М. Коцюбинський в українській літературній мові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Інститут післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки

Гуманітарно-природничий факультет

Реферат

з історії української літератури на тему:

«М. Коцюбинський в українській літературній мові»

Виконала:

Мельничук І.В.

Львів, 2015

Художній текст Коцюбинського - це нова якість порівняно з літературою ХІХ ст. Він багато площинний у смисловому відношенні, насичений символікою, перегуком другорядних, периферійних елементів, які не тільки поглиблюють, а нерідко саме й розкривають основну художню ідею твору. Поетика прози письменника розвивається в двох напрямах: з одного боку - він продовжує використовувати традиційний сюжет, з другого - вдається до більш складних форм художньої умовності, зокрема до розкриття характеру через внутрішні душевні процеси. Мова творів М.М. Коцюбинського є важливою сторінкою в історії становлення української літературної мови. Особливістю власне індивідуальної творчої манери письменника є посилена метафорична асоціативність.

Глибокий психологізм, гострий драматизм творів М. Коцюбинського поєднується з граничною стислістю й лаконічністю, «ущільненістю» письма. Загальною настановою майстра була гранична економія художніх засобів, якою досягається максимальний естетичний ефект. Він уміє вкласти великі події в максимально стислу, економну форму, означивши своїм правилом: лаконізм, малювання виразними мазками, яскравими картинами, які, ніби кінокадри, проходять перед очима читача, відтворюючи всю різноманітність і барвистість зображуваного світу.

М. Коцюбинський був новатором не тільки у виборі і трактуванні тем, до нього не торканих іншими письменниками явищ дійсності, породжених новою сучасністю героїв. Він був новатором і у витворенні відповідних художніх засобів. У нього бачимо не звичайний докладний опис побуту й етнографічних особливостей українського села, значною мірою характерний для попередньої української прози, а барвисте живописання словом, окремими опуклими образами, картинами, сценами. Не розповідь, а рельєфний показ, не подробиці, а найхарактерніші мистецькі деталі. Властива йому і виняткова увага до пейзажу, сповненого безперервної зміни світла і тіней, нюансів барв і музикального звучання; новизна і своєрідність метафор. Зовнішні події і явища він передає через сприймання своїх героїв, їхніми очима й почуттями (згадаймо «Цвіт яблуні», «Він іде!», «Невідомий», «В дорозі»).

І творчість М. Коцюбинського, як віртуозного стиліста, одного з засновників національної літературної мови, кому належить заслуга переорієнтації її з «мови сільської баби», згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства, особливо заслуговує на грунтовне вивчення мовних особливостей тексту.

У сучасній лінгвокогнітивній парадигмі набуває актуальності проблема мовної свідомості людини, посилюється інтерес дослідників художнього тексту до аналізу особливостей використання автором наявних у його розпорядженні мовленнєвих засобів, актуалізації різних концептів. Інтенсивні розробки когнітивного підходу до аналізу художнього тексту, зорієнтовані на виявлення семантичних універсалій образного мислення автора в їхньому текстовому втіленні, сприяли опису різних концептів у творах окремих поетів і письменників (Г. Сохань, О.Г. Скідан, В.П. Саєнко, В.А. Ніколаєва, Г.С. Персиніна, Л.Ф. Присяжнюк та ін.). Особливу увагу дослідників привертає вивчення способів експлікації емоційних концептів у художніх творах (Ю.Ю. Шамаєва, Г.А. Огаркова, О.О. Борисов, В.І. Шаховський та ін.).

Мовотворчість М. Коцюбинського є вершиною української прози кінця XIX - початку XX cт., “видатним явищем у розвитку української літературної мови в цілому, що підняла її на вищий ступінь якості, розширила її структурно-стилістичні і конкретні художні та науково-публіцистичні засоби виразу в галузі лексики, фразеології, синтаксису”. Значною була і роль письменника в розвитку української лінгвістики. Міркування про українську мову він виклав у літературно-критичних і публіцистичних працях, листах, у яких обстоював вільне, різностильове функціонування її, критикував помилкові, консервативні погляди на українську мову, окреслив джерела та шляхи збагачення її, висловив слушні міркування з питань лінгвостилістики, правопису тощо.

Мова творів письменника не перестає бути предметом наукових праць, які можна поділити на групи. До першої групи віднесемо роботи, присвячені комплексному аналізові прози М. Коцюбинського. Так, Н.М. Бажан, М.М. Богдан, В.П. Дроздовський, Л.Д. Іванов, В.С. Калашник, Д.М. Колесник, В.І. Масальський, Л.І. Мацько, Н.С. Над'ярних у своїх розвідках розглядають лексику різних шарів суспільства, мовностилістичні засоби, роль синтаксичних конструкцій, стилістичну морфологію і стилістичну фонетику творів письменника.

У другій групі робіт дослідники вивчають лексичний і фразеологічний склад мови творів М. Коцюбинського. Автори цих розвідок: Л.І. Батюк, М.М. Богдан, М.С. Грицюта, О.Г. Давидова, Л.Д. Іванов, В.А. Луценко, Т.П. Матвєєва, І.Й. Ощипко, Л.С. Паламарчук - визначають і простежують стосунки та взаємозв'язки синоніміки народно-розмовної лексики, вживання діалектних елементів, особливостей фразеології та метафоризації лексем. У працях С.Д. Єрмакової, Д.Т. Кроть, О.Є. Пивоварова, О.А. Скоропади проаналізовано синтаксичні особливості творів М. Коцюбинського. Мовні особливості окремих творів письменника вивчали М.М. Богдан, В.В. Ґрещук, Л.Д. Іванов, Б.О. Коваленко, О.Л. Корчик, Л.І. Мацько, М.М. Пещак, П.П. Плющ. Дослідники підтверджують, що М. Коцюбинський постійно працював над удосконаленням мови своїх творів. Найрізноманітніші й найточніші семантичні відтінки кожного слова, нові, свіжі високохудожні тропи й фігури, його своєрідний синтаксис досягали максимальної ідейної чіткості й психологічної глибини в зображенні життєвих явищ.

Коцюбинський був тонким стилістом і дуже вимогливим до себе. Дослідник прози українського автора О. Черненко слушно відзначив: “У нього, як ні в кого із сучасників, природно поєдналися два крайні полюси: народницький стиль, зображення душевних відрухів простолюддя, що пізніше було злито з вишуканим естетизмом самого зображення”. Досягнення письменника полягало насамперед у тому, що йому за допомогою кольору, звукових вражень вдалося відтворити реальний перебіг психічних процесів, порухів душі людини в їхній дійсній складності.

Найоригінальніше виявив себе письменник у синтаксисі, став новатором у цій царині. Синтаксична манера розповіді виявилась у використанні простих речень з часто повторюваними підметами. Великої вправності досягає М. Коцюбинський поєднанням довгих і коротких речень.

Система поетики Коцюбинського є зразком лексичної, фразеологічної, синтаксичної та стилістичної багатогранності, глибини, ритмомелодики художнього тексту: письменник наче переломлює все те, що він зображує, крізь призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки, поведінку героя, навколишній світ, скільки його враження про самого себе та цей світ. Він майстерно підпорядковує колір твору розкриттю внутрішнього світу героя або тим ідейно-художнім завданням, які він перед собою ставить. У цьому плані оригінальною є композиція акварелі “На камені”. Твір відзначається нескладною фабулою, сюжетну колізію становлять внутрішні переживання героїв, на яких зосереджений автор. Бо ж слово - “вправний інструмент у руках автора”. Він творить мікрообраз, за допомогою якого активно передає переживання героїв, що служить реалізації “художньо зматеріалізованого” задуму. У новелі “На камені” переважають зорові образи, картини моря й гір виринають перед очима читачів: “Тимчасом море йшло. Монотонний, ритмічний гомін хвиль перейшов у бурхання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий постріл гармати. На небі сірим павутинням снувались хмари. Розгойдане море, вже брудне і темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких по тому стікали потьоки брудної спіненої води”.

Отже, на “сірому” колористичному тлі розгортається сюжетна дія: скелі закарбували споконвічну історію страждань “людей на камені”. Сенс їхнього існування - це постійна боротьба з природою. Таким чином, переплетення зорових образів зі звуковими, тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, ритмічність та плавність мови, глибокий ліризм, майстерність описів природи та глибинний психологічний аналіз - усе це творить основу для домінантних рис акварелі “На камені” М. Коцюбинського.

Стильова манера фіксує скороминуще враження зовнішнім знаком-словесним образом і водночас концентрує в ньому значний символіко-метафоричний потенціал. Тому так часто ключовими є чуттєві (звукові, зорові, дотикові тощо) образи, посилені дієсловами руху, а іноді й елементами звуконаслідування. З огляду на це, важливим композиційним концептом імпресіоністичної оповіді в дослідженому творі є особлива поетичність викладу з застосуванням прийому одухотворення.

Мова письменника насичена живою лексикою українського народу, фольклором, мовними традиціями класичної російської, української та західноєвропейської літератури. М. Коцюбинський розширив структурно-семантичні, стилістичні та стильові можливості української літературної мови. Він уникав вузьких діалектизмів, намагався передати певну життєву ситуацію мінімальною кількістю слів.

Дослідники підтверджують, що М. Коцюбинський постійно працював над удосконаленням мови своїх творів. Найрізноманітніші й найточніші семантичні відтінки кожного слова, нові, свіжі високохудожні тропи й фігури, його своєрідний синтаксис досягали максимальної ідейної чіткості й психологічної глибини в зображенні життєвих явищ.

Кожному слову і навіть букві надавав великого значення. Збираючись видати оповідання за власні кошти, він написав до В. Лукича (1896): “Насамперед прошу змінити заголовки: я хотів би, щоб заголовок читався не “Задля загального добра”, а просто “Для загального добра”. Тому прошу зайве “за” викинути”. Очевидно, прийменник “задля” трохи змінював смисл заголовку, в ньому втрачався той іронічний підтекст, який закладав у назву письменник. До речі, в цьому ж листі містяться цікаві спостереження Коцюбинського над евфонією української мови - її милозвучністю. Читаючи коректуру “На крилах пісні”, письменник нещадно виправляв стилістичні та інші огріхи. Він протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: “...я помітив, - писав Коцюбинський, що коректор навіщось поперероблював деякі слова, напр. “гострий” переробив на “острий”, “вогнище” - на “огнище” і т.д., що дуже негарно гучить особливе по словах, що кінчаються на голосозвуки. Напр.: “те остре, до фізичного болю остре”, “догоряє огнище” і др. Наш народ, що має музикальне вухо, по змозі обминає натовп голосозвуків або шелестозвуків і намагається розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хто псує мені ту роботу.”

Особливо показовим є листування з приводу публікації казки «Хо» в «Зорі», що викликало між М. Коцюбинським та редактором журналу тривалі розмови про вироблення єдиної загальноукраїнської норми літературної мови. Так, у листі від 12 червня 1894 р. М. Коцюбинський писав: «Щодо тих докорів, які Ви робите мені за уживання нарічевих форм, то, цілком згоджуючись з думкою Вашою про потребу вироблення одностайної літературної мови, дозволю собі помітити, що редакція «Зорі», виходячи з вище приведеної засади, не цілком консеквентна, бо нігде не повиправляла в співомовках Рудапського слова «їден», «їдна» на «один», «одна», у Старицького та у других -- «пришлий», «пришлість» на «будучий», «будучість» і т.ін.

Що ж до слова «звомпити» (а не звонтпити,-- може, я помилився, переписуючи), то це слово щиро народне і нічого не маюче спільного з московським -- «усомниться». Звомпити одповідає московському. «струсить», «потерять присутствие духа» -- в такому значенню уживається у нас серед народу та занесене в словницю Піскунова.

Зрештою, прошу Вас виправити такі слова, як «їден», «їдна», «їднак», на «оден», «одна», «однак» і т. ін., скоро «Зоря» має поручения викидати усі нарічеві форми».

Аналіз рукописів дитячих оповідань “Харитя” і “Ялинка” показує, що різні випадки заміни окремих слів і синтаксичних конструкцій пов'язані з поліпшенням стилю творів, наприклад: “В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, завивала голубці на вечеру”. - виправлено на: “В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечеру”; “Чого батько сумний? - думав він. - Чи того, що нездужає, чи того, що нема грошей відобрать від шевця мамині чоботи?” - виправлено на: “Чого батько журяться? …”; “Батько сумно глянув на Василька і Василько замовк, прочитавши в тому погляді смуток”. - виправлено на: “Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток”; “Яким мовчав, але тривоживсь незгірш Олени”. - виправлено на: “неменш Олени”; “Харитя стріпенулась і підбігла до постелі.” - виправлено на: до ліжка; “Цім увага є і була звернена на роботу, про що свідчили…” - закреслено все і виправлено на: “Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися -- вся увага єі була звернена на роботу”; “Він добрий, батько хрещений, він послухає єі, звезе хліб. А як же врадується мати... ”. - виправлено на: “втішиться мати” тощо. Таких виправлень, зроблених рукою майстра, трапляється в обох оповіданнях чимало.

Рукописні варіанти оповідань дозволяють виявити такі особливості мовної манери автора:

І. На фонетичному рівні:

1. Ненормативне вживання наголошених і ненаголошених голосних, наприклад: “Шість неділь минуло, як помер єі чоловік, батько Хариті, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а отсе вже другій день, як зовсім злягла. Злягла в самі жнива, в гарячий час, коли всі, хто вміє жати, подались на ниву збирати на зіму хліб. Лежіть бідна мати Хариті та бьється з думами...”; “Десь дуже важкім видалось Хариті те відро з водою, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи”; “Харитя стріпенулась і підбігла до постелі”, “Чим дужщ кинулась Харитя до печі, відставила горщик, доглянула страву й насипала в поливяну миску гарячого кулішу”; “Повний місяць дивився в вікно і на комені намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами”; “Погодне блакітне небо дихало на землю теплом”; “Серп випав Хариті з рук, лице скривилося з білю, на очи набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не нагадала про свою бідну маму”; “Стерня, колить босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великіми краплями зпадає на землю, а бідна дівчинка жне та й жне”

2. Збереження м'якості африкати [ч]. В оповіданнях, хоч і непослідовно, африката [ч] зберігає свою давню м'якість: “Ах, коли б хочь вийіхати з сього мертвого ліса, побачити дорогу, хату...”; “Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з річки пів відра води, хочь яке воно важке, те відро!”; “А надворі так місячно, ясно, хочь голки збирай”.

3. Досить помітним явищем є випадання звука або групи звуків у середині слова у формах дієслова хотіти, у присудковому слові треба, у частці нехай (синкопа): “- А лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а тра вернутися завидна...”; “Почекаю, може, хто над'йіде та дасть мні яку раду, - подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг”; “Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув: він продав ялинку за добрі гроші, а гроші були притьмом потрібні: тра було чоботи відібрати жінці від шевця і купити дещо на новий рік”; “Яким озирнувсь і не хтів вірити власним очам”; “Завтра, іно розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схтіли йісти, а то відколи слабі - іно воду пьють), візьме серп і пійде на поле”; “Ся думка не давала єі спокою. Йій хтілося скоріще діждатися ранку”; “- Ходім зараз до матері! Най вона втішиться, що має таку добру дитину”.

4. Уподібнення приголосних, наприклад: “І сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звести хліб в стодолу”; “А за річкою по під кучерявим дубовим лісом, вся гора вкрита роскішними килимами ярини”; “Яким підійшов блище, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові”; “Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молошні, хмари”; “Яким розповів йому своє горе та почав роспитувать”.

5. Хитання щодо відтворення опозиції приголосних за твердістю/ м'якістю: у словоформах з очікуваним твердим приголосним присутнє позначення м'якості відповідних приголосних, наприклад: “Швиденько обтерла она кров з пальчика сьпідничкою, затерла врізане місце землею і почала знов жати”; “І вдовине жито посьпіло, та нема кому його жати…”, “Настав Сьвятий вечір”; “Йому жаль стало зеленої струнької ялинки, що одна звеселяла зимою садок”; “Василько глянув на сьвіжий пеньок, і дві слезини скотились йому по щічкам”; “Вітер зтих, і чистий сьвіжий сніг сріблом сяв під блакітним наметом неба”.

6. Непослідовно, лише у деяких словах, М. Коцюбинський вживає префікс з замість с: “І вдовине жито посьпіло, та нема кому його жати; сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість зпутала руки й ноги, прикувала до постелі…”; “Стерня, колить босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великіми краплями зпадає на землю, а бідна дівчинка жне та й жне”.

7. Відсутність приставного в у словах вона, вулиця, наприклад: “Пійду я, мамо, на улицю до дівчат, побавлюся трохи”; “Швиденько обтерла она кров з пальчика сьпідничкою, затерла врізане місце землею і почала знов жати”. коцюбинський лексика фразеологічний морфологічний

8. Типовою для подільського говору є твердість приголосного [р], наприклад: “Що ти робиш, доню? - поспитала мати. - Вечеру варитиму, мамо”; “В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечеру”; “На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечеру. Всі такі веселі, гомонять, радіють божому святечку. Хлопці та дівчата приносять вечеру, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радість, не щастя гостюють в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журиться та сумний, сумний сидить край стола і не йість вечери”; “- Завіруха... та, може, ущухне... Повинен би Василько незабаром надйіхати”.

9. В оповіданнях, хоча й непослідовно, приголосні, в іменниках середнього роду ІІ відміни, у позиції після голосних перед давнім закінченням -ьjе не подовжуються, наприклад: “Василько похолов з остраху. Волося полізло до гори, серце перестало стукати в грудях”; “Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками жита синіло биндочкою небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колосям” (виправлено з колоссям); “Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькій руці, колося лоскоче впріле личенько...”; Відсутнє подвоєння і у слові навмання: “Василько незабаром помітив, що він йіде не дорогою, а так, лісом, навманя”.

ІІ. На морфологічному рівні:

1. В оповіданні М. Коцюбинський вживає закінчення -е у слові люди: “Люде давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодня день”.

2. Вживання прикметниково-прислівникового суфікса -ійш- та -іщ- для вираження вищого та найвищого ступенів порівняння замість суфікса -іш-, наприклад: “Яків (у рукописі записано Яків, а не Яким) трохи повеселійшав: за три карбованці можна було відібрати від шевця жінчині чоботи”; “Йій хтілося скоріще діждатися ранку”; “Ляжу зараз спати, щоб завтра раніще прокинутися, - подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву”.

3. Як відомо, твірною базою пасивних дієприкметників є дієслова недоконаного і доконаного виду усіх класів (крім дієслів з суфіксом -і- в основі). Утворення їх неоднотипне - від основи інфінітива і від 1-ї та 2-ї основи однини теперішнього часу з допомогою суфіксів -и-, (-ен-), (-єн-), -т-. В оформленні пасивних дієприкметників, як зауважує С. Бевзенко, спостерігаються певні відмінності в діалектах. Так, наприклад, у подільських говірках, у східній частині південно-волинських (на Житомирщині) і в сусідніх з ними південно-східних і деяких поліських говірках на (на Київщині, Черкащині) досить широко знані форми дієприкметників із заміною передсуфіксального [е] на [а]. Вживання дієприкметникового суфікса -ан- у віддієслівних прикметниках замість суфікса -ен- спостерігаємо, зокрема, і в мові оповідань, наприклад: “З-за дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява голова дівчинки, нахиляна вбік до відра, а далі права рука, піднята трохи догори”; “Срібний промінь місячний тихо сяє на білій головці дівчинки, всміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтуляних повних уст, Харитя спить солодким сном”; “Вмить якось дуже жаль стало єі слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколяні стерньою, згадався переляк недавний - сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, почала ридати”.

4. Наявність флексії -и замість -і у формі родового відмінка однини іменників ІІІ відміни, наприклад: “В печі палав вогонь і червоним язиком лизав челюсти”; “А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку соли та дві-три бараболі, налляла горщик водою і приставила його до вогню”; “Великі сиві очи з під довгих чорних вій дивились пильно й розумно”; “Вона складала ручки, хрестилася, зітхала та здіймала очи до гори і дивилась пильно на образ, де був намальований Бог-Отець, добрий дідуньо з довгою сивою бородою”; “Незабаром мати Хариті одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб в стодолу, і сироти вже не боялись голодної смерти”; “На блакітні очи білявого Василька набігли сльози (ЧМК р-17, с. 2); “Але всюди було рівно, біло; сніг сіяв, аж очи боліли глянути на його”; “Петро взяв ялинку на свойі сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким ньокав на свій і на кони, поспішаючи до дому”.

Отже, мовна практика М. Коцюбинського - це яскравий приклад широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, письменник головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову. Мова оповідань хоча й унормована, у ній відображені індивідуальні творчі здобутки попередніх письменників, проте не позбавлена й діалектних рис, зокрема фонетико-морфологічних: і у мові автора, і у мові персонажів трапляється чимало слів, характерних для подільського говору, про що свідчить аналіз рукописів його творів.

Список використаної літератури

1. Білодід І.К. Мова творів М. Коцюбинського // Курс історії української літературної мови / [За ред. І.К. Білодіда]. - Т. 1: Дожовтневий період. - К., 1958. - 596 с.

2. Грицюта М.С. М. Коцюбинський і народна творчість / АН УРСР. Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. - К., 1958. - 56 с.

3. Дорошенко К.П. Мова і стиль повісті «Фата моргана» - М. Коцюбинського / К.П. Дорошенко. - К., 1951. - 48 с.

4. Дроздовський В.П. Дослідження стилю М.М. Коцюбинського за рукописною спадщиною / В.П. Дроздовський // Мовознавство. - № 4. - 1973. - С.62.

5. Єфремов С.О. Коцюбинський: критично-біографічний нарис. - К.: Слово, 1922.

6. Коваленко Б.А. Мовні особливості ранніх оповідань. - М. Коцюбинського (за матеріалами рукописної спадщини) // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Филология. Социальные коммуникации». - 2011. - Т.24 (63). - №2. Часть 2. - С.413-417.

7. Коцюбинський М.М. Зібр. творів: У 7 ми т. К.: Наукова думка, 1973 1975.

8. Кузнецов Ю.Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. К.: Наукова думка, 1989. 197 с.

9. Масальський Б.І. Мова і стиль творів М. Коцюбинського. К.: Радянська школа, 1965. 123 с.

10. Плющ П.П. Мистецтво слова (Мовні особливості «Fata morgana» М. Коцюбинського) / П.П. Плющ // Українська мова і література в школі. - 1965. - № 5. - С. 21-28.

11. Федоренко Є. Пошуки Михайла Коцюбинського - стиліста // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літер. критики ХХ ст. - К.: Аконіт, 2001. - Кн. І. - С.83-99.

Размещено на Allbest.ru