Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

Дипломна робота

Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада»

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
• Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»
• Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»
• Висновки
• Список використаних джерел
• Вступ
• Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток літератури, мистецтва, мови, науки та української культури загалом. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.
• Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша - неоднозначна, суперечлива. «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.» - так відгукнувся про нього І.Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.». Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. -- Т. 41. -- К.: Наук. думка, 1984. -- с. 307.
• Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою - його ім'я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно і займає належне йому вагоме місце.
• Постать Пантелеймона Куліша майже епохальна. Життя й різнобічна літературна діяльність письменника перебували під глибоким впливом національно-визвольного руху в середині і в другій половині XIX ст.
• Письменник належав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичною їхньому політичному світогляду. Твори П.Куліша не тільки виражають певні ідеї, а й акумулюють у собі результати пізнання життя, становлять собою художнє узагальнення дійсності.
• Світ поетичних образів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від його політичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальність життя, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша 40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережна відданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттям суспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високого призначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало для П.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.
• П.Куліш - художник соціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї уваги суспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризувати розвиток людини й суспільства як природний історичний процес.
• У багатьох творах П.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становлення романтизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. Він почав інтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов'янських народів.
• Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору.
• Романтизм (франц. Romantisme) - літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники - німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво.. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву.
• Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не «голова», а «серце» визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами.
• Український романтизм охоплює період 20 - 60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 - 1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років.
• Український романтизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями з аналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні й національні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземних поневолювачів.
• Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму - у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо - у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства». Чижевський Д. Історія української літератури. - К.: Академвидав, 2003. - с. 427.
• Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.
• Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжі душею», «чисті серцем». Це - Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися». Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим «городам и порядкам». Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах, ч. 1. Лекційний курс: Навчальний посібник -- Львів, 2007. -- с. 67 -- 76.
• Вихідна теза Куліша - негативне оцінювання цивілізації. «Цивілізація - це те ярмо, нав'язане насильством ззовні... вона чужа своєнародному, не природня й їй бракує простоти», - твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Куліш вважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціального розшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національної ідентичності.
• З селом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов», «честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення до батьків». Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій. А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним для української свідомості, є умовою майбутнього існування Жулинський М. Г. Із забуття -- в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. -- с. 43-66.
• Для філософії романтизму Куліша, минуле - не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор, мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблеми буття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісної національної самосвідомості.
• Багатогранна діяльність П.О.Куліша завжди привертала й привертає увагу дослідників-істориків, літературознавців, фольклористів, педагогів, а в наш час і українознавців.
• І це не випадково. Бо в його доробку підняті такі пласти буття українського народу, які можуть бути асоційовані не лише у вузько професійному спектрі, тобто в розвитку, скажімо, фольклору, філології, народознавства, політиці, а й цілісному баченні і пізнанні українського народу та його країни. П.Кулішу, як і самому життю, завжди було тісно у вузько визначених межах діяльності. Він вболівав за народ, який хотів бачити повнокровною нацією серед інших європейських націй і якому намагався слугувати своєю творчістю.
• Служіння народові в будь-якій галузі - у науці, літературі, освіті - для нього завжди було головним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти. П.Куліш намагався «по змозі своїх сил, - за словами І.Франка, - відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним» Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. -- Т. 41. -- К.: Наук. думка, 1984. -- с. 315., незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.
• Дбаючи про розвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший український фонетичний правопис, який справедливо названо його ім'ям - «кулішівка». Вона, «кулішівка», стала основою пізнішого українського правопису у Східній Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. На основі «кулішівки» були підготовлені його «Записки о Южной Руси».
• Вболіваючи за освіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них «Граматку» - український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). «Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленую попами невольничью голову» Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. - К., 1971. - Т. 5. - с. 156., - записав у «Щоденнику» від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши «Граматку» П.Куліша.
• П.Куліш добре розумів значення мови в житті народу, тому в «Зазивному листі до української інтелігенції» закликав забути про класове розмежування в ім'я збереження рідного слова - «цієї скарбниці нашого духу». «До гурту паненята з мужичатами!» - закликав письменник. «Зазивний лист» був його відповіддю на сумнозвісний Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українською мовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави та читання.
• П.Куліш також палко захищав право на національний розвиток, зокрема право на існування й розквіт української літературної мови. Він пише «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність», в якому наголошує: «Українська словесність - діло велике - се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому людський розум повернути». Надзвичайно шанобливо відгукується він про Шевченка, прославляючи «Кобзар» за його мовні надбання.
• Великою справою Куліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світової культури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджує М.Грушевський «...культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою» Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К., 1992. - с. 119.. У Куліша було велике бажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує свої останні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліш також закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурного відродження України.
• П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки» (1862р.), «Хуторна поезія» (1882р.), «Дзвін» (1893р.), «Хуторні недогарки» (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.1. Прозові твори. Поетичні твори.
• Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них - «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.
• Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п'єси - «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.2. Поеми. Драматичні твори.
• Творча спадщина П. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки, мемуарні нариси - не завжди рівні, подекуди надто суб'єктивні, але позначені невпокоєністю духу «гарячого Панька Куліша» (так письменник називав сам себе). Взагалі, означення «вперше» застосовано до чималої частини Кулішевої діяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:
• Я не поет і не історик, ні!
• Я - піонер з сокирою важкою. Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 року: Роман// Передм. М.В. Стріхи. - К.: Котигорошко, 1993. - с. 6.
• Тут письменник трохи лукавив - він був першорядним поетом і надто суб'єктивним, але неординарним істориком.
• Пантелеймон Куліш увійшов в історію нового українського письменства як один із засновників літературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повинна правдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідного народу.
• Свого часу Віктор Петров так охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть - ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.» Жулинський Микола: Із забуття - в безсмертя // Просвіта - К., 1990. - с. 60.
• Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність особистості Куліша зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей.
• Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сили, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам'ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення.
• Проза в творчій спадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутків Куліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автора історичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.
• В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року, коли в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» опублікував свої «Малороссийские разсказы», написані ще 1839 року - саме цю дату вказує автор. Це два оповідання - «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе». Критика зустріла молодого прозаїка прихильно.
• 1841 року у тому ж «Киевлянине» опубліковано «повість за народними переказами» «Огненный змей» (написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масиву тогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати, вдала.
• 1843 року в «Москвитянине» надруковано оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписано криптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів - характерною є манера оповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті «Огненний змій».
• Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.
• Характерним прийомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканину творів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі «Михайло Чарнишенко», який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповідання про чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття, характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті «Алексей Однорог» письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу над гирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда про золоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментом оповідання-ідилії «Орися». П.Куліш написав також дві казки: «Циган» та «Пів півника», у яких фантастичного елемента нема.
• Крім цього, Куліш написав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також із прозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган», «Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання «Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад» та інші.
• Дуже прихильно ставився Куліш до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи на український ґрунт принципи сюжетної побудови «Одіссей» Гомера, роману В.Скотта «Уеверлі, або шістдесят років тому.» Особливо виразно поетика історичного роману В.Скотта проглядається в соціально - історичному романі «Чорна рада». У цій «Хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалися у Ніжині 1663 року.
• На думку А. Б. Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собою піднесення української прози на новий, вищий рівень, є «Чорна рада» -історичний роман - хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський - у художньому Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. - К.: Міжнародна фінансова агенція,
• 1997. - с. 154..
• Я. І. Дзира у вступі підготовленого ним видання «Літопис Самовидця» стверджує, що роман Куліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток і водночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. - «Літописі Самовидця» Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. -- Київ: Наукова думка, 1971. - с. 8., про що й сам признався в епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М. Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису Самійла Величка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписував їх, популяризував опубліковані видання, зокрема й «Літопис Самовидця», дав йому назву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердили дослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик Роман Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).
• У 1928 році найавторитетніший дослідник літопису Граб'янки М.Зеров аргументовано довів, що прототипом одного з головних героїв «Чорної ради» полковника Івана Шрама послужив козацький полковник Іван Попович, зображений Р. Ракушкою-Романовським.
• Про те, що сюжет «Чорної ради» запозичено з «літопису Самовидця», у 20-30-х роках, коли вперше в Україні з'явилося вісім видань роману, не забували нагадати й літературознавці М.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк, В.Петров, М.Петровський та інші. Творчість П.Куліша, його громадська, культурницька, видавнича діяльність високо оцінена літературознавством. Іван Франко у праці «Михайло Грабовський, його критичні листи і політична поезія», розглядаючи творчу діяльність П.Куліша, зупинився на її значення в українській літературі і визначив, що письменник є корифеєм української літератури, фундатором національної свідомості. Франко І.Я. Michal Crabowski, jeg pisma krytyczne I pojecia polityczne // Зібр. творів: У50 т. - К., 1982. - Т.33. - с. 293.
• М. Жулинський, досліджуючи життєвий і творчий шлях П.Куліша, у праці «Із забуття - в безсмертя», розкрив аспект значення внутрішнього світу письменника, його думки про людське серце, про місце людини на землі, що на нашу думку, дає можливість краще зрозуміти підґрунтя творів письменника. Жулинський Микола: Із забуття - в безсмертя // Просвіта - К., 1990.
• На думку Яценка М.П., творчість П.Куліша становить інтерес із точки зору використання образу автора - оповідача. Історія української літератури ХІХ ст. У 3 кн.: Навч. посібн. // За ред. М.Т. Яценка. - К.: Либідь, 1995. - Кн. І. - 368 с.
• Монографія Д.Дорошенко «Пантелеймон Куліш» складається з двох основних частин. В першій подається огляд життя і діяльності П. Куліша. У свою чергу, цю частину поділено на п'ять розділів, відповідно виділеним періодам життя П.Куліша. В другій частині Д.Дорошенко подає «Огляд важніших літературних і наукових творів П.Куліша». Цю частину поділено на десять, розділів, кожен з яких присвячено окремим ділянкам творчості П.Куліша. Так, перед читачем постає поет-лірик і поет-епік, драматург, повістяр, критик, історик, публіцист, етнограф, перекладач Біблії та європейських класиків. Окрему увагу дослідником приділено ґенезі поглядів П.Куліша на українську історію, культуру та окремих українських діячів. Наукова цінність полягає праці, що монографія повно висвітлила тему і на свій час була одинокою в українській науковій літературі, що повністю обіймала життя та діяльність П.Куліша.Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників ІУ. - Київ: Українознавство, 1996. - с. 207.
• Аналіз роману «Чорна рада» зроблений Миколою Зеровим у статті «Куліш: «Чорна рада», де детально розкриває нам зміст назви цього роману, дає огляд реальних історичних подій, на основі яких був написаний роман, тим самим дає можливість краще зрозуміти перетворення цих подій у роману П. Куліша «Чорна рада». Зеров М. Твори в двох томах. -- К.: Дніпро, 1990. -- с. 196-203.
• Найдовершенішим прозовим твором П.Куліша, класичним здобутком української літератури є історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», як правильно вважає Є. Нахлік, і доводить це у монографії «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель». Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. - К.: Український письменник, 2007. - 390 с.
• У статті «Концепція української духовності у творчості П.Куліша» виданої у збірнику статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, в контексті загальноєвропейських літературних традицій розглядаються основні тенденції мистецької еволюції письменника, починаючи від ранніх оповідань і закінчуючи творами останніх десятиліть. Визначаються чинники, що сприяли активному використанню у творчості Куліша форм та образної системи англійських митців: В.Шекспіра, Дж.Байрона, В.Скотта, Ч.Діккенса. Концепція української духовності у творчості П.Куліша //Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції .- Івано-Франківськ, 1997. - с.52-54.
• Стаття «Концепція «природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша» розкриває літературні зв'язки філософії романтизму Куліша, його бачення «природної людини», в співставленні з філософією Руссо. Концепція “природної людини” Ж.-Ж.Руссо і “хуторська філософія” П.Куліша // “Франція та Україна”: Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної Конференції . - Дніпропетровськ, 1997. - Т.1. - Ч.2. - с.41-43.
• В статті «Пантелеймон Куліш» навчального посібника «Історія української літератури XIX століття» за редакцією академіка М. Г. Жулинського розглянуто літературний процес в Україні 60-90-х років XIX ст. Проаналізовано розвиток реалістичних і натуралістичних тенденцій, особливо виокремлено літературний портрет П. Куліша. Історія української літератури XIX століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. - К.: Либідь, 2006. - 712 с.
• В вступній статті Миколи Жулинського «У праці каторжній, в трагічній самоті (Пантелеймон Куліш)», що поміщена в книзі П. Куліш «Твори» (видання 1989 р.) подано основні біографічні моменти життя письменника, а також головну увагу приділено відображенню світогляду та життєвого шляху П. Куліша в його поетичній творчості. Жулинський М.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті // П. Куліш твори в 2 Т. Т. І. - К. : Дніпро, 1989. - с. 5-30.
• О. Гончар в статті «Роман «Чорна рада» П. Куліша» оцінює Пантелеймона Куліша як одного з найактивніших діячів українського суспільно-культурного руху 40-90-х років XIX ст. Автором осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, він аналізує вклад Куліша в розбудову української культури й літератури, в утвердження загальнолюдських гуманістичних цінностей. Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша // Слово і час. - 1992. - № 9. - с. 3-11.
• Із публікацій останніх років треба виділити статтю Ігоря Сюндюкова «Український бунт Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни». Тут автор аналізує історичне тло роману П. Куліша, зв'язок подій роману із реальними історичними подіями. І. Сюндюков не шукає прямих аналогій і з сучасністю, хоча певні паралелі наведені. Доречно йдеться в статті і про загальні моральні цінності, які хотів донести до нас П. Куліш. Сюндюков І. Український бунт. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни // День. - 11 червня, 2007. - с. 5.
• Також цікавою є аналітична стаття Кравченко В.О. «Пантелеймон Куліш - автор першого українського історичного роману», у якій осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, співставляються думки відомих літературознавців про внесок письменника в розбудову жанру. Вказано тут і на новаторство проблематики твору. Кравченко В.О. Пантелеймон Куліш - автор першого українського історичного роману // Вісник Запорізького державного університету, 2002. - №2. - с. 15 - 19.
• На сучасному етапі українського літературознавства учені все частіше звертаються до вивчення творчої спадщини П. Куліша, осмислення його ролі в розвитку національної літератури. Протягом останнього десятиліття визначено головні напрямки вивчення творчості письменника: системний об'єктивний аналіз творчості, критичний перегляд доробку науковців попередніх років, новітня інтерпретація художніх творів, осмислення й актуалізація історіософських поглядів Куліша, введення в науковий обіг нових текстів (художніх, епістолярних, мемуарних), накопичення, верифікація та систематизація фактографічного матеріалу. Оскільки в радянські часи творчість письменника не вивчалася, то цілком зрозумілим стає великий інтерес до неї, який з'явився з часів незалежності України. Оскільки ще залишилися не вивченими деякі аспекти і теми, пов'язані із постаттю письменника, то тема дипломної роботи є актуальною.
• Мета роботи - розкрити ідейний зміст, проблематику, образи роману «Чорна рада» П.Куліша, головну увагу зосередити на відображенні української нації, на рисах менталітету українців, що виявляються у творі.
• Поставлена мета обумовила вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:
• · проаналізувати проблематику роману під кутом зору досліджуваної проблеми та історіософії письменника;
• · проаналізувати особливості осмислення проблем національної історії у романі «Чорна рада»;
• · дати характеристику черні та образів персонажів твору «Чорна рада», як носіїв українського менталітету.
• Об'єкт дослідження - текст роману «Чорна рада» П.Куліша
• Предмет дослідження - проблема української нації означеного твору.
• Джерельною базою для написання цієї дипломної роботи послужили: художні тексти - проза П.Куліша, науково - критична література про письменника, а також науково - теоретичні праці, пов'язані з розвитком романтизму в українській літературі та характеристикою українського менталітету.
• Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дослідженні використано: системного, описового методів, методу аналізу художнього тексту, а також прийоми образного та ідейно-естетичного аналізу творів письменника.
• Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
• Пантелеймон Куліш був яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якого спрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народу збагачення його культури і науки, утвердження життєздатності і права української мови засобами культурницького поступу, був Пантелеймон Куліш. Свою місію П. Куліш вбачав у тому, щоб підняти українську націю із духовного занепаду і виховати українську людину. Саме духовністю й одухотвореністю, гарячковим пошуком істини позначений життєвий і творчий шлях письменника.
• Саме П. Куліш як прихильник державності вперше в українській літературі пов'язує ідею України з культуротворчими процесами, пояснюючи це тим, що без розбудування національної культури неможливо виробити елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійний компроміс із самодержавством, пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднатися навколо ідеї культурної цивілізації українського народу.
• Отже, ідея України й культури, передусім національної, стають метою і засобом письменницької діяльності, а минуле України - домінантним зосередженням його творчих та наукових інтересів і зусиль, зумовлюючи цим україноцентричну спрямованість основної частки письменницької і наукової діяльності, проблематики творчості, яка залишається й досі актуальною. Зокрема, тема України, її минуле, сучасне, прийдешнє, шляхи оновлення - ці грані ніколи не залишали П. Куліша байдужим Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. - К.: ЛЕСЯ, 2000. - с. 84..
• Появі «Чорної ради», цієї енциклопедії національного буття, передувало глибинне дослідження козацьких літописів XVII - XVIII ст.
• Орієнтація на Україну - це не примха тогочасної моди, а внутрішня, душевна потреба літератора і вченого, що зумовлюється впливом як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів, які з часом набувають ідейно-теоретичного рівня.
• Історія і література - це нерозривні сфери людського буття і мислення. Словесний мистецький твір репрезентує зсередини складні суспільно-політичні процеси, історичні факти через окремі людські долі у художньому світлі.
• Але перш ніж почати аналізувати роман П. Куліша, звернемося до історії, для того, щоб було зрозумілою історична тканина твору та пов'язані з нею реальні факти.
• Руїна. Період національного «самогубства» України. Період братовбивчих війн нескінчених зрад, суспільного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби під час повстання 1648 р та Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Деякі історики вважають, що саме в цей період своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливість об'єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.
• Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.
• З часом усім демократичним здобуткам з'явилась загроза з боку української знаті та реєстрової старшини, які хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знать. В розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячого елементу з вигнаної польської шляхти на українську знать. Займаючи високі пости, маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільстві вони використовували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального достатку. Державні посади починають передаватись спадково. Як вихідці з старшини, гетьмани сприяли зосередженню влади в її руках, спираючись на її підтримку. Такий стан речей задовольняв й іншу впливову силу - українську православну церкву, якій було надано широкі права, а також щедра законодавча та матеріальна підтримка.
• Але поступово починають з'являтися перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вольностей, здобутих в боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь була ворожою і досить агресивною. Прірва між правлячою верхівкою та простим народом стає все більшою та більшою.
• Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представників правлячої знаті до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах. Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. - К., 1991. - Вип. 25.- с.143 - 144.
• Після смерті Б. Хмельницького і відмови від гетьманства його сина, у 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня 1659 року у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського.
• В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміють як козацькі верхи та знать, так і духовенство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам'яті якого ще не зажили болючі рани польського панування.
• Досить сильну опозицію виявили запорожці, ображені за їх ігнорування в прийнятті досить важливих рішень, але насамперед за те, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви почали надходити доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, який мав амбітні плани самому стати гетьманом. В цих доносах Виговського звинувачували в пропольських симпатіях та в намірах «продати» Україну Польщі. На вимогу Москви було скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, що вона провалить Виговського. Як представник царської корони на Раді присутній був боярин Богдан Матвійович Хітрово. Та незважаючи на всі заходи з боку Москви, Виговського було обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводств в Ніжині, Переяславі та Чернігов. Відразу після закінчення Ради боярин Хітрово направляється до Полтави та намовляє Пушкаря підняти проти Виговського повстання.
• У кінці 1657 року той збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч «гультяїв», наймитів. Під Полтавою він розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговського під тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців, а з ними й М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. - К., 1991. - Вип. 25. - с.144. .
• В загальному ж плані на Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялась до Польщі, а - селяни та міщани до союзу з Польщею відносились напрочуд ворожо: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски тощо. Та неминучість розриву з Москвою була очевидна.
• Врешті українські та польські дипломати досягають компромісного рішення. 16 вересня 1658 року у місті Гадяч І. Виговський укладає з Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат. Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю.Немирич, була така: три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство Руське» входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надається широка автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча - гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», і якого затверджує король. Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію - 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження традиційних прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалась до шляхетського стану. Польські війська не мають права переходити кордон без запрошення гетьмана, а якщо переходять то вступають під його команду. В Україні скасовується унія. Обидві релігії - римо-католицька та православна - визнаються рівноправними. Засновуються два університети, колегії, школи, друкарні.
• Але все це так і залишилось тільки на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну з Москвою. Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Майже 150 тисячна московська армія під командуванням князя Трубецького та Ромодановського окуповує Україну. Виговський за допомогою союзників - татар, поляків та німців 28-29 червня під Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московського боярства, татари захоплюють в полон та страчують князя Пожарського. Москву охоплює паніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувати війну. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинський протопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому доноси на Виговського. Проти гетьмана виступають старі полковники: Золотаренко, Сомко, Ціцюра. За час зворушень гине близько 3 тисяч українців. В жовтні 1659 року Іван Виговський скликає в Германівці Генеральну Раду і складає перед нею булаву.
• Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історії України як видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Всередині країни певні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі. Тай не треба забувати, що з усіх боків молоду козацьку державу оточували країни - хижаки, які й уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежної держави вже становило загрозу. Шкуть П. Трактування питань національної історії та культури в романах. «Чорна рада» Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького// Укр. мова та літ. в школі. - 1999. - № 4. - с. 30.
• Як стверджують автори літературознавчого словника-довідника, «роман історичний - побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії». У ньому «історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - з художнім вимислом, справжні історичні особи - з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи» Літературознавчий словник-довідник / Гром'як Р., Ковалів Ю., Терешко В. - К: Академія, 1997. - с. 201..
• Що ж стосується роману П. Куліша «Чорна рада», то, насамперед, треба зауважити, що сутністю історичного твору є художньо-естетичні осмислення історичного факту, його белетризація, тобто, взаємодія художньої та історичної інформацій. Історична інформація (наукова правда) як система певних історичних факторів уводиться автором у тканину художнього твору і відображається у світі індивідуальних художньо-естетичних поглядів. Важливим при цьому є історичне знання як складник авторського мислення, оскільки письменник вільно оперує фактами, добре знає документи, прагне переосмислити історію на художньому рівні. Ці факти спричинюють цілу низку питань, пов'язаних з потрактуванням художніх текстів історичної тематики.
• Здобутком Куліша як першого українського романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,-- рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першого розділу всім розвитком сюжету.
• Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія -- показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що й призводить до драматичного конфлікту.
• Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних Дніпрових порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він -- у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом чи в дорозі, у відступах-роздумах самого автора. «Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні... Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю» (с. 46).
• Повне розуміння таких текстів - справа непроста. Інформативність її не обмежуються фактами, що лягли в основу твору. Вони не просто взяті із життя, а відібрані з безконечного потоку життєвих явищ. Критерії цього відбору зумовлені соціальними і політичними реаліями суспільства, в якому живе автор, тенденціями суспільного розвитку, взаємодією течій і напрямків у літературі та мистецтві, можливостями доступу до джерел інформації, освітньо-культурним рівнем, світоглядом і навіть особливостями вдачі письменника. Усі ці фактори формують авторську концепцію - те, заради чого написано твір.
• Специфічні труднощі пов'язані ще й з тим, що у текстах переплітаються суспільні тенденції змалювання доби, ідейні віяння часу написання твору, переконання автора, а також проблеми сучасності, спроектовані на особистість читача. Характерний приклад - трактування подій періоду Руїни у творі П.Куліша «Чорна рада» (XIX ст.).
• В історичних поглядах П.Куліша проглядається виразна тенденція до злиття «вальтерскоттівського» (історіографічного) і «гоголівського» (фольклорно-поетичного) типів художнього історизму, що означало не просто конкретно історичний підхід до аналізу фактів історії, а й естетичне осмислення і концептуальний їх виклад у тісному поєднанні з творчою фантазією автора у відтворенні історичного духу, колориту.
• Пантелеймона Куліша цікавили не тільки справжні, конкретні історичні події і факти, а, головним чином, відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичній творчості, в свідомості народу. Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров). - Львів. - 2002. - с. 49.
• В епоху романтизму, що був також своєрідною відповіддю на прискорення попереднього суспільного розвитку, ломку старих феодальних порядків, народ як головний суб'єкт історичного життя з усім притаманним йому комплексом уявлень, звичаїв, культури і мови опиняється в центрі всіх форм суспільної свідомості, стає головною рушійною силою і таким же аргументом у боротьбі пригноблених націй за самостійне існування. Саме на цьому тлі й відбувається процес поєднання в творчості П.Куліша історії, етнографії, фольклористики, літератури із суспільно-політичною концепцією вільного розвитку етносу Нахлік Є. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. - К., 1988. - с. 45..
• За свідченням самого П.Куліша, саме збірники українських народних пісень М.Максимовича пробудили в ньому справжнє синівське почуття до України, зумовили зовсім новий напрям у його діяльності, надихнули на працю: збирати, вивчати фольклорно-етнографічні матеріали з метою не дати їм загинути в історичній пам'яті народу, донести до широкого загалу забуту славу діянь дідів і прадідів наших.
• Безпосереднє знайомство П.Куліша з українським побутом і народною творчістю, різні матеріали, зібрані ним, послужили джерелом його творчої праці. В критичній літературі неодноразово висловлювалась думка про те, ніби звернення П.Куліша до історії України, її побуту пояснювалось виключно відгуком на той інтерес до фольклорних й етнографічних матеріалів, який панував у той час у літературних і суспільних колах. Таке пояснення є слушним тільки частково.
• Ґрунтовне ознайомлення П.Куліша з тогочасними історіографічними джерелами («Історія Русів», «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Літописне повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана, географічний опис Чернігівського намісництва О.Шафонського) переконало письменника в тому, що історичні джерела порівняно з народнопоетичною творчістю є надто однобічними, черствими і прозаїчними. Інтерес П.Куліша до історії розвивався в дусі того фольклорного романтизму, цінність для якого мали не стільки достовірні історичні деталі й події в їх соціально-політичній сутності, скільки самий «дух» епохи, народний погляд на події, народна психологія. Мандруючи по селах, юний Куліш з душевним хвилюванням натрапляв у спогадах сучасників на релікти й пояснення життя минулих поколінь.
• «Тут етнографія зливалась для мене в одну науку з історією, а історія розвінчувалась у своїх етнографічних наслідках, - писав Куліш. - Наші кабінетні люди, повторюючи один другого, кажуть, що в Малоросії не зосталось майже ніяких пам'яток старовини, та сам народ - такий пам'ятник свого минулого життя, котре краще будь-якого твору мистецтва вводить нас у пізнання того, як він існував до теперішнього моменту. Потрібно тільки вдивитися в моральний його образ, котрого розсіяні риси збирає і пояснює для нас етнографія.» Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. - К.: ЛЕСЯ, 2000. - с. 54.
• Пильну увагу П.Куліша привертали до себе не самі по собі фольклор та етнографія. Його найбільше цікавило народне життя: «Легенди про історичні особи і події, уникаючи точних дат і фактів, - писав він, - тим не менше цікаві для історика-етнографа, як щире вираження способу думок народу і погляду його на свою власну історію. Не взявши до уваги того й іншого, ми не проникнемо в найтаємничіші причини історичних явищ в Малоросії і, відтворюючи події народного життя, будемо, так би мовити, ковзатися по поверхні. Кожний, хто хоч скільки-небудь знайомий з історією Південно-Руського племені, згодиться, що записані мною легенди і повір'я в багатьох місцях більше чи менше суперечать тим поняттям про тутешній народ, котрі він склав у своїй голові (свідомості) за творами літописців і істориків.» Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. - К.: ЛЕСЯ, 2000. - с. 56-59.
• Чим глибше вивчав П.Куліш історичні джерела, тим відчутніше й наполегливіше його думка зверталась до народу, його побуту, поезії. Деякі історичні джерела засвідчували, що народ мовби стоїть осторонь своєї історії, дивиться на неї, як на щось, «що відбувається поза ним.»
• Становленню такого типу історизму П.Куліша (зокрема, теорії «споконвічного демократизму»), крім уважного вивчення самих фактів історії України, сприяло також знайомство з ідеями німецької філософії другої половини XVIII - початку XIX століття, передусім, з філософською концепцією Г.Е.Лессінга, Й.Гердера, Е.Канта, Й.Г.Фіхте: «Для Лессінга, -писав Е.Л. Радлов, - історія була вихованням людства через одкровення; Гердер бачив в історії природний процес, в якому у ряді народів і у зміні часів здійснюється ідея людства; Кант дивився на історію як на боротьбу злого і доброго начал, боротьбу, в якій добре начало повинно перемогти; Фіхте бачив в історії боротьбу віри і знання, боротьбу, яка визначає форми політичного і суспільного ладу.» Концепція української духовності у творчості П.Куліша //Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції .- Івано-Франківськ, 1997. - с.52-54.