Видання в Україні навчальної літератури (історія і сучасність)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

"КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра видавничої справи та редагування

КУРСОВА РОБОТА

З РЕДАГУВАННЯ

на тему:

"Видання в Україні навчальної літератури

(історія і сучасність)"

Виконав: Студент групи ЗР-62 Науковий керівник:

Бондаренко І.-І.В. к.ф.н. Хоню В.В.

Київ

2006

Зміст

1. У глибину віків.

2. Навчальна література для дітей.

3. Цензура в Україні.

4. Видавництва аграрних ВНЗ.

5. Спеціалізовані видавництва.

6. Перші підручники з української літератури : передумови і час створення.

7. Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради.

8. Список використаної літератури та джерел інформації.

Мета цієї курсової роботи полягає у тому, щоб проаналізувати видання в Україні навчальної літератури розглянути проблеми і передумови її розвитку, охарактеризувати її стан в минулому і сьогодні. А також зібрати відомості про виникнення навчальної літератури, її утиски, злети й падіння.

Тема цієї курсової роботи є дуже актуальною в наш час, адже саме навчальна література формує кругозір людини, допомагає їй опанувати ті чи інші науки, обрати свій подальший шлях, зрозуміти суть свого існування в суспільстві.

Розглядаючи стан цих видань, я намагався максимально проникнути в усі проблеми і їх витоки. Таким чином моїм завданням було - показати в своїй роботі все те, що відбувалось з друком протягом довгого часу, а саме: виникнення перших навчальних книг на Україні, вплив на їх друк різних факторів, становище літератури під час перебування України під владою іншої держави, сучасний стан навчальної літератури, методи подолання перешкод, що стосуються друкованого слова, на сучасному етапі розвитку.

Книга, кажуть, річ безцінна. Знавці її історії і фахівці сучасної видавничої справи, певно, теж чогось варті. Після сотень років табу й "зачисток" годі розшукати унікальні правдиві письмена і першодруки. Але були і знову з'являються ті дивні для пересічного людства особистості, котрі усе життя "нишпорять і шпортаються" в архівах, шукають раритети, прадавні рукописи і супермодні книжки, розшифровують "закарлючки" на скелях і в печерах... Хто їх може зрозуміти? Можливо, той, хто хоча б раз пізнав хорошу, вічну книгу. Аж до того, що філософи назвали "катарсисом", -- щоб душа розвернулася і...

Зараз існує безліч літератури, що розрахована на дуже широке коло читачів: масово - політична література, офіційна, наукова, науково - популярна, інформаційна, виробнича, довідкова і звичайно навчальна. Ми маємо широкий вибір літератури і купити книгу не складає великих зусиль і фінансових затрат. А як це було в стародавні часи. Чи могла звичайна людина дозволити собі мати хача б біблію?

Тільки самі заможні люди замовляли книги у літописців, які довго і старанно переписували їх за дуже велику плату. Замовити книгу у літописця коштувало приблизно стільки, скільки коштувала на той час корова. Переписання книги було дуже клопіткою роботою і її могли переписувати роками.

Коли ж, урешті, з'явилося у нас письмо і коли українці зробили першу книжку?

Досі переважає концепція, що витоки рукописів і книжкової справи -- від часу прийняття християнства. Але з нічого жива мова і живі тексти відразу не виникають. Йдеться і про написи на чернігівських гривнях, і про "Ізборник Святослава", і про "Рейнську Євангелію" - речі, які дивували весь світ своєю витонченістю, повнотою, художнім оформленням. Очевидно, треба говорити про піктографічне письмо (тексти картинами) і про ідеографічне письмо (уже є алфавіт, письмове відображення фонетики). Відкриття Кам'яної могили відносить нас у X--XV ст. до н. е., до перших писемних ознак мови народів, які жили на цій землі. І перші наші книжки були у згортковому варіанті, трансформувалися із глиняних табличок, пальмових листків, кісток тварин, стін печер, кам'яних брил. Треба говорити і про "Велесову книгу", яка була написана на нашій землі, хоча ці дошки не були первинним матеріалом, не могли "жити" понад тисячоліття. Ця книга, зроблена в IX столітті на Слобожанщині чи Київщині, змусила світ переглянути наше минуле.

Отож, якщо наші предки залишали після себе пам'ятки у виді письмен на стінах та дощечках, то вони хотіли донести доінших поколінь якісь важливі факти з свого життя, чомусь навчити, на щось натякнути. То невже навчальна літератури розвивалась ще в печерних людей? Ми всі є свідками знаходження вченими різьблень на стінах, на яких зображались деталі з життя наших пращурів.

То коли ж виникла справжня книга, за якою могли навчатись?

Увагу преси продовжує привертати феномен першої рукописної україномовної книги, на якій, за новітньою традицією, присягають президенти незалежної України.

Історія зберегла для нас найімовірнішу версію появи першої української рукописної книги. Вона створювалася у православному Пересопницькому монастирі в 1556-1561 роках архімандритом Григорієм, що досконало володів кількома мовами, та художником Михайлом Василевичем. Вперше творці книги переклали Новий Завіт Біблії (Євангеліє) близькою до народної мовою. До того ж книга має унікальне художнє оформлення; орнаменти, заставки,

чисте та гарне письмо, вишукані ілюстрації свідчать про високий духовний смак наших земляків.

То був доволі сміливий вчинок і навіть, сказати б, виклик тогочасній дійсності. Адже Польща, у складі якої перебували українські землі, визнавала як офіційну лише латино-польську школу. Українське ж народне слово, як і слово літературне, відверто зневажалося. Втім, духовенство добре знало, що більшість людей не можуть осягнути Святе письмо церковнослов'янською. Самі автори про призначення рукопису залишили такий відгук: "Для читання церквей божихь, для науки людоу христианского". Тобто Пересопницьке Євангеліє мало стати основою для читання, освіти, виховання. Власне, так воно й сталося. Одразу після написання книгу використовували у відправах релігійних культів -в 1561 році у Заславському православному монастирі, а на початку XVII століття вона потрапляє на Велику Україну. Зафіксований і такий історичний факт: у 1701 році гетьман України Іван Мазепа Євангеліє його Вознесенському монастирю в Переяславі. Тут у 1845 чи 1846 роках під час археографічної експедиції з книгою познайомився Тарас Шевченко і високо оцінив її. А Іван Франко вважав твір літературним взірцем, рівня якого пізніші перекладачі змогли б сягнути лише "... глибоко вникнувши в дух української народної мови".

Отже саме Пересопницьке Євангеліє поклало початок навчальної літератури на Україні.

А хто ж був батьком друкарства на Україні?

У східнослов'янських народів виникнення друкарства пов'язане з такими видатними іменами як Швайпольт Фіоль, Франциск Скорина, Іван Федоров. Перші книги, надруковані кириличними літерами церковнослов'янською мовою за тогочасним українським правописом, були виготовлені в друкарні Фіоля в Кракові 1491 р. Це «Октоіх», «Часословець» і «Осьмигласник». Проте найдавнішою збереженою до сьогодні книгою, виготовленою на території України, слід вважати «Апостол», надрукований у Львові Іваном Федоровим.

Постать Івана Федорова посідає одне з найпочесніших місць в історії української культури. Водночас із цим іменем пов'язано багато загадок і припущень. Не збереглося ніяких документів про те, коли й де народився Іван Федоров, а відтак походження його не відоме. Деякі припущення можна зробити не підставі геральдичних знаків, якими користувався першодрукар. Геральдичні джерела друкарського знаку Івана Федорова дають підстави припустити, що походить він із білоруського дворянського роду Рагоз. Виникають сумніви і щодо самого наймення Федоров. У всіх його українських книгах, а також у первісних документах, пов'язаних із діяльністю та побутом друкаря, прізвище Федоров не згадано жодного разу. Сам же Іван Федоров у виданнях, випущених у Заблудові і в Україні, іменує себе так: «Іван Федорович Москвитин», «Іван Федорович друкар Москвитин», «Іван Федорович печатник з Москви» тощо. На надгробній плиті зазначено також: «Іоанн Федорович друкарь книг пред тим невиданньїхь». Отже, прізвище першодрукаря було Федорович, а Федоров - це його пізніший російський еквівалент. Припущення існують і стосовно питання, де Іван Федоров набув освіти, - ймовірно, ступінь бакалавра він отримав 1532 р. у Краківському університеті.

Прибув Іван Федорович в Україну до Львова наприкінці 1572 р. з міста Заблудова, в якому на запрошення білоруського магната князя Григорія Ходкевича перебував з 1566 p., після своєї друкарської діяльності в Москві, де видав першу російську друковану книгу «Апостол».

У Москві І. Федоров разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем взяли участь у створенні Друкарського двору царя Івана Грозного, де протягом 1563 -1564 pp. він і видрукував свою першу книгу «Апостол». Роком пізніше було випущено двома виданнями «Часовник» - своєрідний буквар для навчання письменності. Проте бояри та вище духовенство звинуватили засновника друкарства в Московському царстві в єресі, що змусило його та П. Мстиславця залишити Москву.

У Заблудові Іван Федорович і Петро Мстиславець спорудили друкарню, і в ній було надруковане «Євангеліє учительнеє» (1569). Для свого часу то була винятково оздоблена й майстерно оформлена книга на 814 сторінок - шедевр друкарського мистецтва. В Заблудовській друкарні 1570 р. вийшла друга книжка, виготовлена Іваном Федоровичем, - «Псалтир». Після цього Ходкевич закрив свою друкарню, а Івану Федоровичу запропонував зайнятися хліборобством, на що друкар відповів: «Имам вместо житньїх сємян духовньїе семена по вселенной розсевати й всем по чину раздавати духовную сію пищу».

Друга половина XVI ст. особливо знаменна в історії розвитку української культури. То була доба славетної Острозької академії, початків і розвитку книгодрукування на українських землях, культурно-освітнього розвитку, радикальних реформ церковного життя.

Провідною рушійною силою тогочасного революційного зрушення української культури були братства - громадські організації, до яких належала здебільшого передова частина населення українських міст.

Рукописні й друковані книги у львівських монастирях перебували тоді в широкому практичному вжитку. Львів славився своїми палітурними майстернями, замовлення до яких надходили з багатьох європейських міст. Окремі наукові дослідження свідчать про те, що у Львові на той час була й друкарня.

Організувати власну друкарню Івану Федоровичу допомогло Львівське братство. Наприкінці лютого 1573 р. він розпочав друкування своєї першої у Львові книги «Апостол», роботу над якою завершив 15 лютого 1574 р. Львівський «Апостол» - надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Порівняно з московським «Апостолом» львівська книга мала ряд нововведень, зокрема вирізьблені додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова та друкарським знаком - гербом самого першодрукаря. У львівському «Апостолі» вміщено широку й докладну післямову «Повість... откуда начася й како свершися друкарня сия». Післямова, написана самим Іваном Федоровичем, характеризує його не лише як талановитого ремісника, а й високоосвіченого редактора та палкого патріота.

Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників, з яких до сьогодні в різних книгосховищах світу збереглося тільки 85.

Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича був «Буквар» -перший в Україні друкований посібник для навчання письменності, складений, як сказано в післямові, «ради скорого младенческого наученія». Ця невелика книжка складається з 45 аркушів (90 сторінок), оздоблена заставками, кінцівками й гербами Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковані на якісному білому папері місцевого виробництва.

Друкарсько-виробнича діяльність Івана Федоровича мала великий вплив на подальший розвиток українського книгодрукування. Спадкоємцем традицій першодрукаря стала друкарня Львівського братства, що діяла протягом кількох століть.

На початку 1575 р. Іван Федорович виїхав зі Львова і став на службу до князя Костянтина Острозького, залишивши львівську друкарню своєму синові. В Острозі за фінансової підтримки князя Острозького йому вдалося заснувати нову друкарню й видати декілька книг богослужбового змісту. Найвидатнішим виданням того періоду є Острозька Біблія, що побачила світ 1581 р. Книга мала 617 листів. Текст у ній поділявся на колонки, та був складений різноманітним шрифтом у два кольори. Цей шедевр друкарської майстерності XVI ст. багато років був неперевершений.

У стислій передмові самого автора повідомлялося, що книга надрукована за сприяння князя Костянтина (Василя) Острозького, а робота виконана Іваном Федоровичем Московитиним. В Острозькій Біблії також уміщено книжковий особистий знак першодрукаря.

Іван Федорович має великі заслуги і перед українським книжковим мистецтвом - він створив нові накреслення шрифтових літер. Його орнаментальні книжкові знаки - це оригінальні декоративні твори, часто виконані в суто українському стилі, що не втратили мистецького значення й досі.

Друковані шедеври Івана Федоровича свідчать про те, що він добре знав західноєвропейську книгу й способи її оздоблення, які в XVI ст. були доволі поширеними. Проте західні зразки відігравали тільки допоміжну роль. Основою творчості майстра було орнаментальне мистецтво України. Все мистецьке оформлення книг Федоровича, виданих в Україні, тісно пов'язане з місцевою народною творчістю. Орнаментика Івана Федоровича збереглася й до нашого часу та використовується в ужитковому мистецтві.

У 1582 р. Іван Федорович повернувся до Львова. Стан здоров'я й побутові ускладнення не дали можливості займатися улюбленою справою. Наприкінці 1583 р. він помер та був похований на подвір'ї Онуфріївського монастиря на Підзамчому - львівському передмісті.

Отже Іван Федоров видав першу друковану навчальну книгу "Буквар" і його заслуги перед українською культурою і мистецтвом велетенські. Своєю благородною діяльністю на ниві книгодрукування він здійснив життєвий і творчий подвиг, який завжди пам'ятатиме Україна та все цивілізоване суспільство.

Навчальна література для дітей

У XVII-XVIII століттях жанрово-видова палітра дитячої літератури помітно збагачується; поряд з абетками, граматиками, букварями з'являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих з дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання. Наприкінці XVIII століття формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького, історичного оповідання, "дитячі" жанри художньої літератури. Книжку оздоблюють буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами.

Репертуар нової української дитячої книги бібліографи починають з "Букваря славено-русскаго язьїка... к поученію посполитаго юношества в школах парафіяльних", виданого 1816 року. У 1816-1850 роках вийшло 14 назв книг навчального характеру. Першою художньою дитячою книжкою в новій українській літературі вважають "Читанку для малих дітей дошкільного і домашнього употребленія сочиненную" М. Шашкевича, видану в 1850 році накладом у 5 тис. примірників "Галицько-руською Матрицею".

Велике значення для розвитку української дитячої книги мало створення 1868 року у Львові товариства "Просвіта". Також в Галичині наприкінці XIX -на початку XX століття з'явилися перші періодичні дитячі видання різного тематичного спрямування, адресності, соціально-політичного ухилу -"Ластівка", "Весна", "Рідна школа". Найпомітнішим явищем у тогочасній дитячій періодиці стали журнали "Дзвінок", "Світ дитини", "Дзвіночок"

До репертуару художньої книги для дітей входили твори практично всіх відомих українських письменників тієї доби. Скажімо, ще за життя Т. Шевченка його пейзажна лірика й автобіографічна поезія ввійшли до всіх шкільних читанок.

Хоча поезії, байки, притчі Г. Сковороди, гумористичні оповідання та повісті Г. Квітки-Основ'яненка, вірші, байки Є. Гребінки ще важко назвати творами для дітей, вони викликають жваве зацікавлення малих читачів.

Починаючи з Т. Шевченка, тему дитинства не обминає жоден відомий український літератор.

Багату літературну спадщину, адресовану юним читачам, залишили Олена Пчілка, У. Кравченко, Борис і Марія Грінченки, О. Лотоцький.

Так, у другій половині 20-х років XX століття популярними стають так звані шкільні повісті. Нового звучання набуває літературна казка, розвиваються історична проза й драматургія для дітей.

Після відкриття в 1933 році московського "Детгиза" у березні 1934 році аналогічне видавництво відкривається в Україні - "Дитвидав". Протягом першого року існування "Дитвидав" випускає у світ 125 дитячих видань. У 1934 році систему ДВУ ліквідовано і всю державну мережу видавництв УРСР фактично підпорядковано московському Госиздату.

Видавництво "Веселка", за радянських часів єдине в Україні видавництво літератури для дітей.

Сьогодні на нашому вітчизняному ринку існують по-справжньому професійні видавництва. Ціни на такі видання теж високі, але попит від цього не зменшується. Тут можна назвати київське видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". На ринку книги для дітей видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" -це ексклюзивні українські дитячі книжки для читачів від 2 до 102 років (так визначає читацьку аудиторію власник видавництва).

Відповідальність за те, чи пригадуватиме теперішнє молоде покоління в дорослому віці уроки життя, винесені зі своїх перших книжок, лежить як на сучасному авторові, так і на видавцеві.

Цензура на Україні

Хто приніс цензуру до України? Чому нам заборонялось говорити про те, що хотілось? Чому наші люди не могли висловити свою думку про становище в країні, а діти навчались за підручниками, які їм нав'язувала влада?

Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура. Цензура в перекладі з німецької означає: контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;

2) органи та установи, які здійснюють такий нагляд.

Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцької угоди з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.

Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро перший цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина II, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини XIX століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини ХГХ століття - створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування». У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики. Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.

У районах роль цензора покладалася на редактора місцевої газети. Тут обходилося без штампа - досить було редакторського підпису. Але вся районна преса контролювалася обласною установою - так званим Обллітом, - де періодично робили огляди газет і оговорювали їхню діяльність на предмет «цензурної цнотливості» на спеціальних нарадах редакторів. Кожному редактору друкованого видання, як і кожному цензору, видавалася секретна книга (до речі, російськомовна), так званий «Перелік відомостей, заборонених у відкритій пресі». Назва говорить сама за себе - це регламентація всього того, на що накладалося табу. Цей «Перелік» систематично доповнювався все новими і новими положеннями, які акуратно доклеювалися до сторінок книги.

Видавництва аграрних ВНЗ

Дидактичне забезпечення навчального процесу в аграрних ВНЗ є нині чи не найголовнішим завданням системи аграрної освіти України. Адже в жодній галузі виробництва нашої держави не відбулося таких радикальних змін, як в агропромисловому комплексі, де разом із зміною форм власності докорінно змінились організація і технологія виробництва, система машин, система технічного сервісу. Всі ці зміни та їх наслідки повинні знайти своє відображення в системі підготовки фахівців для агропромислового виробництва, і в першу чергу в підручниках, навчальних посібниках, плакатах, комп'ютерних програмах, тобто у всій системі дидактичного забезпечення навчального процесу.

Департаментом кадрової політики, аграрної освіти та науки за останній час вжито значних заходів для вирішення цієї важливої проблеми. Це і створення Науково-методичного центру аграрної освіти та спеціалізованого видавництва "Аграрна освіта", щорічне проведення конкурсів на кращий підручник та навчальний посібник, створення спеціальної ради з планування видавництва навчальної літератури, видання довідників з матеріально-технічного і дидактичного забезпечення дисциплін циклу професійної та практичної підготовки. Започатковано видання кодопосібників та посібників на електронних носіях інформації (з профілюючих навчальних дисциплін) а також методичних посібників для їх підготовки тощо.

Значну роботу в цьому напрямі проводять безпосередньо у навчальних закладах. Практично у всіх аграрних ВНЗ є видавничі центри, що забезпечують першочергові потреби студентів та викладачів у навчальній літературі. Якраз завдяки ініціативі керівників навчальних закладів, активній праці їх науково-педагогічних колективів і підтримується сьогодні задовільний рівень методичного забезпечення навчального процесу.

Щорічно Наукметодцентром проводиться експертиза 50-70 рукописів щодо надання їм грифа підручника чи навчального посібника для ВНЗ II-IV рівнів акредитації. Як правило, переважна їх частина отримує позитивну експертну оцінку, їм надається відповідний гриф Мінагрополітики України і дозвіл на видання певним тиражем, який забезпечив би як потреби навчального закладу, так і можливість широкої апробації для подальшого відбору і видання для всіх аграрних навчальних закладів України.

На жаль, не завжди виконується рекомендація Департаменту кадрової політики, аграрної освіти та науки Мінагрополітики України про апробацію видань в інших аграрних навчальних закладах та надання хоча б одного-двох примірників виданої навчальної літератури довідково-інформаційному фонду Науково-методичного центру. А це необхідно також для обліку під час визначення рейтингу ВНЗ.

Зараз питання здебільшого полягає не в кількості, а в якості видань, їх науковому рівні, відповідності змісту сучасним вимогам. Вказані вимоги, принцип забезпечення вищих навчальних закладів навчальною літературою та порядок надання грифа навчальним виданням регламентує спеціальний "Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв Міністерства освіти і науки України", затверджене наказом Міністерства освіти і науки від 07.06. 2001 р. № 440. Цей документ визначає систему організаційної та науково-методичної роботи Міністерства освіти і науки України щодо оцінки науково-методичного рівня видань, засобів навчання і навчального обладнання, а також офіційного підтвердження доцільності їх використання у навчально-виховному процесі в навчальних закладах України.

Як показує аналіз, переважна більшість пропонованих рукописів, що надходять з аграрних ВНЗ головним чином відповідають критеріям вказаного документа. Враховуючи це, Міністерство освіти і науки вважає доцільним і можливим делегувати Міністерству аграрної політики України право надання відповідного грифа навчальній літературі з дисциплін професійної та практичної підготовки.

Зрозуміло, що участь і ВНЗ, і науково-педагогічних працівників у виданні навчальних посібників і підручників повинні враховуватися під час визначення рейтингу всіх учасників цього творчого процесу. Тим більша роль і тим більша відповідальність на них покладаються.

Форма, структура, ілюстративне забезпечення різних видів навчальної літератури відпрацьовувалися десятиріччями і не є нині чимось невідомим чи новим. Проте, часто окремі автори чи авторські колективи недостатньо опрацьовують та враховують попередній досвід своїх колег у створенні навчальної літератури, а іноді просто його ігнорують. Іноді бажання будь-що видати, м'яко кажучи, не зовсім опрацьований рукопис переважає над почуттям професійної відповідальності.

Те ж саме можна закинути і рецензентам, які часто досить поверхнево аналізують рукопис, або не є фахівцями у сфері, про яку йдеться у посібнику. Все це гальмує час експертизи рукописів, спричиняє необхідність їх повернення, а іноді й відмови у наданні відповідного грифа.

Отже, зараз дуже необхідне відповідальне ставлення до якості рукописів, що пропонуються для надання відповідного грифа. Адже навчальна література є важливою складовою навчального процесу, що забезпечує рівень професійної компетенції наших фахівців.

Спеціалізовані видавництва

Видавництво "Світ"

Назву "Світ" видавництво при Львівському університеті отримало наприкінці 1989 року. Це був час, коли Україна торувала дорогу до незалежності. Постановою уряду видавниче об'єднання "Вища школа", до складу якого входило видавництво при ЛДУ, було поділено на чотири самостійні видавництва: власне, "Вищу школу" та "Либідь" у Києві, "Основу" в Харкові та "Світ" у Львові.

Виникнувши в 1946 році як видавнича група Львівського університету, "Світ" у наш час став видавництвом, яке вважається одним із лідерів українського книговидання. За роки незалежності ним випущено понад 700 найменувань книг, загальним тиражем 11 млн. 759 тис. примірників. У 1994 році тематичні напрями діяльності видавництва знову розширились: рішенням Держкомвидаву України "Світу" були передані три редакції видавництва "Освіта" з випуску шкільних підручників мовами національних меншин. Це було своєрідним визнанням ролі й місця видавництва в системі освітянського книговидання. Упродовж короткого часу світівці зуміли опанувати нову для себе специфіку підготовки і випуску навчальної літератури для загальноосвітньої школи, збагачуючи національну освіту України щорічним випуском кількох десятків найменувань польською, румунською та угорською мовами.

Щороку "Світ" видруковує майже 100 найменувань книг найрізноманітнішої тематики загальним тиражем понад 1 млн. примірників. За останні десять років вийшло 805 видань загальним тиражем понад 12 млн. примірників.

Державне спеціалізоване видавництво "Освіта"

(до 1991 р. - "Радянська школа") -- одне з найбільших і найпотужніших видавництв України. Засноване у грудні 1920 року.

Понад 85 років здійснює випуск навчальної літератури для середніх закладів освіти всіх типів, а також для спеціальних шкіл, де навчаються діти з особливими потребами. Загальний наклад видань "Освіти" за роки діяльності перевищує 2,5 млрд. примірників.

Нині "Освіта" пропонує близько 400 назв навчально-методичної літератури для 1-11 класів.

Усі видання "Освіти" затверджені Міністерством освіти і науки України, мають відповідні грифи.

Видавництво "Навчальна книга - Богдан"

Видавництво уже понад 10 років працює над забезпеченням потреб національної школи і вузу у навчальній літературі, створюючи нові оригінальні підручники, словники, методичні посібники, довідники та енциклопедичні видання, що відповідають сучасним світовим та державним стандартам. Крім того, видавництво друкує дитячу та художню літературу, перекладені твори відомих світових письменників.

Промислово - торговельна фірма "Просвіта"

Промислово-торговельна фірма «Просвіта» була заснована 13 серпня 1990 року як одне з перших приватних підприємств, сьогодні ПТФ "Просвіта" займає рівноправне місце серед найвідоміших видавництв України.

За час свого існування видавництво випустило в світ понад 50 різноманітних видань, сумарним тиражем до 6-ти мільйонів примірників, серед яких підручники та навчальні посібники, робочі зошити, книжки для дітей дошкільного віку, поезія українських авторів, посібники для вищих навчальних закладів, листівки, буклети, науково-популярні видання, художні твори.

Видавництво успішно співпрацювало з програмою «Трансформація гуманітарної освіти» фонду Джоржа Сороса (5 назв випущено на замовлення цієї організації). Є активним членом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.

Видавнича фірма "Афіша"

Фірма "Афіша" створена у 1994 році. З 1997 р. організація починає видавничу та книго-торговельну діяльність.

Основні напрямки видавничої діяльності ВФ "Афіша":

дитяча література;

навчальна література для вищих навчальних закладів;

навчальна, методична та довідкова література для загальноосвітніх шкіл;

науково-популярна та краєзнавча література.

Серед авторів підручників та навчальних посібників для ВУЗів вчені та педагоги Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут", Львівського національного університету ім. Івана Франка, Національного університету "Львівська політехніка", Української академії друкарства (м. Львів), Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький), Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, Українського державного лісотехнічного університету (м. Львів), спеці алісти-практики з Києва, Харкова, Львова, Хмельницького, Луганська. Усі навчальна література для для вищих навчальних закладів має грифи Міністерства освіти на науки України.

Видавництво робить усе можливе, щоб видання були зручними, відповідали діючим санітарно-гігієнічним вимогам, а також мали доступну ціну.

На жаль, видавництво книги в Україні обходиться дуже дорого через великі податки. Основною причиною цього є недосконала законодавча база. В Росії, наприклад, видати книгу набагато вигідніше, тому що скасовані податки на її видання. Якби Верховна Рада України прийняла Закон, що скасовував би податки для українських видань, то від цього виграв би весь український народ. Але покищо це тільки мрії.

Видавниче підприємство «Юніверс»

ТОВ "Видавниче підприємство "ЮНІВЕРС" було засноване часописом "Всесвіт" 1991 року.

Основне завдання видавництва "ЮНІВЕРС" - це видання іноземної літератури (художньої, наукової, навчальної тощо), хоча видавництво не цурається видавати твори й українських вітчизняних письменників та науковців.

За останні роки довкола видавництва гуртуються кращі перекладачі України такі як: Григорій Філіпчук, Анатоль Перепадя, Євгенія Горева, Віктор Шовкун, Михайло Москаленко, Олександр Мокровольський, Петро Таращук. Залучаються і молоді перспективні перекладачі.
  Якщо кинути погляд в історію видавництва то побачимо, що активно воно почало працювати лише з 1996 року. Видавництво очолили директор Андрій Савчук та головний редактор Олег Жупанський. За цей час "ЮНІВЕРС" видав близько 150 назв. У 2000 році видавництво започаткувало серію "Лауреати Нобелівської премії".

ТОВ «Центр навчальної лiтератури»

ТОВ «Центр навчальної лiтератури» - найбільша книготоргiвельна та видавнича компанiя в Україні, що спецiалiзується на виданнi та продажу рiзнопланової навчальної та довідкової лiтератури. Компанiя працює на ринку вже шiсть рокiв та постiйно вдосконалює роботу з клiєнтами, що виражається в нових методах донесення книги споживачу, у вдосконаленні процесу доставки та виконаннi найвибагливiших замовлень. В нашому видавництві виходить друком 15-20 нових книг в місяць.

Компанiя працює з широким асортиментом лiтератури майже всiх найбільших видавництв України, і за рахунок книгообміну може пропонувати видавничі ціни споживачам.

Перші підручники з УКРАЇНСЬКОЇ літератури:

передумови і час створення

Змістові параметри підручника літератури, одного з найголовніших засобів навчання, глибоко закорінені у досягнення методики літератури, в її можливості вчасно і адекватно відповідати на запити суспільства в галузі освіти. Література як предмет вивчення, а разом з нею і навчальна книжка, пройшли два основних етапи свого розвитку: спочатку як інтегрована словесність (граматика, поетика, діалектика тощо), пізніше, з середини ХІХ ст., як окремий шкільний і вузівський предмет.

Якщо головним завданням словесності до ХІХ ст. було формування грамотного і вправного у складанні текстів різного характеру і навіть літературних творів учня чи спудея, то література як шкільний предмет спрямована перш за все на засвоєння школярами естетичних, художніх і морально-етичних багатств р і д н о г о уснопоетичного і художнього слова та на формування в учнів різноманітних умінь і навичок зв'язного мовлення. Осердям цього навчального предмета у кінці першої пол. ХІХ ст. стає розбір, аналіз художнього твору. У зв'язку з цим постає нова галузь педагогічної науки -- методика літератури.

Ця тенденція розвитку навчальної дисципліни відбилася і на змісті підручників з літератури у ХІХ і ХХ ст., протягом яких навчальна книжка проходить складні етапи свого становлення і розвитку, пов'язані з історією національної культури і літератури, національної школи, з визвольною боротьбою українського народу, пошуками і відстоюванням національної ідеї, державності, захисту своєї української ідентичності за межами України -- в діаспорі.

Сьогодні перед освітою стоїть гостра проблема нового підручника з літератури, який би був позбавлений недоліків радянської епохи та увібрав у себе найкращі здобутки вітчизняної і зарубіжної методики конструювання альтернативної навчальної книжки.

Сучасний підручник з літератури є результатом розвитку педагогічних і літературних процесів, він не тільки подає адаптовані для учнів знання, але й пропонує науково-методично виважені шляхи їхнього засвоєння. У системі освіти підручник реалізує зміст навчання і діяльність учителя й учнів.

Сучасний підручник з літератури відповідає двом типам програм з літератури: для середніх класів -- це літературне читання, і для старших -- вивчення курсу історії літератури. Підручник для середніх класів містить у собі, крім історико-теоретичного матеріалу, художні тексти для вивчення. У підручниках для старших класів учням пропонується історичний, теоретичний та довідково-літературний матеріал, а художні тексти подаються у посібнику-хрестоматії. Вузівські підручники з літератури зорієнтовані на широкий історично-теоретичний матеріал, який за формою викладу максимально наближається до структури самої літературознавчої науки (власне теорії літератури та історії).

Варто додати, що сьогодні, крім підручників, учням і студентам пропонується ряд посібників з історії і теорії літератури, які доповнюють підручникові знання. У багатьох школах, гімназіях і ліцеях, де вирішується завдання поглибленого вивчення літератури, предметом навчання стають серйозні літературознавчі дослідження, літературознавчо-філологічна періодика.

Найвищі позитивні досягнення у сучасному підручникотворенні виступають для нашого дослідження критеріями оцінки довготривалого історичного процесу розвитку підручника літератури від давнини до сучасності. Основними напрямками дослідження для нас стали:

-- впливи суспільного, педагогічного і літературознавчого процесів, а також суміжних дисциплін на методику вивчення літератури і зміст підручників літератури;

-- трансформація підручників словесності у навчальні книжки з літератури;

-- з'ясування місця й ролі в підручникотворенні психолого-педагогічних особливостей школярів у процесі відбору навчального матеріалу і з метою активізації пізнавальної діяльності учнів;

-- з'ясування ролі гуманістично-рефлексивного фактора як провідної педагогічної тенденції в освіті, що передбачає орієнтацію у наукових дослідженнях і педагогічній практиці не тільки на вивчення основ самої науки, але й на рефлексії пізнавального процесу, а також врахування загальнолюдських, наукових і особистісних цінностей і цілей, які в попередні епохи до уваги не брались і вважалися зайвими, непотрібними, навіть шкідливими.

У наш час предметом наукової рефлексії стають зв'язки пізнання з процесами, які досліджуються. Тому є необхідним простежити розвиток змісту підручника хоча б у такій його частині, як дидактичний апарат та добір і нормування матеріалу, який вивчається учнями.

Визначення жанру навчальної книжки з літератури, власне терміна, який би позначав її зміст і форму та відрізняв би серед інших шкільних навчальних книг, складає не одну продовжену у століттях сторінку історії освіти. Процес виникнення і функціонування такого поняття, як “підручник української літератури”, наукове визначення його типології ми спробуємо дослідити також.

Історія розвитку словесності залишила нам такі визначення навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання Часослов, Псалтир, Учительні Євангелії та ін. Видатний білоруський друкар Ф.Скорина рекомендував: “... граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) -- за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику -- за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику -- знову-таки за книгами “святого письма”. Певно, що Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури. Протягом століть ідеї Скорини, як і багатьох просвітителів, втілились в окремі самостійні навчальні дисципліни та в їхні підручники.

Середньовічна книжність не знала різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов'янської (давньоруської), грецької і латинської мов, в яких з ХVI ст. яскраво починає складатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І.Федорова (1574, 1578) становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також тексти виховного змісту за матеріалами службових церковних книг. Тексти адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Їхні складові елементи і сьогодні становлять основу букваря і читанки.

Історія залишила нам також ряд інших підручників-букварів. Це “Азбука” Л.Зизанія (1596), “Букварь языка словенскаго...” (1652, 1671), “Букварь” Й.Клименса на Закарпатті (1699) та ін.

Використовувались у навчальних закладах України і граматики, які навчали правилам церковнослов'янської мови. Серед слов'яно-українських граматик, що збереглися до нашого часу, найбільш відомі -- “Адельфотес” Елласонського і спудеїв (1591), Граматика Л.Зизанія (1596), Граматика М.Смотрицького (1629) та ін. Ці власне наукові трактати були в українських школах навчальними книжками, що свідчить перш за все про високий для того часу науковий рівень освіти.

Граматика Л.Зизанія -- найвідоміший підручник ХVI--ХVII ст. з старослов'янської мови, був побудований так, що міг впливати на зорову і моторну пам'ять. У цій навчальній книзі принцип наочності забезпечувався граматичними таблицями і схемами. Автор вів учнів від простого до складного матеріалу, від невідомого до відомого, спонукав читача знаходити правильні висновки. Перед вченими стояло важливе завдання донести широким масам народу наукові істини.

Слід додати, що відсутність уваги до пізнавальної рефлексії учнів (та й студентів) у процесі навчання було обумовлено рядом об'єктивних факторів: нерозвиненістю педагогіки та окремих методик тощо. Матеріал у букварях та граматиках, як правило, викладався за логікою самої науки, яка в них була представлена. А сама граматика мала вигляд певної наукової дисципліни без усякої педагогічної інтерпретації, виключно у своїх наукових параметрах і розділах.

Ця обставина яскраво виявляється у відсутності методичних рекомендацій на рівні окремих предметів, які вивчалися в часи Федорова, Смотрицького і в пізніші часи. Сотні років функціонування освіти не залишили нам більш-менш детальних документів методично-рекомендаційного характеру, власне методичних приписів чи рекомендацій, крім хіба що інструкцій до шкільного порядку (наприклад, статути Львівської та Луцької братських шкіл тощо).

Разом з тим, у навчанні вже зароджувалася увага до розвитку рефлексій, до свідомого врахування психолого-педагогічних можливостей тих, хто навчається. До таких проявів, зокрема, належали “рекомендації” Вишенського щодо методики читання книжки, в яких простежуються елементи методики роботи над книжкою. Ймовірно, що цей процес врахування учнівських рефлексій завжди існував, але у нерозвиненому вигляді -- частіше в усних рекомендаціях, які передавалися від вчителя до вчителя, від вчителя до учнів.

Історія залишила нам ще один термін на позначення навчальних книг у минулі епохи. Так, Захар Копистинський у своєму надгробному слові “Казаньє” для проголошення над прахом Єлисея Плетенецького згадує друкарські здобутки небіжчика, що : “ в старості и Типографію выставил, з которои книги божественныи, церковныи и училищныи (курсив мій. -- О.В.), за исправленіем людей ученых, от него ж на тоє мисце зведеных, порядне и оквите выходят и выплывают”. Отже, освітня громадськість шукала відповідної назви, терміна на позначення навчальної книжки. Але стабілізація цих понять приходить пізніше -- аж у ХХ ст.

Вже у першій половини ХІХ ст. виховання учнів у значній мірі спрямовується на ідеали національного народного життя. Один з провідних педагогів Західної України першої половини ХІХ ст. Олександр Духовнич давав такі настанови вчителям щодо основних принципів їхньої педагогічної діяльності:

“Учителю хай на совісті буде, щоб у дітях народолюбство збудив і в серця їхні прищепив любов до своєї народності; оскільки людина без народності подібна є вовку-скитальцю, для котрого усякий ліс, де їжу знаходить, вітчизною є.

... Першим для людини є обов'язок до Бога, другим - до свого народу. Тож заради забавки та навчіть дітей пісням народним, які у збірниках пісень та в альманахах знаходяться. Пісні - бо народні велику користь приносять; людина відчуває краще власне, ніж чуже, пробуджується в ній дух народолюбства. Бо кров не можна затамувати, а народ наш є для нас ближчим і ріднішим”.

Значний поступ української освіти спостерігається в Галичині, де під Австро-Угорською імперією українцям вдалося ціною неймовірних зусиль створити сприятливі умови для розвитку української науки і культури.

Ось як переконливо узагальнив цю довготривалу, але плідну боротьбу українців у ХІХ ст. за суспільний поступ у своїх спогадах Ізидор Сохоцький, безпосередній учасник і свідок тих подій у Галичині:

«Було це тяжке, безперервне і послідовне лупання скали, що стояла на шляху розвитку і поступу народу. Боротьба з москвофільством -- цим виявом зневіри у власні сили народу -- і знищення його; боротьба з п'янством, що загрожувало руїною і так безпримірно бідного селянства; створення, завдяки довголітній боротьбі, українського народнього шкільництва; боротьба з неграмотністю дорослих; праця над позашкільною освітою і національним освідомленням широких мас по читальнях «Просвіти»; організація молоді в «Соколах» і «Січах»; праця над економічним піднесенням селянства, що виявилася в закладанні церковних і громадських шпихлірів, цілої мережі щадничо-позичкових кас і банків, асекураційного товариства «Дністер», кооперативних споживчих крамниць та інших кооперативних установ, організації рільничих страйків і сезонової зарібкової еміграції та врешті створення краєвого товариства «Сільський Господар» враз з його філіями і кружками по селах і рільничими школами; боротьба за середнє і високе шкільництво і творення приватних народніх і середніх шкіл по містах; утримування коло 50 бурс по містах для незаможної молоді; створення неофіційної Академії Наук -- Наукового Товариства ім. Шевченка; створення політичних партій і організаційне охоплення ними інтелігенції, селянства і почасти робітництва; створення преси і різних видавництв -- оце головні стовпи цієї величезної праці нової провідної верстви. Наслідкові цієї праці було незнане в історії інших народів перетворення впродовж відносно короткого часу темної, безпросвітної маси в національно свідомий, зорганізований і здисциплінований колектив».

Отже, тільки боротьба, довготривала, послідовна і національно свідома навіть в умовах недержавності створювала можливості поступу українського суспільства. Цим характеризується Західна Україна і сьогодні, даючи приклад усій Україні.

У Галичині з першої половини ХІХ ст. , під тиском демократичних перетворень в Австро-Угорщині і політичної напруги українських суспільних сил у процесі реформації початкової школи і виникнення української середньої, створюються нові підручники, зорієнтовані на нову українську освіту.

Призначення букварів та граматик у навчально-виховному процесі змінюється. До них починають ширше включати український фольклор, переклади із церковних книжок рідною мовою, поступово вводяться тексти творів українських письменників.

У початковій ланці школи як наступний етап засвоєння грамоти і розвитку зв'язного мовлення з'являється підручна книга -- ч и т а н к а, що вже укладалася живою українською мовою. Один з перших її авторів-укладачів -- М.Шашкевич, письменник і культурний діяч, учасник славної “Руської трійці”. На жаль, книжка не відразу прийшла до дітей і в дещо зміненому вигляді була видана Я.Головацьким тільки у 1853 році. До змісту читанки увійшли оповідання і вірші про родину, рідний край, село, церкву. Дітям також пропонувались “повістки”-- оповідання моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих книг. Власне, дитина одержувала найнеобхідніші відомості про оточуючий світ зрозумілою рідною мовою.

Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи -- букварі та читанки -- створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький, Ю.Федькович та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому українському світі. Так, наприклад, читанка для дітей О.Духновича, “перший на Закарпатті буквар народною мовою”, починається віршем “О радостях школьних”, в якому виголошуються провідні виховні ідеали того часу:

Мамко, мамко, купи мені книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися по волі.

Бо я бися рад учити,
Якби Богу послужити,
Якби людей учтити,
І як спасенним бити .

Земляк О.Духновича, видатний український педагог і політичний діяч А.Волошин, дав таку оцінку цій навчальній книжці:

“Його Азбука (Книжиця читальна для початківців), в якій Духнович у віршах виробив усі молитви і моральні нагадування для дітей, є доказом його батьківської любові до руських діточок і вказує на те, як красно, як легко засівав він зерна побожності у невинну душу малих учнів”.

Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала українську інтеліґенцію і на “підросійській” Україні, де в несприятливих суспільно-політичних умовах, за відсутності української школи, все ж розвивалась педагогічна думка у галузі підручникотворення. У 50-х--початку 60-х років ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні з'являються такі навчальні книжки для початкової школи, як “Граматка” П.Куліша (1857), “Южно-русскій букварь” Т.Г.Шевченка (1861), “Букварь” О.Потебні (1861) та азбуки Золотова, Шейковського, М. Гатцука, Ященка. Їхня основа будується переважно на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям.

Особливо, важливе значення для побудови українських підручників у Східній Україні не лише для початкової, але й для середньої і старшої ланок навчання мала “Граматка” М.Куліша, в якій автор-укладач гостро поставив питання про необхідність навчати дітей рідною мовою, запропонував перекладені українською мовою релігійні тексти. П.Куліш писав у вступі до цього підручника: “...Треба учить письменства так, щоб дурно часу не гаяти, швидко зрозуміла дитина науку читання, а для сього найперша поміч -- щоб граматка зложена була рідною Українською мовою. Навчитись читать по-своєму, усяке зрозуміє і Церковну, і московську печать, тоді і нехай береться за які хоч книги”. Отже провідний принцип педагогіки навчання дітей рідною мовою був взятий українським педагогом на озброєння і втілений у життя.

Цей підручник поєднував у собі навчання букв і грамоти. У текстах, які потрібно було читати дітям і дорослим, П.Куліш подав коротку історію українського народу та імена його найголовніших історичних діячів, уривки з українського фольклору та переклади псалмів сучасною українською мовою. Письменник звертав увагу дітей і дорослих на важкий політичний стан українського народу, розпорошеного серед інших держав і народів, закликав українців до єдності. Продовжуючи давні традиції української читанки, П.Куліш доповнює її новим актуальним матеріалом, взятим перш за все із оточуючого українського життя.

Отже, читанка як вид навчальної книжки для молодших школярів мала призначення вчити дітей читати і розвивати їхнє мислення, громадські почуття на матеріалах рідного фольклору, адаптованих релігійних текстів та найбільш доступних творах українських письменників.