Володимир Винниченко у пошуках суспільної гармонії

Статтю «Була, є й буде» відділяють від «Листа» 20 років, у які ввійшла ціла епоха війн, знищення імперій, створення нових агресивних супердержав. Але як і 20 років тому Винниченкові боліли «українські питання», бо в них, на жаль, не змінилося нічого. Відповідно, полемічний конфлікт полягає в точці парадоксу: у вирі історичних катаклізмів відповіді на прості питання,викладені Винниченком у «Листі», так і не було почуто. Цю полемічну конфліктність публіцист передає на інтертекстуальному рівні статті. Особлива майстерність виявилася у використанні майже всього інтертексту «Листа», але в переосмисленому варіанті. Більше того, переосмислення історичного часу, подій, постатей стає домінантою полемічної спрямованості статті «Була, є й буде».Фонетично стилізована форма подачі відомого з «Листа» валуєвського «Нє било, нєт и бить нє может» [10; 292] надає йому презирливо-іронічного контексту. 20 років непростої історії змінили уявлення про табір опонента. Центральна постать Горького бачиться Винниченку наївною у своїй політичній малоосвіченості. Справжній противник - совєтський уряд -майстер «камуфляжних декорацій» [10; 292]. Усю свою полемічну енергію Винниченко спрямовує на зривання цих декорацій. Так, піддається переосмисленню цитата Бухаріна, яка в «Листі» була носієм позитивного смислу. У статті вона існує алюзійно (Винниченко неначе лишає Бухаріна права голосу) і несе в собі негативну семантику можливого (віртуального) інтертексту слів, якими «душили під руїнами» Скрипника, Хвильового і «цілий ряд інших щирих українців, які повірили в реальність декорацій» [10; 292].Так само переосмислюються й ленінські слова, а сам вождь пролетаріату називається «батьком загальної комуністичної камуфляжної філософії й тактики» [10; 292]. Його слова цитуються Винниченком у фонетично стилізованій формі, що відразу ставить їх до одного ряду з «валуєвським заклинанням». Полемічної гостроти додає цитата українського комуніста-публіциста Шахрая про «старі штани» дволикої ленінської політики (власна оцінка Винниченка «проглядає» через зауваження «влучно висловився» [10; 292]).

Піддано переосмисленню знакові слова «Листа» «нарєчіє» й «Малоросія». Знаки, за Винниченком,набувають реальних форм і виламуються з пропонованих декорацій. «Нарєчіє» стає «громовою українською мовою» [10; 294]. Інтертекст українського гімну працює на посилення впевненості в цьому. А «Малоросія» стає «реальною державою» [10; 293].Винниченко у своїй полеміці, зокрема через інтертекстуальний рівень, виходить на таку висоту осмислення подій, де прозрівається майбутнє. Пророчий пафос публіциста, хоч і був спрямований передусім на опонентів і сучасників, не може не вражати і читача ХХІ століття: «...коли б настав час ліквідації СРСР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала б усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування» [3]; «Чи то силами зовнішніми, чи внутрішніми, а його буде таки знищено і знаменитий Союз Совєтських Соціалістичних Республік буде зруйновано» [10; 297]. Безперечно, передбачення соціально-політичних катаклізмів такого рівня надає публіцистиці Винниченка особливого змістового напруження. Полемічний текст має такий високий коефіцієнт впливу на свідомість читача, що змушує його пройматися ідеями публіциста. Привертає увагу інтертекст можливих висловлювань, так би мовити віртуальний інтертекст. І тут так само маємо полемічну антиномію. З одного боку, туманно-невиразна «нова філологія» по-валуєвські [10; 193] Горького, що ґрунтується на «якихсь нових наукових даних» [10; 194], а з іншого, -чітке питання «українських працюючих мас» про те, якою є радянська руська суспільність у своєму ставленні до української мови, культури, людини. «Можливість» такого інтертексту ні в якому разі не вказує на його легковажність абощо. Навпаки, для письменника-полеміста така текстова форма є надзвичайно виразною і глибокою. Так, розуміючи, що ніколи не дочекається відкритої відповіді на свої «українські питання», Винниченко створює віртуальні інтертекстуальні відповіді чотирьох різних категорій «руського суспільства». Утворюється інтертекстуальний простір, у якому Винниченко по суті закладає власну програму розвитку відносин між двома націями. До першої категорії Винниченко заносить представників капіталу, які повністю підтримують валуєвське «нє может». До другої -ліберальну інтелігенцію, яка вважає, що «Все є Росія!». Цитування-припущення створює дієве інтертекстуальне поле і через «ефект присутності» надає полеміці яскравої образності, зримості.«Можливі» слова не сприймаються як несправжні, бо Винниченко постійно «зміцнює» їх конкретними фактами (наприклад, вказує, що саме він очолював українську делегацію Центральної Ради, тому є очевидцем подій). Фактаж посилює впливовість його публіцистичного слова.

Для увиразнення думки вдається полеміст і до шрифтових виділень, коли пише, що російською ліберальною інтелігенцією все робиться «тільки ради нашого добра» [1; 95], а особливе занепокоєння викликала небезпечна для нас «легковажність» [1; 97]. Безперечно, у цьому випадку виділення робить непряме цитування виразно іронічним. В інших випадках шрифтові виділення можуть виконувати функцію полемічного протиставлення: «Ні, панове, в а ш а революція не зруйнувала нашої тюрми» [1; 97].Полемічний діалог поступово загострюється, і Винниченко виводить його на рівень розмови «старшого брата» й української нації. І на тлі цинічних слів опіки «братиків» просто і сильно звучить відповідь української нації: «І ми маємо і підставу і право одверто, просто, без дипломатії вам сказати: не хочемо ми вашої федерації, брати наші милі» [1; 96]. Винниченко часто використовує окремі слова як міні-цитати епохи: «українізація», «федерація», «автономія», «старші брати», «єдина-нєдєліма». Вони створюють, з одного боку, струмінь іронічного ставлення Винниченком до подій, а з іншого, -передають атмосферу історичного часу. Такий історичний інтертекст через тексти доби і мовні кліше тогочасного суспільства максимально наближає епоху до читача.

У статті наявні інтертекстуальні дискурси. Наприклад, пресовий дискурс радянського уряду («Ви це обговорюєте тепер по всіх ваших газетах і журналах» [1; 97]). Подібні вплетіння збагачують загальний інтертекстуальний простір, роблячи його полівекторним.Т ретьою категорією опонентів є «дійсно демократи», які пропонують розв'язати українське питання на референдумі. Винниченко знову відповідає від імені нації, що додає його словам особливої ваги і значущості. Ця відповідь-монолог «можливих» слів нації поступово переходить на рівень історичної програми розвитку відносин між Росією і Україною: «Будьмо корисними й помічними одні одним без хитрощів, без примусу, без експлуатації» [14;99]. Найдивовижніше, що натхненна програма стосунків між народами, яка на той час, напевно, виглядала наївною та ідеалізованою, сьогодні вражає читача глибокою сутністю і знову-таки незбагненним прозрінням майбутнього, особливо, коли Винниченко змальовує реальність «федерації всіх народів Європи, різних, незалежних, самостійних, з'єднаних доброю волею» [1;86] -прообраз сучасного ЄЕС. Тільки справжній публіцистичний геній може сягнути таких вершин осмислення свого історичного часу і бачення незримих для сучасників глибинних зв'язків з майбутнім. Четверта категорія «руського суспільства» - це однодумці.

Винниченко виділяє голос російського емігранта Г.Федотова, який на сторінках «Нового журналу» осудив імперські амбіції російського уряду. Інтертекст опальної статті Федотова, яку сам Винниченко вітає з «гарячою симпатією» завершує основний блок полемічної статті «Була, є й буде», утворюючи собою, з одного боку, обнадійливу крапку згоди, а з іншого, -тривожне питання: «З ким буде руське громадянство: з Валуєвим чи з Федотовим?» [10; 301]. Своєрідним полемічним постскриптумом стає знову-таки «можлива» відповідь українців. Відповідь жорстка і однозначна. За її основу Винниченко взяв пряму цитату англійського прем'єр-міністра Черчілля про можливість усіх засобів боротьби проти навали фашистського насилля. Винниченко недарма використовує саме пряму цитацію, адже вона

забезпечує необхідну точність і достовірність, документальність полеміки. Винниченко-публіцист намагається максимально об'єктивізувати свій останній аргумент на користь свободолюбивих позицій українського народа. Валуєвському істеричному заклинанню: «Нє било, нєт и бить нє может», Винниченко протиставляє непохитне слово українського народу: «Була, є й буде» [10; 302].

Заперечувальна семантика першої фрази видається «слабкішою» за утверджувальний зміст фрази-відповіді. Автор вкладає в ці слова необхідний полемічний пафос сильного опонента, слова якого не можна ігнорувати. Проведений інтертекстуальний аналіз доводить, що у статті превалюють цитати-припущення, утворюючи віртуальний інтертекст можливих слів опонента. Подібні інтертекстуальні зв'язки виникли в умовах важкого переосмислення історичних подій, вчинків деяких особистостей і своїх власних переконань. Емоційно-іронічна полеміка з Горьким, пройшовши 20-річне коло, вивела Винниченка на інший рівень полемічності з іншим, набагато серйознішим і небезпечнішим противником. У цій полеміці відповіддю завжди було загрозливе мовчання, у якому Винниченко своїм внутрішнім слухом прочував слова, сповнені жорстокості, ненависті й брехні. Ось чому публіцист вдається до віртуального інтертексту, який, з одного боку, заповнив зону мовчання, а з іншого поглибив полеміку образним підтекстом про самотнього лицаря в пошуках справедливості для свого народу. Слово Винниченка-полеміста надзвичайно проективне, зорієнтоване на майбутнє. Автор неначе відчував, що його шлях до українського читача буде непростим і тривалим. У таких умовах інтертекст служить своєрідною знаковою системою, покликаною через тривалий проміжок часу зробити читацьке сприйняття змісту тексту максимально адекватним авторському задумові. Більше того, читач повинен відчути полемічну напругу ідейного двобою і перейнятися настроєм авторських слів.

У полеміці останнє слово-відповідь Винниченка виникає на протиставленні численним «нє можєт», на викритті абсурдного змісту цих заперечень. Симбіоз емоційності, іронічності й незаперечних фактів, блискучої аргументації надає полемічній публіцистиці майстра особливої динамічності з високим коефіцієнтом впливу на реципієнта. Над завданням цієї полеміки можна вважати активізацію в українського читача його національної пам'яті. Відтак Винниченко підходить до своєї остаточної відповіді не окремо, а разом із читачем, що надає їй подвійної ваги й переконливості: «Була, є й буде». Це відповідь не однієї людини, а цілого народу. Між тими буттєвими питаннями українського народу і сьогоднішнім днем України нездоланна часова відстань, але духовна квінтесенція тих питань дійшла до сучасного українця не просто дбайливо збереженою, а своєчасною й соціально гострою.

У цьому розрізі інтертекст статей Винниченка став своєрідною призмою, через яку сучасний читач може найбільш адекватно зрозуміти авторську думку. Різноманітні форми цитації неначе оживляють і додають панорамності історичним подіям минулого століття. Звучать голоси опонентів і однодумців, відтак історичний матеріал сприймається читачем не однобоко, а в усіх наявних протиріччях. У цьому різноголоссі полемічне слово Винниченка звучить вагомо й переконливо, нагадуючи проминуле, пояснюючи сьогодення і відкриваючи майбутнє для України та її народу.

2.2 Співпраця В. Винниченка з видавництвом «Рух»

Мрія про існування «окремішності соціалістичних організмів» у складі нової російської імперії не збулася, бо, на думку Винниченка, комуністи не вірять у комунізм, вони дбають тільки про Росію, про себе як націю. І український державний діяч зрікається працювати на користь комуністичної революції, на користь «руського патріотизму» і «єдинонеділимства». Його особиста Голгофа, що тривала з квітня до вересня 1920 року, закінчилася цілковитим розривом Винниченка з радянськими комуністами - з ленінізмом і сталінщиною. Та коли войовничий політик навіки замовк у душі письменника, то літературний талант ще довго живився соками рідної землі. Не ледь відчутними нитками, а пуповиною, за висловами автора, були його видавничі зв'язки з «Рухом», Держвидавом, «Книгоспілкою», «Літературою і мистецтвом», «Пролетарієм». «Українським робітником. Ці стосунки налагодились під час приїзду до Харкова. Не міг письменник з еміграції мати взаємини з урядовими особами, то ж йому накинули співпрацю з «приватним» видавництвом «Рух», і всі літературно-гонорарні справи довелося вести лише через цю установу.«Рухівська» епістолярія В. Винниченка починається з двох угод: на видання «Творів» та «Соняшної Машини», в якому письменник звертається узагальнено: «Вельмишановне товариство», як і в усьому подальшому листуванні, що закінчується коротким повідомленням.

Найуживаніше слово в кореспондентів - це «непорозуміння». Воно багатозначне: фінансове й політичне, літературне й видавниче, але постійно за ним стоїть одна-однісінька проблема: взаємини автора з існуючим у країні радянським ладом, або ставлення партійного зверхництва до особи «ворога народу». За висловом Винниченка, штандпункт усіх тих видавничо-гонорарних «заковик», які заважали не просто друкувати твори живого класика української літератури, а передовсім порушували надійний зв'язок письменника зі своїм читачем на батьківщині. Не оплата творчої праці, не грошолюбство турбувало Володимира Винниченка - він не уявляв себе без власних книжок на Україні, отже «комуністична влада» всіляко намагалась заборонити поширення його творів, кривдила видатного майстра у виплаті винагороди: зрештою, давалося взнаки те, що «українська література вважається за найменш потрібний продукт у Союзі радянських республік».Керівництво «Руху» запевняло письменника, що нібито він одержує в них найвищий гонорар, тобто по 100 крб. за аркуш, а водночас посередні російські літератори дістають ставку - 300 крб., а «руський письменник Горький має оцінку своєї праці в 1000 крб., за аркуш своїх творів». Такого ж приниження зазнають автори і з Галичини: В. Стефаник, О. Кобилянська, та навіть І. Франко. Це зганьблення не лише творчості, а й людської особистості і письменник ладен скасувати свій договір із видавництвом. Але він розуміє, що важить для нього цей крок: «Мені легко зупинитися на цьому рішенні й відривати себе від читача, від України, але це єдиний спосіб, що лишається за мною, щоб захистити свою національну та особисту гідність і позбавити себе від постійного пониження, безнастанним домаганням присилки мого заробітку та виконання договору зі мною, нарівні з іншими корисними процедурами».

В своїх листах висловлюється Винниченком жаль і докір не лише з приводу виплати гонорару за видрукувані книжки, а й щодо поводження з творами у видавництві: то цензура гальмує з розглядом, то консультанти вимагають робити такі виправлення, що змінюють саму суть автора. То, зрештою, зовсім не рахуються видавці з думкою письменника, зокрема, знадо блюють його тому передмовами, або просто, не вказуючи причини, повертають рукопис назад. Так сталося і з п'єсою «Над», до якої накидали стільки зауважень, що, можна було швидше написати нову драму.

Українські, радянські, видавництва, які мали передплату на твори Володимира Винниченка, що хотіли, те й робили із друкуванням не лише багатотомників, а й першого національного роману-утопії «Соняшна машина». Багато творів і томів Винниченка було видано «без співробітництва з ним».Всю картину «ходінь по муках» Володимира Винниченка в наближенні до батьківського порога відтворюють скупі записи його неопублікованого «Щоденника» за 1926-1931 роки того часу, доки не оголосили письменника «поза законом», а то й - «ворогом народу».

Поруч із щоденними записами подій особистого та суспільного життя ми знаходимо на бігу схоплені неповторні діалектні слова, міщанську говірку - суржик, - одне слово, все те, без чого письменник не може творити живих картин життя. Тут же постає ціла галерея різних станів, професій, висловів, які дуже часто переходять у тексти художніх творів. Винниченко ставить перед собою складне завдання діагностувати ті соціальні недуги, що роз'їдають його душу, нівечать душу української нації, душі народів світу. Щоденникові записи Винниченко робить тільки для себе, для самоаналізу й самоорганізації, спостереження над життям, самовдосконалення й висновків із цього, які потрібні для творення щастя. Непересічне значення мають щоденникові нотатки для всебічного вивчення життя й творчості самого митця, особливо для пізнання Винниченка як людини, його характеру, звичок, намірів, планів, ідей.

У Винниченковому щоденнику три жанрові форми - мемуари, автобіографія і щоденник переплітаються. Через обставини власного життя письменник намагається передати пульс цілої доби, показати зіткнення епох, розгортання історичних подій. Всюди у щоденнику індивід і його сприйняття належать суспільству, навіть тоді, коли він віддаляється в німу й відлюдну самотність. Там його внутрішнє життя, що наполегливо трансформувало всі події світу у внутрішній досвід, стало своєрідним дзеркалом, у відображенні якого могла з'явитися істина. Споглядальник внутрішнього досвіду нагадує спостерігача в суспільстві, бо ні той, ні інший не мають безпосереднього доступу до життя і сприймають реальність в її віддзеркаленні.

Можна зробити висновки, що митець і політик спроможний осмислити добу визвольних змагань, перипетії власного життя, важливі події світової історії з певної дистанції. Він - не просто свідок чи літописець соціально-політичних катаклізмів, а й безпосередній учасник дії та дійства. Вважаємо, що відкрите (відверте) листування Винниченка та його епістолярна публіцистика свідчить про унікальність цього публіцистичного явища, про новаторський характер жанру. Митець виступає не просто свідком чи літописцем соціально-політичних катаклізмів, а й безпосереднім учасником подій. Епістолярній творчості В.Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури.

Письменник долає як раціоналізм Просвітництва, так і раціональну модель дискурсу в цілому та переорієнтовується на "філософію життя", тому картина світу в епістолярній та художній спадщині митця позначена еволюцією. Нове світовідчуття героя В.Винниченка пов'язане насамперед з кризою "ідеї Бога" як сталого для української літератури та культури архетипу, а його мислення звільнене від метафізичних пересудів і користується моральною свободою, щоб набути реального знання: екзистенційний аналіз починає оперувати до розмежування добра і зла.

Розділ 3. Значення публіцистики В. Винниченка для подальшого розвитку журналістики

Публіцистика Володимира Винниченка, його аналітичні авторські матеріали різних жанрів - від стислого коментаря, полемічної замітки до значних за обсягом статей, оглядів, есе, політичних портретів, нарисів, памфлетів, у яких трактуються гострі суспільно-політичні питання з метою прямого впливу на громадську думку. Це найкваліфікованіший вид журналістських виступів, яких потребує від автора відповідного обдарування та досвіду. Публіцистика, яка, з огляду на історичні умови, має в українській журналістиці та літературі багаті традиції, є своєрідним згустком громадської мужності й політичної енергії.

У центрі публіцистичної творчості Винниченка стоїть сам автор. Його почуття, успіхи й особисті трагедії, його гріхи й покаяння, спогади і плани на майбутнє, і все це зображено не вузько-особистісно, не ізольовано, а на широкому тлі української та світової історії першої половини ХХ століття. Винниченко прожив велике, вічно неспокійне творче життя письменника й активного, легального й нелегального, діяча українського національно-державного відродження. Його самовідданість патріота і талант небуденного письменника, його складна й суперечлива натура залишили свій нестертий яскравий слід у розвитку української журналістики майбутнього. Вся ця складність духовного світу, ця суперечливість Винниченка як письменника, політика і журналіста знайшла своє глибоке безпосереднє, місцями жорстоко щире зображення в щоденних нотатках. Його талант публіциста відбито навіть там, де він виявляє людську слабкість, свій суб'єктивізм, свою непогамованість і, часом, несправедливість. На всіх записниках лежить печать його неспокійної, могутньої, яскраво-суперечливої, але сильної і чесної особистості, його безнастанних пошуків правди, добра і щастя для людей. Позитивне чи негативне ставлення до подій автори таких щоденників виявляють відповідними публіцистичними відступами. Інший ґатунок - нотатки глибоко особистісні, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, нерідко оголеними, дражливими «непристойностями». «Щоденник, - за словами самого Винниченка, - це дзеркало, перед яким автори крутяться і стають у пози. Або краще, це - авто фільми, що готуються для публіки. Чи можуть бути щирі люди, які знають, що на них дивляться? Вони можуть бути тільки більше або менше вдалими акторами та й годі. І як добрий актор ніколи не вийде на сцену без гриму, так ніколи автор щоденника не сфотографує себе в своїх записках у негарному вигляді».

Щоденники Винниченка являють собою нотатки спостережень, рідкісних вуличних висловів, народних говірок, професійних висловів, випадкових ситуацій, схоплення характерних портретів, пейзажів і навіть нових тем і сюжетів. І тим цінна його творчість для розвитку журналістики, що поруч з щоденними записами подій з особистого і суспільного життя знаходимо тут бігцем схоплені характеристичні неповторні народні вислови, підслухані жаргонні фрази, цікаві діалектизми, міщанську говірку, все те, без чого неможливо творити живих картин життя. Тут же ціла галерея різних станів, професій, національностей, багатющі ліричні вставки, афористичні вислови.

Як журналіст, Винниченко ставить перед собою складне завдання діагностувати ті соціальні недуги, що роз'їдають його душу, нівечать душу української нації, душі цілих народів світу. Дослідник знайде тут чимало нового, джерельного матеріалу до історії українського визвольного руху, цікаві, хоч, подекуди, суб'єктивні, не завжди прихильні характеристики багатьох діячів як української, так і світової культури та політики. Багато в публіцистиці фактів, що часто ніде досі і не згаданих, історії української революції: доба Центральної Ради й чотирьох Універсалів, проголошення незалежності УНР, підписання миру з європейськими державами, початок воєнного конфлікту з радянською Росією, доба Гетьманщини, повстання і доба Директорії, новий конфлікт і знову війна з більшовицькою Росією, польська інвазія - із заходу, військ Антанти й білої російської армії - з півдня, а Червоної армії - з півночі. На наш погляд, суттєвим є й те, що щоденник був для Винниченка-журналіста своєрідною трибуною для «виголошення» власних політичних оцінок багатьох явищ. Тут же паралельно існує й величезний епістолярний блок. Адже так важливо на малій площині власного життя побачити добу визвольних змагань, важливі події світової історії з певної дистанції. Він постає не просто свідком чи літописцем соціально-політичних катаклізмів, а й безпосереднім учасником дії та дійства. Завдяки емоційній присутності самого Винниченка світ, Європа, СРСР, Україна, Франція постають як щось об'єктивне і водночас як складне внутрішнє переживання особистості, що дозволяє доторкнутися глибинного коріння багатьох соціальних зрушень.

З практичного погляду журналіст, який не розбирається у питаннях політики, культури, економіки, науки, ніколи не буде користуватися повагою колег і керівництва редакцій. На прикладі Винниченка в ході практичної діяльності, журналіст зобов'язаний знання постійно набувати всіма доступними засобами. Але в окремій галузі знань він, як свідчить приклад, змушений бути обізнаний на рівні фахівця. Отже, річ не в тому, має журналіст знання з різних галузей і сфер соціального буття чи ні, річ в іншому - у здатності та вмінні його написати і сказати про будь-що переконливо і грамотно. У цьому й полягає майстерність журналіста. Журналістові минулого, як і журналістові сучасного, в цілому як і письменникам, промовцям, треба мати насамперед що сказати читачеві, глядачеві, слухачеві, а відтак і вміти сказати вчасно, точно, стисло, дохідливо, переконливо, емоційно. Одне нерозривно пов'язане з іншим, але визначальним є все-таки зміст сказаного, а вже після - вміння втілити його у відповідну форму.

Новаторством була також поширена форма малої прози В.Винниченка - ескіз, своєрідна замальовка з натури, незавершений фрагмент життя. Письменник уміє, за словами І. Франка, «ловити життя на гарячому учинку» і в моментальних знімках показати його «глибінь та різнобарвність». Для замальовок В. Винниченка притаманні глибокий драматизм, тонка психологічна мотивація поведінки дійових осіб. Близький до замальовок за жанровою специфікою твір «Хто ворог?» В. Винниченка додає до нього підзаголовок «Нарис». За словниковим визначенням, художній нарис виступає «зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Нарис дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою».

Адже, публіцистика передбачає тенденційність, вираження актуальних світоглядних та політичних поглядів. У творі «Хто ворог?» авторська оцінка присутня суто імпліцитно, твір детально відтворює реальні події, зображує ситуації спілкування українських та російських заробітчан і схожий на документальний фільм правдивістю й документальною точністю. Для України тих років національні суперечки були болючим питанням, трудова міграція викликала численні сутички. Письменник властивими йому художніми засобами (через глибоко психологічний політолог) висвітлив проблему, намагався зробити її зрозумілою суспільству. Звідси авторське визначення «нарис». Проте твір - замальовка, ескіз. Зачин, перша фраза, з якої починається твір, становить важливу жанрову ознаку у творах малої прози Винниченка.

Новаторським прийомом виступає активізація зачину, що стає органічною частиною всього твору, визначає його тональність. Аналіз цього елемента тексту дозволяє виокремити деякі закономірності побудови різних жанрових форм. Особливість винниченківських замальовок полягає в тому, що розповідь переважно ведеться в теперішньому часі, чим досягається «ефект присутності», дія відбувається перед очима. Сюжетам замальовок також притаманна дія, що завжди відбувається на відкритому просторі (пристань, подвір'я, вулиця, поле).

Замальовки В. Винниченка мають багато ознак публіцистичності. Наприклад, в ескізі «На пристані» трапляються такі типові публіцистичні прийоми, як риторичні запитання, повтори, антитези. «Хто вони? Хто сі засмажені потомлені люди в брудних сорочках, босі, в полатаній одежині, з сими несміливими очима, які так жадно дивляться на гнилі ковбаси, на смердючу рибу? Хто сі люди, яких так обережно обминають ті чистенькі панки в легеньких капелюхах, наче бояться доторкнутись до їх запорошених сорочок і важких клунків? Хто вони?» Публіцистичність дозволяє загострити соціальну проблематику, зробити її більш зримою, тобто виконати основну функцію жанру. У В. Винниченка ескізи, як правило, спрямовані на викривання актуальних соціальних проблем.

Уміння бачити і розуміти побачене охоплює широту поглядів на явища, органічний зв'язок між ними. В. Винниченко-майстер - це людина, яка своїм поглядом охоплює широкі перспективи. Глибина бачення передбачає сприйняття явищ у їх глибокому зв'язку. Йдеться про живий зв'язок речей як у просторі, так і в часі.

Журналіст, як і письменник, має бачити в минулому корінь сучасного, проектувати це сучасне на майбутнє, володіти мистецтвом прогнозу, може, одним з найскладніших і водночас найпотрібніших як в науці, так і в журналістиці. Це повинно бути притаманним такому потоку журналістської інформації, як публіцистика. Повну гармонію, ідеальну рівновагу, глибини думки, широкого осягнення суті життя знаходимо у справжнього майстра публіцистичного слова - Володимира Винниченка.

Висновки

Публіцистична спадщина Володимира Винниченка з 90-х років ХХ століття активно ввійшла в дослідницьке поле сучасного літературознавства й журналістикознавства. Але В. Винниченко так багато заклав у свою публіцистику як письменник, політичний діяч, особистість, що й до сьогодні вона залишається справжньою terra inkognita для дослідників. За такої активної уваги до цього доробку письменника маємо навдивовижу малоґрунтовних праць з вивчення публіцистики В. Винниченка. Більше того, відчувається брак розвідок власне публіцистичних текстів, зокрема полемічного характеру. Проте саме такі дослідження поглиблюють розуміння публіцистичного почерку митця. Не секрет, що публіцистика живиться матерією історичного часу. Вона вбирає в себе різноманітні дискурси епохи, що і робить її багатогранною. З іншого боку, майстерна публіцистика має властивості переростати свій час і нести потужний заряд актуальності майбутнім поколінням читачів. Симбіоз змістової насиченості й актуальності публіцистики оригінально виявляє себе на інтертекстуальному рівні. Увиразненні такі риси полемічної публіцистики Винниченка, як гострота характеристик й активність авторської іронії. Полемічна публіцистика Винниченка за своєю потужною діалогічною природою виявляє неабияку актуальність думки, що вбирає в себе складні питання історії розвитку нації.

Список використаних джерел

1. Винниченко В. Щоденник. - КІУС: Едмонтон, 1980. - Т.1. - 277 с.

2. Винниченко В. Відродження нації. - К., 1990. - Т.3. - 501 с.

3. Винниченко В. Спостереження непрофесіонала (марксизм і мистецтво) //Дзвін. - 1913. - №12. - С. 476.

4. Винниченко В. «Лист до класово несвідомої української інтелігенції» //Нова доба. - 1920. - 23 травня.

5. Винниченко В. В чем наша сила? //Украинская жизнь. - 1915. - №7. - С.16.

6. Винниченко В. Перед новим етапом (Наші позиції). - Торонто, 1938. - С.9.

7. Винниченко В. Три невідомі листи В. Винниченка //Березіль. - 2000. - №9. -10. - С. 180-183.

8. Володимир Винниченко: у пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії: збірник статей. - 2005., Нью-Йорк. - 280 с.

9. Винниченко Володимир Кирилович: Історичні постаті //Соборність. - 2005. - №2. - С.57-69.

10. Винниченко В. Була, є й буде. Володимир Винниченко. Публіцистика. Нью-Йорк, Київ, 2002. - С. 292- 302.

11. Винниченко В. Одвертий лист до Горького //Володимир Винниченко. Публіцистика / Упорядник і редактор В. Бурбела. - Нью-Йорк-Київ, 2002. -С.191-198

12. Гнідан О.Д., Демянівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість. - К.: Четверта хвиля, 1997. - 256 с.

13. Гусак-Струк Д. Винниченкова моральна лабораторія /Українське слово. - К., 1993. -Кн. 1. - 376 с.

14. Кульчицький С.В: світоглядна еволюція //Український історичний журнал. - 2005. - №4. - С. 47-70.

15. Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних питань //Сучасність. - 1980. - №9. - С. 70-78.

16. Матвєєва О. «Я готов іти на Голгофу»: щоденник Володимира Винниченка //Слово і час. - 2011. - №5. - С.114-117.

17. Момот Н. Проводарі-мойсеї: власна трагедія - трагедія народу: В. Виниченко «Відродження нації» - на шляху до української державності //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2011. - №5. - С. 95-100.

18. Панченко В.Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: кн. розвідок та мандрівок. - К.: Твім інтер, 2004. - 288 с.

19. Панченко В. Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченко 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. - Кіровоград, 1999. - 290 с.

20. Пеленський Я. Чому так мало думаєте? //Українська літературна газета. - 1960. - №4. - С. 12.

21. Тагліна Ю.С. Володимир Винниченко. - Х.: Фоліо, 2010. - 121 с.

Размещено на Allbest.ru