Перемога аполлонівської гармонійності над діонісійською пристрасністю у "Пісні двадцять четвертій – Викуп Гекторового тіла" поеми Гомера "Іліада"

Київський національний лінгвістичний університет

Самостійна творча робота

на тему:

„Перемога аполлонівської гармонійності над діонісійською пристрасністю у „Пісні двадцять четвертій - Викуп Гекторового тіла” поеми Гомера „Іліада”

виконала

студентка І курсу, 110 групи

Інституту східних мов Стоцька Оксана

лектор: Бабарика М.Г.

Київ-2008

Однією з ранніх ніцшеніанівських концепцій розуміння творчого процесу була концепція аполлонівського та діонісійського начал. За Ніцше жанр трагедій народився внаслідок синтезу двох тенденцій руху давніх греків - аполлонівського (гармонійність, краса, пропорція, стриманість, розум та раціональність) та діонісійського (спонтанність, творчість, ірраціоналізм, близькість до природи, а якщо краса, то дика і неприборкана).

Два начала втілювались у комедіях і трагедіях давньогрецьких митців. Ці початки постійно боролися між собою із явним періодичним переважанням одного із них.

Згідно з баченням Ніцше, інтелект та раціоналізм значущі лиши тоді, коли вони окреслюють перспективу якоїсь волі, що прагне розширити межі своєї могутності. Як це сталося у випадку з Ахіллом, коли він був вражений горем через смерть свого друга Патрокла, коли його засліпила лють, ненависть до Гектора та жага помсти. Тут він проявив повний ірраціоналізм, який Ніцше трактував як експресію волі. Тут же ми можемо побачити і акт діонісійського безумства: як тільки Ахілл отримує звістку про смерть Патрокла,

„ ... Чорною хмарою вкрила скорбота Ахілла.

Взявши в обидві руки закоптілого попелу жмені,

Голову ним він посипав, прекрасне чоло сплямувавши.

Чорна зола на ньому хітон запашний забруднила,

Сам же в пилу він простертий лежав на увесь велетенський

Зріст, і терзав собі кучері, та виривав їх руками...”

Він падає ниц, посипає свою голову пилюкою, страшенно спотворюючи себе, своє прекрасне волосся, своє біле тіло, забруднивни свій хітон чорним попелом, він нестримно кричить та страшенно ридає. Антілох тримає його за руки, боячись, щоб він залізом не різанув себе по горлу.

Після цього він твердо вирішує помститися вбивці: смерть за смерть. Гомер зобразив нам Ахілла як „надлюдину”, що керується власною моральністю, для нього не властива альтруїстичність, адже це є мораль поневоленого розуму. Ахілл просто божеволіє, а саме у божевіллі, за Ніцше, криється особлива прозорливість.

Відомо, що основною характеристикою культу Діоніса був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. Хоч передумовою Ахіллової нестями було зовсім не винопиття, та все ж він перебуває у стані афекту - короткочасного бурхливого переживання, люті, гніву, жаху, відчаю, коли всі ці почуття зливаються в одне-єдине страхітливе, нерозумне і незрозуміле. Ніцше наполягає на тому, що природний стан людини полягає саме в діонісійському екстазі.

Ніцше вважає творчість Гомера, тобто епос, типовим аполлонівським сновидним мистецтвом. І хоч він характеризує мистецтво Гомера як невимовно-піднесене, наївне, сповнене аполлонівської іллюзії, все ж візьму на себе сміливість не погодитися із таким твердженням. На мою думку, тут надзвичайно багато діонісійських ознак і вони явно не являються в меншості. Невимовна жорстокість, жага до вбивства заради задоволення, помсти, ненависть, потяг до знищення і завоювання, статева розпуста, екстатичне самозабуття, ірраціоналізм - все на терезах Артеміди поряд із добротою, спокутою, співчуттям, розумінням, жалістю, покорою, помилуванням. Як не крути, діонісійського очевидно більше.

Можливо, буду не зовсім права, коли буду одразу ж суперечити сама собі, та все ж, незважаючи на величезну кількість діонісізму у творі, у кінці твору, у пісні двадцять четвертій „Викуп Гекторового тіла” аполлонівська гармонійність все ж здобуває перемогу над діонісійською пристрасністю.

Діонісійська шаленість переповнює Ахілла, коли він вбиває Гектора, вражаючи його жахливим ударом списа. Гектор є особистістю, що піддається впливові обох першопочатків, але напротивагу Ахіллові, переможений аполлонівським, що символізує тріумф мудрості й впорядкованості. Гектор - самий гуманний герой в „Іліаді”. Недарма він наказує своєму синові, Астіанаксу, - бути справжньою людиною і відновити справжню гармонійність світу, а не абсурдне існування, передчуваючи падіння Трої. Отже, він є типовим представником аполлонівського першопочатку, бо, хоч він і також був воїном, убивцею, та все ж віддзеркалює якесь світло, розуміння, йому не чужі земні, людські почуття і переживання, каяття та співчуття; навіть той факт, що упродовж війни Аполлон опікувався троянцями, а Діоніс - ахейцями багато про що нам говорить. Можна навіть сказати, що Гектор був найвеличнішим героєм Трої і троянці його надзвичайно любили і шанували, звеличуючи його героїзм та могутність. Це підтверджує навіть той факт, що Патрокла оплакували лише один день, а Гектора - аж дев'ять.

Навіть передсмертні прохання Гектора віддати його тіло рідним для належного поховання не розчулюють і не справляють ніякого враження на Ахілла. Він, шаленіючи від гніву й горя, прив'язує тіло Гектора до своєї колісниці. Тут Гомер нам змальовує діонісійський потяг до Танатосу (до смерті), що сповнює всю бурхливу сутність Ахілла. Жодна жилка на його обличчі не ворухнеться та жодна струна в його душі не забринить, коли коні волоком волочитимуть останки найвеличнішого троянського героя на очах у батьків та дружини, які спостерігали за битвою з башти: його сповнював лише гнів та нестримне бажання помсти. Як Гектор поглумився над тілом Паріса, знявши з нього обладунки і залишивши голим, так і тепер Ахілл прагнув обезчестити його самого.

Та не заспокоїлась після цього Ахіллова ненависть та презирливість до Гектора. Навіть потому, після ігор на честь Патрокла, як тільки бурхливий та шалений діонісізм в душі починав його мучити, не давав йому спокою, він знову прив'язував тіло Гектора до колісниці і волочив його тричі навкруг Патроклової могили.

І, лише коли до Ахілла прибуває мати його, Фетіда, із волею Зевса припинити глум та знущання та віддати тіло Гектора його рідні за викуп „яким він [Ахілл] був би задоволений”, він проявляє дещицю покори та розіміння і погоджується віддати тіло тому, хто принесе викуп. Та це ще зовсім не означає, що аполлонізм знайшов місце у душі Пелея і прийшов на місце діонісізмові, хоча натяк на це вже було зроблено.

Та справжнє просвітління прийшло до нього, коли старий цар Трої Пріам, батько Гектора у супроводі бога Гермеса уночі приходить до шатра Ахілла, аби викупити у нього спаплюжений труп сина. Сльози і прохання Пріама зворушують грізного Ахілла. Тим паче, що старий троянський цар заклинає героя іменем його батька:

„Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, він стоїть на старості скорбнм порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди й йому учинять

Утиски, й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

Все ж він принаймні, почувши про те,

що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і плекає надію

Любого бачити сина...”

Тут він викликає жалість і співчуття у вбивці його сина, тим самим примусивши Ахілла випустити на волю його глибоко заховані світлі почуття, стриманість. Пріам, кинувшись до Ахілла, обійняв його коліна і цілуючи руки, молив про помилування синового тіла. Думка про безпомічного батька просто розривала душу Ахілла, а сльози Пріама змусили і його заплакати. Вони обоє ридали нестримно: один - за сином, інший - за батьком та другом. І сльози ці ніби змивали всю лють та ненависть Ахілла, все темне, що тримало цього воїна у цілковитій владі протягом тривалого часу, що примушувало його паплюжити пам'ять героїв, забирати у них життя та знеславлювати їх. Аполлонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, злагодою між душею і тілом, знанням та розумом. Ми бачимо, як тяжко далося Ахіллові це почуття, цей перехід від діонісійського під покровительство до Аполлона.

Отже, абсолютно ясно видно, що одвічна боротьба темного та світлого, доброго та негативного, гнітючого та легкого і у Гомера знаходить своє віддзеркалення. Гармонія перемогла в душі Ахілла шляхом тиску на сімейні почуття та зобов'язання до свого батька. Взагалі, у греків було особливе відношення до сім'ї та родини. Вони могли навіть не задумуючись піти на війну, на вірну смерть за першим же покликом. Можливо, ворог, з яким вони воювали, не вдіяв нічого конкретно комусь, але скривдив його родича, хай навіть і далекого, помста не примусить себе довго чекати. Як і Ахілл утримувався від війни проти Трої, аж доки його не закликають воювати іменем родини.

Точно так само подіяли на нього і молитви старого Пріама. Троянський цар виявив його найболючіше місце, можливо, навмисне, можливо, несвідомо. Сімейна вірність та відповідальність виявилися значно сильнішими, ніж ірраціоналізм та шаленість діонісізму.

Тож, навіть найзапекліший воїн, месник, убивця може розтанути, заплакати, поспівчувати та зрозуміти звичайні людські нещастя та почуття, якщо знайти вірний шлях до його серця, свідомості та десь глибоко захованому, але все ж присутньому, духу аполлонівської гармонійності.