Роль містики і її прояв на етапах творчого шляху М.В. Гоголя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Микола Гоголь - один із самобутніх українських російськомовних письменників, його слава вийшла далеко за межі українського культурного простору. Його книги цікаві, кожного разу, перечитуючи той чи інший твір, вдається знайти в них нові грані, побачити інший зміст. Але в той же час немає більш загадкової фігури в світовій літературі, ніж Гоголь. Про його життя й смерть існує більше міфів, ніж про будь-якого іншого письменника.

І.С. Аксаков, поет і публіцист-слов'янофіл, писав в 1852 році, відразу після смерті Гоголя: «Много еще пройдет времени, пока уразумеется вполне все глубокое и строгое значение Гоголя, этого монаха-художника, христианина-сатирика, аскета и юмориста, этого мученика возвышенной мысли и неразрешимой задачи».

Загадковістю відзначений, насамперед, життєвий шлях письменника, починаючи з перших його кроків. В.Я. Брюсов підкреслював: «Стремление к крайностям, к преувеличениям, к гиперболам сказалось не только в творчестве Гоголя, не только в его произведениях: тем же стремлением была проникнута вся его жизнь. Все совершающееся вокруг он воспринимал в преувеличенном виде, призраки своего пламенного воображения легко принимал за действительность и всю свою жизнь прожил в мире сменяющихся иллюзий» [3.56]

Одна із причин загадковості великого письменника - містика в його житті і творчості. Дотепер ходять розмови про його таємничість, а деякі твори Гоголя можуть позмагатись із сучасними фантастичними розповідями. І саме містика Гоголя - тема, якій присвячена дослідницька робота, зараз особливо актуальна.

Так що ж це за явище в літературі XIX століття - містика? Як розвивалась потреба самобутнього письменника Малоросії у фантастиці? Чому сьогодні - XXI столітті - з новою силою виникає інтерес до містичних образів, створених Гоголем у його творах? Чому його творчість і досі викликає інтерес у людей мистецтва? Чому сьогодні молоді кінорежисери екранізують оповідання з «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а театральні режисери ставлять вистави за мотивами повістей з «Миргорода» і, зокрема, «Вія»?

Проблемам, винесеним в назву дослідницької роботи, присвячений ряд книг, де автори висловлюють своє бачення ролі містики у житті і творчості великого письменника: А.Н. Архангельський, В.А. Воропаєв, В.І. Любич-Романович, Ю.В. Манн, М.Б. Храпченко, І. Золотуський. Про Миколу Васильовича Гоголя писали кращі розуми Росії , але зрозуміти й розгадати його таємницю так нікому й не вдалося. Чому ніхто не зміг зрозуміти Гоголя? От як відповідає на це питання В.А. Воропаев: «Для того чтобы постичь Гоголя, надо или родиться Гоголем, или, совершенствуясь духовно, преодолев в себе читательские стереотипы и мыслительную инерцию, научиться читать и мыслить заново…» [3.56]

Щоб відповісти на всі ці запитання було проведене дослідження. Для досягнення поставлених цілей були визначені мета та завдання дослідницької роботи.

Мета дослідницької роботи - виявити значиму роль містики і її прояв на етапах творчого шляху М.В. Гоголя.

Мета визначає постановку завдань:

1) розглянути джерела прояву містики у творчості М.В. Гоголя.

2) привести на сторінках дослідницької роботи аналіз окремих творів, узятих із трьох циклів гоголівських повістей: «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Петербурзькі повісті».

3) виявити твори письменника, пов'язані з містичною темою, і показати на цій основі щиросердечні стани головних героїв.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, структурно-генетичний.

Наукова новизна. У даній роботі містичні мотиви у творчості М.В. Гоголя досліджуються із трьох точок зору:

1. З фольклористичної точки зору, тобто досліджуються міфологічні й фольклорні джерела, використані М.В. Гоголем для створення творів;

2. З літературної точки зору, тобто розглядається специфіка містичних персонажів у творах Гоголя, їхня відмінність від первісних фольклорних праобразів;

3. З погляду їхнього значення в повсякденній реальності, що теж знаходить собі місце в житті Гоголя.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження в даній роботі є збірки М.В. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Петербурзькі повісті» і «Миргород», доробки науковців, які займались дослідженням життєвого шляху письменника. Предмет дослідження - місце містичних мотивів у житті та творчості Гоголя.

РОЗДІЛ 1. ГОГОЛЬ ЯК ТАЄМНИЧА ПОСТАТЬ

1.1 Дитинство. Формування релігійності

гоголь містифікації демонологічний сюжет

М. В. Гоголь народився в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в сім'ї поміщика середнього статку, що мала 400 душ кріпаків і 1000 десятин землі. Точної дати його народження довгий час не знали - називалося 19березня 1809 року та 20 березня 1810року. Лише майже через сорок років після смерті письменника з публікації метрики було встановлено, що він побачив світ 20 березня 1809року. По новому стилю виходить - 1квітня. Все життя Гоголя пройшло під знаком першоквітневої містифікації.

Дитинство письменника пройшло в батьківському маєтку Василівка (Яновщина) в Україні, у краю, овіяному легендами, повір'ями. Поруч перебувала відома нині усьому світу Диканька, де в ті часи показували сорочку страченого Кочубея, а також дуб, біля якого проходили побачення Марії з Мазепою.

Гоголь походив зі стародавнього українського роду, проте у скрутні часи Малоросії деякі з його предків приставали й до польського шляхетства.

Дід Гоголя, Панас Дем'янович Яновський, походив зі священиків, закінчив Київську духовну академію, дослужився до секунд-майора й, одержавши потомствене дворянство, придумав собі містичний родовід, що сходить до міфічного козацького полковника Андрія Гоголя, що нібито жив у середині вісімнадцятого століття. Він писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польських націй» [2.277], хоча сам він був малорос, і багато людей вважали його прототипом героя «Старосвітських поміщиків»

Прадід, Ян Гоголь, вихованець Київської академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї, і від нього пішло прозвання «Гоголів-Яновських». Сам Гоголь, очевидно, не знав про походження цього й згодом відкинув прізвище Яновський, говорячи, що її поляки видумали.

Батько М.В. Гоголя, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, служив при Малоросійському поштамті, а також писав українські комедії, які з успіхом ставилися в театрах; його маєток був культурним центром краю. Поетична стихія народного життя, літературно-театральне середовище дуже рано розвили в хлопчика пристрасть до творчості.

Історія одруження Василя Гоголя на Марії Іванівні Косяровської овіяна містикою. Ще хлопчиком Василь Гоголь їздив з матінкою на богомілля в Харківську губернію, там був чудесний образ Божої Матері. Одного разу він побачив уві сні цей храм і Небесну Царицю, яка напророкувала його долю: « Ти будеш одержимий багатьма хворобами (і справді, він страждав багатьма недугами), але все пройде, ти одужаєш, одружишся - і от твоя дружина» [2.277] Виговоривши ці слова, вона підняла вгору руку, і він побачив у її ніг маленьке дитя, що сидить на полу, риси якого урізалися в його пам'яті. Вдома Василь забув про сон. Батьки його, не маючи тоді поблизу церкви, їздили в містечко Ярески. Там він побачив у годувальниці на руках дитя семи місяців, він глянув на нього й зупинився від подиву: йому згадалися ті самі риси дитини, які хлопець бачив у сні. Нікому не розповівши про це, він почав спостерігати за дівчинкою, забавляв іграшками. Через тринадцять років, він побачив той же сон, і в тім же храмі відчинилися ворота, і вийшла дівиця краси незвичайної й, показавши рукою в ліву сторону, сказала: «От твоя наречена!». Він побачив дівчинку в білому платтячку з тими ж рисами особи. Через короткий час Василь Гоголь посватався до тринадцятилітньої Марії Косяровської.

Мати Миколи Васильовича, Марія Іванівна, була жінкою глибоко релігійною, неспокійною й вразливою. Втративши двох дітей, що вмерли в дитинстві, вона зі страхом чекала третього. Подружжя часто їздил до сусідньої диканьської церкви, де зберігалася чудотворна ікона святого Миколи Мірлікійського. На честь святителя назвали хлопчика Миколою.З ранніх літ мати стала приводити Миколу в церкву. Спочатку він відчував тільки нудьгу, з відразою переносячи запах ладану. Але один раз, придивившись до розпису, що зображував рай і пекло, він попросив матір розповісти йому про Страшний Суд. Вона повідала хлопчикові про загибель миру й Страшний Суд, про пекельні страждання грішників.

Мати говорила, що необхідно дотримуватись моральної чистоти в ім'я порятунку. Особливо запам'яталися й справили враження на дитину оповідання про сходи, що спускають із неба ангели, подаючи руку душі померлого. На цих сходах - сім сходинок; остання сьома піднімає безсмертну душу людини на сьоме небо, у райські обителі. Туди попадають душі праведників - людей, які провели земне життя «у всякому благочесті й чистоті». Образ сходів пройде потім через всі міркування Гоголя про долю й покликання людини до духовного підйому й морального росту, до самовдосконалення.

Перед смертю, при тремтячому світлі каганця, шукав з тугою й жахом Гоголь ці сходи, голосно закричавши: «Сходи, скоріше давай сходи!»

З тих пір Гоголь постійно жив «під терором загробного воздаяния».

Від матері успадкував Гоголь тонку щиросердечну організацію, схильність до містичної споглядальності й богобоязливу релігійність. Впливу матері також приписують задатки релігійності, що згодом опанували всією душею Гоголя, а також і недоліки виховання: мати оточувала його безмірним обожнюванням, це могло бути одним із джерел його зарозумілості, що, з іншого боку, рано породжувалося інстинктивною свідомістю геніальної сили, що таїлася в ньому.

На уяву хлопчика вплинули в дитинстві й вірування, що зберігалися в народі, у домовиків, відьом, водяників і русалок. Таємничий світ народної демонології з дитячих років увібрала вразлива гоголівська душа. Внутрішній щиросердечний світ Гоголя був дуже складний і суперечливий. Він знав, що деякі з його товаришів вважають його виродком, маленьким, кволим, потворним, незачесаним і неохайним. Він не міг не бути вразливим від витівок товаришів. Образливі глузування мучили його по ночах безперервно. Усвідомлення своєї мізерності принижувало його, але разом з тим стимулювало до того, щоб піднятись у гідності.

У всіх найменших подіях життя він вбачав Божу Волю. Грубий окрик у класі, погана оцінка, нежить - розглядалися ним як надприродна увага. Його мучили передчуття, які змушували коритися Божественній Волі.

1.2 Роки в Ніжинській гімназії. Містифікації

У гімназії вищих наук міста Ніжина, в якій майбутній письменник навчався й жив з 1821 по 1828 роки, його називали Таємничим Карло - іменем одного з героїв роману Вальтера Скотта «Чорний карлик». За кілька місяців до закінчення гімназії він писав матері: «Правда, я залишаюсь загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене зовсім».

Під час навчання в Ніжинській гімназії, ще в нижчих класах М. Гоголь якось провинився, так що потрапив в «карну категорію». «Погано, брат, - сказав хтось із товаришів - висічуть!» - «Завтра!» - відповідав Гоголь. Але от вирок затверджений і прийшли за ним виконавці. Гоголь раптом скрикує так пронизливо, що всі злякалися, - і « божеволіє» [2.277] Піднімається метушня, і Гоголя ведуть у лікарню. Директор відвідує його два рази в день. Гімназичні товариші ходять до нього потайки й зі смутком вертаються. Збожеволів, дійсно збожеволів! Гоголь до того мистецьки грав, що всі були переконані в його божевіллі. Після двох тижнів успішного лікування його випустили з лікарні, але усе ще довго поглядали на нього із сумнівом і побоюванням.

Він ніколи нікому не відкривався у своїх прагненнях, планах - життєвих і тим більше - творчих. Йому подобалося містифікувати друзів і вводити в оману щодо своїх, навіть самих безневинних, намірів. Будь-яка вдала містифікація приносила йому найбільшу радість. Із самого дитинства в ньому не було простодушної відвертості й товариськості, завжди він був якось дивно потайливий, завжди в душі його залишалися куточки, куди не сміло заглядати нічиє око. Часто, навіть про самі звичайні речі, він говорив неспроста, наділяючи їх якоюсь таємничістю, або, приховуючи свою теперішню думку, під маскою жарту, балясів.

Ті, хто бачили Гоголя на сцені ніжинської гімназії, зберегли переконання, що він міг би стати великим комічним актором. Цікаво, що вдавалися йому найбільше жіночі ролі: він, наприклад, надзвичайно майстерно грав пані Простакову в комедії Фонвізіна «Недоросль».

До кінця перебування в гімназії він мріє про широку суспільну діяльність, що, однак, бачиться йому зовсім не на літературному поприщі; без сумніву, під впливом усього навколишнього, він думає приносити користь суспільству на службі, до якої на ділі він був зовсім нездатний. Він мріяв про державну діяльність, яка дозволила б йому зробити щось велике «для загального добра, для Росії». «Холодний піт проскакував на моїй особі при думці, що, може бути, мені доведеться загинути в пилу, не означивши свого імені жодною прекрасною справою…»- зізнавався він у листі двоюрідному дядькові П. Косяровському [2.277].

1.3 Загадка портрету

Одна з основних містифікацій, пов'язана із Миколою Гоголем - його зовнішній вигляд. Насправді, не існує портретів письменника, схожих один на інший.

Створити точний портрет такої особистості як Гоголь не вдалось нікому. Це пояснюється тим, що в різні періоди життя письменник був різним. Його емоції ніхто не зміг в точності змалювати. Жодне зображення Гоголя не є достовірним. На всіх портретах письменник зображений брюнетом, навіть на єдиному фото, яке було зроблене в Італії, він чорнявий. Проте збереглося кілька перснів із волоссям письменника, яке свідчить про те, що насправді він був русявий.

Микола Васильович ні з ким не був відвертим. Сучасники говорили про те, що для одних людей він здавався веселим, для інших - похмурим, зануреним в суто духовні питання. Гоголь був різним з усіма. Якщо аналізувати усі портрети митця, написані в різні роки, ми дійдемо висновку, що усюди зображено різних чоловіків.

Портретів збереглось небагато, але ті речі, які залишились від Гоголя, можуть багато чого розповісти про його зовнішній вигляд. В Державному музеї історії зберігається сюртук Миколи Васильовича. Працівники музею характеризують статуру письменника: сутулий чоловік, з помітним животом, зріст близько одного метра шістдесяти сантиметрів, розмір одягу 42-44.

З цих даних можна зробити деякі висновки про його звички. Сюртук білого кольору, на ньому є доволі помітні жирні плями. Сучасники зауважували, що Гоголь був неохайною людиною, кожного разу, сідаючи за стіл, він піднімався з-за нього у брудному одязі. Письменник усе життя скаржився на погану роботу шлунка, проте все життя він любив смачно і багато попоїсти.

1.4 Таємниця смерті Миколи Васильовича Гоголя

Як відомо з історії літератури, та й історії взагалі, з іменем Миколи Гоголя як за життя, так і після його смерті пов'язано багато містики. Однією з них є та, що Гоголь, ще за життя, боявся бути похованим заживо.

У Миколи Васильовича, за свідченням його сучасників, з 1839 року починається прогресуючий душевний і фізичний розлад здоров'я.

У віці 30 років, перебуваючи в Римі, Гоголь захворів малярією, і, судячи з наслідків, а також симптомів, запропонованим сучасними патологоанатомами, хвороба вразила мозок письменника. З регулярною періодичністю в нього почали траплятися напади та непритомність, що характерно, згідно сучасної діагностики, для малярійного енцефаліту. З кожним роком напади і непритомність з побічними проявами частішали. У 1845 році Гоголь писав сестрі Лізі: «Тело мое дошло до страшных охлаждеваний: ни днем, ни ночью я ничем не мог согреться. Лицо мое все пожелтело, а руки распухли и почернели и были как лед, это пугало меня самого» [2.277]. Крім так званих «фізичних проявів», з'явились і душевні розлади. Адже саме наприкінці того ж 1845 року Гоголь вперше спалив рукопис кількох розділів другого тому «Мертвих душ», а не в 1851-му, як прийнято було вважати. Ходило багато чуток, не позбавлених підстав, і про його «релігійне божевілля», хоча в загальноприйнятому розумінні він не був глибоко віруючою людиною. І не був аскетом. Хвороба підштовхнула письменника до релігійних роздумів. А нове оточення, в якому він опинився, посилювало й підтримувало їх (мова йде про те, що Гоголь потрапив під вплив секти «Мучеників Пекла»).

Крім душевних мук, Микола Васильович зазнає ще й «муки тілесні», бо був він знесилений фізично. Як результат, перебуваючи в душевному та тілесному розладі, до того ж виснажений тривалим постом, Гоголь за дев'ять днів до смерті вдруге і вже остаточно спалює основну частину перших трьох розділів другого тому «Мертвих душ», оскільки продовження цього твору здається йому не божественним одкровенням, а диявольською маною. Страх перед пеклом, загробними муками і страшним судом прискорив його смерть, до якої він, власне кажучи, і готувався в останні тижні життя. Нерідкі втрати свідомості викликали у Гоголя в його хворобливому розумі страх бути прийнятим за померлого і опинитися заживо похованим. Невипадково «Вибрані місця ...» починаються зловісно-містичними словами: «Находясь в полном присутствии памяти и здравого рассудка, излагаю здесь мою последнюю волю. Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не покажутся явные признаки разложения... Упоминаю об этом потому, что уже во время самой болезни находили на меня минуты жизненного онемения, сердце и пульс переставали биться...»[2.277]. Ці рядки у поєднанні зі страшними розповідями, які почались після розкопок могили письменника при перепохованні його (про нібито пошкоджену, подряпаною обшивку кришки труни, про неприродне положення скелета письменника), і породили жахливі чутки про те, що Гоголя поховали живим. Що він прокинувся у труні, під землею, і в розпачі намагаючись вибратися, загинув від смертельного страху і задухи. Ця моторошна містична легенда, яка не має в своїй основі жодних історичних доказів і не підтверджена ніякими документальними фактами, на жаль, існує до сьогоднішнього дня. Проте містика, дійсно, має відношення до великого письменника, і одна така таємниця не розкрита й досі.

У червні 1931 року кладовище Свято-Данилового монастиря, де в 1852 році і був похований письменник, перемістили, оскільки на території монастиря організували колонію для неповнолітніх правопорушників. Прах Гоголя та інших відомих історичних осіб за особистим розпорядженням Лазаря Кагановича перенесли на кладовище Новодівичого монастиря. Тут криється маленька, але все ж помилка. Гоголь, як і багато інших діячів науки, культури і мистецтва, похований на Новодівичому кладовищі, яке знаходиться за межами монастиря. Правда, ця територія свого часу була освячена, тоді як нові ділянки кладовища так і залишаються неосвяченими.

При перепохованні праху Гоголя була виявлена ще одна містична особливість. Професор Літературного інституту, письменник Володимир Германович Лідін, який був присутній на розкопках могили Гоголя і в своїх спогадах «Перенесення праху Гоголя» пише: «... Могилу Гоголя розкривали майже цілий день. Вона виявилася на значно більшій глибині, ніж звичайні поховання. Почавши її розкопувати, наткнулися на цегельний склеп надзвичайної міцності, але замурованого отвору в ньому не виявили, тоді стали розкопувати в поперечному напрямку з таким розрахунком , щоб розкопка припадала на схід, і лише до вечора був виявлений ще бічний вівтар склепу, через який в основний склеп і була поміщена труна. Робота з розкриття склепу затягнулася. Почало сутеніти, коли могила була, нарешті, розкопана. Верхні дошки труни прогнили, але бічні зі збереженою фольгою, металевими кутами і ручками і частково уцілілим блакитно-ліловим позументом, були цілі. Черепа в труні не було, весь скелет був укладений в сюртук тютюнового кольору; під сюртуком вціліла навіть білизна з кістяними ґудзиками; на ногах були черевики. Взуття було на дуже високих підборах, приблизно 4-5 сантиметрів, це дає безумовну підставу припускати, що Гоголь був невисокого зросту» [2.277]

Лідін взяв собі «на пам'ять» шматок сюртука Гоголя для вплетення його в футляр для першого видання «Мертвих душ», що знаходилось в його бібліотеці. Інші письменники, які були присутні при перепохованні праху Гоголя, теж прихопили з собою «сувеніри». Хто і що взяв, вказує Володимир Германович, тому точність прізвищ і списку не доведена. «Так, Всеволод Іванов взяв ребро Гоголя, Малишкін - фольгу з гробу, а директор кладовища, комсомолець Аракчеєв, навіть присвоїв собі черевики великого письменника. Мабуть, через зіпсованої від часу фольги кришки труни Гоголя і зміщення його скелету в труні, через природне просідання землі з'явилася страшна легенда про живцем похованого письменника!» [2.277].

РОЗДІЛ 2. МІСТИЧНІ ОБРАЗИ В ТВОРЧОСТІ М.В. ГОГОЛЯ

2.1 Народна фантастика в «Вечорах на хуторі біля Диканьки»

Оповідання «Ніч перед Різдвом» починається з того, що відьма вилітає з труби на мітлі і ховає у рукав зірки, а чорт краде Місяць і, обпалюючись, ховає його в кишеню. Але відьма, виявляється, мати коваля Вакули, спритна кокетка. Людина не тільки не боїться «нечистої сили», вона змушує її служити собі. Чорт, хоч і з'явився прямо з Пекла, не так вже й страшний: верхи на чорті Вакула летить до Петербурга, щоб привезти норовливій красуні Оксані такі ж черевички, як у самої цариці. У такому дусі йде вся розповідь, йде переплетення казки і дійсності. Фантастичне і реальне змішано в якомусь химерному гротеску. Фантастичними перипетіями дивуються не тільки читачі, але і самі персонажі. Так, Вакула здивовано дивиться на мистецтво Пацюка, що ковтає вареники, які попередньо занурюються в сметану.

У ранніх творах чорт має реальні типологічні риси. У нього «вузенька, безперестанку крутиться і нюхає все, що не попадеться, мордочка, що закінчується, як у наших свиней, круглим п'ятачком», «гострий і довгий хвіст». Це дрібний біс, осмислений у фольклорних традиціях.

Взагалі, «Вечори» «слідують двом різнорідним традиціям: німецька романтична демонологія (відьми, чорти, заклинання, чаклунство) і українська казка з її споконвічним дуалізмом, боротьбою Бога і диявола». Біс - це істота, в якому зосередилися заперечення Бога, вічна вульгарність.

Гоголівський чорт - це «недорозвинена іпостась нечистого; тремтяче, кволе бісеня; диявол з породи дрібних чортів, які ввижаються нашим п'яницям». Вторгнення демонічних сил в життя людини стає причиною тієї порожнечі в світі, де забули Бога, яка народжує загибель. У цьому ірреальному світі навіть краса стає чимось страшно пронизливим, супроводжуваним не тільки бісівські - солодким почуттям, але і панічним жахом.

2.2 Відплата Божа в «Вечір напередодні Івана Купала»

В основу сюжету повісті «Вечір напередодні Івана Купала» покладено слов'янське язичницьке свято Івана Купали (24 червня за старим стилем).

В Україні існує повір'я, що папороть цвіте лише раз на рік, саме опівночі перед Івановим днем, вогняним кольором. Встиг зірвати його - знаходиш скарб. Скарб у повісті стає диявольською спокусою, якої не витримує Петрусь, який вбив безневинну дитину і здобув золото цієї страшною ціною.

Тому неминуча сувора кара за кривавий злочин, золото не принесло щастя молодим. Адже багатство, придбане нечесним шляхом, так примарне і недовговічне.

А.К. Вронський пише - «Фантастичне у Гоголя аж ніяк не зовнішній прийом, не випадкове і не наносне. Приберіть чорта, чаклуна, відьом, мерзотні свинячі рила - і повісті розпадуться не тільки сюжетно, а й за своїм змістом, за своєю ідеєю. Зла, стороння сила, руйнує тихий, безтурботний стародавній уклад за допомогою золота і всяких речей - ось у чому цей сенс. В багатстві, в грошах, скарбах є щось лихе: вони ваблять, заманюють, спокушають, штовхають на страшні злочини, перетворюють людей в жирних тварин, в м'ясоїдних ненажер, позбавляють образу і подоби людського. Гроші часом здаються живими, рухливими, а люди робляться схожими на мертві речі»[4.67]

2.3 «Вій» - сама містична й страшна повість Гоголя

У збірці повістей «Миргород» однією з найбільш містичних і страшних є повість «Вій». Вона була розпочата Гоголем в 1833 році.

Вій - ім'я фантастичного підземного духу, було придумано Гоголем в результаті з'єднання імені володаря пекла в українській міфології «залізного Нія» та українських слів «вія» і «повік» . Звідси - довгі віки гоголівського персонажа.

У примітці до «Вія» Гоголь вказує, що «вся ця повість є народний переказ» і що він його передав саме так, як чув, майже нічого не змінивши. Проте до цих пір не виявлено ні один твір фольклору, сюжет якого точно нагадував би повість. Лише окремі мотиви «Вія» можна порівняти з деякими народними казками і переказами.

Хома Брут гине від страху, але ціною свого життя губить нечисту силу, кинувшись на філософа і не почувши вчасно крик півня - після його третього крику, духи, що не встигли повернутися в підземне царство мертвих, гинуть.

Цілу гаму міфічних настроїв геніально проявляє Гоголь у сцені чарівної скачки і польоту над водою Хоми з відьмою на плечах. Хома Брут бачив, як з-за осоки випливала русалка, мелькала спина й нога - опукла, пружна, вся створена з блиску й трепету ... «Облачные перси ее, матовые, как фарфор, не покрытый глазурью, просвечивали перед солнцем по краям своей белой эластической окружности…Вода в виде маленьких пузырьков, как бисер, осыпала их. Она вся дрожит и смеется в воде. Видит ли он это или не видит? Наяву ли это или снится? «Что это?» - думал философ, глядя вниз, несясь во всю прыть. Пот катился с него градом, он чувствовал бесовски сладкое чувство, он чувствовал какое-то пронзающее, какое-то томительно-страшное наслаждение. Ему часто казалось, что, будто сердца уже вовсе не было у него, и он со страхом хватался за него рукою» [4.67].

«У«Вії»- зазначав А. К. Вронський - мила чуттєвість, земне, істотне веде боротьбу зі смертними зачаруваннями, з темними душевними насолодами, з погибельний світом, але який таїть невимовну насолоду» [4.67].

2.4 Містифікації в повісті «Ніс»

Володимир Набоков пов'язував головного героя повісті з особливостями зовнішності самого Гоголя: «Його великий і гострий ніс був таким довгим і рухливим, що в молодості він умів діставати його кінчиком нижню губу, ніс був самою чутливою і помітною рисою його зовнішності. Ніс лейтмотивом проходить через його твори: важко знайти іншого письменника, який з таким смаком описував би запахи, чхання і хропіння. Загострене відчуття носа зрештою вилилося у повість «Ніс» - воістину гімн цього органу. Його фантазія створила ніс або ніс розбудив фантазію - значення не має » [4.67].

Не завжди може контролювати себе герой повісті «Ніс», яку можна вважати першим твором російської літератури про перетворення людини в когось не схожого на оточуючих, і в силу своєї несхожості нездатного вже жити колишнім життям. Жертвою подібної містифікації став колезький асесор Ковальов, який нічим не відрізнявся від інших «колезького асесора», лише любив, щоб всі називали його майором.

Отже, одного разу вранці майор Ковальов «прокинувся досить рано» і, «на превеликий подив свій, побачив, що у нього замість носа зовсім гладке місце!». «Прокинувся досить рано» і цирульник Іван Якович і виявив в булці, яку він розрізав, саме ніс майора Ковальова. Яким чином зміг відрізати ніс Іван Якович, а тим більше, як цей ніс опинився в булці, залишилося нез'ясованим, але точно відомо, що з рук цирульника ніс відправився в Неву з Ісаакіївського мосту. Саме з цього моменту починаються муки майора, в ході яких він розуміє, що «без носа людина - чорт знає що!». Якщо дії Ковальова після цих прикрих подій піддаються поясненню, то дії носа нічим пояснити не можна. Замість того щоб плавати в Неві, ніс абсолютно неймовірним чином опинився в кареті в центрі Петербурга. «Він був у мундирі, шитому золотом, з великим стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага». Ковальов «мало не збожеволів від такого видовища». Його власний ніс роз'їжджає по Петербургу в чині статського радника (що набагато вище чину самого Ковальова), він молиться в Казанському соборі, їздить з візитами, та ще й відповідає на висловлювання Ковальова, що він (ніс) «рішуче нічого не розуміє» [4.67]

Внаслідок, здавалося б, незначної зміни зовнішності майора, весь світ перевернувся з ніг на голову. Мало того, що ніс знайшов всі людські властивості та ознаки, - він став могутнішим за свого володаря, демонструючи тим самим мізерну роль людини в цьому місті, в цьому світі. Після втрати носа Ковальов не вільний у своїх діях, коло його можливостей знизилося майже до точки, і всі його зусилля спрямовані на одне - повернути настільки «помітну частину тіла» на колишнє місце.

Речі відіграють дуже важливу роль в творах Гоголя, люди розчиняються в цьому світі речей. Тому не дивно, що світ предметів - місто - пригнічує людину, робить її існування механістичним і інерційним.

2.5 Привид в повісті «Шинель»

Думка про людину, душу якого вдихнув Бог, а долю нерідко визначає чорт, мабуть, не залишала Гоголя. Герой повісті «Шинель» Акакій Акакійович Башмачкін у всьому ображений долею, навіть ім'я при народженні отримав немилозвучне. Але Башмачкін не нарікає: йому вже за п'ятдесят, він не пішов далі листування паперів, не піднявся чином вище титулярного радника, і в нього немає сім'ї, друзів, не ходить він у театр, ні в гості, ні просто погуляти: всі його духовні потреби задовольняються переписуванням паперів.

Гоголь детальним чином описує, як остаточно протерлася стара шинель Акакія Акакійовича, як він по-дитячому намагався переконати кравця Петровича, що сукно ще нове, щоб поставити б заплатки; як Башмачкін намагається роздобути сорок карбованців, як заощадити, щоб придбати омріяну нову шинель. Нарешті мети досягнуто, але незабаром шинель крадуть. Акакій Акакійович марно ходить по чиновниках, намагаючись розшукати зниклу шинель і помирає, не витримавши байдужості з боку «значної особи».

Смерть, здавалося б, поставила крапку в історії Акакія Акакійовича. Але Гоголь підносить читачеві ще одну несподіванку. Він розповідає про мерця, який шукав ночами свою шинель, тому здирав шинелі з усіх, не розбираючи чину та звання. Мрець не заспокоївся, поки не дістався до «значного особи» і не здер шинель з його плечей.

Такий фантастичний поворот подій нагадує похмурі чудеса «Вія». Але в «Шинелі» опис дій мерця приправлено гумором і так подано, що неможливо сказати напевно, що було насправді, а що народилося в запаленій уяві обивателів.

РОЗДІЛ 3. МІСТИЧНА КАУЗАЛЬНІСТЬ ГОГОЛІВСЬКИХ СЮЖЕТІВ

3.1 Аспекти формування комічної творчості Гоголя

Моделююча функція слов'янської міфології як системи, що колись була змістом та формою слов'янського світогляду, в творах М. Гоголя стає спадком нової культури, досить байдужої до спадкоємності змістів та їх послідовності в культурологічних та теологічних формах прадавнього мислення. Разом з тим, нова культура позбувається й успадкованого від міфів образу ієрархічного світу, в якому абсолютна несумісність понять «верх» і «низ» означала різні космічні рівні втілення божественного. У Миколи Гоголя, переважно, світ демонічного хаосу тяжіє до зазіхань на світ божественного порядку, що вплинуло на сюжетну організацію його творів.

Логіка змісту в його творах залежить від залучення тих чи інших форм замовляння, згадування чи закляття нечисті. Наприклад, в творах «Зачароване місце», «Вій», «Зникла грамота» та інших «нечиста сила» з'являється не раніше, ніж після кількоразового (переважно - тричі) згадування про неї. За народним переконанням згадування чорта неодмінно приведе до зустрічі з ним, а персонажі Гоголя порушують табу «неназивання демонічного», що становить своєрідну передумову розгортання сюжетів. Адже, не згадай студенти «чорта», може б і не трапилась їм чаклунська пригода («Вій»). Характер подібної умовності має виразні характеристики простонародного забобону. Вмотивованість подієвості у цьому випадку залежить лише від обраної для наслідування форми демонологічного вірування. Воно ж визначило й комічну домінанту - сарказм - осміяння, яке не викликає жалю, а швидше жах.

Містичні образи гоголівських творів щільно пов'язані з народним містичним уявленням про потойбіччя та його мешканців. Цікаво те, що гоголівське пекло малюється з дотриманням слов'янської традиції, зокрема, ніде не подається дорога до пекла, вхід до нього (в європейській театральній традиції входом до пекла була роззявлена паща демона-дракона, як свідчать мініатюри Фуке та Кайо). Сталим елементом у зображенні пекла лишається перенасичення його вогнем. Характерною рисою також було перенесення тваринних ознак на демонічних суб'єктів «...рожи та вуха наставили і лапи протягнули». Гоголь зосереджується на відтворенні містики демонічного ритуалу (відьми збираються біля вогнища, триразове випробування, потворність зовнішності, закляття тощо). Кожен такий елемент стає сюжетонароджуючим в художній свідомості автора. Провокуючи своїх персонажів до зіткнення з сатанинською силою, Гоголь не вигадує форм такого зіткнення й повністю наслідує народні демонологічні вірування у різних конкретних формах переказів про мерців та чортів. Все, що ми бачимо, є жахаючою розвагою, оскільки демонізм затягає героїв, перетворює їх не лише на комічних мучеників, а й на комічні жертви. Взагалі, комічне у прозі Гоголя рідко викликає регіт.

3.2 Демонологічні сюжети в комічному світлі

Багатопланове відтворення демонологічної фантастики пов'язане з містикою рятівного кола у повісті «Вій». У творчості Гоголя «коло», «коловорот» часто осмислюються як певна закономірність суспільного мислення й розвитку. В коловороті перебуває Чічіков («Мертві душі»), проїжджаючи численними селами; герої гоголівських творів часто повертаються до місць свого попереднього перебування, що становить містичну закономірність сюжетотворення. Герої гоголівських творів повертаються до конкретної місцевості, керуючись виключно містичним світовідчуттям.

Повість «Вій» містить, як самодостатню сюжетну будову, розповідь про занедбану церкву. Невипадковість місця демонічного тиску пояснюється тим, що господар мало дбав про свою душу. Кілька разів у тексті виникає опис церкви. Спочатку вона постає перед читачем у жахливому запустінні: «Свечи теплились перед темными образами. Свет от них освещал только иконостас и слегка середину церкви, отдаленные углы притвора были закутаны мраком. Высокий старинный иконостас уже показывал глубокую ветхость; сквозная резьба его, покрытая золотом, ещё блестела одними только искрами. Позолота в одном месте опала, в другом вовсе почернела; лики святых, совершенно потемневшие, глядели как-то мрачно». Вдруге розгорнутий опис церкви наповнюється потворами: «Так навеки и осталась церковь с завязнувшими в дверях и окнах чудовищами, обросла лесом, корнями, бурьяном, диким терновником; и никто не найдет теперь к ней дороги».

Демонічне й божественне сходяться в цьому мотиві церкви як каузальність української релігійності. Занедбана церква стає символом духовно-релігійного виродження українства. Сакральне поступається сатанинському. Створюючи демонологічний гротеск церкви з потворами пекла у всіх шпаринах, Гоголь констатує факт руйнації ураїнської духовності. Цей фрагмент вже зовсім не несе комічного навантаження - перед нами трагедія духовної руїни, як її побачив автор.

Нагромадженню містичної каузальності в гоголівських сюжетах сприяє змалювання відьом. Відьма також конструює світ, як, наприклад, Солоха («Ніч перед Різдвом»), яка заставляє чорта слугувати їй. Відьомський світ Гоголя розвивається за власною хаотичною логікою, він залежить не стільки від волевиявлення «нечистої сили», скільки від катаклізмів-співпадінь, від рокового стану речей та обставин. Адаптація народних здобутків Гоголем здійснювалась переважно за рахунок переосмислення змісту мотива або образу при зовнішньому збереженні його традиційної форми.

На цьому вибудовується гоголівський демонологічний натуралізм. Гоголівський гротеск є породженням української народної сміхової культури та народних есхатологічних вірувань. Гоголь обирає шлях вічної боротьби синкретизму й диференціації, результатом якої є лише зникнення, тож його поетика є міфопоетикою й демонологічною містикою (духовним потойбіччям українця - виродженця й асимілянта) водночас, в ній рівновага зазначених компонентів завжди межує з дегуманізацією й деконструктивізмом всієї накопиченої семантики твору.

3.3 Ігрова діяльність як елемент містифікації у творах Гоголя

Момент гри в містичних сюжетах письменника відіграє велику роль. Принцип гри (становлення якого в найшій культурі йшло переважно через народну культуру), очевидно, необхідно визнати за основний рушійник в голівському сюжетотворенні. Гра не виводить за межі світу як такого, а дозволяє потрапити в його заповідні місця, туди, де серйозне перебування було б рівнозначне погибелі. Так різдвяні ворожіння - один з найбільш веселих моментів селянського календаря - одночасно й страшні». Гра має власну сюжетну схему, яка часто подібна до конкретної казки чи легенди. За переконанням В.Виноградова та Б. Ейхенбаума, прозі Гоголя властива специфічна манера оповіді, яку обидва одностайно окреслили як «казкову оповідь. Казкові сюжети письменника будуються на пародійно-гротескному розвінчанні віри у надприродне - у відьомство, потойбіччя пекла, чаклунські скарби - і власне на ігровій інтерпретації сюжетів та ідей народних легенд, казок, які функціонально окреслюють містичне.

Містична каузальність гоголівських сюжетів свідчить про спробу подолання песимізму, яка, втім, не задовольняла самого автора. Нарикінці життя Гоголь відходить від демонізму взагалі, як і зокрема - від художнього, прагне опанувати чистими сакральними істинами, палить власні рукописи... Щодо природи гоголівських сюжетів та форм їх виокремлення й поширення, то тут напрошується приклад з народної творчості, всередині якої сюжетотворення було постійним актом і йшло шляхом, який влучно описав Г. Булашев: «Жоден з розрізнених членів міфічного переказу не живе в народі окремо, сам по собі; всі вони взаємно переходять один в одного, пов'язуються міцними узами повір'я, з'єднуються і зміщуються, підпорядковуючись грайливій фантазії народу, зображувальній і художній. Часто згадка переходить у цілу поему, і поема скорочується до загадки; прислів'я народжується з легенди і стає невід'ємною частиною поеми, хоча й ходить в устах народу окремо; клятва й замовляння, відокремлені від переказу, розвиваються в цілу легенду або стають звичайним прийомом в епічній оповіді; навіть прикмета, звичайно домислювана, іноді стає щедрим джерелом для епічного вимислу»[4.98].

Специфікою творчого процесу Гоголя була відсутність спроби подати чітко структурований сюжет, його подієвість утримується на містичному вістрі, отже, мотивується «антилогікою» подієво-часового виміру, тобто від самих витоків гоголівське сюжетоскладання є гротескним. Він вперше в російській літературі зумів використати народну демонологію, поширивши її мотиваційні рушійники на авторську літературну форму - сюжет.

ВИСНОВКИ

Проведені дослідження підтвердили, що М.В. Гоголь зштовхнувся з вічними протилежностями релігійної свідомості - з Богом і Дияволом - і, у спробі зняти протиріччя, прийшов до покаяння.

Письменник тяжів до святих місць, але його церква не сприймала, тому що вона приймала віру сліпу й відкидала віру допитливу. У цьому змісті М.В.Гоголь не стільки вірив, скільки випробовував віру. Він мало сказав про це, хоча відомо, що біля Труни Господньої в Єрусалимі залишився холодний. Не доводиться сумніватися, що Гоголь на самому собі випробовував, що сильніше в душі людини - живе або мертве, хто більше владний над нею - Бог або диявол, дух світла або дух темряви.

Так трапилося, що в останні роки М.В. Гоголь жив і писав, опираючись на власний розум і дух. Жив у духовній келії, віч-на-віч із образами, створеними його фантазією, невичерпної, але вже хворої. Судячи з рядків «Авторської сповіді», його відвідували бачення й образи набагато страшніше Вія.

Десь у середині 40-х років XIX століття творчий лик М.В. Гоголя різко змінюється. Замість глузувань над чортом, з'явилася гаряча, щира, звернена до всіх людей, у надії розбудити їх, проповідь божественних істин. Світ не звільнився від критики. Може бути, його врятує гарячий заклик до божественної віри? У цьому заклику до людської моральності багато не тільки особистого, але й загального, історично безцінного змісту. Однак останнє слово людської філософії життя є не «Бог», а «Людина».

Провівши дослідження творчого шляху письменника, ознайомившись з відгуками критиків та його літературними містичними образами, можна зробити висновок, що М.В. Гоголь - самобутній письменник, безперечно, дуже талановитий. Його письменницька праця позначилася й на особистому житті митця, на його пошуках себе. Життя начебто розділилося надвоє в боротьбі між добром і злом, між темною й світлою стороною його душі. Гоголь залишається для нас все ще загадкою. У його творчості є якась особлива привабливість таємниці.

Літературний матеріал М.В. Гоголя дуже цінний для екранізації, але складний для постановки на сцені. Але це не лякає молодих художників кіно й театру. Створюються творчі проекти, знімаються фільми жахів. Вони мають успіх у мільйонів глядачів не тільки за кордоном, але й у нас в Україні. Це свідчить про те, що М.В. Гоголь як і раніше популярний і його творчість дотепер актуальна. Микола Гоголь - письменник на всі часи і епохи, зрозумілий, усвідомлений та сприйнятий молодими українцями, а його духовні та етико-моральні цінності знаходять та будуть знаходити відгук в серцях та умах наступних поколінь.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гвоздев А.А. Театр эпохи феодализма // Гвоздев А.А., Пиотровсикй Адр. История европейского театра.- М.-Л., “Academia”, 1931. - С. 500-505.

2. Гоголь Н.В. Пропавшая грамота // Собр. соч. в 8-ми томах.-М., 1984.- Т.1.- С. 143. Далі подаємо в тексті лише том і сторінку - за цим виданням.

3. Поддубная Р.Н. Таинственный круг Хомы Брута // Література і культура Полісся.- Ніжин, 1996.- С. 21-34.

4. Лосев А.Ф. Проблема вариатитвного функционирования живописной образности в художественной литературе // Литература и живопись.- Л., “Наука”, 1982.- С. 61-62.

5. Как сделана “Шинель” Гоголя // О прозе. О поэзии.- Л., “Художественная литература”, 1986.- С. 46.

6. Криничная Н.А. Персонажи преданий: становление и эволюция образа. - Л., “Наука”, 1988. - С. 188.

7. Белый Андрей. Мастерство Гоголя. Исследование. - М.-Л., Изд-во ОГИЗ, 1934.- С. 47.

8. Мандельштам И. О характере гоголевского стиля. - СПб., Гельсингфорс, 1902.- С. 76.

9. Белый Андрей. Мастерство Гоголя. Исследование. - М.-Л., изд-во ОГИЗ, 1934. - С. 113-124.

10. Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. - К., “Час”, 1998. - С. 115.

11. Соболева Н.В. Типология и локальная специфика русских сатирических сказок Сибири.- Новосибирск, “Наука”, 1984. - С. 88.

12. Булашев Георгій. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., “Довіра”, 1992. - С. 27.

13. Аненнсский І.Ф. «Література від Фонвізіна до Бродського», Расадін С. - М.: Слово, 2001. - 432 с.

14. Архангельський А.Н. «Бесіди про російську літературу». - М.: Олімп, 1999 . - 147 с.

15. Астафьев В.П. «Література від Фонвізіна до Бродського», Расадін. - М.: Слово, 2001. - 321 с.

16. Афанасьєв Є.С. «Загадковий Гоголь» И.И. Гарін.- М.:ТЕРРА, 2002.- 245 с.

17. Бєлінський В.Г. «Загадковий Гоголь» И.И. Гарін - М., 2002. - 134 с.

18. Білий Андрій. «Загадковий Гоголь» И.И. Гарін. - М., 2002. - 231 с.

19. Воропаев В.А. Гоголь: Життя й творчість. - М., 1999. - 347 с.

20. Герцен А.И. «Загадковий Гоголь» И.И. Гарін. - М.: ТЕРРА , 2002. - 239 с.

21. Гоголь Н.В. Вечори на хуторі біля Диканьки. - М., 1999, - 348 с.

22. Гоголь Н.В. Миргород.- М.: Худий.Літ., 2004. - 313 с.

23. Гоголь Н.В. Петербурзькі повісті. - М. Худий. Літ., 2004.- 298 с.

24. .Куліш П.А. «Російська література »- М.: Просвітництво, 2001.- 347 с.

25. Любич-Романович В.И. «Загадковий Гоголь» И.И. Гарін. - М.: ТЕРРА , 2002. - 237 с.

26. Манн Ю.В. Великий Гоголь. - С.-П.: Санта, 2007. - 342 с.

27. Храпченко М.Б. Згадуючи геніального майстра слова. - М.:ТЕРРА, 2002- 257 с.

Размещено на Allbest.ru