8

зміст

• реферат 3
• ВСТУП 3
• 1 ЛІТЕРАТУРНЕ БАРОКО НА УКРАЇНІ 8
• 2 Становлення нової жанрової системи в українській літературі доби бароко 26
• 3 Жанрова своєрідність творів „низового” бароко 34
• ВИСНОВКИ 42
• СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ 44

реферат

Курсова робота: 33 с., 50 джерел.

Об'єкт дослідження: особливості розвитку бароко на Україні.

Мета дослідження: ознайомитись з особливостями розвитку української барокової літератури та виділити жанрові особливості „низового” бароко.

завдання:

- ознайомитись з літературою з даної теми;

- виділити особливості літературного бароко на Україні;

- виділити особливості становлення нової жанрової системи в українській літературі доби бароко;

- виділити жанрову своєрідність творів „низового” бароко;

- зробити відповідні висновки.

Новизна дослідження полягає у вивченні та узагальненні сучасного рівня проблеми.

Метод дослідження - метод системного аналізу.

Сфера застосування - вузівське викладання давньої української літератури.

Доба, бароко, література, українська барокова література, жанрова система, києво-могилянська академія, мандрівні поети, „низове” бароко

ВСТУП

Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17-18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як „далеку від життя”, чужу інтересам народу, „схоластичну", нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т.ін. До мотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського „перестарілою", архаїчною, та знову ж таки -- „ненародною".

Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули -- іноді досить блискучу -- барокову культуру. На Україні православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі „синтез", поєднання культур середньовіччя („Готики") та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу можна зустріти в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу можна зустріти в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, можна зустріти в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, можна побачити в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури -- знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, можна побачити в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави. Але бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає „відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу: лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу „сильної людини”, лише таку „вищу” людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це - рухливість, „динамізм" бароко в пластичному мистецтві це - любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики та ренесансу; в літературі та житті - це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію як напруження, боротьбу, рух; а головне - бароко не лякається найрішучішого „натуралізму”, зображення природи в суворих, різких, часто неестетичних рисах, - поруч із зображенням напруженого, повного життя, можна знайти в бароко і тему смерті; бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження релігійного почуття; для нього важливіше зворушення, сильне враження. З цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину пов'язані головні риси стилістичного вміння бароко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного „гротеску", його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. Зі своєрідними рисами бароко зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та зокрема, бароковому мистецтву часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне,-- це приводить бароко до надмірного замилування в мистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, в оригінальності; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби („тропи і фігури”). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.

Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво та барокова поезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для „людей бароко”. Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для „людини бароко” справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її „низьких” елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко відбувається перший підхід до „народності”. І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.

Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт - після довгого підупаду -- мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики що в багатьох рисах споріднена з бароко. Конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багато з них можна вважати й негативними. Але культура бароко немало спричинилася до сформування української „історичної долі”.

Духовий зміст окремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим -- Бог. Епоха бароко, з одного боку,-- епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко -- міра, число та вага), а з іншого боку -- епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни (тридцятилітньої), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко -- політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.

В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через „світ” (природу, науку, політику і т. д.) людина приходить завше до того самого -- до Бога. Хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура Готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві -- релігійну та світську сфери; але можлива -- і реально зустрічається нерідко -- барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери.

1 ЛІТЕРАТУРНЕ БАРОКО НА УКРАЇНІ

В історії української літератури чимале місце займає цілий комплекс творів, автори яких стояли на естетичних позиціях, відмінних від реалістичних,-- мається на увазі літературна спадщина XVII--XVIII ст. Тим часом далеко не завжди визнавалась законність естетичних засад, яких дотримувалися митці XVII--XVIII ст. Насамперед дослідники шукали в їхніх творах елементи реалізму, відображення життя у формах самого життя, а оскільки таких елементів знаходили тут замало, то переважна більшість творів XVII--XVIII ст. справляла на дослідників враження безнадійно схоластичних, чужих вогню життя. Подеколи доходило навіть до повного несприйняття, заперечення цієї спадщини --як релігійної, схоластично-реакційної тощо. Маючи на увазі саме такий підхід, О. Білецький писав ще в 1927 p.: „Треба переглянути встановлену історично літературну традицію про „київську схоластичну літературу”. Після такого перегляду й історія окремих літературних жанрів і характеристики окремих письменників, може бути, виграють в своїй змістовності й перестануть викликати в оглядачів ті почуття національної й естетичної пригніченості, які часто викликають вони до цього часу” [1, 433].

Сьогоднішні дослідники літератури керуються принципом марксистсько-ленінського історизму; про це беззаперечно свідчить восьмитомна «Історія української літератури». Для проникнення в сутність складного, нерівномірного історичного розвитку мистецтва необхідна чітка методологічна основа -- відповідні теоретичні критерії, поняття, категорії, які правитимуть за дослідницький інструмент і без яких історія мистецтва і літератури нерідко перетворюється на інвентарний опис пам'яток, а не з'ясування справжніх закономірностей літературного процесу.

Вірний методологічний ключ необхідно підібрати і до аналізу історично зумовлених особливостей художньої спадщини XVII--XVIII ст. Для характеристики цих особливостей історики літератури вже давно вживають поняття «стиль бароко». Тривалий час вважали, що ознаки цього стилю характеризують лише літературу і мистецтво Західної Європи, але поступово ці риси стали виявляти і в слов'янських літературах [2, 155], згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. Вчені різних країн, що підходять до проблеми з погляду різних національних літератур, сходяться на тому, що бароко характеризує значний період розвитку літератури як в європейських неслов'янських країнах, так і в країнах слов'янських. Справді, чи ймовірно припускати щоб явище, яке посіло таке важливе місце в історії західноєвропейських літератур, обминуло східнослов'янські?

Не слід гадати, що поняття бароко є якоюсь чудесною відмичкою, що раптово відкриє для дослідників ідейно-естетичне багатство спадщини XVII--XVIII ст. На сьогоднішній день немає більш прийнятного поняття, яке дозволяло б краще з'ясувати сутність стилю і в цілому поетики українського мистецтва XVII--XVIII ст.

Складність і заплутаність питання про українське літературне бароко натикається й на відсутність чіткої відповіді на питання, що таке бароко взагалі?

Існують, принаймні, три різні концепції бароко. Ще й досі знаходить прихильників тенденція поза історичного тлумачення цього стилю, що розвинена швейцарським вченим Г. Вельфліном [3, 118] та його учнями. Бароко трактувалося ними як зворотна сторона ренесансу, занепадницька, формалістична течія,-- на зразок тих, що характеризують кінцевий етап розвитку кожної мистецької епохи. Е. Курціус йде ще далі і, по суті, підмінює бароко маньєризмом [4, 94] (стиль європейського мистецтва XVIст., в якому зловживання декоративністю, прикрашування, витонченість форм поєднувалися з містикою). Маньєризм у літературі споріднений з ранньою формою бароко, але відмінний від пізніших, особливо в слов'янських країнах. Таке позаісторичне розуміння бароко спонукало шукати зв'язок цього стилю з явищами формалізму й декадансу взагалі.

Прихильники іншого погляду намагаються вже пов'язати бароко з певним історичним періодом -- контрреформацією в Європі і характеризують як напрям переважно клерикальний та аристократичний. Щодо східнослов'янських літератур цю точку зору найбільш послідовно одстоював буржуазний націоналіст Д. Чижевський.

Пильне зацікавлення бароко дослідниками формалістичного орієнтування, а також націоналістичними колами української еміграції якоюсь мірою, сказати б, „дискредитувало” цей стиль, і в радянському літературознавстві надовго був втрачений інтерес до нього.

Тривалий час над свідомістю багатьох вчених тяжить погляд на бароко як на художній вираз католицької реакції. Радянські дослідники, здебільшого дотримуючись погляду на бароко як на реакційне мистецтво, заперечували приналежність вітчизняних літератур до цього стилю або виносили за його межі всі більш-менш визначні пам'ятки.

Та, незважаючи на ці ускладнюючі обставини, протягом останніх років у вивченні бароко намітилися певні зрушення, свідченням яких є праці багатьох радянських дослідників зокрема І. Єрьоміна, О. Білецького, С.Маслова, Д. Лихачова та інших [5;6;7;8;9]. Останнім часом багатьма дослідниками за рубежем, зокрема, О. Морозовим [10, 14], висувається концепція бароко як своєрідного етапу духовного розвитку, що подібно до Ренесансу, охоплює мистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризується сукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період від занепаду Ренесансу аж до початку Просвітительства. Не заперечуючи цілком зв'язку бароко з рухом контрреформації, політичною реакцією, ця концепція виходить з того, що соціально-політична і філософська основа бароко була значно ширшою, що бароко зовсім не чужі ідеї гуманізму та раннього просвітительства.

З одного боку, реакційні ідеї контрреформації, з другого -- прогресивні устремління гуманізму, раціоналізму, раннє просвітительство,-- все це викликає появу в межах стилю бароко різних ідейно-політичних та формально-стилістичних тенденцій, які й визначають у ньому боротьбу різних напрямків.

Перед дослідниками тут стоїть ряд складних теоретичних проблем, і насамперед це -- пошуки своєрідності ідеологічної бази бароко. Суть труднощів, що виникають при визначенні стилю бароко, досить точно сформулював Ф. Волльман: “...в уявленні про бароко як про культурно-історичне явище маються на увазі насамперед формальні моменти при різноманітності ідеологічних устремлінь і матеріалу” [11, 310]. Д. Лихачов теж фактично заперечує єдність ідеологічної основи цього стилю, обмежившись встановленням зв'язку між виникненням бароко і соціальними катаклізмами періоду “первісного нагромадження”[7, 162].

Естетика бароко формувалася в період боротьби різноманітних соціально-економічних умов та ідейно-естетичних принципів, в історичну епоху первісного нагромадження, соціальних криз, перших буржуазних революцій, піднесення національно-визвольних рухів. Оптимізм і гуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митців Відродження, перестають задовольняти. Ця епоха виробила своє світосприймання, знаходила свої способи відображення дійсності, які й оформились у стиль бароко. Отже, бароко -- це художнє світосприймання періоду первісного нагромадження капіталу, зародження в надрах феодалізму буржуазних відносин, періоду ускладнення суспільного життя і зростання соціальних суперечностей.

Спирається цей стиль на філософську основу пантеїзму. Елементи ірраціоналізму у барочних творах уживаються з виразним прагненням до раціоналізму, осмислення дійсності часто набуває форм емблематично-символічного характеру. Бароко, як своєрідна система естетичного освоєння життя, відбиває суперечливий стрімкий рух духовного розвитку людства,-- рух, смисл якого прихований в безмежній різноманітності речей, властивостей, в неосяжній строкатості явищ, що відкривалися свідомості.

Бароко було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства; барочні митці намагалися синтезувати протиборчі тенденції, що раніш розвивалися відокремлено. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й язичеські уявлення; зрештою, можливо, це відбиття спроб примирити культуру дохристиянського світу з культурою християнства. Для стилю цього характерні протиставлення протилежностей, поєднання чуттєвості й аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності. Порівняно з попередньою епохою розвитку мистецтва бароко розширює ареали письменства, захоплює нові сфери життя, раніше не освоєні художньо.

Барочне мистецтво зосереджує свій інтерес навколо трагічних суперечностей дійсності: життя і смерті, тлінності і вічності, суєти і щастя. Прагнучи розкрити непримиренність антиномій у самій природі, митці бароко часто вдаються до натуралістичних описів, аж до естетизації огидного й потворного, протиставлення йому краси вічного, духовного. Цим зумовлюється характерний космізм бароко--намагання осмислювати все в космічних масштабах, прагнення до всеохоплення та універсальності.

Такий нахил до синтезу, до універсальності в літературі бароко відбитий як в тематиці, так і в формах, зокрема у прагненні увібрати, освоїти все відоме на той час багатство естетично-художніх прийомів -- від ренесансної поетики до художніх засобів середньовічного мистецтва. Стиль бароко не тільки сполучає старі художні засоби з новими, а також демонструє нове, несподіване сполучення раніше відомих прийомів. Митцям бароко властивий специфічний підхід до античності, алегорично-символічне переосмислення міфологічних уявлень. Звертає на себе увагу значний інтерес барочних письменників, зокрема українських, до пізньої античності, спадщини латинських письменників, наприклад Клавдіана [12, 69].

Бароко успадкувало і удосконалило вироблену в попередні часи алегорику, емблематику і символіку. Емблематичній поезії відводилося важливе місце в давніх поетиках. Але барочні письменники задовольняються елементарними схематичними емблемами, символами і алегоріями, які, на відміну від символіки пізнішого мистецтва, були загальнозрозумілими. Талант того чи іншого митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих емблем і символів. Витонченість наслідування попередників ціниться не менше, а навіть більше, ніж наслідування природи, відображення дійсності. Наскільки сучасна естетична свідомість вимагає від художника самостійного неповторного бачення світу, настільки естетика часів бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з прямо-таки безмежними пориваннями фантазії.

Митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня реальна сторона речей скільки відшукування духовної їх сутності, використання з повчальною дидактичною метою. Прагнення перетворити кожний предмет на джерело повчання, видобути мораль з кожного явища навколишнього світу, всеохоплюючий дидактизм,-- все це знаходить для свого вираження ускладнені, вишукані форми -- параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів, гіперболи, парадокси, антитези, напружений метафоризм. Алегорично-символічному витлумаченню піддані різноманітні властивості рослин, звички й риси тварин тощо.

У живопису й архітектурі важливими ознаками бароко вважають динаміку форм, декоративність, детальну обробку атрибутів. Ці ознаки по-своєму властиві й творам літературного бароко. Динамічність тут досягається завдяки стрімкому перебігу думки від одних предметів до інших, незвичайним зіставленням і протиставленням їх. Динаміка досягається й завдяки формально-стилістичним засобам, нагромадженню синонімів, епітетів, ампліфікацій, антитез, які утворюють своєрідний ритм, багатий словесний феєрверк.

Бароко якнайтіснішим чином спирається на схоластичну логіку і риторику і переносить прийоми й засоби ораторського красномовства в літературу. Митці бароко виявляли більше турботи про зовнішній стиль, ніж про зміст творів, їм властиве захоплення зовнішньою стороною мистецтва, майстерністю, віртуозністю форми. Але це не формалізм “чистого мистецтва” модерністських течій кінця XIX -- поч. XX ст., що були свідомими спробами відірвати мистецтво від життя, а своєрідна складна форма відображення суперечливої дійсності на певному етапі історичного розвитку суспільної свідомості.

Питання про українське бароко не є новим. На початку XX ст. на сторінках української періодичної преси жваво велася дискусія щодо приналежності до стилю бароко визначних пам'яток давньої української архітектури та живопису, в ході якої народилася думка про те, що бароко і є найхарактернішим виразом українського національного стилю в мистецтві. В пожовтневий період, зокрема в 20-і роки, це твердження ще користувалося успіхом. Зокрема, твори представників школи українських монументалістів інтерпретувалися як продовження традицій бароко, а саме бароко розглядається як винятково національний стиль [13, 68]. У такій постановці питання було надзвичайно багато наївності і теоретичної плутанини, та розібратися в суті тоді не довелося, бо проблема ця була незабаром знята з обговорення взагалі.

Упереджений підхід радянських дослідників до спадщини XVII-- XVIII ст., про який писав О. Білецький, сприяв тому, що розробкою цієї спадщини зайнялися націоналістичні історики літератури, намагаючись у проблемі українського літературного бароко знайти підтвердження ворожих українському народові поглядів та теорій. Саме в цьому дусі написані численні псевдонаукові праці сумно-відомого Д. Чижевського. Виходячи з позицій буржуазного націоналізму та формалізму, Д. Чижевський розглядає українську літературу XVII--XVIII ст. як несамостійне явище, як сліпе наслідування західноєвропейських зразків. В його інтерпретації епоха бароко постає як епоха реакції, контрренесансу, наголошується на аристократичному клерикальному характері спадщини XVII--XVIII ст.

Інтерпретація українського літературного бароко буржуазно-націоналістичними істориками літератури цілком справедливо викликала у радянських істориків-літератури рішуче заперечення. Але нерідко це було не тільки запереченням шкідливих і хибних концепцій бароко, а й відкиданням самої можливості застосувати поняття бароко і до характеристики української літератури. В літературознавстві виробився і закріпився погляд на бароко як на мистецтво реакції й занепаду. Одіозним, несприйнятним став навіть сам термін бароко, і у свідомості пересічного літературознавця чи вчителя літератури виключилась будь-яка дотичність цього поняття до української літератури XVIІ--XVIII ст. Всe це й спричинилося до повного заперечення або, принаймні, замовчування цієї проблеми в нашій естетиці та літературознавстві. Скептицизм щодо застосування терміну «бароко» зустрічається і в авторитетних спеціалістів з давньої української літератури.

Тільки в останні два десятиліття проблема бароко і його місце в історії українського мистецтва починає розглядатися з засад марксистсько-ленінської методології. Плідність підходу до пам'яток образотворчого мистецтва та архітектури з погляду бароко засвідчує, зокрема, вдумливо написана книжка про українське давнє мистецтво Г. Логвина [14].

Та все ж погляд на бароко як на щось чуже українській літературі продовжує тяжіти над свідомістю багатьох істориків літератури. Це досить виразно ілюструється у другому виданні «Словника літературних термінів» В. Лесина та О. Пулинця. Позиція авторів «Словника» дуже показова. У першому виданні (1961) статті про бароко не було взагалі. Подана у другому виданні стаття констатує факт застосування дослідниками Західної Європи поняття бароко до літератури, правильно критикує методологічно хибну концепцію українського бароко в Д. Чижевського, але питання про українське літературне бароко фактично обминає.

Водночас у працях багатьох літературознавців вже наявні моменти позитивного ставлення до бароко, від яких слід відштовхуватися при розгляді цієї важливої проблеми. Проблема українського літературного бароко якнайтісніше пов'язана з проблемою бароко в російській літературі XVII -- початку XVIII ст. Вперше поняття бароко до аналізу фактів східнослов'янських літератур було застосоване І. Єрьоміним та О. Білецьким [5;6].

В останні десятиліття проблема східнослов'янського, зокрема російського, літературного бароко стала предметом дискусії в радянському літературознавстві напередодні IV з'їзду славістів у Москві. Предметом полеміки було питання про зміст поняття бароко та про обсяг явищ, які воно охоплює. З тих, хто взяв участь в обговоренні проблеми, лише один П.М.Берков беззастережно виступив проти вживання цього терміну при визначенні деяких стильових особливостей російської літератури. Решта авторів (І. Голєніщев-Кутузов, І. Єрьомін, О. Морозов) обстоювали правомірність і необхідність застосування терміну бароко до характеристики явищ російської та української літератури XVII--XVIII ст. [15].

У ґрунтовних статтях О. Морозова ставиться питання про російське літературне бароко, як універсальний стиль, розвиток якого пов'язаний з аналогічними процесами в усіх слов'янських літературах. Д. Лихачов виявляє значно вужчий погляд на бароко, як на явище, характерне для російської літератури лише XVII ст. Різні аспекти--східнослов'янського бароко знаходять висвітлення в працях дослідників-славістів братніх соціалістичних країн, зокрема, угорця А.Андьяла, німця І. Тетцнера та словацької дослідниці С. Матхаузерової та інших [16;17;18]. Значне місце проблеми бароко посіли і у матеріалах останнього п'ятого з'їзду славістів.

У названих дослідженнях у зв'язку з проблемою російського літературного бароко зачіпаються і питання українського бароко. Простежуючи генезис барочного стилю в Росії, дослідники звертаються до фактів української літератури. При цьому наявність бароко на Україні, на думку більшості, є значно менш проблематичною, ніж російського. Так, І. Голєніщев-Кутузов твердить, що “бароко виявляється в українській літературі XVII -- і кінця XVIII ст.” [12]. О. Морозов вважає, що на Україні і в Білорусії напрям бароко дожив до кінця XVIII ст., аж до того моменту, коли тут почала формуватися національна література рідною мовою, на думку І. Єрьоміна, бароко набуло значного поширення в XVII ст. на Україні і в Білорусії [15,79], І. Серман також прийшов до висновку, що для України характерним було «тривале існування та інтенсивний розвиток барочних форм і жанрів» [9,43]. Отже, для російських радянських дослідників, попри їхні різні погляди на суть стилю бароко, факт існування українського літературного бароко XVII--XVIII ст. є безсумнівним.

При розгляді спадщини XVII--XVIII ст. неодноразово зверталися до поняття «бароко» такі визначні літературознавці, як О. Білецький та С.Маслов. О.Білецький застосував поняття бароко ще в 1948 р. Дослідник багато в чому дотримувався скептичного погляду на бароко, коли торкався цієї проблеми у зв'язку з критикою Д. Чижевського. Спочатку О. Білецький неодноразово висловлював сумнів у тому, чи правомірно застосувати термін бароко, вироблений для аналізу явищ архітектури і живопису, до словесного мистецтва, але, зрештою, визнав загально-естетичну значимість цього стилю [8,57]. В посмертно опублікованій статті О. Білецький, критикуючи тлумачення Чижевським української літератури XVII--XVIII ст., визнавав можливість і потребу застосування поняття бароко до української літератури, хоча й застерігав, чи здатне бароко пояснити всю складність художніх явищ і чи правомірно втискати всю різноманітність української літератури в рамки цього одного стилю. Наголошуючи на спірних сторонах проблеми, О. Білецький все ж говорив про необхідність дати чіткішу характеристику літератури XVII--XVIII ст., «не жахаючись терміну бароко, але й не приймаючи його як щось непорушне, встановлене наукою». Дослідник закликав «докладно обговорити питання про українське літературне бароко, щоб дійти, врешті, незалежно від Чижевського, до наукового розв'язання проблеми» [19,128].

Сам О. Білецький зробив успішні спроби застосування поняття бароко до української літературної спадщини XVII ст., зокрема до ліричної і драматичної поезії, ораторської прози. Надзвичайно цінні міркування вченого про особливості барочної поетики розсипані в його невеличких передмовах у «Хрестоматії давньої української літератури», котрі чомусь досі привертали мало уваги дослідників. Слід відзначити, що О. Білецький виходив переважно з погляду на літературне бароко, виробленого в 30-і роки, і поділяв думку про його Консервативно-аристократичний та елігійний характер.

Проблема бароко в українській літературі цікавила також С. Маслова, який пов'язував появу стилю бароко в українській літературі XVII--XVIIIст. з західноєвропейськими та польськими впливами. «В галузі літератури,-- пише дослідник,-- це був переважно примхливий стиль, що виник у Західній Європі в епоху феодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль бароко в літературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторами прогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову і літературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературного розвитку» [8,209]. С. Маслов так характеризує стильові особливості твору М.Козачинського «Трагедия о смерти последнего царя сербського...»: вона, на його думку, «є типовою шкільною драмою XVIII ст. з явними рисами стилю бароко: з персонажами з античної міфології, з алегоричними фігурами, що символізують ті або інші абстрактні уявлення» [20, 47]. До бароко С. Маслов відносив також творчість поета І. Величковського.

До висновку про прогресивну роль барочного стилю прийшов і дослідник української риторичної прози В. Крекотень: «Стиль, що його умовно називають бароко, відіграв у східнослов'янських літературах важливу і безсумнівно прогресивну роль. Він прискорив у східних-слов'ян процес становлення «нових» літератур, збагатив їхнє письменство незнаними раніше темами, сюжетами, способами художнього зображення, прищепив на східнослов'янському грунті нові роди і види словесної творчості; він значною мірою спрямував і дальший розвиток східнослов'янських літератур. Тому вивчення цього стилю в східнослов'янських літературах є одним з важливих завдань радянської філологічної науки» [21, 39].

Негативне ставлення до українського бароко спиралося на ряді помилкових міркувань. Насамперед твердилось, що начебто бароко як художній вираз контрренесансу є консервативним, придворно-аристократичним напрямом і охоплює невелику частину художніх пам'яток переважно релігійного характеру (церковні проповіді та духовні вірші).

Сам факт поширення бароко в країнах, яких не торкнувся рух контрреформації є свідченням того, що цей стиль не був художнім виразом лише войовничого католицизму. Інтенсивний розвиток барочної літератури в протестантських та православних країнах, які вели рішучу боротьбу проти покатоличення, свідчить, що цей стиль відповідав потребам естетичного освоєння світу того періоду в різних країнах. Не позбавлене підстав твердження відомого німецького історика літератури А. Хаузера про наявність двох течій в європейському бароко-- придворно-католицького та буржуазно-протестантського [22, 467]. Такий поділ певною мірою характеризує наявність у бароко двох відмінних тенденцій.

Друга причина негативного ставлення до бароко в українській літературі живиться думкою, що воно, мовляв, було цілком запозиченим, принесеним ззовні явищем, яке начебто не вступало у взаємодію з місцевими традиціями, не мало нічого спільного з місцевими потребами і отже, суперечило демократичним тенденціям української літератури, її зв'язкам з народною творчістю. На цьому питанні слід наголосити, оскільки погляд на барочне мистецтво, як на неоригінальне, цілком запозичене, ще поширений і серед істориків літератури, і серед істориків мистецтва [23,78]. Прихильники цього погляду, навіть погоджуючись з фактом поширення бароко на Україні, заперечують, однак, органічність розвитку цього явища. Визнаючи в українській літературі елементи і зразки західноєвропейського бароко, деякі історики літератури схильні були розглядати бароко на Україні як запозичення і наслідування, заперечуючи його оригінальність, національну самобутність. М. Конрада спростовував таке розуміння бароко, підкреслював його своєрідність в різних країнах: «Але як відмінне це саме бароко в різних місцях. Хіба німецьке бароко повторює іспанське? А українське -- німецьке? Та й у нас барочні церкви Москви не повторюють бароко старого Києва...» [24,183]. Різні культури не є замкненими самі в собі, а під впливом соціально-економічних факторів вони постійно взаємодіють. Але при цьому художні стилі не переносяться механічно з одної літератури в іншу, а обов'язково трансформуються, відповідно до існуючих традицій і соціальних потреб, яким вони служать.

Своєрідність розвитку художньої ідеології в часи феодалізму зумовлена специфічною взаємодією різних історичних традицій. Через релігію панівні класи нав'язують свою ідеологію народним масам і мистецтво також стає провідником цього впливу. Народні маси, створюючи своє мистецтво, водночас якоюсь мірою використовують і переосмислюють естетичні надбання панівних класів. А з іншого боку, і “високе мистецтво" зазнає впливу форм народної творчості.

Специфіка бароко в деяких слов'янських країнах пов'язана з тим, що твори цього стилю певною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. Відзначаючи цю особливість, О. Морозов висловлює думку про те, що це характерне для Словакії та України [10, 17]. У східних слов'ян бароко стверджувалося в умовах гострої боротьби між православ'ям і католицизмом. Це спричинялося до активізації та інтенсивного використання місцевих засобів старої книжності і народної творчості і спонукало письменників-полемістів до вивчення і оволодіння барочною ораторською майстерністю, щоб громити противників їхньою власною зброєю.

Все це й визначало своєрідність українського літературного бароко, яке насамперед зустріло сприятливий ґрунт у формально спорідненому давньоруському риторичному стилі. Не байдужим щодо бароко виявилося і народне мистецтво: воно збагачувало нову поетику своїми художніми засобами, мотивами. Внаслідок такої взаємодії література бароко на Україні не була аристократично-консервативною, церковно-релігійною в цілому, а й ввібрала в себе значну кількість елементів народної культури. Це простежується на творчості багатьох українських барочних письменників і в свою чергу спростовує думку про бароко як цілком запозичене, реакційне й вузьке явище, котре захопило буцімто тільки периферію художнього процесу.

Дослідження естетики бароко повинно сприяти дальшому вивченню національної своєрідності української літератури, з одного боку, та її тісних зв'язків з російською, білоруською й іншими слов'янськими літературами, з другого. Саме в зв'язку з бароко О. Морозов також ставить питання про національну своєрідність російської літератури XVII -- початку XVIII ст. [10,21]. Визнаючи органічність явищ українського літературного бароко, слід підкреслити ще раз всю безпідставність спроб націоналістичних істориків літератури оголосити цей загальноєвропейський літературний стиль формою виразу так званого українського духу.

Проблема бароко зачіпає також питання про зв'язок української літератури XVII--XVIII ст. із загальноєвропейським літературним процесом. Адже відомо, що українські і білоруські письменники, як наприклад, С.Полоцький, засвоївши і творчо переосмисливши стиль бароко, сприяли його утвердженню в російській літературі і включенню останньої в загальноєвропейський художній процес. Значну роль у цій справі відігравали діячі й вихованці Києво-Могилянської академії.

Певна система барочних поглядів відбилася в теоретичних курсах київських поетик та риторик та інших теоретичних працях того часу. Питання про відношення шкільної теорії до проблем бароко в українській літературі XVII--XVIII ст. по-своєму вже цікавило вчених. Так, впритул до проблеми бароко підійшов і дослідник українських поетик XVII ст. Г.М.Сивокінь. У вступі до своєї праці він поставив питання про потребу визначення стильового напряму української літератури, про те, в чому виявляється українське літературне бароко [25, 3].

Знайомство з поетикою і риторикою Ф. Прокоповича та поетикою М.Довгалевського дає підстави твердити, що письменники бароко знаходили опертя в положеннях поетик і риторик аж до середини XVIII ст. Так, скажімо, в курсі М. Довгалевського, професора поетики Києво-Могилянської академії 1736/37 навчального року, по суті, викладено всі вимоги поетики бароко, які були актуальними для другої половини XVII ст.

Є всі підстави твердити, що з середини XVII майже до кінця XVIIIст. бароко залишалось стильовою домінантою творчості більшості українських письменників; стиль цей позначився на величезній кількості пам'яток письменства, що відносяться до різних літературних видів.

Особливо плідним він виявився у поезії; більшість українських поетів, починаючи від К. Транквіліона-Ставровецького й кінчаючи Г. Сковородою, писали в цьому ключі. Характерним жанром барочної поезії є епіграма, якій, так само, як і курйозному віршеві, ранні поетики відводили окреме місце. Це здебільшого 13-складовий вірш, де у певній системі повторюються смислово наголошені слова, твір вишуканої побудови, - з численними градаціями, незвичайними порівняннями та метафорами, словесною грою. Міфічні образи тут сусідують з біблійними, реальні речі та явища подаються в алегоричному й символічному переосмисленні. До епіграми примикали геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші тощо.

«Істотною ознакою бароко в поезії,-- писав І. Єрьомін,-- є змішування семантики, звернення до вторинного значення слова і розгортання цих значень, метафорний стиль, перевантаження формальними елементами, складними метафорами, гіперболами, контрастними і парадоксальними образами... Умовні формули перетворюються на вишукані метафори, символи, алегорії» [5, 12]. Так, крім відзначених вище барочних мотивів недовговічності життя та смерті, філософської рефлексії тощо у К.Саковича можна знайти майже всі атрибути барочної поетики: композиція твору, що починається епіграфом, за котрим йде герб війська запорозького з шестирядковим написом-епіграмою, передмовою, 19-ма віршами спудеїв та епілогом, зверненим до смерті. Історична розповідь про Сагайдачного тут переривається ліричними відступами; причому своєрідний натуралізм поєднується з широким метафоризмом, імена отців церкви стоять поруч з міфологічними та античними іменами. Поет широко вживає ампліфікації, антитези, анафори, нагнітає синоніми, вдається до гри слів тощо [26, 13].

Зразком українського поетичного барочного стилю є твори І.Величковського. О. Білецький так пише про цього поета: «Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів «бароко» -- вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами» [27, 213]. В передмові до твору «Зегар з полузегарком» Величковський відверто висловлює своє прагнення до ускладненої, витонченої, незвичної художньої форми.

Але кращі вірші поета характеризуються не лише багатством формальних прийомів, а й глибиною змісту. І справді, у першій частині тут поет вишукано обігрує ідею плинності часу, вдаючись зокрема до гри слів минута і минати. Друга частина рукопису це своєрідна віршована поетика, що демонструє складну техніку версифікації на зразках найхарактерніших барочних поезій -- таких як рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт тощо, є тут вірші з розташуванням рядків у вигляді піраміди, куща, хреста.

Формалістичний струмінь виразно помітний в масовій панегіричній шкільній поезії, де автори виявляли справді безмежну нестримність в користуванні набутою технікою: сміливими метафорами і алегоріями, незвичними уподібненнями і протиставленнями, зливою синонімів, епітетів, багатством формальних, часом чисто графічних прикрас -- записуванням віршів у вигляді фігур (зірки, серця, трикутника тощо). Ці твори часто, по суті, являють собою заримовану словесну гру, голу дидактику. Панегіризм та курйозне віршування, власне, й створили погану репутацію барочній поезії.

У стилі бароко написана і значна кількість драматичних творів XVII--XVIII ст. За шкільною драмою вже здавна закріпилася репутація схоластичної, що, власне, й викликало зневажливе ставлення до неї істориків літератури Інтерес зосереджувався навколо інтермедій, трактованих як твори, з елементами реалістичного сприйняття дійсності. Але ж інтермедії та інтерлюдії становили органічну складову частину трагедокомедій і аналізувати їх слід тільки цілісно. Барочною справедливо вважав О. Білецький одну з найстаріших шкільних драм “Олексій, чоловік божий" (1673--1674). На його думку, це -- «типовий зразок бароко», що позначається «і в поєднанні образів християнської міфології з античними міфологічними фігурами і в стилізації «царства небесного» й Рима часів імператора Гонорія (V ст.) під сучасну авторові Польщу та Україну, і в аристократичних тенденціях, так само, як і у закінченні, що панегірично вихваляє царя Олексія і його «небеснего патрона» -- героя «п'єси» [27, 219]. Зразками барочних трагедокомедій є також драма «Милость божія...», трагедокомедії М.Довгалевського, М. Козачинського, В. Лащевського, Г. Кониського та інших.

Становлення і розвиток прози регламентувалися настановами риторик, автори яких з середини XVII ст. виразно орієнтуються на ті стилістичні норми, що були вироблені барочною естетикою Польщі та інших країн. Риторична проза бароко досягає значного розквіту в творчості таких видатних письменників, як А.Радивиловський, І. Галятовський, Л. Баранович та Ст. Яворський. В ораторській прозі виразно помітна взаємодія художнього і риторичного начал. Казання І.Галятовського та А. Радивиловського характеризуються широким залученням фантастичного матеріалу, незвичайних відомостей, несподіваністю численних порівнянь, антитез, метафор тощо [28, 112].

Аналізуючи ораторську прозу І. Галятовського, І. Чепіга також відзначає напружений метафоризм, порівняння-символи, широке використання письменником величезної кількості відомостей з природознавства та історії, своєрідно переосмислених і скомпонованих. Щоправда, дослідниця лише побіжно зауважує, що такі риси властиві барочній літературі взагалі [29, 5], а проте осмислення творчості письменника саме в світлі стилю бароко допомогли б І.Чепізі повніше і точніше охарактеризувати ідейно-художню основу творів Галятовського.

Не менш характерні зразки барочної проповіді залишив і Лазар Баранович. Зокрема, «Слово третєє на рожество пресвятыя богородицы» з книжки «Трубы словес проповедных» (1674) можна назвати зразком витонченого барочного письма, вишуканої риторичної культової прози (скажімо, кожний абзац тут починається зі слова «Радость», яке по-різному обігрується зі словом «рождество»). Та вершиною барочної проповіді була, мабуть, творчість С.Яворського. Ці стильові особливості риторичної прози зберігаються і в XVIIIст.

З барочною риторичністю, при всій відмінності від культової прози XVIIст., тісно пов'язана творчість Г. Сковороди. Ознаки пізнього бароко можна знайти у філософських діалогах, трактатах і притчах Сковороди [30,5].

У прозі стиль бароко на Україні реалізував себе і в жанрі історичної хроніки, перекладної новели тощо. Конкретний аналіз стилю «Літопису» С.Величка покаже, наскільки його автор близький до бароко. Ця літописна хроніка, яка включає в себе найрізноманітніший історичний, легендарний і літературний матеріал, за своїм стилем цілком виразно примикає до барочної прози. Її виклад важкий, багатослівний, але в мові, незважаючи на старослов'янські і польські елементи, виразно відчувається народна основа. Для автора історичні події сповнені подвійного смислу, і він охоче звертається до арсеналу барочної символіки, широко використовує алегорію тощо. Дуже характерним є такий епізод твору: для опису облоги Львова татарами через брак матеріалу автор ввів картини, запозичені із «Звільненого Єрусалима» Т. Тассо [1,355].

2 Становлення нової жанрової системи в

Нині вже немає сумнівів у тому, що бароко - це одна з великих культурно-історичних епох, якій належить принципово важливе місце в поступі європейської культури загалом і української культури зокрема. Воно прийшло на зміну Відродженню, проте аж ніяк не було лише його запереченням, до того ж однозначно реакційним, як трактувалася у нас ця проблема ще півтора-два десятиліття тому. Справді, у чомусь бароко заперечувало Ренесанс, у чомусь його проблематизувало, але разом з тим розвивало й поглиблювало чимало започаткованих ним процесів і тенденцій в сфері духовної культури. Словом, спадкоємна пов'язаність Ренесансу й бароко не суперечить загальній діалектиці розвитку, зокрема й культурного.

Важливо зафіксувати, що в добу бароко складається перша дійсно всеєвропейська художня культура. Як відомо, Ренесанс розквітнув переважно в "латинській", тобто католицькій Європі, і лише спорадично проявився в межах візантійсько-слов'янської культурної спільності, причому чи не найзначніші його прояви виникли тоді на Україні, передусім у Галичині. Однак процес масштабного взаємозближення художніх культур Західної і Східної Європи, їх ідентифікації значного розмаху набув уже в добу бароко. За визначенням відского польського Вченого Ю. Кжижановського "бароко завершило справу, не доведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, які породжувалися політичним і релігійним антагонізмом, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починає розуміти й оцінювати тільки наука наших днів" [2, 266].

Серед країн православно-слов'янської культурної спільності бароко найраніше почало сформуватися й найзначнішого розвитку набуло в Україні й в Білорусії, які входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Цей процес відбувався на різних рівнях і в різних аспектах, зокрема й на рівні глибинних, константних структур художньої творчості, на рівні формування нової жанрово-стильової системи. Не можна сказати, що цей процес не привертав уваги дослідників, але тут спостерігається явна нерівномірність в розподілі уваги. Давно вже помічено й описано входження в українську літературу XVII - XVIII ст. барокових засобів художнього вираження - ускладнених метафор і риторичних фігур, контрастів й антиномія, емблематики, копчетто, оксюморонів тощо, тобто формування барокового стилю, який цілком визначено проявляється у багатьох письменників - від Софронія Почаського до Григорія Сковороди. Слушно вказувалося також, що на формування цього стилю великий вплив мала література польського і неолатинського бароко, хоча це не заперечує локальних і регіональних джерел українського бароко.

Набагато менше уваги приділяється принципово важливим змінам у жанровій системі тогочасної української літератури. Але ж саме через ці зміни розвиток літератури розкривається як дух довготривалих, константних структур. Сучасна наука розуміє жанри не як результат зовнішньої формальної класифікації, а як вияв внутрішніх властивостей і закономірностей літературного процесу. За визначенням М.М.Бахтіна, "жанр за самою своєю природою відбиває найбільш стійкі, "віковічні" тенденції розвитку літератури" [31, 141].

Відродження можна вважати епохальною віхою на шляхах розвитку європейських літератур ще й тому, що ним була витворена якісно нова система жанрів і стилів; ця система, що формувалася з різнорідних елементів, як класичних, тобто античних, так і середньовічних та фольклорних, була якісно новим утворенням, жанрово-стильовою системою європейських літератур нового часу [32, 16]. Тим самим доба Відродження сформувала кістяк макроструктури європейських літератур нового часу, який згодом зазнавав певних змін і доповнень, але радикально не перебудовувався аж до наших днів. Ті ж європейські літератури, які, подібно до української, пізніше переживають свій перехідний період, теж поступово переходять до цієї нової системи, зрозуміла річ, зі своїми регіональними й національними відмінностями.

На Україні давня жанрова система середньовічних літератур православно-слов'янського регіону істотно розхиталася, якоюсь мірою розширилася й доповнилася у XVI ст., але її перебудова відбувалася вже в XVII - XVIII ст., тобто в епоху бароко. Здійснювалася вона двома шляхами: шляхом засвоєння вже сформованих в європейських літературах жанрів та жанрових форм і шляхом трансформації традиційних, які протягом віків існували в літературах православно-слов'янського кола.

Але тут необхідно брати до уваги той фактор, що в середньовічних східно- і південнослов'янських літературах склалася інша система жанрів і стилів, інша макроструктура, ніж у літературах "латинської Європи". Характерна її особливість полягає у тому, що із трьох поетичних родів - епіки, лірики й драми - в ній набув розвитку лише епічний ряд, представлений великою кількістю своєрідних жанрів. Причому своєрідність цих середньовічних утворень настільки велика, що жанрами їх можна назвати скоріше умовно: в більшості своїй вони не мають визначеної структури й досить чітких контурів, вони легко множаться, витворюючи комплекси, що виходять із певних жанрових "моделей" або "еталонів" (термін Р.Пікко), залежать від тематики й практичного використання [33, 11]. Ця жанрова система була досить широкою і розгалуженою, найбільш репрезентованими в ній виявилися жанри літопису, історії, воїнської повісті, житій, сказань, повчань, молінь тощо.