Одна із головних ідей роману «Чорна рада» - самостійність, ідея національного відродження на основі християнської моралі. У центрі уваги - віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романі неодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, який забув Бога, віддався дияволові.

Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка - кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро: «-- Смутно мені,-- каже божому чоловікові,-- що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!

-- Не кажи так, синку,-- дав одвіт божий чоловік,-- усякому єсть своя кара і награда од бога.

-- Як же? -- каже Петро.-- Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:

-- Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» (с. 152).

З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдяки його авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка - полковницького пірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.

Ще одним носієм віри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам -- людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» -- ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» (с. 154). Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.

У всіх своїх ідеалізованих героях, письменник підкреслює твердість духу закріпленого вірою. Дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски -- стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національного характеру.

Гармонійна православна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки, знову ж таки афонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представник українського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена, - (а всі ці образи недарма присутні в романі «Чорна рада») любили життя, але й не боялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часом перетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищення та грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, про яких ще М. Гоголь писав, що надто сивих і старих на Січі не було -- більшість гинула на полі брані, в боєздатному віці).

Повертаючись до питання українського менталітету висвітленого в романі П. Куліша «Чорна рада», треба підкреслити його емоційно-почуттєвий характер, «кордоцентричність», що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Змальовуючи образи українців, Куліш проводить думку, що українська душа не схильна до аскези -- послідовного тривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.

Образ працелюбного і заможного українця втілено в образі Череваня. Він належить до заможного хуторянського панства «і веселий і негнівливий», як характеризує його письменник. Він уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені діобратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!» (с. 136). У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися - типові риси українського менталітету. Смітюх Г.Є., Стрілецький В.В. Україна сакральна. Український менталітет // Мислене древо, 2008. - 23 квітня. - с. 14.

Найкращі риси українського менталітету - чесність, відданість та патріотизм П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці: «-- Ох, голово ти моя мила! -- каже Сомко.-- Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!

Запорожець насупивсь:

-- Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?

-- Я вже сказав,-- одвітує Сомко,-- що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.

-- Так? -- питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.

-- Так! -- одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.

-- Будь же проклята оця година! -- каже тоді запорожець. -- Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!» (с. 150).

Проте в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: «Побачимо, як та чорна рада встоїть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність.» (с. 43).

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам - доброчесна, шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.

Отже, українська класика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить про ментальну сутність українського народу, -- «Чорну раду» Пантелеймона Куліша. Цей роман з великою художньою силою підносить благородство кращих українських характерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства -- розбрат. Коли ми бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на грані катастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхають народні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та й суспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальована Кулішем. Один з героїв роману (історична особа -- Івашко Брюховецький), щоб узурпувати владу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів. Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали б тепер, «піарний хід»: наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, «як усі». Івашко улесливо каже: «Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре». Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду: «Батьку ти наш рідний! -- кричать кругом ледве не крізь сльози. -- Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам'я, та справимо тобі такі сап'янці, що і в царя немає кращих!

-- Господь з вами, мої дітки, Господь з вами! -- каже ниций Іванець. -- Ви, може, думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап'янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!

-- От гетьман! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! -- гукають кругом Іванця міщани, козаки й мужики...» (с. 104).

З гіркою іронією пише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тілом зі старшиною-«кармазинниками», бо робили ж спільну справу! -- сунули до влади такого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів'я, із суконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями: «Убирайтесь, -- кажуть, -- і к нечистій... мужва неумивана!! -- та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» -- «Ось ми вас, - кажуть, - порівняємо батогами!...» (с. 138).

Програв, як найчастіше буває, ошуканий народ. Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хіба що прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусивши демагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть: «Ми таки й підемо, гаспидів сину! -- каже батько Пугач, -- ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» (с. 147).

Україна є тою унікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовий Схід і світовий Захід. Оце -- найпарадоксальніша властивість українського менталітету. Одвічне питання, як в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси різнонаправленої історії людства.

Як бачимо погляди П. Куліша «Чорної ради» цілком можна назвати державницькими, хоча й зрозуміло, що тоді не могли вони прозвучати на повен голос, бо сам піднаглядний Куліш мусив неодноразово застерігати свою лояльність і говорити про «націю в етнографічному, а не в політичному розумінні». Втім, українська нація тому й змогла стати на політичний рівень уже в двадцятому столітті, що самовіддані трудівники, серед яких не останнє місце посідає Панько Куліш, у надзвичайно важких умовах зуміли таки окреслити межі її етнографічних підмурівків.

Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»

Читаючи роман, ми сприймаємо реальність через світогляд Куліша - носія ментальності щирого українця - і відчуваємо, як болить авторові кожна історична помилка, який тягар всенародної вини бере він на свої плечі. До того ж, Куліш, вічний шукач ідеалу, характеризувався ще й «широковідомим індивідуалізмом, якому відповідає індивідуальна форма цілепокладання й особиста відповідальність за наслідки цілереалізації». Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. - 1992. - № 11-12. - с. 24.

Система персонажів як певна цілісність вибудувана у творі на «загальнолюдському підкладі». Яскраві виразники українського характеру уособлюють як відомі особистості з української історії так і вигадані письменником персонажі. Система образів роману відповідає основному завданню твору - показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі, але свої погляді на українську націю, її характерні риси П. Куліш передає саме через вигаданих героїв.

Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм та шляхетська Польща. з їх колонізаторською політикою щодо України. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Основне завдання Пантелеймона Куліша - підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу. Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. -- 1992. -- № 9. - с. 3 - 11.

Як історик та науковець, П. Куліш вивчав документи історії України того періоду і намагався дотримуватися історичної правди. Але як письменник, вій керувався емоціями і стояв не на позиції академічної науки, а відображав народне бачення історії. Як вже говорилось, у творі описано події, що відбувалися після Переяславської угоди 1654 року - боротьбу за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

У цьому романі автор змальовує козацьких старшин, які є втіленням державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. Через образи полковника Шрами, наказного гетьмана Сомка та їхніх прибічників і однодумців письменник висловлював свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами та селянством.

Увесь твір сповнений національного колориту, а його основні образи співзвучні з персонажами народної творчості. У них виразно чується відгомін історичних пісень, дум, легенд і переказів про українську історію, козацтво, його звичаї і бойові пригоди. У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря), проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, - Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.

Образ дороги -- не тільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і в народній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.

Дорога - є визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди. Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. - 1992.- № 11-12. - с. 24.

Кожен образ «Чорної ради» -- від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти -- до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.

Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани. Яких тільки політичних орієнтацій не дотримуються вони. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач -- за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ.

Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура. Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. -- 1992. -- № 9. - с. 3 - 11.

Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.

Сюжет «Чорної ради» динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць - Іванець використав усі можливості бути вибраним.

Після поразки на Ніжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.

Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він -- продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!»(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!» (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…» (с. 42).

Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.

В уявленні П. Куліша саме така людина могла об'єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї - прибічник возз'єднання Право- та Лівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: «-- Браттє моє миле! -- рече тоді полковник Шрам.-- Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,-- а в нього душа щира, козацька,-- так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).

Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча - тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду -- і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані -- і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні -- так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…» (с. 102).

Риси характеру Івана Брюховецького - це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « - позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноп ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичап, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiп, а тепер пiшли князi Гвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украпни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?». Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського - К.: Либідь, 2006. - с. 398.

Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв'язками.

Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши пх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.

Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю - сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.

Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Шрам -- доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника - священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: «Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?» (с. 118). Паволоцький полковник Шрам - одна з центральних постатей роману - людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi - «привернути всю Україну до однiєї булави». Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського - К.: Либідь, 2006. - с. 377.

Шрам - iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: «Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє» (с. 18).

I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти» (с. 156).

Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,-- говорить Шрам (с. 37).

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Гідний батька його син Петро -- «орел, не козак». Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі -- здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко - лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: «Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти». По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Петро Шраменко і Кирило Тур -- юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козаки добре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собі кращі риси запорізького козацтва -- волелюбність, завзяття, героїзм.

Молодість прагне слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп'ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи право вибору.

Кирило -- найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.

Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, -- козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного» (с. 63). Мета його життя -- здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила -- філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила -- глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ. Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. -- 1992. -- № 9. - с. 3 - 11.

Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко - інколи зовсім дитиною.

Інший представник запорізького козацтва в романі -- «січовий дід» Пугач. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Так, на «чорній раді» він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Козак Пугач - це носій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача - Гвинтовка. Та пізніше Пугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути козаком - вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що усвідомив свою помилку.

Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові Гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище - Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням «хутірської ідилії», все ж таки його образ важно назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, як козаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.

Для Череваня поняття України уособлює його хутір: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?» (с. 32). Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на «чорній» раді, проявилося в наївному: «Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом» (с. 133). Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського - К.: Либідь, 2006. - с. 209.

Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.

Яскравими романтичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу сюжетну лінію - кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура. Витоки її лежать у народній творчості, хоч є тут чимало й від романтичних творів західноєвропейських письменників. У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору - вона уособлення жіночої краси і чистоти.

Закоханість Кирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного, гіперболізованого захоплення його Лесею та силою почуттів.

Так, Кирило викрадає дівчину, хоч знає, що вона - наречена самого гетьмана. Він мужньо відносить жорстоку кару киями, проте не відмовляється від своїх намірів. Усюди діє відкрито, як справжній лицар.

Є у творі Куліша й масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад п'яних косарів на Шрама, похорон ніжинського війтенка. Підбурений обіцянками Брюховецького, народ справді зворохобився і нашкодив сам собі, що досить повчально й для нашого часу. Українське суспільство в романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні і яскраві. Як писав Шлемкевич, «не на геніях і не на героях спочиває суспільство, але на масі філістрів, порядних людей». А порядних людей в «Чорній раді» таки чимало.

«Чорна рада» перейнята поетизацією давньої слави України, звитяги козацтва, драматизмом боротьби за гетьманську булаву та прагнення особистого щастя.

«Чорна рада» - твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності і читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх сучасників.

Високі уявлення про честь, славу та вірність автор утілює в образах козаків, яким він симпатизує. Рушійною силою їхніх вчинків є любов до України, що переживала тяжкий період розбрату та іноземних нашесть. Пантелеймон Куліш створив цілу галерею вірних синів України, козаків - лицарів, для яких священними були поняття доблесті, честі, бойового побратимства. Лицарі козацтва борються за соборність України, готові віддати своє життя заради Батьківщини.

Дуже важливо розглянути особливо важливий для розкриття авторського задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар - це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, він поза соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не є виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло добро під себе.

Своєрідно витлумачено в «Чорній раді» й національний характер кобзаря. Як зазначає Вайтюк А., кобзар у Куліша прагне осягнути думкою найпотаємніші порухи людської душі: «Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить» (с. 11). Дума про Хмельницького, пісні в його виконанні не лише оживляють у пам'яті сторінки драматичної історії України, а й формують національні ідеали, спонукають слухача замислюватися й над сенсом свого життя. Вайтюк А. Символи віри П. Куліша // Віче. - 1997. - № 3. - с. 106.

Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як істинно народного керманича. В образі Сомка П. Куліш втілює такі кращі риси українського характеру, як хоробрість, відданість козацькій присязі.

Якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення української прози на даному етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду.

В образах козаків - Шрама, Пугача, Кирило Тура - письменник втілює такі прояви національного характеру як вiдчайдушна хоробрiсть, духовне благородство, а також ліризм і лицарство.

Отже, створюючи в романі систему персонажів, П. Куліш прагнув розкрити перед читачем найкращі риси українського національного характеру. Ми бачимо, що українському характеру властиві пристрасність, екстремальні вияви почуттів, материнське опікування інших, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій та сильні почуття.

Емоційність національної української психіки пов'язується перед усім тісним зв'язком з природою, гармонійного співжиття з нею, що співзвучно з «хутірською філософію» Куліша.

Не останню роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні чинники. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди - виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна - саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.

Але тут же письменник робить акцент і на такій особливості українського характеру як ставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність.

П. Куліш висвітлює також ставлення українського народу до праці. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе місце займає жінка - ніжна, сповнена любові і власної гідності.

Але намагаючись об'єктивно оцінити характер українського народ, П. Куліш наголошує в романі на те, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого - заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості, волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї.

Світосприйняття українського характеру базується на покладанні більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо -- за «Чорну раду»,-- писав Кулішеві Тарас Шевченко,-- я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. - К.: ЛЕСЯ, 2000. - с. 118.

Як ми бачимо, роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

Також даний роман подає яскраві приклади козацької звитяги. Лицарська душа козака, якої «і весь світ не сповнив би», не тільки зачаровує, а й навчає: світ широкий, а Україна одна, зрадивши її -- занапастиш і себе.

Тож роман -- хроніка подій 1663 року -- виявився напрочуд сучасним. Історія не раз навчала українців об'єднуватися у визвольних змаганнях, у захисті державності, але не завжди ми були гарними учнями. Поміркуймо над тим і не припускаймося давніх помилок.

Висновки

Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її -- бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас.

Роль П.Куліша у пробудженні українців з летаргічного сну неоціненна. Вже на світанку його діяльності література, слово, народ стали для нього єдиним цілим. Фольклор і згадки про старовину - слугували засобами розкриття гіркої сучасності. Героїку минулого поставлено на службу сучасного. Все це склало основу великої літератури, гідної великого народу, його героїчної історії, оригінальної культури.

П.Куліш робив усе можливе для зближення літератури з народним життям, для залучення до праці нових сил з глибин народних, звідси - його увага до збирання і видання історичних пам'яток та фольклорно-етнографічних матеріалів; до організації українського журналу, українського книжкового видавництва, українських літературних гуртків і широких громадянських виступів.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.

Український романтизм зростав на національному ґрунті, він увібрав у себе весь аспект українського духовного та суспільно-політичного життя, живий досвід історичної долі нашого народу. П. Куліш був найяскравішим представником українського романтизму, в рамках якого вперше визріли і сформувалися ідеї національного державотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідея народності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. У творах П.Куліша була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразником національної самосвідомості, ідейним побудником борців за українську незалежність і свободу.

Народний чи фольклорний романтизм письменника виражав специфіку українського світобачення, основні риси духовного життя народу і ґрунтувався на відповідній філософській основі.

Особливим у формах українського романтизму П. Куліша стає посилена увага до людської особистості, її долі, її національного способу буття, а також проблеми самопізнання. Найголовнішими ідеями його творчості в рамках українського романтизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерела пізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займає україноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея.

З світоглядом романтизму пов'язана уся літературна спадщина письменника. П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти», підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла вже по смерті поета. Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них - «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші. Драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п'єси - «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).