Поетична спадщина Адама Міцкевича

Цікавою є думка В.Кубацького у ґрунтовній монографії „Кримські сонети” про те, що у цьому циклі поет стверджує положення про єдність - географічну, культурну, історичну - Криму з Україною. Це єдність не виключала глибокої своєрідності двох культур. Своєрідною розробкою польської тематики в українській поезії можна вважати цикл віршів Миколи Бажана „Міцкевич в Одесі. 1825 рік”. Беручи за основу одну із сторінок біографії великого польського поета, Бажан висвітлює цю сторінку зі своєї точки зору, але використовує стиль і форму „Кримських сонетів” Міцкевича. Тут і запал молодих років польського поета - „Пісня про три ножі”, тут і характерна риса його пристрасної вдачі - боротьба проти поневолення на Заході і Сході, і сила натхненних і імпровізацій.

Вірші Бажана малюють образ Міцкевича - буремного, сумного, скорботного і разом з тим - величного в своїй непримиренності, в своїй пристрасті.

... Тишина залягла.

Міцкевич каштанове пасмо волосся

Рукою недбало відкинув з чола.

О пані! сказав. Господиня кохана:

Можливо, у вас і бажання нема,

Але чорно-біла тропа фортеп'яна

Блищить так печально, недвижна й німа,

Нехай оживе, забринить, зарокоче,

Як ложе потоку, як річище слів,

Бо слово не може мовчати, не хоче,

Бодай би поет заніміти волів!

[ ] імпровізація

українська тема не вичерпується поетичними збірками А.Міцкевича. Її легко помітити в „Чатах”, що вийшли в 1827 року з підзаголовком „Українська балада”. Балада була написана під враженням від перебування на Україні.

Українські географічні реалії породили й іншу баладу А.Міцкевича - „Світязь”. Балада А.Міцкевича „Світязь” - один із найемоційніших творів поета. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії, поетизованої митцем у дусі романтизму. Назва балади - реальний географічний об'єкт - озеро Світязь - одне з найпрекрасніших місць України, розташоване у Волинській області. З цим озером пов'язано багато народних легенд, переказів, повір'їв; Новогрудок - містечко, яке нині входить до складу Білорусії, неподалік від якого народився Міцкевич; Плужини - маєток, де проживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Географічні реалії наближають легендарне минуле до дійсності, показують, що життя слов'ян має глибоке коріння в історії.

У композиції балади переплелися різні часи. В експозиції звучить схвильована й емоційна розповідь про озеро Світязь, з яким пов'язано так багато древніх легенд і сказань. Міцкевич - майстер таємничого змісту, що досягається передовсім за рахунок виразного пейзажу-змалювання стихії води, яка вабить своєю таємницею. В описі Світязя поет органічно поєднав казку і реальність, сучасність і таємницю давнини, що загалом властиве для його творчого стилю. Згадка про нечисту силу, про бенкети сатани, характерна для поетики романтизму, ще більше посилює напруження, викликаючи почуття жаху, яким так майстерно оперували романтики. У баладі вже традиційно з'являється химера - жінка, яку витягли з озера і яка, підвівшися з хвилі, розповіла про давнє минуле.

Далі розповідь зосереджується на історичних подіях і на образі головної героїні - дочки князя Тугана. Під загрозою навали з Русі князь Туган був змушений зібрати військо і вирушити на допомогу Мендогу (князю Литви, який правив у ХІІІ ст. і об'єднав литовські племена). Але мешканці Туганової держави залишалися без оборони, що надзвичайно хвилювало князя. У діалозі князя зі своєю дочкою, що насичений народнопісенними стилістичними засобами, розкривається конфлікт між обов'язком воїна і любов'ю до народу, який вирішує княжна, кажучи батькові, щоб він йшов „помогти Батьківщині”, а мешканець Туганової держави захистить Бог. Введення в структуру тексту чудесного знамення - появи ангела, який начебто вночі з'явився княжні, свідчить про відкриту авторську позицію. Тут виявляється концептуальне сприймання поетом історії в міфічних категоріях, у пошуку глибокого „провіденційного” сенсу. Є.Нахлік приводить слова польської дослідниці М.Цеслі-Коритовської з цього приводу: „Він схилявся до переконання про теологічний характер історії, про те, що в ній реалізується Божий план, існування і сенс якого народ усвідомлює собі власне через міфічний переказ <…>. На переконання Міцкевича, міф вічний, адже історія безупинно реалізує і підтверджує міфічний взірець і є сценою дальших виявів. Як і більшість романтиків, Міцкевич вірив, що народ - особливий посередник Божого одкровення” [ ; 202].

Ліричний монолог княжни розкриває всю гаму складних людських емоцій - і тривогу, і любов до народу, і мужнє прийняття своєї долі, і жах перед можливим полоном:

„Боже, - гукнула я, - боже!

Як не втекти нам від лютої кари,

Нас захисти перед нею,

Громом убий із високої хмари

Чи заховай під землею!”

Вона до кінця впевнена у правоті своїх дій, бо її вчинками керують вищі поняття - воля і Бог, які поет ставить на один щабель.

Кульмінаційним моментом твору є показ облоги замку Тугана. Оточені з різних боків військом з Русі люди шукають виходу з тяжкого становища. І тут їм на допомогу знову приходить Бог, до якого з палкою молитвою звернулась княжна. Озеро Світязь розступилося перед мешканцями Туганової держави, врятувавши їх від поневолення. У даному випадку смерть трактується як порятунок від неволі. За фольклорною традицією відбувається перетворення: дівчата й жінки перетворилися на білі лілії, цар-зілля. Думка про відродження народу звучить і в розгадуванні таємниці: пан, рибалки, сам поет - нащадки славного роду.

Із народнопісенною традицією баладу зближує використання традиційних образів-символів: вода - символ очищення від гріхів, смерті й поховання, життя і воскресіння із мертвих (згадаймо „мертву” і „живу” воду у народних казках), образ жінки, що раптово з'являється із синіх хвиль, лілія - символ чистоти, непорочної краси; зілля - символ смерті й відродження, магічного впливу на людину, її долю. Через багато років, коли неперевершений співець Польщі вже викладатиме в паризькому Колеж де Франс, тема України знайде своє відображення і в „Лекціях слов'янських літератур”. Це своєрідний літературний дискурс про історичне минуле України, її пісні та думи, що рясніє такими подробицями, що можуть бути адекватно оціненими в контексті романтизму та „української школи” в польському романтизм: „Між державами монголів і турків, між Росією і Польщею лежить край безмежний, надзвичайно цікавий для історії і літератури. Від нижнього Дунаю, майже від міста , Бэлграда, тягнеться він з одного боку вздовж Карпат, з другого - понад Чорним морем за Дніпро і Дон аж до Кавказу. Ця велика місцевість носить назву України...

Українські простори є столицею ліричної поезії, звідки пісні невідомих поетів поширювалися часто на цілу Слов'янщину. Козак, сидячи біля своєї землянки або в курені з очерету і слухаючи мовчки, як кінь його, пасучись неподалік, жує траву, кидає погляд на зелені степи і думає, і марить про бої, що тут відбулися. Пісня, яка у нього виливається з грудей, стає втіленням народного чуття: усюди сприйнята з запалом, вона переходить із покоління в покоління. Дунай, священна ріка слов'ян, завжди відіграє помітну роль у тих піснях... На тій ниві, за словами давнього пророка, кінськими копитами збиті, тілами полеглих устеленій, кістками їх засіяній, а дрібним дощем теплої крові зрошеній, буйно запанував смуток. Смуток і туга - головна ознака тих околиць...” [ ; 54] .

Глибоке розуміння української душі, яка виливається у фольклорі глибоким смутком поріднює сприймання Міцкевича з Ю.Словацьким, який у незакінченій повісті „Король Лядави” дав характеристику народної пісні: „Народне письменство, йдучи за духом часу, почало відшукувати ті звуки розпачу і суму, які були колись властивістю пісень українського народу, тих запорізьких козаків, які так прославилися війнами проти турків, які воювали часом навіть з Польщею. Їх пісні, в яких сльози переплелись із наріканнями, розлягаються над сумними берегами Дону.

Поезія тих народів у нашому письменстві замінює місце пісень трубадурів, які славились у Франції, і міннезінгерів у Німеччині; вони будуть покладені в основу літератури майбутнього” .

Сказане, звичайно, збуджує думки про споріднене сприймання української душі, українського фольклору, який став основою „української школи” в польському романтизмові. Але наразі виходитимемо з того, що великим і безсмертним робили Міцкевича передусім його поезії, які правили за взірець митцям різних країн, в тому числі й України.

Неабияке враження справило знайомство з Міцкевичем та його творчістю на П.П.Гулака-Артемовського.

Відомості про стосунки П.Гулака-Артемовського і А.Міцкевича під час його перебування у Харкові подає у своїй статті І.Я.Айзеншток.

Використовуючи фольклорний матеріал у ранніх баладах Міцкевич їх сюжети та образи пропускав крізь світосприйняття поета-романтика; використовувана ним народна лексика, художні засоби народної поезії вкраплені у стилістичну картину традиційної романтичної балади. Оповідачем у ній завжди виступає сам автор - то романтично піднесений, то скептично іронічний у своєму ставленні до матеріалу; поет ніби стоїть над своїм матеріалом, розпоряджаючись ним за власною поетичною фантазією, інколи навіть виступаючи в очевидну суперечність з фольклорним сюжетом та його оформленням.

Таку суперечність бачить І.Я.Айзеншток у баладі „Пані Твардовські”. „Фольклорний сюжет оформлений у нього майже виключно засобами тогочасної літературної мови, з дуже незначною домішкою першонародної лексики та майже без використання художніх засобів народної поезії [ ; 52].

Цього не міг не помітити П.Гулак-Артемовський, який був чудовим знавцем фольклору як українського, так і польського.

Український письменник здійснив творчу переробку балади А.Міцкевича. Українська переробка балади вдвоє переважає обсягом польський оригінал: ста двадцяти чотирьом рядками „Пані Твардовської” Міцкевича відповідають двісті вісім рядків переробки Гулака-Артемовського. Зіставлення польського та українського текстів, яке здійснює автор статті, доводить, що таке збільшення обсягу викликане значним розширенням і конкретнішим зображенням окремих побутових подробиць. Так, після першої строфи в українській переробці йдуть ще дві, де розвинуто картину нестримних веселощів у корчмі:

Ріжуть скрипки і бандури,

Хлопці, піт аж ллється з шкури,

Коло їх гарцюють.

Бряжчать чарки, люльки шкварчать,

Шумує горілка;

Стук, гармидер, свистять, кричать,

Голосить сопілка

Події, зображені в баладі Міцкевича значно обросли портретними характеристиками, побутовими подробицями, деталями, які відсутні в баладі Міцкевича. Крім того, Гулак-Артемовський додав і нові подробиці на основі народних переказів про пана Твардовського. Так з'явилася в українській переробці згадка про зграю птахів, що злетілися на дах корчми, в якій відбувався останній торг Твардовського з дияволом (про це, зокрема, згадували народні перекази, поширені на Правобережжі, де їх легко міг почути український поет [ ; 53] .

Значно розширеним, порівняно з польським оригіналом, виявився в українській переробці кінець балади: п'яти заключним чотиривіршам Міцкевича відповідають аж чотири строфи - своєрідне навчання Твардовського з нагоди втечі чорта, не пов'язане безпосередньо з сюжетом балади й засноване на поширених фольклорних уявленнях про те, що „баба сильніша від чорта”. Проте, Гулаку-Артемовському, таке закінчення могло здаватися необхідним для чіткого жанрового визначення переробленої ним балади, для наближення її до звичайного Гулакові-Артемовському жанру аполога. Балади А.Міцкевича справили велике враження на Т.Шевченка, який під впливом балад „Втеча”, „Рибка” і „Світязь” написав оригінальні твори „Тополя”, „Русалка” і „Лелія”. Це доказують літературознавці Третяк, Колесса на основі компаративістичного аналізу. Свої докази вони намагалися підкріпити наявністю багатьох спільних фру, мотивів і зворотів у баладах обох поетів. Так, наприклад, вплив балади Міцкевича „Втеча” на „Тополю” Шевченка О.Колесса доводив тим, що в обох творах є „подібні” вирази, як: „Він воює, рік минув, його нема, загинув, може” - у Міцкевича; „Пішов - та й загинув ... Минає рік, минає другий - козака немає” - у Шевченка” [ ; 73-74]. В баладі „Русалка” Третяк вбачає вплив „Рибки” Міцкевича, доводячи його „спільністю деяких картин пейзажу.

Г.Вервес, заперечуючи доводи обох дослідників, стверджує, що заперечити запозичення мотивів не важко, „оскільки майже до всіх балад Шевченка можна знайти численні фольклорні джерела і аналогії в оригінальній творчості українського поета, нарешті - що головне - в гущі самого життя, в соціальній дійсності, сучасником якої був Шевченко. До того ж балади Шевченка, в котрих компаративісти вбачали вплив Міцкевича, докорінно відмінні і своєю сюжетною основою, і своїм стилем, і способом передачі фантастичного” [ ; 90].

Балада „Втеча” А.Міцкевича побудована на основі народної легенди, широко відомої в усіх слов'янських народів. Це легенда про виклик дівчиною за допомогою чаклунства свого коханого з могили і про фатальний кінець його появи; прибувши, він забирає з собою в могилу дівчину.

З'явлення химери Т.Бовсунівська пояснює тим, що в романтичній літературі вона є уособленням душевного дисонансу. „Вона позбавлена логічної мотивації і вільна у своєму формовиявленні, бо залежить лише від напряму мислення, від духовної орієнтації особистості, в уяві якої народжується. Перетворення химери веде до самоутвердження особистості” [ ; 48].

Як відзначає дослідниця, „часто химери з'являлись через відчуття національної пригніченості, як це ми маємо в романтизмі польському, сербському, українському” [ ; 48] .

Найбільш близькими до народної поетики дива, зазначає далі дослідниця, є романтичні балади, в яких химера утримується як жанрова ознака. В баладах Міцкевича частими є епізоди з оживленими мерцями, які жадають помсти („Світезянка”, „Лілеї”). Усталеною передумовою майбутнього повернення душі з потойбіччя є у кожному випадку невгамовна образа чи несправедливість. Наприклад, зганьблена паном дівка топиться й повертається вже рибкою до своєї дитини (балада „Рибка”). Для слов'янських балад характерне намагання героїв повернутись з потойбіччя для звершення якоїсь вагомої справи, в той час як для західноєвропейських баладних форм більш притаманна у цьому випадку мотивація нового плану життя, яка не завжди містить помсту.

За висловом дослідниці, подібність у сюжетах пояснюється скоріше як жанрова ознака слов'янських романтичних балад, яка базується на спільних фольклорних мотивах. В основі Шевченкової „Тополі” лежать численні народні пісні про важку долю жінки і перетворення її в тополю, а також дівчину, яка, марно чекаючи козака з походу, звертається до ворожки, щоб за допомогою чаклунки викликати його до себе.

Фольклорні джерела були основою написання балад „Русалка” Т.Шевченка і „Рибка” А.Міцкевича. Щодо Шевченкової балади Г.Вервес наводить народну пісню про знищення дитини матір'ю:

Ой в місті Берестечку

Сталася новина,

Молодая Марусенька

Синочка повила,

Повила `го, узяла `го

Попід білі боки,

Ой закинула, закинула

У Дунай глибокий,

Пливи, пливи, дитяточко,

Пливи враз з водою,

Чей же я си погуляю

Ще рік дівонькою

Як доводить науковець, подібностей між баладами Шевченка і Міцкевича дуже мало: „У Шевченка русалкою стає дочка, а у Міцкевича мати; жертвою помсти - в першій баладі виведено матір, а у Міцкевича - ненависне Катрусі подружжя - пана разом з княгинею. В „Русалці” виступає кілька русалок, в „Рибці” - одна; у Шевченка зовсім відсутні деякі постаті, які є в баладі Міцкевича (напр., постать слуги та ін.). Але що є спільного? Виявляється, що в обох баладах „невірним, зрадливим коханком, через котрого скоюється лихо - єсть пан. Він доводить матір до розпуки; супроти него палає жадоба помсти, через пана вона гине”. (О.Колесса). Балада Шевченка була написана уже в 1846 році, тобто набагато пізніше після „Катерини”, „Слепой” і цілого ряду творів, у яких є постаті „панів лукавих”, і постаті матерів-покриток. І невже поет був настільки безпорадним, щоб запозичувати ті постаті в Адама Міцкевича, постаті, відомі йому з дитинства?” [ ; 92].

Так само Г.Вервес заперечує розповсюджену в літературознавстві думку про вплив „Світязя” на „Лілею”. В основі балади польського поета лежить історико-патріотична тема, у Шевченка - тема соціальної нерівності. Мотив перетворення дівчини після смерті в лілею є спільним для фольклорних джерел обох слов'янських народів, а також в романтичній літературі взагалі.

Літературознавець доходить до висновку, що твори Міцкевича і Шевченка - оригінальні і побудовані на молитвах, образах сюжетах фольклору і слов'янські романтичні традиції.

У балдах Шевченка і Міцкевича є справді одна спільна риса, яка вирізняє їх від інших поетів. У ”Втечі” Міцкевича є ряд сюжетних моментів, які зустрічаються в Бюргеровій “Ленорі”, “Світлані” Жуковського і “Наталі” Костомарова. Але в цій баладі звучить найголовніший мотив - мотив соціальної нерівності. Горе дівчини саме тому й велике, що вона бідна, що її силоміць хочуть видати за багатого князя-нелюба. Єдиний порятунок від ненависного шлюбу вона знаходить у чарах, за допомогою яких і викликає милого. Це і є те почуття “пригніченості” про яке пише Т. Бовсунівська , через яке з'являється химера. Цей мотив лежить в основі конфлікту, проникає в усі найфантастичніші ситуації балади: дівчина воліє краще мандрувати у невідому долину, аніж залишитися там, де панує насильство; вона легко погоджується на прохання свого незвичайного супутника викинути геть усі релігійні реліквії, що пов'язували її з тим життям.

В баладі ”Чати” романтична фантастика майже зовсім відсутня. Натомість яскраво виступає життєва правда. Козак Наум виявляє симпатію до бідного закоханого юнака, який все втратив”, і молодої жінки купленої багатієм за гроші:

“Хлопче, годі балакать! Я навчу тебе плакать!

Підіймай-но скоріше гвинтівку,

Глянь чи справна рушниця, порох сип на полицю

І стріляй хоч у себе , хоч в дівку!

Вище! З правого краю! Знай я перший стріляю.

Першим в лоб хай дістане той злодій...”

Смерть, що є результатом соціальної нерівності, кривда, як наслідок соціальної несправедливості. Ця риса виявляється не тільки у “Лілеї” та “Русалці”, але й у ранніх баладах, зокрема в “Причинній”, “Тополі” та “Утопленій”: У “Причинній” дівчина страждає від розлуки з милим. Трагізм її становища підсилюється тим , що вона „одна, як та пташка в далекім краю”. Причина її загибелі - в жахливій дійсності, в якій дівчина не знаходить захисту; кінчає самогубством і козак. Це балада за сюжетом і мотивами більше схожа із твором Ю.Словацького “Українська думка”, джерелом якого була українська народнопісенна творчість, ще раз підтверджує думку Г. Вервеса не стільки про вплив творів Міцкевича на Шевченка, скільки про використання фольклорних джерел.

Жанр балади Міцкевича використовувався для постановки естетичних проблем. Балади “Романтичність” - це своєрідний маніфест романтичної школи в польській літературі. За традицією, тут теж присутня розмова з померлими і його виклик з потойбічного світу:

“Ти? Серед ночі! О мій Ясеньку!

Любиш мене і в могилі?

Йди ж бо, іди помаленьку -

Мачусі ми немилі - ...”

Полеміка розгортається довкола появи химери - померлого закоханого Яся, душа якого не може покинути кохану і щоночі до неї приходить. Дівчині після смерті світ немилий, вона “не любить світу”:

До мене люди - як звірі.

Регочуть, коли я плачу.

Кажуть я - не ймуть віри,

Я бачу - вони не бачать

У полеміку дівчини і людей, які не розуміють її, бо не чують і не бачать того, що чує і бачить її любляче серце. Це своєрідна полеміка поета-романтика із своїми опонентами, які не „чують”, і “не бачать”, і “не вірять”:

“... Вигадує духів простолюд, п'яниці -

Недоумки враз зліплять їм духа.

Верзе вона груші на вербах, дурниці,

А ви й розвісили вуха”.

Ліричний герой відповідає на це словами, що становлять суть романтичного мистецтва, де людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць, які не піддаються раціональному осмисленню, возвеличення творчої уяви, фантастики, міфу; віра в магічну, чарівну силу кохання тощо:

“Дівчина чує, - кажу йому в тиші, -

А люд має віру глибоку.

Віра й чуття промовляють сильніше,

Ніж мудре скельце і око

Деякі балади А.Міцкевича, на думку дослідників, своїми мотивами і ситуаціями дуже близькі до українського фольклору, тим Г.Вервес вказує , що українська казка із другої частини “Записок Южной Руси за 1857 р. дуже нагадує сюжет балади „Рибка”. Крім надзвичайної близькості фабул дослідник помічає аналогії і в художніх прийомах. „Подібно до казки у Міцкевича від розповіді про тяжку долю дівчини підсилюється плачем дитини. “От тая дитина все плаче” - в казці. “Та крізь той галас плач дитини чути в лісі” - в баладі. Як в казці, так і в балді хлопець-слуга приносить думку туди, де зганьблена мати там погодує її, ставши знову людиною. Характерно, що на виклик слуги в обох творах вона відповідає надзвичайно подібними словами, крім текстуальної, ці місця мають і ритміко-інтонаційну подібність. У казці:

Біжу, біжу, мій синочку!

Пісок очі забиває,

Очерет ніжки підкошує,

Бистра вода не пускає.

В баладі:

„Tu jestem, wrzece, u spodu, -

Cichy my gtos odpowiada:

Tutaj dzie cata odef chtodu,

A iwiz mi oczki wyjada…”

У своїх творах польський поет використовував українську народнопоетичну творчість, про що свідчать цілі вставки з народних пісень, наприклад в “Курганку Марилі”, а особливо в другій частині “Поминок”.

“Геніальну спробу дати аналіз романтичної психології, романтичного світобачення дав Міцкевич у віленсько-ковенських “Дзядах”. Виступаючи проти вульгарного містицизму, він утверджує роль творчої уяви, фантастики, містичного прозріння у створенні художнього образу” [ ; 72].

Над поемою “Дзяди” Міцкевич працював упродовж багатьох років. Цей твір міцно пов'язаний із фольклорними традиціями і сягає своїм корінням правитоків народної творчості. На це вказує сам Міцкевич у короткій передмові, що нею відкривається друга частина поеми: “Дзяди. Це назва урочистого обряду, що його й досі народ справляє в багатьох повітах Литви, Прусії та Курляндії, вшановуючи пам'ять про дідів чи взагалі померлих предків. Цей обряд, що зародився ще за поганських часів, називається “Козлячою учтою”, на якій верховодить Козляр, Гусляр - себто віщун, одночасно жрець і поет”... Люди гадають, що потравами напоями й співом вони приносять полегкість душам у чистилищі.

Така зворушлива мета святкування, глуха місцина, нічний час, химерні обряди багато говорили моїй уяві; я слухав казки, оповідки та пісні про повернення небіжчиків із проханнями й пересторогами. „В усіх цих химерних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певні повчання, виражені по-народному щиро.

Нинішня поема окреслює все в подібному дусі, обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, а часом і дослівно взяті із неї” [ ; 130].

У своїй монографічній праці “Адам Міцкевич: життя і творчість” Т.Вервес називає цю поему “Дзяди”, хоч в українській перекладацькій та літературознавчій практиці за цим твором утворилась назва “Поминки”. Міцкевичеві “Дзяди” - це поліфонічна лірико-драматична поема з виразними ознаками епопеї. Вона залишається незавершеною. Проте окремі її частини сприймаються як викінчені художні твори, що глибинно пов'язані між собою. Фрагментарної залишилась тільки перша частина, написання якої дослідники відносять до межі 1822-1823 років. Друга і четверта частини, що їх називають литовськими або віленсько-ковенськими “Дзядами”, написані дещо раніше, в часи, коли Міцкевич, закінчивши Віленський університет, вчителював у Ковно. “Дзяди” з особливою переконливістю показали, що на літературних обріях з'явився самобутній романтик, чия творча уява жодною мірою не вклалася в канони класицизму, характерні для тогочасної польської літератури. Та вже в цих ранніх “Дзядах”, на думку багатьох дослідників (Г.Вервес, В.Гуменюк та ін.), романтична піднесеність і фантазія несподівано узгоджувалися з суворою правдою життя. Це засвідчили соціально окреслені картини другої частини. А у четвертій частині збурена емоційність зраненого кохання примножена осмисленням суспільного підґрунтя ліричної драми.

Через десятиліття (1832 р.) з'явилися дрезденські “Дзяди” - третя частина, в якій творчий геній розкрився в усій своїй повноті. Це був безпосередній відгук поета на польське повстання 1830-1831 років та на його придушення царизмом. Міцкевич, якому не довелося взяти участі в повстанні, зосередив свою увагу на картинах винищення паростків національно-визвольних змагань, що з'явилися, зокрема, в студентському середовищі, до якого свого часу належав і сам поет. Але сила художнього узагальнення дала змогу кинути виклик не лише самодержавній сваволі, що спалахнула в час написання твору з новою силою, а й тиранії майбутніх часів. Тут, можливо, виявився досвід власного ув'язнення, заслання, еміграції, і знайомства з учасниками російського декабристського руху і драматичне передчуття дальших неминучих суспільних змін.

Провідна сюжетна лінія третьої частини, витончено психологічна і водночас гостро публіцистична, позначено мінливою емоційною гамою - від зворушливого співчуття до їдкого сарказму. Йдеться тут і про осягнення вічної тайни буття, боротьби добра і зла; про пристрасне усвідомлення божественного призначення митця-пророка.

Славу митця-пророка здобув сам А.Міцкевич, неодноразово передбачивши революційний переворот у Франції. Слава пророка серед емігрантів укріпилася, коли у посланні “До матері Польщі” (нап. у липні 1830 р.) поет, охоплений трагічними передчуттями, кинув у вічі рідному народові якраз на передодні Листопадового повстання гірке, жахливе у своїй правдивості пророцтво про його майбутню поразку, криваву розправу з його учасниками, настання довгої епохи підпільної боротьби, арешти, ув'язнення і страти. Є.Нахлік зауважує: “Міцкевич пророкував здійснення не тільки того, що хотів передбачити, тобто хотів, аби воно збулося, а й того, чого аж ніяк не бажав, але що мимоволі відкривалося його прозорливому “другому зору ”[ ; 24].

У “Дзядах” окреслюються погляди Міцкевича на панщину, які займали у його творчій концепції другорядне місце. Як зауважив В.Вайнтрауб, “Романтизм пробудив у ньому також інтерес до простих людей, до фольклору. Та це були зацікавлення не літературні, а суспільно політичні” [ ; 71]. Елементи творчої концепції виявляли себе в баладах (зображенні бідної жінки, дівчини-сироти і пана). Одна із сцен другої частини “Дядів”, „ставить питання в категоріях моральних, а не політичних. У цій частині йдеться про те, як душу злого поміщика переслідують душі підданих, яких він утискував і над якими знущався . “Єдиний висновок, що його можемо висувати з тієї сцени, полягає у тому, що пани повинні добре обходитися зі своїми підданими. Натомість абсолютно нема даних, які б давали змогу бачити в цій сцені напад на суспільну систему, в якій існують поміщики і панщанні селяни.” [ ; 71]. Подібний підхід - моральне вдосконалення відносин між поміщиками і кріпаками - обстоювали у 1820-1830-х рр. й українські письменники Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка. У 1840 роках Шевченко, Куліш і Костомаров ставили за мету знищення кріпацтва (ця мета поставлена у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства).

По поразці повстання 1830-1831 рр. польське Демократичне товариство в еміграції зрозуміло, що вибори можливо тільки з участю у боротьбі якнайширших мас, а для того, щоб підняти селян на повстання, треба обіцяти їм проведення демократичних реформ, передусім знесення панщини. Для Міцкевича, однак, важливішою була віра в містичні чинники, ніж конкретні політичні розрахунки. Міцкевич водному з листів „радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні й безсенсовні”. Усе-таки “Pan Tadeusz (1834) закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправнення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни тішаться знесенням панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення їх і наділення землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних і рівних співгромадян - краян ..” [ ; 71]. Досягненням соціальної та національної консолідації на демократичних засадах було й Шевченковим ідеалом: у “Гайдамаках” він зазначив, що в боротьбі за національне і соціальне визволення “Убогий, багатий / Поєднались”, “Просте козацтво й старшина / На певне діло налетіли” [ ; 871], до суспільної згоди серед українства закликав у посланні “І мертвим, і живим...”, а в першій редакції “Відьми радив „незнайомому братові”: „Шукай собі брата в палатах і в хаті” [ ; 19]. Пафос національно-визвольних змагань є серцевиною “Дзядів” А.Міцкевича, але твір не обмежується ним. Г.Вервес відзначає: „По силі змальовування трагедії народу, позбавленого самостійного державного існування, поема ця не має нічого рівного в світовій літературі” [ ; 103]. “Ці картини, - наводить, тут же дослідник висловлювання Жорж Санд, - такі, яких ні Байрон, ні Гете, ні Данте не могли б зобразити... Жодний голос не піднявся з подібною силою, щоб оспівати такий важливий предмет, яким є падіння народу” [ ; 109].

У поетичній творчості Шевченка образи і мотиви А.Міцкевича мають особливе значення. Романтичний образ поета-пророка, речника народу, який у творчості Міцкевича найвиразніше постає саме в третій частині “Дядів”, є одним з домінантних у Шевченковому “Кобзарі”. Не важко простежити відчутну в обох поетів закоріненість цього образу в національній фольклорній традиції, а також у романтичній творчості, зокрема поетів романтичного напрямку в польській літературі (образ Вернигори є у Виспянського в драмі “Весілля”, а також у Ю.Словацького у поемі “Беньовський” та “Срібний сон Саломеї”) “Вернигора” М.Чайковського, “Канівський замок” С.Гощинського і в українських поетів-романтиків Метлинського, Костомарова та ін.

Про фольклорну закоріненість образів обох поетів писав І.Франко, знаходячи певні ідейні і емоційні паралелі між “Імпровізацією” з “Дзядів” і Шевченковим “Перебендею” . І.Франко, кажучи також про деякій відгомін Міцкевичевих мотивів у баладах українського поета, відзначає посилення цього відгомону в історичних поемах. [ ; 256-257].

Чимало дослідників (М.Дашкевич, О.Третек, М.Якубець ), говорячи про поему “Гайдамаки”, підкреслюють її зв'язок з твором Міцкевича, що знаходить своє вираження у романтичній актуалізації історичних подій, поетичному воскресінні образів предків.

Про виплив творчості і особистості Міцкевича на Шевченкову поезію писали і сперечалися багато українських і польських дослідників: М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, О.Огоновський, О.Третяк, О.Колесса, В.Щурат, Б.Лепкий, С.Смаль-Стоцький, М.Зеров, П.Зайцев, М.Рильський, М.Якубець, Г.Вервес, С.Козак, Я.Дзира, І.Гуменюк та інші. Суть дискусії полягає у тому, наскільки значним був цей незаперечний ідейно-художній вилив, сліди якого, як вже відзначалося, помітні у баладах. Дослідники задумалися над питанням чи є подібності між другою частиною “Дядів” і разючі подібності між третьою частиною і додатком до неї між поемами “Сон” та “Великий льох” - наслідком Шевченкових запозичень і ремінісценцій, творчого освоєння спадщини А.Міцкевича чи переважно типологічними збігами? Більшість дослідників схиляються до того, що маємо справу із перши, і з другим, і з третім, і що творчість польського поета відігравало роль своєрідного збудника, каталізатора поетичної фантазії Шевченка, літературної опори його поетичних побудов, світосприймання (зокрема, кордоцентризму), політико-філософських шукань і тираноборчої патетики [ ; 98].

Дослідники стверджують, що вступ прислужиться для політичної сатири й антиімперської тенденції у “Сні” та “Великому льосі”, імпровізація зпохопила Шевченка до богоборчих настроїв у комедії “Сон” та інших.

“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка й “Дзяди” А.Міцкевича (особливо розділи “Перегляд війська” мають до того ж іще виразне антимілітаристичне та антиколоніальне спрямування).

Типологічна спорідненість цих творів пояснюється близькістю типів поетичного мислення авторів як носіїв демократичної ідеї, й ідентичністю об'єктів їх сатиричного викриття.

Велика площа, Кажуть,

То - цькувальня,

На лови цар готує там собак...

З цими рядками А.Міцкевича перегукуються рядки Шевченкового “Кавказу”:

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшка-царям

Слава.

Імперія в трактуванні обох поетів - псарня, де собака вартісніша за людину, а в людини переважають звірячі, хижацькі інстинкти. Ще у паризьких лекціях Міцкевич твердив, що царська Росія утілює сатанинську ідею величі замість ідеї свободи. Але ця ідея величі, яка базується на “кривавих скрижалях” історії інших народів. У Шевченка ця думка висловлена з більшою гостротою сарказму.

Тематична близькість та ідейна співзвучність виявляється і в описах Петербурга, зображенні пам'ятника Петру I, показі солдатської муштри.

А.Міцкевич порівнює сіру солдатську масу з огірками „на грядці під листками, з хробаками”, наголошуючи цими іронічними порівняннями на втраті індивідуальності, власної особистості. Далі поет вказує, що добрий кінь ціниться більше, ніж солдат, ніж людина:

Один гвардійський добри кінь

Має ціну, як добрі три солдати,

А офіцерський кін - кажи: амінь -

Бо за такого вже належить дати

Музику чи поета...

Кінь дорожчий за музику чи поета - ось вона, здавалось би, спокійно проголошена істина, але за цим спокоєм - внутрішня іронічність, гнів автора, що говорить про знецінення людей в колоніальній підпільній країні. Знецінюється не тільки солдат, але й оточення царя генералами.

Всі світяться, але не власним світлом,

З очей царя проміння йде на них.

Всі генерали - хробачки, що літом

Вночі поблискують на пнях старих.

Як ласки царської тепло скінчиться,

Втрачає блиск нужденна хробачня,

Живе, в болоті темнім копошиться,

Являє гидь свою при світлі дня.

Образна система, метафоричні, стилістичні засоби сатиричного зображення типологічно подібні.

Якщо Міцкевич так часто, характеризуючи солдафонство, вдається до порівнянь із тваринним світом, то в Шевченка поряд із такими порівняннями іде ще й трагічно-іронічний епітет, що вказує на повну втрату свободи особистості:

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті,

І кайданами окуті,

Муштруються...

І Шевченко і Міцкевич таврують безмежний деспотизм, абсолютну владу царя-солдафона, його обмеженість:

Мундир військовий -

То є царська шкіра,

Солдатом цар росте, живе, гниє, -

пише А.Міцкевич. А Шевченко у поемі “Сон” у саркастичному дусі змальовує царське подружжя, яке навіть під час балу веде мову

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

Взаємини царя з підлеглими в “Дзядах” вписані в тому ж дусі, що й Шевченкова „картина генерального мордобитія” у поемі “Сон”. Як справедливо помічає Д.Павличко, „наказ, що йде від Царя” з рота в рот - аж до останнього сержанта”, нагадує ляпас що також іде від царя по лицях та пузах верховного чиновництва Росії в поемі “Сон”. Цим не хочу я сказати, що тут відбулось якесь запозичення, ні, це просто матеріал зображення підказував обом геніям подібні метафори " [ ; 181]. Гнів Міцкевича більш внутрішній, його картини царської сваволі більш відповідні формам реального життя. Шевченко ж творить фарсову, навіть фантасмагоричну картину, аби ще гостріше відтворити безглуздість самодержавної системи, її разючу невідповідність нормам людського буття.

У творчості і польського і українського поета, як уже мовилося вище, співзвучні мотиви викриття загарбницької колоніальної політики царизму. У Міцкевича у “Дзядах”:

...цар підгострює ножі,

Щоб розпанахати Європи тіло,

Розсунути російські рубежі...

То тут, то там творити різанину,

Загарбувати землі без упину

Чужинних на довколишніх держав...

Спостерігаємо типологічну спорідненість мотивів А.Міцкевича із узагальнюючого характеристикою Шевченком царської політики в поемі “Сон”:

Той неситим оком -

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину

Той же сарказм, іронія, звучить у рядках Шевченкової поеми, коли він описує пам'ятник Петра І:

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати

А.Міцкевич у своїй поемі суголосний Шевченковому баченню самодержавної “сатанинської” величі царської влади. Міцкевич пише, що Петро для того, щоб побудувати столицю, -

В сипкі піски й болотяні грязюки

Велів палів сто тисяч вігнати,

І тіл людських сто тисяч утоптати.

Потім на тих палях і тих тілах

Грунт заснувавши, інші покоління

Виряг до тачок, возів та кораблів

Петербург

У Шевченка:

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями,

Поставив столицю

На їх трупах катованих! -

Не замовчали поети напис на плиті монумента Петрові І,:

Тут першому цареві будувала

Цариця пам'ятник, -

наголошує польський поет устами Пушкіна. Шевченко цей напис подає з історичним коментарем стосовно України:

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому - вторая

Таки диво наставила.

Тапер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! Людоїди!

Про Петербург, як місто “на багнищі” з тінями українських мучеників, на їх кістках напише пізніше Є.Маланюк, мовні інтонації якого близькі і до поезії Т.Шевченка:

В нещасний час, “на зло Європі”,

Вам божевільний деміург

Створив кубло гнилих утопій,

З туману й крові Петербург.

Твір Міцкевича закінчується сумним акордом - “До приятелів росіян”, в якому, після гострої сатири самодержавної влади, прославляє декабристів і оплакує їх долю разом з долею польських борців за визволення. А.Міцкевич з глибоким співчуттям і вдячністю звертається до „приятелів-росіян” - декабристів, з якими він познайомився перебуваючи у Петербурзі:

Чи я вам згадуюсь? Мені ж ви досі славні,

В думках про смерть братів, заслання і суди

Й ви, не чужинці ви в думках тих -

рівноправні,

Ви в спогадах моїх і в мареннях завжди.

Зіставляючи твори Т.Шевченка та А.Міцкевича Є.Маланюк зауважує: “Характеристично, що в обох поетів у петербурзьких віршах бринить зовсім інша, аніж у росіян нота - нота іронії, погорди, зневажливости. У Шевченка навіть сарказм і карикатуризація, хоч його козацький темперамент не завши витримує в цьому стилі до кінця і він звичайно перериває вірш нестримним прокльоном. У Міцкевича навіть і ненависть, і Гротеск мають монументальний характер” [ ; 379].

“Дзяди” Міцкевича - це драма, яка написана під враженням поразки Листопадового повстання Польщі. Тому основна фабула драми пов'язана ідейно, тематично, емоційно з переслідуванням філоманів. Так виникає тема Сибіру, як “політичного пекла”, куди заслали юнаків за те, що вони кинули виклик демократизмові. Візія заслання юнаків передувала візії Польщі як розп'ятого Христа і була її поясненням. Весь польський народ виступав у ролі Месії, що надавало сенсу його стражданням.

Через категорію невинності патріотична жертва наближається до жертви Христова. “Драматичність символу Сибіру в очах патріотів виникла з абсурдності жорстоких покарань за фактично не існуючі провини. Це, власне, робило засланців в очах громади мучениками. В поемі Шевченка “Юродивий” міститься згадка про “невольників святих”, яких „сотнями в кайданах гнали в Сибір”. У поемі „Неофіти”, побудованій на аналогіях російської та давньоримської деспотії, навмисна “помилка” у називані Скіфії Сибіром викликала ілюзії з царською політикою репресій і гонінь. Невинність борців за волю підкреслювалася авторським осудом винесеного вироку (кількаразове повторення питання “за що?”:) та проголошення їм. слави:

Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам душі святиє !

Вовіки - віки похвала !

В основу поеми “Чернець” покладено історію Семена Палія, провідника національно-визвольної війни українців XVII-XVIII ст. Побоюючись зростання популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив його перед Петром І у зносинах з польськими гетьманами та в антиросійських намірах, внаслідок чого героя було заслано до Сибіру. Мотив каторги у творі символізував приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості:

... Бий поклони!

І плють старечу усмиряй.

Святе писаніє читай,

Читай ,читай та слухай дзвона,

А серцеві не потурай,

Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило...

Завершується “Перегляд війська” А Міцкевича рядками в яких поет з болісним ліризмом говорить про долю слов'янського світу, уярмленого царизмом:

О бідний чоловіче! Слов'янине,

Так жаль мені тебе, але серце гине,

Сльоза тяжка з мойого ока плине

Народе бідний! Жаль твоєї долі,

Твій героїзм - то героїзм неволі.

Одвертий проклін царизмові і ця лірична тужлива кінцівка, в якій - біль, викликаний лихом, яке приносить царизм, звучить особливо виразно, виділяючись у поемі на фоні однотонної мелодії. І знову спостерігаємо типологічну спорідненість Міцкевича і Шевченка, коли вони саме в кінці творів звертаються з інтимно задушевним, сповненим позитивного пафосу словом до народу (у Міцкевича) і до України у поемі:

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких темницях

Заглушені ! ... Плач Украйно!

Бездітна вдовице!

Німецький романтик Г.Гейне у передмові до „Німеччини” мріяв про той час, “коли ми знищимо догідливість аж до останнього притулку - небес, коли ми Бога, який живе на землі в людині, врятуємо його від його приниження, коли ми станемо визволителями бога (коли ми зметемо злидні з лиця всієї землі), коли ми поновимо гідність бідного, знедоленого народу і осміяного генія, і збезчещену красу...” [ ; 23 ] У Міцкевича і у Шевченка вчуваємо і трагедійність і відверту революційну пристрасть. Дискус мучеництва у творах А.Міцкевича, польських романтиків і в українській літературі.

Типологічна спорідненість поем Шевченка і польських романтиків виявляється в образній близькості картин їхнього емоційно-смислового звучання. У “Сні”, в картині Сибіру, кільки разів проходить образ кайданів, у які „залиті” „живі люди”:

Заворушилась пустиня

Мов з тісної домовини

На той останній страшний суд

Мертвці за правдою встають

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Сакралізація мук вигнання сягає апогею у поемі Шевченка. Серед тих, хто страждає у пеклі Сибіру, Голгофи, зустрічаємо збірний образ мучеників за волю:

В кайдани убрані

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолодне!

Як зазначається в коментарях до поеми, „цар волі” - це „уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, перед усім декабристам, що їх Шевченко глибоко шанував як „первых русских благовестителей свободы” [ ; 703]. Образ „царя, штемпом увінчаного”, що з'являється в поемі, асоціюється з біблійним образом Христа, увінчаного терновим вінцем. Улюбленими постатями романтиків були Христос і Прометей, як і втілювали найвищу жертовність заради людського добра, добровільно прирікаючи себе на найбільші муки та самотність.

Міфотворча паралель між муками і воскресінням Христа і польського народу, позбавленого державності виявляє себе у творчості А.Міцкевича, який уподібнював поділену загарбниками Польщу із розп'ятим Христом, який невинно страждає за гріхи людства і їх спокутує. У вірші „До матері-польки” читаємо:

Спаситель наш, в невинності дитинній,

Голубив хрест і був на нім розп'ятий...

О мати - полько! Й ти подбай ще нині

Про іграшки підхожі для хлоп'яти.

Сакралізація майбутніх мук сина Польщі звучить у наступних рядках вірша, у яких смисловими домінантами є слова „плаха”, „петля”, „пута”, „бій”, „хрест”, „кров”, „свобода”:

Окуй у пута змалку бідолаху,

Впряжи його у тачку із землею,

Щоб він не зблід, ступаючи на плаху,

Щоб він не червонів перед петлею.

Не піде син із рицарством до бою,

Щоб водрузить Христа в Єрусалимі,

Не скропить волі кровію живою,

Як воїни свободи невтомні.

Поет бачив долю борця за визволення Польщі як страждання, але смерть його, жертва не буде жертвою Христа, яка веде до воскресіння:

О мати - полько! Горе йому буде!

Молись за нього... Глянь, он Скорбна мати:

Розкраяні мечами в неї груди,

Й тобі судилось муку цю прийняти

Хай дійдуть згоди нації й держави,

На землю злине миру благостиня,

А твого сина жде борня без слави

І мученицька смерть - без воскресіння.

Романтизм не обмежувався просто аналогією патріотів. Вони повинні були пройти через приниження, зраду, забуття, пізнавши безліч страждань. Лише тоді вони перетворювалися на „справжніх всесвітніх героїв”, „учнів Христа”. Страждання політичних в'язнів прирівнюється до мук дантівського пекла, а Сибір - кола цього політичного пекла. Польська дослідниця Зоф'я Трояновичова зазначала, що „жоден із творів світової літератури не був таким плідним для вираження сибірських переживань, як “Божественна комедія” - її використовували декабристи, повними жменями черпали з неї автори листів і спогадів із заслання, посилалася на неї романтична поезія” [ ; 289]. А.Міцкевич у праці “Слов'янська література” ототожнював Сибір із „політичним пеклом”, яке “виконує ту саму роль, що й пекло в поезії середніх віків, так добре описане Данте” [ ; 285]. Дантівські асоціації спостерігаємо у поемі Шевченка “Юродивий”, де також звучить тема політичних заслань. Дорога до Сибіру, що пролягала через дикі засніжені пустелі, нагадувала мандрівку пеклом, праця каторжан у підземних копальнях, їхні фізичні і моральні муки - сцени поета Данте:

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал і загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас -

Споборники святої волі -

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям на показ

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах...

Глибокі сибірські підземелля асоціювалися з хтонічним царством Аїда і могли викликати в пам'яті напис на брамі пекла: „Хто входить сюди, прощається з надією”. Образи дантівського пекла як центр страждання політичних в'язнів, борців за визволення народу, мук Христа, чаші страждань, сповнений по вінця, що знаходять своє вираження у творчості поетів-романтиків, розвинуться в українській літературі дещо пізніше, тематично трансформуються у творах, присвячених мучеництву політичних в'язнів сталінських тюрем і таборів. Згадаймо хіба роман І.Багряного ”Сад Гетсиманський”, у якому світові образи-символи страждань є засобами вираження найвищого ступеня жертовності. До речі, на в'язниці (це вже було останнє коло політичного пекла Андрія Чумака - героя роману) викарбовано слова: „

На словах Данте „Покиньте сю надію” і мотивах політичного пекла будується поетична структура циклу “Тюремні сонети” Івана Франка. Цикл починається своєрідним заспівом, у якому змальовується „дім плачу, і смутку, і зітхання”, „гніздо грані, і зопсуття, і муки!”. Цитата з Данте завершує ряд образів: тюрма - це пекло:

Тут стережуть основ, але основу

Усіх основ - людського серця мову,

І волю, й мисль зневажують, як дрантя.

Ви, що попавши в западню ту, хтіли

Найти в ній людський смисл і ціли, -

Lasciate ogni speranza, - мовив Данте.

Образ уярмленої України як розп'ятої на хресті поневоленої землі, співзвучний з образом Міцкевича, зустрічаємо у вірші І.Франка „Рефлексія” із циклу „Поклони”. Як у А.Міцкевича і Т.Шевченка, твір Франка побудовано на монологічному зверненні до України:

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

Не легкий твій тягар!

Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю

З батьківської руки твоєї допиваю

Затроєний пугар

Ліричний герой (поет) уклінно падає перед Хресним розп'яттям. Це - метафоричне вираження синівської жертовності, що знаходили своє втілення у поезії А.Міцкевича “До матері - польки”.

У цьому ж романі, як і у творах А.Міцкевича, Т.Шевченка апогею сягає мотив невинності, жертовності. Драматизм виникає з абсурдності жорстоких покарань за фактично неіснуючі провини, за те, що людина страждає лише за синівську відданість своєму народові. Витоки цих мотивів зосереджено у творах Міцкевича і Шевченка. В поемі „Юродивий” Т. Шевченка оспівуються „невольники святі”, яких „сотнями в кайданах гнали” на Сибір [ ; 260].

Темі вигнання, заслання присвячена і поема Ю. Словацького „Ангеллі”. У ній, як зауважує Ю. Горова, помітний значний вплив популярних у Польщі спогадів Й.Копца, який за участь у повстанні Костюшка був засланий на Камчатку („Щоденник подорожі через цілу вздовж Азію...”, 1837). [ ; 59]. „Ю. Словацький критично ставився до міфу Сибіру А. Міцкевича, в якому сам факт заслання диктував сакралізацію засуджених. В поемі „Ангеллі” головний герой - це єдина серед засланців особа, наділена автором позитивними рисами. Але зумовлені вони не патріотичними почуттями, а настановами місцевого Шамана, який „влив в нього сердечну любов”. Такий песимізм викликаний не так оцінкою польських засланців, як польської еміграції [ ; 59]. До цієї теми Ю. Словацький звертався й пізніше у поемі „Беньовський”, вже не вдаючись до іронії в зображенні героїв твору. Це історія засланого на Камчатку учасника Барської конфедерації М. Беньовського, який, організувавши там бунти, утік до Китаю. З метою героїзації мученицького подвигу польських патріотів автор вдався до символіки прометеїзму:

Приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості символізував мотив каторги у поемі „Чернець” Т. Шевченка.

Досвід каторги, заслання, що мав для романтиків сенс глибокий і істотний, часто сприймався як Боже провидіння. Заслання, на думку А. Міцкевича, мали на меті відірвати поляків від світу, „знищити всі колишні вузли, що прив'язували їх до матеріальної й розумової сили, до всього, що становило зелену могутність” [ ; 59].

Своєю чергою „самотнє життя, життя з природою, з самим собою мало „змусити їх, аби заглибитися в самих себе, в самих собі шукали сили [ ; 59]. Іншими словами, увиразнювалась думка про моральне переродження через страждання. Заслання відіграє важливу роль у духовному переродженні Конрада. На каторзі його дух мав позбутися негативних рис, загартуватися, щоб дорости до ролі народного пророка.

Подібне значення мало заслання й у світогляді Шевченка. У листі до графині Анастасії Толстой, написаному з Новопетровського укріплення, поет називав самотність і муки заслання причиною морального вдосконалення та духовного сходження: „... Я теперь счастливее счастливейшего из людей”... Теперь, и только теперь я вполне уверовал в слово: „ Любя наказую вы”. Теперь только молюся и благодарю его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не учит никакая школа, кроме школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней мере безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый, благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящем счастьем…” [ ; 125].