1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української філології

Курсова робота

Роль і функція образів природи в любовній ліриці Ліни Костенко

студентки II курсу 210-УП групи

Боярчук Олени Анатоліївни

Науковий керівник:

Кобелецька Оксана Іванівна

Київ 2008

Зміст

Вступ

Роль і функція образів природи у любовній ліриці Ліни Костенко

Висновки

Бібліографія

Вступ

костенко метафора лірика природа

Описувати, аналізувати, інтерпретувати поезію Ліни Костенко важко, бо важко її розуміти. Це не просто поезія для когось, а поезія для того, хто зуміє осмислити, проникнути у складно побудовані конструкції речень, метафоризовані вислови, образні трансформації, численні асоціації. А відмахнутись від розуміння означає лише відмову „увійти” у поетичний світ автора.

Одночасно і важка і цікава поезія Ліни Костенко. В'ячеслав Степанович Брюховецький в одній зі своїх книг, присвяченій творчій біографії поетеси, говорить так про її вірші: „перечитуючи... я щораз відкривав глибини, які проминув перед тим - чи то через поквап, чи до них, справді, необхідно душевно дозріти або прозріти” [3, 234]. А інший дослідник творчості поетеси, Григорій Клочек, інтерпретуючи один із її віршів, писав, що для розуміння цієї поезії (як і багатьох інших) читач має активізувати „свою образну уяву і всі інші складові внутрішнього життя, які у своїй сукупності позначені словом „інтелект”. Без такої напруги ми не знайдемо для себе відповіді на поставлене питання, а значить повноцінно не сприймемо твору” [6, 242]. Декілька раз перечитуючи вірші цієї поетеси, розумієш їх кожен раз по-новому, відкриваєш для себе саме той світ, який хотіла нам відкрити письменниця.

Поштовхом до вибору теми курсової роботи став той факт, що вона малоопрацьована. Так, дійсно, Ліна Костенко, цікава для літературознавців та дослідників спершу з того боку, що вона належить до групи літераторів, яка відома під назвою „шістдесятники”. Ці письменники почали писати нестандартно, нехтуючи образами й стереотипами соціалістичного реалізму. Тому й у Ліни Костенко „мотив відсутності індивідуальної свободи” в різноманітних його втіленнях став важливою складовою частиною більшості її тем. Багато праць можна знайти аналізуючи роман у віршах „Маруся Чурай”, бо цей твір вивчається в школі, а тому до нього дослідники звертаються частенько. Інші мотиви її поезії вміло класифікував дослідник Володимир Панченко: „мотив дитинства, вбитого війною”, „мотив іронії історії, парадоксального зв'язку часів”, „мотив морального стоїцизму митця”, „мотив intermezzo, єднання людини з природою”, „мотив прощання із селянською Атлантидою” і аж у кінці „мотив любові як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі” [17, 10-23].

У книгу Ліни Костенко „Вибране” увійшло 48 віршів про кохання, що склали розділ „Безсмертним рухом скрипаля”. Це були і нові поезії, і найкращі із попередніх збірок (зокрема із книги „Над берегами вічної ріки” де 45 віршів любовної лірики склали розділ „Моя любове, я перед тобою”). Але про інтимну лірику поетеси писалося мало, її ніби ігнорували. Одна з причин (і, на мою думку, найголовніша), це показ поезії Ліни Костенко як суворої і мужньої, часто категоричної і безкомпромісної, яка не прощає того, що не можна простити чи забути аби не сказали, що її поезія „жіноча”. Тому цікаво відкрити для себе цю сильну й вольову особистість саме як ніжну, чутливу жінку, яка кохає і хоче бути коханою. Недарма Євген Гуцало писав: „світ жіночої поезії Ліни Костенко дуже різноманітний, тут є і любов, є зачарування й розчарування, є така зрозуміла ностальгічна залюбленість у рідну землю... Наскрізне почуття любові, що проходить через її поезії, - це почуття драматичне й трагедійне” [24, 5].

Добираючи епітети до творів любовної лірики поетеси, Григорій Клочек зупиняється на слові „красиві” і вказує на те, що у „художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання” [6, 236].

Спробую обґрунтувати це твердження. Всяка довершеність вже сама по собі передбачає красиве виконання, а природа вписалась у її вірші про кохання так досконало, що можна дійсно сказати про „красиву довершеність” її любовних поезій.

Кожна “вічна” загальнолюдська тема - це тема кохання. Поезія Ліни Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики.

Як уміло поетеса пов'язала це величне почуття, цей „світлий” прояв душі із проявами природи я хочу розкрити у головній частині своєї курсової роботи.

Тож завданням даного дослідження є: ширше описати, розкрити любовну лірику Ліни Костенко; здійснити дещо глибшу інтерпретацію її віршів на задану тематику; визначити, яке місце образи, пейзажі природи посідають саме в любовній ліриці поетеси; яка їм відведена роль, яку функцію виконують.

Роль і функція образів природи у любовній ліриці Ліни Костенко

Ліна Костенко має глибинний зв'язок з природою. Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях, а тому поетеса часто персоніфікує її: „глекоче ліс”, „а хмари бігли й спотикались об грім”, „плачуть і моляться білі троянди”, „і засміялась провесінь”, „і гай знімає золоту перуку”. Метафори-уособлення та їх різновиди (метагоге і прозопопея або персоніфікація) вживаються Ліною Костенко чи не найчастіше (понад 500 разів) і є чи не найвагомішим стилетворчим фактором. Наприклад: „тонесенько плаче ріка”, „колосочки проти сонця жмуряться”, „весна підніме келихи тюльпанів”, „колише хмара втомлені громи”. Більшість поезій Ліни Костенко можуть бути прикладами суцільної метафоризації: від першого до останнього рядка. Ще Г. Лессінг свого часу висловив думку, що в „поезії може бути дуже мальовниче те, чого малярство зовсім не здатне відтворити”. Ця теза німецького мистецтвознавця підтверджується прикладами поетичних текстів-метафор, створених Ліною Костенко. Тексти-метафори поетеси утворені ланцюжками-метафорами та метафоричними епітетами. Частотність текстів-метафор у ліриці поетеси - приблизно 80.

У любовній ліриці природа теж часто персоніфікується письменницею, але її роль зовсім інша. Вона вже не існує самостійно (як здається на перший погляд), а у взаємозв'язку із внутрішнім світом ліричної героїні. Наприклад:

Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

Такі були у іволг голоси! [10, 305]

На перший погляд здається, що у даній поезії більше написано про природу, весінній пейзаж, а про кохання не сказано жодного слова. Але це поверхневе враження. У поетеси просто немає слів, які могли б про це почуття сказати прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу: метафоричний епітет „розхристані” вказує на немов сп'янілі від весняної повноти життя, сади, гостра свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями порівнюється із гірляндою, бентежно-радісний спів птахів не дає журитися навіть плакучим вербам. “Настрій” природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні. Ліна Костенко майстерно створила його персоніфікованою метафорою, за допомогою якої її природа дійсно ожила.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки - у фіналі твору. Саме вони надають йому довершеності :

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби

А на дошку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби...

[10, 305]

З'являється відчуття, що все, що потрібно було сказати, вже сказане, і кожне додаткове слово тільки могло б зіпсувати вже майстерно довершену картину. Троянди під вікном, засклена з усіх боків веранда, на дашку якої „ходили то дощі, то голуби”, дає нам і відчуття і бачення середовища, у якому перебували двоє сп'янілих від щастя людей. Вони не могли набутися один з одним - “не вистачало трішечки доби”. При всій зовнішній простоті, остання фраза є винятково змістовним штрихом, який власне, і надає поезії остаточної довершеності. І знову таки поетеса використовує метафору (дощі ходили). Вона надає внутрішньої динаміки твору, а читачу допомагає ніби почути ті дощі, які „ходять” або, на зміну їм, голубів, які ніжно вуркочуть.

Поетеса передала „іншим людям” свій емоційний стан, „зарядила” їх своїми переживаннями. І зробила це, як видається, з максимально можливою повнотою, на яку тільки здатне мистецтво слова. Краса художнього вирішення - у знайденій можливості передати повінь почуттів через інтенсифіковану „мову” природи. Прийом досить поширений, але справа не так у ньому, як у „техніці” його виконання [6, 237].

Тексти окремих поезій Ліни Костенко вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: „сугерують (навіюють) певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія” [6, 242]. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю. Візьмемо першу строфу:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити Дереворит - техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек шарів..

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

[10, 344]

Звернемо увагу на елементи осіннього пейзажу, які сугерують “осінній” настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. З першого рядка першої строфи читач одразу натикається на якийсь непрояснений смисл. Щоб розгадати смисл рядка „осінній день березами почавсь”, треба зрозуміти словосполучення „березами почавсь”. Енергія фрази у тому, що вона змусила запрацювати образну уяву читача, напружила його інтелект. Якщо ж бути конкретнішим, то при сприйманні фрази створюється картина: темний осінній ранок поступово прояснюється і на сірому тлі з'являються контури беріз. Створена образна картина та сугерований нею настрій посилюється і немовби закріплюється фразою „різьбить печаль свої дереворити”. Епітет „осінній” разом зі словом „печаль” навіює на читача нотки суму. Проте слід зазначити, що день - почавсь, печаль - різьбить, а лірична героїня - думає. Тобто, в усіх цих побудовах в ініціальну позицію винесено слово-дія, слово-рух. Такий енергетичний початок відразу ж надає творові внутрішньої динаміки, викликає враження процесу як рушія не лише сюжету, а й самої думки. Не застигле явище, а щось живе, мінливе, нетривке в своїх переміщеннях і трансформаціях стає в центрі поетичної світобудови. Отже, природа не пасивна, а вже з першого активного слова-руху вводить читача в динаміку тексту. Ось ще один зразок-вірш, у якому внутрішній світ ліричної героїні, її почуття, стан душі виражені за допомогою природи, проведення паралелі з нею:

Коли прибуває смуток,

як повінь, залишивши загати, -

темнішають хмари й тіні,

тьмяніє річна глибінь...

[26, 9]

Чи то на почуття смутку реагує природа, чи той, до кого прибуває смуток, сприймає довкілля як сумирне, непривітне? І далі в тій самій поезії „відчуття детермінативності, зумовленості ситуацій стає визначальним, попри зміни оцінного знака з „мінуса” на „плюс” [9, 293] :

Коли прибуває щастя,

Коли починаєш кохати, -

здається, на землю від тебе

лягає світліша тінь.

[26, 9]

І тут почуття героя викликають „надприродне” явище - тінь стає світлішою (щоправда, поетеса вдається до пом'якшення абсолюту - вводить обережне „здається”). Смуток і щастя виступають як крайні позиції, і з різним віддзеркаленням у явищах природи, у гармонії почуттів і уявлень.

Ліна Костенко дуже чутлива до плинності часу та його символіки: „Вже трави інеєм припали”. Плинність часу та пори року і тут мають для неї велике значення у постмодерністському розумінні, оскільки те, що іще не настало (тобто відсутнє) викликає ностальгію і біль. Передчуття зими в природі і передчуття розлук з коханим ще не настали, усвідомлення того, що вони неминучі, створюють відчуття холоду в беріз і в поета.

А ось інший зразок тексту:

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал -

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

[26, 12]

Набір часових вимірів (день, ніч, мить, вічність) органічно входить в однорідний ряд із показниками стану природи (тиша) і стихійного явища (дев'ятий вал), створюючи картину мінливого, звабливого світу, де сусідять явища, здавалося б, несумісні, але в чомусь паралельні, співвідносні. І раптом, виявляється, що весь цей перелік - лише характерологічні ознаки, образні свідчення стану душі, сповненої кохання: все це - „твоїх очей магічна ніжність і губ розплавлений метал”.

Критика багато говорить про смуток у віршах Ліни Костенко, про брак оптимістичного настрою, немов у житті лише одні неприємності. Дослідник творчості поетеси, Олексій Ковалевський, зазначає: „Для такого типу героїні кохання є заздалегідь приречене, воно небавом має перетворитися й перетворюється на спогад, солодку тугу за тимчасовою „нерозп'ятістю” вічно розп'ятої душі” [7, 101]. Проте, любов для Ліни Костенко - почуття світле. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи об'єкт симпатії любить, чи й не відповідає на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дівчини, названа саме "Світлим сонетом". Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Даний вірш присвячений першому в житті юної дівчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

[26, 11]

Слід наголосити і на наявності у даній поезії фольклорних образів% роси, вишні, світанку. Ось ця „квітуча вишенька” є метафорою, яка уособлює юну дівчину, а світанок - початок її дорослого життя. За допомогою поширеного порівняння роса відповідно символізує сльози. Дівчина лише вчиться печалі i вірності, любовним спогадам у справжньому коханню. Це не трагедія, вона лише „зіткнулась з неприємністю...” Нерозділене кохання супроводжують щастя і печаль водночас. Поетеса по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання - вона певна, що душа дівчинки стала багатшою. Попереду в неї справжні випробування, тривоги, розчарування, але це ще невідомі юнці почуття, яка переживає першу в житті поразку.

Анітрохи не сумно, що дівчина печальна, бо ця печаль - вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Ліна Костенко оспівує безсмертне почуття - Любов.

Наведу ще одну поезію:

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як шостра, над сирим асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

І електричка скрикнула контральто,

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить - під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно! - Акація цвіте.

Як холодно! Душа за вами плаче.

[26, 18]

З першого ж рядка поетеса звертається до антитези, але читач ще не цілком розуміє, що хоче нам сказати автор: йдеться про холод у природі чи у душі ліричної героїні? Два останні рядки розкривають зміст першого. Отже, в першому і передостанньому рядках читач вже чітко розуміє, що йдеться про антитезу, так би мовити, душевну. Із контексту вірша ми розуміємо, що кохання ліричної героїні нещасливе, тому у неї на душі холодно.

Однак „акація цвіте”. Акація - символ її кохання, з такими ж небезпечними і гострими шипами, проте воно цвіте. Цвіте у душі закоханої жінки. Отже, останні рядки поезії читач розуміє вже інакше. Письменниця говорить не так про холод у природі (хоч і описує пейзаж після дощу), як про холод від неможливості щастя бути разом з коханим. Для героїні навіть лише мить з коханим - бажана. Для нею бути з ним - означає піднятися до небес, побувати в „земному раю”: „Єдина мить - під небом на землі // отак побути наодинці з Вами!”.

Але кохання для Ліни Костенко, все таки явище світле. У її віршах про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування.

Світлом переповнюється душа ліричної героїні лише від однієї згадки про коханого:

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

„Не знаю, чи побачу Вас чи ні”[10, 281]

У цьому вірші використано метафору, а саме перенесення ознак природи (світанок), тобто чогось конкретного на душевне. Так само й у вірші „Які щасливі очі у казок!” ім'я наповнює душу героїні „сонцем”. У цій фразі використано гіперболу. Сила почуття настільки потужна і несе в собі такий заряд енергії, що поетеса підносить його до космічних вимірів.

Поезія „Хай буде легко. Дотиком пера...” вся пройнята світлом і білим кольором. Поетеса досягає цього використовуючи відповідні епітети:

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ - березова кора,

по чорним дням побілена десь звідтам.

[10, 279]

Читач помічає такі епітети: „пресвітлий”, „білий”; дієприкметник „побілена”. А сам „білий світ” порівнюється із березовою корою. Отже, даний рядок є розкритою метафорою, оскільки оголені обидва полюси (те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється): білий світ - березова кора. Далі у вірші ще більше світла:

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

[10, 279]

Знову білий колір, виражений іменниками „сніг” і „дим”; і спогад, який ототожнюється із світлом. А сама кінцівка поезії ніби підбиває підсумок:

Хай буде легко. Це був тільки сон,

Що ледь торкнувся пам'яті вустами.

[10, 279]

Власне іменник „сон” і вказує на всю млявість і світлість сказаного.

Ліна Костенко, описуючи силу кохання, неодноразово зверталася до такого явища природи, як гроза. Це допомагає читачеві легше уявити собі описану бурю почуттів. У вірші „Такий чужий і раптом - неминучий...” описується стан природи перед грозою і поетеса одразу ж проводить паралель між душевним світом ліричної героїні:

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагучо

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

[10, 270]

Далі природа зривається бурею, накриває героїню: „Лягла грози пульсуюча десниця // на золоте шаленство голови...”. І читач бачить картину бурхливої бурі, чує звук грому і в одну мить розуміє, що це описуються почуття кохання у душі змученої ним жінки:

А ти стихія - любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.

Чужого.

Раптом - неминучого.

Тужу тонкою містю передпліч.

[10, 270]

Ще одна картина грози замальовується у вірші „Пекучий день...лісів солодка млява...”. У цій поезії гроза є метафорою, тому що вона „дзвінка і кучерява” і йде „садам замлілі руки цілувать”. Прийомом метафори замальовується і блискавка:

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограму блиснула крива.

[10, 275]

Хочеться зауважить, як поетеса відчуває природу. Вона реагує на всі її „стани” та „настрої”. Ось так і в даній поезії. Перші два рядки про спекотний літній день, а потім - картина грози: „Тремтіння віт, і жах, і насолода, // шаленство злив у білому вогні!”. Від такого натиску грози „гуде у сосен буйна голова”. Зрештою, фінал поезії вказує на відповідність, повну синхронізованність „станів” природи і ліричної героїні, її почуттів:

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

[10, 275]

Знову знаходимо прийом паралелізму. Поетеса не може знайти слів, щоб описати душевний стан ліричної героїні у зв'язку із втраченим або невзаємним коханням, а тому знаходить їх у природі. Природа в поезії Ліни Костенко лікує, оживлює зболену душу, дає наснагу. Так як природа оживає після життєдайного дощу, так сльози очистили почуття героїні, дали їй силу і відчуття легкості аби пережити важку втрату кохання. У такій от проникливо-чуттєвій гамі осмислює поетеса мудрість природи, нездоланну жагу постійного оновлення. Тонко реагуючи на „стани” природи, поетеса повідує нам про них, „заражає” ними нас. Завдяки їм ми глибоко проймаємось весняним буянням природи чи її тонким осіннім мінором. Заодно відчуваємо радість від кохання ліричної героїні чи гіркий присмак його втрати.

Хочу навести приклад ще однієї поезії:

Не говори печальними очима

Те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

***

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

[10, 276]

В останньому рядочку першої строфи знову зустрічаємо образ грози. У даному випадку письменниця використала прийом порівняння. Так, як перед бурею в природі завжди помічається тиша, так і в стосунках між двома героями поезії. Лірична героїня передчуває "грозу” у відносинах, коли її коханий мовчить, а говорять лише „печальні очі”.

Домінантою творчості Ліни Костенко є „внутрішній драматизм”, який виникає від гострого прагнення гармонії - в світі, в соціальному середовищі, в людських взаєминах - і так само гострого відчуття наявних у них дисонансі. Відчуття гармонії - від абсолютного взаєморозуміння й взаємодовіри природи і розкритої навстіж душі ліричної героїні [15, 86].

Потебня вважав, що метафора допомагає навіювати читачеві те, що „розповісти неможливо”. Справжній поет не вигадує метафори, він співає їх. Метафору в поетичному тексті можна розглядати з різних боків, але насамперед її роль - у розумінні цілості, неповторності, гармонії поетики митця. Ліну Костенко називають поетом метафори. Підтвердженням цього є численні її поезії з використанням цього тропу. У любовній ліриці вона найчастіше метафоризує природу. У наведеному вище вірші („Не говори печальними очима”), читач також помічає метафору. Поетеса заміщує стосунки між двома людьми явищами природи. Так високі, світлі, бажані взаємовідносини між закоханими вона називає райдугою: „Яка між нами райдуга стояла!”. Тоді як після втрати цих стосунків між двома людьми відчувається спустошеність: „яка між нами прірва пролягла!”.

Можна подивуватись точності і пластичній виразності словесного живопису поетеси, барвистості й предметності образів, покликаних відтворити, кажучи словами М.Бажана, „всю безліч животвору”. Є в її поетичному арсеналі такі зорові деталі, які дають змогу просто-таки побачити, скажімо, як насувається гроза. Метафори в поетиці різних митців виконують важливу естетичну функцію, вони відрізняються посиленою експресивністю, суб'єктивністю в сприйманні світу через метафору і разом з тим - прозорістю, як у Ліни Костенко.

У вірші „Лейтмотив щастя” знову поетеса використовує образ дощу, але вже у зовсім іншому значенні:

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають роки, а ти мені люб.

Шаленіє любові тропічна злива -

землі і неба шалений шлюб.

[10, 311]

І знову почуття ототожнюються із явищами природи - зливою. Це вже не страшна гроза, а рясний дощ кохання, теплих почуттів. Таких теплих, як злива у тропіках. І знову відчувається енергетика фрази „землі і неба шалений шлюб ”. Читач одразу уявляє собі мільйони ниточок, що пов'язують небу й землю. Тільки дощ здатен на це, здатен поєднати ці „полюси”.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського. У природі все ясно і зрозуміло без брехні і лицемірства. Можливо, поетеса тому й обирає так часто явища природи для розкриття внутрішнього світу людини. Тоді читач вже не може сумніватися у щирості написаного, переймається переживаннями ліричних героїв і, можливо, впізнає ці відчуття у собі.

Інтимна тема Ліни Костенко вирішується у співпричетності до осені й узагалі - до природи. Спогади, сердечний „щем” - це не тільки зовнішня метафоричність, а ще й щось, що сховано у підтексті:

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно - відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина -

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно - музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

[10, 324]

Поетеса з першого рядка окунає читача у пейзаж осіннього саду (бо айстри є символом осені). Лірична героїня захоплюється красою квітів, їхнім пишним цвітом, що нагадує їй сніжну хуртовину, а тут раптом одне питання переводить увагу читача із осіннього саду на внутрішній світ героїні. Про кого вона згадує? Чому саме в цей момент?

В останніх чотирьох рядках читач бачить всю драму нещасливого кохання: жінка розуміючи в одну мить, що все сказане стосується тільки її, змінює тему: „Двори стоять у хуртовині айстр...”. А посеред одного з таких дворів стоїть печальна, задумана жінка, яка уявляє собі свого милого. Про те, що жінка печальна, ми дізнаємось із наступного рядка: „Яка сумна й красива хуртовина”. В даному випадку йдеться про психологію людини: коли людина сумна і невесела, то й все навкруги здається теж сумним і невеселим. А можливо цей сад був місцем зустрічі двох закоханих, можливо на цьому місці, серед цих квітів вони повідали один одному таїнство свого кохання, або навпаки, мусили попрощатись назавжди. Жінка згадує про свого коханого, ніби відчуває його присутність, бо їй про нього нагадують то музика, то осіння хуртовина. Але тепер квіти не радують її, бо через якісь певні причини вона не може бути щасливою в коханні. У даному уривку, як ми бачимо, теж використана метафора: двори - стоять, а хуртовина - сумна. Взагалі метафора Ліни Костенко веде в „затекст”, постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, - відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його.

У вірші „Ті журавлі...” також замальовується осінній пейзаж. Провідний мотив даної поезії - розмова людини з природою, до якої іде лірична героїня зі своїм сумом, у свою чергу, розуміючи найменший її порух, ледь помітну зміну. Вже з першої строфи читача зустрічає розгорнута персоніфікована метафора:

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...

Тих відлітань сюїта голуба...

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

[10, 325]

Вся поезія ніби наскрізь пронизана сумом. У першому рядку назва музичного інструмента сурми викликає асоціації з ячанням журавлів, що пронизує душу. З наступної строфи читачеві далі передається осінній, меланхолійний настрій, який дає можливість ще гостріше відчути необхідність того близького, що минуло:

Сумна арфістко - рученьки вербові! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

***

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

[10, 325]

Поетеса знову застосовує метафору. Перед читачем постає образ верби-арфістки, яка „по самі плечі вкутана в туман”. Саме ця метафора викликає художньо-зоровий образ дівчини, що грає мелодію осені, мелодію нерозділеної любові, „ту, без котрої холодно словам”. Розкривається внутрішній емоційний стан ліричної героїні, почуття, які вириваються мимоволі через кордон тамування. Любов, яку не розуміють, у якій „холодно”. Мабуть, про нерозділену любов так могла сказати лише жінка, бо вона розрізняє більше нюансів, відчуває цю мелодію любові в повітрі, хоче доторкнутись до неї почуттєво-просвітленим відчуттям...

Авторка знаходить спосіб передати тугу через анафору „зіграй”. Звертається до сумної арфістки з проханням:

Зіграй мені мелодію любові...

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Вся поезія пронизана настроєм світлої меланхолії. Літо відходить, з ним відлітають птахи. Сумує природа і разом з нею сумує героїня за коханням, яке не повернути, яке ніби відлітає з тими ж журавлями. Ліна Костенко тонко передає внутрішній світ ліричного суб'єкта; створює не лише пейзажну картинку, подає не лише мікрообраз ліричного героя, а й макрообраз всесвіту.

Говорячи про природу в любовній ліриці Ліни Костенко, неможливо не навести один її вірш:

Якщо не можна вітер змалювати,

Прозорий вітер на ясному тлі, -

Змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі.

[10, 137]

Цей вірш чітко ілюструє суть багатьох поезій любовної лірики поетеси. Коли неможливо передати весь спектр пережитих почуттів, то слід знайти той вимір, крізь який це можна зробити. Для письменниці таким виміром стала природа.

Розглянемо ще один приклад: вірш “Біла симфонія”. У ньому йдеться про зізнання в коханні одного юнака, як про нього говорить сама поетеса „зворушливо юний”. Події, що описуються, відбуваються зимою, тому й назва символічна. Вже сам заголовок твору - це метафора з використанням колоративного епітета “біла”. Весь сюжет розвивається саме у мерехтінні сліпучо білого снігу, тобто метафора реалізується конкретикою: „у льоди закутий”, „завіяні снігом вітрила”, „тільки сніг пам'ятаю” і т.д. Сама розповідь про веселу пригоду Ліни Костенко вводить у метафоричні рамки: ліс - дрейфуюча шхуна: „А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів...”, а у цій шхуні - „пливло кохання”. Ось ще одна цікава особливість поетичної майстерності автора у даній поезії, Ліна Костенко для зображення руху використовує метафори: порівнявши ліс зі шхуною, автор пише про вітрила, нанизуючи на них ще одне метафоризоване порівняння: „Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка...”. Таким чином, виникає метафора в метафорі. Через деякий час знову з'являється шхуна вже у спогадах героїні: „Я тільки сніг пам'ятаю, // отой, що давно розтанув”; „Білу симфонію снігу. // Шхуну, в сніги закуту”.

Завдяки цим метафорам виникає повна ілюзія дрейфу разом з героями. Це той випадок, коли метафора стає симфорою. Симфора збуджує образну уяву читача, і він відчуває свою повну причетність до того, що відбувається, тобто разом з героями наче пливе в тій шхуні через білу симфонію снігу.

Поет, творячи, не знає, як його слово відгукнеться, чи зрозуміє читач, що саме прагнув сказати митець? Але майстерність Ліни Костенко настільки велика, що її вірші неможливо „читати неправильно”. Кожен підтекст є зрозумілим і не потребує зайвих пояснень. Вірші про кохання цієї видатної української поетеси стали класикою любовної лірики української літератури.

Висновки

Інтимна лірика Ліни Костенко відзначається емоційним багатством, пронизана мотивом любові як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі. Поетеса гостро відчуває свою причетність до всього живого на землі. Світ для неї - вияв існування, яке містить у собі космос, природу, і світ цей тісно пов'язаний із людиною.

Слід сказати про глибокі зв'язки ліричної героїні (або краще сказати суб'єктивного „Я”) із природою, її внутрішній драматизм, який пронизує майже кожну поезію про кохання. Для змалювання внутрішнього світу героїні, його розкриття часто використовується прийом паралелізму.

Щодо ролі і функції природи у любовній ліриці, то варто сказати про глобальну метафорику, яка охоплює кожну поезію і може розглядатися не лише в літературознавчому, а й у лінгвістичному, у загальнокультурному аспектах.

Щодо поезії Ліни Костенко загалом і про кохання зокрема слід відзначити такі аспекти: емотивний рівень як рушійну силу й стилетворчий фактор усього, що формує творчу індивідуальність автора, специфіку його манери, ритмомелодику й глибокий підтекст, точність і пластичність виразності словесного живопису поетеси, барвистість і предметність образів.

Отже, розглянувши метафорику як одну з констант стилю Л.Костенко, можна без перебільшення стверджувати, що метафора і принципи метафоризації є основою майже кожної її поезії. Метафори у всій сукупності своїх проявів відіграють принципово важливу роль на всіх рівнях індивідуального стилю Л.Костенко - функціональному, емотивному, діалогічному, потенційному (що веде у підтекст), композиційному, сюжетотворчому.

Бібліографія

1. Антонишин С. Місія слова. // Слово і час. - 1990. - №12. - с. 22-27.

2. Бойко Н. Аналіз ліричного твору. // Українська мова і література в школі. - 2007. - №15-16. - с. 24-29.

3. Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис життя і творчості. - К., 1990.

4. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. - К., 2005.

5. Жулинський М. Лицарство духа: Про творчість Ліни Костенко. // Вітчизна. - 2000. - №3-4. - с. 2-6.

6. Клочек Г. Нескорена: Штрихи до життєвої і творчої біографії Ліни Костенко. Навч. посібник-хрестоматія. - Кіровоград, 1999.

7. Ковалевський О. Ліна Костенко: Нарис творчо-світоглядної біографії. - Х., 2004.

8. Ковальчук О. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко. // Дивослово. - 2000. - №3. - с. 33-35.

9. Кононенко В.І. Мова. Культура. Стиль. - Івано-Франківськ, 2002. - с. 285-303.

10. Костенко Л.В. Вибране. - К., 1989.

11. Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. - К., 1994.

12. Кошарська Г. Ще один підхід до поезії Ліни Костенко. // Слово і час. - 1996. - №8-9. - с. 49-52.

13. Краснова Л., Онищак Н. Поетика контрастів. // Дзвін. - 1996. - №10-12. - с. 140-143.

14. Краснова Л.В. Грані поетичної майстерності Ліни Костенко. // Слово і час. - 1995. - №7. - с. 45-53.

15. Никанорова О. Поезії одвічна висота: Літературно-критичні статті. - К., 1986. - с. 84-94.

16. Онищак Н., Ліна Костенко - спроба екзистенціального аналізу. // Дзвін. - 1997. - №9. - с. 152-154.

17. Панченко В. „Народу гілочка тернова...”: Диптих про поезію Ліни Костенко. - К., 2005.

18. Панченко В. Нетанучі скульптури Ліни Костенко. // Вітчизна. - 1988. - №8. - с. 12-24.

19. Панченко В. Самотність на верхів'ях: Поезія Ліни Костенко в часи „відлиги” і „заморозків”. // Дивослово. - 2005. - №3. - с.54-59.

20. Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних. Матеріали круглого столу. - К., 2006.

21. Сагач Г. Народ шукає в геніях себе: Творчість Ліни Костенко. // Рідні джерела. - 2001. - №2. - с.3-10.

22. Соложенкіна С., Слабошпицький М., Таран Л. Слово про поета (Штрихи до портрета Ліни Костенко). // Українська мова і література в школі. - 1990. - №3. - с. 3-7.

23. Ставицька Л.О. Серцем вистраждане слово (Про мову поезій Ліни Костенко). // Мовознавство. - 1990. - №6. - с. 23-29.

24. Літературна Україна. - 1990. - №12. - с. 1, 5.

25. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. - К., 1994.

26. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст. - К., 2001.

Размещено на Allbest.ru