Ліричні балади Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа як програмна збірка англійського романтизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Кафедра романо-германських літератур та літературознавства

Напрям підготовки 6.020303 Філологія. Мова і література (англійська)

КУРСОВА РОБОТА

з історії літератури країн, мова яких вивчається

(Історії англомовної літератури)

на тему:

Ліричні балади Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа як програмна збірка англійського романтизму

Студентки 3 курсу 36 групи

Павленко Ольги Петрівни

Керівник: к.ф.н., старший викладач

Ліпісівіцький Микола Леонідович

м. Житомир - 2013 рік



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Лірика англійського романтизму

1.1 Біографія Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа як представників англійського романтизму

1.2 Жанр балади в європейському романтизмі

Висновки до Розділу 1

Розділ 2. Характерні риси поетики балад у творчості Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

2.1 Провідні мотиви балад Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

2.2 Особливості композиції балад Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

Висновки до Розділу 2

Загальні висновки

Список використаної літератури



ВСТУП

Одним з важливих ідейних рухів у літературі є романтизм, який став точкою відліку не лише літературного процесу, а й багатьох інших явищ суспільного розвитку. Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах. Романтики зверталися до фольклору, вбачаючи у ньому джерело поезії, натхнення та пафосу.

Власне така увага до фольклору в європейській культурі посилилася наприкінці XVIII - початку XIX століття. Одним з популярних жанрів стає балада, яка набула розвитку в світовій та англійській літературах. Англійські поети «озерної школи» (найвідоміші представники Семюель Кольрідж та Вільям Вордсворт) також зверталися до жанру балади, акцентуючи увагу на почуттях та емоціях людини.

Джерелами сюжетів балад були християнські легенди, лицарські романи, античні міфи або твори грецьких і римських авторів в середньовічному переказі тощо. Перші видання народних балад з'явилися в XVIII ст. і були пов'язані з пожвавленням інтересу літераторів, учених-філологів і поетів до національного минулого і народним витокам літературної творчості. Це були: збірка шотландських пісень і балад «Бесіди за чашкою сподіваючись» (Tea-Table Miscellany, 1724-1732) Аллана Рамзея (Allan Ramsay), «Пам'ятники старовинної англійської поезії» (Reliques of Ancient English Poetry, 1765) Томаса Персі (Thomas Percy), двотомна збірка балад і пісень про Робін Гуда (1795) Джозефа Рітсона (Joseph Ritson) та інші.

У значній мірі завдяки творчості романтиків балада перетворюється з неканонічного, позалітературного жанру у високий жанр, що одержав визнання у художній літературі. Перетворившись у творчості видатних поетів кінця XVIII - початку XIX століть, сюжети народної балади та її різновидів стали загальним надбанням англійської поезії.

Дослідженням та вивченням місця та ролі народних пісень у творчості поетів - «лейкістів», займалися, в основному, російські науковці. Особливо варто, наприклад, відзначити праці Г.В. Анікіна, І.Л. Галинської, Н.А. Гуляєва, Н. Гумільова, А.С. Дмитрієва, Н.Я. Дяконової, А.А. Єлістратової, Р. Самаріна, Н. Скворцової тощо. Чимало видано й підручників, в яких висвітлюється історія розвитку романтизму в Англії, а також життєвий та творчий шлях поетів «озерної школи». В Україні даною проблематикою займалися: О.В. Багацька, М.М. Дудченко, Л.С. Наливайко, К.О. Шахова, С.Д. Павличко, М. Стріха, Н.Д. Тарасенко та інші.

І в наш час вічними і актуальними є звернення поетів до народних мотивів у своїй творчості, зокрема балад. Поети й досі оспівують почуття людини та звертають особливу увагу на її особистість. Саме у цьому і полягає актуальність даної теми.

Новизна курсової роботи полягає у дослідженні характерних рис поетики балад у творчості поетів «озерної школи» (С. Кольріджа та В. Вордсворта) епохи Романтизму.

Метою курсової роботи є вивчення теоретичних засад романтизму як літературно-мистецької течії в Англії, а також практичне дослідження балад у творчості поетів «озерної школи» (В. Вордсворта та С. Кольріджа).

Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання:

1) розглянути біографії Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа як представників англійського романтизму;

2) розкрити характерні риси жанру балади в європейській літературі;

3) охарактеризувати провідні мотиви балад Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа;

4) визначити особливості композиції балад даних поетів - романтиків.

Об'єктом дослідження є творчість поетів «озерної школи» (Вордсворта та Кольріджа).

Предметом дослідження є визначення провідних мотивів та особливостей композиції балад у творчості Вордсворта та Кольріджа.

Матеріалом для дослідження послужили балади у творчості поетів «озерної школи» (Вордсворта та Кольріджа), як мовою оригіналу, так і в українських та російських перекладах.

Структура роботи. Дана робота складається вступу, двох розділів з висновками до кожного, загальних висновків та списку використаної літератури.



Розділ 1. Лірика англійського романтизму

1.1 Біографія Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа як представників англійського романтизму

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХVІІІ столітті (іронічна самооцінка, антираціоналізм, уявлення про “оригінальність”, “незвичність”, тяжіння до старини).

Одночасно з Великою Французькою революцією в Англії відбувалася індустріальна революція, більш тихіша, але не менш трагічна. Вмирала “old kind England” (стара, добра Анлія), “green wood's England” (Англія часів зеленого лісу), народжувалась “workshop of the world” (майстерня світу). Отримавши права, рівні з аристократами, буржуа ринулися до штурму суспільства. Аристократи не могли конкурувати із ними у плані винахідливості, діловитості, хитрості. Англійський романтизм розвився на ґрунті розгубленості людей художнього мислення перед світом буржуазного процвітання.

Англійський романтизм умовно розділяється на три покоління: старше (Блейк, Вордсворт, Кольрідж, Сауті, Скотт ); середнє ( Байрон, Шеллі, Кітс ); молодше ( Карлейль ).

Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто згадуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”). Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших, якщо не найзначнішим поетом. Він є співцем англійського пейзажу. Для Вордсворта характерна особлива, тільки йому притаманна поетична інтонація, спокійна і вдумлива, особливе поєднання інтересу до конкретного, буденного враження з намаганням осмислити його приховану сутність, побачити у миттєвості вічне, зрозуміти його місце у світобудові, в загальній схемі буття.

Для історії англійської поезії важливо те, що Вордсворт є одним з найсміливіших реформаторів поетичної мови, який теоретично обґрунтував і втілив на практиці свої ідеї про необхідність зближення поетичної та звичайної, «розмовної» мови. Тим самим він визначив нові шляхи та перспективи не лише романтикам, але й багатьом поколінням поетів аж до XX століття. Тому в феноменальній плеяді імен англійських романтиків ім'я Вордсворта виблискує як зірка першої величини.

Вільям Вордсворт (1770-1850) народився на півночі Англії у невеликому містечку, розташованому у графстві Кемберленд. Кемберленд називають “країною озер”. Маєток Вордсворта було розташовано саме там, де він надавав притулок своїм друзям-поетам, тому і почали називати їх “лейкістами”. Вордсворти належали до середнього класу. Батько Вільяма був юристом, він служив повіреним великого місцевого землевласника лорда Лонсдейла й посідав ще кілька дрібних посад у місцевій адміністрації. Коли Вільяму було вісім, померла його мати, і життя родини розпалося: батько відправив чотирьох синів до початкової школи в сусідній Хоксхед, а дочку Дороті - до діда й бабусі. Школу тримав випускник Кембриджа; викладання, особливо математики, було на високому рівні. Улюбленою розвагою хлопчика були прогулянки околицями, коли він відкривав для себе нові красоти рідного краю й часто розмовляв із зустрічними людьми: фермерами, рознощиками товарів, мандрівними жебраками. Після закінчення Хокшидської драматичної школи вступив у Кембридж. В університеті відразу ж привернув увагу викладачів видатними здібностями у царині науки. Після першої екзаменаційної сесії він очолив список найкращих студентів. Особливо значними були успіхи Водсворта у математиці. Але перспектива цілковито віддатися академічній науці, очевидно, не приваблювала його. Незабаром увесь свій вільний час він почав віддавати вивченню літератури на шкоду іншим предметам.

У 1790 році Водсворт вирішив здійснити подорож Європою. Особливо тривалим було його перебування у Франції. Ідеї Французької революції справили на нього у цей період значний вплив. Тут, у Франції, він познайомився з Аннетою Валлон, дочкою хірурга із Блуа, в яку він закохався і яка народила йому дочку. Про народження дочки Вордсворт дізнався вже перебуваючи в Англії.

З кінця 1792 року міцніє дружба Вордсворта з його сестрою Дороті. Їх зближувало багато що: й жива уява, й любов до природи і піших прогулянок, і бажання знову об'єднати родину. Дороті свято вірила в талант брата і присвятила життя турботам про нього. Дороті Вордсворт належить до числа тих чудових жінок епохи романтизму, які були здатні поділяти духовні інтереси своїх близьких і створювали навколо себе творчу атмосферу. Зовні скромна й неяскрава, як і брат, Дороті виділялася жвавістю і теплотою поводження, що приваблювало до неї людей. „Вона справжня жінка, - писав про неї пізніше Кольрідж, - я маю на увазі її розум і серце; зовнішність же її така, що коли б ви очікували побачити гарненьку жінку, то найдете її звичайною, якщо ж хотіли побачити звичайну жінку, тоді вважатимете її гарненькою”.

У 1793 році опублікував два вірші «Вечірня прогулянка» («An Evening Walk») і «Описові замальовки» («Descriptive Sketches»), де спробував висловити свої враження від мандрівки. У цьому ж році Водсворт написав «Лист єпископу Ландаффу» на захист Французької революції, який так і залишився неопублікованим за життя поета.

У наступному, 1794 році, Вордсворт разом із братом свого шкільного друга Рейслі Колвертом здійснив подорож на острів Уайт і річку Сейлсбері. Тут він мав можливість побачити на власні очі, як індустріальна революція міняла лице сільської Англії. Юний супутник Вордсворта Рейслі Колверт виявився хворим на сухоти, і поет залишився при ньому в Озерному краї, підтримуючи його аж до його смерті, 1795 року. Рейслі заповів йому свої заощадження, 900 фунтів, суму для Вордсворта суттєву. Невдовзі його університетському товаришеві знадобилося влаштувати чотирирічного хлопчика в селі, і Вордсворт із сестрою радо погодилися опікати дитину, отримавши довгоочікувану можливість оселитися разом у сільській глушині.

У цьому самому році Водсворт познайомився з С. Т. Колріджем і незабаром перебрався жити в Олфоксден, щоб бути ближче до нового товариша. Результатом дружби двох поетів стала поява збірки «Ліричні балади» («Lyrical Ballads», перше видання якої з'явилося у 1798 році у Брістолі, а друге, значно доповнене, -- у 1800 році).

У 1802 році Вордсворти отримали нарешті батьківський спадок і Вільям зміг одружитися з Мері Хатчінсон. Шлюб був дуже щасливим. Якщо Дороті залишалася натхненницею його поезії, то Мері давала поетові відчуття, що він твердо стоїть на землі. З 1803 по 1810 рік у них народилося п'ятеро дітей. Батьковою улюбленицею була найстарша дочка Дора. Мері присвячено багато віршів і, зокрема, вірш "До М.X." з циклу "Вірші про назви місць", а також два сонети, написані до її портрету: "О dearer far than light and life are dear..." і "How rich that forehead's calm expance...". У 1803 році, невдовзі після народження сина, Вордсворт з Дороті та Кольріджем вирушив у мандрівку Шотландією й відвідав Вальтера Скотта.

У 1813 році Вордсворт, розуміючи, що поетичною творчістю велику сім'ю не утримаєш, почав клопотати про місце державного службовця й отримав посаду розподілювача гербових зборів у графстві Вестморленд. До його обов'язків входило надання ліцензій, збирання податків на певні види діяльності, що давало майже 200 фунтів стерлінґів на рік. Сім'я переїхала у просторіший будинок по сусідству, в Райдал-Маунт.

У 1830-і роки Вордсворту випало пережити кілька важких утрат. У 1834 році померли два товариша: Кольрідж і Чарльз Лєм. Того ж року сестра Дороті, дочка Дора і Сара Хатчінсон захворіли на інфлюенцію: Сара померла, Дора видужала, але її здоров'я з того часу погіршилося, а в Дороті, котра ще до хвороби пережила кілька приступів втрати розуму, почалося мозкове ускладнення, в результаті якого вона збожеволіла і вже не видужала до кінця життя.

У 1834 році помер Сауті, й Вордсвортові була запропонована посада поета-лауреата, що передбачала поетичне висвітлення найважливіших подій у житті держави та королівської сім'ї.

Останні двадцять років життя поета було затьмарено тривалою хворобою улюбленою сестри Дороті. У 1847 році він втратив єдину дочку Дору, яку дуже любив. Опорою йому були дружина і віддані друзі. Помер Вордсворт в Райдел-Маунт 23 квітня 1850 року.

Значну роль для англійського романтизму відіграв Семюель Тейлор Кольрідж (1772-1834), який був наймолодшим із 14 дітей Джона Кольріджа, священика та директора місцевої граматичної школи. Саме у цій школі, яку очолював його батько, майбутній поет здобув початкову освіту. Завдячуючи своїй начитаності, він дуже швидко став одним із кращих учнів. Коло авторів, до яких звертався Кольрідж в дитячі роки, було надзвичайно широким, але спочатку найбільше зацікавлення у нього викликали арабські казки та історії про неймовірні фантастичні події.

У 1781 pоці, після смерті батька, Кольріджа відправили у Лондон у школу при Христовому притулку. Тут своєю ерудованістю та красномовством йому вдалося завоювати серця нових друзів, серед яких було декілька майбутніх літераторів, як, приміром, Лі Гант і Чарлз Лем. Уже в цей період проявилася певна неврівноваженість характеру Кольріджа. Цілком несподівано він вирішив присвятити себе медицині і почав посилено вивчати спеціальну літературу (втім, любов до медичної літератури він зберіг до самої смерті). Згодом, після декількох відвідин лікарні, він відмовився від кар'єри лікаря, усвідомлюючи, що занадто болісно реагує на фізичні страждання інших людей.

Після закінчення школи у 1791 році вступив у Кембридж, де значну увагу приділяв математиці й античним авторам. Через легковажне ставлення до грошей вліз у борги і, не маючи можливості розрахуватися, поїхав у Лондон, де під вигаданим прізвищем завербувався у драгунський полк. Невдовзі з'ясувалося, що до військової служби Кольрідж непридатний. Він постійно падав з коня, і навчитися їздити верхи йому так і не вдалося. Незважаючи на це, у своїх товаришів по службі він користувався великою симпатією, і вони щиро намагалися допомогти опанувати премудрість солдатської служби, а він, у свою чергу, писав замість них любовні листи. Урешті-решт, командир полку, зрозумівши, що Кольрідж ніколи не стати справжнім кавалеристом, відправив його працювати у полковий шпиталь. Із часом і сам поет почав усвідомлювати всю безглуздість власного вчинку. Він написав листа братам, у якому зізнався в усіх гріхах. Брати приїхали у Лондон і зуміли домогтися звільнення Семюела від військової служби, оголосивши його душевнохворим. Потім були сплачені борги, і поет зміг повернутися в університет.

У 1794 pоці Кольрідж здійснив мандрівку в Оксфорд, де познайомився з поетом-початківцем Робертом Сауті. Між молодими людьми зав'язалася дружба. Сауті поділився з Кольріджом своєю мрією заснувати в Америці громаду «Пантісократія» (влада всіх). Кольрідж відразу ж захопився ідеєю Пантісократії і став її палким прихильником. Сауті, котрий у цей час залицявся до однієї із сестер родини Фрікерів, порадив Кольріджу взяти за дружину старшу сестру, аби вирушити в Америку вже одруженим. Після деяких вагань Кольрідж вирішив скористатися порадою й одружився із Сарою Фрікер. Щоб зібрати кошти на переїзд, купівлю землі, будівництво поселення, Кольрідж і Сауті почали читати публічні лекції і навіть спільно написали поетичну драму «Падіння Робесп'єра» («The Fall of Robespierre», 1794). Але грошей виявилося занадто мало, до того ж, між колишніми однодумцями дедалі частіше почали спалахувати сварки через політичні розбіжності, і тому від плану заснування громади довелося відмовитися.

У 1795 pоці Кольрідж разом із дружиною оселився у Кліведоні, де намагався організувати видання журналу «Вартовий» («The Watchman»). Йому вдалося випустити десять номерів, після чого журнал припинив своє існування.

У червні 1797 pоку Кольрідж познайомився з В. Вордсвортом. Дружбі цих поетів судилося стати однією із найплідніших із творчого погляду авторських спілок. Кольрідж перебрався в Нетер Стоуї й оселився неподалік від Вордсворта. Обидва поети чимало часу проводили разом, обговорюючи поетичні події, літературні новинки та власні творчі задуми. У цей період Кольрідж створив цілу низку поетичних творів, у яких використовував білий вірш і які отримали назву «розмовних». Саме тоді були написані й три найвідоміші твори Колріджа -- «Поема про Старого Мореплавця» («The Rhyme of the Ancient Mariner»), «Крістабель» («Christabel», 1816) і «Кубла Хан». Вочевидь, усі вони, за задумом Кольріджа, мали увійти до їхньої спільної із Вордсвортом збірки - «Ліричні балади» («Lyrical Ballads», перше видання 1798). За домовленістю з Вордсвортом Кольрідж мав написати для цієї збірки кілька віршів, присвячених подіям незвичайним і фантастичним.

«Було вирішено, що я візьмуся за персонажів і характери надприродні чи, в усякому випадку, романтичні, з таким, однак, розрахунком, аби ці тіні, заперечені уявою, викликали в душі жваве зацікавлення, а певна подоба реальності на якусь мить зроджувала в нас бажання повірити в них...», -- пояснював згодом сам поет у «Літературній біографії» («Biographia Literaria», 1817). Але Вордсворт погодився включити у перше видання «Ліричних балад» лише «Поему про Старого Мореплавця».

Розчарувавшись у Французькій революції, з якою Кольрідж, як і багато романтиків, пов'язував надії на оновлення західноєвропейського суспільства, поет звернув свою увагу на Німеччину. У 1798 році разом з Вордсвортом він вирушив до цієї країни, де зайнявся серйозним вивченням мови, німецької філософії та природничих наук.

У 1800 pоці Кольрідж разом із Вордсвортом оселився в тій частині Англії, яку зазвичай називали Озерним краєм. Тут поет познайомився із Сарою Хатчінсон, майбутньою своячкою Вордсворта, і закохався у неї. Їй він присвятив вірш «Кохання» (1799). Залежність Кольріджа від опіуму в ці роки стала настільки сильною, що перетворила його майже в інваліда. Різко погіршилися його взаємини з дружиною. Про свої життєві негаразди, про неможливість щасливого кохання із Сарою Хатчінсон поет розмірковує в оді «Смуток» (1802). У 1807 pоці Кольрідж розлучився з дружиною, а в 1810 році після кількох значних сварок відбувся його розрив із Вордсвортом.

Упродовж наступних років поет пережив жорстоку кризу і був на грані самогубства. Лише після 1814 року йому вдалося подолати цю кризу та повернутися до літературної творчості. Він створив поетичну драму «Запілля» («Zapolya», 1817) та низку праць, у яких звернувся до філософських проблем і питань літературної теорії. Найвизначнішими творами Кольріджа, присвяченими літературній теорії, стали його лекції про В. Шекспіра, опубліковані згодом як серія статей, та «Літературна біографія».

Останні роки життя поет присвятив переважно літературознавству та критиці. Він багато редагував раніше написані поезії, та нових віршів майже не писав. Помер Колрідж 1834 року, так і не вивільнившись від нестатків та матеріальної залежності, що переслідувала його все життя.

Отже, дружбі Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа судилося стати однією із найплідніших із творчого погляду авторських спілок. За рік тісного спілкування склалася збірка Ліричні балади (англ. Lyrical Ballads), куди увійшли Оповідь про Старого Мореплавця Колріджа, Недоумкуватий хлопчик, Терен, Рядки, написані на відстані декількох миль від Тінтернського абатства та багато віршів Вордсворта. Анонімне видання Балад вийшло у вересні 1798 року. Кольрідж умовив Вордсворта почати епічну «філософічну» поему про «людину, природу і суспільство» під назвою Відлюдник (англ. The Recluse).

Поети багато часу проводили разом, мандрували, ділилися творчими планами, годинами із захопленням говорили про поезію та філософію. Їх зустріч була доленосною подією.

1.2 Жанр балади в європейському романтизмі

Намагаючись дати чітке і повне визначення терміну «ballad» в англійській мові, можна зіткнутися із значними труднощами. Вони пов'язані з тим, що коло його значень вельми широке. Причини цього криються особливо в історії і розвитку тих поетичних жанрів, які позначилися цим словом.

Термін «ballad» походить від латинського дієслова ballare (танцювати). Тому пісня, що супроводжувала танець, називалася в Провансі balada, а в Італії balata (XIII століття). З часом термін «ballad» змінює своє значення: у XIV столітті французька ballade є жанром придворної поезії, що вимагала від автора витонченої майстерності. Це вірш з трьох строф на три різні рими (звичне по схемі ab ab bc bc) з обов'язковим рефреном і з подальшою коротшою «посилкою» (envoi), повторюючої рими другої половини кожної строфи. Число віршів в строфі повинне співпадати з числом складів в рядку (8, 10 або 12). Чоловічі рими повинні були чергуватися з жіночими. Дотримати всі ці правила було дуже важко.

Вже в XIV столітті англійці запозичують жанр балади з французької літератури. Природно, що разом з жанром запозичується і слово, що його позначає. Пишеться воно по-різному: ballades, balats, ballets, ballets, balletys, ballads. У XIV-XVI століттях термін «ballad» не вживався для позначення того усного жанру англійської народної поезії, який зараз в англійському літературознавстві називають: popular ballad, ancient ballad, ballad of tradition, traditional ballad. Ці старовинні народні балади в той час (у XIV-XVI століттях) були відомі під назвою songs (іноді tales або ditties).

У XVII-XVIII століттях слово ballad стало означати будь-яку пісню, яка співалася в народі, незалежно від того, чи була вона надрукована або передавалася усно. Таким чином, існуючі вже багато століть старовинні пісні оповідного характеру теж стали називатися баладами.

Аналіз наукової літератури показав, що єдиного визначення жанру балади в сучасному літературознавстві немає. Зупинимося на окремих із них, тих ознаках, які покладено в основу дефініції балади.

В Українській енциклопедії балада визначається як "віршований ліро-епічний твір легендарного або історичного змісту". Ця ознака підкреслюється і в інших довідниках та більшості підручників з теорії літератури. Такі літературознавці, як О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв стверджують, що первісно балада - це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше - це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою. Нині, на думку цих дослідників, балада - це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного місту.

Ознакою балади є своєрідна ліричність викладу, яка виявляється у схвильованості розповіді, ліричних засобах змалювання, в тому, як автор ставиться до подій. Як висловився з цього приводу Д. Загул, "тут немає "епічного спокою" (спокійного опису чи розповіді), бо на першому місці тут ставлення самого автора до події і долі "героя"". Такого стану, як зазначається у спеціальній літературі, автор у баладі досягає через специфічне освітлення обставин, у яких перебувають персонажі, і навіть шляхом відповідного застосування символів, ритмо-мелодійних конструкцій вірша тощо. За своєю природою балада належить до оповідальних жанрів, у яких важливе місце займає факт, об'єктивність викладу. Однак у ній на епічний елемент завжди тиснуть інші, обмежують його. Балада уникає епічного багатослів'я, в ній акцентується увага лише на найважливішій, кульмінаційній частині.

У баладі важливу роль відіграють фабула, сюжет. У зв'язку з цим епічний елемент прагне до розширення, до панування над усіма іншими елементами. Однак, як відзначають науковці, балада має коротку форму розповіді, за якої немає можливості розгорнути сюжет. А це вимагає інших засобів вираження думки. Таку функцію у баладі і виконують ліризм та драматизм. Поет відбирає із сюжетних частин тільки найважливіше. Тому балада і відзначається деякою фрагментарністю, обмеженням засобів змалювання портрету героя, рис характеру і психології. Останні розкриваються в драматично напружених діалогах. Драматизм також впливає і на характер кінцівки твору. У цій частині балади, як правило, з'являються несподівані вимисли, фантастичні ефекти тощо. Драматичність викладу в баладі надає епічності своєрідних рис. Драматична напруженість сюжету, чітко окреслені й гострі конфлікти, несподівані повороти дії, сутички контрастно виявлених характерів - все це наближає баладу до драми.

Відзначимо ще й такі ознаки, які особливо помітні в процесі розгляду окремих балад. Можна спостерігати, що баладні твори, особливо романтичні в західноєвропейській літературі, мають свій характерний тон викладу: фантастичність, загадковість і рокове віщування, щось таємниче в житті, певною мірою незрозуміле та незалежне від людини, страх і повсякчасна присутність смерті. Специфіка балади виявляється і в її поетиці. Для неї характерними є особливі, причому типові, поетичні засоби, які випливають з її природи, з того матеріалу, що покладений в її основу. Показ надзвичайного, пристрасного, чогось небуденного спонукає авторів, особливо в літературній баладі, до застосування гіперболи, гіперболічних епітетів, метафор, порівнянь. Визначені риси балади, як відомо, властиві і для інших жанрів, зокрема поем, легенд, романсів тощо.

Іншим шляхом, як відзначається дослідниками, розвиток балади пішов у північній Франції, де вона в ХІV-ХV століттях стає одним із найулюбленіших жанрів. Її зміст мало чим відрізнявся, але форма канонізувалася. Типовими рисами французької канонічної балади є усталена, застигла форма. Дослідники відзначають, що вона мала постійну кількість строф (три), після яких йшло звертання до якоїсь особи (так зване envoy). Звертання найчастіше було адресоване до принца ("Принц! Так іде, відходить моє життя"). Другою вимогою до форми такої балади дослідники називають sibilet, що значить: у кожній строфі повинно бути стільки рядків (віршів), скільки складів у рядку (вірші). Правда, як зазначає Г. Нудьга та інші літературознавці, це правило не раз порушувалося. Третю ознаку французької канонічної балади становило наступне: рими першої строфи повинні повторюватися в усіх інших строфах.

Така балада була поширена в середовищі двірських, аристократичних поетів, що намагалися, як відомо, взагалі поезію звести до "предмета" обмеженого користування. Змістом їхніх балад стає проповідь куртуазної лірики, лицарської честі, культу жінки.

З особливою увагою поставилися до балади письменники нового напрямку - романтизму, у творчості яких цей жанр став улюбленим. Так, зокрема, з видання народних пісень і балад розпочинає свою літературну діяльність Вальтер Скотт. З'явилися баладні твори В. Гете, Ф. Шиллєра, Г. Гейне, Л. Уланда та багатьох інших. Додамо, що в цей же період балада утверджується і в російській літературі, зокрема у творчості В. Жуковського ("Людмила", "Світлана"), О. Пушкіна ("Песнь о вещем Олеге", "Бесы", "Утопленник"), Ю. Лермонтова ("Воздушный корабль") та інші. На початку ХІХ століття з'явилися балади і в польській романтичній літературі (Немцевич, Лях, Ширма, а потім А. Міцкевич, Т. Зан тощо).

Вже на початку ХІХ ст. в європейській літературі баладу трактували як пісню чи вірш з виразною фабулою, як твір з драматично напруженим сюжетом, в якому розповідається про незвичайні або трагічні події.

У сучасній баладі знаходимо нові риси: вона не має змістово-тематичних обмежень, змінилася її поетика, але все ж основні риси жанру хоча й оновилися, проте збереглися, і їх важко не помітити.

Балада як жанр народнопісенної творчості з давніх часів посідає помітне місце у фольклорі народів світу.

Вважають, спочатку вона з'явилася у датському фольклорі (приблизно ХІІ ст.), до ХІІІ-ХІV ст. відносять зародження цього жанру в англійській, шотландській, іспанській та східнослов'янській народнопоетичній творчості.

Однак хронологічні рамки жанру в народній поезії досить умовні, їх уточнити дуже важко, оскільки документальні докази майже відсутні. Дослідники вказують, що записи англійських балад збереглися з ХІІІ століття, датських - з ХІV століття. Найстаріший рукописний збірник англійських народних балад відноситься до 1650 року - його поклав в основу свого видання Томас Персі.

Визначаючи специфіку народної балади, яка стала зразком для романтиків, дослідники констатують ті особливості, що виступають як жанроутворюючі чинники балади. Це, зокрема, драматизм розвитку сюжету, напруженість розповіді, концентрація уваги на кульмінаційних моментах, використання діалогу, застосування різноманітних форм повтору, який підсилює драматизм ситуації, а також недосказаність, яка надає баладам загадковості. романтизм балада вордсворт кольрідж

Народну баладу, як вважають дослідники, відкрили романтики. "Європейський романтизм, - відзначає Г. Подольська, - у своєму творчому пориві оновити літературу, відмовитися від канонів класицизму, раціоналістичних концепцій Просвітительства побачив у народній баладі той знак небес, після якого просто вірять...".

Отже, балада стає своєрідною ознакою романтизму. Романтизм, як відомо, відкидав раціоналістичне Просвітительство, прагнув звільнитися від зайвої риторики, бути захоплюючим. Романтичним творам властиві напружені сюжети, різко контрастні ситуації й образи, яскраві описи й характеристики, підкреслена умовність і фантастика, посилена асоціативність і метафоричність зображень, використання гротеску і символів. Ці риси, як ми уже відзначали, характеризують баладу як жанр.

Створенню літературної балади в період романтизму сприяв великий інтерес до народної творчості, в тому числі і до народної балади. Про успіхи баладних за змістом творів свідчать численні літературні підробки та переспіви, що з'явилися в західній Європі та Росії.

Таким чином жанр балади пройшов тривалий історичний шлях свого становлення. У процесі еволюції змінювалися форма і зміст балади, поступово вирізнялися істотні жанрові ознаки, які й зумовлюють сутність сучасної балади.

Висновки до розділу 1:

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утвердженого на зламі XVIII-XIX століть абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму. Романтизм призвів до постання нового літературного жанру -- балади.

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХVІІІ столітті. Англійський романтизм умовно розділяється на три покоління: старше (Блейк, Вордсворт, Кольрідж, Сауті, Скотт ); середнє ( Байрон, Шеллі, Кітс ); молодше ( Карлейль ).

Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто згадуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”). Дружбі цих поетів судилося стати однією із найплідніших із творчого погляду авторських спілок. Результатом дружби двох поетів стала поява збірки «Ліричні балади» («Lyrical Ballads», перше видання якої з'явилося у 1798 році у Брістолі, а друге, значно доповнене, -- у 1800 році).

Аналіз наукової літератури показав, що єдиного визначення жанру балади в сучасному літературознавстві немає. У XVII-XVIII століттях слово ballad стало означати будь-яку пісню, яка співалася в народі, незалежно від того, чи була вона надрукована або передавалася усно. Таким чином, існуючі старовинні пісні оповідного характеру теж стали називатися баладами.

Визначаючи специфіку народної балади, яка стала зразком для романтиків, дослідники констатують ті особливості, що виступають як жанроутворюючі чинники балади. Це драматизм розвитку сюжету, напруженість розповіді, концентрація уваги на кульмінаційних моментах, використання діалогу, застосування різноманітних форм повтору, а також недосказаність, яка надає баладам загадковості.

Отже, жанр балади пройшов тривалий історичний шлях свого становлення.



Розділ 2. Характерні риси поетики балад у творчості Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

2.1 Провідні мотиви балад Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

Інтерес до фольклору, до народної балади в епоху Романтизму породив аналогічний жанр літературної балади. Поети-романтики, сприйнявши традицію усної народної поезії, прагнули визначити особливий шлях розвитку балади, розширюючи межі цього жанру.

Перший сумісний твір Вордсворта і Кольріджа збірка «Ліричні балади» (1798) намітив відмову від старих класицистичних зразків і проголосив демократизацію проблематики, розширення тематичного діапазону, ломку системи віршування. За задумом, обидва поети повинні були написати для збірки приблизно однакову кількість віршів, але трапилося так, що вона була укладена в основному з творів Водсворта.

Про виникнення задуму книжки пізніше розповів Кольдрідж у «Літературній біографії» (1817): «Першого року, коли ми стали сусідами з містером Вордсвортом, розмови наші часто торкалися двох кардинальних пунктів поезії, її здатності будити співчуття читача шляхом відповідності правді життя і здатності робити її цікавою мінливими фарбами уяви... Ця ідея і народила план «Ліричних балад», у яких, як було домовлено, я повинен був спрямувати свої зусилля на образи та характери надприродні чи, хоча б, романтичні... Містер Вордсворт, зі свого боку, поставив за мету надати чару новизни повсякденному та пробудити почуття, аналогічні сприйняттю надприродного, пробуджуючи свідомість від летаргії буденності та спрямовуючи її на сприйняття краси та дивовиж світу...».

«Ліричні балади» стали важливою віхою у розвитку англійської літератури, часто історики літератури саме із цього твору починають відлік романтичного періоду в англійській культурі. І Водсворт, і Кольрідж добре усвідомлювали новаторський характер цієї книги, з цим якоюсь мірою пов'язувалася та обставина, що «Ліричні балади» були видані анонімно. Автори не хотіли, щоб вірші з нової збірки якимось чином асоціювалися у свідомості читача з їхніми більш ранніми і більш традиційними творами. Виявити суть творчого експерименту та обґрунтувати його правомірність і спробував Водсворт у «Передмові до «Ліричних балад».

Новизна поетичної збірки, на думку Водсворта, полягає у зверненні до нових тем і використанні нової мови. На відміну від сучасних йому авторів, зорієнтованих на поезію класицизму, Водсворта не приваблюють предмети піднесені та значні: «...головне завдання цих віршів полягало в тому, щоб відібрати випадки та ситуації з повсякденного життя і переказати чи змалювати їх, постійно використовуючи, наскільки це можливо, повсякденну мову... Ми обрали насамперед сцени із простого сільського життя, оскільки в цих умовах природні душевні порухи віднаходять сприятливий ґрунт для дозрівання, піддаються меншому обмеженню і розповідають простішою та виразнішою мовою; оскільки в цих умовах наші найпростіші почуття проявляються з більшою зрозумілістю і, відповідно, можуть точніше вивчатися і яскравіше відтворюватися...»

Багато ідей, висловлених Водсвортом у «Передмові до «Ліричних балад», -- про необхідність для поета сприймати буденне та звичне як щось дивовижне і піднесене, про уяву, про співвідношення почуття і розуму в поезії дають підстави вважати «Передмову...» першим маніфестом романтизму в англійській літературі.

Аналізуючи збірку, ми побачили, що більша частина віршів присвячена життю селян чи інших представників нижчих верств. Поетична мова зрозуміла, більшість слів запозичено із повсякденної лексики, поети уникають використання незвичних порівнянь або надто складних метафор.

Збірку відкриває поема Кольріджа "Поема про Старого Мореплавця", таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає. «Поему про Старого Мореплавця» можна розглядати як спробу дослідження складної людської природи, яке поет проводить, спираючись на досвід нової романтичної епохи. Саме з цією метою він вдається до вельми традиційного для англійської літератури прийому -- вириває героя з монотонного кола повсякденного буття і відправляє у подорож. Зміна обстановки й екстремальна ситуація змушують героя з більшою увагою придивитися та прислухатися до самого себе та до навколишнього світу. Подорож у «Поемі про Старого Мореплавця» -- це не лише плавання героя до таємничих південних широт, а й його символічна подорож до не менш таємничого й екзотичного світу власного «я». Вбивство Альбатроса руйнує той органічний живий зв'язок, який існує між людиною та природою. Лише пройшовши через страждання та самотність, мореплавець починає розуміти мудрість божественного плану, який лежить в основі світобудови, усвідомлює необхідність любові до всього живого:

Прощай! Все те, щоб не пусте

Лишалося -- повір:

Святе все, що живе й росте, --

Людина, птах чи звір.

Молиться вміть -- то вміть любить

Своїх братів малих:

Господь-бо все живе створив

І любить нас усіх!..

(Пер. М. Стріхи)

У декількох віршах героями є діти. Так, у поезії «Нас семеро» («We Are Seven») Вордсворт розповідає про зустріч із селянською дівчиною:

Нема як діти: світ не світ --

Вони вже круть та верть...

Ну, як з отих дурних ще літ

Їм зрозуміти смерть?..

— Та скільки ж вас? Одмов мені;

На небі двоє... Так?

Всіх тільки п'ять...

Ні, пане, ні.

Нас сім. -- Та як се, як?

Вже двох нема серед живих,

У Бога місце їм --

Вона не слуха слів моїх,

Одно твердить:

-- Нас сім усіх,

Нас сім, нас сім, нас сім!

(Пер. П. Грабовського)

Пізніше Водсворт стверджував, що така зустріч відбулася з ним у реальному житті. На запитання, скільки дітей у сім'ї, дівчинка відповіла: «Нас семеро». Коли автор дізнався, що двоє дітей -- брат і сестра -- померли і поховані на місцевому кладовищі, він спробував переконати дівчинку, що вона неправильно лічить, але вона продовжувала твердити: «Нас семеро». Вірш не містить якихось глибоких філософських істин, і поет не намагається переконати читача, що поглядам дитини на світ притаманний якийсь закладений самою природою містицизм, він просто показує дитину, у чиїй свідомості ще немає такого поняття, як смерть. І ця особливість дитячої свідомості лише відтінює песимізм, страх перед світом дорослої людини, у чиїй свідомості категорія смерті стає однією із центральних.

Інша поезія з «Ліричних балад», «Хлопчик-ідіот» («The Idiot Boy»), стала добре відомою значною мірою завдяки критиці, з якою на неї накинулися сучасники поета. Багатьох читачів шокувала сама ідея -- зробити ліричним героєм розумово неповноцінного хлопчика.

Панувала думка, що зображення розумово неповноцінних людей у літературі здатне викликати в читача лише почуття огиди, тому цю тему вважали неестетичною. Щоправда, сам Водсворт не мав наміру епатувати смаки читацького загалу. Божевільні герої з'являються в нього і в інших віршах збірки ( «Терн «-- «The Thorn», «Божевільна матір» -- «The Mad Mother»).

Вордсворт розгортає у своїх баладах одну і ту ж тему. Це тема краху вікових засад патріархального селянського життя і його трагічних наслідків, убогості, розпаду сімейних і суспільних зв'язків. Він показує зганьблене материнство, бездомних, помішаних жінок, мандруючих по великих дорогах, притискуючи до грудей голодних дітей. Він відтворює конфлікт батьків і дітей, породжених останньою, безнадійною спробою відстояти успадкований від прадідів клаптик землі і даровану їм незалежність, затримати або хоча б відстрочити неминучу капітуляцію перед убогістю («Майкл»).

Мрія про те, щоб його син володів спадковим клаптиком землі «вільно, як вітер», підтримує стоїчне терпіння в старому Майклові. Сім років, день за днем, він додає по каменю до стін кошари, яку задумав побудувати в долині Грінхед-Гілла. І ця незграбна споруда, якій судиться залишитися недобудованою, постає в уяві читача як символ сумної завзятості, з якою старий селянин, обплутаний боргами, покинутий негідним, безпутним сином:

… И многое кругом переменилось.

Но дуб, что рос пред домом их, и ныне

Шумит, и громоздится камней груда -

Развалины овечьего загона -

В ущелье Гринхед, где бурлит поток.

(Пер. Е. Зыковой).

Вордсворт глибоко проникає в психологію селянина, показуючи, як власницький інстинкт пересилює в ньому навіть найніжніші почуття. Герой балади «Остання із стада» (The Last of the Flock) з жахом признається самому собі, що, продаючи одну за другою своїх овець, щоб нагодувати голодну сім'ю, він відчуває, що з кожним днем все менше любить своїх дітей, тоді як кожна вівця, кожне ягня, з яким він розлучається, дорогі йому:

Все горше было их считать!

Вот их пятнадцать, десять, пять,

Их три, - уж близко до конца!

Ягненок, валух и овца...

(Пер. Е. Зыковой).

Щоб повніше відчути і зрозуміти значність ліричних балад Вордсворта, необхідно сприймати їх в сукупності, загалом в соціально-психологічному контексті.

Вордсворт пише не про окремих людей, не про випадкових долі. Він стає живописцем цілого класу Англії, готового зникнути в результаті грандіозного суспільно-економічного аграрного перевороту. У якійсь мірі Вордсворт і сам розумів, що саме в цьому коренилася своєрідність його ліричних балад. Відчай дорослих, міцних чоловіків, що плачуть на великій дорозі, розлучаючись з останніми крихтами свого достатку і незалежності; безпорадна упертість людей похилого віку, за звичкою чіпляються за свою вже даремну, приречену працю; плач голодних дітей; горе юних дівчат, назавжди покидаючих мирний обжитий батьківський будинок, - все це складає емоційну вершину ліричних балад Вордсворта. І світ природи тут ще не протистоїть людям в своєму величавому спокої, як це буде часто у пізнього Вордсворта, а живе разом з ним. Старий терен, понівечений зимовими завірюхами, схожий швидший на камінь, що обріс лишайником і мохом, ніж на дерево, видається символом трагічної долі нещасної Марти Рей (The Thorn).



… И сам я слышал с горных круч

Несчастной Марты причитанья;

И днем, и в тишине ночной

Под ясной блещущей луной

Проносятся рыданья.

(Пер. А. Сергеєва).

У «Мріях бідної Сьюзен» (Poor Susan's Dreams) пташка, що співає в клітці на розі лондонської вулиці, примушує Сьюзен перенестися в уяві в рідні гори, на пасовища, в хатину. Прощаючись з бідною Сьюзен, читач відчуває, що і вона така ж полонянка у великій кам'яній клітці, ім'я якій Лондон.

Саме усвідомлення «великих змін», що перевернули життя старого англійського села так само невблаганно, як чужий плуг, що переорав садибу старого Майкла, і народжувалося в тодішній поезії Вордсворта особливе, і світле, і сумне відчуття поетичної краси всього, пов'язаного з працею, побутом і душевним життям вчорашніх дрібних землевласників, які йшли в найми, в матроси або солдати, або старцювали по великих дорогах .

Друге видання «Ліричних балад» (1800) було значно доповнено за рахунок включення нових віршів, головним чином віршів Водсворта. Якщо з першому виданні переважали вірші, створені в жанрі балади, то у другому помітно збільшується кількість поетичних творів із яскравіше вираженою ліричністю. Щоправда, у збірці Кольріджа і Водсворта дуже складно розмежувати балади і власне ліричні вірші. Суть поетичного експерименту двох авторів у тому й полягала, щоби пити в одне ціле ознаки кожного з жанрів. Вони спробували, використовуючи просту чотирирядкову строфу балади, відтворити тонкі та різноманітні переживання людини, поєднати аналіз із рухом сюжету. І все ж при порівнянні видно, що у другому виданні зросла кількість віршів, у яких автор-оповідач поступається місцем авторові, який більш схильний до самоаналізу, більш уважний до поривань власної душі.

Водночас вірші другого типу зустрічались і в першому виданні. Одним із найвідоміших є вірш «Рядки, написані поблизу Тінтерського абатства» («Lines Composed a Few Miles Above Tintern Abbey»), де Водсворт вперше спробував передати особливості романтичного ставлення до природи. Пейзажні замальовки тут позбавлені тієї умовності та узагальненості, яка була характерна для ранніх робіт поета. Водночас відбувається переакцентування з картин природи на ту реакцію, що виникає від їхнього споглядання в душі героя. Аналіз ускладнюється тим, що поет порівнює вплив на внутрішній світ героя одного і того самого пейзажу з часовим проміжком у п'ять років. У вірші «Тінтерське абатство» пейзаж не є самоцінним, а слугує джерелом переживань і роздумів для героя. Невипадково автор подає його у далекій перспективі, з дещо розмитими контурами, як на картинах імпресіоністів, оскільки він не повинен відвертати увагу від внутрішнього світу героя.

У «Тінтерському абатстві» набуває нової якості і сама манера викладу, поетична мова втрачає баладну однозначність і стає багатозначною. Від звичайної баладної строфи Водсворт переходить до білого вірша, який надає поетичному стилю піднесеності, а почасти навіть урочистості.

У другому виданні «Ліричних балад» нові тенденції у творчості Водсворта особливо проявилися в поетичному циклі про Люсі («Lucy Poems»), у якому вже йдеться про романтичне кохання ліричного героя:

Тепер мій сон розтав у млі

І час у мандри знов,

Та в'язь до рідної землі

Сильніша від заков.

Англійський верес чув борню

Моїх тривог та мрій,

І край англійського вогню

Судилось прясти їй.

Ранковий діл, вечірній бір

Тут колисали нас;

На цих полях коханий зір

Спинився і погас.

(пер. М. Стріхи)

Отже, автори "Ліричних балад" "маніфестували" нові теми й образи, нову проблематику, нове середовище, нову мову поезії, їхня емоційна палітра була багатшою, ніж у поетів попередніх генерацій, почуття інтенсивнішими, пристрасті палкішими. Сама вироблена у фольклорі поетика балади диктувала певні принципи, вносила типову для неї драматичність і динамізм у розгортанні дії, чіткість і виразність в окресленні характерів, що розкриваються у своїх діяннях, вчинках, прямому слові.

2.2 Особливості композиції балад Вільяма Вордсворта та Семюела Кольріджа

Анонімні «Ліричні балади», що об'єднували під однією обкладинкою вірші Вордсворта і Кольріджа, були практичним втіленням їх теорії поезії, або навпаки -- їх поезія давала матеріал для теоретичних узагальнень. Перші відгуки на книжку були суперечливі. Консервативним критикам вона не сподобалась, як це завжди буває при появі чогось естетично нового. Молоді ж літератори зустріли балади із захопленням.

На підставі досягнень фольклору, трансформованих авторською свідомістю, В. Вордсворт створив новий жанр - літературну ліричну баладу, де головне місце відведено безпосередності почуттів та етичним темам. Епічні й драматичні елементи порівняно з народною баладою не мали суттєвого значення в баладах митця. Інколи поет відступає від цілісного сюжету, змістом його балад може стати зустріч або розмова героя (автора) з якоюсь людиною. У цьому полягає відмінність балад В. Вордсворта від народних, для яких характерний більш-менш завершений, цілісний сюжет.

С. Кольрідж трансформував жанр балади за рахунок органічного поєднання елементів фантастики та реальної дійсності. Більшість його романтичних балад написані традиційним розміром англійських народних балад із використанням прийомів повтору, кільцевої композиції та інших виражальних засобів фольклору. У творчості митця простежується переплетення музичних, словесних, живописних можливостей поетичної мови з метою відображення почуттів, настроїв, душевних станів людини. Водночас у творах С. Кольріджа знаходить відбиток матеріальність світу через низку речових образів, деталей, які викликають пробудження відчуттів, рух емоцій, плин вражень.

У художньому просторі ліричних балад Вордсворт зберігає притаманний народній традиції центр - дім, природа, рідний край. Хронотоп у творах митця інтимізується, корелює з переживаннями головних персонажів, що не було характерним для традиції народних жанрів і що стало художнім відкриттям В. Вордсворта. На відміну від Кольріджа, В. Вордсворт не виявляє інтересу до національно-історичних аспектів буття, його цікавить передовсім особистісна сфера, існування людини у побуті, в «домашньому» просторі, у звичних для неї зв'язках. «Інший світ» у баладах В. Вордсворта представлений містом або чужою країною, куди герої змушені вирушати зі свого дому. У творах В. Вордсворта природа є не просто фоном чи антуражем, а однією із дійових осіб, через психологічний паралелізм з образами природи автор розкриває думки й почуття героїв.

Художнє новаторство В. Вордсворта виявляється у системі персонажів. На відміну від традицій народних жанрів, де герої є представниками різних соціальних груп, герої балад письменника посідають маргінальне місце. У систему персонажів митця входять здебільшого прості люди, сучасники автора. Сюжети в деяких творах В. Вордсворта розгортаються відповідно до жанрових канонів балади (з повторами, нагнітаннями атмосфери, напруженістю конфліктів тощо). Водночас більшість балад письменника позначені м'яким сумом, відсутністю драматичних елементів. На відміну від традиційних балад, В. Вордсворт вводить у світ своїх творів душевно хворих людей зі складними долями. Поглиблення психологізму у баладах митця відбувається за рахунок використання суб'єктивного типу оповіді - розповідей персонажів про свою долю, почуття, переживання.

Художнім відкриттям письменника стало створення складних психологічних образів зі своїми історіями душі, своїм внутрішнім світом, своїми міркуваннями про життя, що стало новим кроком у розвитку традиції. Характеристика персонажів у ліричних баладах В. Вордсворта здійснюється передовсім через почуття, а не через фабульні колізії чи вчинки. Риси романтичного світосприйняття виявилися у зображенні В. Вордсвортом загадкового й непізнаного довколишнього світу. При цьому символіка, закріплена традиційними жанрами, зберігається в художній системі автора, але водночас ускладнюється, набуває нових конотацій. На відміну від творів Кольріджа, В. Вордсворт трансформує фантастичне у внутрішній сюжет, в якому велику роль відіграють передчуття, віщування, таємні знаки тощо.