Кольороназви у творчості Ліни Костенко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського

Факультет української філології

Кафедра українського мовознавства

КУРСОВА РОБОТА

з української літератури

на тему: Кольороназви у творчості Ліни Костенко

Студентки

Андрейченко О.І.

м. Сімферополь -- 2014 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Лінгвістичні аспекти вивчення кольороназв

1.1 Поняття «картина світу», «мовна картина світу», «індивідуально-авторська картина світу» в сучасній лінгвістиці

1.2 Кольороназви як фрагмент мовної картини світу

1.3 Основні концепції визначення кольору в сучасній лінгвістиці

1.4 Стан дослідження позначень кольору в лінгвістиці

1.5 Основні, відтінкові й непрямі кольороназви

Розділ 2. Структурно-семантична характеристика кольороназв у творчості Ліни Костенко

2.1 Семантика кольороназв у творчості Ліни Костенко

2.2 Основні, відтінкові, непрямі кольороназви

2.3 Прості та складні кольороназви

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мова як динамічна система потребує аналізу її розвитку на всіх рівнях. Окреме місце у з'ясуванні цього процесу займає проблема вивчення змін семантичної структури одиниць лексичного складу мови як найбільш рухомої частини мовної системи. На сучасному етапі розвитку лінгвістики глибоко розроблена загальна теорія значення слова, його семантичної структури, розглянуті шляхи становлення семантики слова. Однак багатомірність об'єкта дослідження породжує проблеми, які вимагають нові підходи у вивченні. Динаміка притаманна різним розрядам лексики. З огляду на це актуальним є аналіз кольоративів - одного з найпоширеніших лексичних шарів української мови.

Багатство колірної лексики в мові пояснюється важливістю зорових вражень як одного з джерел пізнання навколишнього світу. Колірні ознаки матеріальних об'єктів абстрагуються свідомістю людини й набувають самостійного існування у різноманітних сферах духовного досвіду людства - від найдавніших знакових систем міфології і фольклору до сучасного мистецтва. Невипадково кольори постійно привертають увагу науковців і досліджуються в різних напрямках - фізичному, психологічному, філософському, мистецтвознавчому, лінгвістичному.

У мовознавстві проблема кольороназв розглядається в кількох аспектах. Назви кольорів становлять об'єкт наукових студій у галузі порівняльного мовознавства (О. Коваль-Костинська, Н. Пелєвіна), етнолінгвістики (А. Вежбицька, Г. Яворська); психолінгвістики (Л. Лисиченко, Т. Ковальова, С. Григорук, Р. Фрумкіна), перекладознавства (І. Ковальська), історичної та описової лексикології (М. Чікало, Н. Бахіліна, О. Панченко, В. Мур'янов), семасіології (Р. Алімпієва, О. Вербицька, А. Висоцький, Л. Грибова, О. Дзівак, А. Кириченко, А. Критенко, В. Москович, Ж. Соколовська, Т. Пастушенко, В. Фридрак).

Одним із важливих аспектів вивчення кольоративів є всебічний аналіз їх функціональних властивостей у мові фольклору та художньої літератури. Численні спостереження в галузі лінгвопоетики переконують, що в поетичній мові назви кольорів є естетично проакцентованими, відзначаються багатством семантичних наповнень і виконуваних функцій. Колірна гама як важливе мовноестетичне явище є одним із показників індивідуального стилю автора, а її аналіз має принципове значення для розуміння специфіки поетичномовних картин світу, визначення особливостей розвитку ідейно-художніх систем, характеристики традиційного і новаторського тощо. Проблема семантики кольоративів та їх естетичної значущості в художньому тексті постійно перебуває в полі зору науковців (І. Бабій, А. Брагіна, Л. Донецьких, В. Дятчук, С. Єрмоленко, Л. Пустовіт та ін.).

В українському мовознавстві назви кольорів розглядаються насамперед у зв'язку з вивченням окремих ідіостилів (наприклад, розвідки А. Критенка “Колір і барви у поезії Т. Шевченка”, Т. Панько “Слово “золотий” у поезії І. Франка”, В. Дяченка “Крізь призму кольору”, Л. Савченко “Епітет золотий у поетичній мові Ірини Жиленко”), а також дослідженням мовновиражальних засобів певної поетичної епохи (дисертації Т. Берест, Т. Беценко, Л. Пустовіт, Л. Савченко, Г. Сюти; монографії Л. Ставицької). У новітніх дослідженнях функціональної семантики кольоративів ураховуються як позамовна інформація про феномен кольору, так і його місце та роль у формуванні національної мовної картини світу, що дозволяє простежити смислову перспективу розгортання колірних образів. Крім того, естетичні трансформації кольороназв аналізуються із застосуванням теорії поля, що забезпечує системність дослідження, а також можливість змоделювати колірний простір у межах індивідуально-мовної картини світу (дисертації І. Бабій, С. Григорук, Т. Ковальової, І. Чумак-Жунь, Л. Шулінової).

У полі зору нашого дослідження - кольороназви в поетичній мові Ліни Костенко, одного з найвизначніших митців сучасності. Попри пильну увагу дослідників до творчого доробку поетеси особливості її барвопису ще не стали предметом спеціального аналізу. Окремі зауваження щодо семантики й функціонування кольоронайменувань у поетичній мові Ліни Костенко знаходимо в розвідках таких науковців, як С. Антонишин, Н. Ашиток, Т. Беценко, О. Зінченко, М. Кодак, Д. Козій, Т. Коляда, Н. Онищак, І. Пономаренко, Л. Пришляк, В. Саєнко, Л. Ставицька та ін. Праці згаданих авторів, хоч і демонструють деякі суттєві ознаки вживаних поетесою кольоративів, не формуюють цілісного уявлення про досліджуваний феномен.

Актуальність дослідження зумовлена відсутністю в українському мовознавстві системного дослідження кольоративів як важливого чинника формування поетичної картини світу Ліни Костенко.

Мета дослідження. Ураховуючи стан дослідження функціональних особливостей кольоративів у поетичній мові Ліни Костенко та сучасні тенденції вивчення семантики кольоропозначень, ставимо за мету на основі семантико-стилістичного аналізу відповідних лексем з'ясувати особливості барвокористування як складника поетичного ідіолекту.

Мета роботи зумовлює такі завдання:

визначити сутність понять «картина світу», «мовна картина світу» та «індивідуально-авторська картина світу»;

розкрити стан вивчення концепту «колір» у мовознавчій науці;

охарактеризувати типи кольороназв: основні, відтінкові та непрямі;

подати структурно-семантичну характеристику кольороназв поезії Ліни Костенко.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше цілісно досліджуються кольоративи в системі індивідуального стилю Ліни Костенко, визначається їх місце та роль в організації художнього світу поетеси, встановлюється характер взаємодії традиційних і новітніх засобів поетичного вираження семантики кольору.

Об'єкт дослідження - поетична мова Ліни Костенко.

Предмет - кольоративи, вилучені шляхом суцільної вибірки з поетичних текстів Ліни Костенко. Усього до аналізу залучено 340 колірних номінацій.

Практичне значення курсової роботи полягає в можливості використання її матеріалів на уроках української мови в середніх школах, гімназіях, ліцеях під час вивчення лексики, характерних особливостей стилів літературної мови, на заняттях з розвитку зв'язного мовлення, на уроках української літератури під час вивчення особливостей мови поезії Ліни Костенко на уроках народознавства, а також у позакласній роботі.

колір лінгвістика костенко література

Розділ 1. Лінгвістичні аспекти вивчення кольороназв

1.1 Поняття «картина світу», «мовна картина світу», «індивідуально-авторська картина світу» в сучасній лінгвістиці

Ідея існування мовних картин світу виникла у вченні В. фон Гумбольдта про «внутрішню форму слова» та про «дух народу» і на початку XIX століття отримала своє втілення та подальший розвиток спочатку в рамках теорії лінгвістичної відносності, а потім - у концепції неогумбольдтизму. У кінці XX - початку XXI століть питання мовної картини світу стає причиною багатьох мовознавчих пошуків. Услід за І. Штерн, під мовною картиною світу розуміємо «спосіб відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних цінностей, притаманних певному мовному колективу; інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами».

Поняття картини світу належить до фундаментальних понять, які виражають специфіку буття людини, її взаємовідносини зі світом, найважливіші умови її існування. Для людини як носія будь-якої мови реальний світ (матеріальний і фізичний) існує у вигляді: 1) власне реальної дійсності; 2) першої сигнальної системи (рівень чуттєвого сприймання дійсності); 3) другої сигнальної (вербальної) системи, яку І.П. Павлов називав власне людською. Цим трьом рівням відповідають уявлення (буттєве або наукове) загальної картини (моделі) світу та об'єктивована за допомогою мови картина світу.

У зв'язку з цим філософи (Г. Брутян, Р. Павільоніс) і лінгвісти (Ю. Караудов, Г. Колшанський, Г. Рамішвілі, М. Комлєв, Л. Лисиченко та ін.) розрізняють дві моделі світу: концептуальну і мовну. Питання про сутність мовної картини світу по-різному розв'язується у сучасному мовознавстві ? від максимального зближення мовної і концептуальної картин світу до визнання своєрідності відображення світу в кожній мові. Поділяючи думку Л. Лисиченка, під мовною картиною світу розуміємо «характер віддзеркалення в мові концептуальної картини світу й мовні засоби вираження знань про неї».

Основу картини світу складає поєднання індивідуальної та суспільної свідомості, вона має відбиток культурних, історичних, національних та соціальних особливостей. Між картиною світу, як віддзеркаленням реального світу, і мовною картиною світу, як фіксацією цього зображення, існують складні відношення. Картина світу може бути представлена за допомогою просторових (верх - низ, правий - лівий, схід - захід, далекий - близький), часових (день - ніч, зима - літо), кількісних, етнічних та інших параметрів. На її формування впливають мова, природа і ландшафт, виховання, освіта та інші соціальні фактори, традиції тощо. Мовна картина світу не стоїть поряд із специфічними картинами світу (хімічною, фізичною та ін.), вона їм передує і формує їх, оскільки людина здатна розуміти світ і сама себе завдяки мові, в якій закріплюється суспільно-історичний досвід - як загальнолюдський, так і національний. Останній і визначає специфічні особливості мови на всіх її рівнях.

Термін «мовна картина світу» метафоричний за своєю суттю, тому що в дійсності специфічні особливості національної мови, у яких зафіксовано унікальний суспільно-історичний досвід певної національної спільноти людей, створюють для носіїв цієї мови не якусь іншу, неповторну картину світу, яка відрізняється від об'єктивно існуючої, а лише специфічне «забарвлення» цього світу, зумовлене національною значущістю предметів, явищ, процесів, вибірковим ставленням до них, яке породжується специфікою діяльності, способу життя й національної культури цього народу.

Зусилля окремих лінгвістів спрямовано на вивчення мовної картини світу на основі комплексного - лінгвістичного, культурологічного, семіотичного - аналізу лінгвоспецифічних концептів мови в міжкультурній перспективі. Складність і широкоаспектність феномена національно-мовної картини світу зумовили активний розвиток лінгвофілософських, психолінгвістичних, лінгво-культурологічних досліджень.

Під час дослідження текстів певних авторів важливим стає визначення індивідуально-авторської картини світу письменника, що репрезонтована особливим авторським стилем. Дійсність відбивається в мові, за допомогою якої письменник змальовує навколишній світ і пропускає його крізь призму об'єктивних оцінок. Стереотипні уявлення мовця про світ відображаються у висловленнях узагальнювального характеру - дефініціях, афоризмах, прислів'ях, ідіомах, з яких автор обирає ті, що відповідають стійким зв'язком між поняттями в його тезаурусі, упорядковуються в ієрархічну систему, яка до певної міри відображає ієрархію вартостей мовця, його життєве кредо. Вважаємо, що слово як самодостатня вартість у художньому тексті віддзеркалює особливості індивідуальної мовотворчості.

Індивідуально-авторська картина світу - це результат концептуалізації та категоризації світовідчуття певною мовною особистістю. Цей тип картини світу отримує свою матеріальну оболонку в процесі творчої діяльності письменника і є віддзеркаленням вербалізованих концептів у художніх творах.

Зміст слова, відбитий у загальномовних словниках, а також реалізований у текстах, об'єднує різні типи концептуальних понять як елементів мовної картини світу. У художньому тексті відтворюються особливості побуту та життя суспільства або окремого етносу, який описує автор, а простір твору відбиває особливості лінгвокультурного осередку, до якого належить письменник.

Частиною мовної картини світу є колористика. На думку О.П. Паливоди, у психіці носія мови існує наївна картина світу кольору, яка фіксується за допомогою мови, хоча ні процес фіксації, ні зв'язки, які виникають при цьому, не усвідомлюються тим, хто говорить. Але не усвідомлюються вони саме тому, що вони вже закріплені в мові, і «наївна картина світу кольору» є одним із елементів наївної картини світу в цілому, яка проявляється через мову.

Отже, мовна картина світу перебуває в значній залежності від стильових та жанрових показників. Необхідно зазначити, що у творі вона відбиває також й індивідуальне бачення художником дійсності, що зумовлюється багатьма психофізіологічними, ідейно-світоглядними причинами, життєвим досвідом, творчою обдарованістю тощо. Індивідуального характеру набувають і методи опису картини світу, бо кожний письменник добирає мовні засоби відповідно до змісту і задуму художнього твору, з огляду на свої лінгвістичні погляди і стилістичні плани.

1.2 Кольороназви як фрагмент мовної картини світу

Мова є дзеркалом культури, в ній відображається не лише реальний світ, який оточує людину, але й суспільна свідомість народу, національний характер, стиль життя, традиції, звичаї, світогляд, частиною якого, як одна із найдревніших лексичних систем, є колористика.

Говорячи про взаємодію мови та культури, не можна не сказати про таке, створюване ними поняття, як «картина світу». Кожна мова по-своєму ділить світ, тобто кожна мова має свою особливу картину світу.

У сучасній українській мові кольоронайменування утворюють кількісно багате та якісно різноманітне лексико-семантичне поле. Кольороназви, що входять до його складу, відзначаються неоднаковим семантичним наповненням (колір може виражатися експліцитно чи імпліцитно), різною словотворчою структурою та граматичним оформленням. Його домінантними одиницями є номінації червоний, жовтий, синій, зелений, білий, чорний, сірий, що відображають базові колірні уявлення людини й належать до констант духовної та матеріальної культури.

Людина постійно живе у кольоровому світі, її оточує світ кольорів. Щоправда, один колір ніби не бачимо, а інший, навпаки, обростає багатьма конотаціями. Вважається, що та особа має добрий смак, яка, обираючи свій улюблений колір, не виходить за межі узвичаєних загальноприйнятих рамок. Адже все життя ? це певні обмеження також і щодо кольорів, пор.: вікові обмеження (одяг маляти ? одяг старого), статеві (жінка ? чоловік), обрядові (весілля ? похорон), територіальні, групові, а також партійні та ін.

Символіка кольорів складалася поступово, кожне покоління пропонувало щось своє, нові потрясіння привносили нове значення у добре знаний колір, а ще ж деякі символи були запозичені в сусідніх народів, тому одному й тому ж кольору надають не тільки близькі значення, а часто навіть протилежні. Порівняйте (за «Українською міфологією» В. Войтовича): білий ? колір чистоти, невинності, радості та стародавній колір жалоби (адже смерть з'являється в білому одязі); жовтий ? це колір Сонця, золота і колір опалого листя, що означає вмирання, смерть; зелений ? колір весни, краси природи й колір «того» світу; синій ? колір небесного простору, моря і холоду, тіні; червоний ? краса, радість, любов до життя і мстивість, розруха; чорний ? колір ночі, зла, смерті.

Як кожний індивід має улюблений колір чи кольорову гаму, так і певному народові якийсь колір чи гама ближчі, «рідніші». У свідомості кожного народу закріплюється якийсь колір як своєрідна цеглина, «атом» світобачення. Специфіка кожної етнічної культури, що втілюється і в перевагах якоїсь барви, стає основою кольорових етноейдем. Таким чином, етноейдема - це наскрізний образ, який має переважаюче значення під час конструювання національних «картин світу».

Зрозуміло, що під впливом екстралінгвальних і власне лінгвістичних факторів етноейдеми можуть набувати додаткових конотацій або втрачати їх. Вважається, що аналіз кольорових етноейдем - це ключ до розуміння психології народу. Наприклад, для фінів кольоровою етноейдемою є поєднання синьої і білої барви, оскільки це кольори їхнього національного прапора, тому з цією кольоровою гамою асоціюється все національне, патріотичне, фінське, піднесене. Для поляків кольоровою етноейдемою є біло-червоне поєднання, для італійців - зелено-біло-червоне тощо. Знання етноейдем скорочує відстань між комунікантами, активно діючи на переборення «культурологічного дальтонізму».

У створенні своєї картини світу кожен індивід, вбираючи («всмоктуючи» з молоком матері) загальнонародне, національне, привносив ще й щось своє, особливе. У різних народів не тільки різні кольорові етноейдеми, не тільки відмінне тлумачення навіть тих самих кольорів, а й асоціації, викликані кольорами, часто інші. Так, для багатьох народів носієм синього кольору є небо, а білого - сніг, для одних народів жовтий колір асоціюється з квіткою, для інших - з лимоном, червоний - із прапором і кров'ю.

Своєрідна мова колірної символіки існувала зі стародавніх часів. Основою символіки кольору у багатьох давніх народів була природа з її колірним багатством. Людина бачила в ній колірну гармонію, обожнювала та повторювала її. У Давньому Єгипті зелений колір ототожнювався із зеленими берегами Нілу, жовтий - із кольором піску пустель, голубий - із кольором неба.

Символи народжувалися й умирали, а символічність кольорів зберігалася в мистецтві, в приказках, крилатих словах. І дотепер можна почути слова, що відображають не колірні характеристики об'єкта, а наше ставлення до нього: золоте серце, блакитна кров, біла кістка, нудьга зелена, сірі будні, сіре життя, зеленіти від злості, чорні справи, світла радість, дивитися крізь рожеві окуляри тощо.

Задовго до наших часів на Сході практикували кольоротерапію. Знаменитий лікар Авіценна, наприклад, лікував пацієнтів ваннами із кольоровою водою, вікнами, завішеними кольоровими шторами, одягом певних кольорів.

Відтінки добиралися індивідуально під кожного хворого - залежно від характеру недуги, статури і душевного стану. Повним і легко збудливим людям Авіценна прописував холодні, спокійні тони, худим - навпаки, соковиті, насичені та яскраві.

У той же час фахівці досліджували вплив кольору на сприйняття людини, що викликаються ним у національних середовищах різних країн світу. Наприклад, на Русі червоний колір мав значення красивого, і все, що пов'язувалося з поняттям «красивий», називалося червоним, давньоруською - красним: «красна площа», «красна дівиця», «красний кут»; також цей колір символізував високу активність і боротьбу. В Індії червоний колір уособлює життя і весільне вбрання, в Америці - любов, у Китаї - доброту, свято й успіх, у Японії - сміливість і справедливість, у Монголії -- радість і перемогу. Оранжевий колір у Росії - втілення енергії, у Китаї - радощів, у Бразилії - веселощів. Жовтий колір уособлює в Росії - розлуку, в Америці - процвітання, у Сирії - траур і смерть, в Індії - пишність, у Бразилії - відчай. Зелений колір уособлює в Росії - молодість, в Америці - надію, в Китаї - розкішне життя, в Індії - спокій і надію.

Голубий колір в Америці - віра, в Індії - правдивість, у Китаї - одна із траурних барв. Синій колір у Росії - нічний спокій, в Індії - медитація і роздум, в Америці - постійність. Фіолетовий колір у Бразилії - печаль, в Індії - печаль і втіха, у Японії - потужність і велич, у Китаї - трагічність.

У сакральній символіці колір таємниці, духовного початку, спокою, упокорювання несе в собі щось сумне. Білий колір теж мав різне символічне значення у різних народів. На Русі це символ віри і чистоти, колір наряду нареченої, в Європі - молодість, у Китаї - підлість, небезпека. На Сході білий колір - траурний. Чорний колір в Україні - траур, в Америці він символізує складну, надзвичайну ситуацію, в Китаї - чесність.

Сьогодні символіка кольорів різних народів продовжує жити, перш за все в барвах національних та державних гербів, прапорів, орнаментів.

Загалом, колірна картина є уявленням про світ кольору природних об'єктів, системою колірної символіки, віддзеркаленням художнього колористичного сприйняття світу, а також складовою філософського осмислення єдності людини і природи.

1.3 Основні концепції визначення кольору в сучасній лінгвістиці

У новітніх дослідженнях функціональної семантики кольоративів ураховуються як позамовна інформація про феномен кольору, так і його місце та роль у формуванні національної мовної картини світу, що дозволяє простежити смислову перспективу розгортання колірних образів. Крім того, естетичні трансформації кольороназв аналізуються із застосуванням теорії поля, що забезпечує системність дослідження, а також можливість змоделювати колірний простір у межах індивідуально-мовної картини світу (розвідки А. Критенка, Т. Панько, В. Дяченка). Проблема семантики кольоративів та їх естетичної значущості в художньому тексті постійно перебуває в полі зору науковців (І. Бабій, Г. Губарева, В. Дятчук, Т. Ковальова, Л. Пустовіт та ін.). Феномен кольору є предметом вивчення багатьох фундаментальних наук (природознавства, фізики, астрономії, психології тощо) і складовою багатьох мистецтв (живопису, архітектури, скульптури, театру, кіно тощо). Однак дотепер колір не має загальної концепції в межах однієї науки. Наприклад, для фізика слово колір - це позначення довжини хвилі світла, або матеріальне вираження електромагнітних коливань певних довжин хвиль та частот. Хімік займається структурою кольорових сполук; інтерес біолога та фізіолога стосується нервового колірного подразнення в оці, передачі та обробки в мозку відповідних нейросигналів; психологи та мистецтвознавці досліджують психічну сферу відчуття кольорів, художники за допомогою кольорової палітри намагаються передати особистісне сприйняття навколишніх реалій, свої враження (події, переживання), модельєри використовують кольори для втілення своїх дизайнерських задумів.

Тлумачний словник української мови подає таке визначення: «Колір - 1. Світловий тон чого-небудь; забарвлення; 2. Виражальні засоби мови, музики, сценічного мистецтва і т. ін.».

Когнітивна модель кольору, на думку Є. Белявської, має три рівні:

1) рівень гештальної репрезентації, тобто, як мислиться концепт «колір». На цьому рівні, досліджуючи концепт «колір», слушно «виявити концептуальні схеми, які відбивають міфічну модель світу».

2) рівень концептуального поля. Образна модель концепту сприяє визначенню системи знань і уявлень, що склалися в національному світосприйманні. На основі системи знань і уявлень створюється концептуальне поле, що має такі параметри:

колір як просторовий орієнтир (верх-низ);

колір як часовий параметр;

колір як об'єкт почуття (добре-погано);

колір як об'єкт пізнання й думки;

колір як соціальний параметр;

3) рівень семантичних узагальнень. Тут слід виявити ті семантичні узагальнення, які властиві певній мові.

Поняття «колір» визначається як сукупність відтінків, що становлять стійку символічну структуру, співвіднесену з емоційно-особистісними особливостями людини. Колір можна розглядати як сукупність усіх відтінків, що є складним психологічним феноменом, специфічною семіотичною структурою, ізоморфною до структури фізіологічних та емоційних реакцій і найзагальнішим системним якостям дійсності.

З погляду психології відчуття кольору - одна із специфічних реакцій ока й мозку на світлові частотні коливання. «Світ безбарвний, кольору в природі немає, є враження про якусь реальність, представлене у відчуттях кольору».

Колір є однією з констант або одним із принципів культури, що може служити «своєрідною моделлю розвитку, що відображає шляхи формування, освоєння, закріплення в культурній пам'яті не тільки загальних, але й національно забарвлених культурно-значимих концептів».

Колір виступає однією з основних категорій культури, «фіксуючу унікальну інформацію про колорит навколишньої природи, своєрідності історичного шляху народу, взаємодії різних етнічних традицій, особливості художнього бачення світу».

У кольорі може виражатися відношення людини до явищ природи. Колір виступає як змістовний елемент культури, за допомогою якого можна охарактеризувати, систематизувати предмети, соціальні установки й поняття.

Як зазначає С. Упорова, у лінгвістиці системний підхід до колірної лексики поки що нечіткий. Важливим щодо цього є таке: 1) слово-кольоропозначення ? первинно емоційно забарвлене, воно не просто позначає колір, а й прагне висловити наше до нього ставлення; 2) колір може бути вираженим експліцитно (шляхом прямого називання кольору або ознаки за ним) та імпліцитно (шляхом називання предмета, колірна ознака якого закріплена в побуті чи культурі на рівні традиції).

Назви кольорів вивчалися мовознавцями в різних аспектах. Так, А. Критенко розглядає семантичну структуру назв кольорів в українській мові, виділяючи слова першого порядку (непохідні назви) типу синій, сірий, зелений і под., які становлять основу, або ядро, всієї лексико-семантичної категорії кольороназв, і слова другого порядку, такі як білявий, червонястий і под., які семантично об'єднуються навколо перших.

Ткаченко О. Б ґрунтовно досліджує лексико-семантичні структури назв кольорів у сучасній українській мові, виходячи з того, що кольори, які існують у природі, становлять тримірну систему, тобто кожен колір може змінюватися у трьох напрямках, за колірним тоном, насиченістю і яснотою (на це вказують і інші дослідники, наприклад, А. Вовк, С. Кравков, Ф. Шемякін). Для кожного кольору потенційно можливий цілий ряд назв, у яких кожне слово підкреслює окремий бік одного спільного змістового поняття, наприклад, червоний, багряний, бордовий, рожевий.

Подібну групу слів, яка об'єднана на ґрунті загальної значеннєвої співвіднесеності і яка з тим або іншим ступенем повноти передає один колір, визначають як синонімічний ряд, мікросистему, яка має певну внутрішню структуру. За ступенем сполучуваності дослідники виділяють три групи назв кольорів. 1) з максимально широким асоціативним полем (наприклад, білий, жовтий, синій), 2) з середнім асоціативним полем (наприклад, блакитний, рожевий, фіолетовий), 3) з мінімальним асоціативним полем (авторські неологізми).

Естетичній функції колірних позначень присвячена праця Л. Ставицької, у якій досліджується українська мовно-поетична практика 20?30-х рр. XX ст.. Автор виділяє кольоративи як активно функціонуючий шар лексики у поетичній мові, беручи при цьому до уваги художньо-поетичні традиції та стилі, зокрема символізм, неоромантизм, імпресіонізм.

Окремі дослідники розглядали семантику кольору у взаємозв'язку з психічними властивостями людини. Так, Л. Лисиченко виділяє особливості колірної картини світу представників різних психологічних типів, у екстравертів ? на першому місці об'єкт, який зображується або з приводу якого виражаються почуття, міркування, тому колірний світ екстравертів барвистий і відповідно назви хроматичних кольорів посідають у їх мові значне місце. Поетична картина світу поета-інтроверта ? всередині його, тому вона ахроматична. Інтровертна мовна картина світу містить багато слів, що виражають внутрішній світ, абстрактні поняття, перенесення значень слів, пов'язаних із явищами фізичного світу, у площину духовних переживань, абстрактних сутностей.

Оскільки кольоропозначення є одним із елементів смислової структури тексту, в окремий напрямок виділяється вивчення особливостей семантико-стилістичного функціонування кольоропозначень у поетичних і художніх творах різних авторів (роботи О.В. Кондрашової, М.В. Тростникова, І.В. Камалової, Л.Г. Єгорової та ін.). Поетиці колірних символів присвячені роботи. С.Я. Єрмоленко, О.М. Рудь, Л.В. Шилунової.

Вивчення семантики кольоропозначень спирається на основні положення про сутність мови художньої літератури, опрацьовані такими лінгвістами, як О.О. Потебня, Л.А. Булаховський, В. Жирмунський, Б.О. Ларін, В.В. Виноградов, Г.О. Винокур, Р. Якобсон, М.О. Карпенко, В.В. Жайворонок, А.К. Мойсієнко, О.С. Снітко, Д.М. Шмельов та ін..

Лексико-семантичну систему на позначення кольорів у сучасній українській мові подає О.Н. Дзівак. Лінгвістичне тлумачення проблеми позначення кольору дають також А.Н. Шрамм, Ж.П. Соколовська, М.А. Кащеева і І.П. Устінова, В.В. Бурлакова, Р.В. Алімпієва, Р.В. Фрумкіна, П.Р. Ібадлаєв, Н.Н. Нічик, Г.І. Іванова-Лук'янова, І.М. Бабій, О.В. Васильєва, Л.А. Суббота, А. Артемова, О. Леонович, Г. Томахін.

Загалом, існують мовознавчі студії українських та зарубіжних вчених, присвячених аналізу лексики на позначення кольору в різних аспектах, на матеріалі різних мов, в яких, зокрема, висвітлюється семантична структура назв кольорів сучасної української мови (А. Критенко, А. Кириченко, О. Дзівак), семантичні поля кольороназв (В. Московіч), Н. Пелевіна), історія назв кольорів (Н. Бахіліна, М. Малютіна, М. Суровцева, Л. Грабовська), використання кольоропозначень у художніх творах окремих письменників (Л. Пустовіт, Н. Сологуб, Л. Савицька, Л. Зубова, Л. Качаєва та ін.).

1.4 Стан дослідження позначень кольору в лінгвістиці

У процесі аналізу лінгвістичних робіт, присвячених дослідженню слів і виразів, що позначають колірні відтінки, було виявлено відсутність уніфікованого мовознавчого терміну. Таким чином можна виокремити наступні дефініції:

1) “кольоропозначення” (А. Улянич, І. Ковальська);

2) “ім'я кольору”, “назва кольору”, “кольороназва” (І. Бабій, Н. Науменко, Н. Адах, А. Критенко);

3) “колірний термін”, “термін кольору” (Б. Берлин, П. Кей, С. Кантемір);

4) “найменування з колірним компонентом”, “кольоронайменування”, “назва кольору”, “прикметник із значенням кольору”, “колірний прикметник” (Л. Піскозуб, О. Кучерук, Т. Пастушенко, М. Чікало);

5) “оккзіоналізм-хроматонім” (С. Циганова), “кольоратив” (А. Швець), “кольоронім” (О. Паливода), “слово-кольоратив” (Т. Семашко), “символи-кольоративи” (О. Куцик), “колірний епітет” (І. Бабій), “кольористична лексика” (Ю. Чебан), “кольористичний епітет” (С. Шуляк), “хроматизми” (С. Форманова, О. Базик) тощо [Критенко 1967 : 99 - 100].

За відношенням назви кольору до поняття про нього прийнято виділяти два типи назв кольорів:

1) назви, що позначають конкретну колірну ознаку предмета чи явища об'єктивної дійсності. Це численна група, яка охоплює невмотивовані (білий, зелений, синій і ін.) та вмотивовані з погляду носіїв сучасної української мови кольоропозначення (волошковий, срібний, солом'яний тощо); лексеми з колірною семантикою різних граматичних категорій (синій, синь, синьо та ін.); назви, що вказують на ступінь вияву колірної ознаки (найчорніший, темнющий і ін.);

2) назви, що характеризують забарвлення предмета, не вказуючи на конкретний характер кольору. Такі назви посідають окреме місце в семантичній класифікації слів із колірним значенням, оскільки вони чітко не позначають конкретний колір, але дають певну інформацію про забарвлення предмета чи явища, тому їх умовно можна вважати кольороназвами. Серед них виділяються такі групи:

а) назви, які визначають ступінь насиченості, інтенсивності кольорів, не називаючи конкретної колірної якості: ясний, світлий, темний, блідий;

б) назви, що вказують на спосіб поєднання кількох невизначених кольорів у певній формі: цвітом весен обвито, кольористий, доливати барв у палітру;

в) назви для неозначеного кольору, які вказують на загальне забарвлення реалій, не визначаючи його конкретного характеру: кольоровий, барвити, рясніти, барвистий, кольорами стати, замурзаний;

г) назви, що виражають відтінки певного забарвлення предметів і явищ природи: яскравий, чистий;

ґ) назви, які вказують на загальний характер забарвлення реалії, зумовлений дією сонця, вітру тощо: смаглявий. До лексико-семантичної групи назв кольорів належать і загальні назви цієї категорії слів, які позначають сукупну колірну ознаку: колір, фарба, барва, краска.

Однак кольористична лексика і наразі потребує детального дослідження.

1.5 Основні, відтінкові й непрямі кольороназви

Учені формують різні списки кольоративів і по-різному їх називають. В. В. Волков, наприклад, говорить про ядерний мінімум прикметників зі значенням кольору і включає в нього 20 кольоративів. У С.А. Ємельянової це гнізда з початковим прикметником зі значенням кольору, і таких гнізд вона виділяє 30. Р.М. Фрумкіна із сформованого нею списку ад'єктивних кольоративів, який містить назви 110 кольорів, виділяє 12 основних кольоративів. Менше 20 початкових прикметників зі значенням кольору фіксує у своєму словотвірному словнику О.М. Тихонов.

Давиденко К.О використовує поняття основних, відтінкових і непрямих кольороназв. До основних кольорів належать найбільш абстрактні утворення, найменш мотивовані на синхронному рівні, які є гіперонімами відносно неосновних кольорів (відтінків): червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий, коричневий, рожевий, білий, чорний, сірий.

Нарівні з основними досить значну групу слів у мовній картині світу складають відтінкові кольороназви (пурпурний, бурий тощо). Вони конкретні, мають нескладну семантичну структуру, здатні гнучко передавати словесно-поетичні асоціації. До групи відтінкових найменувань включаємо прикметники з первинною колірною номінацією та їх похідні (карміновий, кармініти та ін.), прикметники із вторинною номінацією та їх похідні (золотий, позолочений і под.). Особливе місце в групі відтінків кольору займають іменники, що є твірними основами для прикметників. В авторських творах такі субстантиви в прямому значенні виступають у функції найменування кольору, яке виявляється лише в контексті (своєрідні імпліцитні кольороназви), або використовуються в переносно-метафоричному значенні.

Існують також кольоросимволи, які позначають загальне кольорове тло будь-яких предметів чи явищ. Це відтінкові кольороназви - епітети прозорий, ясний, світлий, райдужний, барвистий тощо.

Спираючись на здобутки таких мовознавців, як А. Бондарко, О. Дзівак, Ю. Караулов. Т. Космеда, Л. Лисиченко, Л. Пелепейченко, З. Попова, Й. Стернін та ін., що займалися дослідженнями мовної картини світу взагалі та певних лексико-семантичних полів зокрема, Чжун Словен пропонує моделі лексико-семантичних полів кольоративів, які функціонують у мовній картині світу українських письменників.

Усього виділено 7 полів: лексико-семантичні поля (ЛСП) червоного, жовтого, зеленого, синього, чорного, сірого і білого кольорів.

До ядра ЛСП відносять прикметник-назву одного з основних кольорів спектра (червоний, жовтий, зелений, синій) або назву одного з ахроматичних кольорів (чорний, сірий, білий). Таким чином, колірна картина світу творів кожного письменника представлена сімома лексико-семантичними полями. Ядерні зони лексико-семантичних полів складають деривати, утворені від назви кольору ядра, що належать до різних частин мови (наприклад, фіолет, білити, пожовклий, чорно). Сюди також належать композити, утворені від назви кольору ядра та слова з неколірною семантикою, наприклад, чорнозалізний, замріяно-жовтий. Периферійна зона ЛСП складається з кольоративів, які характеризують відтінки та інтенсивність кольору, назва якого входить до ядра ЛСП, наприклад, рожевий, блаватний, срібний. До периферії ЛСП відносимо композити, утворені від цих назв, та колірні моделі, що позначають відповідний відтінок або інтенсивність кольору, наприклад, біло-льняний, сліпучо-синій, блакитноокий, обводити углем, мов кораль. Дифузна зона ЛСП утворюється назвами змішаних кольорів, які можуть входити і до іншого ЛСП, наприклад, пурпуровий, рудий, сизіти, золото. Сюди ж відносять і композити, наприклад, блакитно-білий, та колірні моделі типу барва моркви з молоком.

Аналізуючи окремі мікрополя як цілісні явища, що відзначаються прикметними ознаками своєї структурної організації й семантичного наповнення, слід ураховувати граматичну природу досліджуваних явищ, переважно атрибутивний характер кольоронайменувань, і відповідно розглядати окремі номінації в їх синтагматичних і парадигматичних зв'язках. Виявлення в межах поетичного ідіостилю парадигми значень, смислових відтінків спонукає до визначення місця й ролі аналізованих словообразів у структурі поетичного тексту, розгляду взаємодії смислу художнього цілого та його окремого складника. У дослідженні функціональних властивостей кольоративів необхідно зважати й на ключові образи художнього світу письменника, що є носієм концептуальної інформації та безпосередньо пов'язані з мотивами його творчості.

Розділ 2. Структурно-семантична характеристика кольороназв у творчості Ліни Костенко

2.1 Семантика кольороназв у творчості Ліни Костенко

Колір є одним із основних параметрів культурної діяльності людини, оскільки більшість реалій як матеріального, так і нематеріального світів може бути співвіднесена з ознакою кольору. Характерно, що кожна поетична доба виробляє свою колірну палітру, своє емоційно-оцінне ставлення до неї. Дослідження творчості Ліни Костенко доводить, що найуживанішими у поетичній системі Ліни Костенко є епітети-кольороназви: синій, срібний, золотий, чорний, червоний, білий, які творять широку гаму метафоричних образів.

Відповідно до домінантних колірних номінацій виділено сім мікрополів. Визначено кількісне наповнення кожного мікрополя: до мікрополя білого кольору належать 110 номінацій, чорного - 53, сірого - 38, червоного - 35, жовтого - 59, зеленого - 15, синього - 24.

Білий колір

Білий - символ невинності, чистоти й радості. Він - нейтральний: у ньому - чарівна сила денного сонячного світла, що виражає спорідненість із Божественною силою. Білий колір багатий своєю чистотою, бо несе в собі всю гамму веселкових кольорів, на які розпадається, коли зустрічається з чистими краплями небесної води. Тож у його небесно-світлій чистоті - гармонія всіх кольорів, як в Богові - гармонія цілого світу. Білий це колір ангелів, святих і праведників, колір вічної безмовності..

Реалізація образно-символічних значень пов'язана насамперед із використанням фольклоризмів з компонентом білий: білий світ, білий день, біла хата, білий кінь, білий камінь, білі руки. Актуалізовані поетесою образні формули більшою чи меншою мірою пов'язані з провідними мотивами її творчості. У зв'язку з цим слід виділити ключовий образ поетичної картини світу Ліни Костенко білий світ, що виступає з усталеним значенням «земля з усім, що на ній існує»:

І добре тобі, і весело

На білім світі жити;

Який бзмежний ти,

Білий світе! [Річка Геракліта : 214];

Кольоратив білий у поезії Ліни Костенко виступає основним компонентом художнього образу зими та її атрибутів:

Ще на світанку білому розверзне

Небесні брами хмара снігова.

Ще щоки у зайців позападають,

Бруньки повідморожують носа;

Скупе, аж біле, сонце над полями.

Вдягає хлопець шапку на бігу.

Миглять в очах чотири чорні плями -

Рябенький пес на білому снігу [Річка Геракліта : 123];

Ознака білий може виражатися опосередковано, стосуючись предметів, які перебувають в асоціативних зв'язках з означуваними явищами:

Хоч озернись! Побудь іще трішки!

Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?;

Лечу над білим полем без доріж,

Над вовчими голодними слідами [Річка Геракліта : 110];

У поетичних текстах Ліни Костенко прикметник на позначення чорного кольору відзначається своєрідністю. Традиційним і найбільш поширеним є уявлення про чорний колір, психологічно пов'язане з нагативними почуттями (страх, туга, печаль, розпач), що й визначає загальну тенденцію реалізації його оцінної семантики. У поетичній мові Ліни Костенко відзначаємо такі тенденції кольористичні образи, семантика яких виражає негативні емоції, вчинки:

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека робить декілька кругів

Очерети із чорними свічками

Ідуть уздовж колишніх берегів;

Черніг страшний, він дуже чорний.

Як вечоріє на Дніпрі.

Черніг сідає в чорний човен

І ставить чорні ятері [Річка Геракліта : 246];

Також чорний колір означає зло, занепад, зневіру, які оточують ліричного героя:

Та це ж для мене щастя пожадане - у

Чорний день твій бути при тобі;

Білі, білі обличчя у чорній воді,

Неповторно обличчя навік зостаються.

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються

[Річка Геракліта : 113].

В.В. Жайворонок зазначає, що чорний колір, так само як і сонячний (білий та жовтий), традиційно вважався кольором сили і кольором еліти, звідси чорний пояс (відзнака Майстра) і Чорні запорожці [Жайворонок 2006 : 684].

У словосполученнях чорна стріха, чорні барви, чорна тінь, чорні вежі, чорні коні, чорні хвилі та ін. епітет називає колірну ознаку цих реалій. Часто чорний позначає не тільки колір природних явищ у темну пору чи важкість грозових хмар, масивність гір, густоту лісу, а й відтворює емоційне враження від споглядання природи, почуття людини, актуалізуючи переносне значення слова:

Біля білої вежі чорне дерево. Спи.

Ми самотні в безмежжі.

Хай нам сняться степи;

І вже розцвітають в просторах ясних

Багряні і чорнії квіти [Річка Геракліта : 365].

За емоційною насиченістю чорному кольору, який символізує зло, смерть, страждання, війни, протиставляється червоний - символ повноти життя, свободи, радості і любові.

Досліджуючи назви сірого кольору, відзначаємо, що серед його компонентів кольоратив сірий набуває особливої ідейно-естетичної ваги як важливий засіб розкриття концептуально навантаженого поняття неповторності. Зазначений епітет із його запрограмованою негативною конотацією стає мовним засобом, що виражає все спрощене, проминальне. У таких контекстах у семантиці кольоратива сірий на перший план виступають оцінні семи “одноманітний”:

Стоїть зима. Короткі сірі дні;

Любов неповторна - моя валторна.

Шляхи прощальні - перша скрипка печалі.

А в сірі будні / буду бити, як в бубни;

Неправедний, нечистий:

А хто від правди ступить на півметра, -

душа у того сіра й напівмертва [Річка Геракліта : 36];

Семантичне ускладнення епітета сірий відбувається в алегоричних поезіях, де він набуває виразного символічного звучання. З мотивом сірості поєднується і мотив туману, що також маніфестує негативні процеси в суспільстві періоду застою:

Такий туман, аж піють сірі півні.

Людина йде з туману у туман.

Ми всі, по суті, живемо якоюсь мірою в тумані.

Прозріння нам уже не притаманні.

Нема прозрінь в тумані підозрінь.

Потрібна філософія. Натомість -

всі форми напливання на свідомість.

Їмо плоди із дерева незнання [Річка Геракліта : 215];

Із цими символічними образами органічно пов'язаний індивідуально-авторський образ дерева незнання (на противагу до усталеного образу дерева пізнання), що своєрідно виражає ідею тотального контролю над життям суспільства.

Червоний - колір енергії, пристрасті, бажання, фізичної активності та сили, рішучості і твердості характеру. Він відповідає найскладнішій дорозі життя - дорозі любові і гніву.

У творах Ліни Костенко епітет червоний відзначається широкою сполучуваністю з іменниками, які називають конкретні та абстрактні поняття: кров, полум'я, ріка, вечір, день, захід, пил, ранок та ін. Ліна Костенко вживає епітет червоний у прямому значенні, виражаючи ознаку кольору:

На ціле поле в полі цвів ромен

В садах пливли причілки і веранди.

Стояла ніч, красива, як Кармен,

Червоні й чорні міряла троянди

Гуде тугий каштановий тимпан.

Пливуть важкі і вистріпані хмари.

То там, то там розкриється тюльпан.

Червоний зонтик. Сірі тротуари;

Особливо цей настрій відчутний, коли поряд зелена і золота барви:

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: Виший нас зеленим!

Ми ще будем, ще не облетим [Річка Геракліта : 29].

Жовтий і золотий кольори

Ці барви формують романтичну модель трактування певних образів: поля, землі, вітру, хмар, сонця. На думку багатьох дослідників, кольороназви синій та золотий зберігають дохристиянську символіку, за якою існує стала відповідність між синім кольором та землею, а золотий асоціюється із семантикою оновлення, життєствердження. Не випадково назви саме цих кольорів активно функціонують у поезії Ліни Костенко.

Жовтий - символ тепла, радощів і поваги. Це - колір золота, зрілого колосся пшениці, жита, ячменю через які він уособлює Сонячне світло.

Описуючи мікрополе назв жовтого кольору, звертаємо увагу на їх особливе значення в розкритті образу осені, що належить до ключових у поезії Ліни Костенко. У мовній картині світу поетеси осінь постає у привабливому жіночому образі, творенню якого великою мірою сприяє колірна лексика, що передає різнобарв'я осінньої пори. Так, осінь змальовується образом спокусливої зрілої жінки:

Ще літо спить. А вранці осінь встане -

В косі янтарній нитка сивини

Могучі чресла золотого стану

Йде в полях - вгинаються лани;

Строката хустка - жовте і багряне -

З плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку -

Вродливу, темнооку, напівголу,

В червоному намисті з горобини,

З горіховими бубнами в руках [Річка Геракліта, 29].

Поетичний простір Ліни Костенко наповнений життєдайним сонячним сяйвом. У системі художнього цілого сонце часто асоціюється із блиском золота, що загалом традиційно для сучасного поетичного мовлення:

Чорне - біле - золоте - зелене -

Спахнуло - блиснуло - знялось!

Грім ударив особисто в мене,

Око сонця кров'ю налилось;

Пливе туман. З-за старовинних мурів

Ледь прозирає золотаве сонце [Річка Геракліта, 263].

Виразна позитивна конотація золотої світлоносної барви як засіб творення ідеального часопростору реалізована в епітетній словосполуці день золотий, що передає і конкретне враження сонячного дня, і внутрішнє відчуття щастя, світлого смутку:

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться біли троянди.

Може, це я, або хто, або ти,

ось там сидить у куточку веранди [Річка Геракліта, 211].

Зелений колір

У мовній картині світу Ліни Костенко особливої художньої значущості набуває гама зеленого кольору, адже художній простір поетеси - це головним чином сад і ліс, «простір буття, мікрокосм, де протікає напружене духовне життя ліричної героїні».

Зелений - символ природи і молодості. Виступає кольором надії на злагоду, мир і спокій.

Зелений - колір трави і листя. Лісові насадження, трав'яний покрив луків чи оточення з зеленим відтінком мають заспокійливий вплив на схвильованих, стомлених, збуджених людей.

У художньому світі Ліни Костенко не лише опоетизовано окремі пейзажні деталі: зелений колір як ознака всього рослинного світу асоціюється з життєдайною силою природи:

Зеленим пензликом тополі -

Кривенькі кігтики в крові,

Пасуться коні нетипові у сутеніючий траві;

В старім гнізді танцюють лелечата,

І, одірвавши ніжки від землі,

Немов малі русалоньки, дівчата

Гойдаються в зеленому гіллі [Річка Геракліта, 214].

Лексема зелений як компонент перифразтичного виразу, що є поетичним означенням саду, реалій, крім вказівки на колір, відтінок значення «буйносилий, життєдайний».

Синій - символ вірності, довір'я і безкінечності. Це колір неба і моря: спокійний, сентиментальний, серйозний. Він викликає відчуття холоду. Темно-синій колір символізує незбагненні таємниці.

Блакитні квіти цикорію, сокирок, волошок, незабудок символізують ніжність, покірність, вірність, легкий сум, далечінь.

Його стихія - вода, котра не тільки сама синя, але й змикається із синім небом. В ньому - і фарби моря, і прохолода землі.

Його сторона світу - Захід, бо там Сонце перестає бути спекотним. Пора року - осінь, бо саме вона припиняє «ненависну» червону спеку, пора доби - вечір, коли синьо-сиві тумани вистуджують нагріту протягом дня землю, а напрям - назад, до неквапливого спокою.

Однак палітра слов'ян цим не обмежувалася, вона відзначалася надзвичайним багатством: золотий, голубий, вишневий.

Сполучаючись із іменниками вода, ріка, небо, синій колір відзначається традиційністю, усталеністю.

Синьо-голуба гама в поетичному світі Ліни Костенко набуває особливого значення в розкритті концептуально навантаженого образу неба. Синє, голубе небо в макрокосмі поетового світу вабить духовною висотою. Вона акумулює в собі вічність, перед якою оголюється істина:

Але під цим небом синім,

Аж поки земля жива, -

Встають думки нетлінні.

Бринять неспалимі слова ;

Лиш одна є втіха в тому,

Що під небом голубим

Аж тепер вже видно, хто ми,

До самісіньких глибин [Річка Геракліта, 268].

Голубе небо чисте, ясне, безхмане, і тому аналізований словообраз символічно позначає мрію:

На те й погорільці, - будуємо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище уміння - почати спочатку

Життя, розуміння, дорогу, себе [Річка Геракліта, 85].

Пошук мовних форм вираження внутрішнього стану ліричної героїні спричиняє актуалізацію образу блакитного саду:

А я іду. Іду, як заворожена,

Над прірвою в блакитному саду -

Така гірка, життям своїм здорожена -

Хитаються і все таки іду [Річка Геракліта, 63].

За перифразом склепінь голубе вгадується образ високого, безмежного й чистого неба, який символічно позначає ліричне почуття героїні:

Та загадка моя, ти сфінкс моєї долі,

Моїх пекельних кіл склепіння голубе [Річка Геракліта, 356].

Відзначимо. Що холодні кольори разом із світлоносними барвами (сонячний, золотий) нерідко супроводжують мотив кохання в поезії Ліни Костенко:

Сонце моє, оченята карі,

Синя криниця в моїй Сахарі;

Голубими дощами

Сто раз над тобою заплачу.

Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду [Річка Геракліта, 25].

Показово, що ці колірні гами пов'язують між собою символічні образи сонця, неба, води, які також проектуються на інтимні переживання, передаючи відповідно жагу і шал, ніжність і незбагненність, урівноваженість і мінливість.

Колористика є помітною рисою поетичного стилю Ліни Костенко. Використання колірних епітетів у поетичному поетеси супроводжується розширенням їх лексичної валентності, функціонально-стилістичним оновленням семантики, що веде до утворення символів.

2.2 Основні, відтінкові, непрямі кольороназви

Учені формують різні списки кольоративів і по різному їх називають. В.В. Волков, наприклад, говорить про ядерний мінімум прикметників зі значенням кольору і включає в нього 20 кольоративів. У С.А. Ємельянової це гнізда з початковим прикметником зі значенням кольору, і таких гнізд вона виділяє 30. Р.М. Фрумкіна із сформованого нею списку ад'єктивних кольоративів, який містить назви 110 кольорів, виділяє 12 основних кольоративів. Менше 20 початкових прикметників зі значенням кольору фіксує у своєму словотвірному словнику О.М. Тихонов.