Психологізм творчості Михайла Коцюбинського

Зовсім іншими постають образи сина і невістки баби, які відверто бажають бабиної смерті і тільки сміються з її останніх бажань кисленького чи молока. Описи подій і сцен із родичами баби викликають відразу, огиду читача, незрозумілість відсутності вдячності. Сцена з куркою викликає співчуття, видно, що баба ще комусь потрібна, потрібна її увага і піклування курці.

Звичайно, здається, що цієї уваги баби прагнуть і п'ятеро її онуків, які бажають слухати казки з сухого бабиного рота. Але й вони не те, що їм дає баба, хочуть бачити. Їм і слова не такі, і голос шипить, і все ж в кінці вони повторюють чуте тепер так часто в хаті: «Бабо, коли ви помрете?» [31, 485].

Можливо, діти і несвідомо це говорять, адже вони лише повторюють слова батьків і так хочуть бути на них схожими, тому вважають їх висловлювання правильними. Видно, що глибоко в їх дитячих душах закладена любов до баби і це видно з їх бажань слухати її казки, та в цьому ж таки спостерігається і егоїзм, бо і казки їм не такі, і не так розповідають, як їм хотілося б. Тому діти у творі не постають тим світлом, яке здатне розчулити читача, єдине, що виникає при прочитанні, - відраза.

Не дивно, що баба і курка так дружили, адже курку, як і бабу, виганяють із хати. Вони разом як рідні душі. Автор робить порівняння баби з куркою - «А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка» [31, 486].

Засобом психологізму виступає репліка баби «Одвези мене в гай» [31, 485]. Страшно чути від баби таке. Але читач розуміє, що це знак самопожертви з любові. Вона не хоче їсти хліб, а бажає щоб був дітям, відчуває себе в домі зайвою і не хоче більше заважати. Люди живуть на світі доти, доки вони потрібні. Можливо, баба живе, бо потрібна саме тій курці, яка цінить її добре серце.

Згадка сином старого звичаю: «Колись, у давнину ще, діти вбивали своїх батьків. Вивозили в ліс, або на поле і там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі» [31, 485] є засобом самовиправдання. Люди шукають виправдання своєму життю і своїм вчинкам, і у чомусь-таки та його знаходять. Так і син відшукав у своїй пам'яті таку стару оповідку, яка заспокоїла його, і для нього майбутній вчинок більше не видавався нелюдяним.

Афористичним постає висловлювання «Нема на світі страшнішої пустки, як та, що зветься людьми» [31, 487]. Воно підтверджує ставлення членів родини баби і до зозулястої курки. Досить різним є це ставлення. Мабуть, навмисне злими можуть бути тільки люди, чого не можна сказати про тварин, які відповідають добром на добро.

Близькими баба з сином стають лише дорогою в гай: «Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки… Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічки у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:

- Простіть мене, мамо…» [31, 488].

Автором описана доволі двобічна ситуація: з одного боку, ще живу бабу везуть на смерть - нелюдяний вчинок, з іншого - яка любов проявляється з боку сина, із яким трепетом він цілує її руки, яку подяку він цим висловлює, як щиро каїться у своєму ставленні. Видно, що все ж син любить свою матір і для нього важливий той час, що проведений із нею. Спогади матері про її дівування («Сватав мене Микита… Хе-хе!» [31, 489]), про спільних знайомих сприймаються сином із душевнім теплом. Їх розмова - це розмова двох близьких рідних людей.

Останнє бажання баби є дещо незвичним: «Не ріжте зозулястої курки…вона буде нестися…» [31, 488], хоча і є передбачуваним, з іншого боку. Спорідненість баби з куркою тепер не викликає жодного сумніву. Видно, що баба хвилюється за неї найбільше, курка, наче частинка її самої, що залишилася у домі і ще може згодитися родині, так само може згодитися і баба. Їй хочеться залишити по собі наче своє продовження, свою частинку душі, адже вони стали з куркою рідними душами.

Реакція сина на залишену в гаю матір: «І зразу легко зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву у грудях і заповнив ту пустку диким, сердитим криком: Ньо! Стер-во!.» [31, 489] також є подвійною. Нелюдське і людське знову борються в його серці. Мати - вага для нього, тягар. Та батьки не можуть бути тягарем для вдячної людяної людини. Порожнява, пустка в грудях свідчать про те, що мати - його частина, частина його душі і життя, і, втративши її, він втрачає частину себе - риса людини людяної.

На підтримку людини людяної в синові постає його спогад про попа в церкві і про Божу заповідь «шануй батька і матір твою». Цей спогад стає переломним у душевних переживаннях героя й остаточно переконує його в тому, що немає вагань - матір має бути вдома - «Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувсь назад себе і завернув круто коняку» [31, 490].

Люди добрі і тільки хочуть здаватися поганими, злими, коли надягають на себе ці маски, змінюють голос, стають різкими, а душі в них все ж добрі і коли їх розум дійде до душі, то вона розтопить весь маскарад непідступності, розчулить людину і все стане, як перед Богом. Психологія людини складна, та все ж деякою мірою люди є однаковими. Доброта у них від Бога, а зле від Лихого, що весь час борються за господарювання в людині, та те, хто ж буде господарем її душі, залежить від того, що чує людина - голос серця чи голос розрахунку.

В оповіданні «В дорозі» звичайна суєта буденності переривається описом пейзажу: «Несподівано, раптом, у чорну тишу щось впало. Живе, веселе і безтурботне. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю і щезло» [31, 376]. Непряме називання об'єкта «щось» надає загадковості, зупиняє саме на деталях образу, змушує все ж намалювати в своїй уяві не «щось», а якусь певність. Але заслугою автора є те, що оскільки він дає лише певну характеристику: живе, веселе, безтурботне, те, що може скакати по листю, збуджувати повітря, штовхнути землю. Таким чином, уява кожного малює свій образ, який пов'язаний із досвідом та психологією людини, її фантазією. А «пронеслось шумом, обмило землю і щезло» [31, 376] переводить нас у картину дощу. Те, наскільки автору вдалося протримати напругу неочікування до останнього, заслуговує уваги читача.

Так само неочікувано автор залучає до свого оповідання портрет як засіб психологізму: «Високе, чисто жіноче і різко-дзвінке, воно в блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг» [31, 376]. Це вказує на спостережливість героя Кирила, яка пов'язана з його інтересом до особи, про яку він говорить. Оскільки про неї він ще нічого не знає, то окреслює займенником «воно». Миттєвість існування образу перед очима збільшує зацікавлення Кирила і бажання дізнатися якомога більше про «воно». Чоловіків приваблює невідомість і загадковість жінок, створює у них план розгадки і завоювання свого об'єкта зацікавлення, тому не стає винятком і поведінка Кирила стосовно особи, по яку автор лише згодом дає відомості, що це донька хазяїв.

Використання психологічної художньої деталі «його надила лінія губ і їх рожева вогкість» [31, 377] доповнює загальне враження від ставлення Кирила до дівчини. Це вказує на те, що дівчина йому подобалась, її хотілося поцілувати, тобто він мав фізичний потяг до неї.

Існує думка психологів, таких як З. Фройд, що загалом поведінка людини зумовлюється її особистим життям, зокрема статевим, тому з виникненням почуттів зацікавлення відбувається зміна поведінки героя, його насолоджування тим, що раніше не помічав. Безліч позитивних емоцій Антіну приносить прогулянка полем, погляд на сонце і дотик вітру. Сам герой характеризує свій стан так: «В тім було нове щось і ганебно солодке» [31, 377]. Образ дівчини пробудив у ньому романтичність, відкрив очі на прекрасний світ навколо і запалив серце чудовим почуттям. Новими очима він дивиться і на лист, якого довго чекав, а тепер не бажав навіть його відкрити. Це вказує на те, що почуття пробудили в ньому щось незрозуміле, він став новим і світ для нього змінився. Адже загалом світ не може змінитися, можна лише змінити своє ставлення до нього, і він для нас зміниться, хоча в дійсності залишиться тим же, просто багато в житті ми не помічаємо й інколи потрібен саме такий піднесений стан, щоб уповні відчути всі радощі життя.

У різних життєвих емоційних ситуаціях одна і та сама річ може зумовлювати різні реакції. Як подразник у творі постає художня деталь - лист, якого чекав Кирило, але при першій згадці про нього герой емоційно напружений, схвильований його неприходом, роздратований, кожен день запитує, чи є йому пошта. Потім через силу нових інтересів герой забуває про лист, і коли йому вже віддають його, то він спокійно кладе листа в кишеню, не відкривши і не поспішаючи це зробити.

В оповіданні «На острові» автор вдається до особливого втілення ідеї: «Але найбільшу радість справляє мені вікно. Цілий день в нього дивиться море» [32, 236]. Це свідчить про те, що герой не сприймає дійсність із кімнати через вікно, не почуває себе замкненим, відрізаним від світу, а навпаки, вікно - наче точка дотику, точка спілкування між ним і цілим світом.

Кімната героя сприймається як метафоричне зображення, у якому втілюється сам герой, його внутрішній світ. Оскільки кімната - це щось власне, те, де можна побути на самоті і запросити друзів, де розміщується власний світ, долю якого вирішує тільки господар, кого допустити в нього, а перед ким зачинити двері, то кімната уособлює саме внутрішній світ героя.

«Мені тісно в моїй одежі, незручно у хаті» [32, 236] - ця психологічна деталь свідчить про тривожність героя, незадоволеність своїм життям, бажанням його змінити, розширити межі, бо герою тісно в його одежі. Одежа - це і проблеми, які заступили героя, і люди, які його оточують. «Перекладаю все на столі» [32, 237] - теж не про письмовий стіл героя. Стіл - життя на долоні; перекладання - перегляд свого життя, роздуми над ним. «Без потреби пересуваю книжки і дратуюсь, що пропав олівець» [32, 237] - вислів указує на перегляд життя, прагнення зрозуміти, що герой має в житті, чого він досягнув, яке його надбання.

«Знаю, що він (олівець) мені не потрібний, - той недогризок куций, і знаю, що від того, чи знайду олівець, залежить мій спокій» [32, 237] - вислів сприймається як результат роздвоєності особистості, оскільки герой називає олівець «непотрібним куцим недогризком», але розуміє, що саме від нього залежить його спокій. Отже, наведені приклади свідчать про важливість для героя в житті якоїсь конкретної людини, якогось документу, згадки, з якою довгий час було пов'язане його життя. Із куцим недогризком герой довго і наполегливо з ним працював, багато пережив, він неодноразово ставав йому у пригоді і герой серцем прикипів до цього рідного і такого бажаного огризку. Розум би викинув його на смітник, а серце шукає і не може заспокоїтись, доки не знайде. Важливість олівця - лише на підсвідомості героя, бо, власне, знайшовши його, він жбурляє старий «огризок», не цінуючи того старого і доброго, що є в житті. Це відповідає загальній психології людства, що стверджує, що по-справжньому щось цінувати людина зможе, лише втративши чи почавши це втрачати.

Шибки кімнати - очі героя, які ридають не від спеки чи конденсації, а від сліз людини. Бажання пересунути меблі - це бажання змінити життя і зробити перестановку в ньому, бажання не лише зовнішніх змін, а саме змін кардинальних. «Розіпхати стіни або і зовсім їх завалити» [32, 239] - означає вийти за рамки життя, жити без обмежень, за власним вибором, без нарікань і настанов, які є стінами нашого простору. Раптова обезбарвленість свідчить про нікчемність сьогоднішнього життя героя, втрату насолоди і радості в житті.

Зникнення моря, скель, землі з художньої картини твору вказує на те, що герой втратив спілкування з навколишнім світом, не помічає того, що було в колі його бачення і спілкування кожного дня. Загалом герой замикається в собі. Бажання розібратися з життям, змінити його приводять героя глухий кут безцінності життя.

В оповіданні «Сон» Михайло Коцюбинський звертає увагу на феномен підсвідомого людини - її сни та внутрішнє мовлення. Чоловік Марти, слухаючи її розмови про буденність, несподівано сам для себе відкриває: «Чи сподівалися ми, що за дванадцять літ по шлюбі не знайдемо інших тем до розмови, що між нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?» [32, 115]. Він не слухає дружину, його думки вже далеко. Зелена трава в його думках свідчить про життя, яке ще в розквіті сил, але стосунки чоловіка і жінки - вже руїни. Дружина для нього - прочитана книга, яка більше його не вабить.

Герой не бачить різниці між сном і дійсністю та розмірковує: «Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?» [32, 117]. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, З. Фройд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність. Отже, сон дозволяє розкрити весь образ «Я», що має, окрім свідомого, і підсвідомі складники. У своїх роботах про сновидіння З. Фройд доводив, що матеріал снів - це частина побаченого чи частково пережитого в думках, але не усвідомленого, за його теорією у сні актуалізується підсвідоме [75]. Тому герой оповідання має рацію, говорячи про своє ставлення до сну. До феномену сну звертався І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості». Він не міг дати сутнісної характеристики чи осягнути всі багатовимірні аспекти специфіки художньої уяви, а зосередив увагу на її окремих ознаках. У стані сну цей механізм бере участь у формуванні сновидінь, а в стані активного організму - в механізмах творчості на стадії інтуїтивних здогадів, гіпотез і передбачень [74]. Але І. Франко розглянув сон як витвір уяви і нічого більше, тому героям оповідання не варто перейматися глибинними причинами виникнення такого сну.

Часто подружжя ділилося своїми снами, прагнучи їх розгадати, і чоловік Марти розповідає сон, не відчуваючи, як боляче може бути дружині від почутого. Незнайомка з його сну («Я не знав як її звати - і від того вона двічі мені миліша») постає для нього загадкою. Чоловіки звикли завойовувати, і поки триває сам процес досягнення цілі, їм цікаво докладати зусиль, і якщо потім все життя стає зрозумілим і монотонним, то інтерес переключається на інший об'єкт захоплення, як і сталося в поданому сюжеті. Така поведінка героя повністю відповідає чоловічій психології.

Антіна не спиняла нервовість дружини, він наче отримував ще більше задоволення від свого сну, переповідаючи його знову і, мабуть, переживаючи вкотре всі його барви. «Дивно, що ми говорили навіть тоді, коли мовчали» [32, 119], - переповідає чоловік. Скільки захоплення і любові вкладено у цю фразу! Така характеристика людей є вищим ступенем довіри, схожості, емоційної близькості, яка неможлива для незнайомців. Це стан найвищого піднесення - закоханості, коли слова бувають зайвими. Марта постає у творі сильною особистістю, адже може чути такі слова зради і сприймати їх критично, а не образливо: «Красою слова, блиском уяви - він оглушив Марту, скорив, водив за собою. Вона йшла за ним покірна, непотрібна, як тінь, і дивувалась силі, яка не давала їй сили опертись» [32, 121]. Вона відчуває себе зайвою, третьою, але не хотіла цьому коритися. Її свідомість шукала вихід із ситуації, а не покору їй.

Антін дозволяє собі підвищити голос на дружину і нервово запитувати в неї, чи вона не забула, як бути молодою, чистою, свіжою, додаючи, що саме таким він був уві сні. Метод психологічного тиску все більше і більше сковує Марту: «Марта чула в серці лід. Оця людина, яку вважала найближчою в світі, сьогодні одійшла од неї далеко, і кілька кроків між їх ліжками в спальні розтяглись тепер в холодні, безконечні простори» [32, 122]. Михайло Коцюбинський показує, як психологія людини може вплинути на процеси прийняття і неприйняття людини, як важливо відчувати взаємність, яка і робить людей нечужими один одному. Марта відчула себе непотрібною, що й розірвало духовний зв'язок між подружжям.

Виявляється, що «роками вони ділились лиш тілом, оддавали його один одному для грубих втіх, для радощів піклування, дрібних турбот, німуючи духом» [32, 123]. Таким чином, зображена ситуація приводить подружжя до перегляду свого життя, оцінки помилок і вже видно, як Марта знаходить одну з причин охолонення чоловіка - відсутність духовного спілкування між ними, адже жоден тілесний контакт не впливає так позитивно на емоційну сферу, як добре слово, задушевна бесіда. І все ж жінка змінюється: «Щось було зачіпливе і гостро-лукаве в її сухім, підкресленім оці, яким метнула на нього погляд» [32, 123], вона згадала, що вона - жінка, яка може бути лукавою, грайливою, полонити чоловіків своїм поглядом.

Така загадкова поведінка викликає цікавість чоловіка, пробуджує в ньому інтерес. На цьому етапі автор вводить важливу художню деталь - «дощ» як символ оновлення і вічного кругообігу. Вода як символ життя вказує на продовження стосунків Антіна і Марти як подружжя. Дощовий потік змиває із тротуарів усі фарби - наче життя починатиметься тепер із нової сторінки, де більше не буде перипитій, чвар і зрад. Як діти люблять гратися в калюжах після дощу, не помічаючи, що по коліна вже мокрі і забризкані брудом, так і подружжя спочатку не звертає уваги на дощ, тільки коли дружина бачить силу дощового потоку і ділиться цим із чоловіком, вони стають свідками незвичайної краси.

Здавалося б, що більше нічого не завадить їх життю, але Антін знов повертається до переповідання свого сну: «Так, цілував!. - крикнув він жінці нестямно. - Цілував, чуєш? Я цілував вуста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душі… Хіба не маю права? Хіба вони не варті? Ти хотіла б, щоб я навік занімів, наче камінь, наче ти… Ні, я ще живий… чуєш, живий!. я цілував!» [32, 125]. Знову він докоряє дружині за одноманітність, буденність їх життя. Антін цілував вуста тієї жінки саме тому, що вона знала його душу. Простежується важливість духовного для життя чоловіка, вічне звернення до того, чого йому бракує. Це знову ж таки підсвідомість виводить на перший план глибинні проблеми особистості, адже якщо перед людиною стоїть якась проблема і вона внутрішньо намагається її вирішити, то в більшості ситуаціях спілкування вона прямо чи опосередковано невимушено доторкнеться до неї, вплете в хід розмови. Так і в Антіна весь час проступає, що йому не вистачає саме духовного.

Пероломною в оповіданні «Сон» постає ситуація зі сном Антіна. Він допоміг змінитися дружині: «Щось молоде, давнє, дівоче прокинулось в Марті, якийсь фермент: він нищив спокій, ще недавно такий бажаний. Але у тім, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте у власність, таїлась нова принада, відгук її весни» [32, 135]. Михайло Коцюбинський цим фрагментом відтворює всю психологію людей щодо стосунків, адже вічно завойовувати - це, виявляється, не тільки потреба чоловіків, але й жінок. Тільки те приносить справжню насолоду, що потребувало копіткої праці, яка виявилася виправданою завдяки досягненню результату. Люди не цінять спокій, адже життя - це вічний рух, у ньому не може бути спокійних гаваней, миліші навіть життєві перипетії, які здатні ятрити душі, але саме вони - свідчення життя.

Одним із прийомів зображення душі героїв, їх переживань Михайло Коцюбинський застосовував внутрішній сюжет, який він сам назвав «кільцями психологічного процесу» [34, 63]. Таку манеру письма письменник використовував у новелах «Лялечка» та «Цвіт яблуні». У творі «Цвіт яблуні» письменник вдається до сюжету, що пропускає через внутрішні переживання героя-письменника. Як зазначає Н. Головченко у статті «Структурно-стильові домінанти експресіонізму», твір «Цвіт яблуні» являє собою переважно суб'єктивну глибинну психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії його дитини розкладені на безліч чинників, де поняття об'єктивного і суб'єктивного власне збігаються. Суб'єктивне в етюді є засобом передачі миттєвих переживань, вражень, емоцій, станів і роздумів людини з трьох «я» - батька, чоловіка, письменника і людини.

«Я ходжу по своєму кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря» [32, 135], - із таким героєм знайомить нас Михайло Коцюбинський із перших рядків новели. Настроєна арфа, з якою порівнює себе герой «Цвіту яблуні», доводить думку, що перед нами не просто людина, перед нами - митець. Струни інструменту - струни душі героя, які реагують на страшні події, що не дають йому спокою.

«Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи - вгорі темний, похмурий, важкий, під ним - залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней» [32, 135] - такі зорові деталі характеризують не кімнату (хату) письменника, а його внутрішній стан, стан людини, який розривається між двома протилежними почуваннями. Похмурий поверх - це стан письменника як батька, який хвилюється за свою дитину, «залитий світлом» поверх - його світ як митця, що бажає творити і, можливо, саме такі критичні події його життя як батька пояснюють емоційний стан творця.

Герой знаходиться у стані постійної напруги. Автор використовує весь час вислів «Я прислухаюсь» [31, 135] для точного відтворення душевного стану героя. Темні кольори нагнітають можливу трагедію, «Я» у тривозі, його думки малюють в уяві чудернацькі образи: «Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне - й обірветься життя» [31, 135]. Усі три образи, які постають перед героєм - образи смерті. Він вже не бачить іншого виходу або не хоче тішити себе марними надіями.

Художня деталь «калатало» вказує на періодичність. Так як воно безліч віків будить людей, так стукає годинник, вказуючи на плин часу, так б'ється людське серце, знаменуючи життя. Отже, це водночас і життя, і його плин. У героя «калатало» викликає почуття зв'язку з далеким минулим, із життям пращурів. Так само періодично переключаються думки митця - з його дівчинки на роман. Звичайно, це обидва його творіння, але те, як він рівно ставиться до них обох, - вражає.

Свист сприймається як свідчення життя для героя новели. Він і страшить його, і водночас дає розуміння того, що дитина дихає, отже, живе. Він проникається її горем і хоче допомогти: «Я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде…» [31, 135].

Лампа - це ще й життя дитини Оленки. Герой боїться загасити її, хоч розуміє, що гніт тріщить і скоро згасне світло від лампи. Світло не є рівномірним потоком - воно блимає, отже, має періодичність, як і калатало, та нагадує батькові дихаючі груди дівчинки.

Коли батько наважується загасити лампу і засвітити свічку, у ньому бореться жах із необхідністю. Кольори зі світло-темних, контрастно протилежних переходять у сірі. Світлий, ясний - ознака життя, надії, добра; темний - страх, відчай. Перехід із кольору у колір зумовлено не тільки зміною світла, але і зміною настрою батька - у ньому перестали боротися надія на життя і підступність смерті, прийшло щось серединне - сіре, прийшла туга, безвихідь і покора. Як наслідок, колористика підкріплюється звуковими образами: «Не чую свисту, затихло калатало…» [31, 135]. Зупинка ритму, на який вказував свист, і калатало зупиняє і саме життя батька, здається, вийшов із ладу якийсь елемент великого механізму, але різкий голос годинника, що пробив у столовій другу годину, наче електрошок реанімував серце механізму і герой знову почув далеке калатало. Знову ознаки ритму, бо життя продовжується, його тимчасова зупинка - ознака того, що немає рятунку для Оленки.

Важливо, що батько відпустив свою дитину, змирився, його більше не мучить постійне «я не можу…», він, як механізм годинника, що продовжує працювати, переводить очі на дружину. У героя «батько» відступив на другий план і прийшов «люблячий чоловік». У ньому проявляється природний чоловічий потяг до коханої молодої дружини: «Гарячі й темні (очі) од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав'язане грубим жмутом, таке м'яке і тепле. Все се я бачу. Я все се бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той момент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть…» [31, 135]. У цьому вислові проявляється потяг до продовження роду і вічного життя.

Та думки чоловіка знов перебивають думки «батька»: «Се підло, се безглуздо» [31, 135], які стосуються втрати життя донечки. Але цей бунт заспокоює здоровий глузд, «людина» в ньому: «Се закон природи» [31, 135].

Коли дівчинка помирає, герой новели її ніяк не називає, її більше немає: «Ну, з т о ю мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку» [31, 135]. Та сильний він тільки поруч із жінкою. А коли заходить у спальню до дитини, то все його ранить, він стає слабким: «Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…» [31, 135]. У такі моменти життя всі стають слабкими, розуміючи, що тепер - тільки порожнеча в серці. Хтось хоче втекти від неї, хтось - заповнити слізьми, та тільки час здатен перебудувати наші механізми життя, вигадавши для них інші деталі.

На вулиці герой новели зустрічається з протилежним - з весною, із пробудженням, що символізує торжество життя: «Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом» [31, 135].

«Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?» [31, 135]. Як бачимо, автор проводить головну паралель новели у цих рядках. З усіх плодових дерев яблуня має найкоротший термін цвітіння, тому автор доречно обрав саме це дерево, щоб передати швидкоплинність життя. Ще кілька днів тому його дівчинка ходила садом, раділа життю і сміялась, а сьогодні її життя скінчилося, коли обсипались рожеві «платочки яблуні». Рожеві - бо це дівчинка, тендітні - бо вона маленька і невинна. Вона пішла так само тихо, у долонях від квітки залишилася зелена чашечка, як та порожнеча, що залишилась від місця в серці, що його займала донька.

Батько згадував, як він стояв у саду з донечкою під вишнею: «Стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет… Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце» [31, 135]. Отже, думки про щасливе життя пов'язані саме з вишнею, а скорботні про втрату - з яблунею. Як уже зазначалося, яблуня має найкоротший час цвітіння серед плодових дерев. Іншою постає вишня, яка є другою після абрикосу. Початок цвітіння вишні вселяє надію на те, що ці прекрасні квітки можна буде бачити і насолоджуватися ще кілька днів їх красою. Так і у спогадах героя: безтурботність, щастя, здорова донечка і вишня стоять в одному ряду, бо була надія, була абсолютна впевненість у завтрашньому дні і ніщо не передвіщало горя.

Зустріч у гостинній із тілом дитини викликає в батька незрозумілі почуття. Це наче і його донька, і водночас щось чуже: «Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров…» [31, 135].

У новелі відбувається і третя зміна світла: «В її головах горить світло. Се чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня» [31, 135]. Мабуть, це світло не дуже різнилося від того, яке запалив батько, коли почала гаснути лампа - світло свічки, але наскільки герой вже по-іншому сприймає його, із тривожного воно стало мертвим.

Усе, що залишилося у батька, - це спогади, ці живі моменти життя, що викликали найбільше емоцій і позитивних почувань. Він констатує: «Я не забуду…» [31, 135] і в його пам'яті виринають найкращі моменти життя. Та пам'ять не може оминути і тривожних хвилин, адже людина запам'ятовує те, що викликає в неї найбільше емоцій. Тому герой відчуває, як його пам'ять - «той нерозлучний секретар» - записує «безвладність тіла серед цвіту яблуні» [31, 135]. У цей час у ньому знову прокидається митець, який запам'ятовує всі деталі для майбутнього твору, сприймаючи все лише як матеріал. Спостережлива чіпка пам'ять письменника поза його волею фіксує «як матеріал» усі деталі події. Герой-батько просить у донечки пробачення за «митця» і благає не гніватися на нього.

Отже, у новелі «Цвіт яблуні» одночасно живуть чотири образи героя, чотири різних почуття - горе батька, спостережливість митця, потяг чоловіка і мудрість людини, що розуміє плинність життя, які час від часу виринають у більшій мірі, йдучи наперекір попереднім.

Враження від відвідин Карпат і зустрічі з незвичайним народом - гуцулами - Михайло Коцюбинський поклав у твір «Тіні забутих предків». Та не тільки чарівна природа Карпат постає в ньому, письменник виявив себе як художник-психолог. Його не влаштовувало просто зображення цього краю, йому треба було зазирнути в душу людини, зрозуміти, чим вона живе і про що її думки. Коцюбинського вразила психологія гуцулів і про це він писав у листі до М. Горького: «Гуцулы - оригинальнейший народ, с богатой фантазией, со своеобразной психикой» [32, 334]. Насамперед, психіка людини, особливості її духовного світу цікавлять письменника. Автор вдається до глибинного розгляду процесів людської психіки: звідки з'являються фантастичні уявлення, що своїм корінням сягають до вірувань далеких предків, і як зберігаються протягом усього життя, звідки береться впевненість і характер гуцульського народу.

Із перших рядків твору автор показує, що гуцули любили життя, жили в гармонії з природою і мали багато дітей, бо «Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині» [31, 135]. З'являється у творі і фантастичний елемент: незвичайну поведінку сина мати пояснювала тим, що при пологах баба «не обкурила десь хати», «не засвітила свічки» і тому їй підклали бісеня. Із перших днів життя Іван потрапляє в атмосферу народних вірувань, які живуть уже не перше покоління і мають прямий зв'язок із предками.

Михайло Коцюбинський як майстер психологічної новели характеризує Івана незвичайним засобом - використанням звичайного дієслова «знав»: «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сарн; що там блукає веселий Чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає навки; що живе в лісі голос сокири» [31, 135]. Це дієслово свідчить про категоричність хлопця, про його серйозність у сприйнятті таких речей. Вони для нього не фантастичні, а повністю реальні, це жива дійсність. Видно, як змалечку закладають у свідомість дитини давні вірування, як вона легко вбирає їх і живе ними. Уся природа здається Іванові, наче давньому язичникові, сповненою живої й таємничої сили: «Всі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду» [31, 135].

Природа таїть у собі не тільки живу, а й божественну силу. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про Бога-сонце і про сонце як праве Боже лице. У цьому обожненні людського світила злито воєдино як язичницькі уявлення про надприродне, так і обожнення природного тіла з християнським богом.

Михайло Коцюбинський переконує, що джерелами міфологічних уявлень гуцулів є не тільки давні традиції предків, але й особливості самої гірської природи та способи життя серед неї. Саме природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. «Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, - зазначає автор про переживання Івана й Марічки під час прогулянки, - що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, чекання втомлених грудей» [31, 135]. Помітно, що Іван із Марічкою мали страх. Як почуття страх приходить до людини тільки зі знаннями, своїм і чужим досвідом. Найнаївнішими в цьому розумінні є діти, які, не маючи страху висоти, можуть високо залазити на драбину, простіше за дорослих навчитися плавати, не маючи страху перед водою. У ситуації ж із гуцулами, переповідки вірувань предків вселяють страх, який береже їх у лісі, вчить бути обачними і бережно ставитися до природи. Страх - це те, що зупиняє людину перед можливою небезпекою.

Повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» спонукає до роздумів, міркувань про такі життєві цінності, як мужність, воля, відданість. Перший засіб, який поглиблює характеристику українського селянства та його представників Остапа й Соломії, - авторська ремарка: «…ярмо було накинуте на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному степовим вітром, із невтраченим ще смаком волі, широких просторів» [31, 135]. Він, дикий тур, ішов у ярмі, скорившись силі, але ненависть до самовладців викликала в нього гнів - його очі наливалися кров'ю. Селянство втікало на вільні землі, туди, «де хоч дорогою ціною можна було здобути бажану волю, а ні, то полягти кістками на вічний спочинок» [31, 135]. У цій ремарці багато метафор, кожна з них доповнює, поглиблює головну думку: українське селянство пригноблене, але воно протестує.

Пейзажі, використані автором, живуть і дихають, як люди, створюють той настрій, що його переживає герой. Описи природи змінюються в залежності від обставин, у які потрапляє герої. Комиш і морок оживають, вони стають персонажами твору і поглиблюють характеристику Соломії: «А ся пітьма, сей чорний клятий морок. Він оточив її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав їй під шкіру, виповняв її всю та гнітив серце» [31, 135]. Для Соломії - це злі вороги. Вони стають на її шляху до щастя з коханою людиною. Характеризуючи темні сили, автор майстерно використовує кольори: чорний, жовтий, сірий і нагромадження дієслів, які надають символічним образам рис живої людини. Сенс кольорів - ще один із засобів психологізму в повісті.

Та не тільки описи природи, але й опис зовнішності героїв відіграють значну роль у розумінні внутрішнього світу персонажів. Соломія, щоб не визнали прохожі її жінкою, вирішила відтяти косу: «Довгі пасма чорних кіс, мов мертви гадюки, тихо зсувалися по плечах додолу і лягали на землю довгими покосами» [31, 135].

Досить своєрідне й синтаксичне оформлення твору: автор в основному висловлює думки простими реченнями, що свідчить про певну розгубленість персонажів, їхню тривогу за своє майбутнє, переживання про можливі невдачі на життєвій дорозі.

2.2 Зображення процесів внутрішнього життя героїв у дитячих оповіданнях письменника

Не тільки в оповіданнях для дорослих читачів, але і в дитячих творах Михайло Коцюбинський показує глибинні людські почуття, переживання героїв, намагається показати їх внутрвшню сторону. Таким чином письменник долучає маленьких читачів до прочитання серцем, співпереживання героям, вчить людяності.

М. Коцюбинський любив і знав дітей. Спочатку виховання молодших братів і сестер, згодом робота приватним учителем, де він мав змогу зрозуміти дитячу психологію, та і сам батько чотирьох дітей, письменник ставився до дитини з повагою, тому симпатії дітей були на його боці, що допомагало розкривати дитячий світ персонажів.

На початку оповідання «Харитя» Михайло Коцюбинський знайомить читача з причиною слабування матері: «Шість тижнів поминуло, як помер її чоловік, батько Харитин, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсім злягла» [30, 65]. У даному випадку застосовано непряму форму втілення психологізму, а саме засіб психологічного портрету, у якому автор вдається до характеру впливу на здоров'я людини. Так автор зобразив, яке велике значення має внутрішній емоційний стан людини, яке навантаження переживань. Психологи доводять, що всі хвороби виникають від нервів. Так і письменник показав, як захворіла мати від втрати чоловіка, від туги, від важкої самотності. Існує думка, що час лікує, але, як бачимо, навіть шість тижнів від великої утрати не змогли залікувати душевних ран. Виходить, що все зележить не від часу, віку, а від ставлення людини до ситуації, від її переживань, які впливають загалом на весь організм людини, на її здоров'я.

Витримка Хариті заслуговує поваги: «Їй було вісім років. Десь дуже важким видалось Хариті те відро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути. Але се було одну хвилину. В другій метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра» [30, 65]. Прийомом психологічного опису, що належить до непрямої форми вираження психологізму, автор зобразив силу волі маленької дівчинки, що викликана сильною мотивацією. Дівчинка хоче стати матері підтримкою, щоб та не так болісно відчувала втрату батька і свою кволість. Незважаючи на свій вік, вона намагається виконати всю материну роботу, хоч ій це і не легко, та важкість справ не зупиняє Харитю, вона стає маленькою господинею в хаті.

Це не заряджає матір позитивом. Вона знаходиться у стані нарікання на життя, що ще більше погіршує її здоров'я: «Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?. Хто тебе догляне, вигодує?» [30, 66]. Звичайно, у таких думках мати проявляє і піклування про дитину, але все ж таки в дуже песимістичному стані. На противагу їй Харитя запевняє, що Бог добрий і він допоможе одужати і зібрати хліб. Звичайно, це погляд на ситуацію дитячими наївними очима, з вірою у вічну перемогу добра, але життєво правильний. Народна мудрість стверджує, що надія помирає останньою. У Хариті віра і надія керують її життям, мати ж втратила вже як одну, так і іншу.

Потім в оповіданні автор подає моделювання ситуації шляхом внутрішнього діалогу Хариті, в якому вона переклала свої мрії у реальність і бачить всю ситацію і її результат. Мотивація не покидає Харитю: «А як же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: «А бачте, матусю кохана, а я ж вам казала, що Бог поможе нам зібрати хліб? Увесь хліб у стодолі!» Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду» [30, 66]. Для людини дуже важливо зуміти побачити кінцевий результат своєї роботи, аби знати до чого прагнути, мати чітку ціль. Такий хід думок найчастіше мотивує людину і призводить до бажаного результату.

Харитя постає побожною дитиною, вона молиться ввечері за здоровя матері і свято вірить, що Господь любить дітей і не дасть їх на поталу; відчувається вплив давніх вірувань предків: «А що якби тепер вийти на ниву? Е, ні, страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці» [30, 67]. Така психологія Хариті співзвучна з психологією героїв «Тіней забутих предків» і самого автора.

Харитина сила волі проявляється і в ситуації з порізаним пальцем на ниві, що не зупиняє її роботу, і в зустрічі з молодицями, коли вона продовжує жати, і у змозі розповісти їй чого вона тут, на ниві. Дівчинка була відкритою і молодиці допомогли їм вижати хліб, проникнувшись переживаннями родини. Як і більшість дитячих оповідань «Харитя» має щасливий кінець, що доводить торжество добра, піклування Бога про людей і розуміння того, що світ не без добрих людей, і якщо не замикатись у собі, робити по змозі, просити допомоги, де вона потрібна, то все в житті налагоджується.

Дослідники доводять, що в основу оповідання «Маленький грішник» покладено реальну історію, яку письменник почув або бачив сам, працюючи у Вінниці [34, 175]. Поданий в оповіданні портрет хлопчика багато про що говорить: «На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати, Дмитрик весело дивився на світ божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людним вулицям» [30, 75]. Автор не випадково зосередив увагу на деталях одягу хлопчика, що характеризує його як дитину з бідної родини, де не можуть придбати йому власний одяг і він змушений доношувати материнський. Також Дмитрик дуже рухливий, бо дориває юпку і картуз та не комплексує з приводу свого зовнішнього вигляду.

В оповіданні «Маленький грішник» Дмитрик потрапляє під вплив старшого товариша Гаврилка, який ним маніпулює. Дмитрикові так само вісім років, як і Хариті з однойменного оповідання, але це зовсім інший тип дитини. Жаль до матері існує тільки в думках і не переходить на дієву стадію допомоги: «Дмитрикові на хвилинку стало жаль неньки, що - слаба не слаба - увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб. Та не така була погода, щоб смуток тримався на його серці» [30, 76]. У хлопчика вітер в голові і він не доросліший свого віку, чого не можна сказати про Харитю.

Та все ж таки, Дмитрик - хлопчина не зіпсований, з почуттям обов'язку, він зазнає морального падіння, бо піддається спокусам вулиці. Нешанобливе ставлення до матері виявилося і в другому вчинку хлопчика. Дмитрик постає безсоромним хлопцем, оскільки просить грошей на хліб для хворої неньки, доходячи навіть до брехні, що його мати вмирає: «Дайте, пане милостивий…хоч копійку дайте…мати вмирають…два дні без хліба сидимо» [30, 77], а сам купує на них пряники і цигарки. Помітний сильний вплив Гаврилка, який весь час впливає на хлопця, але чи то Дмитрикові бракне духу аби не згодитися з такими пропозиціями, чи то він вважає себе дорослим так вчинячи, не дослухаючись до матері.

Михайло Коцюбинський зображує злих хлопців, які не тільки не поважають свою родину і прохань старших, але і одне одного в компанії: «Але, озирнувшись за Марійкою, вони так і зареготались наголос. А де ж: Марійка, наздоганяючи сани, посковзнулась і шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стікає з мокрої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці розгорнула, заваляні в болоті» [30, 78].

Тримаючи цигарку, Дмитрик веде себе дивно: «Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їдкого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового» [30, 78]. Автором зображена типова ситуація компанії, де панує нерівність, а покора ватажкові, головному. Як правило, такими лідерами стають старші за віком і наживаються завдяки виконанню їх забаганок малечею.

Третім антиморальним вчинком хлопця стає чергова зрада, коли обезсилена мати дає йому гроші на хліб і просить сходити у місто: «Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, та тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи» [30, 79]. Знову хлопчина потрапляє до вуличної компанії, яка переконує витратити гроші на козлики. Використовуючи внутрішній монолог, що належить до прямої форми втілення психологізму, автор показує, як у хлопця весь час борються дві натури: одна - відповідальна, яка думає про матір, і друга - залякана глузуваннями Гаврилка, готова на все. Внутрішні монологи час від часу не дають спокою Дмитрикові, та це явище дуже короткочасне.

Ставши на шлях брехні, Дмитрик з нього вже не звертає і разом з товаришами скоює злочин. Украсти в жебрака - сліпого діда - було подвійним злочином, адже це людина, яка потребує захисту, у якої ці гроші - останнє. Однак Дмитрика з товаришами це не зупиняє. І хоч «Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про це, бо Гаврилко просвітку не дав би, глузуючи» [30, 80]. Заради уявного, а не справжнього авторитету перед товаришем Дмитрик ладен йти на злочин. Описана автором ситуація стосується не тільки дитячого світу, в якому панують зовсім недитячі забави.

Смерть матері змушує Дмитрика замислитись, чи немає в цьому його вини, і тільки вже така непоправна ситуація наводить його на внутрішній монолог: «Може, мама їсти хотіли, як я купував козики…може вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі…і нікого в мене немає…сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені мамка за все, що я накоїв?… То десь Бог покарам мене: нащо було обдурювати усіх, просячи для слабої неньки? Нащо було казати, що я сирітка?. От тепер Бог і дав так… А все той Гаврилко: недобрий він хлопець, він мене на все підводив…Ні, то я недобрий, що слухався Гаврилка… Не вибачить мені Бог, не вибачить…» [30, 81]. Осяяння, що прийшло до хлопця, вже не здатне поправити ситуацію, але з нього ще може вирости добра людина. З монологу видно, що Дмитрик весь час розумів помилковість дружби з Гаврилком, адже говорить, що в нього нікого немає, він навіть не згадує про псевдодруга як про можливість підтримки, а лише як про основну причину своїх нещасть. Висновки хлопця виважені і дорослі, адже зуміти визнати себе винним - дорослий вчинок, а звинувачувати інших - дитяча відмовлянка.

Зображена автором подія не зламала хлопця, він сподівається на краще і згадує слова неньки, що світ не без добрих людей, які не дадуть йому загинути. Знову Михайло Коцюбинський виходить в оповіданні на торжество добра, хоч і через такі страшні життєві перипетії.

В оповіданні «Ялинка» Михайло Коцюбинський зобразив високі моральні якості хлопчика Василька - доброту і повагу до батьків, що були характерні для більшості представників народу. Хоч Василько і прив'язався до ялинки, та заперечувати батькові у її продажі не став. Йому було жаль деревця: «Тату, - обізвався Василько тремтячим голосом, - та ж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель» [30, 70], та як покірно він сприйняв батькове рішення: «Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток» [30, 70]. На противагу Хариті і Дмитрикові Василько постає слухняною дитиною. Хоч на його очі нагортаються сльози, та воля батька вище всього.

Яким, батько Василька, піклується про родину і чіпляється за шанс заробити за ялинку три карбованці, аби викупити жінчині чоботи і купити щось на свята. Це характеризує його як доброго господаря. Василько ж в силу своїх дитячих переживань сприймає ялинку як живу істоту, як члена родини, тому йому так важко зрозуміти вибір батька. Та і сам автор, називаючи оповідання «Ялинка», проводить цей образ головним героєм оповідання. Дерево по-своєму відчуває і переживає події. Ялинка радіє, коли бачить Василька і його батька, лякається і тремтить, наче людина, якій роблять боляче, коли починають її нищити. Такого ефекту автор досягає за допомогою опису переживань ялинки, використовуючи порівняння: «Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям… Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг…» [30, 71].

Автор зобразив і вразливу дитячу душу хлопчика, який не може безболісно сприймати рубання деревця: «Василько мало не плакав з жалю… Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозинки скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок» [30, 71].

Завдяки прийомові художнього опису природи Михайло Коцюбинський зобразив страх хлопчика: «Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмарами. Посипав сніжок… Василько в'їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг…» [30, 71].

У свої дванадцять років хлопець постає винахідливим, заблукавши і поламавши сани, він залишає їх з ялинкою в лісі, а сам з кіньми шукає дороги. При зустрічі з вовками він злякався, та все ж з усіх сил намагався втекти, був не бездіяльним: «Але що се за вогники блимають під лісом?. Що се чорне ворушиться на снігу?. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки», - подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові» [30, 73].

Гарні сімейні стосунки проявляються і в пошукові Василька батьками, їх переживаннях і неймовірних радощах, коли вони дізнаються, що їх син живий і здоровий уночі добився до дядька.

М. Коцюбинський у своїх творах не лише проводив спостереження за дитячим світом, а ще й дуже вдало приміряв на себе амплуа тонкого психолога дитячої душі, демонстрував майстерність заглиблення у внутрішній світ маленьких героїв. Досліджуючи власне культуру дитинства письменник використовував психологічний інструментарій (портрет, пейзаж, художню деталь, діалог, монолог, внутрішнє мовлення) для розкриття характерів своїх персонажів [56].

Світ дитячих оповідань Михайла Коцюбинського пронизаний любов'ю до дітей, глибоким розумінням їх переживань і вчинків. Таке знання людини властиве не тільки письменнику як автору творів, але і йому як людині загалом.

2.3 Аналіз процесів людської психіки у творі «Intermezzo»

Психологічна новела М. Коцюбинського «Intermezzo» дуже близька за жанровими ознаками до «поезії в прозі», має автобіографічний характер. Ліричний герой, утомлений від метушні, галасу в місті, від сприйняття людського горя, втомився і поїхав відпочити в с. Кононівку. Митець не міг заспокоїтися, відійти від картин і думок, що його переповнювали. Потім краса природи, тиша розвіяли втому й підготували до сприйняття людського горя, викликали бажання йому зарадити.

Авторові вдалося психологічно переконливо розкрити внутрішній стан людини за допомогою імпресіоністичної поетики: пейзажів, звукових образів, світлотіні, внутрішніх монологів, контрастів та ускладнених метафор і символів.

«Intermezzo» М. Коцюбинського критики називають ліричним оповіданням. Це досить влучна і справедлива характеристика. Адже в цьому творі письменник розкрив свою душу, висловив думки, почуття, які мучили його - свідка революційних і післяреволюційних подій 1905-1908 років. Жанр новели найбільше підходив письменнику для вираження найзаповітнішого, найболючішого.