Жанрові особливості низового бароко

Поняття літературного бароко. Особливості становлення нової жанрової системи в українській літературі, взаємодія народних і книжних впливів. Своєрідність творів та вплив системи української освіти на формування та розвиток низових жанрів бароко.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 02.04.2009
Размер файла 61,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Звичайно, було б грубим спрощенням твердити, що ліричний рід поезії відсутній у давньоруській та інших літературах православно-слов'янського світу. Самобутнім ліризмом пройняте все "Слово о полку Ігоревім", з кінця X ст. в церковній обрядовості значного розвитку набула гімнографія, є, хоч нечисленні, свідчення знайомства в XI - XII ст. з грецькою метричною системою віршування. Однак усі ці починання в наступні століття, до XVI включно, не знайшли продовження й розвитку, і можна констатувати, що лірика як розроблена система поетичних жанрів і форм у тогочасній українській літературі не існувала, а потреба суспільства в ній задовольнялася фольклором. Щодо третього літературного роду драми, то він теж не набув розвитку в середньовічних східно- й південнослов'янських літературах, існували лише ембріональні форми драми у фольклорі й церковній обрядовості.

Внаслідок відомих несприятливих умов історичного й культурного розвитку українського народу ця макроструктура його літератури надовго законсервувалася. Однак на XII ст. в літературі нагромадилося стільки змін і зрушень, що відмова від цієї системи й створення нової, тотожної європейській, стає необхідною і неминучою. Процес перебудови був складним та тривалим і визначався такими двома основними аспектами: по-перше, рішучим розширенням жанрової системи шляхом включення до неї жанрів ліричного й драматичного родів, по-друге, поступовою відмовою від одних традиційних жанрів, переважно церковної літератури, і трансформацією інших відповідно до потреб нового часу.

Ще наприкінці XVI - на початку XVII ст. з'являється книжна поезія давньоукраїнською мовою, головними вогнищами якої були братські школи й Острозька академія, заснована десь в 1576-1578 pp. За класифікацією В.М.Перетца, українська книжна поезія того часу складалася з творів трьох груп:

а) віршів полемічного, за природою своєю публіцистичного змісту, пов'язаних з полемічною літературою;

б) віршів на теми священних книг, житій святих тощо;

в) віршів світського змісту - геральдичних, емблематичних, панегіриків тощо [34, 138].

До останньої групи входили вірші тих жанрів і жанрових форм, які належать до поширених у поезії європейського бароко.

Важливу роль у формуванні нової жанрової системи в українській та інших літературах православно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська академія та інші навчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії (колегії) 1632 р. знаменувало завершення тривалого й болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях та академіях того часу, в київській школі значне місце відводилося класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й теорії красномовства. Ці класи прилучали до тієї наднаціональної системи літературних знань і уявлень, зокрема до жанрової системи, що були розроблені в учено-гуманістичних колах ренесансної Італії і в XVI - XVII ст. поширилися по всій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичної думки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.

Цікаві наслідки дає зіставлення українських поетик XVII-XVIII ст. із західними, передусім італійськими поетиками пізнього Відродження. Воно перш за все показує, що своє походження київські поетики ведуть не від "середньовічних латинських керівництв", як це вважали вчені дожовтневого часу, а від поетик і трактатів італійських гуманістів XVI ст. У трактуванні найважливіших питань "загальної поетики", тобто в розумінні природи поезії та її призначення, її завдань, функцій тощо, розкривається генетичний зв'язок київських поетик з ренесансними літературними теоріями. А це означає, зрештою, що через шкільні поетики відбувалося прилучення до типу та моделей літературно-теоретичного мислення, яке склалося в Європі в ренесансну добу, до нової системи жанрів і стилів, барокових й класицистичних.

Найбільш плідною була роль тієї частини поетик, котру прийнято називати "прикладною поетикою'". Вже внаслідок своєї специфіки вона активно сприяла утвердженню нової системи жанрів і стилів. Але головне завдання "прикладної поетики" полягало у викладі теоретичних постулатів і практичних настанов щодо жанрів, канонізованих пізньоантичними й ренесансними теоретиками. Ці жанри поділялися за ієрархічним принципом, і за ними закріплювалися відповідні стилі з таким самим нормативним характером. Прозові жанри не відносили тоді до власне художньої словесності, тому поетики всю увагу зосереджували на поетичних і драматичних жанрах, що мало особливе значення для української та інших східнослов'янських літератур, які не знали цих жанрових підсистем. Для них це були нові жанри й жанрові форми, котрі необхідно було освоїти й асимілювати. Поетики ж давали моделі таких жанрів і настанови практичного характеру, супроводжуючи їх демонструванням взірців і прикладами для вправ та "наслідувань у труді". Як правило, київські поетики багато уваги приділяли епопеї, трагедії і комедії, в них стисліше подавалися відомості про поетичні жанри - елегію, ідилію, лірику (під якою розуміли оду й близькі до неї жанрові різновиди), сатиру, епіграму та ін.

В своїй основі ці поетики були класицистичними (в широкому значенні слова), так само як західні й польські поетики доби Відродження і XVII ст. Зумовлено це тим, що протягом багатьох століть, особливо в XV - XVII ст., класицизм залишався в Європі єдиною розробленою естетико-художньою системою, викладеною у вигляді стрункої доктрини. "Що б не говорили, - слушно зауважує Ф.Менге, - але не існує ні теорії бароко, ні теорії рококо у вигляді чітко вираженої поетики. Будь-яка теорія мистецтва обов'язково була пов'язана зі своєрідним класицизмом, що піддається викладу у вигляді стрункої доктрини, не позбавленої специфічного академізму" [35, 241]. В різних країнах Європи широко культивувалася тоді шкільна поезія, шкільна драматургія, шкільне красномовство, які спиралися на класичні поетики, проте зазнавали потужних впливів бароко. На Україні цей різновид літературної діяльності починає розвиватися з заснуванням Києво-Могилянської академії та інших "латинських шкіл".

На відміну від класицизму бароко не належить до художніх систем із розробленою теоретичною основою, викладеною у формі поетик, з поважно шкільною традицією, - воно було напрямом і стилем художньої практики, і саме в такому плані чинило вплив на художній розвиток XVII, а на європейському сході й XVІІІ ст. З часом бароко починає проникати і в поетики, але у вигляді барокових нашарувань на класицистичну фундаментальну основу. Все це повною мірою стосується й українських поетик XVII - першої половини XVIII ст. В них теж маємо і ренесансно-класицистичну основу, і барокові нашарування, нерідко оформлені у вигляді окремих розділів.

Визначальною особливістю літературного процесу на Україні в XVII - XVIII ст. було те, що теоретичні приписи розходилися з творчою практикою, - явище не таке вже й рідкісне в історії світової літератури. Особливо це впадає у вічі, коли придивитися до розвитку тогочасної української драматургії. Почалося з перенесення, через польське посередництво, зразків середньовічного європейського театру (міракля, містерій різдвяного й великоднього циклів, мораліте, інтермедії), які в Західній Європі тоді вже віджили свій вік. Згодом у Київській академії почалося викладання принципів "правильної драми", теоретично заснованої на класичному (античному) прототипі, котрі було розроблено в учених гуманістичних колах Італії. Спершу між теоретичними викладами й творчою практикою майже не було точок зіткнення: українська драматургія немовби переживала свій "середньовічний етап"'. Та з часом практика все більше підлягає теорії, освоюючи елементи "правильної драми". Почавши з наслідування найпростіших зразків драматургії західноєвропейського середньовічного театру, українська драматургія на початку XVIII ст. приходить до створення п'єс на історичні сюжети типу "Володимира" Прокоповича, в якому вже виразно простежуються класицистичні конструкції.

Водночас в українській та інших східнослов'янських літературах відбувається не менш важливий процес трансформації старих, "традиційних" жанрів, які поступово наповняються новим змістом, виконують нові завдання та функції і, зрештою, набувають нової структури. Цей процес був особливо складним та багатогранним. Цим шляхом відбувалося в українській та інших східно- й південнослов'янських літературах становлення новочасних епічних жанрів повісті (роману) й новели, які не визнавалися пануючою класицистичною теорією, але яким судилося велике майбутнє. Найбільш бурхливо цей процес відбувався у XVII ст. в російській літературі, де значного розвитку набрав жанр повісті, проте досить інтенсивно і в інших література православно слов'янського регіону, а також в українській.

Суспільно-історичну основу цього процесу становили такі, в сутності своїй ренесансні явища, як випадання людини із традиційного життєвого укладу і вивільнення її з-під феодально-церковної регламентації, як усе виразніші прояви індивідуалізму, особистісної поведінки. Герой повістей все далі відходить від "золотих воріт церкви", він хоче "жити, як йому любо", "весь світ відвідувати" і все "вільно по своїй волі робити". І якщо спершу особистісна поведінка в її осмисленні пов'язувалася з підступними діями злого духу, то згодом ставлення до неї міняється і дедалі виразніше вона усвідомлюється й оцінюється як природна та позитивна. Синхронно спостерігається загострення інтересу до побуту, до повсякденного життя і справ звичайних людей, до предметно-чуттєвої сторони буття, до всього того, що раніше уявлялося книжникам лише "суєтою суєт" та гріхом.

Процес трансформації відбувається в добу бароко у всій системі традиційних жанрів української літератури, правда, проявляючись у них з різною інтенсивністю. Вершиться він і у "великих жанрах", як-от житія, літописні повісті, подорожі (паломництва), історіографічна проза, і в "малих жанрах", як-от казання, проповіді, фацеції тощо. Ці структурні зрушення і зміни охоплюють різні рівні й компоненти творів, як їхню макро-, так і мікроструктуру, від принципів сюжетики й композиції до особливостей образності й стилістики. Якщо спробувати сумарно визначити суть і напрям структурних змін, що відбувалися в оповідних прозових жанрах, то слід сказати, що це передусім послаблення або й відмова від "ділових функцій" та голої дидактики і натомість посилення, зростання того, що становить сферу художності. Спостерігається посилення сюжетності й нарративності, дедалі більшу роль відіграє момент розважальності, емоційно насиченої розповіді і загалом авторської присутності в творі, переростання констатації фактів у художнє зображення подій, формування літературного персонажа, який приходить на зміну етикетному герою.

Як на позитивний факт слід вказати на те, що в сучасному українському літературознавстві розгортається вивчення названого процесу в широкому жанровому діапазоні, яке поступово охоплює традиційну систему давньої української літератури на етапі її переходу до новочасної [21;36;37]. В цих конкретних дослідженнях розкриваються на багатому фактичному матеріалі й такі два моменти це, по-перше, бароковий характер тієї нової художності, що народжувалася в процесі трансформації традиційних жанрів та жанрових форм, і, по-друге, зв'язок цієї художності з теоретичною літературною думкою, що розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, і пов'язаними з нею типами та формами літературної творчості, освоюваними поетичними й драматичними жанрами. Це важливі свідчення єдності жанрово-стильової системи української літератури доби бароко, її двох основних складових частин, які дещо умовно можна назвати традиційною і новостворюваною.

3 Жанрова своєрідність творів „низового” бароко

Відомо, що культура і література XVII - XVII ст. розвивалися під безсумнівним впливом Києво-Могилянської академії, яка продукувала культуру двох планів: ту, що витворилася безпосередньо в стінах академії і яку прийнято відносити до "високого бароко", і ту, що творилася за її стінами, але під безпосереднім впливом академічної освіти. Вплив Київської академії сягав на всю тогочасну літературу, її роль у виробленні і фіксації традицій української літератури була визначальною. Наука і література, які створювалися в Київській академії, виходили за її межі, випускники й учні, здобуваючи певну систему знань та естетичних навичок, несли їх по всій Україні. Виробляється своєрідна система української освіти, яка стояла на досить високому рівні.

У XVII - XVIII ст. на Україні було багато шкіл, практично у кожному селі. Як свідчить перепис 1740-1748 pp. сім полків Гетьманщини мали 866 шкіл, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На Чернігівщині в 1748 р. одна школа припадала на 746 душ населення, а через 150 років (в 1875-му) - одна школа на 6730 душ [38, 13].

Таким чином, під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток і низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду [39, 205].

3 занепадом друкованої книги на Україні, що здійснювався силовими методами, поезія продовжує розвиватися через рукописну традицію, у своєрідних збірниках концентрується лірична, сатирична і духовна поезія. Поширюється такий тип письменника - людини освіченої, яка жила чи в своєму маєтку, чи займала певну посаду, чи була священиком, знала основи віршоскладання, культивовані в Київській академії або в її училищних колоніях. Серед таких творців можна згадати Івана Некрашевича, Захара Дзюбаревича, автора "Героїчних віршів" Івана. Зрештою, переважна більшість поетів, твори яких містяться в різноманітних поетичних збірниках, так і лишилася безіменною. Таким чином, не треба ігнорувати роль книжної поезії, яка виливалася в народну і свідомість, перетворюючись на народну пісню. Народ легко сприймав її, тому що в основній масі був грамотним, тому нерідко важко провести межу між народною піснею і твором літературного походження. Не дарма в пісні, що її використав у "Наталці Полтавці" І.Котляревський як народну - "Ой, під вишнею, під черешнею", виразно прочитується акровірш "Йосип", а відомо, що вчення про акровірш як частини курйозної поезії неодмінно входило до всіх барокових поетик.

Поезія, що культивувалася і практикувалася в стінах Київської академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників академії, а також через так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М.Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [40, 33].

Проте найголовнішим моментом є те, що через цих поетів йшло засвоєння версифікаційної системи та естетичних критеріїв, отже, і духовності загалом, а це означає, що київська освіченість поширювалася по Україні, творячи феномен загальнонаціональної культури і через це об'єднуючи українську націю, якій в колоніальних умовах загрожувала втрата національної самобутності і ментальності.

Але зупинимося детальніше на так званій "традиції вагантній", тобто українській мандрованій поезії. Відомо, що учні Київської академії, щоб заробити собі на прожиття, ходили по Києву, співаючи пісень переважно духовного змісту. А на канікулах студенти розходилися по Україні, об'єднавшись в артілі, поповнюючи ряди "мандрованих дяків". Вони "співали по церквах приходських служби, а по домах всілякі канти, а також говорили промови, виставляли діалоги, комедії, трагедії та ін" [41, 215].

Традиція мандрів не є власне українською, адже подібне явище було широковідоме в Західній Європі - там в епоху середньовіччя існували ніби два пласти поезії: висока поезія, носіями якої були соціальні верхи духовенства, і низька, поширена серед учнів соборних шкіл [42, 430]. Вагантами називали священиків, які не мали парафій, і ченців, що кидали свої монастирі. Саме слово "вагант" означає "бродячий, мандрований''. Тому неодноразово вказувалось на близькість "мандрованих дяків" до західноєвропейських вагантів, адже, крім схожого способу життя, була в них і подібність освіти, спільна тематика творчості, бурлескний елемент, однак була і суттєва різниця: ваганти писали свої твори латинською мовою, тоді як наші віршувальники - переважно рідною, цим самим створюючи передумови для літератури, писаної народною мовою, яка широко запанувала вже в XIX ст. - і ставали ніби посередниками між культурою книжною і народом.

Про мандровану поезію писано і сказано багато, але спробуємо подивитися на неї саме через призму бароко - як на явище складне і багатомірне, а також не зовсім зрозуміле для сучасного читача. Мав рацію Д.Чижевський, коли твердив, що "барокове мистецтво і барокова поезія, зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для людей барока" [43, 45]. "Нищенська поезія" лише крок вперед у розвитку сатиричної та гумористичної літератури. Вона перш за все була закономірним породженням свого часу, тому слушними видаються слова Д.Горбачова, який проводить паралель між сатиричними творами "мандрованих дяків" і тогочасною дійсністю: "Дисгармонія земного життя, виповненого шахрайством і чварами (міжнаціональними, міжвіковими, становими, міжстатевими), сміху варта. Українське бароко перетворювало трагедію буття на рятівний гумор" [44, 183]. Таким чином слід пошукати новий підхід в оцінці цього різновиду поезії як найбільш типового для "низового бароко". Адже це все-таки була поезія кола Київської академії, породжена її естетичною програмою і створена носіями тієї суми знань і навичок, що викладалися в академії.

Дослідники давньої української літератури чи не найбільше вивчали поезію "мандрованих дяків", вбачаючи в ній предтечу нової літератури Ще І.Франко, який досить негативно відгукувався про книжну поезію високого стилю, вказуючи на її мінімальну літературну вартість, писав, що "віршовані новели і сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить характерну прикмету "Енеїди" Котляревського, і як попередники цього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження, заслуговують на систематичне зібрання і детальніший дослід" [45, 361]. Стандартною в поглядах на творчість "мандрованих дяків" стала думка, що "вони несли елементарну просвіту в надра простолюду, навчали селянських та міщанських дітей початковій грамоті і співу, пристосовуючи "високу" шкільну науку до практичних потреб трудящих, розвивали в найнижчих верствах суспільства художні смаки, прищеплювали там естетичні потреби, творили і поширювали мистецтво на його низькому рівні, сприяючи цим його демократизації, зв'язку з фольклором, глибинній націоналізації" [46, 131].

Не відмовляючись від подібних тверджень і не заперечуючи їх, спробуймо все ж показати своє розуміння феномену вагантизму в українській культурі. "Мандрівні дякі" були тим своєрідним феноменом, що визначив весь подальший хід української літератури. Як вихованці "високої" шкільної науки, отримавши більші чи менші знання та навички, вони несли їх у глибину масової свідомості. При тому освіта, яку вони впроваджували серед простолюддя, не була вже такою й елементарною: базуючись на читанні Псалтиря і Часослова, а також даючи основи церковних наспівів на вісім голосів, вона заклала підвалини грамотності широким масам. Така система навчання продовжувала існувати і після занепаду Київської академії, зберігаючи спадкоємність епох. Досить згадати, що малий Шевченко, навчаючись у подібній школі в першій половині XIX ст., "списував Сковороду": поетична творчість видатного філософа була певною мірою сприйнятою серед учнів подібних шкіл.

Другим важливим моментом є, власне, сама специфіка українського вагантизму. В нашому літературознавстві на нього дивилися як на форму виявлення демократичності на перевагу високій елітарній культурі Київської академії - а отже, як на явище винятково позитивне. Хоча на відміну від західноєвропейських вагантів вони використовували народну мову і фольклорні мотиви, все ж не треба забувати, що їхня поезія писалася з прикладною метою - догодити слухачам, врахувати запити простонародної аудиторії і з чисто практичною метою: заробити гроші. Звідси й критичний елемент, де висміюється пияцтво, неробство та різні п'яні витівки. Варто не випускати з пам'яті і того, що звертання до народної мови ще не означало простоти змісту - будучи творами бароко, вони містили в собі і глибокий підтекст. На це є свідчення сучасника. О.Лобисевич у відомому листі до Г.Кониського високо відгукується про тих, хто "вміє під корою просторіччя знаходити дорогоцінності думок" [47, 388]. Отже, вміння відчувати глибинний зміст творів (зокрема, в даному листі мова йде про інтермедії) було втрачене певним чином наступними поколіннями.

Не можна відкидати і того обов'язкового факту, що так звана "нищенська поезія" була одним з явищ загальної культури бароко, хоч і в "низовій" формі. Тому не можна сприймати її одновимірно. Переважно це стосується віршів про шкільну науку, де сам процес її здобування описується жартівливо - адже бачимо тут сліди християнського поняття апології глупоти, простоти, що вважалося доброчинством. Відомий факт, як запорожці часто любили похизуватися тим, ніби всіляка писанина їм не бажана, відповідаючи: "Числа не знаємо, бо календаря не маєм, рік у книзі, а місяць на небі" [48, 90], але поряд з цим військові канцеляристи, та і взагалі освічені люди була на Запоріжжі у великій ціні.

Видимий демократизм нищенської поезії аж ніяк не означав творчість, близьку до народної. Та і сумнівним є питання, що впровадження низових жанрів було позитивним фактором, хоч воно і вплинуло на розвиток нашої літератури, бо значною мірою сприяло її спрощенню.

Справа в тому, що так звана "висока" культура, яку виростила і підтримувала Київська академія в XVII - XVIII ст., існувала порівняно недовгий час. Далі, в силу ряду причин - занепаду державності України і самої державницької ідеї, постійного відкачування талановитих людей до Росії, де вони починали служити російській освіті і культурі, втраті національної аристократії, яка все більше орієнтувалася на Росію - київська культура елітарного плану і насамперед силабічна барокова поезія занепадає (в цей же період занепадає і драматургія, навіть більше, припиняється силовим методом - шкільні вистави просто було заборонено). Відбувається процес розшарування вищого стану українського суспільства - певна частина займає проросійську орієнтацію, а частина розчиняється у масі простолюду, чим, за висловом Є.Маланюка, "ушляхетнювала" наше селянство [49, 169], приносячи певну суму своїх знань і стремлінь, але це призводить і до того, що нація поступово втрачає свою інтелектуальну верхівку і стає "селянською". Таким чином, "висока" культура бароко поступово розгублювала людей, які б могли творити і сприймати її в усій повноті, і тому починає швидко відмирати, переходячи в низові жанри.

Навряд чи це позитивний процес для давньої української культури та і всієї культури загалом. Може, в дещо надто категоричній формі, але все ж справедливо це визначив Д. Донцов: "Культура орачів може бути симпатична і високоморальна, але абсурдно було б робити з неї формуючу засаду для культури людини взагалі. Культура, яка протиставляла... героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоревім" - ідилії селянські або утопії Квітки XIX віку... така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя" [50, 89]. Отже, втрата творців та й аудиторії, яка б сприймала і розуміла давню поезію, неминуче призвела до приниження її і витворення низових жанрів, які були лише відгомоном елітарної культури XVII - середини XVIII ст. Як поступово втрачався інтерес до старої освіти, так переставали цікавитися і старою культурою: вона була надто складною для масового сприйняття: вимагала серйозної підготовки і напруженої роботи думки - а поруч існувала інша, чужа, однак доступна. І коли наприкінці XVIII ст. Іван Котляревський написав "Енеїду", повну дивовижних барокових пристрастей і глибокого болю за Україну, з візіями страхітливої братовбивчої війни, кінця якої автор не бачив, твір, цілком зітканий з мотивів саме давньої літератури, - сучасники того не зрозуміли. "Енеїду" сприйняли як жартівливий твір, як бурлеск, малоросійське блазнювання, не помітивши в ній головного: великого болю за трагедію рідної землі.

Його сучасники вже розучилися бачити в алегоріях зміст твору - це було привілеєм старої академічної освіти, якої на той час фактично не існувало.

Таким чином, занепад національної академічної освіти і широкої і елітарної культури, що було здійснено насильницьким шляхом, перервало спадкоємність розвитку національної культури, а витворення так званих "низових" жанрів бароко, принаймні в другій половині XVIII ст., було лише однією з форм пристосування і літератури до складного і неодновимірного тогочасного життя.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити такі висновки:

· Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко” прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.

· Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко”. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким”: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко -- не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і -- хоч і лише випадкові -- світські елементи в драмі, нарешті -- є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний” елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

· Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема -- знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних „муз”; Пресвята Діва стає „Діаною", хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються „амури" та „купідони" і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, ,,синкретизму".

· У дослідженнях естетики бароко останнього часу прийнято визначати так звану літературу "високого" - аристократичного і елітарного бароко і бароко "середнє" та "низьке", яке відповідно мало виражати інтереси народних мас і бути більш демократичним і доступним.

· Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький О. Зібрання праць у п'яти томах. Т. 1. - К., 1965. - 520 с.

2. Knyianowski J. Historia literatury polskiej: Allegoryzni - preromantyzm. - Warszawa, 1962. - 261 s.

3. Вельфлин Г. Ренесанс та бароко. - СПб., 1913. - 290 с.

4. Курціус Г. Європейська література. - Париж, 1948. - 340 с.

5. Єрьомін І.П. Поетичний стиль Семеона Полоцького. - М., 1948. - 410 с.

6. Істрія російської літератури. Т. 2. - М., 1948. - 570 с.

7. Лихачев Д.С. Людина в літературі Давньої Русі. - М., 1958. - 300 с.

8. Матеріали до вивчення історії української літератури. Т.1. - К., 1959. - 280 с.

9. Російська література XVIІІ ст. та слов'янскі літератури. - М., 1963. - 230с.

10. Морозов О. Проблема бароко в російській літературі XVIІ - початку XVIІІ ст. Стан питання та завдання подальшого вивчення. // Російська література. - 1962. - № 3. - С. 14 - 21.

11. Російсько - європейські літературні зв'язки. - М., 1966. - 370 с.

12. Голеніщєв - Кутузов І.Н. Вплив латинської літератури ІV - V ст. на літературу Середньовіччя та Ренесансу. // Вісник давньої історії. - 1964. - № 1. - С. 69 - 75.

13. Драгоманов С. Про шляхи радянської архітектури. // Критика. - 1929. - № 10. - С. 68 - 71.

14. Логвин Г. Українське мистецтво Х-ХVІІІ ст. - М., 1963. - 280 с.

15. Збірник відповідей на питання з літературознавства. - М., 1958. - 340 с.

16. Andreas Angyal, Die slawische Barokwelt, Leipzig, 1961. - 420 s.

17. Tetner I. Feophan Prokopowic und die russishe Fruhaufklarung. Bd., 1958. - 310 s.

18. Mathauserova Svetla. Baroko v ruske literature XVII st. - Praha. - 1968. - 410 s.

19. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. // Радянське літературознавство. - 1963. - № 3. - С. 128 - 129.

20. Маслов С.І. Мануїл (Михаїл) Козачинський та його „Трагедія про смерть останнього царя сербського Уроша V та про падіння сербського царства.” // Радянське літературознавство. - 1958. - № 4. - С. 47 - 50.

21. Крекотень В. Антоній Радивиловський про ораторське мистецтво. // Радянське літературознавство. - 1959. - № 5. - С. 39 - 44.

22. Hauser A. Sozialgeschichte der Kunst und Literatur, Bd. 1, Munchen, 1953. - 540 p.

23. Нариси з історії українського мистецтва. - К., 1966. - 180 с.

24. Діалог істориків. Переписка Тойнбі А. та Конрада Н.// Новий світ. - 1967. - № 7. - С. 183 - 196.

25. Сивокінь Г.М. Давні українські поетики. - Харків, 1960. - 320 с.

26. Колосова В. Про Саковича К. // Радянське літературознавство. - 1965. - № 12. - С. 13 - 19.

27. Хрестоматія давньої української літератури. - К., 1952. - 470 с.

28. Крекотень В.І. Українська ораторська проза другої половини ХVІІ ст. як об'єкт літературознавчого вивчення. - К., 1962. - 560 с.

29. Чепіга І. Творчість Іоаннікія Галятовського, українського письменника другої половини ХVІІІ с. - К., 1965. - 170 с.

30. Іваньо І.В. Жанр байки у творчості Г. Сковороди. // Радянське літературознавство. - 1965. - № 8. - С. 5 - 11.

31. Бахтин M. M. Проблеми поетики Достоєвського. - M., 1958. - 341 с.

32. Наливайко Д.С. Жанрово-стильова система літератури Відродження. //

Питання літератури. - 1979. - № 11. - С. 16 - 19.

33. Piccio R. Models and patterns in the literary tradition of Medieval Ortodox Slavdom. // American contributions to 7 the Intern. Congress of Slavists. - Brown, univ., 1973, vol.2.

34. Перетц B.M. Дослідження та матеріали з історії давньої української літератури XVI-XV ст. - М., 1962. - 338 с.

35. Minghet Ph. Esthetique de Rococo. - Paris, 1966. - 241 s.

36. Павленко Г.І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. - К., 1984. - 310 с.

37. Луценко Ю.Н. Летопис Григорія Грабянки: Текстологія: Проблематика; Поетика. - К., 1989. - 270 с.

38. Возняк M. Історія української літератури. - Львів, 1924. - Т.3. - Ч.2. - 530 с.

39. Житецький П. Мандруючі школярі в давній Малоросії. - К.,1892.- 580 с.

40. Петров Н. Нариси з історії української літератури XVII - XVIII ст. - К., 1911. - 590 с.

41. Описание київософійського собора и киевской иерархии. - К., 1825. - 380 с.

42. Поэзия вагантов. - М., 1975. - 480 с.

43. Чижевський Д. Історія української літератури. - Прага, 1942. - 420 с.

44. Горбачов Д. Гра в хаос: від бароко до авангарду. // Всесвіт. - 1992. - №3-4. - С.183 - 211.

45. Франко I. Твори: В 50-ти тт. - К., 1983. - Т.40. - 469 с.

46. Історія української літератури. - К., 1987. - T.1. - 380 с.

47. Акти та документи, що відносяться до історії Київської академії. - К., 1904. - Т.1. - Ч.1. - 460 с.

48. Барабаш Ю. Григорій Сковорода та традиція мандрів.// Питання літератури. - 1988. - № 3. - С. 90 - 98.

49. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. // Дніпро. - 1991. - № 1. - С.169 - 175.

50. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. - 480 с.


Подобные документы

  • Літературне бароко в Україні. Специфіка бароко, становлення нової жанрової системи в літературі. Пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця ХVІІІ ст. "Історія русів", його перше опублікування 1846 року. Антитетична побудова твору.

    курсовая работа [55,4 K], добавлен 06.05.2010

  • Поняття літературного бароко, його головні риси та значення в культурі та мистецтві. Віршована поезія в епоху бароко, зразки евфонічної досконалості. Українська барокова література, її вплив на культуру інших країн. Видатні представники цього напряму.

    реферат [59,1 K], добавлен 04.02.2012

  • Характеристика жанрових особливостей бароко, причини його зародження. Вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст., розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні, відмінні риси. Аналіз драми "Життя – це сон" Кальдерона.

    курсовая работа [69,6 K], добавлен 26.12.2010

  • Поняття масової літератури, особливості її змісту, художньої специфіки та жанрових ознак. Бестселер – як проблема сучасного літературного процесу. Особливості наррації в масовій літературі на прикладі трилеру П. Зюскінда "Парфумер: історія одного вбивці".

    курсовая работа [89,4 K], добавлен 22.05.2012

  • Короткий опис життєвого шляху Івана Величковського - українського письменника, поета, священика кінця XVII і початку XVIII ст. Риси барокової української літератури. Значення бароко як творчого методу в українській літературі. Творчість І. Величковського.

    презентация [3,2 M], добавлен 19.05.2015

  • Противага неоромантизму до "позитивістської" системи цінностей, своєрідність його гуманітарного та онтологічного різновидів. Становлення модерного типу творчості в українській літературі, оригінальність та принцип індивідуальності як характерні ознаки.

    реферат [19,6 K], добавлен 17.03.2010

  • Специфіка вивчення народних творів кінця XVIII - початку XIX століття. Виникнення нової історико-літературної школи. Перші збірки українських народних творів. Аспекти розвитку усної руської й української народної поезії. Роль віршів, пісень, легенд.

    реферат [33,4 K], добавлен 15.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.