О. Кобилянська і Г. Маркес: діалог на рівні тексту

О. КОБИЛЯНСЬКА І Г. МАРКЕС:

ДІАЛОГ НА РІВНІ ТЕКСТУ

Антична міфологія привертала увагу О.Кобилянської, насамперед, постановкою вічних проблем буття людини, можливістю наповнення традиційної образно-змістовної структури новими ідеями, почуттями й думками сучасної людини. У творчості О. Кобилянської античний міф і фольклорний матеріал, переломлений крізь призму світового літературного досвіду, утворює власний нефольклорний міф.

Але модель античної культури виявилася саме тим архетипом, який зміг охопити внутрішній трагізм, суперечливість і динаміку окремих образів у межах певної конкретного історичного часу. Тут можна говорити про своєрідний культурний міфологізм цієї епохи, який виявляється у потребі синтезу національної та античної естетичної культури. Саме цим можна пояснити той факт, що на зламі століть найбільшої трансформації в світовій літературі зазнавали давньогрецькі міфологічні сюжети. Зокрема, у колумбійській літературі переосмислення зазнає міф про Ніобу в творі Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності».

Вихід у світ цього роману у 1967 році став літературною подією виняткового значення: своєю появою ця книга, традиційна і сучасна водночас, американська й універсальна, розсіяла похмурі пророкування, що роман як жанр виснажився і знаходиться на шляху до зникнення. Г.Маркес зумів відновити оповідальну традицію, перервану століття тому назад, хоча й якісно змінив ту сувору реальність, на тлі якої розгорталися сюжети його попередників. Колумбійський письменник повертається до намірів середньовічних творців романного жанру: ввести в роман усе, що є в характері, пам'яті, фантазії і снах людей, зробити оповідання словесним світом, що відбив би життя таким, яким воно є, - різноманітним і яскравим.

«Магічний реалізм», а саме цей термін став традиційним для визначення манери Г. Маркеса, характеризується органічним з'єднанням у єдиний вузол колумбійських міфів і літературних неоміфів, зображенням повсякденного життя, приземлених побутових деталей і тонкого проникнення в психічні стани людини. «Магічний реалізм», що руйнує нормативність і знімає обмеження з поєднання фантастичного і суто прозаїчного, дозволив письменнику створити об'ємну історію цивілізації, яка розвивається не абстрактно, а проходить крізь долі людей. А самі люди виступають творцями не лише свого життя, але й історії.

Отже, роман Г.Маркеса органічно уплетений у гіпертекст західної культури. Авантекстовою його основою є Біблія, антична література, твори Ф.Рабле, М.Сервантеса, Е.Хемингуэя, Х.Борхеса. Міфологічні, біблійні, літературні алюзії пронизують увесь твір. Мотиви долі, ключового в давньогрецькій трагедії інцесту, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок роману несуть величезне навантаження, тим більше що кожен з мотивів ніби подвоюється, оскільки піддається сміховому переосмисленню. Яскраво на сторінках «Ста років самотності» оживає давньогрецький міф про Ніобу, що стала символом гордовитості й у той же час нестерпного страждання. Цей міф зазнає реінтерпретації у всьому сюжетному плетиві роману і особливо підкреслюється у складному епізоді винищування сімнадцяти синів полковника Буендіа.

Мета роботи - зосередитися на переосмисленні старогрецького міфологічного образу Ніоби у однойменній повісті Ольги Кобилянської і у романі Габріеля Гарсіа Маркеса. Окреслена проблема не була предметом спеціального дослідження сучасної української критики, хоча питання типологічних зв'язків творів української письменниці із світовою літературною традицією неодноразово піднімалося. Зауваги І.Я.Франка про вплив так званої «Німеччини» на творчість буковинської письменниці сьогодні продовжені у статті Л. Олійніченко «Новий погляд на О.Кобилянську. Її створила німецька культура». У розвідці відзначено вплив німецької літератури на формування світогляду і художнього смаку Ольги Юліанівни, але порівняльний аналіз творів не здійснюється.

Глибше розуміння проблеми виявляє С.Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі»). Дослідниця вбачає зв'язок сюжетів оповідання О.Кобилянської «Природа» і англійського роману модерністичного періоду - «Коханець леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса, а постановку й розкриття теми у «Valse melancolique» і контроверсійних оповіданнях З. Ґіппіус про любов жінок («Три дами серця», «Помилка») називає не перегуками чи запозиченнями, а органічними частинами культури того часу.

У монографії І.Демченко «Особливості поетики О.Кобилянської» лірична акварельність і драматична наповненість пейзажів малої прози письменниці аналізуються у зв'язку з поетикою творів І.Тургенєва. Порівнюються авторкою сюжети і психологізм новели Кобилянської «Хрест» і П.Меріме «Душі чистилища», «Похоронна пісня».

Особливості переосмислення міфології у творчості української письменниці розкрито у статті К.С. Семенюк «Роль міфу в творчості О. Кобилянської». Автор зазначає: «Письменниця творить авторський неоміф. Опрацьовуючи міфологічний сюжет, вона немов відтворює своєрідний «код», підсвідомо залучаючи у твір різнопланові міфологічні структури, що надають тому чи іншому образу всеосяжності» [19;2]. Таким чином, О. Кобилянська, переосмислюючи образи та мотиви міфології, надає їм нового ідейно-семантичного звучання. Конкретні, виняткові та неординарні екзистенційні ситуації, вчинки зображені у творах письменниці, набувають універсального онтологічного звучання.

Так, міф про давньогрецьку Ніобу перетворюється на розкриття драми кількох поколінь, яка «ніколи не хотіла кінчитися і все щораз трагічніше повторялася» [10;23]. Аналогічного осмислення набуває ця тема і у творі Г. Маркеса, який теж можна назвати сімейною хронікою. У романі «Сто років самотності» на прикладі шести поколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, епоха еволюції людської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму від джерел, біля яких стоїть допитлива і завзята людина Ренесансу, до втіленого в образі полковника Ауреліано Буендіа індивіда, що став жертвою відчуження, характерного для XX в.

Блискучого завершення у романі одержала тема самотності, характерна для всієї творчості колумбійського письменника. Домінантним стає твердження, що заперечення солідарності породжує нездатність до духовних відчуттів. Це і призводить шість поколінь родини Буендіа до повного зникнення. Біблійне плем'я Буендіа, цей рід, де за Ауреліано неминуче народжуються Ауреліано, а за Аркадіо - Аркадіо, як у грі в нескінченні генеалогічні лабіринти - відтворює себе і розповзається в безмежному просторі і часі. На їхньому фамільному гербі, на їхніх геральдичних знаках лиховісна мітка - самотність.

Ця тема стає центральною і, розбиваючись на тисячі уламків, надає кожному з персонажів свого самотнього обличчя. Самотність смерті, про яку розповів Мелькіадес, самотність влади, що підкорила собі одного з найобдарованіших у роді Буендіа - полковника Ауреліано, самотність старості, у яку на довгі роки занурилася найчарівніша з героїнь - прародителька Урсула-Ніоба, самотність неприступності, жертвою якої стала Амаранта.

Усі вони борються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим витівкам. Результат завжди той самий - поразка. Усі вони рано чи пізно осміяні, принижені в справах, що затівають. Починаючи з засновника династії, що так і не знайшов дорогу до моря, і закінчуючи останнім Буендіа, тим, що злітає у повітря разом із Макондо, підхоплений вихором у той момент, коли осягає заповітну мудрість. Усі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, незважаючи на свої титанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішої з людських потреб - потреби в радості. Говорячи словами героїні повісті «Ніоба», «самота приводить лише нещастя, приводить завсігди драми з собою, правда, не криваві й не всі видимі й голосні, але не менш трагічні» [10;30].

За цими драматичними подіями спостерігає мати великої сім'ї Буендіа - Урсула Ігуаран. Вона, як і Анна Янович, змушена переживати фізичну чи духовну смерть своїх дітей, онуків, чоловіка самотньо і безпорадно. Любов і смерть - це найістотніші категорії екзистансу, що й становлять основний зміст обох творів.

Горе і самотність, що в'яжуть героїв разом, мають свої причини. «Гра долі», «невидиме горе», щось «важке, грізне, незбориме», жінка-»семиголова змія» - усе, що призвело до загибелі дітей Ніоби-Анни, чітко увиразнюється в її роздумах. На думку Урсули, прокляття будинку Буендіа, у гріхопадінні, до якого вони вдалися з Аркадио, одружившись. Шлюб двоюрідних брата та сестри викликав страх можливих хвостатих нащадків. Щоб обдурити долю, Урсула, прародителька, узагалі готова була відмовитися від продовження роду. Та й потім, переконуючись, що розплата усе відкладається, вона, проте, раз у раз жахалася чотирьох смертних гріхів, що підкорили собі членів її сімейства: війна, бійцівські півні, дурні жінки та марні ідеї. Спопеляючі пристрасті і примарні ідеї виявляються духовними поросячими хвостиками, появи яких так побоювалася Урсула і про появу яких - насамперед у свого сина, Ауреліано - вона здогадалася. Не випадково ми читаємо про героя, якому довелося розв'язати тридцять дві війни, порушити усі свої угоди зі смертю і відкрити зрештою переваги простого життя, що він «вивалявся, як свиня в гною слави». «Ти живеш так, - закричала йому мати, коли довідалася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, - немов народився зі свинячим хвостом» [16; 309]. У цьому тендітному і прекрасному світі диваків і баламутів усі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками. Усі вони, кожен по-своєму, вивалялися в бруді, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості і марнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженої перекрученості, як Хосе Аркадіо.

Колообіг у родині Буендіа, безглузде топтання на місці при невблаганному просуванні до трагічного фіналу і навіть постійна повторюваність тих самих імен при всіх нових їхніх комбінаціях - усе це повертає нас до загального закону «шаруватості міфів», їхньої схильності до повторень. Він розкритий у словах Пілар Тернери: «карти і власний досвід відкрили їй, що історія цієї родини являє собою ланцюг неминучих повторень, що колесо обертається, що воно продовжувало б крутитися до нескінченності, якби не зносилася вісь». З іншого боку Атлантики приблизно в той же час той же закон сформулював Клод Леві-Строс: міф буде розвиватися ніби за спіраллю, доки не виснажиться інтелектуальний імпульс, що породив цей міф.

Рух від гріхопадіння до Страшного Суду стає рухом по колу, за законом вічного повернення. Знову спадає на думку, насамперед, Урсула: «знову здригнулася вона при думці, що час не проходить, а знову і знову повертається, немов рухається по колу».

У повісті «Ніоба» О.Кобилянської мотив гріха також знаходить своє втілення. Гріхом називає Зоня свою любов до чужинця, свій потяг до його тонкої душі, віри, мистецтва. Вона бачить себе «упавшим ангелом». «Небеса йому зачинені, земля замало небесна, і ціле його щастя - то його ангельські крила» [10; 89]. У цьому полягає найстрашніша розплата людей, що не спроможні примиритись з «кінським копитом прози».

Старший син у родині Яхновичів - Осип без дозволу батьків одружився з дівчиною іншої віри. Свідомо й несвідомо він пішов назустріч своїй моральній загибелі, не в змозі подолати чарів «семиголової змії», і він «сам свою долю покалічив». Таким чином, здійснюється процес самоалієнації, відчуження від божественного («я релігійний атеїст», - говорить він), відмова від родинних традицій і водночас розуміння того, що «бурі в душі бувають іноді для нас тисячу раз тяжчі і грізніші, як море..., вони бувають усе-таки тими, що творять нашу долю, не раз і гіршу, ніж море...».

Як кожен із Буендіа, діти Анни і вона сама, приречені жити на самоті і народжувати на світ дітей з уявними поросячими хвостами. Нащадків, що так і не зможуть реалізувати себе до кінця. Проблема духовного каліцтва - одна з головних і в романі Г.Маркеса, і в повісті Ольги Кобилянської. У «Ніобі» вона підкреслюється образом сліпого онука. Він найближчий до старої Анни Яхнович, глибше від усіх розуміє її слова: «Я благословляю ваше смутне, нікому не знане щастя... благословляю його тисячу раз. Але візьміть і кров мого серця до того...». Незважаючи на фізичну ваду, його очі є видючими, а серце найчутливішим: «душа сліпого не є для вашої такою сліпою, як душі тих, що окружають вас і бачать ваше прекрасне лице й ваші білі ніжні руки». Особливо це помітно в порівнянні з образом його матері, яка зовсім не є тою «прекрасною, бездоганною, побожною Рут з Біблії», а лише осліплює своєю гарною поверховістю.

Бачити невидиме здатні обидві матері-Ніоби - Анна і Урсула. Осліпнувши, Урсула Ігуаран почала «бачити» свою родину краще. Приховуючи свою сліпоту, як фізичну слабкість, вона опинилася на самоті зі своєю темнотою, і у цих сутінках змогла роздивитись причини трагедії своїх дітей: «Вона зрозуміла, що полковник Ауреліано Буендіа втратив прив'язаність до родини не через те, що війна зробила його жорстоким, просто він ніколи нікого не любив. Вона здогадалась, що він розв'язав стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, а лише через гріховне марнославство. Амаранта, чия твердість лякала Урсулу, тепер здалася матері втіленням жіночої ніжності. Урсула зрозуміла, що несправедливі страждання, які вона спричинила П'етро Креспі, пояснюються зовсім не жаданою помстою, а непереборним страхом».

Обидві матері були невидимими «сторожами» у житті своїх дітей. Ми маємо на увазі поетику віщого сновидіння, таємничі передчуття, позначені у творах особливою настроєвістю. Перед смертю найстаршого сина Анні Яхнович наснився віщий сон, смерть свого чоловіка вона відчула раніше, ніж прийшла звістка, а про нещасливі долі своїх дочок знала заздалегідь.

Так і Урсула змогла передбачити повернення свого сина полковника: «Не знаю, яким дивом він урятувався, але він живий і ми скоро його побачимо. Урсула була впевнена, що так і буде». А пізніше, відчула його майже смертельний постріл у груди: «У той самий час у Макондо Урсула підняла кришку горщика з молоком, дивуючись, що молоко так довго не закипає, і побачила у ньому безліч черв'яків. - Ауреліано вбили! - крикнула вона». Усі діти Ніоби-Анни і Урсули були перед їх духовним зором.

Так само, незважаючи на свою черствість, полковник Буендіа зумів відчути смерть усіх своїх дітей. Він мав особливий пророцький дар, але не довірився йому на цей раз: «Полковник Ауреліано Буендіа в певній мірі передбачував трагічні долі своїх синів, хоча і не визначив ці відчуття як пророцтво. Увесь наступний тиждень злочинці полювали узбережжям на сімнадцять синів полковника; вони цілились точно в середину хрестів з попелу. Для полковника Ауреліано Буендіа це були чорні дні». Так, він як міфічна Ніоба втратив усіх своїх дітей і став ще самотнішим.

Відсутність взаєморозуміння і підтримки спостерігаємо і в романі, і в повісті. Стосунки дочок Анни Яхнович ми без перебільшення окреслили як «драму сестер». Лідка - ця «необмежено добра» дівчина, що «мала для всіх любов і час» не може порозумітися з егоїстичною Оленою. У взаєминах сестер виникає, навіть, ще один екзистенційний стан - страх. «Я боюся її (Олени, говорить Ліда), і коли молюся вечорами, то прошу все Господа Бога, щоб відвернув від неї всяке горе, бо тоді мусила б одна його часть і на мене впасти...» [10; 69]. Внутрішня логіка всього діалогу Ліди і матері свідчить не тільки про авторське трактування загальної детермінованості подій, але й виокремлює глибинний гено- і космічний взаємозв'язок усіх членів родини. Мати бачить у Ліді її акцентовану душевну вразливість: «Несказанно чутливе, глибоко чутливе дитя» [10; 70], «незвичайно вразлива вдача». Ліда плаче, говорить напружено про Олену і стає «чимраз спокійніша» [10; 71]. Психологічна потреба спілкуватися, вилити біль душі перед матір'ю супроводжує як «драму сестер», так і братів.

У романі ми теж зустрічаємо любовний трикутник, що призводить до ненависті двох сестер (хоч і не кровних) - Амаранти і Ребеки. Вони обидві покохали одного чоловіка і жодна не хотіла поступатись своїм щастям. Конфлікт загострюється, коли Ребека починає готуватися до весілля. Амаранта дала собі слово, що «Ребека вийде заміж тільки через її труп». Ця ситуація також породжує взаємний страх сестер: «Нещасною почувала себе одна Ребека, вона не могла забути погрозу сестри. Ребека знала характер Амаранти і боялась злобної помсти». «Довгими місяцями тремтіла Амаранта від страху в очікуванні цього часу, тому що твердо знала: якщо їй не вдасться придумати будь-якої остаточної перепони для весілля, то вона знайде у собі мужність отруїти Ребеку».

Фатальні нещастя що переслідують майже всіх героїв Гарсіа Маркеса - у них самих. Це їхня нездатність до любові. Виходить, що в чудесному світі Макондо одна лише любов не здатна творити дива. Любов у Гарсіа Маркеса, якщо і приходить, то або запізно, або нерозділена, або нічого не здатна спокутувати. Ольга Кобилянська також послідовно розкриває передусім психологічні причини, «недосконалості» дітей Анни-Ніоби. Нездатність до праці, душевний розлад від браку міцної світоглядної опори, невміння стати вище буденщини, протистояти «кінському копиту прози» - таке джерело трагічної долі дітей Яхновичів, та вивести їх з цього стану мати не може, і тому сама є постаттю трагічною. «Пропасть твого щастя криється в твоїм власнім нутрі», - подумки «говорить» вона Зоні. «Нещасна вразливість», відсутність позитивної програми, відірваність від свого народу призводять до відчуженості, почуття приреченості - до хвороби душі, до «покаліченої долі».

Елемент трагічного помічений у психіці усіх героїв повісті. «Дар калічити свою власну долю власними руками» - ось що є причиною багатьох трагічних ситуацій на їх життєвому шляху. Авторка звертається до теми конфлікту вразливої особистості з ворожими обставинами (соціальними, морально-етичними, психологічними), на які герої не можуть вплинути. У цьому теж один із аспектів трагічного - мучитися і не вміти, не буди в змозі діяти.

У Макондо, на цій землі, де все можливо, також невідступне постійне почуття поразки і катастрофи, сум, що пронизує вчинки і мрії. На землі чудес усе підкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, що непідвладні жителям Макондо. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюелівськи, вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію, глибинний зміст якої від них прихований. Задушлива атмосфера білого дому з бегоніями просякнута чумою самотності і повсякденною суєтою, яка не здатна стати зцілюючим свіжим повітрям для душі. Намагаючись заповнити своє життя чимось значущим, кожен з Буендіа починає займатися розшифровкою пергаментів Мелькіадеса. Вони - це той внутрішній світ, що відкривається тільки людям, що нарешті перестали шукати любові у світі зовнішньому. Коли вони починають «різьбити себе» і намагаються відмовитись від «кінського копита прози». Але завжди марно. Утім, для такої задачі ста років просто може не вистачити.

Незважаючи на віддаленість обох творів у часі (між їхнім написанням пройшло 63 роки), у них яскраво помітні аналогії та збіги на образному, сюжетному, ситуаційному рівні. Роман Гарсіа Маркеса - це застереження від пристрастей, утопій, ілюзій, і в той же час замилування людською здатність до них, розповідь про їхню згубність, всесилля і красу з посмішкою і любов'ю. Попри загальну трагічну тональність повісті Ольги Кобилянської «Ніоба» - це теж гімн любові. Це напружена, немовби вагнерівська музична драма про кохання і відчуженість, доброту і покору, яка дарує один найважливіший, найзворушливіший заповіт: «Хоч би всі пророцтва перестали, хоч би всі мови замовкли, хоч би всі знаття затратились, любов ніколи не відпадає»/

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабишкін О. К. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість.-Львів: Кн. - журн. вид-во, 1963. - 192 с.

2. Багно В. Об одиночестве, смерти, дюбви ио прочей жизни

3.Бойченко О. 75 років самотності

4. Вознюк В.О. Про Ольгу Кобилянську: Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. К.: Дніпро, 1983.-183 с.

5. Гузар З.П. Ольга Кобилянська: Семінарій. - К.: Вища школа, 1990. - 166 с.

6. Демченко І. А. Особливості поетики Ольги Кобилянської: Монографія. - К.: Твім інтер, 2001. - 208 с.

7. Земсков В. Б. Габриэль Гарсиа Маркес. - М., 1986. - С. 63.

8. Кобилянська О. в критиці та спогадах. - К.: Держлітвидав, 1963. - 560с.

9. Кобилянська О. Ніоба / З предмов. А.Ніковського «О.Кобилянська (критичні рефлекси)». - К.: Сяйво, 1927. - 206с.

10. Кобилянська О.Ю. Повісті; Оповідання; Новели. - К.: Наукова думка, 1988. - 672 с.

11. Комишанченко М.П. Ольга Кобилянська. - К.: Т-во поширення політ. і наук. знань: Серія 8. - №9, 1963. - 48 с.

12. Лещенко М.П. Ольга Кобилянська. Літературний портрет. - К.: Дніпро, 1973. - 171 с.

13. Лизанівський І. О.Кобилянська в українській критиці: Хрестомат. огляд. - Харків: Рух, 1927. -75 с.

14. Магдалена Л. Тема емансипації жінки в творчості О. Кобилянської // Сім'я. - 1998 - №3. - С 19-23.

15. Маркес Г., Варгас Льоса М. Писатели Латинской Америки о литературе. - М., 1982. - С. 126.

16. Маркес Г. Сто лет одиночества. - М.: Локид, 1997. - 517с.

17. Олійниченко Л. Новий погляд на Ольгу Кобилянську. Її створила німецька культура

18. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997. - 360 с.

19. Семенюк К. С. Роль міфу в творчості О. Кобилянської

20. Томашук Н.О. Ольга Кобилянська. Життя і творчість. - Львів, 1963. - 236с