Українська лексика у повістях Миколи Гоголя. Збірка "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"
З’ясування ролі українізмів у повістях М.В. Гоголя, їх стилістичне, морфологічне, лексико-семантичне, фразеологічне і смислове навантаження; підходи до класифікації. Типи української лексики у творах Гоголя, їх спорідненість з полонізмами, фольклоризм.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.04.2013 |
| Размер файла | 76,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології
Кафедра фольклористики
Курсова робота
Тема:
Українська лексика у повістях Миколи Гоголя. Збірка «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»
Студентки 2-го курсу
Дронь Ярини
Науковий керівник:
Різник Сергій Михайлович
Київ 2010
Зміст
Вступ
1. Українізми у творах Гоголя та їх спорідненість з полонізмами
2. Класифікації українізмів
3. Стилістичне використання українізмів. Фольклоризм у творах Гоголя
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Вимовляючи прізвище Гоголя як „Ґоґоль”, більшість не відчуває нічого дивного чи неприродного. От такий собі знаменитий російський письменник, „батько реалізму” в тій “великій літературі”, хай навіть „малоросійського походження”, але, мимо прізвища, незаперечний „росіянин”, той, що в історіях російської літератури стоїть тут же побіч Пушкіна. «Найбільшого письменника російського», «найгеніальнішого з росіян». Та не набагато ліпше, як це не дивно, виглядає ситуація Гоголя серед земляків.
Метою моєї роботи є з`ясування ролі українізмів у повістях Гоголя, їхнє стилістичне, смислове навантаження; спроба їх класифікації за різними підходами.
Вихована на “народництві” і на соціальних абераціях від 40-х до 80-х років минулого століття, перебуваючи в фатальних умовинах петербурзької імперії, в постійних ваганнях між „обласництвом” та “всеросійськістю”, - інтелігенція українська, ані сучасна Гоголеві, ані пізніша - не спромоглася витворити критеріїв для оцінки тієї незвичайної постаті. Своєрідний дуалізм в поглядах на українську проблему, що допровадив аж до теорії Костомарова псевдоорганічного симбіозу “двох руських народностей”, ніби гармонійно себе доповнюючих в постаті якогось двонаціонального чи понаднаціонального синтезу. Спроба підійти до Гоголя іншим, більш природним шляхом - викличе усмішку не лише серед чужинців, що зрозуміють як наївне намагання “націоналізувати” великого письменника чужої літератури. Скептичний земляк або здивується, або недовірливо похитає головою. Земляк оптимістичний якщо й зацікавиться, то цікавість та буде поверхова, “шовіністична”. [5]
То не українець, лише росіянин І. Мандельштам ще р. 1902 перший видав капітальну монографію про стиль Гоголя, в якій довів, що “мовою душі” письменника - була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтаксична складова цього письменника були українські і що писав він, сказати б, “перекладаючи”... А скільки ж то разів читаємо в листах Гоголя, що він “не почуває себе міцним в мові російській”!
Річ ясна, що трудно говорити на цю тему з тим, хто не відчуває духу російської мови, не знає історії, не чув справжньої російської мови в її московській говірці. Національних шкіл в Росії не було. Матеріал мовно-літературний, одержаний колись Москвою з Києва і перетворений пізніш Ломоносовим, Державіним і Пушкіним на літературну мови петербурзької імперії, - через уніфіковану школу знов повертався до імперських провінцій, але вже позбавлений національного духу, вже як мова абстрактно-імперська, “всеросійська”, на місцях “доповнювана” і оформлювана етнографічно-мовним матеріалом. Тільки завдяки цьому мова Гоголя могла видаватися “російською”, хай навіть до певної міри екзотичною, або “збагачуючою російську мову” (як каже Мандельштам) [5], мову Москви й Петербурга. А з огляду на порівняну бідність тодішньої російської літературної мови (засміченість німецькими й французькими варваризмами), а також незнану у народів західної (мовно-латинської) культури “еластичність” російської граматики, - той процес міг видаватися плідним в культурнім сенсі й корисним під оглядом політичним (мовна уніфікація імперії).
Не варто тут наводити своєрідних прикладів “російської мови” Гоголя з тексту його творів: забагато то забрало б місця. Але, хто знає літературну російську мову її класичного періоду, той легко сам їх знайде при уважнішім читанні. Якщо літературознавець допіру на основі майже мікроскопічних дослідів може знайти мовно-стилістичні невластивості в англійській мові ірландця Б. Шоу або у французькій мові фламандця Є. Верхарна, то в текстах Гоголя навіть неозброєним оком звичайного читача можна легко побачити вже не мовні хиби, але разючі українізми, часом цілі “незрусифіковані” українські речення. І - навпаки - досить лише прочитати Тараса Бульбу у давно “відреставрованім” тексті М. Садовського, щоб уявити собі спосіб дійсного мислення Гоголя-письменника.
Гоголь найтрагічніша постать письменника того роду. Мова - бо є фонетико-графічним відбиттям глибоко прихованих і складних психічних процесів, безпосередньо зв'язаних з культурою й національністю. І ота, власне, органічна й психічна „дійсна дійсність” письменника, яка, в остаточнім розрахунку, виявиться завжди расово-національною, вона-то й проявиться і промовить крізь всі язиково-графічні зовнішні оболонки.
Що ж мав з собою почати талановитий, повний творчих бажань, а притім дуже амбітний, спраглий слави і далеких обріїв молодик, який вже на шкільній лавці мріяв про широку арену діяльності? Отже, створює собі уявою спокусливо-чарівну “легенду Петербурґа” і, по закінченні Безбородьківського ліцею в Ніжині (р. 1828), їде до вимріяної столиці, просто “чорту в зуби”. Помимо свого закохання в петербурзькій легенді, молодик Гоголь все ж відчував підсвідомий страх перед Північчю, перед “московщиною”. І щоб ту “московщину” оминути і не бачити міста Москви, він їде до Петербурґа білоруським трактом - через Могилів. Бо не Московщина, але самий-но Петербурґ - то ідеал, то квінтесенція всіх чудес і марень, бо то не Росія і вже напевно не “московщина”. В результаті, розуміється, - жахливе розчарування, і то вже на самім початку. Петербурзька зима, така неподібна до полтавської. Знайомство з Пушкіним, таке омріяне, - не вдається. Перший друкований (“накладом автора”) твір - ідилічна поема віршем “Ганц Кюхельґартен” - зустрічає отруйні кпини критики... І тут наступає цілком конрадівський момент в біографії Гоголя: він сідає на корабель і відпливає (липень 1829 р.) невідомо куди... в світ...
В Гоголі ж жила “малоросійська ідилія”, міф Росії - царства, понаднаціональної імперії необмежених обріїв і необмежених можливостей... Що за простір для вимріяних ним велетенських чинів і подвигів, хоч ближче й неокреслених і досить імлистих для самого мрійника!
Корабель, що ним плив Гоголь, спіткала в Німецькім морі буря. І це переживання, видно, притупило гостроту петербурзьких розчарувань, бо вже 22 вересня Гоголь з Любека повертається до страшного міста Петра І і потім вже ніколи про свою морську подорож не згадує, як і про те, що ту втечу-подорож спричинило. Отрута Петербурґа, міста туманів і примар, міста підступної “імітації Європи” - вже зробила своє. Втеча була відрухом скоріше фізіологічним, ніж психічним, а не моральною реакцією сина, Петербурґом поневоленої Батьківщини. Тортурований духовою пусткою і пекучим сумом за рідним краєм, Гоголь ще вперто намагається знайти в столиці точку опертя. Ще шукає в ній ідеальної “Росії”, як природного продовження “Русії”, і, чим більш не знаходить, тим пекучіше згадує Україну. Так зроджуються “Вечори на хуторі біля Диканьки” й інші “українські” речі, як наркоз для самого себе і як екзотичний відскок для літературної кар'єри - одночасно... Шість років тривали ті пошуки і намагання. Шість років, впродовж яких він зазнав різних професій: від невдалого урядовця в досить неприємному (фактично - поліційному) департаменті аж до невдалого професора університету. Приходить і знайомство з Пушкіним, і з майбутнім добродієм Шевченка -- В. Жуковським, і з так званим вищим світом. Нарешті, з'являється давгоочікувана слава - слава автора “Ревізора”, справжня, “всеросійська”... Здавалося б мету осягнено. Але якою ж ціною!
І от 6 червня р. 1836 Гоголь, затруєний, розбитий, зламаний і як би напівживий духово, шукаючи вже не уявної “Росії” і не реальної “Малоросії”, а “батьківщини душі ”, опиняється за кордоном.
“Я народився тут, - пише В. Жуковському з Риму, - Росія, Петербурґ, сніг, падлюки, департамент, професура, театр - все то мені лише снилося”.
В життєписі Гоголя зовсім не бракує моментів (опріч втечі морем р. 1829) протесту, обурення, обудження національного сумління, і то в формі недвозначній. По “Вечорах на хуторі” він все збирається писати “Історію нашої єдиної, нашої нещасної України” (лист з 9 листопада р. 1833 до Михайла Максимовича, де додає: “Якби Ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені змордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!”). В листах до матері домагається, опріч національного убрання, також пісень (лист 22.XI.1833), так само, як і до Максимовича: “Не можу жити без пісні. Не маєте поняття, що то за мука”.
Взагалі листи Гоголя до Максимовича, до “милого земляка, що живе в атмосфері старих часів”, вражають, серед загального листування Гоголя, винятковою у нього, людини скритої й обережної, - щирістю. Видно, що з Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: “Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..” Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніш Максимович став там ректором) раз у раз повертаються на сторінки листів: “Уяви собі, я теж так думаю: туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він - наш, а не їх, - правда? Там, довкола нього, відбувалися події нашого минулого” (лист з грудня 1833 р.)... Та вже в наступнім році, після номінації на професора-ад'юнкта Загальної Історії Петербурзького університету, той запал Гоголя вщухає: “Хоч як гірко душа сумує Україною, треба, одначе, упокоритися, упокоритися без нарікань” (лист з 14 серпня 1834 р.). Розголос, здобутий “Вечорами на хуторі”, нові знайомства, праця над новою книгою “Миргород”, врешті посада в університеті - все це вимагало часу і енергії. В листі, писанім по довшій перерві (22 березня 1835 р.), про кафедру в Києві вже не згадано. Лист той, витриманий в якімсь істерично-жартівливим тоні, розпочинає словами знаної пісні: “Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові!” І далі: “Присяйбіг, страшенно одійшли ми від нашої традиційної натури. В жоден спосіб не спроможні ми - а особливо Ти - навчитися дивитись на життя, як на пригоду, як дивився колись на нього Козак. Чи Ти пробував коли встати рано з ліжка, і, в самій сорочці тільки, всмалити гопака? Чудова є єдина річ на світі: пляшка доброго вина...”
Реальна Батьківщина відходить від Гоголя в міру ослаблювання й заламування його національного стрижня. Місце її починає виповнювати вигадана ще в Петербурзі і утривалена закордоном абстракція “Руси-Росії”. “Оточує мене тут чужа стихія, - пише Гоголь до Поґодіна з Женеви (22 жовтня 1836 р.), - але в серці моїм Русь, не та недобра, але єдино гарна Русь...” Лист - ледве чи щирий, але є в нім, без сумніву, своя правда: Україна переісточується в марево, видиво, спокусливу фантастику... під сприйнятливим для Поґодіна (і багатьох інших) псевдонімом “Русі”. [5] Але деякі реальні складники Батьківщини, розуміється, залишатимуться в Гоголі до кінця життя: це - роздуми над химерною історичною долею України, це - народна пісня (вона завжди звучала в його душі), це, врешті, національний танець, гопак, якого він відтанцює ще з півроку перед смертю в маєтку С. Аксакова - Абрамцево під Москвою, де гостював пізнім літом 1851 року.
Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру патологічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повставала навіть думка про його психічну ненормальність. А національні елементи його свідомості не обмежувались лише піснею і гопаком.
В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини - не було пасивного самовіддавання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, поза тим, були й речі гірші - страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіше, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника.
В листі з р. 1845 до гр. О. Толстого (пізнішого оберпрокурора Синоду; гостюючи в нього р. 1851, Гоголь і вмер в його помешканні в Москві) маємо досить моторошне визнання письменника, що, може, найяскравіше відкриває його тодішній психічний стан, близький до справжнього містицизуючого психозу: «Для Вас так само, як для мене, замкнена брама жаданої оселі (обители). Монастир Ваш - Росія. Отже, символічно одягнувши волосяницю ченця і цілого себе умертвивши - для себе, але не для неї, - ідіть трудитися в ній».
Справа не в трагікомічності цього заклику, скерованого до росіянина, аристократа й бюрократа імперії, - хворий в кожнім хотів би бачити хворого. Але справа в тім, що ця формула самознищення, самозгуби - кидає найбільш сконцентроване світло на особистість, шлях творчості і життєву долю її автора... Та як не трудні й не трагічні можуть бути того роду перевтілення, - все ж не можна їх в найменшій мірі порівнювати з самозгубним експериментом, що, остаточно, його об'єктом став Микола Гоголь. Суб'єктивно - він або несвідомий того, що з ним діється, або підсвідомо вірив, що йому вдасться, сказати б, перехитрити долю, “обдурити” ту Нечисту Силу (а він її поза тим дуже гостро завжди відчував), що за тим експериментом слідкувала й керувала.
У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціально геніальний і що його “експеримент” не відбувався всередині кола спільної цивілізації, а вимагав передовсім:виходу з цього кола і переходу до цивілізації, істотно відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерті (“усмертнення цілого себе”) або розриву з органічною цілістю, а одночасно - механічно розплистися в аморфній неокресленості “Росії”, отже - культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фаустівський варіант “продажу душі чортові”...
Що ж являє собою літературна спадщина Миколи Гоголя, тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті - національно-відмерлої душі?
У спадщину ту входить передовсім чарівна екзотика дещо елеографічної України у “Вечорах на хуторі”, яких сонячна ідилічність починає похмурніти вже в “Миргороді”, аж несподівано западається в чорне провалля “Вія”, де в містично-таємничій глибині, мальовничо прислоненій лаштунками спокусливої “Малоросії”, може, й заховано основну тайну нашої Батьківщини, тайну її історичної Долі й тайну душі Народу.
Вже молодший сучасник Гоголя - Панько Куліш спостеріг був вертепну “лялькуватість” постатей в ранніх творах Гоголя, їх привідність і “нереальність”. Ті складники можна віднайти навіть в найдовершенішій - під оглядом мистецьким - історичній епопеї “Тарас Бульба”, де осягнено максимум пластичності й тривимірності. Далі, в міру “відмирання” національної душі, все наявніше виника неміч пластичного втілювання постатей, неміч творення їх в просторі, а не на площині паперу. І так має двовимірні викреси, гостру, досконалу, в певнім сенсі, істотно українську графіку “Мертвих душ”, цей альбом першорядних гравюр, механічно зшитих білою ниткою подорожей Чичикова. Альбом той Гоголь з розпачу назвав “поемою”, але для “оживлення” цього твору не помогли ні інтермедії, як, напр., вставна “Повість про капітана Копєйкіна”, ані патетичні ліричні уступи, ані даремні й чим далі, тим трагічніші пошукування “позитивних героїв». “Мертві душі” - то вже нелітература: життя й його живої вроди - в тім творі вже нема. Як влучно десь зауважив М. Бєр, в мистецькій манері Гоголя “є щось близьке до кубізму Пікассо”...
Розважання над Гоголевою спадщиною, як і над впливами його літературної творчості, не обмежуються до цих чисто формальних уваг і спостережень. Оскільки в нашій літературі впливів Гоголевої творчості, хіба, може, за винятком “ Тараса Бульби”, майже не можна помітити, оскільки в літературі російській і на долі імперії Російської - взагалі, вплив той заважив надто тяжко і, кінець кінців, - згубно. І самого Гоголя, і його творчість - Росія (Петербург, а за ним Москва) сприйняли цілком поважно, як геніальні твори геніального “росіянина”, причім те останнє бралося як синім “русского”, москаля, а не як історією вироблений тип мешканця імперії, соціологічний продукт тривання тієї імперії.
До якої міри глибоке було те непорозуміння з Гоголем у росіян, навіть сучасників, свідчить, напр., голосна полеміка такого чуйного критика і не менш чуйного всеросійського імперіаліста, як В. Бєлінський, який з приводу появи Гоголевого “Листування з приятелями” (книги, між іншим, досить “сковородинської”, отже зв'язаної з українською літературною традицією), зовсім щиро обурювався її “реакційністю” і, мовляв, “зрадою” Гоголем свого попереднього шляху: сатирика, викривача темних сторін “Росії”, поступовця. «Таж Гоголь тієї “Росії” майже не знав, був царським стипендіатом, фактичним емігрантом і у відношенні до уряду був лояльний більш-менш так само, як кожен чужинець-фахівець»... «Обдурювали ми - щодо Гоголя - самих себе, обдурювали й його одночасно», - писав на схилі життя Сергій Аксаков, людина доброзичлива, мудра і, яко щирий слов'янофіл, до українців сердечна.
Він ще шість літ, зі спаралізованою волею до творчості, чекатиме, аж та смерть прийде, але, не дочекавшись, Гоголь, якимсь надлюдським зусиллям власної волі, сам собі накаже перестатижити: перерве зв'язок з людьми, перестане приймати їжу, не відповідатиме на запити, ляже, повернувшись обличчям до стіни, і, властиво, змусить себе вмерти. В чужій і страшній Москві, в помешканні свого фактичного урядового наглядача...
1. Українізми у творах Гоголя та їх спорідненість з полонізмами
Українізм -- слово, окреме його значення, вислів, граматична форма тощо, запозичені з укр. мови іншою мовою. Українізми є в російській мові -- стерня (жнивье), плугатарь (пахарь); польс. czerep (czaszka) «череп», czeresnia (trzesnia) «черешня»; білорус, травень (май), вагітная (цяжарная) «вагітна»; Kosak, франц. cosaque, голл. kozбk, італ. cosacco, ісп. cosaco, португ. cossaco, грец. кпжЬкпт (від укр. козак, з кримськотат. казак «вільна, незалежна людина, шукач пригод»).
Найбільше українізмів у польській мові, куди вони входили найінтенсивніше в 16-17 ст., і російській, у яку почали проникати з кін. 17 ст. Серед українізмів польської мови є такі, що й досі сприймаються у ній як певні екзотизми: hopak «гопак», holubce «притупування», prysiudy «присядки», porohy «річкові пороги», Zaporoїec «запорожець»; інші -- через експресивний відтінок, який відрізняє їх від питомих польських слів (hoіota, hoіysz, при польс. goіy; hoіubiж при польс. goі№b; hultaj тощо). Частина ж У. належить до нейтральної лексики і настільки органічно ввійшла в польську мову, що їхнє походження з'ясовується лише за допомогою фонетично-етимологічного аналізу (hoіoble «голоблі», czereњnia (при застар. trzeњnia) «черешня», bodiak -- «будяк», hodowaж «вирощувати» і так далі.
Численні українізми російської мови спочатку були характерні лише для лексики. Це в основному назви суто українських реалій (сердюки, бунчук, булава, горелка, галушки, вареники) або ж такі, що вживаються для надання поняттю певного емоційного відтінку чи місцевого колориту на тлі питомих російських слів: дивчина (девушка), девчата (девушки), жинка (жена), добре (хороше) тощо. Проте є і слова, які, здавна ввійшовши в російську мову, як українізми вже не сприймаються, що більше, витіснили деякі російські слова: пасека (рос. пчельник), порожняк «порожній віз». [7]
«М.В. Гоголя неможливо уявити як письменника без української теми, без своєрідного українського фону, який навіть домінує у більшості творів. Особливо яскраво це проявляється у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», де в местечках типу Сорочинців організовуються ярмарки, де веселяться дівчата, парубки і хлопці, де розмістились полотняні ятки з крамом, де особливе місце займають шинки, шинкари і шинкарки, де чутно бандури і цимбали, дзвенять золотые і шеляги, де поважні пани, панычи и панны в нових жупанах, кунтушах і сукнях, в небо летять гайвороны, а по широких запилених дорогах скачуть обывательские коні…Український колорит посилюється також за допомогою вставних епіграфів і цитат з українських пісень, приказок, комедій. Звідси дізнаємось, що можна комусь насадить бебехів, мудруватися, щедровать, викливаючи якогось щедрика…» [8]
Оскільки використані українізми є дуже специфічними для читачів-росіян, то сам Гоголь намагався навіть скласти невеличкі тлумачні словнички місцевої «малоросійської» лексики: галушки, бандура, бричка, шинок, цибуля…
Для польськомовного ж читача така лексика не є складою для читання і сприйняття, бо у польській мові є деякі відповідники.
Для прикладу можна зрівняти словники малоросійської лексики, які склав Гоголь з польськими відповідниками: бандура - bandura, батог - bat, буряк - burak, буханець - bоchenek, винниця - winnica, дивчата - dzievczeta, знахар - znachor (на відміну від російського знахарь), комора - komora, кухоль - kufel, люлька - lulka, макітра - makutra, миска - misa, парубок - parobek, плахта - plachta, пекло - pieklo, ручник - recznik, скрыня - skrzynia, смалець - smalec, бебехи - bebechy, жупан - zupan, цымбали - cymbaly, шинок - szynek, ярмарка - jarmark…
За своїм походженням казана лексика є досить різнорідною. Тут бачмо слова з загальнослов`янськими коренями, дивчата - dzievczeta, знахар - znachor, пекло - pieklo, ручник - recznik. І слова, запозичені у неслов`янських мовах: бандура, жупан, комора, крам, кунтуш, кухоль, миска, цибуля, цимбали, шинок, ярмарка…
Слова, які за походженням неслов`янські, якщо і стали внаслідок відомі в російській мові, то тільки завдяки впливу, вірніше Південно-Західної Русі. А от в українську мову вони потрапляли через вплив польської мови, яка в свою чергу багато запозичила з чеської, німецької чи латині.
Оскільки старопольська і староукраїнська мови були близькі між собою генетично і територіально, то в результаті дії польської мови на українську через громадсько-політичні обставини в ХІV ст. і в наступні століття відбувалось природною. З часом частина польської лексики настільки вжилась в українській мові, що сталась сприйматись власне як українська.
Наприклад слово «містечко». В українській мові відрізняють: місто, містечко і місце (город, городок і место). В російській мові такого розмежування нема, а пізніші міщанин і міщанство - польського походження. Розмежування «место» і «город» в польській мові почалось під впливом чеського. гоголь лексика українізм полонізм
Із вихідної неслов'янської лексики візьмемо для прикладу слово бандура. По ствердженню А. Брюкнера, в Малу Русь слово бандура приходить з польського в 17 ст. В польській мові зустрічалось ще в первинній формі рandora з італійської, яке походить з латині, а там і з грецької. Цей Шлях підтверджує М. Фасмер.
Серед вживаної Гоголем української лексики особливої уваги заслуговує слово комиссар. Воно зв'язується в свідомості насамперед з революційними комісарами ХХ ст. Про яких же комісарів йде мова у Гоголя? Автори Етимологічного словника української мови вказують, що слово могло з'явитися через російське і польське посередництво. В Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів дізнаємось, що комісар це представник польського короля на Україні 1649 року. Скоріш за все, український комісар у М.В. Гоголя - це залишок, рудимент минулого польського правління який зберігся й після приєднання України до Росії.
Здається, що польський вплив на лексику «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» можна побачити в таких стали фразах, як: - Вот беда! Не ушиблись ли вы, не сломали ли ещё, боже оборони, шеи? Російською мовою це звучало б сохрани, господи. А в польській мові - bron boze. Український варіант відрізняється від польського тільки присутністю східнослов`янського повноголосся, калька.
Зупинимось більш детально на таких типових українських словах, як парубок і хлопець, які дуже часто вживаються в «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки». Гоголь використовує їх як синоніми. Та й перекладає їх однаково: парубок - парень, хлопець - парень.
Етимологічний словник української мови вказує фактично тілько праслов'янський корінь -orb, від якого пішло слово, з чого можна зробити висновок, що автори словника вважають лексему парубок загальнослов`янською.
В польській мові цей древній корінь зберігся чітко, роблячи етимологію прозорою: parobek. Корінь роб тут не затемнений, як в українській мові.
В українській мов відбулася деетимологізація кореня, швидше за все в зв'язку з перенесенням наголосу з кореня на приставку - па, як в словах пасинак, патрубок…, російське падчерица, паволока, де наголос мє тенденцію до переміщення на приставку.
Давній індоєвропейський корінь - chlop зі значенням «допомагати в роботі» наче роздвоївся семантично. В слов`янських мовах посилився компонент «работа». Давнє значення «помощ» ще збереглось в компонентах «молодий робочий, слуга». На території східного слов`янства і західнослов`янське хлоп отримав додаткову принизливу конотацію. У Миколи Гоголя в «Утоплениці» Левко говорить так: «Что же мы, ребята, зо холопья? Разве мы не такого роду как и он? Мы, слава Богу, вольные козаки!». В українській мові нейтральними залишились тільки хлопець і хлопчик.
Підведемо деякі підсумки: в багатьох випадках, де ми говоримо про специфічну, відмінну від російської, українську лексику, її еквіваленти можна виявити і в польській мові. Причинами тому є, по-перше, територіальна суміжність двох сусідніх етносів, а також, по-друге, в громадсько-політичних умовах, які склалися на Південно-Західній Русі в епоху Середньовіччя. Наслідок таких умов мовні відносини між українським і польським етносами стали складатися не на паритетних началах, а на посиленій польській домінації.
Полонізми, що вторглись в староукраїнську мову могли сприйматись і без змін: бандура, винниця, жупан, комора, кунтуш, люлька, пекло, плахта, юшка, цимбали, ятка, сукня…По-друге, потрапляючи в староукраїнську мову, полонізми могли оброблятися, адаптовуватись в різних областях: фонетики, словотвору, морфології, семантичності, в функціонально-системному аспекті. Але в староукраїнській писемності польське звучання зазвичай передавалось у відповідністю до етимології.
2. Класифікація українізмів
Українську лексику у творах Миколи Васильовича Гоголя можна поділити на типи з різних підходів: морфологічного, лексико-семантичного, лексико-фразеологічого.
Розглянемо кожен з підходів. За морфологічною класифікацією українізми Гоголя можна поділити на іменники, дієслова, прикметники.
Іменники, а в більшості це такі, як бандура, гопак, горлиця, дрібушки, жупан, кобза, макітра, чуприна, діжа, дукат, каганець, кунтуш, малахай, очіпок, плахта, полутабенек, свитка, синдячки, путря, паляница, кухоль, переполох, гречаник, сукня, намитка, петрови батоги, нечуй-ветер, кобеняк, запаска, варенуха, видлога, кораблик, покут, скриня, сопилка, тесная баба черевики,голодна кутя, сволок, шишка, ятка і такі інші можна назвати етнографізмами. Етнографізми - це слова, що називають предмети, поняття характерні для побуту, господарства певної місцевості, вони є місцевими назвами місцевих реалій. Гоголь звертається до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Етнографізм - це різновид діалектизмів.
Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні.
Прикметники, такі, як голодрабец, рябый, бесовский, моторный, жвавый, обывательський і багато інших. Наприклад, у творі «Иван Федорович Шпонька и его тетушка» Микола Васильович використав таку фразу-українізм: «…ще молода дитина…»,- яка була улюбленою фразою тітки.
Дієслова. Насадить бебехів, заплювала сатана очи, перевести дух та багато інших - такі, як би мовити, дієслівні фразеологізми, які мають свої еквіваленти в російській мові, але використані письменником для підкреслення колориту українства. Мордуватися, щедровать, святкувать, плювать, оповідать…та безліч інших.
Лексико-семантичний підхід
Антропоніми поділяються на:
Особові імена -- Данило, Катерина, Солоха, Хвеська, Вакула та ін.
Імена по батькові -- Пульхерия Ивановна, Афанасий Иванович, Фома Григорьевич…
Прізвища -- Шпонька, Бурульбаш, Цупчевська…
Прізвиська -- Корный Чуб, Подкова, Полтора Кожуха, Касьян Свербыгуз, Горобец…
Існують такі специфічні види антропонімів, як
- андроніми - іменування жінки за іменем, прізвищем або прізвиськом її чоловіка;
- метроніми - власна назва сина або дочки за іменуванням матері або когось із предків по материнській лінії;
- патроніми - власна назва сина чи дочки, утворена від батькового іменування;
Топоніми - назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. У Гоголя трапляються такі топоніми, як Миргород, Ніжин, Диканька, Сорочинці, Гадяч, Витребеньки…
Гоголь використовує такі гідроніми, як Днепр, Дунай.
Можна також виділити групу українізмів-фразеологізмів, які Микола Васильович доволі часто використовує зокрема у прямій мові персонажів. Ось до прикладу: « Плюйе ж на голову тому, кто ето напечатал! Бреше, сучий москаль. Так ли я говорил? Що то вже, як у кого чортма клепки в голови! Слушайте, я вам рас скажу ее сей час.» («Вечер на кануне Ивана Купала»)
І ще от: «А бабы, как только расплакивалось у них на руках дитя, подносили его к картине и говорили: «Он бачь, яка кака намалевана!» («Ніч перед Різдвом»).
У своїх творах, епіграфах до повістей чи їх частин письменник часто використовує зразки усної народної творчості: приказки, прислів'я, українські народні пісні...Наприклад:
Зеленесенький барвіночку,
Стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!
Зеленесенький барвіночку,
Стелися ще нижче!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься ще ближче!
(«Сорочинька ярмарка»)
Епіграфи: «…Ще спереду і так, і так; А ззаду, ей-же-ей, на черта!»,
«За моє ж жито та мене й побито», « Не бійся, матінко, не бійся, в червоні чобітки обуйся. Топчи вороги під ноги, щоб твої підківки бряжчали! Щоб тої вороги мовчали!»…і багато інших.