Життя і поезія Ліни Костенко

Прекрасна поезія «Вечірнє сонце, дякую за день!» розкриває джерела творчої наснаги поетеси. В українській літературі знайдеться не так і багато творів, які б з такою повнотою, як названа поезія, дали змогу зрозуміти і відчути, що таке поетичне сприймання світу. Лірична героїня, немов сонцепоклонниця, звертається до вечірнього сонця, дякуючи йому за прожитий день, за вечірню втому, за «лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому», за світанок. За дитячий сміх, за зустрічі з людьми, «котрі нічим не осквернили душу…». Думається, що у здатності відчувати ці прості, даровані життям радощі, полягає одна із чинних умов повноцінного і щасливого духовного існування людини. Але поет тому й поет, що не тільки відчуває красу світу і радість існування, а й прагне усе це виразити. Поет - це людина із загостреною потребою виражати красу.

Твір завершується вражаючим висловом про «потребу слова як молитви». Можна твердити, що до цих слів треба ставитись як до геніальної формули поетичного мистецтва. Вона настільки містка, що її пояснення здатне перетворитись у науковий трактат, у якому детально розповідалося б про саму природу молитви і психологічні чинники, що породжують потребу в ній. З'явилася б можливість порівняти поетичну творчість і молитву як форми самовираження. Не вдалося б обійти у тому трактаті і поняття катарсису, природа якого має чимало точок дотику з природою молитви. Одне слово, Ліна Костенко створила навдивовижу ємку формулу поетичної творчості як молитовного самовираження.

Ліричні твори поетеси, присвячені проблемі творчості, допомагають нам краще зрозуміти її як людину, що наважилась стати на прю із жорстокою і свавільною Системою, яка вже на той час мала досвід у фізичному знищенні мільйонів людей, що протистояли або ж бодай потенційно могли протистояти їй. Як правило, ці поезії є невеликими за розмірами. То швидше всього ліричні мініатюри з високою енергетикою слова, породженою конденсацією одного-двох провідних зорових образів, із вражаючими афористичними пуантами. Ці мініатюри - класика української поезії ХХ століття. І до них ми зобов'язані ставитись, як до класики.

Покремсали життя моє на частки,

На тьмяну січку слів та суєти.

Це відомий, мабуть, кожній людині стан незадоволення самим собою. Туга за цільністю, за душевною ясністю і силою. Якась тимчасова втрата віри у себе втомленої від важкої боротьби ліричної героїні. Але на все це - всього два рядки. Наступні чотири - про вихід із цього стану, перехід у звичайний для себе високий світ творчого існування:

А серце виривається із пастки -

у нетрі дум, під небо самоти.

І мовчазливу готику тополі,

й труда одухотворену грозу.

А далі йде афористична кінцівка, ефект якої подібний до ефекту нічної блискавки, що в мент висвітлює затемнений простір. У даному випадку блискавично висвітлений характер ліричної героїні, точніше, його головна системотворча риса.

Духовна воля для неї - понад усе. Тепер-то зрозумілішим стає одне із джерел її нескореності, тієї безстрашності у протистоянні страхітливому молоху Системи. Воно - у характері, що не терпить найменшого поневолення. Проте не треба думати, що це жадання повної, абсолютної волі є некерованим, чимось анархічним - свободою заради свободи.

Подібний художній смисл висловлено в поезії «І тільки злість буває геніальна», у якій вона намагається розібратись у витоках свого мужнього, непоступливого, нездатного до конформізму характеру. Так, вона жінка, і здатна носити і носить у собі багато жіночого. Їй «просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад». Проте змушена бути іншою.

Зовсім не випадково так детально простежуємо за цим поетичним мотивом. Найпростіше сказати про громадсько-патріотичний обов'язок перед Україною як головний чинник мужності творчої позиції поетеси. Все це правильно, але надто загально, аж до банального. Ліна Костенко дає нам змогу піти далі тієї банальності, приглянутись уважніше до того моменту, де відбувається органічне зрощення великого художнього таланту з «національним тілом».

Часткову відповідь на це складне питання можна отримати із згадуваних поезій Ліни Костенко. Знаходиться вона у сфері майже трансцендентній. Поетеса дає зрозуміти: її зв'язок зі своїм народом майже позасвідомий. Вона - органічна його частинка, але частинка особливо чутлива до всього, що відбувається у його «тілі». Вона, повторюємо, лиш «інструмент, в якому плачуть сни мого народу», а те, що її мучить, що болить якимсь невиразним болем, - «це і є, напевно, Україна». Відчувати сни свого народу, його болі - дано людям обраним, особливо наближеним до духовної сутності народу. Це вже сфера дійсно трансцендентна, позасвідома. Здається, її поки що не можна пояснити методом аналітичним. Природа немовби оберігає таємницю такого зближення. Можна тільки в загальному говорити про особливу духовну силу обраної людини, що здатна тонко відчувати духовне єство нації і стати органом його вираження. З одного боку, сильний незалежний характер, який не терпить будь-якого насильства над собою, а з іншого - глибинний зв'язок зі своїм народом, надприродна проникливість у його духовну сутність, здатність відчувати болі свого народу і брати їх на себе - все це сформувало феномен Ліни Костенко як поетеси, що кинула виклик тоталітарній Системі і ні на гран не поступилась її домаганням обмежити внутрішню волю митця. Завдяки своїй надприродній проникливості, що є характерною для людей геніальних, вона - нагадуємо ще раз - знала Істину, була в ній абсолютно переконана, - і це надавало їй впевненості і сил у протистоянні Системі.

Воно було важким, це протистояння. Потребувало величезної психологічної напруги, нежіночої мужності і просто фізичної витривалості. Зрозуміло, їй хотілось бути тільки поетесою. Проте моральна втома від боротьби, думки, що тебе не розуміють і що твоя творчість не потрібна у цьому грубому світі - відчуття хвилинні, скороминущі. Насправді ж вона і не думає полишати свої позиції. У неї нема іншого виходу. Така вже випала їй доля:

Що доля нелегка - в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Справжній митець - завжди максималіст у прагненні мистецької довершеності своїх творів. Можна навести чимало прикладів, які засвідчували б надзвичайну вимогливість письменників до результатів своєї праці. Кожне художнє вирішення потребує вибору одного, найбільш оптимального варіанта з багатьох можливих. Це стосується усіх виражальних літературних засобів - мовних, сюжетних, композиційних, ритмомелодійних. Прагнення віднайти оптимальний варіант кожного художнього вирішення характеризує міру талановитості автора. Талант ніби підказує письменнику: дане рішення є не зовсім вдалим, - шукай інше, краще. Існує відоме поняття «муки слова», що означає важкий пошук такого слова, яке б із максимально можливою точністю і повнотою виражало потрібний смисл.

Такий невеличкий екскурс у психологію творчості необхідний для кращого розуміння поезії «Чекаю дня, коли собі скажу…». У перших її рядках - ліричне одкровення поетеси, яка намагається передбачити власний моральний стан після того, як їй нарешті вдасться створити досконалу поетичну строфу. Логічно було б думати, що такий творчий успіх повинен принести ліричний героїні велику радість. Проте, передбачає вона, та радість не прийде, прийде туга, якась тривога і незрозуміле бажання, щоб цього успіху не було, щоб знову повернувся стан творчого пошуку.

Чекаю дня, коли собі скажу:

Оця строфа, нарешті, досконала.

Чи можна пояснити цей страх перед можливим успіхом? Це ж так природно і зрозуміло - насолоджуватися радістю творчої перемоги.

Шукаймо відповіді на поставлене питання у подальшому розгортанні тексту, де йдеться про життя і смерть геніального італійського живописця і скульптора Мікеланджело Буонарроті. Ліна Костенко вельми енергійно навіює читачеві враження про Мікеланджело як про великого трудівника, що все своє життя тримав у руках різець скульптора або ж пензель живописця. Біографи характеризували його енергійно, з якимось шаленством - великі шматки вилітали з-під різця. Йому не терпілося по швидше втілити свій задум. Досить часто він залишав свої роботи незакінченими, бо розчарувався в них. Бували випадки, що знищував уже готові скульптури чи картини через те, що вважав їх недовершеними. Це була вимогливість генія, який прагнув абсолютної мистецької викінченості своїх творів. Він просто не був здатний змиритись із найменшою неточністю у своїх художніх вирішеннях - навіть тоді, коли її і не помічали найбільш кваліфіковані цінителі.

Поетеса передає передсмертні марення геніального митця, яким володіє відчуття гострого невдоволення усім створеним протягом життя.

Йому приснився жиловий граніт.

Смертельна туга плакала органно.

Він богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

У тих передсмертних мареннях - високі риштування, на яких зазвичай йому доводилось бувати чи не більшу частину свого життя, розписуючи стіни і стелі католицьких храмів, рев і тюкання юрми, з якою у Мікеланджело через непоступливий характер були непрості стосунки. А потім - падіння, звичайно ж таке, як буває у сні. Прокинувся і це вже, мабуть, останній раз перед відходом у небуття.

«В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати…»

Останні слова видатного митця - не красивий вимисел поетеси. Перед смертю, засвідчує біограф Мікеланджело, він сказав, що шкодує за двома речами: не зробив для спасіння душі все те, що зобов'язаний був зробити, і, по-друге, змушений померти тоді, коли «тільки почав читати за складами у своїй професії».

Таким чином, стає зрозумілим головний художній смисл поезії: справжній митець завжди невгамовний у своєму прагненні творити довершені речі. Ліна Костенко немовби «піднімає планку» для сучасних митців, бажаючи їм більшої вимогливості до самих себе.

В унісон із цією думкою звучить і головний смисл поезії «Умирають майстри…». Замість справжніх майстрів «приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все». Поетеса ніби зафіксувала явище, характерне для літературно-мистецького життя 70-80-х років, коли всезагальна духовна мімікрія позначилась на відчутному зниженні загального культурного тонусу. Повсюдно розмивались критерії оцінки істинної художності. Літературно-мистецькі премії призначались не так за високу художність, як за «ідейну правильність». Офіційно пошанувався не справжній майстер, а такий собі пристосуванець, здатний догідливо прислужити існуючій владі.

Найбільше творів присвячено Тарасу Шевченко. В поезії «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха…» Ліна Костенко немовби сповідується перед ним і просить напутнього слова. Поетеса характеризує свою епоху у стилі поетів-шістдесятників, для світобачення яких був характерний комізм, викликаний проривом людства у навколоземній орбіті. Епоха неспокійна, сповнена різними завихреннями та струсами. Одне слово - «двадцятий невгамовний вік». З теперішнього погляду подібна характеристика епохи є досить загальною, у ній не вловлюється ні соціальні, ні національні моменти. Проте у поезії є рядки, що стали знаменитими:

Бо пам'ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох

Йдеться про призначення поета. Він завжди загострено відчуває негаразди свого часу. Бути «поетом для епохи» - призначення важке, але й почесне, бо повинен же хтось цю епоху осмислювати, виявляючи в ній Зло та стверджуючи Правду і Красу.

Дві інші поезії, присвячені поету - «Повернення Шевченка» та «Княжа гора» - пройняті дуже теплим ставленням до нього. Думається, це тепло породжується саме тим, що перед нами постає образ живого Шевченка, показаного у конкретні миттєвості його життя. Відомо, що після заслання Шевченко був дуже приязно зустрінутий його знайомими у Петербурзі. На літературних вечорах, у яких він брав участь разом з іншими відомими письменниками, його вітали з особливим піднесенням. Цей факт, думається, і дав поштовх до створення поезії «Повернення Шевченка». Ліна Костенко виділила цю саму по собі хвилюючу мить у житті Кобзаря і подала її у прекрасному художньому оформленні, від чого та набула глибокого поетичного смислу:

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі -

Після таких років такої самоти!-…

У підтексті твору ледь відчутно пульсує думка, що митцеві, навіть якщо він вольовий та мужній, потрібні людське тепло і увага.

«Княжа гора» - поезія про штучне відлучення поета від Батьківщини. Тема для української літератури завжди злободенна, бо навряд чи існує ще світі народ, від якого так ретельно відлучали його поетів, як від українського. Починалось від Шевченка і закінчилось Василем Стусом. Між ними - ще багато кращих синів і дочок, яких відірвали від свого народу різними засобами - вбивствами, засланнями, вигнаннями, замовчуванням, оббріхуванням… вся поезія - внутрішній монолог Шевченка, який повернувся у вимріяну Україну, та все ж не почував себе щасливим, бо знаходився «на нашій - не своїй землі». Вона йому рідна і, одночасно, чужа. Хіба можлива відчуженість від рідної землі такого глибоко національного поета, як Тарас Шевченко? Ліна Костенко твердить: можлива! Вочевидь, до цього важкого одкровення вона прийшла із власного досвіду, бо ж хто може сказати, що у її житті не було важкого почуття відчуженості од свого народу, який у своїй масі і не підозрював, як від нього намагались відлучати одну з кращих його дочок? Ні, це все-таки дуже глибока думка про штучне відлучення українського поета од свого народу! Вона ще потребує додаткового осмислення. Заслуга Ліни Костенко в тому, що вона поставила проблему. При цьому виявила закономірність: поета можуть штучно ізолювати, відняти від нього Вітчизну, але ж його поезія все одно дійде до народу. Значить, справа не така вже й безнадійна:

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

Ми торкнулись далеко не всіх граней теми творчості у Ліни Костенко. Але навіть те, що нам вдалося розглянути засвідчує виняткову глибину розробки цієї теми в її поезії.

Поезії Ліни Костенко з аналізованої теми є класикою української любовної лірики.

На чому ґрунтується таке твердження? Перш за все вони красиві своєю викінченістю. Вжитий нами критерій досить рідко зустрічається при оцінці художніх творів. Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. Проте, перебираючи оцінювальні епітети до творів любовної лірики Ліни Костенко, в першу чергу все-таки зупиняєшся на слові «красиві».

В чому красива довершеність їх художнього виконання? Складових чимало. І якось узагальнено про них говорити не виходить, бо, фактично, кожна поезія має свої, притаманні тільки їй, джерела краси.

Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо, номінативно. Тому вона показує захмелілу від щастя природу: розхристані, немов сп'янілі від весняної повноти життя сади, гостра свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки - у фіналі твору. Саме вони надають йому довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби.

А на дашку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби…

З'являється відчуття, що тема виражена повністю, бо сказано уже все, що потрібно було сказати, і кожне додаткове слово було б зайвим - воно могло б тільки зіпсувати вже існуюче диво. Троянди під вікном, засклена з усіх боків веранда, на дашку якої «ходили то дощі, то голуби», дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп'янілих від щастя людей. Їм так було добре удвох, що вони не могли набутися один з одним - «не вистачало трішечки доби». При всі зовнішній простоті, остання фраза є винятковою змістовним штрихом, який, власне, і надає поезії остаточної довершеності.

Аналізований вірш прекрасно ілюструє щойно наведену толстовську дефініцію мистецтва. Поетеса передала «іншим людям» свій емоційний стан, «зарядила» їх своїми переживаннями. І зробила це, як видається, з максимально можливою повнотою, на яку тільки здатне мистецтво слова. Краса художнього вирішення - у знайденій можливості передати повінь почуттів через інтенсифіковану «мову» природи. Прийом, звичайно ж, досить поширений, але справа не так у ньому, як у «техніці» його виконання.

Любовна лірика Ліни Костенко

Якщо все-таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістовного боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття - від його найвищої піднесеності, своєрідного «піку» почуттєвого підйому, коли любов, здається, набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів.

Почнемо з поезії, у якій любов - невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

Відсутність у цьому вірші розділових знаків - літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш - схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення - висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто сприйме його як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, яке володіє ліричною героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж, точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й задаровує його викінченістю.

У словах «спини мене отямся і отям» міститься ключовий для всього твору смисл. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.

Внутрішній конфлікт твору - це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі Вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона - жінка, Вона - слабка. Він мовчить, не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі.

Проста історія кохання, кульмінаційні моменти якої вже переходять у щемкий ліричний спогад:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон…

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок, розвиток і завершення. Нам передано не історію подій, а історію почуттів, емоційних станів. Спочатку дізнаємось про силу кохання. Вона, лірична героїня, «тяжко відболіла» ним. Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вже певною мірою пригасла, все ж залишилась у пам'яті «як марення, як сон». У пережитому болі і стражданні Вона не звинувачує Його. Навпаки, відчутна повага до Нього як до людини, що засвідчено шанобливою формою «Вами». Психологічно точно відтворено зародження любові - вона з'явилась не зразу, а поступово, і не контролювалась розумом.

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе «тлінно». Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звичайна форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з первинною силою, і тоді відкривається біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні і такі чужі.

Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази «І як ми будем…», у якій розпачливість інтонації абсолютно з гармонізована із розпачливість змісту. Фраза «такі вже рідні і такі чужі» навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання в його «тлінній», згасаючій стадії: вони «вже рідні», бо любов зблизила їх, але в той же час, зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх стосунках холод відчуженості. І справді - дивовижний вона майстер слова, Ліна Костенко!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему:»Любов - прощання». Банальність ця муляла б, їй неможливо було б приховатись навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.

Третя строфа вносить у тему «любов - прощання» нетрадиційний мотив, який, фактично, знімає мульке відчуття банальності:

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею!-

Воно лишилось на усе життя.

Поетична розповідь про згасання почуття раптом перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль - це все одно «казка днів», «світлий сон» в житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи «тихим сяйвом» над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: сугерують певний настроєвий смисл, який легко входить у твою свідомість, як, буває, входить і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна із таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити…

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Звернемо бодай увагу на елементи осіннього пейзажу, які сугерують «осінній» настрій, надають творові відповідної емоції тональності. В поезії згармонізовано два типи словесного вираження. У першому з них зміст виражається прямо, легко доходить до свідомості читача: «Я думаю про тебе весь мій час», «Ти прийдеш знов, ми будемо на «ви». Смисли фраз другого типу дещо втаємничені, вони потребують розгадки, яка можлива тільки при серйозній інтелектуальній напрузі читача: «Осінній день березами почавсь». В такій непроясненості смислу - якесь чаклунство. Подібна загадковість характерна для замовлянь. Думається, подібні фрази наділені сильною енергетикою, на якій і ґрунтується їх сугестивний вплив. Джерела енергії в тому, що звичайно визначається як «виражальні засоби». Їх безліч. Але наївно було б думати, що вони вже всі названі, описані, обліковані й зареєстровані у словниках літературознавчих термінів. Енергія фрази у тому, що вона змусила запрацювати нашу образну уяву, «привела в рух», напружила наш інтелект. Якщо ж бути конкретнішим, то при сприйманні фрази створюється, і на сірому тлі з'являються контури беріз. Таким чином, приходимо до розуміння, що текст змушує «працювати» нашу уяву та інтелект. У цьому і полягає його енергія.

Текст ніби оповитий серпанком таємничості, якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує уяву та почуття.

Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко - не емансипантка кінця ХХ віка. Вона - немовби із минулого століття. До кохання звертається на Ви. Для неї любов - явище духовно піднесене. Суто фізіологічні, еротичні мотиви - не для неї. Це не старомодність, не занудство, глибоке розуміння святості почуття. Вона - поет від Бога. Людина, якій дано глибоко почувати і точно все розуміти. Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття. Любов для Ліни Костенко - почуття світле. Недарма поезія, в якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа «Світлим сонетом». Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Але, твердить поетеса, цій дівчині все ж пощастило, бо до неї прийшло світле почуття.

Поезії Ліни Костенко про кохання цінні і як художньо довершене диво словесного мистецтва, і як твори, наділені здатністю ошляхетнювати людські почуття.

Особливість природи у поезіях Ліни Костенко

Ліна Костенко - один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці. Справа не так у тому, що у її творах зустрічається багато пейзажних замальовок, а в тому… І тут, щоб уникнути, по суті, правдивих, але надто загальних тверджень типу «природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою, і людиною», підемо іншим шляхом. Спочатку спробуємо зрозуміти митця як людину, що здатна особливо глибоко сприймати природу, розуміти її. Власне, набувши знань про особливе сприйняття митцем природи, ми отримуємо ключ до розуміння усіх інших питань, пов'язаних з трактуванням ним цієї теми. Про своє сприймання природи Ліна Костенко говорить у таких поетичних рядках:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

Про вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній.

В поезії «Цей ліс живий» певною мірою розкриває нам, що означає розуміти природу. Для неї ліс є живим. У нього «добрі очі». Все, що вона бачить в лісі, все, що діється в ньому, набуває в її очах олюднення. Є в цьому баченні лісу щось від світорозуміння маленької дитини зі збудливою фантазією. Так, думається, сприймали природу і наші далекі пращури, які в кожному дереві бачили живу істоту.

Відомо, що однією з визначальних особливостей художньо обдарованої особистості є її здатність до емпатії - тобто, до співчування, до співпереживання з іншими людьми. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Ліна Костенко наділена особливою емпатією до природи. Її лірична героїня живе в одному ритмі з нею. Немов найчутливіша мембрана, вона реагує на всі її «стани» та «настрої». Показовою у цьому плані є поезія «Пекучий день… лісів солодка млява…». Перші два рядки - про спекотний літній день. А потім - картина грози. Останні два рядки про відповідність, повну синхронізованість «станів» природи і ліричної героїні.

Тонко реагуючи на «стани» природи, поетеса повідує нам про них, «заражає» ними нас. Завдяки їй ми глибоко проймаємось весняним буянням природи чи її тонким осіннім мінором.

Для ліричної героїні Ліни Костенко спілкування з природою є способом відновлення фізичних та духовних сил. Це вражаюче засвідчено в поезії «Обступи мене, ліс…».

Ставлення ліричної героїні до природи іноді набуває інтимно-довірливих інтонацій. Найбільш виразно це сад, він чорний і худий». Сад старий - «йому вже ані яблучко не сниться». До того ж в осінню пору він негарний - «чорний і худий». У цій поезії досить виразно виявляється під текстовий смисл або ж, іншими словами, другий смисловий план, який можна сформулювати таким чином: справжня дружба безкорислива, вона виявляється в тому, щоб підтримати друга у важку для нього годину. Загалом же треба відзначити, що Ліна Костенко у пейзажній ліриці майже не вибудовує підтекстові смисли. Їй цього не дозволяє бездоганний художній смак. Пейзажний твір, що створюється заради другого смислового плану, як правило, набуває неприємного присмаку штучності.

У збірці творів «Вибране»(1989) Ліна Костенко виділила окремий розділ «Осінні карнавали». Більшість творів розділу - поетичні шедеври. Знайомство з ними - це школа, у якій навчаєшся бачити і розуміти красу природи, відчувати її «настрої».

Ліна Костенко показує нам осінь різною - то ранньою, такою, що тільки-тільки вийшла з літа і ще сповнена гарячої жагучості, то пізньою, коли «од холоду в ногах посиніли дуби». Бачимо осінь то як свято золотавих барв, то як виписаний одним -темним - кольором естамп. Вона буває і осіяною сонцем, і оповитою туманами. А над усім цим - сильне чуття ліричної героїні, яка просто не здатна спокійно говорити про осінь. Вона постійно схвильована нею, переживає її з усією повнотою великого Поета, якому дано бачити природу як дивосвіт. Вчитаймось у поезію «Бідненький мій ліс…» - і будемо вражені співчутливістю ліричної героїні у ставленні до осіннього лісу. Поетеса дуже винахідлива у пошуках свіжих виражальних форм. Вона уникає повторень. Фактично кожний твір, присвячений осені, має своє, притаманне тільки йому, технічне вирішення. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія «Осінній день, осінній день, осінній!». Вслухаємось у її перші рядки:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

Впадає у слух філігранно здійснена алітерація, що надає тексту якоїсь магічності, доброго чаклунства, коли тебе задаровують красою. Важливо, що алітерація (сонорика) не глушить зміст (семантичний ряд). Два перших рядки навіюють враження сонячного осіннього дня, коли навколишній світ, завдяки високому безхмарному небу та прохолодному, чистому повітрю, по вінця сповнений синяви. «Осанна осені!» - це її вітання, усвідомлення того, що вона уже прийшла. Важливо, що в самому вітанні осені відчутний легкий відтінок суму («Осанна осені, о сум!»). Далі традиційні « знаки» осені - айстри, що уже вражені першими морозами, вервечки птахів над полем, дещо грайливе «Багдадський злодій літо вкрав» і, нарешті, чудовий пуант про коника, який уже виспівав за літо і тепер, восени, у нього вже нема мелодій, і взагалі, осінь - це не його час.

Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія «Шипшина важко віддає плоди». В ній застосовано прийом олюднення. Шипшина, у якої забирають плоди, «поводить» себе, як жива істота. Хапає людей за рукава, буквально благає:

Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Звернімо увагу, як поетеса облагороджує шипшину, яким шляхетним «характером» її наділяє:

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

В принципі, тут виявляється характерне для поетеси буквально обожню вальне ставлення до природи. В її трактуванні природа розумна, добра, незрадлива. У пейзажах, зображених поетесою, відчувається одна з найхарактерніших ознак її художнього мислення - історизм. Окремо можна було б говорити про Ліну Костенко як про видатного майстра у відтворенні історичних пейзажів у романах «Маруся Чурай» та «Берестечко».

Кожний твір, з якого постає дивосвіт природи, впливає на нашу екологічну свідомість. Бажання захищати природу приходить до тих, хто відчуває її красу. Проте у Ліни Костенко кілька поезій присвячено суто екологічній проблемі. Одна з них, чи не найбільш вражаюча - «Ще назва є, а річки вже немає». Річка загинула - від неї залишилась тільки назва, яка нагадує, що річка все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз «усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви». Степ став особливо спекотним без річки. В небі - «зморений лелека», він уже ніколи не стоятиме в заплавах на своїх тонких і довгих ногах. Земля потріскалась без води. Навіть весною вже не зацвітають луки. Міст «світить ребрами» - він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Сумно і тривожно після читання цього твору.

В деяких «пейзажних» поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки річки, а й села. Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію «Хутір Вишневий». Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір, з поетичною назвою Вишневий. Колись він і справді потопав у вишневих садах, а зараз замість них - зарослі вишняків. На хуторі - ні душі, навіть стежка, що зв'язувала його із шосею, заросла бур'яном. Без дбайливих людських рук земля втрачає свою родючу силу - «все обступили солонці. Рілля вродила камінцями».

Зараз багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Постійно звучать заклики до відновлення такої гармонії, наголошується, що в цьому - порятунок людства. Поезії Ліни Костенко з екологічної теми змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Одночасно спілкування з її творчістю - це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речам простим і мудрим. І якщо на тому уроці ти є старанним і розумним учнем, то розумієш, що природа - це не просто буденні степ, трава, річка, сонце, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.

Історичний роман «Маруся Чурай»

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури ХХ століття. Як і кожний видатний твір, він наділений глибокою, точніше сказати, глибинною змістовністю, осягнення якої потребує як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. Роман бо ж історичний, в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, - тобто, села, міста та й уся природа - суттєво відрізнялись від того, що бачимо у наші дні. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити у романі Україну ХVII століття. Вона відкрила її для себе. А потім, працюючи над романом, відкривала її і для нас - і це був безцінний дарунок видатного митця.

Тема любові є однією з головних у романі Ліни Костенко. Її твір дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв'язки. «Маруся Чурай» збагачує нас своєю «філософією любові», у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність.

Жанр історичного роману потребує епічних форм зображення - тобто, читач, сприймаючи твір, повинен бачити зображувану епоху - бачити природу, людей, події… І що яскравіше все це постає перед його внутрішнім зором, то вищою є майстерність автора у володінні словом як виражально-зображувальним матеріалом художньої літератури.

Треба врахувати важливу жанрову особливість твору Ліни Костенко - маємо справу з романом у віршах. Тобто, він написаний поетичною мовою, яка суттєво відрізняється своєю сконденсованістю, здатністю містити в кожній «одиниці тексту», тобто у слові, фразі, періоді, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, у вищій мірі бездоганно. Щоб ми зараз для прикладу не взяли - чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події - то легко помітили б, як поетеса з допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображуваного ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь - яка частина тексту, бо в ньому немає невикінчених місць. Тож беремо перші-ліпші рядки:

Навпомацки з підлоги піднялась.

Не розчесавши коси, заплела.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна.

Маруся у темній в'язничній камері - з підлоги піднімалась навпомацки. Був ранок, і, як завжди вранці, вона заплела коси. Не розчісувалася, бо тут, у в'язниці, не було чим. Камера була пустою - одні стіни та віконце у гратах. Все це - зоровий ряд. Але висока художня інформативність фрагменту, ось та його смислова щільність, полягає не тільки у виразному зоровому малюнку, а й у тому, що текст буквально заряджає читача тим емоційним станом, що володіє Марусею у даний момент. Хіба ж ми, вдумливо читаючи ці рядки, не проймаємося фізичною та моральною втомою дівчини, яка щойно пережила і смерть Гриця, і неймовірно важкий для чутливої і порядної дівчини сором суду та ув'язнення. А ще - відчуття самотності та жахливої приреченості на смерть. Зорове зображення сугерує відповідну емоційну настроєність. У синтезі зорового зображення та емоційного смислу і полягає те, що називається художньою інформативністю. Головне - Ліна Костенко передала мовний колорит тогочасного судочинства, що допомогло нам відчути атмосферу зображуваної доби, - для історичного роману створення такої атмосфери є важливим творчим завданням.

Звернемо увагу на майстерність у зображенні пейзажу, і на тонкий психологізм портретів. Спочатку звернемо увагу на принципи розташування усіх дев'яти розділів.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж виводить нас у змістову суть роману. Ми енергійно «втягнуті» у його сюжет, познайомлені майже з усіма персонажами, що діятимуть у творі. Започатковані головні сюжетні та смислові лінії. Почалося досить активне розкриття характерів персонажів, яке буде продовжене в наступних розділах.

Другий розділ «Полтавський полк виходить на зорі» немовби ілюструє одну з найвідоміших пісень Чураївни «Засвіт встали козаченьки». Але в цьому полягає тільки одна, ледь відчутна функція розділу. Головне ж його завдання - у створені важливого для роману художнього враження воюючого за свою волю українського народу. Зображення полтавського полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі - це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко - немовби на музичному рівні - і є одним із прихованих чинників цілісності твору.

Безперечно, центральним у романі є розділ «Сповідь». Поданий у формі спогадів, він несе основне навантаження у розкритті образу головної героїні твори. Із спогадів Марусі Чурай дізнаємось про історію її нещасливого кохання. Але при цьому не створюється враження якоїсь тематичної вузькості, бо та історія подана на досить широкому соціально-побутовому та етнографічному тлі полтавського життя XVIIстоліття.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі роману: бачимо на тільки Полтаву, а й більшу частину України. Таке розширення українського простору в романі є важливим композиційним прийомом, що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь роман. Бачимо Богдана Хмельницького як політичного та військового діяча - творця Козацької держави. Панорамно бачимо Україну - всю у напрузі визвольної боротьби. Погодьмося, що без такого широкого бачення українського простору наше читацьке розуміння УкраїниXVII століття не було б цілісним. Окрім всього, треба взяти до уваги, що розділ, у якому йдеться про звертання Івана Іскри до гетьмана із проханням відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, є важливою ланкою у розвитку драматизованого сюжету історичного роману.

П'ятий розділ «Страта», окрім важливої сюжетної функції, виконує ще одне важливе композиційне завдання, а саме: активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету. Така катарсисна за своєю природою драматична напруга, що проймає розділ «Страта», більш доречна у фінальній частині твору. Проте Ліна Костенко поміщає її в середині твору, цілком справедливо розраховуючи, що увага читача, який сприймає доволі довгий роман у віршах, повинна стимулюватися розмаїтими засобами, подібними моментами конденсованої драматичної напруги.

Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, так само як і розділ «Гінець до гетьмана», виводить читача із суто полтавського матеріалу на матеріал всеукраїнський. Але якщо в «Гінці…» кинуто панорамний і, сказати б, досить короткий погляд на Україну і, до того ж, більша частина розділу присвячена безпосередньо Богдану Хмельницькому, то в «Прощі» український простір розкривається поволі, як може він розкриватися паломникам, що бредуть по дорозі «від Лубен до Києва». Але повільне розгортання простору - це і неспішне, уважне його споглядання. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її тогочасного життя. Цей, сповнений інтелектуальної напруги, розділ є виключно важливим для роману. Без нього ми мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом, історичний роман у віршах - але не було б видатного, з поважним історіософським смислом твору.

Останні три розділи - «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» - поєднані одним сюжетним стрижнем - облогою Полтави польсько-шляхетським військом. У розділі «Дідова балка» облога Полтави тільки починається, а в дев'ятому, останньому, - вона вже знята, і Полтава після неї немовби оживає навесні. Введення в сюжет твору такої історичної події, як облога Полтави, думається, було необхідне поетесі для посилення історичності як жанрової ознаки роману. Але треба бачити, що в усіх трьох розділах продовжується і завершується розробка основних образів. Вони набувають остаточної викінченості. Сказане в першу чергу стосується образів Марусі та Івана Іскри. Всі три розділи надають роману мистецької якості, що її умовно можна назвати стереоскопічністю. Завдяки тому, що Ліна Костенко укрупнено показує якісь окремі моменти українських реалій XVII ст.

«Маруся Чурай» є одним із тих творів, які через свою непроминущу мистецьку вартість назавжди залишаються в літературі. Багатьом поколінням він відкриватиме образний світ нашої непростої історії, ошляхетнюватиме душі високим патріотичним почуттям, даруватиме естетичну насолоду.

Висновок

Ліна Костенко обрала шлях великих своїх попередників: вона взяла на себе тягар обов'язку перед своїм народом - відкривати йому світ, а ще - пояснювати народові самого себе. Це справді подвиг. Ліна Костенко - з притаманним їй прониканням у глибини - не розпорошувалася на якісь інші заняття, окрім літератури. Вона пішла шляхом збагачення досвіду через ґрунтовне вивчення історії, мови, народознавства, світової культури і літератури. Досвід історика розвиває епічне мислення. Від історичних образів і ремінісценцій у віршах - до великих ліро-епічних полотен «Скіфська одіссея», «Дума про братів не азовських», «Маруся Чурай», «Берестечко». Історизм поезії Ліни Костенко ніколи не був просто фіксацією певних подій - поетеса завжди будує мости між минулим і сучасним, і навіть майбутнім, пояснює сучасникам минуле заради майбутнього. Кожен історичний твір перегукується з близькими поетесі подіями. Можливо, сучасний Майдан Незалежності, з його великою історіотворчою місією, де воєдино зливалася енергія і живих, що прийшли відстояти право на гідність, і тих, що відійшли у вічність, - проростатиме в нових віршах поетеси. Бо саме на Майдані оживала поезія Ліни Костенко - як вічна сув'язь часів.

І справді, Майдан Незалежності перетворився на згусток енергії народу, перетворився на єдине пульсуюче велетенське серце, в якому билися водночас серця мільйонів українців - і тих, хто звідусіль, з усіх куточків країни прибув обстоювати право на гідність, і тих наших славних пращурів - давньоруських князів, козацьких гетьманів, великих синів України, її розстріляних письменників, науковців, істориків, митців - усіх, хто впродовж тисячі літ творили той духовний потенціал нації, який допоміг нам вистояти і перемогти.

І сила ж є, і серце не мізерне,

І сто віків ні вмерти, ні заснути,-

Все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути,-

Писала Ліна Костенко про казкових велетнів, які уособлювали приспану силу народу. І ось нарешті настала пора. Перевернули. І цей чин народу став можливим, зокрема, і завдяки постійній праці таких велетів духу, як Ліна Костенко.

Поезія Ліни Костенко віддзеркалює безсмертну душу українського народу. І коли через сотню років хтось, хто не знає взагалі, що таке Україна, прочитає Ліну Костенко, то побачить у пречистому дзеркалі її поезії правдивого й природного в кожному жесті Івана Миколайчика, який косить «у Халепї траву», умиротвореного Григорія Сковороду з його нетлінним «Садом божественних пісень», незламного Тараса, який може зніяковіти від зворушення, незмірно мужню і самотню Лесю Українку, наших славних пращурів, що йдуть «за часом, як за плугом». А ще в тому не викривленому дзеркалі інші величні постаті: Данте, Ван Гог, Пастернак, Блок, Нансен - та чи злічити всіх? Великі поети, художники, музиканти, мореплавці, фізики, першовідкривачі мрій - то велике духовне багатство поетеси. А з такими друзями. З такою опорою не можна залишитися самотнім і не можна втратити себе. Ліну Костенко неможливо уявити без цих постатей, бо вони ведуть її через життя, стають концептами її віршів. Це те гуманітарне тло людства, творене віками, без якого поезія українських поетів була б збіднілою і не вписаною в контекст світових культур.

Та головне, що втому дзеркалі - мільйони просвітлених очей: то український народ, яким поетеса пишається, про який каже:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Поезія Ліни Костенко глибоко, так би мовити, закорінена. І корінь її сягає історії народу, його етномислення, звичаїв, міфології. У ній промовляє генна пам'ять, що прокладає місточки з минулого в сучасне і майбутнє. Дякувати Богові, живемо в часі, якому потрібні великі поети - люди з абсолютним слухом, тонким внутрішнім чуттям, що виконує роль цензора в собі, який дозволяє чи забороняє поетові відкриватися словом і душею перед народом.

Ліну Костенко називають класиком, найбільшим українським поетом сучасності. Доля дарувала їй прижиттєве визнання. Творчість досліджують науковці, вивчають учні та студенти в загальноосвітній і вищій школі. Та сама поетеса байдужа до слави. Для неї значно важливішою є потреба «прожить несуєтно і дзвінко», а «справжня слава - це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». Одначе висока місія митця - сказати «хоч людям кілька необхідних слів», особливо тоді, коли така гостра потреба.

Ліна Костенко - поет із надчутливим камертоном, що ловить найменші вібрації часу, але водночас є найсуворішим моральним суддею. Її поезія - це універсальний мета текст, який існує поза часом, дає відповіді на головні філософські питання і визначає шкалу етичних та естетичних цінностей. Багатовекторність, багатогранність і цілісність, глибина, філігранність і висока енергетика слова. Це поезія життєтворчого інтелекту, глибокої смислової прозорості, синтезу мистецтв і просто поезія життя. Вона керована головними законами життя, які говорять, що «все на світі треба пережити. І кожен фініш - це, по суті, старт», а «ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день», що «кулі примхливі, як дівчата, - вибирають найкращих», а «підлість послідовна, як геометрія, - вибирає найчесніших». І все-таки - «криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність. Тріпочуть під вітром короткі обривки життя. І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя».

На прес-конференції Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника - писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні». Слова поета. Так і має бути. Адже через багато літ, коли буремна сучасність стане далекою історією, не знайоме на покоління нащадків шукатиме на полотні світової літератури і української зокрема саме тих витончених срібних малюнків, писаних великим люблячим серцем, шукатиме «хуртовину айстр», осені «золоту жирандоль», її «шовковий шум танечної ходи», відчуватиме слова любові, яка в усі часи, в усі епохи є сутністю поета:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.