мюссе закінчив старший, так званий філософський клас коледжу, і в сім'ї обговорюється питання: чи поступати йому в Політехнічну школу або стати юристом. Він вибирає юриспруденцію, але незабаром кидає її й намагається зайнятися медициною. Перше ж розкриття, на якому він присутній, призводить на нього таке важке враження, що він відмовляється від кар'єри лікаря. Альфред любить музику, пробує вчитися грати, однак це важке й спочатку невдячне завдання. Він добре малює, у нього є здатності до живопису, його копії з картин великих художників зауважує сам Делакруа.

Все це не задовольняє Мюссе: він народився поетом. "Я хотів би бути Шекспіром або Шиллером, або зовсім не писати", - говорить він у листі до Поля Фуше, свого товариша по коллежу, що ввів його в романтичний "Сенакль". І надалі він пише тільки тоді, коли почуває непереборне бажання вилити душу [16, 134].

Його вступ у життя збігся з дуже бурхливою епохою в історії французького суспільства й літератури. Це був кінець 20-х років, час царювання останнього Бурбона, Карла X, епоха діяльності реакційних змовників-дворян, "роялістів у ще більшому ступені, чим сам король", яких з такою іронією зобразив Стендаль у романі "Червоне й чорне". Це була разом з тим епоха зростаючого невдоволення трудящих і прогресивної частини буржуазії, час підготовки революції 1830 року, а для літератури - епоха, коли бурхливо цвів самий шалений романтизм.

Ламартин уже проспівав свої меланхолійні пісні, які склав, віддаючись міркуванням на березі мальовничих озер або в мирних долинах. Після смерті Байрона серця безлічі палких юнаків були захоплені його поезією, силою страстей його героїв, його сміливістю й іронією. Віктор Гюго, круто повернувши від романтичних "Од", проголосив гімн волелюбної Греції у своїх "Ориенталіях". Мериме кинув виклик католицизму й святенництву в кипучих п'єсах "Театру Клари Гасуль". Тепер у літературну моду входять не тільки середньовічні замки, підземелля, страшні таємниці, якими були повні вивезені з Англії романи "кошмарів і жахів", але й пейзажі Іспанії, синє небо Італії, строкаті одяги циганів.

Перша книжка Мюссе - "Іспанські й італійські повісті" - вийшла наприкінці 1829 року. Цей збірник склався головним чином з віршів і поем, які Мюссе читав на зборах "Сенакля" у Віктора Гюго, у письменника Шарля Нодье на вечорах у його вітальні при бібліотеці Арсеналу, у поета Еміля Дешана, у художника Ашиля Деверія. Поет зачіпав у ньому багато тем, що користувалися популярністю в сучасній романтичній літературі. Отут ми знаходимо станси, присвячені середньовічним замкам і монастирям, балади, що оспівують Венецію, вірші, звернені до іспанських красунь, похмурі драматичні поеми, що закінчуються смертю закоханих ("Дон Паэз", "Порція"), і навіть маленьку трагедію ("Каштани з вогню") [15, 147].

Дон Паэз - романтичний герой, жагучий, нестримний. Він любить самозабутньо й без коливань мстить за зраду. Драма ця розігрується в Іспанії, причому обстановка й сцени швидко міняються: ранком дон Паэз, ідучи на чергування в казарму, прощається з Жуаною її замку, cразy слідом за тим, у казармі, з розмови із приятелями, довідається про її зраду, - купує отруту й під час останнього побачення з Жуаною убиває себе й свою кохану. Сильні пристрасті, стрімко наступаюча розв'язка, різкі контрасти, морок, що огортає помсту дона Паэза, таємниче зілля, за допомогою якого відбувається вбивство, - все це цілком відповідало смакам романтиків "Сенакля" і сприяло шумному успіху здобутку.

Мюссе здійснив викладений Віктором Гюго в передмові до "Кромвелю" принцип змішання трагічного з комічним - якщо не в "Дон Паэзе", то в інших речах збірника, наприклад у маленькій трагедії "Каштани з вогню", сюжет якої у відомій мірі перегукується із сюжетом расіновської "Андромахи": танцівниця Камарго, що закохана в джиґуна Рафаеля Гаруччі й покинута ним, доручає абатові Дезидеріо вбити його, обіцяючи в нагороду свою любов; коли ж абат виконує її прохання, ця нова Герміона в розпачі й гніві проганяє його.

В останній репліці "під завісу" обманутий абат Дезидерио шкодує про те, що він дарма вбив друга й... забруднив свою сутану. До трагічної дії час від часу вводяться забавні виправлення, автор як би іронічно переоцінює вчинки своїх персонажів, розвінчує їх. Бурхливим пристрастям героїв Мюссе протиставляє іронію, релігійне почуття в них руйнується сумнівом, скептицизмом.

У збірнику "Іспанські й італійські повісті" відбилася й та сторона життя Мюссе, що відрізняла його від відвідувачів "Сенакля", молодих літераторів, відданих своєму мистецтву й віддаючих йому увесь свій час. Захоплюючись поезією, Мюосе не цурався світських задоволень і намагався насолодитися ними в тій мірі, у якій це було можливо в його положенні юнака з небагатої дворянської сім'ї. Він частіше бував не з поетами з "Сенакля", а з відомими всьому світському Парижеві представниками золотої молоді. Він зустрічався із цими чепурунами в кафі, у ресторанах, у школі плавання. Він цікавився фасонами фраків і капелюхів, захоплювався перегонами, азартними іграми, доглядав за модними кокотками. Його приятелі намагалися виконувати правила вищого дендизма: незворушна байдужість, презирство до всього "вульгарного". Але щодо цього Мюссе не можна поставити в один ряд з ними,- "у його грудях горів вогонь священний", він був поетом. Однак у його перших поемах відбився й цей дендизм, що доторкнувся його якимсь краєм: герой однієї із кращих речей його першого збірника, Мардош,- типовий паризький денді, його пригоди і являють собою сюжет поеми. В "Мардоші" вражає незвичайна легкість оповідання; автор начебто хоче підкреслити, що він і сам не приймає свого сюжету всерйоз, не поспішає довести його до кінця й безупинно перебиває його нитку думками про життя, про жінок, про щастя, перемежовуючи їхніми натяками на сучасність, подібно тому як це робить Байрон у своєму "Дон-Жуані". Мюссе іронізує над звичаєм романтиків "Сенакля" по вечорах, на чолі зі своїм вождем Віктором Гюго, підніматися на вежі Нотр-Дам, щоб споглядати картину заходу сонця. Його герой лягає спати в ту годину...

...коли, вечірньому серпанку раді,

Коти на горищах заводять серенади,

А пан Гюго дивиться, як мерхне Феб.

(Переклад В. Давиденко)

Мардош, полемізуючи зі своїм дядьком-священиком, відкрито висловлює атеїстичні погляди, заперечує загробне життя, не вірить у нього, як мольеровский Дон-Жуан.

...Мені знудили всі обольщенья миру.

Недавно в "Гамлеті" прочитав я в Шекспіра,

Що з життям тому розстатися важко нам,

Що невідоме нас очікує "там".

(Переклад В. Давиденко)

За своєю формою вірші першого збірника Мюссе цілком відповідають новим вимогам романтичної школи. Поет сміло переходить від однієї строфи до іншої, користуючись небувалими доти enjam-bements; він чергує прозою із самою піднесеною поезією; рими його незвичайно багаті. Продовжуючи боротися за звільнення французького вірша, проголошене Віктором Гюго, Мюссе сміло ламає класичні норми віршування. Його вірші зовсім не схожі на традиційні александріни, що тягнули животіння в посередніх трагедіях епігонів класицизму. Цезура у віршах Мюссе постійно сковзає, і в такий спосіб створюються живі, розмовні ритми.

Про самого себе Мюссе говорить жартівливо як про незалежного епікурейця, залицяльника, що живе в погоні за щастям. Але це літературна поза. Щоб по-справжньому довідатися про автора, потрібно звернутися до персонажів його здобутків, і тоді перед нами постане юнак із суперечливим характером, що терзається сумнівами, не вдоволений навколишнім світом, повним несправедливості і зла, поет, охоплений нескоримим бажанням любити й бути коханим, що мріє про справжню любов, про беззавітну й щиру вірність. Таких почуттів він не знаходить навколо себе, от чому радість його часто застеляється хмарою меланхолії.

Перший збірник віршів Мюссе знайшов відгук у безлічі критичних статей, що з'явилися не тільки у Франції, але й за кордоном. Пушкін у замітці 1833 року писав: "Італійські й іспанські казки відрізняються ... жвавістю незвичайною. З них "Porcia", здається, має найбільше достоїнства; сцена нічного побачення; картина ревнивця, що посивів раптом; розмову двох коханців на море - все це принадність. Драматичний нарис "Les marrons du feu" обіцяє Франції романтичного трагіка. А в повісті "Mardoche" Мюссе перший із французьких поетів умів схопити тон Байрона в його жартівних здобутках, що зовсім не жарт". Пушкіна особливо радують сміливість і невимушеність, "бешкетництво" першого виступу Мюссе в пресі: "Про моральність він і не думає, - пише Пушкін, - над мораллю знущається й, до нещастя, надзвичайно мило, з важливим олександрійським віршем лагодиться як не можна менш, ламає його й перекручує так, що жах і жалість".

Однак Мюссе ще не зміг завоювати собі міцного положення серед французьких літераторів. "Сенакль" не підтримав його: занадто він був сміливий, глузливий і навіть нещадний. Романтики стали навмисно ігнорувати його наступні здобутки. Мюссе залишився для них надовго, а для деяких, може бути, і назавжди грайливим жартівником, що написав "Баладу до місяця", і зухвалим оповідачем "Мардоша".

Він ще раз підкреслив твердження своєї незалежності, опублікувавши вірш "Таємні думки Рафаеля". У ньому він говорить про свою любов до Франції, про свій намір впливати на національні традиції. Під Францією він розуміє не середньовічну Францію, що "ворушать закривавленими кинджалами бородаті романтики", а Францію класицизму з її гармонійною мовою. Mюcce хотів створити поезію, що зберегла б невимушеність і грацію поезії XVIII століття, але не була б далекій схвильованості й меланхолії, властивому поколінню нового часу.

Аристократія! Прекрасна й бліда

І в царственій вроді своєї неповторна,

Ти Францією була колись улюблена,

Ти на забуття тепер приречена.

(Переклад В. Давиденко) [14, 76]

2.2 "Ліру кинь і в бій"

Революція 1830 року не пройшла для Мюссе безвісти. Правда, на відміну від багатьох інших своїх сучасників Мюссе не пише захоплених віршів із приводу звільнення Франції від абсолютизму: положення речей при Липневій монархії зовсім не здається йому доконаним. Він бачить, як влада грошей проникає в усі сфери громадського життя. Мистецтво стало предметом торгівлі, і Мюссе не раз із гіркотою згадує про це у своїх віршах. "Художник лише торгаш, мистецтво - ремесло", - говорить він у поемі "Марні бажання". Але він розуміє, що навіть щирі вірші, навіть безкорисливі здобутки письменників не можуть змінити порядок речей до кращого; щоб перетворити світ, треба діяти, треба боротися. І Мюссе закликає поетів у нерівний бій:

Хто б не був ти - дитя чи чоловік,- коли ти живий,

Вирішуйся! Ліру кинь - і в бій, скоріше в бій!

(Переклад В. Рождественського) [8, 135]

Це прагнення до активного втручання в життя знайшло свій відбиток в публіцистичній діяльності Мюссе. В 1831 році він уперше виступає як журналіст. Він друкує в газеті "Тан" цикл статей під загальною назвою "Фантастичний огляд". У них він критикує режим Липневої монархії, малює вдачі торжествуючих буржуа й аристократів, що відійшли на задній план історії; він не щадить і самого короля Луї Пилипа, зображуючи його ненажерою й п'яницею. Поряд із цією критикою сучасності в "Фантастичному огляді" Мюссе в жартівливій формі зачіпає й філософські питання, наприклад, роздумує про те, що таке поетичне натхнення і яким воно повинне бути. Бешкетні статті двадцятилітнього письменника містять глибокі роздуми.

Ще сильніше, ніж до публіцистики, Мюссе завжди тягло до драматургії. Правда, спочатку в театрі його осягла невдача: двохактна комедія "Венеціанська ніч", поставлена в грудні 1830 року в "Одеоні", провалилася. Більшість французьких критиків вважає, що вона й не заслуговувала більшого. Однак п'єса цікава тим, що, користуючись канвою модного тоді мелодраматичного сюжету, Мюссе вклав у неї своє розуміння життя, більш правдиво зобразив дійсність, чим зображувала її романтична драма Дюма й Гюго, яка саме в той час користувалася більшим успіхом. Дія відбувається в ірреальній фантастичній Італії, куди приїжджає напівказковий князь, що закохався у свою наречену по портрету. Цю же дівчину із шаленою пристрастю любить бідний музикант Разетта. Лауретта дарує йому на прощання хрестик, а він передає їй записку й кинджал, щоб спонукати неї заколоти князя, її нареченого. Але князь виявляється забавною й чарівною людиною, їй обіцяє бути приємним, невимогливим чоловіком. Більше того, він відіграє роль якогось чарівника або мага; малюючи перед Лауреттою казкові картини, він як би гіпнотизує її. Лауретта в захваті; вона швидко забуває Разетту; записка й кинджал виявляються зайвими; Разетта дарма чекає під балконом кривавої розв'язки, про яку Лауретта навіть і не думає. Йому залишається або вбити суперника, або самому утопитися. По каналу проходить гондола, чується музика: Разетту кличуть, над ним сміються; не довго думаючи, він стрибає в гондолу й приєднується до компанії, що веселиться.

Герої п'єси зважають на життєві умови, їхнє поводження обумовлене обстановкою, характери їх більше життєві, чим, наприклад, характери Антони або Эрнани з однойменних п'єс Дюма й Гюго. Однак такі повороти сюжету були занадто нові, надто відхилялися від тільки що сталої, але вже засвоєної традиції, і, може бути, саме тому публіка не зрозуміла іронії й полемічної спрямованості "Венеціанської ночі" і не сприйняла п'єсу.

У ту ж зиму Мюссе осягає велике горе: умирає його батько від холери. На Мюссе лягають турботи про сім'ю, і, тому що батько залишив дуже скромний стан, Альфред повинен своєю працею забезпечити матір і сестру. Література стає для нього засобом до існування, і він вирішує серйозно взятися за роботу. Після провалу "Венеціанської ночі" він не хоче більше піддаватися образам і вислухувати глузування вороже настроєної публіки, хоча театр і залучає його. Але тепер він пише не для сцени.

2.3 Ми пишемо нашою власною кров'ю

Вийшовший у грудні 1832 року том його нових здобутків зветься "Театр у себе в кріслі" і складається із драматичної поеми "Вуста й чаша", комедії "Про що мріє дівчина" і поема "Намуна". Друзі, яким Мюссе читали ці речі до виходу у світло, не оцінили їх, публіка зустріла мовчанням. Тільки проникливий критик Сент-Бев у січні 1833 року написав: "Автора цієї книги можна без коливань поставити в один ряд з найдужчими художниками нашого часу".

Мюссе й сам хотів підкреслити, що цей том містить перші його серйозні добутки. У присвяті своєму другові Альфреду Татте, поданому "Вустам і чаші", він висловлює свої думки про мистецтво взагалі й про своє власне мистецтво зокрема. Він, як завжди, жартує, але серед цієї легкої балаканини схвильовано звучать рядки, що розкривають самі таємні думки поета; він говорить про поетичне натхнення, про пошуки сильного й вірного слова, про п'янку радість, коли це слово, нарешті, знайдено, про щастя творчості, про розпач, що охоплює поета, коли він незадоволений своїм дітищем:

Коли працюєш, у тривожному наппуженні

Тріпотить кожен нерв, як під рукою струна,

Слова в самій душі знаходять відображення.

. . . . .

Але думати, що зірвав плід неземного саду,

І дбайливо моркву нести у своїй руці,-

Ну як, скажіть, отут не застогнати в тузі

І не зрадити вогню?

(Переклад А. Мисовської) [11, 168]

Мюссе із презирством озивається про тих письменників, які міняють свої політичні переконання з кожним новим режимом; сам він намагався взагалі не писати про політику, - у цьому позначилося його розчарування в липневій революції, незадоволеність монархією Луї Пилипа. Саме в той момент, коли Ламартин опублікував релігійні "Гармонії", автор "Присвяти" виявляє байдужність до будь-якої релігії. Він ненавидить свяшенників і ханжей; терпіти не може також мрійників, що плавають у челнах, і, натякаючи на Ламартина, знущається з тих, хто виходить віршами й слізьми в річницю своїх любовних зустрічей. Мюссе виступає й проти технічної віртуозності деяких зі своїх сучасників-поетів, іронізує те, що вони визнають винятково багаті рими, начебто від цього збагачується зміст їхньої поезії:

Прославиться в століттях той новий автор,

Який думкам у труну відмінний цвях забив,

Неточність оголосивши для рими під забороною.

Проголошуючи таку програму, Мюссе кидає виклик романтикам "Сенакля", яких він уже встиг перерости. Яка ж його позитивна програма? Мюссе заявляє: поет - це людина, він пише для людей. Він повинен будити у своєму читачі глибоке людське хвилювання. Він повинен слухатися тільки свого натхнення, черпаючи його в житті, у випробувані почуттів і переживаннях. Мюссе хоче, щоб поезія виражала щире почуття, була глибоко людяною. Вона повинна передати те, що хвилює поета в момент його творчості, а не розповідати про вже минулі переживання й не являти собою заспокоєних міркувань, на зразок ламартиновських.

У драматургії Мюссе розрізняє два види здобутків: п'єси, автори яких прагнуть зобразити життєві драми у всій їхній правдивості -

Слідом за Мериме, слідом за Кальдероном

Дійсність залити розплавленим свинцем,

Щоб життя наготу зобразити в ньому сліпо,

І відбиток зняти, і кинути цей зліпок

Зі сцени глядачам безжалісно в особу...

і інші, де дія тільки прийменник для рішення філософських питань, поставлених життям, - такі п'єси Шекспіра й Расина. Сам Мюссе хотів би належати до другої групи драматургів. У його драматичній поемі "Вуста й чаша" тісно переплітаються поезія, думки, дія. Франка, обурює недосконалість світу, у якому він живе. Він обсипає прокльонами підвалини суспільства, родинні зв'язки, сім'ю, рідний будинок і Батьківщину. Він підпалює свою хатину й іде з рідних місць. По шляху Франк зустрічає лицаря Странніо з його коханкою. Він не хоче поступитися лицареві дорогою, убиває його й іде з Бельколор. Потім Франк виграє багато грошей, стає незалежним і на війні завойовує славу. Але все це не задовольняє його, він знівечений сумнівами. Він переконується в неміцності слави, у мінливості своєї коханки. Він вирішує вмерти, але раптом знаходить у себе на грудях зів'ялий букет шипшини, подарований йому Дейдамією, дівчиною, з якою він провів дитинство і юність. Він поспішає до неї, хоче знайти спокій і щастя в її любові. Але в день весілля його колишня коханка мстить йому, вона вбиває його наречену. Розпуста Франка стає між ним і його щастям, між чашею й вустами.

Під строкатим плащем пригод героя легко розпізнати філософську суть драми. Франк - це образ сучасної людини із занадто критичним духом, що не може байдуже дивитися на волаючу недосконалість усього світового укладу. І хоча склад цієї поеми трохи театральний й іноді навіть пихатий, мабуть, ніхто із сучасників Мюссе не створив такого щирого здобутку.

Для того щоб зрозуміти, як би він хотів бачити життя, дуже важлива маленька комедія "Про що мріє дівчина". Дія її протікає в невідомий час, у країні мріянь і мрій, "де хочете", як позначає на початку п'єси сам Мюссе. Головні діючі особи: добрий, дотепний і винахідливий герцог Лаэрт із дочками Нінеттою і Нінон й юнак Сильвіо. Лаэрт хоче видати заміж одну зі своїх дочок. Він знає, що кожна молоденька дівчина мріє про щось таємниче, романтичне, що їй нецікаво вийти заміж без того, щоб цьому передував роман, таємні побачення, може бути, викрадення... І Лаэрт містифікує своїх дочок: переодягається в блискучого кавалера й у чорний оксамитовий плащ, із золотим ланцюгом, зі шпорами, приходить уночі до них у сад, співає під вікнами серенади - усе для того, щоб зацікавити їх Сильвіо, тих юнаків, за який він хоче видати заміж одну з них. Він свідомо робить їм своєрідне "щеплення" романтики, намагаючись внести в справу блиск заміжжя і чарівність поезії, збагатити життя, підвищити його повноцінність, навчаючи й наставляючи в цьому мистецтві недосвідченого й наївного майбутнього зятя. З жартівливої іронічної гри масок і театрального реквізиту народжується щось серйозне і важливе, а саме жагуча й жвава закоханість у життя, у її поезію й фарби, висока вимогливість до почуття, гімн юнацької свіжості й чистоті. У цьому оптимістичному здобутку поет одночасно іронізує над романтизмом і затверджує свій романтичний гуманізм, протиставляючи його прозі, нудьзі й користі, що панує в сучасній буржуазній дійсності [9, 105].

У поемі "Намуна" Мюссе знову, не піклуючись про розвиток сюжету, легко й вільно, знову в дусі Байрона, висловлює свої думки й почуття, пересипаючи оповідання зухвалими жартами. У першу чергу дістається романтикам: "Який би не був мій герой, - говорить Мюссе,- сухотний, косий, горбань або паралітик", у нього все-таки є одне достоїнство - він "історичною особою не називався". Цими словами Мюссе хоче відмежуватися від романтиків, без кінця й на всі лади писавших на історичні сюжети. Він знущається із грубого "місцевого колориту", що обов'язково присутній у їхніх здобутках, якщо вони пишуть про Схід, який вони ніколи не бачили:

Історія, що пишу,

Хоча й відбувається на Сході,

Але я про нього - помітити вас прошу -

Не крав із книг чужі рядки,

Я ніколи не їздив на Схід,

А тим часом легко Вас обморочити міг.

Я міг би, як і багато поетів,

Намалювати вам цілий ряд чудес:

І білі палаци, мечеті, мінарети

Під синім куполом тропічних небес,

І червоний обрій, та інші деталі;

Але мені, мабуть, скажуть: "Ви збрехали!"

(Переклад Д. Минаева) [14, 178]

Далі поет пускається у філософські міркування, - це теперішній феєрверк парадоксів, забавних порівнянь, метафор. Душу й тіло людини, нерозривно пов'язані між собою, він порівнює із класичними віршами, що римуються попарно. Мюссе відтворить образи своїх улюблених літературних героїв, згадує Манон Леско:

Скажіть, отчого так людяна,

Правдива й жива Манон Леско

Від найпершої сцени? ..

Він накидає поетичний образ Дон-Жуана, вічно й дарма прагнучого знайти ідеальну кохану. Він знову говорить про радості творчості, про щирість своїх віршів:

Довідайтеся ви, що кожен рядок

Ми пишемо нашою власною кров'ю,

Тоскою відгукуючись на тугу

І на любов - захопленою любов'ю.

І впиваючись музикою віршів,

Ми щасливі. От наша доля яка.

Час від часу він згадує про ту історію, що хотів розповісти, і перериває свої міркування яким-небудь вигуком, начебто: "Отже... на чому, пак, я зупинився?" Нарешті, дійшовши до третьої частини, поет вибачається перед читачем, за те, що його оповідання дотепер не зрушилося з місця, і швидко, у декількох строфах, закінчує історію любові й самопожертви Намуни.

"Намуна" остаточно завершила розрив Мюссе з романтиками "Сенакля". Збірник "Спектакль у себе в кріслі" був зустрінутий мовчанням. Золя писав із цього приводу: "Ніколи ритори 1830 року не могли простити послідовникові, що обурився, що він був колись людиною, а потім уже письменником. Крім того, він був винуватий у тім, що виявився непокірливим учнем Гюго..." [6, 171]

А Мюссе тим часом пише одну п'єсу за іншою. Його залучає епоха Відродження, той контраст, що вона представляє з міщанською сучасністю, з її лицемірними вдачами, з позбавлення смаку публікою, з усією обстановкою, ворожою поезією й взагалі мистецтву. Він пише драму "Андреа дель Сарто" з епохи занепаду італійського Відродження, коли великі генії вже вмерли, коли поклоніння мистецтву стало не таким полум'яним, але пристрасті як і раніше бушували в серцях людей. Боротьба фатальної любові Кордіани, відданого учня Андреа, до Лукреции дель Сарто, з його боргом стосовно свого друга й учителя, горі Андреа, що втратили здатність творити, коли біля нього немає коханої дружини, спрага мести, роздирання із приводу розтрачених грошей, довірених художникові королем Франциском I, - такий світ, створений драматургом.


Подобные документы

  • Біографія В.М. Сосюри. Вихід у світ його першої збірки "Поезії". Ознайомлення із ліричними ("Так ніхто не кохав...", "Колискова"), історичними ("Мазепа", "Тарас Трясило") і патріотичними ("Червона калина", "Любіть Україну") творчими доробками поета.

    реферат [20,4 K], добавлен 22.11.2010

  • Життєвий шлях поета. Ранні досліди та наслідування в поетиці. Місце творчості Е.А. По в світовій літературі. Естетична концепція поета. Стилістичні особливості, символічність та музичність лірики. Основні жіночі образи, що впливали на написання віршів.

    курсовая работа [51,2 K], добавлен 05.06.2014

  • Життєвий шлях поета Василя Симоненка. Його дитинство, годи освіти на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Участь у клубі творчої молоді, сімейне життя. Перелік творів письменника. Вшанування пам’яті у Черкасах.

    реферат [25,4 K], добавлен 12.03.2014

  • Життєвий та творчий шлях Льюїса Керролла, англійського письменника-романтика, історико-соціологічний підхід до його творчості та "психологічна загадка" особистості. "Аліса в країні чудес" як один з найвизначніших творів в світовій дитячій літературі.

    реферат [26,4 K], добавлен 20.07.2010

  • Характерні ознаки Ренесансу як явища культури і літератури. Життєвий шлях В. Шекспіра та концептуальні засади його творчості на тлі гуманістичного світогляду. Аналіз жіночих образів у сонетах Шекспіра на прикладі геніального творчого доробку поета.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 18.04.2011

  • Загальні риси європейського символізму. Творчий шлях французького поета-символіста Поля Верлена. Визначення музичності як найхарактернішої риси його поезії. Естетичні погляди Артюра Рембо, особливості його поезії в ранній та зрілий періоди творчості.

    курсовая работа [49,8 K], добавлен 19.10.2010

  • Процес переосмислення творчості митців. Творчість самобутнього художника слова І. Нечуя-Левицького. Характери персонажів творів з погляду національної своєрідності. Національно-культурні фактори та "подружні" сварки. Реалізація тропу "сварки" у повісті.

    реферат [17,5 K], добавлен 10.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.