Література епохи бароко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Хмельницький національний університет

Гуманітарний інститут

Гуманітарно-педагогічний факультет

Кафедра української філології

Реферат на тему:

«Література епохи бароко»

Виконала:

Ст. гр. ФУМ 07-1

Калюк В.Е.

Перевірив:

Викл. Поліщук Н. В.

Хмельницький 2011

План

Вступ

Розділ 1. Поняття літературного бароко

1. 1. Віршована поезія в епоху бароко

Розділ 2. Літературне бароко на Україні

1. 1. Історична література

2. 2. Українська барокова література на тлі літератури світової

Висновки

Література

Вступ

У літературі бароко відбувається значне збагачення мови. Наприклад, поет ХУ ст. Поліціант (доба Відродження) задовольняється скупими словами «цілий схід вже почервонів і схили гір здаються золотими «. Маріно, відомий італійський поет бароко ХУІІ ст., збагачує свою палітру напівтонами: «повітря було забарвлене сумішкою білої і брунатної барв, покроплене тінню і світлом і в затуманеному блискові творило поєднання ранкової зорі з місяцем «. Вираз ставав багатшим, слово витонченішим, разом з тим замість цілісності і лаконізму переважає красномовство і риторика.

Бароко, продовжуючи тенденції ренесансу, намагається глибше проникнути в глибини внутрішнього життя людини. Якщо Джоконда Леонардо об'являється у повноті самовладання і внутрішнього спокою, то Тереза Берніні відкриває внутрішні таємниці людини. Бароко активніше черпає з життя, розширює коло тематики. В малярстві поширюється жанровий живопис і натюрморт. Бароко сприйняло від античності натуралізм пристрастей, антична драма воскресає в бароковій опері. В пластичних мистецтвах (скульптурі) збагачується світлотінь, в малярстві - вільна лінія і загальний колорит, в архітектурі - глибина і просторовість.

Україна впродовж ХУІ - початку ХУІІ ст. перебувала у полі різноманітних впливів, різноукладної економіки, різного звичаєвого права, тут панував калейдоскоп світоглядів, архітектурних стилів, мов і національностей. Мовою професійної культури була книжна, яку знало невелике число мешканців. Культура орієнтується на слово і казання. На межі ХУІ-ХУІІ ст. настали зміни в менталітеті українців, вони зрозуміли, що їх країна є наступницею великої середньовічної держави Київської Русі. У середині століття Україна внаслідок визвольної війни очоленої козацтвом, відновлює свою державність, школу, мову, храми. Народжується література, музика, живопис і архітектура, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. Саме в козакові, як пише Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов'янського світу героїчний тип людини - як для Європи лицар чи джентльмен. («Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!»).

Добу ХУІІ-ХУІІІ століть називають «козацьким бароко «, адже саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку; воно ж виступало в ролі основного і багатого замовника; козацтво мало власне творче середовище і виступало творцем художніх цінностей, серед яких козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори; істориками цієї доби стали її безпосередні творці - козаки. Вони були авторами козацьких літописів - Густинського, літопису Самовидця, «Сказанія» Граб'янки, літопису Самійла Величка.

Тоді відбувалася реформа церкви (Петро Могила). Українське православ'я встановило обов'язкові літургійні правила, національно відродилося, починаючи вшановувати власних святих, регіональні реліквії та ікони, використовуючи місцевий християнський фольклор. Греко-католицька церква також оновлювала духовну освіту та ієрархію, виробила настанови на активну освітньо-місіонерську роботу.

Глибоке розчарування українців внаслідок поступового втрачання державності і занепаду національної освіти і культури впродовж ХУІІІ ст. передає поезія і живопис ХУІІІ ст. Поглибилися трагічні мотиви пізнього ренесансу, розчарування у всемогутності людини-творця як характерні для бароко ідеї На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко - ширше виявило себе у демократичних жанрах дум, пісень, церков, міському фольклорі. Певні елітарні мотиви присутні лише в українській бароковій літературі, яка просякнена вірою в чудо. (Чудеса описуються в історичних хроніках (Острог, 1637-47): тут і ангели з оголеними мечами, таємничі письмена на будинках, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, і зачарований замок. Хроніку чудес складає навіть Петро Могила.) Світ образотворчого мистецтва виповнюється складною символікою. Реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами. Наприклад, поет І. Галятовський у книзі «Душі людей померлих» (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує Голгофську жертву Ісуса: літера І - хрест, Х - 30 срібників, Й - кліщі тощо.

Пишуться проповіді, «слова», казання, повчання Л.Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Ф. Прокоповича, , пізніше Г. Кониського І. Леванди. Серед назв творів «Меч духовний», «Труби словес проповідних», «Ключ разуменія». Агіографічну традицію завершує 4-томна «Книга житій святих» Д. Туптала.

Поети пишуть вірші, наповнені войовничим пафосом, лицарським славолюбством, подвигом заради подвигу. Наприклад, Петро Терлецький писав:»Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу .» Серед жанрів поезії - полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські сатирично-гумористичні, громадсько-політичні та ліричні вірші, написані поетами Києво-Могилянської академії.

Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, драматичні твори були присвячені козацьким діянням. Авторами і співцями дум і плачів були кобзарі. Вони були не лише співаками й музикантами, їхнє мистецтво мало це й високе духовне призначення: виховувати народ і пробуджувати його свідомість. У народному фольклорі побутували оповідання про героїв козаччини, зокрема оповідання «Хмельницький і ворожбит «.

На основі народної пісні та канта зародилася пісня-романс літературного походження (наприклад, на слова Г.Сковороди «Стоїть явір над водою «). У церковній музиці розквітає партесний концерт стилю бароко, який намагається захопити, вразити, зворушити слухача багатоголосною тканиною, перемеженою контрастами ансамблів.

Творчість Григорія Сковороди знаменувала кінець староукраїнського бароко. На першому місці в нього ідея моральності, повчальний образ «природної людини «, яка повинна займатися спорідненою з її духом працею. Людина - не тремтячий раб, а бурхливий дух, коваль свого щастя, яке досягається «наслідуванням блаженній натурі «. Сковорода писав:» всяк єсть тим, чиє серце в нім «. З ним прийшло осмислення минулих часів і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.

Розділ 1. Поняття літературного бароко

Саме поняття літературного бароко увійшло в науку лише недавно, по першій світовій війні. Поняття «бароко» перекладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Лише пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література розмірно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.

Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17-18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Не вважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як «далеку від життя», чужу інтересам народу, «схоластичну», нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували, як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. і. До мотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського «перестарілою», архаїчною, та знову таки «ненародною».

Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність щодо розуміння основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької проти реформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули -- іноді досить блискучу -- барокову культуру. На Україні, як побачимо, православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі «синтезу», сполучення культур середньовіччя («ґотики») та ренесансу. Бо, дійсно, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі зустрічаємо в бароко виразний поворот до геоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури -- знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне прихилення ролі церкви й держави. Але, як уже сказано, бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема воно цілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу сполучити, з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива головне як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть і культу «сильної людини «, лише таку «вищу» людину воно хоче виховати та й дійсно виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає для бароко його власного індивідуального характеру, -- це рухливість, «динамізм» бароко, в пластичному мистецтві це -- любов до складної кривої лінії, в протилежність до простої лінії та гострого куту чи півкола готики та ренесансу; в літературі та житті -- це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантури; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне, бароко не лякається найрішучішого «натуралізму «, зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, -- поруч зображення напруженого, повного життя, знаходимо в бароко і якесь закохання в темі смерті; бароко не вважає за найвище завдання мистецтва пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття, для нього важливіше зворушення, розбухання, сильне враження. -- З цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину зв'язані головні риси стилістичного вміння бароко, його прагнення сили, перебільшень гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. Із своєрідними рисами бароко зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та зокрема бароковому мистецтву: це часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, чиста декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне, -- це приводить бароко до надмірного замилування в мистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, в оригінальності, а то й оригінальності; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби («тропи і фігури «). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.

Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво, та барокова поезія зокрема, призначені не для іншого часу, а саме для «людей бароко «. Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися, як витонченим, консеквентним та розкішним, був для «людини бароко»дійсно зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фолкльору. В поезії бароко маємо перший підхід до «народності «. І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.

Зокрема не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт -- після довгого підупаду -- мистецтва та культури взагалі. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення, вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут силу конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко. Розуміється, конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі не всі позитивні, багато з них можна вважати й за негативні. Але культура бароко не мало спричинилася до сформування української «історичної долі «.

Розуміється, культура бароко не вичерпується тими «формальними» рисами, про які ми говорили досі. Але духовний зміст окремих історичних епох звичайно характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим -- Бог. Епоха бароко, з одного боку, -- епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко -- міра, число та вага), а з другого боку -- епоха розквіту богословії, епоха спроб богословських синтез, епоха великої релігійної війни («тридцятилітньої «), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко -- політика широких всесвітніх плямів та жадань), перепливає океани шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства, чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якою іншою реформою.

В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через «світ»(природу, науку, політику і т. д.) людина приходить завше до того самого -- до Бога. Хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би ії творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві -- релігійну та світську сфери; але можлива -- і реально зустрічається нерідко -- барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери. Таку перевагу зустрінемо до речі й на Україні.

літературний бароко культура мистецтво поезія

1.1 Віршована поезія в епоху бароко

Віршовану поезію староукраїнську забули, мабуть, головне через «перестарілість» мови, а ще більше віршової форми. Почалося віршування на Україні, безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського віршу, український прибрав у часи бароко «силябічну» віршову форму, -- ритм віршу утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою «, себто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі «, з наголосом на останньому складі» та дактилічні «, з наголосом на третьому від кінця складі.

Ось приклад силабічних віршів на улюблену барокову тему смерті -- вірші на погреб (похорон) Сагайдачного:

Жиєш так, якобись нігди не мів умерети,

Хочеш всі багатства на землі пожерети,

В чім слави порожней на том світі шукаєш,

А же маєш вмерети, на то не памятаєш.

Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи.

Українські поети вживають коло 150 різних строф.

Поруч силабічних віршів зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до віршу «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такого віршу вживав Кирило Транквіліон Ставровецький; зустрічаємо його іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися розмірно рідко: їх переписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж української землі, але пробився й до польського та до російського читача. -- Удруковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 18-му сторіччі постав духовний співаник «Богогласник» -- цікава друкована збірка української уніатської духовної лірики.

Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об'єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, -- одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественних пЂсней» Сковороди.

Духовна пісня -- найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч таких молитовних та гімнічних пісень, зустрічаємо й суб'єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні «, пісні про смерть та страшний суд.

Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої оригінальності виразу або наближенням до народної пісні.

Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької) і політичну.

Тематика меланхолійної лірики традиційна -- це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, -- іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію. Найхарактеристичніші різні «пісні світові».

Поруч цього знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення. І розповсюджений мотив: засилання вісток через птахів:

І еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені з старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи.

І тут бачимо варіації від стилю народної пісні до фразеології виразно панської («Венера», «дама» й т. і).

Немалу увагу присвячує українська барокова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв.

Але не менше було підстав на Україні й для «ламентів», «плачів» над політичними та національними скрутами та нещастями :

Традиція приписує гетьманові Мазепі гарну пісню «Ой біда, біда чайці небозі», що має усі риси штучного походження. Напевне належить Мазепі пісня «Всі покою щиро прагнуть».

Ще й «останньому запорожцеві» Антонові Головатому приписує традиція вірш:

«Ей годі нам журитися, пора перестати»,

Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем (див. далі Г.).

Знаходимо й інші типи світських віршів: «вчені» (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському «Євхаристеріоні» 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т. д. Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші балядичного типу, себто віршовані короткі оповідання; збірка їх, наприклад, -- видрукуваний 1705 р. «Алфавіт рифмами сложенний» Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність.

Улюблені були в часи бароко «епіграми «, коротенькі найбільше 2- або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу (прославлення святих) часто об'єднували в цикли по 12 віршів: «Вінці». Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до «Тріоді Цвітної» 1631 р. Ось приклад:

СредЂ Учителей ставъ Ісусъ научает.

В Среду Праздников, яко Посредникъ, являетъ

(гра з пнем «сред-»). Пізніше вінці писав св. Дм. Туптало. Ось зразок його творчості:

Зачатая без гріха, о Божія Мати.

молю, даждь мі безгрішно житіє начати

(повторення пнів «зачат-» та «гріх-»).

Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський протопоп. Його епіграми дотепні та гострі:

Що єсть смерть, питаєш мя. Еслм бим знав, уже

бив би мертвим. Як умру, прийди в той час, друже!

Чому суть мудрійшіє мужеве, ніж жони?

Бо з ребра безмозкого, не з голови они.

Це надзвичайно влучні переклади з славетного англійського барокового епіграматика Дж. Овена. Але Величковський писав і власні епіграми. Теж дуже вдалі:

Пишущему стихи.

Труда сущего в писанії знати

не можеть, іже сам не вість писати.

Мнить бити легко писанія діло:

три перста пишуть, а все болить тіло.

Велику збірку епіграм , ширших, по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет, ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, напр., «О котах»

До епіграм належать часто і «нагробки» (епітафії) тощо. Епіграми (навіть цілі «Вінці») вставлялися і в драми і в прозаїчні твори (діялоги Сковороди, улюблений повчальний твір «Діоптра», літописи Єрлича та Величка і т. д.).

Особливо в часи бароко були улюблені «емблематичні»вірші. Це невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем «, себто зображень речей, що мають якесь символічне значення. Сковорода подав у своїх творах цілу теорію емблематики: «старі мудреці мали свою власну мову, вони змальовували свої думки образами, ніби словами. Ці образи були фігури небесних та земних створінь. Наприклад, сонце визначало правду, кільце... -- вічність..., голуб -- соромливість, бусел -- побожність...».

На Україні була відома емблематична література Заходу. Дещо з неї перекладали (відомі збірки: латинську німця Гуґо, еспанську Сааведри). Емблематичний оригінальний збірник «Ииіка ієрополітика» часто передруковувався.

Відміною емблематичного вірша був вірш «гербовний», надзвичайно улюблений на Україні (вже в 16 ст.), зокрема при присвяченнях книжок. У такому вірші треба було дати пояснення до того малюнку, що був в гербі особи, яку треба було прославити.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба ігнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Одна з найрозповсюдженіших форм був «акростих»: перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім'я автора.

Іноді деякі літери вірша писано або друковано великим шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім'я автора; або треба було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов'янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші.

Найбільшим майстром фігурного віршу був Величковський. Своє ім'я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках. Ось приклади (читати треба окремо великі літери):

Із несОздАННа отца восіявый чисте,

ВЕЛИЧаю з матКОю тя ВсеСладКІЙ Христе!

або:

И О смерти пАмятай,

и На судъ будь чуткий.

ВЕЛьмИ Час бЂжитъ сКОро,

В бЂгу Своимъ прудКИЙ,

або навіть у зворотному порядку (слова: «настрой навпак цинобру» -- радять читати в зворотному порядку писані червоною циноброю літери):

НАстрОИ навспакъ цинобру, если угадаешъ,

горшИИ Кто з Сихъ, ВОлКъ ЧИ ЛЕВъ, то мене познаешъ.

Здається, кожне слово він може умістити в вірш; так він, великий шанувальник св. Діви, уміщує ім'я «Марія» в т. зв. «леонінські вірші»:

МАти блага, РИза драга, Яже нас крыет,

МАлодушных, РИзонужных, Яко руно, грЂет.

Йому належить «раковий вірш «, якого рядки можна читати в обох напрямах:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар и мнЂ сЂнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Говорить, очевидно, Пресвята Діва про свою матір, св. Анну.

Величковський написав і найліпший «алфавітний»вірш, якого слова починаються одне за одним з літер слов'янського алфавіту. Величковському належить і загадковий вірш:

Со смъ богомъ дежл

ноп насъ ст блюсти буде.

-- замість підкреслених літер треба читати їх назви в слов'янській абетці («ґрифічний вірш»), тоді вірш цей випадатиме так:

Со Словом Богомъ добро есть животь, люди,

нашъ Онъ покой, насъ Слово твердо блюсти буде.

Писалися ще вірші з «луною» -- повторенням останніх складів віршу, що давало ніби відповідь. Іноді вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т. п.

В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику ролю. Незрозуміло, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили, напр., ієромонаха Климентія, що подав «Рахубу древам розним» в трьох строфах, -- перша «сапфіною строфою» (3 рядки по 12 складів, 4-ий 8 складів):

Дубина, Грабина, Рябіша, Вербина,

Соснина, Кленина, Тернина, Вишнина,

Ялина, Малина, Калина, В'язина,

Лозина, Бузина, Бзина...

Велику увагу деякі поети приділяють евфонії. Майстрі евфонії -- Величковський та св. Дмитро. Зразком евфонічної досконалості є анонімний діалог людини з Богом про «віру та діла «, спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку.

До віршової форми поети бароко ставилися дуже уважно. Хоч нам може й не подобатися їх мова, але, перечитуючи їх твори, ми знаходимо майже завжди увагу до формальних проблем віршу. З часом навчання «поетики»в духовних школах привело до того, що українські поети добре опанували форму. Тоді «чоловічі» рими майже зникають.

Зате дуже сміливо вживають «переносів», переходу» речення з одного рядка до другого (пор. вище в епіграмі Величковського про смерть). Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів (знаєш :: маєш, даруєть :: цілуєть, . берегами :: ланами), по можності часто вживають різних граматичних форм (рима «неграматична», напр., замишляти :: мати. уже :: друже, буде :: люде і т. д.). Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого.

В половині 18 ст. Сковорода робить дальшу реформу: він заводить як рівноправні «чоловічі рими» (з наголосом на останньому складі), що давніше припускалися лише як виїмок. Він пише цілі вірші з римами: твоей :: сей, отбіжить :: жить, живот :: род, печать :: благодать і т. д. В українській мові такі рими дійсно дуже природні, і в новій літературі всі їх уживають.

Сковорода завів далі «неповні рими», де закінчення трохи відмінні одне від одного: сувори :: терновий, нивах :: нежива, хрест :: персть і т. п. І ця реформа відповідає духові мови: неповні рими одна з головних прикрас віршу Шевченка (початок «Катерини»: неньки :: серденько, говорить :: горе, покрита :: потужити, втирає :: співають, плаче :: бачив).

Пізніше поети вживають усе різноманітніших строфічних форм. Тут на першому місці стоять «канти» в драмах. Не задовольняючись римами на кінцях рядків, починають римувати також середини рядків. От приклади таких «внутрішніх рим»:

Язви твої сурови / -- то моя печать,

вінець мні твій терновий / -- слави благодать,

твій сей поносний хрест --

се мві хвала і честь,

о Іісусе!

(Сковорода; тут також неповні і чоловічі рими).

або:

Чиста птиця, /голубиця/, таков нрав імієть:

буде місто, /де нечисто/, тамо не почієть...

Розділ 2. Літературне бароко на Україні

Літературне бароко на Україні є з'явищем 17 -- 18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким барокком». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким «: українські письменники тих часів були головне не козаки, а ченці. Та й споживачі літератури ледве чи були головне козаки. Але українське бароко не таке універсальне з'явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо велику перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелою, і -- хоч і лише випадкові -- світські елементи в драмі, нарешті маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характеристичної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів до літератури, зокрема знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну, вже після примирення її з християнством, у формах барокової, християнсько-мітологічної синтези: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз», Пресвята Діва стає «Діяною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються «амури» та «купідони» і т. д. -- Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові, саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би сполучення християнства з античністю, «синкретизму.

Коли починається українське бароко? Це питання складне не лише для України: бароко, почавшись в південній Європі в половині 16-го віку, в деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні за першого письменника, в якого можна знайти риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, накупчення паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне накупчення формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть, Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль, -- з польської полемічної літератури та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського перед бароко характеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так само характеристичний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського» стилю галицько-волинського літопису.

Дійсний початок бароко -- це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко -- утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роллю в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи і професори Академії були головними репрезентантами бароко. -- Бароко, що почалося якось непомітно, помалу, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже ввесь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики, та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко, Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум'ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.

Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або «рококо «. Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін майже лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.

Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а і старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту: так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.

Бароко змінялося, розвивалося за розмірно недовгий час свого панування: від початків до пишного пізнього бароко (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільш за іменами головних представників цього стилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль»і т. д.), в кінці до рококо. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів, а головне, духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

Зате поетика українського бароко знала реформи, і то досить радикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла ще прищепитися, як скінчилася і вся барокова література.

Українське бароко не знає всієї великої різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, а зокрема неможливість друкувати ці твори: так не було великого роману, -- для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з'явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.

Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.

Дуже цікава проблема барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов'янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то -- лише в 18 ст. і то рідко -- до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характеристичне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними: так дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь» і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъ есмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов'янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення до російської мови відбувається в 18-му ст., але це є наближення. . . російської мови до української: кількість українців серед перекладачів (вже в 17 ст.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи в великій кількості прийшли до російської канцелярійної, судової, шкільної мови, нарешті до наукової термінології. Може був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.

2.1 Історична література

Так само, як і проповідь, історіографія часів бароко ще належить до червоної літератури. Може лише суто хроністичні твори мають іншу функцію, аніж суто літературну. В кожному разі ще 1670 р. густинський ієромонах Михайло Лосицький у передмові до хроніки міг згадати Гомера як попередника праці хроністів 17 ст., щоправда, Гомера не лише як поета, а й як патріота. Добрим свідченням про вартість та значення барокової доби в цій галузі є вже самий факт, що історична праця була інтенсивна, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завше певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов'янській, іноді в православній ідеології, але без нього не обходиться, здається, ані один історичний твір українського бароко.

Деякі твори ще нав'язуються до старої літописної традиції: на початку сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському монастирі постає т. зв. «Густинський літопис «, що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діярії та записки (деякі втрачено). Не будемо на них зупинятися. Цікаві для нас вони лише почасти, оскільки в них відбивалися літературний смак та ідеологія часу. Крім суто історичних записок, треба згадати ще автобіографію, яка розвивається на тлі не стільки політичних, скільки церковних подій та цікава тим, що подає певну характеристику суб'єктивного розвитку автора. Це -- діяріюш Атанасія Филиповича (коло 1645 р.). Теж оригінальний тип записок репрезентує подорож В. Григоровича-Барського по святих землях (перед 1745 р.). Якщо приєднаємо ще кілька діярії та записок, що спеціально присвячені не історичним подіям взагалі, а переживанням окремої особи, то побачимо, що цей за часів бароко улюблений жанр автобіографії, на Україні не дуже розповсюджений: це знову зв'язане з занадто помітним духовним забарвленим освічених кіл на Україні та зі слабкістю суто літературних світських інтересів.

Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться «літописами», але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис «Самовидця» (якого ім'я й досі з певністю встановити не вдалося). Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала певно десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р. Досить мальовничий стиль автора з гарними описами та іноді досить напруженим драматизмом оповідання, з досить простою мовою, близькою до народної (зустрічаємо приповідки), є, власне, літературною маскою: автор не лише добре заховав за нею свою особу, -- так що її не з'ясовано й досі, але закрив історично-епічним стилем також і в єстві досить тенденційний виклад подій з погляду монархічно-шляхетського. Не закриває свого обличчя та своїх тенденцій під маскою об'єктивного літописця автор другого видатного історичного твору, Григорій Граб'янка. Хоч писав він після 1709 р. та починає свою історію України аж від самих її початків, проте головна його тема -- Хмельниччина -- єдина частина, що літературно досконало оброблена, та почасти ще деякі сторінки, присвячені особам чи подіям, до яких автор має симпатію або інтерес. Граб'янка користувався не лише українськими джерелами, а й польською (польською та латинською мовами) літературою та західними письменниками (Пуфендорф) і не замовчує цього факту. Стилістично Граб'янка посередньо та безпосередньо йде за ідеалом барокового історичного стилю -- римськими істориками, зокрема Лівієм. Мова Граб'янки належить до «вищого» стилю, аніж мова Самовидця.

Найвизначніший та найбільший твір третього «літописця» українського бароко, Самійла Величка; частини його, щоправда, втрачені, так що «Літопис» його доходить до 1700 р., хоч автор, здається, довів його до 1720 р. Величко навіть розвиває в передмовах до 1-го та 2-го томів Літопису деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної «методології». Джерела Величка не менш різноманітні, аніж Граб'янкові (так само Пуфендорф, з поетів Тассо), а вплив стилістики римських істориків у нього ще більший, аніж у Граб'янки. Величко вкладає в уста своїх героїв короткі або довгі промови, складені на зразок промов у творах латинських істориків. Стиль Величка досить сильно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорити про різні шари його стилю, -- «високий» стиль, що нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, в патетичних місцях «Літопису»; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший він там, де Величко подає описи подій. Ця різноманітність стилю нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він подає тут численні вірші відомих (І. Величковського) та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні, він наводить панегірики та нагробні написи (епітафії) тощо. Твір Величка насамперед для нього самого не тільки літературний, а й історичний, тому зустрічаємо тут і документи та вибірки з джерел, перекази інших тощо.

В цілому літопис Величка дає нам надзвичайно цікаву картину інтересів, стилю, переживання та думання людини українського бароко. Щодо цього він (менше -- Граб'янка) заміняє нам оригінальне українське повістярство, яке за часів бароко, як ми бачили, мало розвинулося.

Не бракувало поруч «Літописів» і спроб історичної синтези, себто спроб історії України як наукового трактату. Суто літературне значення з них мають не всі.

1672 р. Теодосій Сафонович, київський професор, склав «Кройнику з літописців стародавніх», а саме староукраїнських та польських. Ця «Кройника», хоч літературне вміння її автора невелике, має певну літературну мету: інформацію всіх, «хто родився в православній вірі», про розвиток України, що привів її до сучасного її стану. -- Далеко перевищує досконалістю літературної обробки працю Сафоновича «Синопсис» (приписувано раніше Ін. Ґізелеві), що з'явився 1674 р. та вже 1678 та 1680 р. був перевиданий та перевидавався ще щонайменше 25 разів (ще 1861 р.). Історію тут подано переважно українську, російська подається лише як певне доповнення загальної картини та з великими прогалинами. В дусі «слов'янофільства» та історичного універсалізму бароко історія слов'ян починається ще з античности, автор подає (фантастичні) етимології історичних імен та назв, узгляднює слов'янське поганство та народні стародавні звичаї, -- Що в Києві свідомо змагалися подати історичну синтезу української історії, доводить той факт, що й пізніше, 1682 р., був складений (Кохановським) дальший твір, «Обширний синопсис», який, щоправда, залишився лише великою збіркою матеріалу.

Та історична синтеза, що справді подає з національного погляду суцільну картину української історії, належить уже до по барокової епохи: це славнозвісна «Історія Русів», що доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до «Історії» зве її «Літописом», який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який ніби передав її Гр. Полетиці, пізніше -- самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, вже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців проти російського уряду. Автор «Історії Русів» послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме, що політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоч про останнього він і говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карло XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої сили виразу, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його дійсний «літопис», слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди залишилися без певного зв'язку з цілим. Мова «Історії Русів» вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи випадкові. Твір можна умовно прилучити до «української школи» в російській літературі, вершком розвитку якої були пізніше писання Гоголя. Зв'язки з стилістикою барокової української історіографії досить сильні, але стиль загалом наближається до «класицизму».

Національне значення барокової історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користається як джерелами бароковими історіографами: Шевченко будує «Гайдамаків» на «Історії Русів», Куліш у «Чорній раді» на Граб'янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і ті твори української бароккової історіографії, що писані польською або латинською мовою; найбільше -- писаний польською мовою та польський орієнтований літопис Єрлича; так саме заслуговують уваги й відомості про Україну в чужих літературах, що великою мірою походять з українських джерел. Обробити цей матеріал з погляду історично-літературного -- ще завдання майбутнього.

2.2 Українська барокова література на тлі літератури світової

Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою: література, що переживає період піднесення, мусить завжди черпати з світової літератури якнайширше. З другого боку, можна було чекати впливу української літератури на сусідів: і такий вплив, та чималий, є, хоч і напрямований він лише до найближчих сусідів.

Отже, знайомство з західною літературою та користання нею трохи однобічне. Але не бракує і деякого знайомства з літературою світською. Певний матеріал дають прямі згадки про західних авторів: але цитування природне лише в полемічній та науковій літературі. Дальший матеріал дають нам описи бібліотек українських учених та діячів (здебільше духовних: Могили, Славинецького, Ст. Яворського, Прокоповича, Дм. Туптала, А. Мацієвича, але й про світських маємо деякий матеріал: пор. згадки в записках Я. Марковича, Ханенка). Антична література була відома добре, найбільше латинська; отців церкви (східніх здебільш в латинських перекладах; та Ставровецький навіть говорив, Копистенський щонайменше читав по-грецьки) знали добре; але зустрічаємо і згадки про античних філософів; схоластика середньовіччя була добре відома в католицьких колах, але й представники неортодоксальних течій; найцікавіше знайомство з мислениками ренесансу (Макіявеллі, Піко де ля Мірандоля, Ґ. Плетон, М. Кузанський, Цабарелла, Петро Рамус, Джордано Бруно, Кардан, Еразм, Аґріпа Нетесгаймський, Боден, Вівес), а ще більше, розуміється, бароко (Бекон, Кеплер, Альстед, Декарт, Льок, Гобс, Ґроцій, Коменський. може й Спіноза). Ще ширше було знайомство з релігійною літературою, що має не мале значення для красної літератури (напр., духовна пісня, твори містиків тощо).