Система образів роману В. Домонтовича "Дівчина з ведмедиком"

В романі В.Домонтовича постають головні герої - Іполіт Миколайович Варецький та Зіна Тихменєва. Їхні страждання від усвідомлення свого абсурдного стану автор часто передає через пейзажні деталі, що природно поєднуються з душевним настроєм героїв. У даному контексті символічного звучання набуває картина перебування Іполіта Миколайовича та Зіни посеред «морської пустелі» на самоті. Цей епізод засвідчує, що В.Домонтович, подібно до західноєвропейських філософів-екзистенціалістів, зосереджує свою письменницьку увагу на тому, що людина в цьому світі «покинута» й нагадує самотнього в безмежному «морі життя» плавця, якому немає на що й на кого сподіватися: «Я люблю запливати далеко, далеко, як зараз, - зізнається Зіна Іполіту Миколайовичу, - щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує».

Таким чином, відчуття безмежного простору, великої одірваності, повної самотності можна потрактувати як глибокі екзистенційні відчуття людської незахищеності в світі абсурду. Майстерно розкриваючи «абсурдну свідомість» персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В.Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору [14].

Виокремлюємо функціонуючу в її прихованому просторі інтригу, оскільки підкреслена назвою підлітковість, підсилена зверненням до процесу гри, жодною мірою не вказує на належність його до дитячої чи юнацької літератури, а є елементом заплутування, збивання, подвійною проекцією. Прикладом прочитання символічного підтексту заголовку цього ж твору може бути вказівка автора на заангажованість наймолодшої верстви сучасного йому суспільства, що її у творі репрезентує Зіна (це, по суті, і є назвою твору), абсолютно не дитячими гаслами та ідеями доби, і присутність іграшкового елементу є своєрідною антитезою серйозності проблеми (гра з життям, чи то гра у втілення умоглядних химер зримо контрастує з трагічним фіналом особистої долі головної героїні).

Назва роману «Дівчина з ведмедиком», де головна героїня (Зіна) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є «чоловічим символом, який утілює силу». Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполита Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам - 18-літній Лесі та 16-літній Зіні. Дехто з критиків відзначав цікаву побудову сюжету «Дівчини з ведмедиком», вдале розташування персонажів, визнавав за письменником хист психолога. Стверждують, що фабула твору «досить примітивна» й «повторює сюжетну схему не одного любовно-психологічного роману» [14].

Домонтович дещо ускладнює сюжет. Річ у тім, що учениць - дві. Кожна з них «пропонує» інакшу перспективу».

У всіх своїх романах В. Домонтович протиставляє образи нової жінки й патріархальної старосвітської володарки родинного вогнища. Цей інтерес до своєрідно страктованої емансипаційної проблематики у нього, очевидно, пов'язаний і з певними біографічними моментами. Віктор Петров мусив принаймні дещо дізнатися про «нових жінок», феміністичну ідеологію від своєї двоюрідної сестри, визначної діячки російського й міжнародного жіночого руху Олександри Коллонтай.

Сестри Тихменєви, Леся і Зіна, схарактеризовані, відповідно, як наперед заданий у своїх звичних чергуваннях ямб і непередбачувано примхливий модерний верлібр. У стосунках з трьома різними жінками герой «Дівчини з ведмедиком» відкриває для себе різні типи кохання. З учителькою Марією Іванівною «усе було просто». Позбавлене романтичних аксесуарів задоволення сексуальних потреб, що не обіцяє якихось складнощів чи потрясінь, але й не підносить духовно. Жінка з ординарним ім'ям, найзвичайнішою жіночою професією, котра нічого не вимагає від життя, окрім дрібних випадкових радощів, якими воно іноді обдаровує. Стосунки, спричинені не поривом пристрасті, а передусім побутовою зручністю, лагідною покірністю зовнішнім обставинам: «У неї був гас, у мене не було. Без сумніву, що мені зручніше йти до неї, нарубати їй дров. За вікном чути вітер і дощ. Чи варто мені йти додому, коли вдвох тепліше й печерний світ не здається таким пустинним? Випадково починаючись і так само випадково обриваючись, ця тілесна близькість не зачіпала якихось душевних глибин і не лишала по собі ні болю, ані радості.

Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер - Зіна: «Серце моє, - говорить Іполіт Миколайович, - ( - сірий патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки - ) затремтіло, замоталося ( - синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік)». Таким чином, образ іграшкового ведмедя набуває в романі й метафоричного значення чоловіка, з яким грає в кохання головна героїня. Важливу семантичну роль в контексті виконує також підзаголовок роману - «неправдоподібні істини» (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зіни та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного. І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В.Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті. Вона, як слушно підкреслює Т.Белімова, «радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння». Такий авторський підхід до зображення й аналізу інтимних стосунків героїв пояснюється перш за все тим, що на початку ХХ століття «природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс». А отже, втратили свій сенс і ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася «другою статтю», залежною істотою по відношенню до чоловіка - її власника. Ця залежність, за словами французького філософа-екзистенціаліста Ж.П.Сартра, обмежує жіночу свободу, через що проектує особистість на «відвоювання» в «Іншого» свого власного буття, своєї свободи. У художній інтерпретації В.Домонтовича право на жіноче самовираження і свободу «відвойовує» Зіна, обираючи для цього надто нетрадиційний спосіб - втрата дівоцтва поза шлюбом. Зіні здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти якраз і закривають жінці шлях до свободи. У зв'язку з цим абсурдна свідомість героїні девальвує усталені правила, принципи, норми й мораль з метою знищення всього, що для інших було недоторканим і непорушним. Від кохання дівчина сподівається не поневолення, а звільнення: «Для мене, - говорить вона, - кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини - всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю. Натомість самоствердження, звільнення від залежності через кохання виявляються для Зіни неможливими. Драма її кохання полягає в тому, що воно не приносить очікуваної свободи, прирікає на одноманітність і зашкарублість. «Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбутнього», але «минув місяць., і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину». Пропозиція законного шлюбу від Іполіта Миколайовича остаточно руйнує ілюзії дівчини, викликає в неї відштовхування, відчуження, ворожнечу. Така з першого погляду абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення у праці «Друга стать» Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, «шлюб є чимось непристойним, оскільки впроваджує поняття прав і обов'язків у стосунках, в основі яких має лежати вільне поривання».

Керуючись подібними міркуваннями, героїня В.Домонтовича усвідомлює, що, по-перше, почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а, по-друге, узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність від чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв'язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки - спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Згідно з філософією С. де Бовуар, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Можна припустити, що Зіна Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки підноситься до рідкісної свободи духу. Проте найбільша трагедія героїні полягає в тому, що її облудна незалежність як своєрідна спроба порвати з патріархальною жіночою несвободою є зворотною стороною тисячі залежностей, на що звертає увагу В.Агеєва, аналізуючи феміністичний дискурс українського модернізму. Шлях до звільнення, на думку дослідниці, слід було шукати десь інде. Мабуть, свідома цього була й сама героїня В.Домонтовича, оскільки закінчує своє життя самогубством. Як пише М.Бердяєв, «самогубство - це перш за все втрата свободи, яка веде до перемоги над світом». А коли «нічого не досягнено, нічого не переможено» і омріяна свобода несе лише негативний заряд, то для такої типово екзистенціалістської героїні, як Зіна, її треба зректися, навіть коли це суперечить прагненню до кінця зберегти свою незалежність.

Як бачимо, мотив абсурду в романі В.Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів («відчуженість», «самотність», «свобода», «самогубство»). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованого твору дозволяє заглибитись у його складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського письменника.

Однією з важливих домінант Домонтовичевої прози є образ сну, що відкриває «нереальну реальність» і виконує роль «семіотичного вікна», крізь яке суб'єкт має змогу побачити, ким він є в іншому світі, по той бік свідомості. Сон дозволяє людині бути тією особою, що й на яву, і водночас іншою, адже у своїх суб'єктивних возіях вона може відпочити від реального світу, вирватися з-під контролю розуму й організувати власне життя відповідно до своїх сокровенних мрій, увійти в своєрідну «країну неприсутнього» [31, 292].

Особливість сну в тому, що, презентуючи «нову», віртуальну, реальність, він виводить на поверхню автентичне існування суб'єкта, а отже, співвідносить не так з дійсністю як із самим сновидцем. Як слушно зауважила Н. Зборовська, «у сновидінні Я поступово відокремлюється від реальності зовнішнього світу і сповзає у внутрішню» [28, 16], в такий спосіб маючи змогу розпізнати власну сутність, знайти шлях всередину самого себе. У снах можна розповісти собі все, тому важко не погодитись з Ж. Ланком у тому, що сон - це «діалог з собою» [23, 38].

Побачене уві сні часто змушує переосмислити після пробудження власне життя і відновити душевну рівновагу, адже сон стає способом виявлення глибинних шарів підсвідомого, дає змогу пізнати внутрішню мову без цензури. Сон, хоч і пов'язаний з думками та переживаннями суб'єкта, залишається все ж таки чистою умовністю. Як влучно зауважили дослідники-психоаналітики [29, 38] сновидіння не лише уявляє ту або ту думку, а втілює її в конкретно-чуттєві символічні образи, які завжди яскравіші, ніж аналогічні явища і поняття в реальному житті, обмеженому рамками раціонального. Онейричний простір позначений тотальним злиттям і комбінуванням окремих аспектів, вражень, переживань та бажань суб'єкта довільними асоціаціями навіть принципово не поєднуваних речей, а це зумовлює появу у сні не зрозумілих (на перший погляд) нісенітниць та галюцинацій.

Цікаво в цьому контексті пригадати галюцинаційну маячню Іполіта Миколайовича, який у «маячневому півсні» бачить, як до нього в кімнату заходить кат, одягнений у червоне, зриває з нього одяг, пронизує мечем, а маленький блазень, «огидний горбатий карлик», звертається до нього як до мес сира Ріміра д'Орко. Цей приклад ілюструє як суб'єкт у сновидінні шукає свого «Іншого»навіть на великих часових і просторових відстанях, стає тінню давноминулого існування. Образи сновидіння, що виникли в персонажа на ґрунті прочитаного «Володаря» Мак'явелі, водночас стають глибокими символами онтологічної ситуації, в яку потрапив Іполіт Варецький після спільних із Зіною Тихменєвою пошуків неправдоподібних істин. Знаменною є також вказівка наратора твору на те, що при пробудженні всі ці образи зникли: і кат, і площа в Чезені, і блазень, і мес сир д'Орко. - ніби підтверджуючи, що сон існує по той бік свідомості та є унікальною «мовою» однієї людини. Для сновидця всі об'єкти, побачені вві сні, були реальністю, але для суб'єкта, який прокинувся, вони стають «втраченим буттям», всього лише віртуальними об'єктами людської уяви та фантазії, присутніми і недосяжними водночас. «Інший» світ непроникний, а тому при неминучому повороті до дійсності, як влучно зазначав у своєму «Записникові» В.Петров, «скляні сни, «чисті й тонкі»«, «розбиваються на тисячі скалок, немовби кришталева склянка», і, як наслідок, неможливо точно переказати сновидіння, не руйнуючи його властивостей і не трансформуючи суб'єкта. Особливим різновидом снів у персонажів В. Домонтовича є сни-серед-білого-дня [53, 167-168; 2, 36] які теж можуть мати різне функціональне навантаження в тексті. Одна з модифікацій таких «снів на яву» - мирна «дрімота», що дає змогу персонажам дістати задоволення від не заповненого жодними буденними проблемами і ніби призупиненого часу. Наприклад, Іполит Миколайович і Мар'я Іванівна, відпочиваючи на березі Дніпра, насолоджувалися сонце і тишею; свідомість Іполита Миколайовича затьмарювалась від п'яного повітря і маячні весняного міста; «поринувши в підсвідому солодку дрімоту, забуваючи про те, що було є й буде, він самотній мандрівник, натомлений життєвими блуканнями, віддавав себе і своє обличчя пестощам сонця й вітру». Людина в такій відпочинковій маячні ніби зливається зі світом, а відтак - стає космічно щасливою. Інколи такі сни з розплющеними очима доповнюються ще й внутрішньою самозаглибленістю суб'єкта, здатністю абстрагуватися від того, що відбувається довкола, й поринути в потік випадкових вражень,, згадати події тисячолітньої давнини.

Екзистенційна невизначеність світу, беззмістовність людського існування, неприйняття навколишньої дійсності, що стали визначальними принципами світосприймання людини XX століття, знаходять своєрідне осмислення в художніх творах В. Петрова-Домонтовича, персонажі якого «переживають цілий спектр екзистенціальних станів» [54, 112] нудьгу, смуток, страх, невроз, тривогу і цілковиту непевність у завтрашньому дні. Однак екзистенційний характер Домонтовичевої прози виявляється навіть не так у віддаванні належного мистецьким тенденціям епохи, як у «потребі і здатності непересічної вдачі себе ословити» [40, 216]. свідомо чи несвідомо спроектувати власний внутрішній світ і свою «біографічну ситуацію» на художній текст. Відповідно, у творах письменника можна знайти низку ключових образів, які відтворюють настрої приреченості, відчуження та страждання, а отже, відіграють роль маркерів психічного стану суб'єкта. Домінантні поняття, здебільшого закорінені в традиціях світової культури, в її «вічних» образах і мотивах, утворюють певне семантичне поле, в якому «працює» думка автора, і дають змогу читачеві вловити відповідний ритм, що пронизує глибинні пласти значень Домонтовичевої прози [13, 21], а отже, несуть на собі її печать.

Цікаво, що кохання для персонажів Домонтовича дуже часто асоціюється з нудьгою, причому нудними стають звичайні, і нестандартні взаємини між чоловіком і жінкою. Наприклад, «нудна байдужість щоденних повторених розмов» у шлюбі Куліша й Білозерської майже нічим не поступається нудним листам Куліша до своїх «далеких коханих». У Вер заявляється відчуття нудьги від спілкування з Комахою, але і Корвин, врешті-решт, стає для неї нудним. Отож наратори «Дівчини з ведмедиком» та «Доктора Серафікуса» небезпідставно роблять висновок, що «кохання - символ нашої нудьги», і потрібно докласти значних зусиль, щоб, «ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу». Фізична близькість зумовлює відчуття втоми, нудьги і порожнечі, і втілення в життя формули «прийти, лягти на спину, віддатись» в кінцевому результаті зводиться до того, що людина йде, «жаліючись на нудьгу», а від кохання залишається «тільки холодний попіл». Показовим прикладом є внутрішній стан Зіни, яка не дістає задоволення навіть від «неправдоподібного» кохання, що від нього вона сподівалася «чогось набагато більшого.

Втома від монотонної діяльності стає ще одним різновидом нудьги як химерного настрою, що опановує персонажів В. Домонтовича. У такому стані опиняються люди різних професій: нудьгуючи, тиняється на, заводі з одного кінця кімнати в інший Іполіт Миколайович, на самоті серед книжок «нудьгує і нидіє» учителька Мар'я Іванівна. Страждаючи від виснажливої нудьги і втоми, персонажі Домонтовича намагаються знайти порятунок у самому собі. У «несерйозних заняттях» (Зіна малює в зошиті карликів і гномів замість того, щоб розв'язувати задачі). образу порожнечі, який у різних модифікаціях часто трапляється і в прозі Домонтовича, і в історіософських, публіцистичних та наукових працях Петрова-Бера. Образ порожнечі (або прірви, провалля чи безодні) експліцитно або імпліцитно пронизує висловлювання і нараторів, і персонажів письменника, стає способом виявлення їхньої внутрішньої тривоги і дає підстави говорити про психологічний лейтмотив безодні в Домонтовичевому дискурсі.

Людина в Петрова-Домонтовича постійно стоїть над прірвою, над всепоглинальною безоднею, а це означає, що в особи неперервно виникає відчуття безвиході, катастрофи, страху перед завтрашнім днем і перед тотальною порожнечею світобудови, яка проникає практично на всі рівні людського існування: конкретної речі, пейзажу, почуттів, свідомості, навіть мови. Наприклад, з проблемою «порожніх» слів, які звучать у мовчанні, як у «порожньому просторі», стикається Іполіт Миколайович, а також Зіна, яку «неправдоподібні» теорії привели абсолютно не до того ідеалу, який вона собі вимріяла. Виникає поняття моральної прірви, тісно пов'язаної з докорами сумління та переосмисленням власних вчинків, і хоча Зіна розглядає «падіння» дівчини як забобон, а не як морально-психологічну проблему, воно все ж таки вибиває з-під Зіни духовну основу і штовхає у прірву на суспільне дно. У цьому контексті варто зауважити, що порожнеча (прірва чи безодня) дуже часто стає елементом зовнішнього простору в Домонтовичевій прозі: «порожня пустельна країна» з'являється у «Самотньому мандрівникові...»; Зіні імпонує почуття «повної самотності в морській пустелі», а коли вона віддається Варецькому, «порожніми вулицями порожній розгулює вітер». Мотив світла і темряви як одвічних первнів світобудови можна часто побачити - в світовій літературі, і в цьому розумінні творчість В. Домонтовича не виняток. Наскрізна опозиція чорноти, сутінків, туману і світла, прозорості, наповнюючи текстуальний простір Домонтовичевої прози, стає не лише філософським лейтмотивом, а й служить добрим індикатором багатовимірного внутрішнього стану персонажів.. Інколи така опозиція втілюється в контрастних інтер'єрах (кімната Зіни й Лесі сподобалася Варецькому «радісною ясністю», а зустрічі з Мар'єю Іванівною відбуваються в «півтемні глухі печерні вечори») чи «обличчях» різних осіб (у божевільного персонажа «Емальованої миски» обличчя від надії «просвітліло ясною радістю», а в головного лікаря було «велике темне обличчя» з «зірким хижацьким оком яструба»), демонструючи спосіб життя чи характер людини. Показовим у цьому аспекті є картини Вінсента ван Ґоґа, барви на яких поступово змінюються з похмурих на яскраво-жовті, цитринові кольори сонячного світла, що свідчить про прагнення митця в «сонці, яке творить, живить» знайти для себе порятунок.

Образ сонця дуже важливий для дискурсу Петрова-Домонтовича. Такий висновок можна зробити хоч би на основі «сонячного лейтмотиву в епістолярії письменника» Потяг до сонця, постійне захоплення сонячним світлом і водночас безперервне відчуття його нестачі стають органічними для людини-інтелектуала. Актуальність цієї проблеми для автора підтверджує згадка в «Болотяній Лукрозі» про «спустошених», «вичерпаних», «виснажених», «знесилених» від наукової праці вчених. Тому персонажі Домонтовича - навіть інтелектуали - намагаються поєднати Дніпро, сонце, кохання і призначений на післязавтра іспит (студенти з «Дівчини з ведмедиком»), насолоджуються «пахощами сонячного світла», захоплюються літнім днем і «млявість сонячних годин», у які тут і тепер замкнено всесвіт.

Емоційне навантаження «світлових образів» і їх взаємозв'язок з внутрішнім станом і світосприймання персонажів залежить від джерела світла - природного або штучного. Цікаво. Що штучне світло лампи в творі може бути знаком нової технізованої доби. У «Дівчині з ведмедиком» в Зіни, яка захопилась новими віяннями, на туфлі «тремтить блискуча пляма від електричної лампочки».

Подвійною і двозначною в Домонтовичевій прозі може бути сутність не лише світла, а й темряви (ночі, пітьми), що з нейтрально-пейзажного ґрунту проростає в творах письменника у глибокий символ. Вечірні присмерки іноді стають ясними і тихими, свіжими й запашними, спокійними і прозорими, пробуджують потаємні думки і приховане життя людини.

Утім здебільшого пітьма у Домонтовича охоплює абсолютно протилежні семантичні сфери. Темрява асоціюється з картинами занепаду світу, з тотальним мороком, у який поринуло суспільство. Невипадково кажуть, ніби душа людини з нечистим сумлінням занурена в пітьму.

Цікавим у цьому контексті є почуття ніяковості, яке виникло в Іполіта Миколайовича не так від світла, що «било просто в вічі», як від того, що він не здогадувався, з якого приводу з ним розпочав розмову Тихменєв: світло, що падає в очі, не дає змоги людині приховати від співрозмовника автентичних думок та переживань, непомітно прикрити їх нашвидкуруч змайстрованою маскою ввічливості.

Варто звернути увагу на те, що «сутінковість» неодноразово виявляється невід'ємним елементом характеристики персонажа. Образ тіні як другого «я» людини досить поширений у світовій літературі, однак у творах Домонтовича тінь набуває дещо іншого звучання. Тінь постає способом існування не двійника особи, а самої особи: Іполітові Миколайовичу Гриб здавався «власною тінню, що коливається в постійній несталій мінливості» [48, 447].

Пісок досить часто з'являється в творах Домонтовича як символ слабкого фундаменту, на якому людина будує своє життя, як сигнал невизначеності, непостійності людського існування. Крихкі, нестійкі властивості піску доповнюються плинністю ріки, яка розмиває ґрунт під ногами людини. Ж.-П. Рішар [15, 244-248] слушно зауважив, що «пливуча вода» часто сприймається як «відповідник втрати свідомості», «стану небуття», «втраченої сталості», а тому таке трактування образу ріки в творах Домонтовича, де практично всіх персонажів турбує відчуття власної непостійності існування, цілком себе виправдовує. Плин ріки завжди асоціюється зі змінюваністю, з перетворенням «чогось» на «щось інше», з почуттям минущості та плинності людського існування. Показовим у цьому аспекті є фрагмент, де Мар'я Іванівна, відпочиваючи на пляжі, пересипає через розкриті пальці пісок»: Повільне падіння піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в склянках пісочного годинника… Так минає час». Конкретні елементи зовнішнього пейзажу стають тлом для розгортання глибоких філософських тем безупинного зникання теперішнього, плинності власного життя, чи своєрідного часовідчуття, яке залежить від змістової наповненості того чи того періоду життя людини. «Упривільнений час тече безмірно мляво». Тому в Іполіта Миколайовича і в Мар'ї Іванівни на дозвіллі час здається безмірно розтягненим, навіть призупиненим.

Слова-маски. Не називати речі своїми іменами - це властивість дорослих, які вправно оминають гострі кути, приховуючи свої власні думки за описовими зворотами і загальновживаними формулами, і які можуть тішити себе, що «що все, що вона (Зіна) говорить, це поки що слова і тільки слова». З такою постановою проблеми зникає відповідність слова й реального змісту, слова стають порожніми, між означником і означуваним з'являється незаповнена щілина. Одна й та сама фраза набуває різних значень, і за очевидним для кожного змістом приховується найістотніше - автентичне висловлювання. Відповідно, зароджується сумнів, про що насправді йшлося у сказаному. «Слова й загадка їхнього поєднання завжди мене лякали… - говорить Іполіт Миколайович. - Слова вульгарні, нікчемні й двозначні. Вони готують зраду, вони скрізь підстерігають людину, чекають її напоготові, щоб заволодіти нею і згубити її… Слова завжди відштовхували мене від себе». Не довіряє словам і Зіна, яка з мистецтвом найдосвідченішого дипломата усуває небезпеку слів».

Слова перетворюються на такі самі маски, які і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати за якими не можна прочитати прихованої істини, чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитись до почутого. Персонажі Домонтовича усвідомлюють, що можна безліч разів повертатися до сказаного, уточнювати щось, але кожне твердження звучатиме двозначно, адже «всі слова однакові, і всі вони не потрібні. Жадне слово не означає нічого». Подекуди персонажі навіть самі наводять приклади двозначних слів: «Знаю, - ось слово, яке ми так часто повторюємо і яке однак має багатобарвний і часто суперечливий зміст. - Я знав вас і одночасно не знав». До того ж, всілякі повернення до вже сказаного, уточнення чи заперечення готують нову пастку. Іполіт Миколайович може визнати, що висловився не влучно, але це «висловлене» все одно залишається в пам'яті співрозмовника. Як слушно зауважив Р.Барт, «у своєму мовленні я нічого не можу ні стерти, ні викреслити, ні скасувати - я можу тільки сказати «скасовую, викреслюю, виправляю», тобто продовжувати говорити далі [45, 217].

Мовчання як ілюзія порозуміння. Дуже часто мовчання сигналізує про важкий психічний стан людини, який не дає їй змоги вести повноцінний діалог. Дослідники називають таке мовчання «психологічною тишею», зумовленою екзистенцій ним статусом суб'єкта.

Людина замикається в собі, протестуючи проти удаваного порозуміння, коли слів бракує або коли вони занадто важкі, коли мовчання прийнятніше й легше. «Чи не через те… Зіна ще й досі любить їх (ведмедиків), бо вони вміють мовчати?... Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовності родилося розуміння й близькість». Мовчання часто набуває відтінків урочистості, захоплення, святковості, радості, подібної до щасливого сну, і навіть п'янкої пристрасті: «мовчання терпке, як молоде вино, глухе, як ніч; воно дає змогу подумати, уникнути недоречностей і двозначностей, адже, як писав Л.Вітгенштайн, «все, що взагалі можна висловити, можна висловити ясно; а про те, що не можна говорити, треба мовчати» [6, 541].

Назва роману «Дівчина з ведмедиком», де головна героїня (Зіна) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є «чоловічим символом, який утілює силу». Цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполита Миколайовича Варецького, головного чоловічого образу роману.

Отже, все проникна амбівалентність світу, втрата унітарності людського «я» та неперервні пошуки власної ідентичності стали однією з найважливіших проблем для людини XX століття, а отже однією з улюблених тем для письменників цієї епохи. Намагання продемонструвати в художніх творах розрив між зовнішнім і внутрішнім існуванням особи призвела до появи в літературі наскрізних образів тіні, двійника чи маски, яка приховує автентичне обличчя людини і так передає «подвійний», «ігровий» характер її життя.

У випадку з Петровим-Домонтовичем можна з певністю стверджувати, що функціональне навантаження відповідних образів тісно пов'язане з мінливою ідентичністю самого автора, з розщепленістю його свідомості.

Спроба адекватно осягнути проблему ідентичності особи обов'язково передбачає зосередження уваги на «іншому», який існує всередині кожної людини і стає причиною її внутрішньої «розшарпаності». Людина може Людина може усвідомлювати чи не усвідомлювати «я» та «іншого», але незаперечний факт, що «ніхто не ідентичний самому собі», «що буття не має тотожності», а «обличчя - це маски». Особа користується різними масками і ролями, прийнятими в суспільстві, але, ототожнюючи себе з тим, ким вона насправді не є, людина прирікає себе на «несправжнє існування».

3. Методичні рекомендації до вивчення творчості Домонтовича у середній школі

домонтович дівчина ведмедик роман образ

За новою програмою з української літератури для 5-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів для вивчення у передвипускному, тобто 11-му, класі пропонується роман Віктора Домонтовича (Петрова) «Доктор Серафікус». На вивчення відводиться 4 години. Роман «Доктор Серафікус» є новаторським для української літератури. Романи Віктора Домонтовича - «Доктор Серафікус», «Дівчина з ведмедиком», «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», попри зрозумілі відмінності, мають фундаментальну спільну рису. Всі вони належать до нового для української літератури типу інтелектуального роману. Український інтелектуальний роман - неординарне явище літературного процесу 20-х років ХХ століття, різні аспекти якого останнім часом досліджуються в літературознавстві. Одним із найперспективніших бачиться з'ясування екзистенціалістської моделі буття, що обумовлює вивчення філософської основи романістики, зокрема філософії екзистенціалізму. Інтелектуалізм був домінантою модернізму й художньої культури XX століття в цілому. Модернізм актуалізує у національному мистецтві культуру візії, міфів, фіктивних світів. Ламаючи стереотипи реалістичного мистецтва, він апелює до людської уяви, до культурного спадку минулих епох, до індивідуалістичного мислення та світосприйняття. Саме ці засадничі чинники зумовлюють характерність візійного простору раннього українського модернізму.

Інтелектуальний роман є, як правило, модерним романом зі своїм особливим дискурсом. Перша половина двадцятого сторіччя запалила в українській літературі безліч яскравих постатей. Вони творили в буремні роки змін та небезпек, щоб потім для багатьох поколінь читачів лишитися невідомими - або маловідомими. А дарма, бо життя декого з них саме по собі може стати романом - захопливо-шпигунським чи сентиментальним, а чи навіть філософським. І була постать, яка у своїй біографії об'єднала всі три жанри - це агент, коханець і науковець Віктор Петров-Домонтович.

Тому велику увагу треба приділити розумінню учнями естетичної природи модернізму та специфіки реалізації модерної картини світу та модерністичної стилістики у пропонованих до вивчення творах В.Домонтовича. Для ширшого вивчення інтелектуальної романістики В.Домонтовича пропонується урок позакласного читання для оглядового вивчення роману «Дівчина з ведмедиком».

Тема: В. Домонтович «Дівчина з ведмедиком». Система образів у романі. Інтелектуальний роман.

Мета: Виховувати в учнів потребу до самовизначення, толерантність. Розширити поняття учнів про творчість В.Домонтовича. Показати багатогранність і складність його творів. Навчати коментувати особливості образної системи. Розвивати вміння осмислювати проблеми, порушені в творі. Шліфувати навички аналізу образів головних героїв.

Хід уроку:

І. Оголошення теми, мети та завдань уроку.

ІІ. Актуалізація і корекція опорних знань учнів.

Модернізм у світовій і українській літературі - філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об'єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії. Дослідниця В. Агєєва окреслює кілька важливих рис українського модернізму:

переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб;

рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящим тощо);

ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

Перша половина двадцятого сторіччя запалила в українській літературі безліч яскравих постатей. Вони творили в буремні роки змін та небезпек, щоб потім для багатьох поколінь читачів лишитися невідомими - або маловідомими. А дарма, бо життя декого з них саме по собі може стати романом - захопливо-шпигунським чи сентиментальними, а чи навіть філософським. І була постать, яка у своїй біографії об'єднала всі три жанри - це агент, коханець і науковець Віктор Петров-Домонтович. Віктор Петров був «людиною розуму»- саме тією, що їх, за цитованим раніше визначенням Ю.Шереха, так бракувало тодішньому (і сьогоднішньому) українству. Відомий учений, автор багатьох публікацій, член гуртка неокласиків, він належав до найповажніших літературних постатей МУРу. Романи Віктора Петрова - «Дівчина з ведмедиком», «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Доктор Серафікус» попри зрозумілі відмінності, мають фундаментальну спільну рису. Всі вони належать до нового для української літератури типу інтелектуального роману. Український інтелектуальний роман - неординарне явище літературного процесу 20-х років ХХ століття, різні аспекти якого останнім часом досліджуються в літературознавстві. Одним із найперспективніших бачиться з'ясування екзистенціалістської моделі буття, що обумовлює вивчення філософської основи романістики, зокрема філософії екзистенціалізму. Інтелектуалізм був домінантою модернізму й художньої культури XX століття в цілому. Інтелектуальний роман є, як правило, модерним романом зі своїм особливим дискурсом.

Слово вчителя:

Одним із головних засобів образотворення в романі В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» є маскування. Функціонально процес маскування може відбуватися в різних модифікаціях. Велика увага приділяється автором діалектиці маски й обличчя, зокрема функціям ідентифікації та відчуження.

Безпосередній вияв маскування у романі - прагнення героя до зміни зовнішності, одягу що є свідченням особистісної невизначеності й прагненням приховати це від оточення.

Завдання учням:

Обговорити в групах типи образів масок в тексті роману. Кожна група отримає одну модель маски і має відстежити в тексті ситуацію її прояву. З короткою доповіддю від групи виступить спікер.

(Поділ на групи по 3-4 учні)

Група № 1

Маска-люб'язність\грубість спричинена бажанням персонажа утримувати свій авторитет на тому рівні, який уже прийнято суспільством і який реалізується через намагання персонажа бути невідповідним загальноприйнятому. Цей вид маскування яскраво втілений у образах Варецького (маска-люб'язність) і Зіни Тихменєвої (маска-грубість).

Група № 2

Маска-слово\маска-мовчання слугує способом самоствердження героя в соціумі. «Слова перетворюються в такі самі маски, як і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати прихованої істини чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитися до почутого». Цей вид маскування виявляється на прикладі образу Зіни Тихменєвої.

Група № 3

Маска-дія\вчинок, в результаті якого може відбуватися зміна ролей. Цей тип маски, який реалізується в грі, - характерна риса більшості героїв В.Домонтовича, котрі виступають носіями активного ігрового потенціалу. Наприклад, Зіна Тихменєва, керуючись думкою, що «роль дружини і матері вбиває свободу жінки», своїми вчинками (відмова від шлюбу з Варецьким і від шлюбу взагалі як від акту поневолення) продукує маску-вчинок - стає повією.

Група № 4

Маска-стосунки властива більшості персонажів. Вона функціонує в творах через формування суб'єкт-суб'єктних або суб'єкт-об'єктних взаємин. Прикладом цього виду маски є такі моделі стосунків:

Зіна - Варецький;

Варецький - Марія Іванівна;

Група № 5

Окрім зазначених, у текстах В. Домонтовича присутні й більш ускладнені види масок, як результат роздвоєння особистості, спричиненого кризою її ідентичності. Герой здатен продукувати в собі себе-іншого, і цей «інший» спроможний виривати людину з її особистої субстанції, переносячи її «Я» на інший рівень, на якому «двоосібне «Я» бачить себе з погляду іншого».

ІІІ. Осмислення та систематизація навчального матеріалу:

Аналіз образів-персонажів роману.

Образ Іполіта Варецького.

Завдання учням:

Побудувати асоціативне гроно, пов'язане з образом Іполіта Варецького та розшифрувати його.(Учні працюють в парах. Один делегат від пари дає коротку відповідь.)

Учень1

Іполіт Варецький приходить до родини Тихменєвих як вчитель для дочок Владислава Тихменєва. Його учениці старанно виконують завдання, працюють на заняттях. Він може заохотити дівчат до навчання. Але сприводу педагогічної поведінки Іполіта Миколайовича можна посперечатися, адже стосунки між вчителем і ученицею можуть бути тільки в межах етичних норм навчального процесу.

Учень 2

Іполит Михайлович Варецький - так звана людина твереза і практична, без фантазій - мало не божеволіє від своєї любові до Зіни. Його кохання виливається в «химери», «фантоми» «ілюзії», «фантазії», «галюцинації», «маячню», «ослаблі нерви»! Зіна - особа екстравагантна, ексцентрична і для нього та оточення незбагненна - пробуджує в Іполиті Михайловичі розуміння того, що людина не така проста і ясна, як це може комусь здатися. Щось нове, неясне прокидається в самому Іполиті Михайловичі під впливом незрозумілих стосунків з Зіною.

Учень 3

Назва роману «Дівчина з ведмедиком», де головна героїня (Зіна) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є «чоловічим символом, який утілює силу». Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполита Миколайовича Варецького.

Образ Зіни Тихменєвої

Завдання учням:

Підготувати ліричну сповідь літературної героїні від імені Зіни.

Образ батька та матері Зіни:

Визначте основні риси характеру матері, аргументуйте свою думку.

Як ви думаєте, чому матері так сподобався Іполіт Варецький? Чи були у них однакові погляди на життя?

Чи можна вважати, що Зіна не поважала свою матір?

Яким постає в романі батько Тихменєв?

Чи ідеалізує автор образ держслужбовця?

Чи були щирими стосунки між батьками і дочками Тихменєвими? Чи вони жили в окремих світах, а між ними нейтральна територія, де вони грають ролі?

Образ Лесі Тихменєвої

Завдання учням:

На основі власних спостережень змалювати риси характеру та вдачі Лесі, які відрізняють її від сестри.

Учень 1

Лагідна, слухняна, покірна дівчина, повна протилежність своїй емансипованій сестрі Зіні, не шукає ніякої свободи. Навпаки, Леся прагне вийти заміж, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка, тобто виконувати традиційно закріплену за жінкою соціальну роль.

Підведення підсумків аналізу образів у романі.

Розв'язання проблемного питання

Використовується інтерактивний метод «Займи позицію».

Порядок проведення:

У різних кінцях кімнати розміщуються плакати з протилежними позиціями щодо проблеми.

Після того, як учитель назве проблему, учні стають біля відповідного плакату, залежно від думки щодо обговорюваної проблеми. Посередині знаходяться ті, хто не визначився.

Дається кілька хвилин для підготовки та обґрунтування своєї позиції.

Вислуховуються різні точки зору по кілька учасників від кожної групи (учні обираються довільно, за власним бажанням).

Вислухавши різні точки зору, учитель запитує, чи не змінив хтось із учасників своєї думки, чи не перейти на іншу сторону. Якщо такі учні є, слід попросити їх обґрунтувати причини свого переходу.

Правила, що пропонуються учням:

Говорити по черзі.

Одночасно говорить тільки одна людина.

Не сперечатись між собою.

Перейти від одного плакату до іншого можна в будь - який час. Але потрібно бути готовим пояснити причини зміни своєї позиції.

Вислуховувати аргументи та ідеї інших.

Визначення проблематики твору.

IV. Підведення підсумків уроку.

V. Домашнє завдання: вміти аналізувати проблематику роману В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком».

Висновки

Однією з найяскравіших постатей першої половини двадцятого сторіччя в українській літературі був Віктор Петров. Він підписував свої твори трьома іменами: Віктор Петров, Віктор Домонтович і Віктор Бер. Два останні вмерли одночасно з його зникненням з Німеччини. Критичні статті Петрова з української літератури, теоретичні праці з різних галузей, від антропології до філософії, а також інтелектуальна проза витворюють унікальний в історії української культури дискурс. Його унікальність полягає навіть не в окремих ідеях, а в послідовності й цілісності всієї інтелектуальної парадигми.

В. Домонтович став відомий читачам 1928 року, коли побачила світ його перша повість „Дівчина з ведмедиком». Повість ця мала успіх у читачів, але партійна критика накинулася на неї з люттю й несприйняттям. Роман «Дівчина з ведмедиком» належить до списку романів інтелектуального розпису. Віктор Петров був «людиною розуму»- саме тією, що їх, за визначенням Шереха, так бракувало тодішньому (і сьогоднішньому) українству.

Петров-теоретик має свою тематику. В її центрі: «наш час», характеристика культурно-історичних епох, особливості сучасного мистецтва, нарешті, наскрізна тема, яка пов'язує всі попередні, - загальна криза сучасної цивілізації, філософії та мистецтва.

Романи Віктора Петрова - «Дівчина з ведмедиком», «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Доктор Серафікус» попри зрозумілі відмінності, мають фундаментальну спільну рису. Всі вони належать до нового для української літератури типу інтелектуального роману. Український інтелектуальний роман - неординарне явище літературного процесу 20-х років ХХ століття, різні аспекти якого останнім часом досліджуються в літературознавстві. Інтелектуалізм був домінантою модернізму й художньої культури XX століття в цілому. Інтелектуальний роман є, як правило, модерним романом зі своїм особливим дискурсом. У своїх розвідках учені застосовують чимало нових методологій щодо аналізу інтелектуальних романів, зокрема активно залучаються такі аспекти їх дослідження, як феміністичний, психоаналітичний, міфо-поетичний. Серед екзистенціальних модусів, які відіграють центральну роль у філософському сприйнятті аналізованого твору, літературознавці виділяють такі, як абсурдність буття, відчуженість, самотність, нещирість, нездійсненність сподівань, відповідальність особистості за власне існування, вибір між раціональним / ірраціональним, духовним / тілесним началами людської екзистенції тощо. Хоча романи Петрова явно доміновані думкою, а бажання автора прямо висловитися щодо низки проблем становило могутній фактор впливу на художню структуру, вони водночас були творами з любовними сюжетами, отже - психологічними.

Письменник, описуючи героїв, обирає для своїх романів переважно тип інтелектуала-науковця - педанта, раціоналіста, нудного сірого чоловіка із проблемами в особистому житті, нездатного спілкуватися з жінками, жити нормальним життям і утворити сім'ю. Загалом, персонажі Віктора Домонтовича подекуди направду епатажні у своїх розмислах про патріархальний шлюб. Так, сімнадцятирічній дівчині Зіні із «Дівчини з ведмедиком» нестерпна сама думка про шлюб, і для того, щоб уникнути заміжжя, вона збезчещує себе з двірником.

Герої інтелектуального роману В. Домонтовича живуть у Києві 20-х років у часи НЕПу, українізації, безробіття (а також дедалі більшого політичного тиску режиму, про що не згадується), працюють на курсах, заводах в університеті, лабораторії, літературній організації, однак водночас вони вирвані зі свого часу й зосереджені на екзистенціальних проблемах людського існування.

У Петрова психологізм придушений інтелектуалізмом, колізія навколо почуття нагадує алгебраїчну задачу, яка в контексті людського життя може бути вирішена правильно, а може й не бути розв'язаною. Герої Петрова здебільшого правильної відповіді не знаходять. Усі герої переживають цілий спектр екзистенціальних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз. Найбільше мучить їх нудьга, відчуття марності зусиль, беззмістовності життя. Нудьга їх роз'їдає, про нудьгу вони міркують. Ідейно-творчою рисою персонажів В.Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв. Взагалі, для системи образів прозового доробку В.Домонтовича не є характерним поняття типу. Його герої наділені індивідуалізованими характерами. Кожен з них - сповідник особистої моралі, яка так чи інакше є запереченням загальноприйнятих норм суспільства. Як правило, «нестандартні» характери зображуються поряд із стандартними з метою увиразнення контрасту. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності.

Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви: неврівноваженій, емансипованій, прямолінійній Зіні, сповідниці антипатріархальності, протиставляється спокійна, скромна, тактовна Леся, яка прагне вийти заміж, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка, тобто виконувати традиційно закріплену за жінкою соціальну роль. У романі «Дівчина з ведмедиком» в осмисленні проблеми жіночої екзистенції відіграє важливу роль образ Зіни Тихменєвої. «Відвойовуючи» в «Іншого» право на жіноче самовираження і свободу, Зіна як «нова» жінка «бунтує» проти дотримання усталеного розподілу гендерних ролей у суспільстві. У зв'язку з цим вона заперечує ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася «другою статтю», залежною істотою по відношення до чоловіка. Одна з форм самовираження персонажів В.Домонтовича - протест. Зіна Тихменєва не вписується в норми доброчинних звичаїв свого середовища, бунтує проти традиційно усталеної моралі щодо шлюбу. Її бунт за суттю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. Таким чином, актуальним є застосування до героїв В.Петрова-Домонтовича означень на кшталт «персонаж-симптом» персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Персонажем-симптомом є Іполит Миколайович Варецький, групи персонажа-тенденцї і персонажа-симптома належить Зіна Тихменєва.

Образи, створені в романі «Дівчина з ведмедиком» містить у собі такі елементи нової модерністської традиції, як усвідомлення самотності власного існування у місті, туга, почуття ірраціональної вини, пригніченості, зневіра в гуманістичних цінностях. Автентичність особи поставлено під сумнів, адже її приховують численні маски, що вносять інакшість в ідентичність людини. Маска - одна з ключових ознак експериментальної прози 20-х років ХХ століття. У контексті прозопису Віктора Петрова-Домонтовича модифікація характерів топосом маски є основним засобом образотворення. Ідейнотворчою рисою персонажів В.Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв. Ідейнотворчою рисою персонажів В.Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв, які опинилися перед проблемою «вільного» вибору.

За новою програмою з української літератури для 5-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів для вивчення у передвипускному, тобто 11му, класі пропонується роман Віктора Домонтовича (Петрова) «Доктор Серафікус». Для ширшого вивчення інтелектуальної романістики В.Домонтовича пропонується урок позакласного читання для оглядового вивчення роману «Дівчина з ведмедиком».

Список використаної літератури

Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. Київ, 1994.

Астаф'єв О. Реляція «реальність - сон» у поезії модернізму // Слово і час. - 2002. - № 9.

Агеєва В. Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. - К.: Факт, 2006. - 432 с. - (Сер. «Висока полиця»).

Агеєва В. Модерна героїня в романістиці В.Домонтовича // Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. - К.: Факт, 2003. - С.227-245.

Агеєва В. Мовні ігри Віктора Домонтовича // Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. - К.: Критика, 2000.

Барт Р. Гул языка // Барт Р. Избранные работы : Семиотика: Поэтика / сост., общ. Ред. И вступ. Ст. Г.К. Косикова. - М. : Прогресс, 1989. С. 541.

Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред.. м. Зубрицької. - Львів : Літопис, 2002. С. 125.

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. - С.180.

Бойко Ю. «Невеличка драма» В. Підмогильного на тлі дійсності 20-х років // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер'ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О. Галета. - К.: Факт, 2003. - С.313-331.

Боярчук О. «Неокласична» проза Віктора Домонтовича як різновид модернізму // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології : зб. Наук. Праць. - Рівне, 2001. - Вип. Х.

Боярчук О. Експериментальна проза 20-их років ХХ століття: Жанрово-стильові модифікації (В.Домонтович, А.Любченко, М.Йогансен) Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Київ - 2003.

Вітгенштайн Л. Філософські дослідження. - К.: Основи, 1995. - С.22.

Вайхсельбаум Г. Георг Тракль і прорив у модерн // Ідентичність художнього простору. Георг Тракль у контексті часу, традиції і діалогу культур / упор. Т.Гаврилів. - Львів : ВНТЛ-Класика, 2005. - С.21.