Балади Левка Боровиковського в контексті розвитку української романтичної балади

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність дослідження. Творчий спадок Левка Боровиковського ніколи не посідав в інформаційному гуманітарному просторі належного йому місця, хоча критики (переважно літератури) періодично називали його ім'я (здебільшого в енциклопедіях та підручниках), подаючи інформацію приблизно такого змісту: «Боровиковський Лев -- малоросійський письменник та етнограф. Народився біля 1811 р., рік смерті невідомий. Закінчив курс у Харківському університеті (словесне відділення). Був вчителем історії та латині у Курську, інспектором Полтавської гімназії. Перший твір (баладу “Маруся”) надрукував у “Віснику Європи”. Збирав пам'ятки народної творчості та займався їх літературним опрацюванням», «збагачуючи культуру українського художнього слова, готуючи разом з іншими письменниками ґрунт для появи основоположника нової літератури Тараса Шевченка» [3,12].

Однак в активізовані у царині сучасної культури дискурси він міг би потрапити навіть не як предтеча когось/чогось і не як автор цікавої/оригінальної/багатогранної творчості, а завдяки діагностованому публічно безумству і таємничому зникненню з літературного овиду та життя. Тут, у хитросплетіннях постмодерної культури на нього й сьогодні чекає слава Антуана де Сент-Екзюпері: «полетів і не повернувся» (немовби канув у Лету?).

Постать Л. Боровиковського надзвичайно оригінальна. Хоча й майже зовсім не помітна серед сучасників. У контексті драматичних подій епохи йому чомусь завжди належали другорядні ролі та дублювання: був продовжувачем традицій Гулака-Артемовського, опрацьовував сюжети Красіцького, Жуковського, Крилова та інших, інтерпретував фольклор тощо. Новаторство цього письменника, на думку дослідників, полягало передусім у вдалій спробі перенесення світової класики на національний ґрунт [3,10] (відразу постає питання: хіба ж перенесення -- це новаторство?). Відомі літературознавці зазначають: «Кращі байки Боровиковського сповнені колориту української народної поезії, пройняті постійним прагненням до відтворення (знову -- «відтворення»!) романтичних сюжетів» [3,10].

Перечитуючи байки Л. Боровиковського, бачимо, що вони справді «самі на себе не схожі». Це швидше приказки, каламбури, анекдоти, адже, використовуючи сюжети попередників, інші адаптатори-інтерпретатори, приміром, Гулак-Артемовський, писали твори з розлогою мораллю на кілька сторінок, тоді як Л. Боровиковський вміщав усе в два-чотири рядки. Окрім того, на противагу давньоіндійському дидактичному епосові, творам Езопа, Федра, Леонардо да Вінчі, Лафонтена, тощо (мета яких -- навчання і повчання), «Байки і прибаютки» Л. Боровиковського нічому не навчають. Себто не дають знань (у сенсі повчань). Вони ніби «залишають у користування» інформацію-звужену, сконденсовану (як сказали б зараз -- надійно упаковану). Схоже на те, що ця інформація сама по собі вже має якусь «завізовану» часом вартість.

Об'єкт дослідження: балади Левка Боровиковського в контексті розвитку української романтичної балади.

Предмет дослідження: розвиток жанру баладу; українська балада XIХ ст. її розвиток; баладна творчість Левка Боровиковського та його значення для розвитку української літератури; напрями романтичної балади Л. Боровиковського.

Мета дослідження: розповісти про розвиток української балади XIХ ст.; охарактеризувати творчість Л. Боровиковського.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати розвиток української балади.

2. Виокремити вклад Л. Боровиковського для розвитку української балади.

3. Аналізувати творчість Л. Боровиковського з погляду класифікації його романтичної балади.

Для розв'язання дидактичної мети і завдань застосовано теоретичні методи:

- Аналіз науково-дослідної літератури

- Порівняння

- Узагальнення

Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати можуть бути використані при викладанні курсу історії української літератури XIХст., а також матеріал для спецуроків за тематикою баладної творчості Левка Боровиковського, під час самостійної роботи студентів, при написанні курсових та дипломних робіт.

Тематичну основу дослідження склали праці: І. Срезневського, В. Лузанов, М. Зеров, Алексєєв М.П, Єфремов С., Кравцов М.І.

Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, підрозділів, висновку, списку використаної літератури (13 найменувань). Загальний обсяг роботи - 30сторінок, з яких основного тексту - 27сторінки.

РОЗДІЛ І. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЖАНРУ БАЛАДИ

Європейська балада, зародившись як літературний жанр ще під кінець першого тисячоліття нашої ери, пройшла складний шлях розвитку. Її походження неможливо звести до якогось одного джерела, витоки та генезу цього дивного жанру можна знайти і в усній народній творчості, і в міфології, і в середньовічному героїчному епосі, і в історії.

Народна балада, активно розвиваючись протягом багатьох століть, постійно вбирала в себе і переробляла самий різнорідний матеріал, черпаючи його з усних переказів та письмових джерел або безпосередньо з життя. Академік М. П. Алексєєв, який намагався розібратися у величезному морі англійських і шотландських балад, прийшов до наступного висновку: «Походження сюжетів балад дуже різна: інші мають своїми джерелами книжкове переказ, християнські легенди, твори середньовічної писемності, лицарські романи, навіть в окремих і рідкісних випадках твори античних авторів, засвоєні за посередництвом будь-яких середньовічних обробок і переказів; інші сходять до усного переказами, являють собою варіації «бродячих сюжетів», які мали міжнародним розповсюдженням. Треті відтворюють яке-небудь історична подія, видозмінюючи, стилізуючи його сумісним із загальними умовами пісенної традиції »[1, 221]. Настільки ж строкату картину представляють сюжети німецьких народних балад.

З точки зору різноманітності сюжетів і характеру їх обробки балади можна визначити як розповідні пісні (чи вірші) з драматичним розвитком сюжету.

Аж до теперішнього часу найбільш поширеним принципом класифікації балад (як народних, так і літературних) продовжує залишатися класифікація за сюжетами, згрупованих за тематичним принципом. Так, М. І. Кравцов розподіляв слов'янські балади на міфічні, історичні, соціальні та сімейно-побутові [3, 177]. Д.М. Балашов, виділяючи серед російських балад сімейно-побутові, історичні та соціально-побутові, виходив з «переважання того або іншого характеру конфлікту» [2, 19]. В одному з найновіших видань слов'янського фольклору мова йде про «чотири тематичних групах балад: історичних, любовних, сімейних і соціальних», виділяються «в залежності від характеру трагічного конфлікту» [4, 240]. Приблизно так само йде справа і з класифікацією балад в західноєвропейських літературах. Відомий дослідник англомовної народної та літературної балади Г. М. Лоуз, ґрунтуючись на тематичному принципі, ділить всі балади на вісім класів: балади про надприродне, про трагічних ситуаціях, про любов, про злочини та злочинців, про шотландську кордоні, про війну і пригоди, балади змішаного характеру, гумористичні балади та пародії [5, 9]. Інший великий знавець англомовних народних балад А. Б. Фрідман виділяє п'ятнадцять тематичних груп [5, 9]. В одному з найважливіших узагальнюючих праць з німецької народної пісні окремі розділи присвячені героїчної баладі, сімейної баладі, баладі, заснованої на легенді або на переказі, і, нарешті, баладі-шванки, тобто баладі, заснованої на анекдотичному подію. Вже з наведених прикладів класифікації балад за тематичним принципом видно, що, полегшуючи систематизацію всього баладного фонду, цей принцип мало що дає для розуміння основних рис балади, її відмінностей від інших епічних або лірико-епічних жанрів, в основі яких також може бути трагічний або драматичний конфлікт. Теми і сюжети балад настільки різноманітні, що при бажанні можна з більшим чи меншим підставою довільно виділяти будь-яке число баладних груп.

1.1 РОЗВИТОК ЖАНРУ БАЛАДИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІV СТОЛІТТЯ

Термін "балада" в українській літературі прищепився на початку XIX ст. і пов'язаний з виступом письменників романтичного напрямку.

Відомо, що у слов'янських літературах романтизм розквітає в основному на початку, принаймні в перші три десятиліття, XIX ст. У Польщі він помітно виявляється вже у творчості письменників перших років XIX ст., в Росії - в 10-30-х pp., в Югославії - в ЗО - 40-х _ pp., у Чехії - в 40-50-х pp. Українська література переймається ідеями романтизму в 20-40-х pp. не без впливу польських та російських, а то й німецьких літературних явищ. Жанр балади розвивається у зв'язку з творчими взаєминами української літератури з літературами європейських народів.

В добу романтизму надзвичайно підноситься пошана до художнього мислення, до поетичного образу, до колориту (замість сухої раціоналістичної схеми), до емоціональної розповіді. Найбільшим джерелом таких мистецьких багатств стає народна поезія, а в ній - баладні твори. Романтики поставили питання про урізноманітнення літератури, її форм і засобів. Рамки класицизму ламаються, літературу орієнтують на самобутність, народні джерела.

Ідеї романтизму на Україні впали на добре підготовлений ґрунт: і письменники, і вчені, і навіть широкий суспільний загал виявляв тоді вже значний інтерес до рідної історії, пісні, думи, до козаччини з її бойовою славою. В художній літературі ідеї романтизму виявилися, мабуть, пізніше, ніж у фольклористиці і взагалі у філології. Першим виступам романтиків, зокрема авторам балад, передували виступи М. Цертелєва з думами (1819) і статтями про народну пісню, М. Максимовича - зі збіркою пісень (1827), а також статтями, в яких закликалося письменників іти під сільську стріху і там черпати живущі соки для літератури. Ідея самобутності, намагання піднести здобутки народної колективної творчості до рівня романтичної поезії інших народів, вказати на її перевагу і наштовхнути письменників звернутися до народних джерел виразно звучить уже в передмові М. Цертелєва до першої збірки народних дум (1819). Усі захоплюються шотландською, англійською, німецькою поезією, але ж співставте, - говорить Цертелєв, - прекрасні описи бурі в Оссіана, і ви побачите, що навряд чи там знайдете "более живости и верности", як в українських народних піснях.

Одначе в перших виступах українських фольклористів на захист народної пісні і мови ми не знайдемо широких теоретичних узагальнень, пов'язаних з романтичними ідеями. Не було українських видавництв і преси, постійні утиски царизму і багато інших причин пояснюють відсутність теоретичних робіт, присвячених романтизмові і естетиці нового спрямування. Не дивно тому, що в народів Західної Європи філософська основа романтизму була обґрунтована набагато чіткіше, ніж на Україні

З теоретичних проблем в українській літературі, мабуть, тільки питання народності, фольклору та історизму стали предметом найуважнішого обговорення в тогочасних виданнях. Романтизм у нас сприймався головним чином у плані цих ідей.

Перші романтики практично доводять (хоча це вже було частково доведено літературою попередніх віків), що українська мова гідна не тільки для жартівливої, а й для серйозної літературної творчості, і доводять це на таких жанрах, як балада, пісня, романс, елегія. Рух за народність літератури розвивається в тісному зв'язку з таким же рухом у російській, польській, чеській та інших літературах. Білецький-Носенко в період написання своїх перших балад посилає листа до Харкова про необхідність видавати журнал українською мовою і мотивує це тим, що "чехи мають свою велику літературу, і наша мова не менше для цього здатна".П. Гулак-Артемовський береться за балади, щоб спробувати, чи можна українською мовою, що розвивалася головно в бурлескному напрямку, передати почуття "ніжні, шляхетні, піднесені". Такими ж мотивами оперує і Л. Боровиковський, коли сідає писати свої балади і думки. В листі до І. Срезневського від 24. ІХ.1834 року він попереджає свого адресата, що в його творах є нове, а саме: "... серйозність, протилежна несправедливій думці, що українською мовою, окрім жартівливого, смішного, - нічого писати не можна". Такими ж настановами керується і М. Костомаров - автор першої збірки балад і віршів романтичного змісту та перекладів з англійської і російської мов. У своєму огляді творів, написаних українською мовою протягом перших десятиліть XIX ст., Костомаров пристрасно захищає (права української мови і потребу творити цією мовою нову літературу: "Мова, звана звичайно малоросійською, якою говорять в південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської, що утворилося останнім часом, вона існувала здавна і тепер існує як наріччя слов'янського кореня... наріччя правильне, багате, гармонійне і здатне до розвитку літературної освіченості". Писати нею не примха, а "потреба часу".

Так романтики практично і теоретично відстоювали право рідної мови і потребу розвитку самобутньої української літератури - серйозної і пов'язаної з життям та історією народу.

Балада і пісня були тими першими поетичними жанрами, до яких звернулися українські письменники-романтики, які, наперекір бурлескній стихії, захотіли утвердити в українській літературі початку XIX ст. перевагу серйозного тону. І пісня, і балада стали улюбленими жанрами тодішнього читача. Успіх балади забезпечувався тим, що вона виростала на народному ґрунті, що в ній возвеличувалися сильні і пристрасні герої, що це були твори з драматично напруженими сюжетами і яскравими малюнками життя, іноді розкритого через призму фантастики. В баладах естетично осмислювалося багато дечого з життя минулого і сучасного, і переважно в демократичному плані: герої балади дорожать власною честю і гідністю, послідовні, пристрасні, в них підносяться мужність, відвага і справедливість. Це твори, що своїми багатьма гранями в'яжуться з реальним життям народу, отже, мають суспільну вагу.

Л. Боровиковський переробляє баладу Жуковського ("Светлана"), в якій, за справедливим спостереженням С. Крижанівського, робить оригінальну спробу травестії в романтичному плані. Безпосередньо з німецького джерела (з Бюргера) переносить на український ґрунт "Леонору" П. Білецький-Носенко ("Ївга"). Він же переробляє й інші сюжети німецьких авторів, які також їх запозичають з слов'янського чи датського фольклору. Створюється своєрідний ланцюг, в якому кожний народ на близьких сюжетних ситуаціях намагається розкрити своє національне, самобутнє в мистецтві, у способі художнього мислення, у трактуванні окремих моральних проблем. Це одна з характерних рис романтизму взагалі, що виявилася певною мірою і в літературі українській. Хоча перші переробки балад ("Твардовський", "Маруся", "Рибалка" та ін) й мали успіх, та все ж вони не могли задовольнити нового читача і письменника. Романтизм кликав до пробудження народності і його самобутності. І тому письменники, які перші зразки балад взяли з літератур інших народів, відразу ж беруться за сюжети, пов'язані з життям та історією рідного народу, у творчості якого відкрилися незнані й багатющі баладні скарби. Вони були такі поетичні, такі своєрідні і колоритні, що їх просто перекладають на мову літературної ритміки, майже не втручаючись у сюжетну тканину народного твору. Такими виглядають балади Л. Боровиковського "Чарівниця" (літературна трансформація пісні-балади "Ой не ходи, Грицю"), "Убивство" (пісня про вбитого хлопця), "Вивідка" (відома пісня про отруєння сестрою брата). Подібно обробляють народні сюжети А. Метлинський ("Перекотиполе", народний легендарний переказ), М. Костомаров ("Брат з сестрою", "Явір, тополя, береза") та інші.

Хронологічно першим до балади звернувся П. Білецький-Носенко, і, як ми сказали, під впливом німецької романтичної літератури. Протягом 1822-1829 pp. він написав 15 балад "на малороссийском языке" 1, але в друкові їм пощастило з'явитися, і то не всім, аж у другій половині XIX століття 2, отже, в літературному процесі вони не відіграли тієї ролі, яку могли б відіграти, коли б з'явилися перед баладами Гулака-Артемовського ("Твардовський", "Рибалка") і Боровиковського. Художній рівень його балад набагато нижчий від творів двох названих письменників, одначе як перші твори цього жанру вони мали б певний резонанс. Тепер вони для нас - просто літературні документи епохи. Білецький-Носенко як і тодішні поети інших народів, віддав данину певній моді: "Ївга" (1828) була першою переробкою на український лад популярної тоді в Європі "Ленори" Бюргера. Автор цієї переробки мав невеликий талант, і тому його балади не виділяються художніми достоїнствами, а "Ївга" набагато слабкіша річ у порівнянні з "Марусею" Л. Боровиковського, що була написана на рік пізніше (1829). У тогочасній німецькій критиці "Ленора" була сприйнята не всіма однаково. Клерикали неприхильне поставилися до цього твору, вбачаючи в його сюжеті риси легковажного ставлення до проблем релігії. Ніби в догоду цим критикам, Жуковський "Ленору" Бюргера в перших переробках подав російському читачеві у сентиментальних тонах, з акцентуванням релігійних моментів. Відомо, що це викликало в середовищі тодішніх поетів певну реакцію: Катенін опрацював сюжет "Ленори" по-новому ("Ольга"), його Ленора, як писав тоді Пушкін, була зображена в "энергичной красоте её первобытного создания" і, на відміну від творів класицизму та сентименталізму, відзначалася простотою і навіть грубуватістю вислову. Риси німецького оригіналу зберігає Білецький-Носенко в своїй переробці "Ївги", але як художник він не мав сил опанувати сюжет і надати йому бодай посередньої привабливості. Ритмічні перебої, що є наслідком частого вживання неправильних форм української мови, неувага до мелодики, евфоніки вірша, неприродність образного вислову, взагалі низький поетичний рівень переробки були основними причинами того, що твір не зайняв належного місця в історії літератури. "Малороссийской соперницей "Светланы", за висловом тодішніх російських журналістів, лишалася "Маруся" Л. Боровиковського. Наступні обробки цього сюжету у Костомарова ("Наталя", 1855), С. Руданського ("Упир", 1853; "Безнадія", 1858) виглядають все ж або поетично недосконалими, або застарілими чи неоригінальними, як маємо у Ю. Федотовича ("Мертвець", 1863).

Дехто з буржуазних дослідників жанру балади "Ленору" Бюргера в переробці Жуковського зачисляє до типових нумінозних балад, тобто таких, що просякнуті чуттям зв'язку людини, героя з потойбічним світом. До значної частини німецьких балад цей термін, звичайно умовно, можна застосувати, що ж до балад українських, то він не підходить, бо їхній зв'язок з реальним світом очевидний. І якщо Жуковський в першому випадку "Ленору" опрацьовує в релігійно-сентиментальному плані, то зовсім по-іншому цей сюжет підносить українському читачеві Л. Боровиковський. Ще І. Франко в післямові до окремого видання "Марусі" Боровиковського відзначив, що українська переробка "Светланы" хоча композиційне й відповідає оригіналу Жуковського, однак відмінна своїм національним колоритом. Боровиковський баладу Жуковського "зі сфери шаблонових пейзажів переніс... на реальний грант українського села"; його Маруся не переодягнена панночка, а "українська сільська дівчина", а хлопець також не декорований сентиментальний коханець. Опис подій також, як пише Франко, перенесений "з тої інтернаціональної сфери псевдо пейзажів" на реальний ґрунт життя і побуту українського народу. Якщо В. Жуковський зробив значний відступ від німецького оригіналу (у Бюргера балада кінчається смертю Ленори, у Жуковського Світлана всі страхи бачить тільки у сні), то ще далі по шляху наближення сюжету до реального життя пішов Л. Боровиковський. Зв'язки балад Л. Боровиковського та інших поетів-романтиків з реальним життям і побутом народу випливають, безперечно, з усталених реалістичних рис української народної балади, про що уже говорилося попереду.

Зміст, мотиви й проблеми, які вкладалися в баладні твори доби раннього романтизму, були обмеженими, їх автори надавали великого значення фольклорові, бо в ньому бачили і народну історію, і зразки народної мови, і, нарешті, естетичні засади творчості. При цьому увага до народної літератури була така велика, що не раз письменник зміст і навіть форму балад народних видавав за власне компонування. Більше оригінальності вкладають поети у ті твори, які пишуть на історичні теми, черпаючи фабульні схеми то з писаних джерел, то з переказів і легенд, овіяних смутком і тугою за минулим. Соціальні проблеми - рідкісне явище в баладах романтиків. Ними зацікавлюються автори не так під впливом спостережень над життям народу, як через вивчення надбань народної творчості.

У 1839 році в Харкові вийшла збірка творів М. Костомарова під заголовком "Українські балади". Це була перша книга в українській літературі, завданням якої (виходячи з назви) було подати читачам добірку балад одного автора, хоча пізніше Костомаров у автобіографії застеріг, що не всі твори збірки належать до цього жанру. Сюжети їх або запозичені з фольклору ("Отруї", "Посланець" та ін.), або взяті з творчості інших народів ("Квіточка" - з чеського), або створені автором на ґрунті народнопісенної творчості ("Поцілунок", "Зірочка" та ін.). Костомаров не мав дару майстерно розробити і загострити сюжетні колізії. Драматичний елемент у його баладах кволий, розповідь не раз тече уповільнено, у зв'язку з чим окремі твори виглядають як віршовані оповідання ("Щира правда", "Дід-пасічник", "Великодня ніч") або звичайні гумористичні вірші ("Чорний кіт"). Окремі вірші близькі до того роду творів, що їх тоді називали "думка". Але всі вони якоюсь мірою близькі до жанру балади, яку Костомаров намагався ліризувати за зразком народних пісень.

Сумні, тужливі настрої романтиків навіваються в першу чергу болями за минулим, яке виставляється як часи героїчні, добрі, як минула воля народу.

Козаччина була прогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкціях про майбутнє свого народу. Пасивне констатування було слабкістю їхньої суспільної позиції.

Дехто з романтиків, надмірно захоплюючись минулим, не міг правильно зрозуміти сучасне і тверезо оцінити становище своєї нації, їм здавалося, що українська нація і мова гинуть, що пройде якесь десятиріччя, і на тих полях, де козацький кінь тупотів, де гуляла слава козацька, - не лишиться й сліду від народу, його пісні й мови. Мабуть, найвиразніше такі тенденції вилилися у творчості А. Метлинського - поета, що майбутнє нації хотів побачити тільки крізь скло давнини, а не через вікно сучасності. У баладі "Смерть бандуриста" він пише: Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!

Звичайно, що такі настрої в умовах, коли царський уряд провадив на Україні жорстоку колоніальну політику, намагався вбити мову і нівелювати особливості цілого народу, мали підставу, але всяка тверезо думаюча людина розуміла, що знищити націю - протиприродне і що цього не може здійснити ніяка державна машина. Шевченко це зрозумів краще за інших і заявив: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине".

Перші балади на Західній Україні мали спільні риси з баладними творами поетів Наддніпрянської України. Одначе в пізніших баладах (50-і роки), що належать перу М. Устияновича, з'являються риси, яких не мала східноукраїнська балада, - дидактизм, моралізаторство.

Коли з'явилися перші балади українською мовою (П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського), література і її стильові спрямування були пов'язані головно з бурлеском і травестією. Сентименталізм тільки утверджувався, і то кволо.

Традиції бурлеску були найсильнішими, і не дивно, що перші баладні твори романтиків ще мають деякі риси бурлескно-травестійного стилю. Його не можуть позбутися автори, говорячи про важливі і серйозні речі.

Прикмети стилю романтичних балад ЗО-40-х років більш-менш однорідні. Вони ґрунтуються головним чином на поетиці української народної пісні та частково народної розповіді. Досить процитувати першу-ліпшу строфу з будь-якого твору, написаного в ті роки, щоб переконатися, як тодішня романтична балада в стилі, у всіх художніх засобах була залежна від поетики фольклорних творів.

Тут не тільки стиль, а й текстова спорідненість з піснею ("Зажурилась Україна, що ніде прожити, витоптала орда кіньми маленькі діти"). Звичайно, що й образи, символи, постійні порівняння й епітети, конструкція речень - все це іде від пісні.

Козаченьку,

Бурлаченьку,

Зелененький барвіночку!

Сватай мене дівчиноньку!

(Л. Боровиковський, „Вивідка”) [3,253]

Як і в пісні, в баладі добирається чітка, дзвінка рима, до того ж звертається увага на внутрішнє римування.

У художньо-стильових засобах романтиків своєрідне місце займає метафора - певне, тому, що цей засіб найкраще відповідає поетиці романтизму. Незвичайні події і своєрідні долі героїв відтіняються незвичайністю метафоричних висловів і перенесень (козак "сіяв ляха по степах", хан "крові напився", в хмарах "молодик блукає" і т. ін.). Метафоричність висловів певною мірою підсилює збудженість розповіді, емоціональне сприйняття твору, його незвичайний тон викладу.

У всіх народів розвиток романтичного напрямку пов'язаний з процесом широкого запровадження в літературі народної мови. Нею намагаються через діалекти і говірки передати "місцевий колорит" народного життя.1 У зв'язку з цим письменники (особливо англійські) охоче звертаються до діалектів, їхні кращі риси, лексичні багатства роблять надбанням письменства. Виявилося, що діалекти можуть прекрасно послужити літературній мові для передачі змісту, настрою, колоритності малюнка, глибоких емоцій і т. ін. Коли англійські поети захопилися народними баладами, вони, природно, захопилися і їхньою мовою, стали шукати в діалектах засобів освіжити колоритність літературної мови. Наслідки були позитивними. Подібну роль відіграла народна мова з її діалектами і в українській літературі.

В романтичних баладах пейзаж пристосований до характеру подій і виглядає паралелізмом, через який розкривається не тільки настрій, а вся доля героя. У баладах романтиків майже не зустрічається опис річки чи моря без бурі, без хвиль, лісу - без вітру й пугача, що кричить в темноті, неба й місяця - без хмар і грози, степу - без могили й ворона. До того ж описи подаються гіперболічне, з частим звертанням до персоніфікації: ріка реве, клекотить, хвилі як гори, буря така сильна, що бір трощить, ламає, а коли треба, то й у хуртовину грім гримить. Такі малюнки стали майже типовими взагалі для романтичних балад, а в українській літературі 20 - 40-х років XIX ст. вони просто на диво близькі й мають багато спільних прикмет:

Ватагами ходили хмари;

Між ними молодик блукав;

Вітри в очеретах бурхали,

І Псьол стогнав і клекотав.

Заклекотала хвиля в Псьолі,

Клубками піна надулась,

Озвався голос на подолі,

І ліс, очнувшись, захитавсь.

(Л. Боровиковський, "Молодиця") [8,76]

Загалом романтична література принесла з собою свіжість, колоритність барв, свої улюблені фарби живопису. Баладна творчість українських романтиків до Шевченка є значним кроком вперед у порівнянні з бурлескною творчістю, одначе в ній спостерігається також тяжіння до шаблону: бліде світло місяця, сірість похмурого неба, темні малюнки ночі, невиразні фарби розбурханої річки і т. ін. З появою ж балад Шевченка колоритність малюнка словом стає окрасою стильових прикмет української поезії взагалі.

Щодо форми, то романтична балада не зв'язана ніякими канонами, як було в деяких літературах Західної Європи. Вільно обравши фабулу, автор майже завжди йде за нею, відтіняючи найвищі точки дії, не ускладнюючи ЇЇ ніякими іншими додатковими сюжетними ходами. Тільки зрідка спостерігаємо відхід від фабули, ретроспективний опис подій ("Корній Овара" І. Срезневського, "Отцегубці" П. Білецького-Носенка, частково "Рибалка" Л. Боровиковського), та й то відступи в минуле подаються дуже лаконічними засобами.

Не обмежують себе автори балад і в формі вірша: поруч народних ритмів, що виступають майже послідовно у М. Шашкевича, М. Костомарова, частково Л. Боровиковського, маємо ямби й хореї (Л. Боровиковський, П. Білецький-Носенко) або своєрідне поєднання того й другого (як, наприклад, у баладі "Твардовський"). Поруч ліричної схвильованості, що єднається іноді з публіцистичним пафосом викладу в баладах А. Метлинського ("Смерть бандуриста"), маємо епічний спокій розповіді, що бере своє коріння в буденній народній розповіді (балада "Покотиполе").

Таку ж тенденцію до урізноманітнення спостерігаємо і в строфічній будові творів. Більше того, окремі автори, як ось А. Метлинський, різноманітність ритмічної і строфічної структури запроваджують в рамках одної балади, найцікавішим зразком якої може бути "Смерть бандуриста". Автор розпочинає баладу психологічно функціональним пейзажем:

Буря виє, завиває

І сосновий бір трощить..

А далі, коли подає настрої помираючого героя і його помисли, він переходить зовсім на інший ритм та іншу строфіку:

Грім напусти на нас, боже, спали нас в пожарі

Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає! [3,62]

Залежно від того, про що йде мова, якою виглядає подія і настрій персонажа, міняється і структура вірша та строфи. В західноєвропейських літературах під впливом класичної поетики форма баладних творів простувала часто до канонізації. Українські романтики свідомо прагнуть до урізноманітнення форми, особливо ритму і побудови строфи (А. Метлинський, М. Костомаров та ін.). Цей засіб, знаний частково і в ліриці XVI - XVIII ст. ст., широко застосовував згодом у баладах, віршах і поемах Т. Шевченко.

Романтична поезія на Україні розпочалася з балади, і цей жанр для неї був, може, найхарактернішим. Тому всі особливості романтичного напрямку певною мірою підбилися і в жанрі балади. Якщо на Заході балада розвивалася спочатку на ґрунті чисто книжної поезії, а тільки згодом (в Англії) зробила крутий поворот до народної поезії, то на Україні вона ще в XVII ст. бере сюжети з народної пісні. Доба романтизму тільки піднесла жанр і поглибила його зв'язки з фольклором. Тому-то сюжети українських балад в більшості випадків народного походження, герої балад - не князі, принци й рицарі, а прості люди чи рицарі з народу; стиль балад - також демократизований, дещо знижений, виглядає простішим у порівнянні з стилем балад західноєвропейських і навіть російських. Оскільки українська романтична балада виросла головним чином на ґрунті народної ліро-епічної пісні, в її змісті й формі маємо риси, що наближають її більше до шотландської балади, як до німецької. З російською її споріднює тяга до етнографізму, до самобутнього вислову в загальнознаних сюжетах і вираження романтично-сентиментальних рис (Жуковський, Боровиковський). Поєднання романтизму з сентименталізмом у баладах українських поетів-романтиків проявилося, здається, більше й виразніше, як у російській літературі, доказом чого можуть бути також і балади П. Гулака-Артемовського ("Рибалка"), М. Костомарова ("Посланець"), О. Шпигоцького ("Малоросійська балада") та ін. Найхарактернішою рисою романтичної балади є ліризм, успадкований нею від народної поезії. Особливо виразною ця риса виступає в баладах А. Метлинського, що дало привід А. Шамраю говорити про цю прикмету як про "деформацію епічної форми балади". На нашу думку, це не "деформація", а нормальний вияв переваги ліризму над епічністю, а тому треба визнати правомірність існування різновидів балад, в яких переважає лірична стихія. Такі балади - звичайне явище в літературах народів світу.

Розвиток жанру української романтичної балади пройшов, на нашу думку, три основних стадії:

1. На початку сюжети балад беруться з літератур інших народів відповідно до рис своєї національної літератури, а оскільки в ті часи в українській поезії був сильно виражений бурлескний струм - перші балади Гулака-Артемовського, частково Боровиковського і Білецького-Носенка несуть на собі сліди бурлескно-травестійного стилю, хоча він і не є домінуючим.

2. Наступний етап в освоєнні жанру характерний тим що балада набирає все більше рис виключно романтичних, а в стилі викладу з'являються елементи сентименталізму.

3. В баладах 40-х років з'являються риси, що наближають жанр до реалістичної поезії. Виявляються вони в першу чергу в розробці фабул із соціального життя народу ("Пан Шульпіка" Костомарова та ін). Ці прикмети жанру широко розкрилися в баладній творчості Шевченка. Балада стає одним з позитивних явищ на шляху до демократизації літератури, піднесення в ній народних основ, словом, балада стає одним з жанрів, що торує шлях для утвердження реалізму. Баладні твори романтиків у багатьох випадках мають досить тісний зв'язок з реальним життям, а "коли є який-небудь дотик між мрією і життям, тоді все гаразд".

Для романтичної балади, може, найважливішим було зіставити людину, героя, з об'єктивним світом, який вважався таємничим і нерозгаданим. Зіткнення конкретної земної людини з світом, повним таємничостей і незвичайностей, з світом фантастики і загадковості, надає сюжету балади особливої ефектності і своєрідності. Деякі західноєвропейські письменники цей момент у баладах так акцентували, що елементи містичні, описи "потойбічного" панували над усім. Реальне і потойбічне стикалося, але першість належала фантастиці. Створився своєрідний тип балади, яку дехто з дослідників називає "нумінозною", тобто такою, в якій проявляються почуття зв'язку людини з потойбічним світом. Ні в творчості, ні в спадщині наступних поколінь такий тип балади в українській літературі не знайшов місця. Реалістичні тенденції балади народної, суспільні проблеми, які постали перед романтиками того часу, штовхали літературу, розвиток її жанрів іти шляхом, на якому першим етапом була народність.

Навряд чи так воно було в дійсності. Не "пасивні" романтики і взагалі не романтики затримували розвиток української реалістичної літератури й мови, а ті складні обставини, в яких опинилися українська культура і суспільна думка. Що ж до романтиків, то автор у наступних абзацах сам їх виправдує, коли стверджує, що виступи критиків ЗО-40-х років "мають чітко виражений романтичний характер", а основний зміст їх виступів - "пропаганда і захист ідеї народності". Це вірно. Л боротьба за народність, за народну мову в літературі - це об'єктивно початок боротьби за утвердження принципів реалізму, що і є характерним для авторів романтичних творів, зокрема балад. Романтична балада стала позитивним явищем у процесі розвитку прогресивних тенденцій в українській літературі.

За змістом і тематичним спрямуванням баладні твори початку XIX ст. Діляться на три основні групи: романтичні, що виросли на народних піснях-баладах ліричного і побутового характеру, історичні й фантастичні (головно у творчості Білецького-Носенка). Пізніше, в 50-х роках, з'являються окремі зразки балад дидактичного спрямування (М. Устияновича). Найбільшим досягненням романтиків є розробка історичної та соціально-побутової балади.

РОЗДІЛ ІІ. БАЛАДНА ТВОРЧІСТЬ ЛЕВКА БОРОВИКОВСЬКОГО: ІНТЕРПИТАЦІЯ ЗМІСТУ

левко боровиковський балада фольклорний

Ще за життя Левка Боровиковського критика визнала новаторське значення його творчості, красу і силу його поетичного слова. Досконало володіючи рідною мовою, поет успішно випробував у своїх творах «її гнучкість, силу і багатство». Своїми романтичними творами Левко Боровиковський довів, що українською мовою можна передавати не тільки жартівливо-смішне. Для лірико-баладної творчості Боровиковського характерні глибокі переживання, драматизм дії.

В українську літературу Левко Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади. Успішно розробляв він й інші жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску. Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь. Байкарська творчість Боровиковського позитивно вплинула на дальший розвиток цього жанру в українському письменстві. Творчість Левка Боровиковського -- помітний крок уперед в розвитку нової української літератури. [11,69]

Тарас Шевченко читав твори Боровиковського в альманасі «Ластівка», зокрема й ті, які вилучив цензор (останні читав у рукопису), можливо, і в «Отечественных записках» та «Вестнике Европы». Особисто Шевченко і Боровиковський не були знайомі. В останнього є лише згадка в листі до І. Срезневського 24 травня 1840 про перший «Кобзар»: «Особливо хвалять журнали „Кобзар“, що недавно вийшов -- не знаю чий». Мотиви трагічного кохання, тема народного співця, характерні для деяких творів Боровиковського («Молодиця», «Бандурист»), простежуються і в ранніх творах Шевченка («Причинна», «Перебендя»). [13,263]

Більшість байок Боровиковського присвячено побутовій тематиці, проблемам загальнолюдської моралі. Для розкриття цих тем поет бере народні гуморески, прислів'я, приказки. На основі народних прислів'їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім -- своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші.

Байки Боровиковського мають стислий сюжет, в них нема розгорнутої моралі як це бачимо у творчості пізніших байкарів, наприклад Л. Глібова, або й сучасників поета, скажімо, Є. Гребінки. Замість широкої повчальної кінцівки, Л. Боровиковський дає афоризм, виражений приповідкою або прислів'ям. Наприклад: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П'яному і море по коліна» («П'яний»), «Хто солодко живе, той гірко умирає» («Мети»), «На здогад буряків, щоб дали капусти» і т. д.

Оцінюючи байкарську спадщину Боровиковського, український поет, фольклорист і видавець А. Метлинський у рецензії на збірку «Байки й прибаютки» писав: «Басни Боровиковского частию заимствованы из Крылова и других баснописцев, частию принадлежат самому автору, но все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев». [12,562]

2.1 ФОЛЬКЛОРНО-ПОБУТОВІ БАЛАДИ Л. БОРОВИКОВСЬКОГО

Характерною рисою творчості Боровиковського є поєднання просвітницьких і романтичних ідей, просвітницького реалізму і романтичного стилю. Так, у деяких творах («Дін», «Бандурист») проявилась насамперед характерна для українських письменників-просвітників ідея «общей отчизны», уславлення доброго царя («освіченого монарха»).

Як поет-романтик Боровиковський не тільки сприйняв ранні романтичні імпульси, а й багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Чільне місце в його творчості належить фольклорно-побутовій баладі («Молодиця», «Убійство», «Рибалка», «Розставання», «Чорноморець», «Вивідка»), нерідко з казково-фантастичним змістом («Маруся», «Чарівниця», «Заманка», «Гайдамаки»).

Більшість із них тематично обертаються у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв. У ряді з них персонажами суто побутового баладного сюжету виступають історичні соціальні типи - козаки, гайдамаки. Цей нахил до історизації побутової фабули пізніше набуде розвитку в баладах Костомарова. У таких віршах, як «Баян», «Палій», «Смерть Пушкаря», історичні постаті виступають уже відокремленими від баладного сюжету, започатковуючи в українському романтизмі ідеологізовану історичну тему з яскраво вираженим романтичним пафосом, що готувало грунт для історичної поеми, драми й трагедії (Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш та ін.). [9,127-130]

Невловимість у баладах і пісенних стилізаціях Боровиковського біографічних і психологічних рис автора не означає відсутності єдиного підходу у виборі тем, сюжетів і мотивів, спільних рис естетичного ставлення до зображуваного стилю. Хоч у поета ще немає того антитетичного протиставлення історичного минулого сучасності, як це пізніше проявилося в Метлинського, Маркевича, Шевченка, Костомарова, впадає в око наявність характерної для романтичного світобачення двосвітності.

Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужбині, шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного меркантильного світу. Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов'язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася за часів середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії.

Називаючи фольклор «нечіпаним рудником» для балад і пісень, Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на поетику народної пісні, що по-різному впливало на формування романтичного світобачення і стилю. Це пов'язане з тим, що в художньому методі фольклору синкретично поєднані романтична ідеалізація (урочистість, піднесеність, героїзація, монументалізм народних дум) і принцип життєвої правдивості (художнє узагальнення реалістичного типу). Звідси - контакт із народною поезією, з одного боку, сприяв становленню романтичного мислення, а з іншого - утруднював його.

Звернення Боровиковського до народної поезії сприяло не тільки становленню романтичного історизму, а й вираженню «народної душі», самого типу національного мислення, ментальності. [10, 69-163]

З народної демонології, магії, обрядів, забобонів, із легенд, переказів та історичних пісень поет елімінував ті характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події і драматичні ситуації, що становлять зміст більшості його балад, засвоював принципи героїко-фантастичної епічної ідеалізації. З народної ліричної пісні, головним змістом якої є показ душевного стану персонажа (при цьому соціальне становище, як і в романтичній поезії в цілому, окреслюється тільки в найзагальніших рисах), випливає чуттєвість, поетизація об'єкта зображення, емоційна концентрація душевних переживань, принцип ідеалізації і майоризації героя. Оскільки романтики вважали музику «найромантичнішим мистецтвом», звернення до народної лірики оживляло дух музики, сприяло появі музично-пісенних структур.

Особливо виразно вплив народної пісні на Боровиковського позначився в царині композиції, що забезпечує органічну єдність змісту та емоційної тональності - на рівні морфологічному (як структура усталених структур) і синтаксичному (як комбінування цих структур - єдність традиції та новаторства, стереотипності й імпровізації). До таких композиційних засобів належить відсутність мотивації вчинку; вона міститься в суспільному стереотипі персонажу - «сиротина» («Молодиця»), у кумулятивному принципі послідовності зображуваних подій, їх природно-подійному розгортанні («Маруся», «Подражаніє Горацію»), в послідовності амебейного типу, коли два анафоричні ряди розвиваються паралельно, нерідко з чергуванням запитань і відповідей у формі діалогу персонажів («Журба», «Віщба», «Вивідка»).

Поєднання амебейності з поляризацією, метафоризація й символізація як характерні ознаки народної образності сприяють взаємному поглибленню емоційних характеристик персонажів, загостренню конфлікту, посиленню сугестивності - відмітних рис поетики романтизму («Розставання»). Наявність у композиції деяких поезій Боровиковського заперечення попереднього міркування (апофазії) готувало ґрунт для романтичної медитації. З композиційним принципом асоціативного «ланцюгового зв'язку», де виступає синонімічний ряд асоціацій, просте порівняння картин людського життя й природи, засвідчують зв'язок поезії «Бандурист» і «Чарівниця».

Включення романтиками людини у космос, світобудову означало й органічний зв'язок її з природними стихіями як частиною «органічної єдності»; романтичне мистецтво заявляє про себе як про аналог природи, її творчих сил. Органічний синтез народної поезії з природними стихіями, її принциповій антропоморфізм, таким чином, відповідали цій концептуальній настанові романтизму, його поетиці. Конкретний вияв це одержало в освоєнні фольклорного психологічного паралелізму, в паралельному зображенні природи й людини, зіставленні людських переживань із природними явищами, апеляції до природних стихій - інвокації (до хмар, вітру, річок, неба) та інших форм паралелізму. Як і в усіх поетів-романтиків, у Боровиковського пейзаж розширює свої функції - від опису місця дії до лірично-емоційного його сприйняття. Він часто виступає і як композиційна основа твору. [6,123]

Названі композиційні засоби народної поезії, що в принципі сприяли становленню романтичного стилю, як правило, проявляються у творчості Боровиковського в переплетенні: поєднання амебейності з поляризацією чи апофазією; виділення характерно одиничного, індивідуального (принципово романтичний підхід) за допомогою амебейності, контрастування та ступеневого звуження образу; введення в структуру психологічного паралелізму монологу як найпоширенішої композиційної форми ліричної пісні; чергування повістувального амебейного психологічного паралелізму з діалогічним та ін.

Створенню романтичного колориту сприяв і добір відповідних постійних народнопісенних епітетів, що в поєднанні з означуваними об'єктами окреслювали загальні контури незвичайного романтичного світу. Ключовий для романтичної поезії Боровиковського суб'єкт дії - «вольний козак» неодмінно виступає в ореолі таких символів неозорих просторів, волі, трагічної долі, смерті й печалі, як «синє море», «широкий степ», «буйний вітер», «густі тумани», «вірний кінь», «бистрий Дунай», «колючий терен», «дикі звірі», «чорний ворон», «білі кості», «висока могила», «червона китайка».

Вплив народної поезії на романтиків відігравав, однак, не тільки позитивну роль. Прагнення творити «в народному дусі» породжувало численні стилізації та цитації народних пісень, що приводило до гальмування розвитку авторської свідомості. Ця залежність поетичного світу від канонів народної пісенності характерна і для Боровиковського: цитації та численні ремінісценції народних пісень, запозичення образно-стильових кліше, введення стилізованих пісенних монологів, позбавлених особистісного начала, наявність демінутивних форм, що приводило до появи рис сентиментальності. Під впливом народної пісенності й місцевий колорит виступав, як у сентименталістів, переважно узагальнено-пейзажним. Найбільшою перешкодою для розвитку романтичного мислення була принципова імперсональність народної поезії, нерозвиненість у ній індивідуального рівня, злитість суб'єкта й об'єкта. Разом з цим Боровиковський виділяє нахил до переосмислення фольклорної поетики саме в романтичному дусі.

За художнім рівнем, виробленістю літературної мови, органічністю зв'язку з народною поетикою та пластичністю образного малюнка балади і народнопісенні стилізації Боровиковського до появи поезії Шевченка були найвищим досягненням українського романтизму.

Творчість літературного гуртка Срезневського та Боровиковського підготувала ґрунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років у літературу приходить нове покоління романтиків (Метлинський, Костомаров, Шевченко), яке приносить нові ідеї, зміст, нову проблематику, мотиви й жанри. Відмітною рисою діяльності цього покоління стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури.

2.2 ІСТОРИЧНІ БАЛАДИ Л. БОРОВИКОВСЬКОГО

Хоча Боровиковський одним із перших звернувся до історичної тематики в пошуках позитивного героя, однак його козак чи гайдамака ще доволі абстраговані від їх справжньої суспільної ролі (вони здебільшого думають про гроші, горілку й гулянку). Натомість у поетів нового покоління козаки виступають представниками народу, уособлюють його найкращі риси; вони його захисники, хоробрі лицарі й герої. Історичне минуле в ормантичній концепції двосвітності дедалі виразніше окреслюється як ідеал, оптимальна антитеза безславній сучасності. Зберігаючи наступність у жанровій системі (балада, «дума», любовна лірика, пісня), друге покоління вдається до її ідеологізації, на ґрунті чого з'являється лірика громадянська як вираження національної туги за минулим. Водночас зростає питома вага оригінальності в усіх жанрах їх творчості.

У поета ще немає того антитетичного протиставлення історичного минулого сучасності, як це пізніше проявилося в А. Метлинського, М. Маркевича, Т. Шевченка, М. Костомарова, впадає в око наявність характерної для романтичного світобачення досвід цінності. Поет не бачить у сучасному житті сильних і діяльних ; характерів (вірш „Ледашо", що ідейно-тематично перегукується з віршем П. Гулака-Артемовського „Упадок века" 'I І близький до поезії М. Лєрмонтова „Печально я дивлюсь на наше покоління"). Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужбині, ї шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного, меркантильного світу („Волох", у зв'язку з яким згадується герой „Циганів" О. Пушкіна -- „відступник світу, друг природи"). Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого Й ідеалу генетичне пов'язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася у часи середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії. Називаючи фольклор „невичерпаним рудником для балад і пісень, Л. Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на II поетику народної пісні, що по-різному впливало на формулі романтичного світобачення і стилю. Це пов'язане з тим, що в художньому методі фольклору синкретичне поєднані романтична ідеалізація (урочистість, піднесеність, героїзація, монументалізм народних дум) і принцип життєправдивості (художнє узагальнення реалістичного типу). Звідси -- контакт із народною поезією, з одного боку, сприяв становленню романтичного мислення, а з іншого -- утруднював його. Прагнення творити „в народному дусі" породжувало численні стилізації та цитації народних пісень, що приводило до гальмування розвитку авторської свідомості. Ця залежність поетичного світу від канонів народної пісенності характерна для Л.Боровиковського: цитації та численні ремінісценції народних пісень („Бандурист", „Чарівниця", „Убійство", „Розставання", „Чорноморець"), запозичення образно-стильових кліше, введення стилізованих пісенних монологів, позбавлених особистісного начала, наявність демінутивних форм, що приводило до появи рис сентиментальності.