Література епохи бароко

Перекладів було дуже мало. Але це звичайна риса культури бароко: вона великою мірою призначена для духовних та світських вищих верств. Перекладів з латини не треба було, бо ці кола її знали; ще менше було потреби в перекладанні з польської. Отже, зустрічаємо лише в «нижчих» сферах літератури (повість, призначена і для народу, вірша) переклади з латини (пор. вище про Величковського, що перекладав англійського епіграматиста Овена. Сковороду, що перекладав Верґілія, Овідія, Горація, та новолатинських поетів Мурета та Гошія і т. д.), з польської (повісті -- див. вище, вірші), дещо і з чеської; були навіть переклади німецьких духовних пісень (С. Тодорського). Але починалися спроби й серйозніших перекладів: до них належать передусім переклади-переробки Сковороди з Плутарха, Ціцерона. Далеко цікавіше було б установити наслідування чужих авторів (пор про Боккаччо в розділі про повість), але для цього ще зроблено дуже мало. Характеристично, що проповідники часто цитують переважно латинську стару та нову літературу та навіть роблять латинською мовою свої диспозиції (Яворський, Бужинський). Але про користання латинською старою та новою літературою маємо поки мало матеріалу. Дуже характеристичне свідчення про ознайомленість українців з новолатинською літературою дає діяльність українських перекладачів у Росії: їх працювало там чимало, вони переклали сотні творів, чимала їх частина -- це твори латинської літератури 17 сторіччя.

Вплив української літератури на російську в 17 ст. величезний та дуже значний ще в 18-ому. Ми вже згадували не одного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво приходили часто в Росію й твори західної та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи бароко дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні ґатунки, напр., вірш і драму; представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь, -- та його наступники були здебільше українці. Дуже визначна була роль українців в російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися не раз з заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література «старовірів» складається великою мірою з українських творів. -- В цілому російська література 17 віку виглядає в певний час та в певних частинах як якийсь «філіял» української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу 18 сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір -- у традиції українського силябічного віршу; вплив українського віршу сильний (тим більше, що «вірш» живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними «стихами»). Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. Полетика) велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що вироблюють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російськи, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики (найвизначніші з них Богданович, Капніст, що перекладав до речі Сковороду, -- вихованці українського барокового стилю, але пишуть уже в дусі нового «класицизму «). Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гамалія грає головну роль в розвитку російської містики 18 ст. Ще більший пилин ортодоксального Паїсія Величковського.

У польській літературі українська течія вже з досить давніх часів утворила певну «українську школу», не лише в 19-му віці. Треба визнати, що існування «української інколи» не може бути дуже приємним нашому національному почуттю, -- бо існування цієї школи свідчить про певні не безґрунтовні претензії поляків на українську культурну сферу та про відплив слабких національно українських письменників до польської сфери. Українська тематика в польській літературі свідчить, розуміється, також і про певну висоту «потенціальної енерґії» української культури, що, на жаль, іноді знаходила для себе вихід лише на чужому ґрунті.

Досить згадати найвидатніші твори, які можна віднести до «української школи» польської літератури в часи бароко. Вже в віршах першого представника польської бароккової лірики, М. Семи-Шажинського (вмер 1581) зустрічаємо цитату з української пісні. Латинські вірші на теми українського життя «Roxolana» Кльоновича (1584), в 17 ст. їх наслідують такі перлини польської поезії як «Селянкі» (Ідилії) III. Шимоновича (1614 та 1628), потім твори братів Зиморовичів: «Роксолянкі то єсть рускє панни» (1654) та «Сєлянкі нове рускє» (1663, писані раніше). Нарешті вже згадані українські інтермедії в польській драмі Ґаватовича, літопис Єрлича, що з польською мовою єднає і польські погляди, нарешті дотепні польські вірші Данила Братковського (1697), українського шляхтича, що навіть наклав у службі Україні головою. Але цей список був би надзвичайно довгий, якби ми вичислили твори не першої вартості або випадкові українські елементи в творах польською мовою; сила українських мотивів є в віршах видатного поета бароко, В. Потоцького (1625-1696), збагатили українські елементи польської поезії і українські поети та письменники, бо численні польські вірші друкував і Лазар Баранович, польські проповіді маємо ы від Прокоповича, численні твори полемічної літератури друковано польською мовою, та й численні твори православних, іноді й паралельно з слов'янським виданням (навіть видання Печерської Лаври). Ще більше знайшли б ми, якби почали шукати дрібні українські мотиви у польській літературі; тут ми знайшли б і численні відгомони української пісні, (напр. славнозвісну «Кулину»), і не менш численні мотиви української історії в поемах та в польських хроніках бароко. Що перегляду такого історики літератури не зробили, -- велика несправедливість щодо української барокової літератури. Багато українців криється і між «польськими» авторами латинських творів.

Помітний вплив українського бароко і на південному заході, на Балканах. Г. Стефанович-Венцлович (18 ст.) наслідує Л. Барановича. Величезне значення мала для південних слов'ян граматика Мелетія Смотрицького, що, передрукована в сербів 1755 р., зробилася основою церковнослов'янізованої сербської мови та прототипом кількох сербських граматик аж до початку 19 ст. У болгар вона саме лягла в основу спроби наблизити болгарську мову до церковнослов'янської тощо. В Румунії оживив церковне життя син українського поета Івана Величковського, «старець» Паїсій, який утворив там цілу письменницьку школу та якого слов'янська обробка «Добротолюбия» мала велике значення в усіх православних слов'ян (найменше на Україні;. -- Маємо й латинську ідилію невідомого автора з 1658 р., що описує житя українських чабанів у Татрах (мабуть, коло Попраду). Дальші розшуки в латинській літературі Словаччини, мабуть, не залишаться без наслідків. На Словаччині, в Трнаві був найзахідніший осередок української барокової літератури . Ще далі на Захід (аж до Англії та Еспанії) тягнули численні українські спудєї -- студенти західних шкіл (наприкінці доби барокко -- в 18 ст. українець Полетика навіть професорував у Кілі, а Іван Хмельницький викладав як доцент філософію в Кеніґсберзі), що деякими своїми працями спричинилися й до збагачення -- хоч і незначного -- західних наукових літератур; далеко цікавіший їх вплив на рідному ґрунті. В Галле в Німеччині короткий час (коло 1735 р.) друкувалися переклади німецьких богословських творів та духовних пісень С. Тодорського на типову бароккову слов'яно-українську мову.

Розуміється, немає історичних епох, що виробили б хоч би й в межах лише однієї країни або народу, єдину, одностайну ідеологію. Навпаки, здебільш життя духовної спільноти йде шляхом одночасного розвитку полярно-протилежних ідеологій. Але з такого віддаленого пункту погляду, яким є наша сучасність супроти бароко, можливо добачити в далекому минулому 17-18 віків певні всім течіям того часу спільні риси. Ми про них уже говорили. Але підкреслимо найважливіше ще й тут. Ідеологія українського бароко, залишаючись в староукраїнській християнській традиції, в той самий час вбирає в себе деякі елементи античної культури (через барокову синтезу християнства з античністю) та значні елементи західної культури. Щоправда, і з античності і з Європи 17 віку на Україні прийнято лише окремі елементи; головне, певний естетичний ідеал та переконання в самостійному до деякої міри значенні естетичних цінностей, з одного боку, і деякі елементи політично-національної ідеології бароко, з другого боку. Естетика бароко міцно прищепила на Україні переконання в цінності гарної форми: самостійне плекання формальних цінностей -- головне в віршованій поезії -- та внесення формальних прикрас у всі сфери літератури, навіть і ті, де головна вага лежить на змісті (проповідь, «літопис «, трактат), впаде нам найбільше в очі, коли ми порівняємо українську барокову літературу з тогочасною літературою Москви. Політично-національна ідеологія безумовно закріпила в широких колах ідею національної самостійності українського народу та сприяла виробленню певного героїчно-лицарського ідеалу політичного діяча, як би цей ідеал не був далекий від суворої дійсності. Можна і в тому і в тому здобутку ідеології українського бароко вбачати багато від'ємних рис. Але немає сумніву, що ці обидва здобутки відіграли чималу роль в духовному житті України в 19 ст. Зокрема, вони утримували українців довгий час від прийняття абстрактно-утопічних ідеологій та сприяли утриманню літературної та національної традиції в найбезнадійніші часи та в найскрутніших обставинах. Чимале значення мали й ті щільніші зв'язки, в які стала Україна з часів бароко з західною культурою. Християнська культура українського бароко витворила та закріпила певний ширший погляд на «зовнішнє» в релігійній та й національній сфері; «зовнішні» риси не здавалися вже такими важливими, як це вважав, напр., Іван Вишенський та й багато з його сучасників; тим самим загострився погляд у «внутрішнє «. Знову досить кинути погляд на тогочасну сусідню Москву, щоб побачити значення цього здобутку: на Україні був абсолютно неможливий російський «раскол» та «старобрядчество». Можна говорити про те, що бароко, засвоївши елементи західної культури, сприяло певному легковажному ставленню до християнської традиції. Але не треба забувати й того, що в його межах стали можливими такі подвижники, як св. Іоасаф Горленко, св. Дмитро Туптало, св. Іннокентій Іркутський або такий мученик ідеї як Арсеній Мацієвич.

Згадавши останні імена, ми підійшли й до характеристики єства української барокової культури, як культури християнської. Поза межами богословії ми не знайдемо в українському літературному бароко імен, що мали б значення й досі: поруч богословських творів св. Дмитра Туптала треба поставити передусім Адама Зернікава (див. Ж. I) та «Добротолюбиє» Паїсія Величковського (З. 6). Маємо з того часу лише єдину спробу філософічно-богословської синтези, яка, хоч у деталях і не оригінальна, але в цілому є самостійною творчою концепцією, що її значення переходить за рамки його часу. Це система Сковороди. Про цю систему не місце говорити тут. Не можемо зупинятися тут і на деяких наукових дрібніших, але важливих досягненнях (вже з 18 віку). Але згадка про найбільші ідеологічні досягнення українського бароко належить до характеристики його літературної творчості.

Щодо національної вартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вжитку народної мови; але літературна мова не мусить бути обов'язково близька до народної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почали виходити вищі верстви українського народу та політичний гніт вимагав «радикального» критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17-18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної. Духовна школа не спромоглася на керівництво на цьому полі: правописної нормалізації не відбулося, -- почасти, можливо, і через зв'язки з іншими східнослов'янськими народами, від яких, напр., заміна «Ђ» на «і» і т. п. українську мову рішуче би відділила. Граматична нормалізація відбулася лише для церковнослов'янської мови (головне граматика Мелетія Смотрицького). Якогось розв'язання питання про взаємини мовного рівня та стилістичної функції не відбулося взагалі. Нічого не могло бути природнішого, аніж, напр., вимір церковнослов'янщини мови «висотою» завдань твору (богослужбова книга, релігійний трактат, науковий твір, «високий» епос і т. д. -- «донизу» з усе більшою домішкою мови народної), або вжиток народної мови лише в певних ґатунках (епіграма, байка, комедія тощо). Таке нормування (правда, пізніше) цілком свідомо та планомірно було зроблене в російській літературі (і, дивним чином, чи не під впливом теорії українського походження), менш планомірно, але досить послідовно воно сформувало барокову чеську літературно-мовну традицію (де було питання про розподіл функцій більш архаїчної та модернішої мови) ; для української мови цього не відбулося. Тому маємо такі приклади, як релігійні трактати Гаврила Домецького -- з мінімальним ужитком церковнослов'янської мови; тому маємо майже суто-церковнослов'янські епіграми (напр., Дмитра Туптала та, здається, того самого Домецького; впадає в очі нерівномірність мови епіграм Величковського). Таке нормування, звичайно, сильно змінило б і дальший розвиток української літературної мови... Але на ліпше чи на гірше, про це не варто гадати.

Щодо «відсталості «, «вузькості» та «ненародності» тематики барокової української літератури, то ці закиди базуються на непорозуміннях: тематика української барокової літератури -- за невеликими винятками -- така сама, як тематика світової барокової літератури: відхилення з'ясовуються скрутним становищем українського народу, що не дозволило на «розкіш» утворення власної класи літераторів. Україна втрачала своїх літературних працівників, що йшли працювати на чужому полі, також і через загальну тенденцію бароккової людини до духового мандрівництва (найбільший представник німецького бароко Ляйбніц переважну більшість своїх творів написав латинською або... французькою мовою). «Втратило» їх не українське бароко, що при сприятливому політичному стані, розуміється, читало би не зрусифіковані при виданні або польські твори св. Дмитра Туптала, Яворського або Барановича, а їх українські редакції або хоч переклади, -- а 19-ий вік, що його конечність історичного розвитку привела до занедбання такої цікавої та -- до певної міри -- блискучої сторінки минулого, як українське бароко.

Висновки

Література, як і саме людське життя, розвивається за своїми законами. Так само, як на зміну одній історичній епосі, одному соціальному ладу приходить інший, так і в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий.

XVII--XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Ми зустрічаємо барокові мотиви в архітектурі, живописі, навіть в оздобленні інтер'єрів. Свій вплив мистецтво бароко мало на літературу -- як європейську, так і українську. Бароко, так би мовити, припало до душі українським митцям, тож здобутки нашого мистецтва в межах цього стилю нічим не поступаються бароко європейському.

Які ж характерні риси цього напряму? Насамперед це метафоричність світосприймання, в чомусь -- навіть складність. Світ стає мінливим, сповненим символів, реальність метафорична та неоднозначна... Такою постає дійсність для людини епохи бароко. Вплив церкви та держави посилюється, мотиви церковного та світського мистецтва поєднуються між собою -- це принципово нове явище українського мистецтва, оскільки до початку XVII століття ці мотиви різко розмежовувались. Складна образність дедалі більше приваблює авторів, алегоричність та метафоричність творів робить їх ніби нашаруванням смислів та образів. Але ця складність не відлякувала читача, а навіть зацікавлювала його, бо бароковий твір часто містив гру, мав бути розгаданим і розшифрованим, ніби ребус.

Митці часто грали на контрастах, уводячи до своїх творів напруженість та трагічність. Дивне поєднання песимізму, трагічності і гри спостерігаємо в творах цього періоду.

Значення бароко для розвитку української літератури можна зрозуміти хоча б з того, що цей стиль проіснував в українській літературі більш ніж два сторіччя, нехай навіть змінюючись та еволюціонуючи. Бароко дістало своє відображення в усіх жанрах літератури та мистецтва. Це і проповіді Галятовського та Радивиловського, і вірші (як духовного, так і світського спрямування), і драми...

Форма барокового твору мала особливе значення. Часом письменники надто ускладнювали її, але експерименти з формою принесли нам оригінальні і дуже цікаві жанри. Відомий мені акровірш як жанровий різновид поезії, виявляється, також виник у цей період. Акровірш -- це особливий вірш, з перших літер рядків якого складається слово або й цілий вислів. Були й інші «ігрові» форми поезії, наприклад вірші могли записуватись певними фігурами (у формі зірки, хреста, навіть корабля!), поети шифрували в своїх творах дати, вислови, малюнки, але від того поезія не втрачала ані свого ліризму, ані глибини сенсу. Напевно, треба було оволодіти справжньою майстерністю поета, аби створювати такі поезії. Наприклад, І. Величковський вигадав так звані «раки літеральні», тобто вірші, рядки яких можна було читати в будь-якому напрямі.

Бароко не тільки впливало на форму і зміст творів, але й на їхню мову: виник особливий мовний стиль, що характеризувався складною метафоричністю, багатством та вишуканістю мови, він дістав назву «плетіння словес», бо і справді слова спліталися у химерні візерунки, красиві і захоплюючі.

Епоха бароко -- цікавий період в літературному процесі. Насправді, цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі!Я ще раз впевнилася, що давня література може бути не менш цікавою, ніж сучасна, вона самобутня та оригінальна, глибока за змістом та новаторська за формою.

Література

1. Дм. Чижевський: Поза межами краси. Нью-Йорк. 1952. -- Він саме -- статті: Арка 4-5 (1947), Заграва 4 (1947). -- Він саме: Український літературний барок. Нариси. I-III. Прага. 1941-4 (також «Праці укр. істор.-філол. Товариства в Празі» III-V). -- С. Голубев: Петр Могила. К. I-II. 1883-97. -- І. Франко: Карпато-руське письменство 17-18 вв. Л. 1900. -- М. Попов: Замітки до історії укр. письменства 17-18 вв. I-III. К. 1823.

2. Перетц В.: Историко-лит. исследования и материалы. I-II. СПб. 1900. -- М. Возняк: Матеріяли до історії української пісні і вірші. I-III. Л. 1913-25, -- Ю. Яворський: Материалы для истории старинной песенной литературы. Прага. 1934. -- В. Перетц: Исследования и материалы по истории старинной укр. литературы. Ленинград. I. 1926, III. 1929. -- Д. Чижевський: До джерел символіки Сковороди. Прага. 1931. -- Статті: Перетц в ЗНТШ. 86, 101, ЖМНП. 1905-7, ИОРЯ. IV, 3-4; VI, 2; VII, 1; Возняк: ЗНТШ. 108-9, 133; Франко КСт. 24, 34; ЗНТШ. 41, 70, 113, В. Гнатюк: ЗНТШ. 91. -- Пор. численні тексти в КСт.

3. Перетц: Исследования и материалы... II. 1928. -- В. Срезневский: «Труды Комисии XIII археол. съезда в Харькове» і окремо (1905, Климовський). -- В. Горленко ЧОНЛ 6 (1892, I. Горленко).

4. Перетц: Исследования. I. -- Владимиров: Великое Зерцало. М. 1884. -- С. Пташицкій: Средневековые повести... СПб. I. 1897. -- Статті: М. Ґудзій ЧОЛН, 23, 2, С. Шевченко РФВ. 1909, 3-4 та В. Науменко в КС. XII. -- Оповідання П. Могили про чудеса, видані в АюзР. I, 7.

5. Тексти: Драма українська, вид. Укр. Акад. Наук (незакінчено) тт. 1, 3-6. -- В. Резанов: Памятники -рус. драматической литературы. Ніжен. 1907. -- В. Антонович та М. Драгоманов: Исторические песни... т. II. («Милость Божія»). -- Дослідження: В. Резанов: Из истории русской драмы. М. 1910, К истории русской драмы. Ніжен. 1910. -- Н. Петров: Очерк украинской литературы 17-18 вв., преимущественно драматической, К. 1911; -- Я. Гординський, ЗНТШ. 130-1. -- М. Возняк: Початки української комедії, Л. 1920. 2 вид. Н. Йорк. 1954. -- В. Перетц: «Україна», 1926, I. -- Шерех HSS 2 (1954).

6. Видання: проповіді Л. Карповича ЧОНД. 1878, 1., М. Смотрицького вид. С. Маслов, ЧОНЛ. 20, 2-3; св. Дмитро Туптало (Ростовський): Творенія, багато видань (3-5 томів); Ст. Яворський: Проповеди, I-III. М. 1804-5; Прокопович: Слова и рЂчи. СПб. I-III. 1760-3, Ґ. Кониськйй: Сочиненія. СПб. 1835. В ориґінальному (укр.) тексті видано проповіди Дм. Ростовського з ЧМОИ 1884, 2; А. Титов: Проповеди св. Димитрия... на укр. нарЂчіи. М. 1909; Г. Бужинський: Проповеди. Юр'єв. 1901; Г. Сковорода: Сочинения., вид. Багалія. 1894 та Бонч-Бруєвича (лише I-ий том), 1912. -- Про бароккову проповідь: М. Neumayr: Die Schriftpredigt im Barok. Падерборн. 1938. -- J. Langsch: Die Predigten... von Simeon Polockij. Ляйпціґ 1940. -- Про Ставровецького Колтоновська в «Летопись ВЖК Жекулиной». І. К. 1914. -- Про Ґалятовського: І. Огієнко РФВ. 1910, 1914; Сборник Харк. ист.-фил. Общества. 19 (1913), Летопись Екатеринославской Архивной Комиссии, 10. -- М. Марковський: А. Радивиловский... К. 1894 та КУИ. -- И. Шляпкин: Св. Димитрий Ростовский... СПб. 1891. -- М. Попов: Св. Димитрий... М. 1910. -- Ю. Самарин: Ст. Яворский и Ф. Прокопович, как проповедники (Сочинения, т. 5.). -- И. Чистович: Неизданныя проповеди Ст. Яворского. М. 1867. -- П. Морозов: Ф. Прокопович как писатель. СПб. 1880 (та ЖМНП). Serech: Stefan Yavorsky... Slavonic Review (London) 30-74. 1951.

7. Видання «Киевской Врем. Комиссии для разбора древних актов» : Самовидця. К. 1878, Грабянки. К. 1854, Величка. I-IV. К. 1848-54 (та І. вид. ВУАН, К. 1929), «Исторія Русів» в ЧОИД. I, 1-4. -- Дм. Дорошенко: Огляд укр. історіографії. Прага. 1925. -- С. Наріжний в «Праці укр. іст.-філ. товариства в Празі», П (1939). -- Історія Русів -- укр. переклад В. Давиденка, ред. О. Оглоблина. Н. Йорк. 1956.

8. Тексти: Палінодія в «Пам. полем. літ.» І (РИБ); Діалоги Прокоповича -- П. Верховський (див. далі) П та Морозов (цит. в V, Е); Сковорода -- див. вище Е. -- Дослідження: В. Завитневич: Палинодия. Варшава. 1883. -- П. Верховский: Духовный регламент. Ростов. I-II. 1916. -- Дм. Чижевський: Філософія Г. С. Сковороди. Варшава. 1934. -- Домецький -- вид. С. Брайловський ИОРЯ IX (1904), 4.

9. Дм. Чижевський: Філософія на Україні. Спроба історіографії. Прага. 1926, І частина, 2 вид. 1929; він саме Нариси з історії філософії на Україні. Прага. 1931; він саме: Філософія Г. С Сковороди (цит. під Ж.). -- С Маслов в ЧОНЛ. 24, 2. -- Г. Флоровский: Судьбы русского богословия. Париж. 1937. -- К. Харлампович: Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. I. Казань. 1914. -- А. Brueckner: Dzieje kultury polskiej. II-III. Краків. 1931, 2 вид. 1945, передрук -- Paris. 1955-6 (Tysiac lat kultury polskiej, II). -- Чижевський: Бібліотека Прокоповича НЗ УВАН II (1953).

Размещено на Allbest.ru