Психологізм творчості Михайла Коцюбинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Психологізм творчості Михайла Коцюбинського

Вступ

Серед наукових здобутків, які сприяють розвитку літературознавства, психології належить одне з провідних місць. Залучення новітніх надбань світової психологічної науки дає змогу поглянути на традиційні літературні явища під кутом зору, який може привідкрити таємниці творчості і творчої особистості.

Психолог Юрій Сорокін зазначав, що авторський текст - лише точка відліку. Він існує тільки як сума читацьких уявлень про нього, читацьких ступенів розуміння тексту й неминучої зміни його змісту, читацького відторгнення від нього і тяжіння до нього. Залежно від читачів авторський текст стає всесвітом, що розширюється або звужується [68, 50].

Р. Барт вважав, що твір здатен перетворитися в текст лише за умови роботи над його осмисленням та розумінням [2]. Сьогодні якісною літературою можна назвати ту, яка сприймається і пишеться саме на психологічному рівні. Адже важливо змусити замислитися, десь подати щось завуальовано, підтекстово, аби читач міг прожити цей твір по-своєму.

Актуальність обраної теми дослідження зумовлена тим, що, незважаючи на численні публікації, вважаємо проблему психологізму у творчості Михайла Коцюбинського малодослідженою, чим і пояснюємо потребу осмислення питань психологізму як у теоретичному, так і художньому аспектах, необхідністю висвітлення сутності концепції психологізму письменника, психологічного зображення характерів у зв'язку з авторською концепцією сприйняття людини і світу, низкою поставлених у творах філософсько-психологічних проблем, потребою з'ясування функціональності форм, засобів і прийомів психологічного зображення у світлі авторської світоглядної позиції та автобіографічного контексту.

За об'єкт дослідження обрано дитячу та малу прозу Михайла Коцюбинського («Цвіт яблуні», «Сон», «Що записано в книгу життя», «В дорозі», «Дорогою ціною», «Дебют», «Лялечка», «Fata morgana», «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «Intermezzo») як найпоказовішу з погляду психологічного зображення, зрілості авторської концепції. Із метою ширшого обґрунтування останньої, комплексного розгляду художнього психологізму залучено інформацію про особисте життя письменника, його вдачу та систему поглядів.

Предмет дослідження - психологізм творів М. Коцюбинського, способи і засоби його втілення, зумовлені загальнолітературними і суб'єктивно-авторськими факторами.

Метою дослідження є з'ясування особливостей психологізму творів М. Коцюбинського в аспектах функціональному (етико-антропологічна концепція письменника), поетико-художньому (система форм, засобів і прийомів психологічного зображення) та художньо-психографічному (відбиття авторської особистості у творах).

Відповідно до мети вирішуються такі завдання:

- висвітлити засадничі постулати художнього психологізму у формуванні М. Коцюбинського як письменника;

- дослідити функціональне спрямування психологічного зображення у творах, окреслити людинознавчу концепцію митця, враховуючи автобіографічний і психографічний контекст його творчості;

- виокремити наявні у творах письменника форми, засоби і прийоми психологічного зображення, рангувати та систематизувати їх, простежити їхню еволюцію, проаналізувати з погляду художньої доцільності;

- конкретизувати риси художнього новаторства М. Коцюбинського в аспекті психологічного зображення.

Методи дослідження. Втілення окреслених мети та завдань дослідження спиралося на цілісно-системний підхід як найадекватніший для постаті М. Коцюбинського, психологічний (О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко) і герменевтичний методи (у царині інтерпретації художніх текстів) та феноменологію. Частково застосовано метод художньої психографії, а також методи психологічних досліджень (інтроспекція, детермінізм тощо).

Конкретизації проблем художнього психологізму сприяли теоретичні та історико-літературні розвідки М. Бахтіна, Р. Гром'яка, Н. Зборовської, Г. Клочека, М. Кодака, Ю. Кузнецова, Р. Піхманця, А. Макарова, статті І. Фізера та ін. Застосовано етико-антропологічні підходи тлумачення змісту авторської концепції через залучення філософсько-психологічних ідей Г. Сковороди, К.-Г. Юнга та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в уточненні психо-функціонального спрямування творів та окресленні людинознавчої концепції, у виокремленні творів М. коцюбинського, що позначені психологізмом. У роботі осмислено проблему автора і героя, по-новому осмислено й інтерпретовано твори письменника, здійснено спробу семантико-психологічного декодування назви новели «Цвіт яблуні». Через інтертекстуальний аналіз доробку М. Коцюбинського та спогадів сучасників визначено основні концепти авторського світогляду, з'ясовано ключові засади художньо-психологічної концепції митця.

Теоретичне значення роботи полягає у систематизуванні теоретичного матеріалу щодо засобів втілення психологізму у прозі.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування результатів дослідження на заняттях української літератури в школі та у вищому навчальному закладі при вивченні творчості Михайла Коцюбинського та при безпосередній роботі з творами та їх аналізом із можливістю долучення психологічного аспекту.

1. Психологізм як метод образно-логічного осягнення соціально-психологічної суті людини в художній творчості

1.1 Психологізм в історико-літературному тлумаченні

Одна з головних привабливих рис художньої літератури - це здатність розкрити таємниці внутрішнього світу людини, виразити душевні рухи так точно і яскраво, як це не зробити людині в повсякденному, звичайному житті. За твердженням представників психологічного напрямку, один із секретів довгого історичного життя літератури минулого визначається тим, що, кажучи про душу людини, вона говорить із кожним читачем про нього самого.

Українська література досягла в зображенні внутрішнього світу людини високих художніх вершин. Імена І. Гуцола, М. Катренка та ін. - це імена найбільших, геніальних письменників-психологів, рівних яким не так вже багато в світовій літературі.

Психологи розуміють людську душу, проникають у приховані мотиви вчинків, вивчають людину. Про психологізм говорять, коли психологією пояснюють явища та факти [67, 265]. «Письменники-психологи» змальовують внутрішній світ людини особливо яскраво, живо і детально, досягають особливої глибини в його художньому освоєнні. У деяких роботах інколи відбувалося невиправдане приниження літератури, у якій був відсутній психологізм у вузькому сенсі. Це траплялося, звичайно, ненавмисно і неусвідомлено, найчастіше - як наслідок зсуву понять, коли психологізм одночасно розуміється і як загальна властивість літератури, що полягає у відтворенні людських характерів, і як в зображенні в художньому творі внутрішнього світу героїв. Наявність психологізму оголошувалася критерієм художності твору: «Є область, без розкриття якої істотно людське в художньому творі не житиме повним життям: це сфера відчуттів, внутрішній світ героїв у всій його своєрідності, глибоко різний в кожного з них» [1, 231].

У поняття психологізму включається зазвичай і глибоке зображення власне внутрішнього світу людини, тобто його думок, переживань, бажань. Про психологізм як особливе, якісно визначене явище, що характеризує своєрідність стилю певного художнього твору, є сенс говорити лише тоді, коли в літературі з'являється форма прямого зображення процесів внутрішнього життя, коли література починає досить повно і детально змальовувати такі душевні рухи і розумові процеси, які не знаходять собі зовнішнього вираження, коли відповідно в літературі з'являються нові композиційно-оповідні форми, здатні зберегти приховані явища внутрішнього світу. У даному дослідженні психологізм розглядається як певна художня форма, за якою стоїть і в якій виражається художній сенс, ідейно-емоційний вміст.

Українська література ХІХ століття, особливо другої його половини, займає тут особливе, унікальне місце. За загальним визнанням, саме в ній психологізм досягає високих вершин, пізнання й освоєння внутрішнього світу людини набувають небувалої глибини.

Через низку обставин саме українська література ХІХ століття з особливою гостротою і наполегливістю ставила проблеми ідейно-етичного єства людини, моральної відповідальності особи, пред'являла людині вищі етичні вимоги, не допускаючи знижок і компромісів. Тому читача приваблювало не лише те, що література розширює і заглиблює наші уявлення внутрішнього життя людини, але в першу чергу те, що вона говорить нам багато нового і дуже цінного про ту духовну роботу, яка втілюється в думках і переживаннях, відкриває нам невідомі раніше глибини єства людини.

Дев'ятнадцяте століття характеризується зацікавленістю світової науки та мистецтва психологією та її впливом на взаємодію людини та суспільства, внутрішніми мотивами та переживаннями людей. Хоч із невеликою затримкою, проте світові тенденції літератури та виникнення психологічної школи в літературознавстві, теорій психології творчості та ін. не змогли не вплинути на українську літературу.

Предметом вивчення психологічної школи була внутрішня, психологічна сторона художньої творчості, яка була прийнята за сутність мистецтва. Провідні світові діячі відходять від соціологічного підходу до суспільних явищ, замінюючи його психологічним [66, 132]. В Україні ці тенденції проявляються частково, бо досить сильно і гостро відчувається суспільно-соціально-класовий конфлікт та його суперечності.

Тривалий час психологізм не мав однозначного вичерпного теоретичного та історико-літературного тлумачення. Це обумовлено тим, що література по-різному розуміла те, що відбувається у глибинах людського буття. Тому, закономірно, і філософи, і письменники ХIХ ст. дійшли висновку, що духовно-душевні зрушення не можуть бути безпосередньо виражені словами, оскільки внутрішній світ виявився не менш значним і величним за Всесвіт [65].

Невпевненість щодо понятійного тлумачення психологізму, очевидно, була одним із стримуючих факторів, щоб ввести його в словники чи енциклопедії. Принаймні в найбільш відомих літературознавчих енциклопедично-довідникових виданнях ХХ століття поняття психологізму відсутнє.

В енциклопедіях і словниках розкриваються поняття психології творчості письменника, психологічної школи в літературознавстві, психоаналізу тощо. На хвилі «відлиги» проблема психологізму актуалізувалась, склалися сприятливі умови для републікації класичного надбання Л. Виготського, видання праць французького психолога Ж. Піаже, а також багатогранних досліджень вітчизняних науковців у сфері психологізму, до яких належать праці Г. В'язовського, Л. Гінзбурга, В. Фащенка. Із часом це наукове спрямування поповнилось розробками А. Ієзуїтова, М. Кодака, А. Єсіна. Уже в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття в науковий обіг були повернуті роботи З. Фройда. У такому контексті набутки 60-х років минулого століття відзначаються глибоко теоретичним підходом до психологізму. У них наявне теоретичне визначення психологізму та психологічного аналізу, розглянута типологія художнього психологізму та засоби, форми, прийоми його вираження. Так, наприклад, В. Фащенко стверджував: «Психологізм - універсальна, родова якість художньої творчості» [66]. Отже, предметом психологізму є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів [66].

Варто також звернути увагу на багатозначність у трактуванні основних понять теорії художнього психологізму. М. Кодак у своєму дослідженні розрізняє такі терміни, як: психологічність - родова прикмета мистецтва слова, його іманентна властивість виражати психіку людини; психологізм (художній) - декларована система соціально-психологічних поглядів на людину у світлі естетичних сподівань даного часу; психологічний аналіз - метод образно-логічного осягнення історично характерної соціально-психологічної суті людини в художній творчості [28, 6-7]. В. Фащенко з цього приводу зазначав: «Ці поняття взаємопов `язані та одне без одного не існують навіть в теорії, не кажучи вже про художню практику. Тому безглуздо вважати, що психологізм, як предмет мистецтва, існував завжди, а як естетичний принцип - з доби Відродження. Виходить, що Гомер зображував психічне, але без психологічного аналізу. Це абсурд» [65, 38].

Сучасне літературознавство, спираючись на величезний досвід світового, починає зазирати й у таємниці мистецьких лабораторій українських письменників, добирається до таємниць їх особистостей (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та ін.). Стосується це окремих представників літературного процесу: О. Кобилянської, Лесі Українки, певною мірою М. Коцюбинського, А. Кримського. Однак синтетичного дослідження, яке б дозволило побачити психологічний портрет доби, яка, як жодна інша, дає благодатний матеріал для дослідження в зазначеній площині, і виявлення його окремих рис у творчості домінантних постатей в історії української літератури межі ХІХ-ХХ століть, на сьогодні не існує.

З. Фройд та К. Юнг, як і на початку століття, стали провідними постатями не лише в психології, психіатрії, але й у гуманітарних науках. У такій ситуації постала небезпека втратити ті власні здорові набутки, які не втрачають, та й не втратять своєї актуальності у філології. До того ж вітчизняне й російське літературознавство дало чимало прекрасних зразків аналізу психологічної іпостасі письменника. Маємо на увазі наукові студії Г. Клочека, М. Кодака, М. Моклиці, Л. Левчук та ін.

Тлумачення психологізму в українській літературі другої половини XIX століття пов'язане з науковим дослідженням художніх творів. Використання засобів психологізму характеризує постать письменників, кожен із яких має своє обличчя, свій почерк, те індивідуально-неповторне, що відрізняє одного від іншого.

У центрі уваги письменників-психологів - зображення душевного стану героїв з його протиріччями, труднощами; показ динаміки характеру як складного процесу, пов'язаного з боротьбою настроїв, із глибокими кризами, зі зміною одних душевних якостей іншими. Сучасне українське літературознавство звертає неабияку увагу на прояви психологізму в українській літературі. Це стосується як спорадичних звернень українських дослідників до аналізу виявів психологізму в художніх творах українських письменників, так і спеціальних досліджень, присвячених аналізу психологізму творчості окремого письменника, літературного угрупування, групи письменників, чия творчість об'єднана подібною тематикою, стилістикою чи, загальніше, - пафосом, переосмисленню літератури певної доби із залученням психологічного інструментарію (що характерно для перепрочитання творів доби соцреалізму, до чого, зокрема, закликає Н. Зборовська) тощо. Цей напрям сучасного літературознавства розвивається досить успішно і продуктивно. Щодо теорії літератури, то українські дослідники психологізму, на жаль, часто змушені послуговуватися розробками, які, хоч є вагомими науковими здобутками, але іноді не витримують випробування часом [45, 177].

Серед сучасних науковців постійно порушується питання про необхідність появи ґрунтовних українських теоретичних джерел у галузі літературного психологізму. Роботи відомих літературознавців Н. Зборовської, Т. Гундорової, С. Павличко, В. Агєєвої та ін. зробили значний внесок у розвиток такого напряму, як психоаналіз у літературі. Але ж тут ми маємо справу із проявами спраглої літературознавчої думки, що була позбавлена синхронного розвитку з європейською науковою думкою, яка свого часу залучила, опрацювала, обґрунтувала принципи і наслідки використання психоаналізу в літературі. Це перекрило шляхи до розвитку ширшого напряму - власне психологізму, якого цікавить не лише підсвідоме, а внутрішній світ людини загалом, у різних його проявах.

Свого часу значний внесок у вирішенні цього питання зробив Г. Клочек, який присвятив кілька праць теорії психологізму, але, незважаючи на це, потужної наукової школи у цій галузі, на жаль, не створив. Навіть поняття «психологізм» увійшло в українську енциклопедичну думку лише із виходом у 2007 році літературознавчої енциклопедії Ю. Коваліва. Деякі дослідження є «переосмисленням класики». Так, В. Мацапура свого часу звернулася до аналізу «форм і прийомів» літературного психологізму та його ролі у художньому творі, а публікація врешті-решт нагадала стислий переказ розробок А. Єсіна у цій сфері [46].

1.2 Форми втілення психологізму в українській літературі

Більшість дослідників у своїх розвідках аналізують лише деякі з форм і засобів психологізму: І. Страхов - монологи-роздуми, монологи-пригадування, монологи-мрії, літературні сни в оповіданнях А. Чехова; В. Мацапура - невласне пряму мову, внутрішній монолог і діалог та психологічну авторську розповідь тощо [69, 46].

О.М. Січкар зробила спробу поповнити теоретичну базу напрямку, подавши розлогу систему форм, прийомів і засобів втілення психологізму з наведенням прикладів в українській літературі. Автор з'ясовує, чим відрізняються форми, прийоми, засоби втілення психологізму, що становить цінну базу, оскільки далеко не завжди ці поняття розмежовуються. Так, О.М. Січкар зазначає, що часто дослідники, заявляючи у заголовках своїх робіт одне поняття, у процесі аналізу ніби «забувають» про це, вживаючи в подальшому тексті іншу понятійну базу [65].

Часто поняття форми, способи та засоби відтворення духовного життя персонажів ототожнюються. На думку дослідника, лексичні значення цих понять не збігаються. Поняття «форма» у порівнянні з «прийомом», «засобом» ширше і включає в себе загальні принципи втілення психологізму в літературному творі. Л. Каневська у своєму авторефераті одна із небагатьох, хто намагається пояснити термінологічне і понятійне нагромадження «психологізму» в літературі. Так, художні прийоми і засоби втілення психологізму у неї доцільно класифікуються як специфічні, властиві кожній формі психологічного зображення. Серед форм вона виділяє дві - інтервентну та екстервентну. Екстервентна (непряма) форма психологічного зображення відтворює думки й емоції персонажів, динаміку їхніх внутрішніх змін шляхом змалювання душевних порухів через зовнішні візуалізовані й озвучені вияви: мову міміки і жестів, зовнішній мовленнєвий дискурс, змалювання довколишнього середовища тощо. Форма екстервентного психологізму функціональна в низці засобів психологічного зображення, як-от: психологічний портрет, пейзаж, інтер'єр та екстер'єр, зовнішній дискурс мовлення персонажів. Інтервентна форма психологічного зображення передбачає безпосереднє (пряме) відтворення психічних процесів - як рефлексивних, так і емоційних. Л. Каневська досить чітко розмежовує форми і прийоми втілення психологізму, але знову ж таки не маємо чіткого обґрунтування такої дослідницької позиції [25, 5]. Досить складно простежити єдине визначення цих понять за словниковими та енциклопедичними джерелами. Так, в енциклопедії Ф. Брокгауза та І. Ефрона [81] є визначення поняття «форма» в його загальнофілософському сенсі, але немає визначення «прийому» та «засобу». У Великому тлумачному словникові сучасної української мови є визначення «форми», «засобу», але не «прийому». У Літературознавчій енциклопедії - «форми», «прийому», але, зрозуміло, що лише в одному з їх значень - відповідно до вчення про зміст і форму художнього твору [40]. Співвіднесеність, але не тотожність понять «форма» та «прийом» простежували ще представники ОПОЯЗу - на їхню думку, прийом - це елемент техніки конструювання форми художнього твору, тобто «прийом» - поняття вужче за «форму». Якщо форма художнього твору - загальна властивість усього художнього тексту, то форми втілення психологізму можуть компілюватися в одному тексті. Тому, говорячи про форми втілення психологізму (і відповідно - прийоми та засоби втілення психологізму), варто звернутись до більш загального тлумачення цього поняття, яке, зокрема, можемо виділити у тлумачному словнику. Так, «форма» - «спосіб організації чого-небудь; зовнішній вияв якогось явища, пов'язаний з його сутністю, змістом»; «певна система художніх засобів як спосіб вираження змісту творів літератури й мистецтва» [6, 639]. Тут же знаходимо поняття «засіб», яке в одному із визначень є синонімічним поняттю «прийом»: прийом - спеціальна дія, що уможливлює здійснення, досягнення чого-небудь; спосіб, прийом [6, 191]. Звівши в єдину логічну сутність наведені визначення, можемо виділити тотожність понять «прийом» та «засіб», але їхню спільну підпорядкованість поняттю «форма», яке виконує по відношенню до них організовуючу функцію. Об'єднавши думки різних дослідників (зокрема, І. Страхова, А. Єсіна, Л. Каневської) щодо виділення форм психологізму, О.М. Січкар подає їх схематично:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Щодо прийомів і засобів втілення психологізму, то кожна із розглянутих форм послуговується своїм «набором» прийомів і засобів. Так, пряма форма може реалізуватися за допомогою таких прийомів:

· внутрішній монолог;

· внутрішній діалог;

· психологічне авторське зображення;

· сни, марення;

· сповідь;

· «потік свідомості» тощо.

Непряма форма послуговується такими прийомами та засобами:

· жести, рухи, пози, міміка;

· інтонація;

· психологічний портрет;

· психологічний пейзаж;

· психологічний інтер'єр, екстер'єр;

· психологічна деталь тощо.

Щодо монологів та діалогів, то ці прийоми втілення психологізму можуть використовуватися у будь-якій формі втілення психологізму в залежності від міри заглиблення у внутрішній світ.

Звернемо увагу на найбільш поширені із згаданих прийомів і засобів втілення психологізму. Внутрішній монолог (із «крайніми» проявами - рефлективне внутрішнє мовлення, психологічний самоаналіз). Часто маємо справу із подвійним психологізмом - психологічний аналіз психологічного аналізу - з одного боку, автор подає психологічний аналіз внутрішнього світу персонажа, з іншого - сам персонаж аналізує свій стан, дії і вчинки.

До внутрішнього діалогу можна віднести ауто-діалог та діалогізований монолог. У першому випадку маємо справу із наявністю «двійника» персонажа, з яким він веде розмову. Такий приклад маємо в повісті В. Дрозда «Молохви», коли Марія Молохва веде розмову із собою колишньою, ще незаміжньою. Під час цього діалогу Марія Ситник влаштовує своєрідний суд над Марією Молохвою, намагаючись розставити життєві пріоритети. Діалогізований монолог - це внутрішній монолог, у який «вплітається» уявний діалог [18, 145]. Зразок такого засобу втілення психологізму знаходимо в оповіданні «Свекор» С. Васильченка: «Чому б і справді йому не женитись?» - подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував до неї: «Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.» [5, 126], або в оповіданні «Басурмен» цього ж письменника: «…думка малює жалісну картину. Ось він помер і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче: «А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!». А Семен їй докірливо відповідає: «Не знаєте куди - в пекло!» [5, 208].

Психологічне авторське зображення може бути втілено різними шляхами, наприклад, проявитися в психологічній авторській оповіді, коли зображується динаміка думок, переживань персонажів («…власний відчайдушний крик вихопив її зі сну, видзвонюючи потому в цілому розкалатаному тілі, коли, вистигаючи, дзигочучи зубами, вона сиділа скулена на краю постелі… й, замість полегкості, опритомнення, відчувала, як привалює її тягар необорно чіткої свідомості, що то був не її жах - і що з цією свідомістю їй відтепер належиться жити» («Сестро, сестро» О. Забужко) [21, 25], або в психологічному авторському описі, де зображуватимуться статичні відчуття («Його огорнуло болісне почуття самотності. Він не знав ні походження його, ні точної назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу і спинялась, зрештою, подолана й порожня» («Місто» В. Підмогильного) [58].

Прийомами сну, марення часто послуговується Панас Мирний. Наприклад, у думках Чіпки: «Заквилила чайка - й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток…» [48, 233]. Спогади так само можуть підсилювати психологічну характеристику персонажа, наприклад, у романі «Місто» В. Підмогильного: «Він згадав про Надійку. Так, ніби спогад про неї затаївся був у ньому і раптом розцвів у пристрасних поривах його самотини» [58, 201]. Жести, рухи, пози, міміка є досить поширеними засобами втілення психологізму непрямої форми. Так, в оповіданні В. Винниченка «Малорос-європеєць» у кількох реченнях лише за допомогою зовнішніх проявів здогадуємося про внутрішній стан персонажів: «Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані… В кімнату вбігла покоївка. Василько кинувся до неї й обхопивши руками за стан, затріпався…» [7, 652].

Дуже часто маємо називання будь-якого портрета персонажа психологічним, але на практиці далеко не кожен портрет є психологічним (адже не з кожного портрета ми можемо дізнатися про внутрішній світ персонажа). Автор статті О.М. Січкар наводить приклад із роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», де автор починає з характерологічного портрета, а далі переходить до психологічного: «Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам… лице довгообразе - козаче… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…» [48, 45]. Як бачимо, лише у прикінцевих двох реченнях маємо можливість дізнатись про внутрішній світ персонажа, який постає як неординарна особистість, спритна, смілива, але з прихованою агресивністю.

Психологічний пейзаж є доволі поширеним психологічним засобом у прозі українських письменників-реалістів. Так, у романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» маємо повсякчасне підсилення психологічного стану персонажів за рахунок психологічних пейзажів, наприклад: «Тодозя стояла на траві під густою яблунею і ніяк не могла опам'ятатись. Вона дивилася безтямними очима на садок, на зелене гілля яблунь і не бачила ні садка, ні зеленого гілля. Надворі вже добре розвиднювалось. На селі співали півні, ревли корови. Десь у дворі недалеко за садком скрипів журавель… Але Тодозя нічого не бачила. Їй здавалося, що надворі схопилась страшна буря, закрутився в садку вихор. Їй здавалось, що буря на небі гойдала густі хмари, гойдала дерево, здавалось, що вдарив несподіваний страшний грім і розбив її, неначе дерево…» [53, 436].

Приклад психологічного інтер'єру знаходимо в наскрізь психологізованій новелі М. Хвильового «Я (Романтика)»: «Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну тривожну мелодію» [76, 328].

Промовистою психологічною деталлю дуже часто письменники обирають очі персонажів, наприклад, у «Проклятті» Є. Гуцала: «Сині заплакані очі ожили журливою мовою» [15, 35]. Своєрідною психологічною деталлю є використання певного кольору задля увиразнення психологічної характеристики внутрішнього стану персонажа, приклад чого бачимо в новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, де білий колір цвіту слугує підсиленню трагізму зображеної ситуації. Іноді письменники намагаються підсилити психологічну характеристику персонажів за допомогою інтонації, наприклад, в оповіданні С. Васильченка «Приблуда»: «Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав: - Я безпритульний…» [5, 262]. Рідше зустрічаємо приклади сумарно означаючої форми втілення психологізму. Найчастіше вона виражається за допомогою невласне прямої мови та авторських відступів. Наприклад, в оповіданні «Schonschreiben» І. Франко у відступі намагається намітити подальший вплив поведінки вчителя на формування психіки дитини: «Нелюдський поступок учителя-економа йшов йому гладко, так, як і його нелюдські поступки. Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі проти усякого неволення та тиранства» [73, 125].

1.3 Сублімація авторської психології в художні образи. Постать М. Коцюбинського в рецепції критиків

Важко не погодитися, що мистецтво, у тому числі й література, є сублімацією переживань митця, втілених у художніх образах. І в багатьох випадках ціль митця - не тільки донести до інших свою думку, а й угамувати свою душу, втілити своє горе у слові [56, 45]. Причини таких переживань варто шукати в особистому житті письменника, його стосунках із друзями, життєвих позиціях, тому спробуємо подати короткий огляд таких аспектів життя Михайла Коцюбинського.

До постаті Михайла Коцюбинського зверталися такі критики, як Соломія Павличко, Сергій Михида, Євген Федоренко та ін. Соломія Павличко зазначала, що саме життя заклало базу його роздвоєності. Найбільшою драмою і проблемою було його особисте життя. Мавши чотирьох дітей, він закохався в Олександру Аплаксіну і жив паралельним життям з обома жінками, весь час вважаючи, що дружині про його стосунки знати не варто [57, 4].

«Я весь серед своїх героїв - живу їх життям, поділяю їх горе і радощі, говорю їх мовою і відданий їх інтересам» [62, 120], - писав Михайло Коцюбинський, окреслюючи психологічну спрямованість своїх творів. Народився Михайло Коцюбинський у той час, коли офіційною мовою на українській землі була мова російська. Цією ж мовою говорили і в родині майбутнього письменника. Але «занедужавши, - як писав пізніше сам автор, - на дев'ятому році на запалення в легенях, я в гарячці почав говорити по-українському. Чим немало здивував батьків» [62, 87]. Уже пізніше, після цього випадку, десятирічний хлопець, розбуджений цікавістю до українського слова, почав складати українські пісні, беручи за взірець народні.

У родині Коцюбинських було семеро дітей. Старший Михайло - надія і гордість сім'ї, змалечку відчував відповідальність перед родиною: старанно вчився, допомагав осягати науку братам і сестрам, подовгу засиджувався за книжками. Згодом любов до дітей буде відчутною у творах письменника. Разом із тим Михайло був якоюсь дивакуватою дитиною - замріяною, задумливою і дуже чутливою. Своє дитинство письменник згадував з особливим теплом і любов'ю: «Ріс я серед чарівливої подільської природи, огорнутий батьківською ніжністю. Дитячі літа мої пройшли дуже щасливо. Первак, я був улюблеником у сім'ї, особливо матері, від якої я і дістав її психічну організацію, чітку і вражливу. Ми були у великій приязні і, власне, їй завдячую я за нахил до всього гарного та зрозуміння природи» [62, 86].

Вихованням хлопця в основному займалася мати, добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву. Саме завдяки її старанням хлопець мав можливiсть долучитися до зразкiв високого мистецтва ще з юних лiт. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала нахил до всього гарного та любов i розумiння природи [49, 101].

Спорідненість письменника з природою відчутна у всіх його творах, а особливо в «Intermezzo». Вражає те, з яким глибоким розумінням тонкощів природних процесів письменник залучає їх до своїх оповідань.

М. Мореніс про шкільні роки письменника писав: «Михайлик Коцюбинський був тоді повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за нас усіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його - не бив лінійкою по руці, не становив навколішки, як це бувало з іншими. До товаришів ставився гарно, до всіх однаково уважно, не розрізняючи з-поміж них ні євреїв, ні руських, ні поляків» [62, 6]. Ця уважність залишилася в нього протягом усього життя, позначилася на його вимогливості до своєї творчості і тонкощах зображення моментів життя.

Юний Михайло Коцюбинський мало спав, але багато вчився, багато читав, і найбільше - писав. Хлопчик дуже любив сад і в дитинстві, коли доглядав його разом із мамою, і коли підріс, і вже сам давав йому лад. «У нашому саду завжди привітно і сонячно, - писав він в одному з листів до друга. - Цвітуть тут прекрасні квіти, що здається увібрали у себе все тепло і сонце, всю його ніжність і ласку, всю красу того, що довкола» [49, 101]. Щойно перші сонячні промені заглядали у вікно, він прокидався і біг у двір послухати пташиний спів, помилуватися улюбленими деревами. Майбутній письменник зачудовано і довго просиджував у садку, чи то вслухаючись у дивовижний шепіт природи, чи вглядаючись у образи своїх майбутніх оповідань. Таке захоплення природою яскраво позначилося на його творчості. Усі свої замилування і враження письменник відображав у новелах та етюдах. Варто лише згадати, як майстерно Михайло Коцюбинський описав сад в етюдові «Цвіт яблуні», як пережив кожен рух пелюстків.

Нахил до творчостi виявився в майбутнього письменника дуже рано - ще в десятилiтньому вiцi вiн складав вiршi, написав п'єсу за мотивами пiснi «Бондарiвна», любив декламувати Шевченковi поезii. На його лiтературнi здiбностi звернув увагу вчитель російської мови в Шаргородськiй бурсi, кинувши тодi пророчi слова: «Панове, це майбутнiй письменник!» [62, 132]. 1884 року з-пiд пера М. Коцюбинського виходить перший твiр-оповiдання «Андрiй Соловейко, або вченiе свiт, а невченiе тьма», яким автор поклав початок циклу зарисовок з народного життя, до якого увiйшли оповiдання «21-го грудня на введенiе» (1885), «Дядько та тiтка» (1886), опублiкованi пiсля смертi письменника.

Коли батько М. Коцюбинського у 1872 році отримав посаду волосного писаря, родина розпочала багаторічні мандри подільським краєм: Радівці, Бар, Кукавка, Станіславчик, Пиків, Шаргород. Враження від життя подільських селян назавжди запали в душу Михайлові. Він зустрічав вишивальниць, ткаль, різьбярів, гончарів і ковалів, осягаючи, який талановитий наш народ, який працьовитий і як помережана словами його мова. Під час однієї з подорожей у місто Бар письменник зустрів мандрівного кобзаря. І голос, і сама пісня так вразили Коцюбинського, що він розпочав збирати український фольклор. Задля цього їздить по селах, слухає кобзарів і записує слова пісень. Водночас він продовжує працювати на літературній ниві, тому не випадково героями його творів стають прості селяни з їх непростими долями.

У 18 років письменник втрачає батька, а мати стає сліпою. Це було важким випробуванням для нього, адже щоб не вмерла голодною смертю хвора мати, щоб вижили молодшi члени родини: Лiда, Хомця, Леонiд i Оля, юнак змушений пiти на свiй хліб - весь тягар родинного життя ліг на його плечі і він відмовився від літературної діяльності, екстерном склав екзамен на звання народного вчителя і розпочав приватну педагогічну практику, якою займався близько десяти років. «Репетитор з нього був добрий, умів і до дітей підійти, не примушував їх зубрити і працював кожного дня небагато, але діти його слухали. Умів чергувати працю з розвагою» [62, 148], пригадував Антон Мончинський - батько одного з учнів Михайла Коцюбинського. Учителювання проходило спершу в селi Михайлiвцi, потiм у селi Лопатинцях. Тут вiн знайомив селян iз забороненими книжками, написав оповiдання «Харитя», «Ялинка», повiсть «На вiру». Разом із тим молодий письменник записував народнi пiснi, зокрема пiснi й легенди про Кармалюка.

Як митець Михайло Коцюбинський був дуже вибагливим до себе і старанно опрацьовув свої твори. Готовий твiр вiн, перш за все, показував своїй дружинi, Вiрi Устимiвнi, яка була справжнiм другом, помiчником i порадником як у життєвих питаннях, так i в лiтературних [62, 65].

На тринадцятому році випадково Коцюбинський дістав кілька примірників журналу «Основа», оповідання Марка Вовчка, а згодом - Шевченкового «Кобзаря». Це, за визнанням самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свідомий український шлях.
Звичайно, Михайло Коцюбинський дійшов до вершини свого хисту не одразу, а вибоїстою та крутою стежкою довгих, невтомних шукань, що привели до вершин аж у зрілий період його творчості. Найбільший, а тому найглибший слід у розвитку письменницької свідомості Михайла Коцюбинського, з якої вже виросло й розцвіло все те, що дав письменник, навчаючись художньої майстерності, без сумніву, залишив Тарас Шевченко. Як молодий письменник Коцюбинський наполегливо вивчав, не раз перечитував і Панаса Мирного. Отже, у процесі творчого пошуку письменник розвивався не без впливу з боку інших письменників. Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього напрямку й, хоча симпатизував народницьким поглядам, однак схилявся до імпресіоністичної манери. Тут не було метаморфози чи суперечності - адже імпресіонізм був об'єктивним мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження, спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську та мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи підсвідомо відбиваючи свою письменницьку й людську драму.

За своє життя письменник не раз зустрічався з несправедливістю, обманом, лукавством, але в нього не було ворогів, бо він умів терпіти, прощати і помічати в людях світле та добре. Михайла Коцюбинського глибоко зачіпало чуже горе, йому завжди боліло серце за ближніх, боліла чужа кривда, тому і в житті, і у творчості він поспішав на допомогу скривдженим та знедоленим. Коцюбинський жив за законами Божої любові і в найтяжчі хвилини, коли зазнавав кривди чи несправедливості, не гнівався, а лише молився [62, 75]. У силу молитви вірили і його герої Андрій та Меланка з твору «Fata morgana», Харитя з однойменного оповідання, Іван та Марічка з «Тіней забутих предків». Світ його художніх творів - добрий, яскравий, сповнений глибокої духовності.

Коцюбинський тримався з усiма рiвно, доброзичливо, але трохи вiддалено. Можливо, тому, що весь час був у полонi своїх думок i переважно жив життям своiх персонажiв. Якось вiн зiзнався, що в роботi для нього найважливiше - обдумування [62, 127].

У родинi розумiли унiкальнiсть людини, з якою вони жили. У домi все було пристосовано для того, аби батьковi було легше i приємнiше працювати.
Дуже цiкавою i характерною була конструкцiя самого будинку: зовнi вiн виглядав набагато меншим, анiж усерединi. Зручне розташування кiмнат, при якому опочивальня та вiтальня-кабiнет письменника при необхiдностi могли бути iзольованi вiд iнших примiщень. I всi в домi, навiть дiти, дбали про те, щоб не заважати татовi, коли той працював.

Незважаючи на завантаженiсть у статбюро та iнтенсивну лiтературну роботу, Коцюбинський разом із дружиною займалися громадською дiяльнiстю. Михайло Михайлович брав участь у роботi архiвної комiсiї, лiтературно-музично-драматичного гуртка, керував «Просвiтою». Подружжя Коцюбинських створило свiй лiтературно-художнiй салон із неповторним, притаманним тiльки їм мiкроклiматом. I на це незабаром вiдгукнулися митцi. «Лiтературнi суботи» Коцюбинських почали вiдвiдувати поети-початківці, прозаїки, художники. Для П. Тичини, Е. Блакитного, А. Казки, О. Саєнка Коцюбинський був хрещеним батьком у великiй лiтературi.

Під кінець життя митець став широко відомим, і його твори видавалися російською, чеською, польською, німецькою, шведською та іншими мовами. Сам письменник також знав 9 мов. Чеський філолог Вінсент Харват назвав Коцюбинського художником слова і зазначив, що тільки заради нього варто вчитися української мови [62, 121].

У 1900-ті роки Коцюбинський пише три твори, що відкривають новий етап у його творчості: новелу «Лялечка», акварель «На камені» й етюд «Цвіт яблуні». У цих творах подано глибший психологічний аналіз, ніж у попередніх, вони показують, що Коцюбинський вийшов на цілком нову стежку - стежку імпресіонізму. На початку XX ст. відбувається якісний злам у творчості Михайла Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма. У них відчутна рука вже зрілого майстра, який творить новий жанр - жанр психологічної новели. Сюжет у психологічній новелі відходить на другий план. Портретні описи майже відсутні, змінюється функція обставин, усе підпорядковується одній меті - тонкому проникненню в психологічний світ людини, нюанси душевних поривів і глибокі переживання, які й становлять справжню драматургічну колізію новели. Письменник водночас виробляє нові художні принципи зображення героя: він переходить від знаковості сюжету до знаковості мікрообразу - його смислотворчої сутності. Усезнаючий автор зникає, замість нього всевладне панує слово та почуття персонажа, його суб'єктивне бачення себе та навколишнього світу.

Під впливом психологічної літератури та внаслідок спостережень у письменника складається уявлення про внутрішній світ людини як безперервний процес, який має свої періоди, спади та підйоми, що, власне, і становлять справжній сюжет багатьох його творів - у Коцюбинського формується художньо-психологічна композиція героя, яку він називає «кільця психологічного процесу». Кожний персонаж у Коцюбинського має свою окрему мову, він індивідуальний до найтонших дрібниць. Описаний індивід зазнає переживань при дуже напружених нервах, коли вони реагують на зовнішні показники. Для Коцюбинського це були дуже важливі думки, і він враховував їх у своїх імпресіоністичних творах. Принципово новою стає й система поетики: письменник наче переломлює все те, що він зображує, крізь призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки, поведінку героя, навколишній світ, скільки його враження про самого себе та цей світ. Як ніхто в європейській літературі до й після Коцюбинського, він умів підпорядковувати колір твору розкриттю внутрішнього світу героя або тим ідейно-художнім завданням, які він перед собою ставив.

М. Коцюбинський постійно стежив за розвитком сучасної української літератури та багато читав із зарубіжної. Його улюбленими письменниками були Гамсун, Шніцлер, Лі, Ахо, Стрінберг, Метерлінк. У різний час на нього справляють враження Достоєвський, Золя, Ібсен. Серед українських письменників він віддавав перевагу В. Вінниченку, В Самійленку, В Стефанику, з російських - Ф. Достоєвському і М. Горькому [60, 208].

Роздуми над шляхами розвитку української літератури Коцюбинський підсумовує у 1903 році, закликає розширювати тематичні обрії рідного письменства, не обмежуватися лише селянською тематикою, порушувати історичні, філософські, психологічні проблеми, сюжети будувати по-новому - оригінальніше, орієнтуючись на досвід європейської літератури. Як реаліст Михайло Коцюбинський звертав у своїх творах увагу на змалювання зовнішніх подробиць, бачених у житті. Натомість як натуралістичний імпресіоніст, а пізніше як психологічний імпресіоніст, він змальовував найтонші й найглибші порухи людської душі.

У 1905 роцi М. Коцюбинський подорожує країнами Центральної та Захiдної Европи, вiдвiдує Австрiю, Нiмеччину, Iталiю, Швейцарiю. Пiсля повернення вiн багато працює. Оповiдання, новели, повiсть «Fata morgana» є своєрiдним осмисленням шляхiв подальшого розвитку українського суспiльства.

Багато часу займало в Коцюбинського листування. У числi його респондентiв були М. Вороний, А. Кримський, I. Франко, Леся Украiнка, О. Кобилянська, В. Винниченко. Багато авторiв листiв було з-за кордону. Лiтературно-меморiальним музеєм-заповiдником Михайла Коцюбинського за iнiцiативи його директора - онука письменника - Юлiя Коцюбинського видано чотири томи листiв до митця, на якi треба було дати вiдповiдi (це, безперечно, лише частина архiву, що зберiгається в музеї).

В епiстолярному жанрi Коцюбинський досяг не менше, нiж у прозi. Його листи, особливо до дружини i друзiв, гiднi бути прирахованими до улюбленого ним жанру новели. Новелiстика ж Коцюбинського iндивiдуальна i нi з чим не порiвняна.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях - у Криму, Бесарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Автор вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються в нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

О. Аплаксіна згадувала, що письменника вабила не тільки природа, люди також цікавили його, хоч він і скаржився іноді на втому від них [62, 118]. Такі настрої Михайла Коцюбинського помітні у творі «Intermezzo».

Останнi роки життя великого письменника позначенi рiзким погiршенням здоров'я, загостренням хвороби серця. Із 1909 до 1912 року М. Коцюбинський тричi вiдвiдує Iталiю, куди виїздив на лiкування. Там близько знайомиться з Максимом Горьким, на вiллi якого, на островi Капрi, вiн жив. Улiтку 1910 року, повертаючись з-за кордону, М. Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворiвню. Враження, якi охопили вiд знайомства з побутом, людьми, мовою, традицiями цiєi землi, заворожили його. Свої враження вiн увiчнив чудовим твором «Тiнi забутих предкiв» (1911 р.). Це були останнi свiтлi й щасливi митi життя, яке невпинно знесилювалося пiдступною недугою. Йому не допомагає лiкування в унiверситетськiй клiнiцi Києва, i 25 квiтня 1913 року полум'яне серце неповторного майстра слова битися перестало. Поховано Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдинiй горi в Чернiговi, де вiн так любив вiдпочивати, милуючись красою Придесення.

Панас Мирний про Михайла Коцюбинського писав: «Великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей…» [62, 217]. М. Стражеско згадував: «У м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться…» [62, 205].

Михайла Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником. О. Аплаксіна згадувала: «Михайло Михайлович дуже любив сонце. Він не раз називав себе «сонцепоклонником», сонце - богом [62, 109]. Знайомство з його творчiстю пiдтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художнiсть, вражаюче багатство, свiтло, простота думки й справдi немов пронизують читача життєдайним сонячним промiнням, звеличуючи й наснажуючи для добра i творення.

М. Коцюбинський часто називав свої твори акварелями, образками, етюдами. Письменник зазначав, що його цікавить думка про зображення світу природи за допомогою «кольорового лексикону». Активно послуговувався митець і музичними темами, асоціаціями та алюзіями. Н. Шурова уточнювала, що письменник захоплювався музикою, відвідував оперні та балетні вистави [80, 10]. Вечорами у вітальні Коцюбинських часто звучали фортепіанні мініатюри Шумана, Шопена, Гріга. Захоплювався письменник і театром, ще з дитинства грав у самодіяльному театрі. Таке захоплення мистецтвом вилилося на сторінки його літературних творів і втілилося в імпресіоністичній образності [16, 120].

Я. Поліщук зазначав, що автобіографічні свідчення М. Коцюбинського дають підставу судити, що виняткове значення в його натурі належало художній уяві. Саме уява була тим провідним актором, який заповнював своїм монологом (внутрішніми діалогами) сценічну дію протягом часу обмислювання знайденої теми або сюжету. Звісно, неможливо проникнути в таємниці цього процесу уяви - вони надто суб'єктивні та ефемерні. Зате можна вказати на принцип її дії: уява мала виконати дуже складну роботу, не лише осмислюючи реальні враження, але й зіставляючи їх з іншими, порівнюючи емпіричнимй рівень сприйняття дійсності з узагальненим, символічним та, врешті, знаходячи певні метафоричні формули для трансформації пережитого відчуття в художній образ [60, 219].

Отже, індивідуальна естетика М. Коцюбинського становить оригінальне поєднання засад української та європейської прози ХІХ століття, з упливами нових художніх течій. Власний стиль письма, що характеризується «короткою співучою ліричною фразою, своїм лаконізмом, своєю психологічною манерою», як зазначав М. Зеров [22, 141], складався під впливом життєвих ситуацій, переживань та переконань письменника. У творчості відчутна і любов до дітей, які були не байдужі письменникові, і потяг до самотності та відпочинку та глибинна манера зображувати людські характери.

2. Психологізм як родова якість художньої творчості Михайла Коцюбинського

коцюбинський психологізм література художній

2.1 Аналіз внутрішнього світу персонажів у малій прозі письменника

Із допомогою психологічного аналізу М. Коцюбинському вдається розкривати образи героїв у їх глибинності, проникати у внутрішній світ персонажів, і таким чином зображувати їх справжність, істинність.

Героями малої прози Михайла Коцюбинського в основному були прості люди із душевними переживаннями, у конфліктах зі своїми вчинками. Важливою рисою творів письменника є розуміння ним найскладніших психічних процесів, що впливають на проблему вибору життєвих ліній. Помітним є те, що увагу письменника привертає саме людина як особистість, її внутрішній світ, що прикметно для творів, які являють собою своєрідні «психологічні студії».

В оповіданні «Що записано в книгу життя» свійська птаха стає кращою за людей. Вона відповідає добром за добро: «Одна була розвага в баби. Як тільки забували зачинить двері, крізь них влітала з сіней зозулястенька курка і прожогом бігла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здіймала лапку і чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хліба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу» [31, 483]. Курці в радість крихти, що баба простягає в сухій долоні, а бабці оте пощіпування дзьобом її долоні, наче те щире і відверте «дякую».