Боротьба поколінь у романі "Вальдшнепи" Миколи Хвильового

Світогляд Хвильового має так само мало спільного з радянським більшовизмом, як його"загірна комуна" зі сталінським терором. Не випадково ще в 1924 році Хвильовий в офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: "я б'юсь над таким питанням - чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки". Натяк більш ніж прозорий.

Отже, у творі ми бачимо результат революції. Дмитро Карамазов -- недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він -- “вічний опозиціонер”, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це -- трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового.

Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості “московка” Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, “не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська”. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості -- відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Ця критика Шевченка і являє собою антитезу до європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового “культурний епігонізм”, примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від «російського диригента».

ВИСНОВКИ

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 -- 1928 pp.

Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як “Синій листопад”, “Арабески”, “Сентиментальна історія”, “Дорога й ластівка” (частково й “Повісті про санаторійну зону”) є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.

Твори Хвильового можуть відіграти для нас роль катарсису. Але для цього треба їх актуалізувати. Показати, як Хвильовий, починаючи з себе, творив "нових невідомих людей", визволити митця з рамок революційної романтики і прочитати в контексті світової культури, якій він належить по праву.Світогляд Хвильового має так само мало спільного з радянським більшовизмом, як його"загірна комуна" зі сталінським терором. Не випадково ще в 1924 році Хвильовий в офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: "я б'юсь над таким питанням - чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки". Натяк більш ніж прозорий.

Революційні романтики умоглядний задум -- силою ощасливити світ -- поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль -- і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна.

Влітку 1926р., у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману “Вальдшнепи”. Його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції.

Дмитро Карамазов -- недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він -- “вічний опозиціонер”, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це -- трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості “московка” Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, “не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська”. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості -- відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко.

Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас -- новий мотив у творчості прозаїка. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з поглядом автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне прочитання творчості Ф. Ніцше, а з іншого боку -- вісниківських статей Д. Донцова.

Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману були піддані нищівній критиці. Шосте число журналу “Вапліте” (1927), де друкувалася друга частина “Вальдшнепів”, було сконфісковане, повного тексту роману досі не знайдено. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. В такому ж плані сприймаємо ми, майже через сто років потому, як був написаний твір.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

1. Агєєва В. Історія української літератури ХХ ст. -- Кн. 2. -- К.: Либідь, 1998

2. Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми інтерпретації. - Харків, 2003

3. Гус М. Идеи и образы Ф.М.Достоевского. - М., 1971

4. Грабович Г. Екзорцизм українського модернізму // Грабович Г. До історії української літератури. -- К.: Основи, 1997. -- С.571-585.

5. Греков В. Таинственный вальдшнеп // Охота и охотничье хозяйство. -1990. - №9 // http://piterhunt.ru/content/category/biologicheskie_svedeniya

6. Дивнич Ю. Післямова до роману «Вальдшнепи». - Зальцбург, 1946. - 164 с.

7. Дорошкевич О. Микола Хвильовий // Дорошкевич О. Історія української літератури. -- Х., 1926. -- С.323-327.

8. Єфремов С. Історія українського письменства. -- К., 1995. -- С.671-676.

9. Жулинський М. Талант, що прагнув до зір // Хвильовий М. Твори: У 2 т. - К., 1990

10. Костюк Г. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість // Хвильовий М. Твори: У 5 т. - Нью-Йорк; Бадтімор; Торонто, 1978. - Т. 1. - С 15-106.

11. Мельник В. Модернізм української прози: генеза, розвиток, історичне значення // Літературознавство: Матеріали ІІІ Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). -- К., 1996. -- С.430-439.

12. М. Хвильовий. Вальдшнепи.// Хвильовий М. Санаторійна зона: Повісті, оповідання, роман / Передмова, примітки М. Г. Жулинського; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. -- Харків: Фоліо, 2010. -- 506 с

13. Наливайко Д. Про співвідношення "Декадансу", "Модернізму", "Авангарду" // Слово і час. -- 1997. -- №11-12. -- С.44-48.

14. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. -2-ге вид., перероб і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.

15. Рогозинский В. «Сострадание есть главнейший закон бытия…» // Всесвітня література та культура. - 2005. - №1 - С.17-23.

16. Цюпґяк І. К. Поетика повістей Миколи Хвильового. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / І.К. Цюп'як; Дніпропетр. нац. ун-т. -- Д., 2002. -- 14 с.

17. Сеник А. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. - Львів, 2002

18. Церна Г. «Вальдшнепи» - «Брати Карамазови» / Г. Церна // Слово і час. - 1999. - № 12. - С. 58-61.982

19. Чернюк С. Українські вальдшнепи: концептуальні особливості однойменних творів Остапа Вишні й Миколи Хвильового // Літературознавчі студії. - Вип.25. - Київ: Вид.-во КНУ ім.Т.Шевченка, 2010..

20. Чирков М. Микола Хвильовий у його прозі // Життя й революція. -- 1925. -- №9. -- С.38-44.

21. Шерех Ю. Хвильовий без політики// Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: Три томи. - Харків, 1998

22. Шерех Ю. Хвильовий без політики // Березіль. -- 1991. -- №9. -- С.166-174.

23. Шумило Н. Модернізм в художній інтерпретації традиціоналістів // Літературознавство: Матеріали ІІІ Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). -- К., 1996. -- С.440-448.

24. Хвильовий М.Г. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - 925 с.

Размещено на Allbest.ru