Романтична балада

... давно вже моїми стали

муки рідного народу.

(Б. Грінченко, "Матільда Аргаманте")

Леся Українка намагається дати нове обличчя колективу, трактуючи його не як натовп, а як суспільство, тобто свідоме об'єднання самостійних і рівноправних одиниць, між якими є ідейно зріліші, енергійніші, вольовіші, більш обдаровані індивідууми, до яких тягнуться інші члени суспільства. Поет - це теж герой суспільства, він кидає свої заклики у вигляді пісень, а "юрба переймає ту пісню, мов хор". Співець у баладі "Поет під час облоги" виділяється тим, що бачить усе навколо очима людини, яка вболіває за долю мас і новою піснею не дає колективу заснути. Ради цих великих ідеалів він без вагань приймає і терновий вінець. Не слава і лаврові вінки манять таку людину, а бажання здобути і зберегти щастя й спокій народу. Він не дає заснути масам, піснею "будить на мурах сторожу, заснуть не дає до зорі". Будити маси, не давати їм можливості байдуже ставитися до власної недолі, збуджувати у них силу до активної революційної дії.

В особистих взаєминах героїв балад кінця XIX - початку XX ст. панівною є проповідь чистоти кохання, не залежного від будь-яких економічних чи політичних вигод. Королівна в Лесі Українки наперекір заборонам батька-тирана кохає бідного лицаря без спадку і на всякі допити, чому це так, гордо відповідає:

Я ж не звикла продавати

свого серця за червінця.

("Королівна")

Цей мотив відомий і в народних піснях, у баладах Шевченка, у деяких романсах поетів XIX ст. Леся Українка розробляє його на іншому матеріалі і в нових варіаціях. Нова героїня з аристократичного світу діє наперекір законам соціального розчленованого суспільства, йде проти пересудів і старої моралі, керуючись принципами природних почуттів і права вільного вибору кохання ("Ви обранець королівни", - каже вона бідному лицарю). Це людина з серцем, пристрастями, власною гідністю, з різко вираженими індивідуальними рисами і волею, яка зупиняє навіть деспотичні пориви короля.

Такими виглядають герої новіших балад XIX ст. Вони вольові, принципово послідовні при обороні своєї гідності, в них немає сентиментальності і мелодраматизму, вони шанують волю особи і не хочуть покірно схилятися перед долею, у яку так вірили герої романтичних балад. І в особистому житті новий герой прагне активно діяти і перемагати. Воля до життя, до боротьби і перемоги виявляється у них по-різному. Ображена і покинути милим героїня балади "Мати" Дніпрової Чайки знаходить у собі сили, щоб зберегти свою гідність і понести своє "незаконне" материнство "миру назустріч" як прапор віри в життя. Догареса в однойменній баладі Чернявського йде на смерть, але не скоряється несправедливим наказам батька. Королівна Лесі Українки своєю чистотою почуттів, вірністю і незвичайними для свого середовища переконаннями перемагає деспотизм батька. Це герої, що і життям і смертю завойовують почуття й серця людей, бо їхніми устремліннями керує чиста правда життя, непідробність людських стосунків.

Відбір і опрацювання сюжетів для вирішення таких нових проблем у літературі і для створення нових героїчних характерів у поетів другої половини XIX ст. також здійснюється з нових творчих позицій. Якщо основні конфлікти баладних сюжетів у романтиків (про Шевченка ми говоримо окремо) ґрунтувалися або на абстрактних поняттях: добро, зло, добрі люди, злі люди, щаслива чи нещаслива зустріч, доля і недоля, або (дуже мало) на сутичках пана і селянина-кріпака, то в баладах письменників другої половини XIX ст. знаходимо багато принципово відмінного, що народилося на ґрунті нових суспільно-політичних відносин і нових процесів розвитку літератури. Насамперед у баладах другої половини XIX ст. спостерігаємо тягу до сюжетів, що пов'язані з історією соціальних рухів. Федькович пише про опришків, що ставлять питання перед своїм ватажком: що накажеш, "ци палити, ци рубати, ци якому королеві кажеш голов з в'язів зняти" ("Добуш"); Б. Грінченко, М. Чернявський беруть сюжети з часів гайдамаччини і козаччини; І. Франко, П. Грабовський, Дніпрова Чайка розробляють зовсім не знані в баладі сюжети, вихоплені з поневоленого і обездоленого життя селянства ("Ґалаґан", "Трудівниця", "Зірчині чари"), Леся Українка відбирає сюжети, на яких би можна було розкрити віковічні прагнення народу до полі, ідеї революційної боротьби проти тиранії, проголосити потребу розвивати літературу, культивувати ідеал поета, що заради народного добра і вільностей не боїться одягнути на свою голову терновий вінець ("Поет під час облоги"). Основи конфлікту в таких баладах ґрунтуються переважно на зіткненнях людей різних класів, на ґрунті несправедливих соціальних і політичних взаємин, протиріч між інтересами народу й пануючих, завойовників. Для такої мети користуватися арсеналом фольклорної спадщини вже було замало, а в умовах російської дійсності ще потрібно було шукати засобів, аби замаскувати провідну ідею твору.

В другій половині XIX ст. набагато інтенсивніше українські поети працюють над перекладами балад майже з усіх слов'янських і європейських літератур.

Найбільше зацікавлення тогочасні українські поети виявляють до баладних творів кращих німецьких, польських, шотландських, англійських, чеських, російських письменників. Деякі баладні твори стають популярними в середовищі українських поетів і читачів. "Лісовий цар" В. Гете відомий у багатьох перекладах і переробках (О. Левицького, Ю. Федьковича, П. Куліша, Б. Грінченка),"Ленору" Бюргера переробляли П. Білецький-Носен-ко, Л. Боровиковський, М. Костомаров, С. Руданський, Ю. Федькович, Б. Грінченко, певний успіх мали і "Лореляй" Гейне (переробки Федьковича, Франка, Грабовського) та "Поворот тата" А. Міцкевича (переклади П. Куліша, П. Карпенка, М. Коцюбинського). Ці і ще деякі балади ("Рибалка" - В. Гете; "Два ворони", "Віщий Олег" - О. Пушкіна; "Ібікові журавлі" - Шіллера; "Серце матері" - французького поета Пшпана в перекладі М. Вороного) просто-таки акліматизувалися в українській поезії і увійшли до хрестоматійного фонду. Окремі сюжети в українських переробках не раз подаються так своєрідно, і так виразно на них відчутний національний колорит, що читачі сприймають їх як твір оригінальний, що сталося, наприклад, з баладою про материне серце М. Вороного ("Легенда", переробка згаданого твору Гішпана).

В справі перекладу баладних творів, мабуть, найбільшу заслугу мають Ю. Федькович, І. Франко, П. Куліш, Б. Грінченко, П. Грабовський. Кожний із них відбирав сюжети, виходячи з своїх ідейних настанов і уподобань. Увагу П. Грабовського привертають сюжети, найближчі до соціальних проблем, якими цікавилася тодішня література; П. Куліша зацікавлюють сюжети з елементами дидактики і моралізаторства, І. Франка - з героїчними романтичними постатями і т. ін. Природно, що переклади балад позитивно сприяли розвитку жанру в українській літературі, поповнювали її новими сюжетами, образами і формою викладу.

На межі XIX і XX століть розробляють баладу також такі письменники, як М. Вороний, В. Пачовський та ін. Поети, що віддавали певну данину новим течіям у літературі, зокрема символізмові, намагаються цей жанр також змодернізувати і вкласти в рамки своїх естетичних принципів. Як не дивно, але на початку XX ст. знову спостерігаємо повороти до романтичної, правда, дещо змодернізованої, балади - з самогубствами, русалками, німфами, таємничими явищами, характерними для балад романтиків. Микола Вороний пише в 90-х роках XIX ст. "Баладу козацьку" ще в дусі староромантичному: козак не зніс сирітства та самотності і кинувся в море. І тут образ козака і його горе - абстрактні, цілком умовні. Тут явна данина поезії романтиків. Але його ж "Балада моря" - твір іншого спрямування, хоча й діють у ньому знайомі вже німфи, хоча й зітхають та розмовляють тут дивні квіти. Аксесуари з давніх романтичних балад сюди занесені свідомо, і виглядають вони як певний поетичний засіб. Балада написана під враженням звістки про смерть Лесі Українки і присвячена світлій її пам'яті, і читач легко розшифровує символічне значення туберози, що розповідає про царівну, її пісні, смерть та перетворення у квітку саксіфрагу (ломикамінь). Маємо спробу передати засобами романтичної балади переживання, викликані конкретною подією - смертю видатної поетеси. Інші балади Вороного, хоча й написані на запозичені сюжети, також своїми закликами шанувати власну гідність і вітчизну тісно пов'язані з суспільною думкою цих часів. Далі від реального життя і проблем соціальної дійсності стоять балади В. Пачовського, X.О. Алчевської, М. Жука. Загалом названі поети рідко зверталися до цього жанру, проте в усіх випадках намагалися підпорядкувати жанр своїм естетичним вимогам. Певно, що в цьому свою роль відіграло гасло "мистецтво для мистецтва". Баладна фантастика стає ніби приводом погратися в романтичні мрії, символи і таємничості. Давнім сюжетам і образам поети надають нової красивості (слова і фарби), легкості стилю, вводять іноді нові ситуації та сюжетні ходи. Балада В. Пачовського "Срібна русалка" - це, по суті, модерний переспів "Лореляй" Гейне, обрамлений у стилістичні засоби української народної пісні. Близькі до цього твору романтичні мотиви знаходимо і в баладі X.О. Алчевської "Пісня німфи", з тією різницею, що молодого хлопця німфа зачаровує не так красою, як закликом полинути в далі "прозорі й ясні". До речі, мрія про незвичайні далі у баладі саме і виглядає зовсім не прозорою І не ясною.

Таємничістю, проповіддю незвичайної романтичної краси, неясними поривами пройнята балада М. Жука "Над озером темним... ". Тут уже і замок, і королевич - красивий та мужній, і таємниче кохання до чудесної квітки лілеї, і туга за втраченим коханням, і сюжет, близький до балади "Лілея" чеського поета-романтика Ербена, якого ми згадували попереду. Звичайно, ці балаци виявилися недовговічними і мали незначний резонанс у літературі. З українських поетів того часу своїми баладними віршами виділяються О. Олесь ("Лебідь", "Печенізька облога Києва") та М. Вороний, їх твори хоча й позначені в окремих випадках рисами символізму ("Лебідь"), одначе не тратять реального ґрунту і відзначаються певною легкістю поетичного викладу, прозорістю барв, мистецтвом слова і ритму. Цілком природно, що як майстри слова автори неоромантичних балад початку XX ст. стоять далеко вище від своїх попередників - романтиків початку XIX ст.

У другій половині XIX ст. помітно змінюється і художньо-стильове обличчя балади як жанру. На зміну романтичній баладі приходить реалістично-романтична, хоча поруч неї довго, а може, аж до кінця століття, існує, переважно в творчості малозначних поетів, балада романтична. Але значення її було вже надто обмежене, нею цікавилися автори і читачі переважно з дещо патріархальними поглядами і смаками. Нова балада, соцільно-тенденційна, з загостреними суспільними конфліктами і героями, як частка нової поезії, твориться в колі прогресивних і революційних письменників.