Західноєвропейський романтизм і польська література першої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Появу романтизму наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. Адже романтизм виступає як одне з найцікавіших, а також найскладніших явищ в історії духовної культури людства. Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а головне те, що вони висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Вони відмовились від уявлення про незмінні якості і постійну залежність людини від Бога та суспільних обставин, побачили в ній безмежність проявів внутрішнього світу, небачені можливості для самовдосконалення та саморозвитку, одухотворення дійсності.

Найпоширеніший тип романтичного героя у різних національних модифікаціях отримав назву «байронічний» герой. Даний образ увійшов не лише в літературні простори, а й у реальне життя і став своєрідним виміром духовного життя особистості в складні, переломні етапи розвитку суспільства. Його творцем виступив один із найталановитіших поетів англійської романтичної літератури початку ХІХ ст. - Джордж Ноель Гордон Байрон, з ім'ям якого пов'язують виникнення такої течії у літературознавстві як байронізм.

Байронізм - це яскраве й напрочуд складне історико-літературне явище, яке охоплює не тільки ореол особистості та творчості Джорджа Гордона Байрона, але й цілий комплекс тем, мотивів, образів, поетикальних рішень, що виявилися не лише в англійській літературі, а й в інших літературах. Захоплення поезією Дж. Г. Байрона, поширення в європейській культурі початку XIX століття його ідей та естетичних принципів стало одним із чинників формування національних варіантів романтизму. Вплив байронізму на слов'янські літератури був як безпосереднім (від англійської літератури до іншої літератури), так і опосередкованим (через посередництво інших літератур).

Специфічним чином переломлюючись через соціокультурне життя Польщі кінця XVIII - початку ХІХ ст., байронізм (втім як і романтизм загалом) набув тут особливих ознак, що відобразились у його філософії із спіритуалістичним відтінком. Польські мислителі-месіаністи, поети, митці Ю.Голуховський, Ю.Кремер, К.Лібельт, Б.Трентовський, А.Цешковський, А.Міцкевич, Ю.Словацький, З.Красінський, Е.Тов'янський розробляли власні літературно-філософські вчення, перебуваючи в еміграції. Проте своєму поширенню в Польщі романтизм завдячував саме творчості поетів-пророків А.Міцкевича та Ю.Словацького.

Проблемне поле польського романтизму - свобода, відповідальність, сенс існування, збереження цілісності та ідентичності “Я”, уникнення деперсоналізації і нівелювання особи, збереження духовного світу - є суголосним інтелектуальним пошукам сьогодення. Дослідження проблеми визначної особистості як рушія соціальних та політичних змін у суспільстві, що є однією із основних у творчій спадщині польських поетів-романтиків, на сьогодні залишається актуальним, однак мало розробленим питанням літературознавства. В сучасних умовах тотальної глобалізації життя актуалізується проблема збереження національної ідентичності, якою в свій час переймалися і представники романтичного напряму. Саме тому обґрунтовані мислителями польського романтизму на початку ХІХ ст. ідеї потребують сучасного переосмислення та інтерпретації.

Актуальність нашої роботи полягає у потребі цілісного, системного аналізу явища польського романтизму, що виникає на ґрунті розвитку англійського романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища у європейській літературі, та необхідності аналізу впливу байронізму на польську літературу. Адже сьогодні детального дослідження цієї проблеми в літературознавстві не існує.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дипломну роботу виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри світової літератури і культури імені проф. О. Мішукова Херсонського державного університету в рамках комплексної наукової теми «Літературний процес в історико-культурному контексті».

Метою роботи є розкриття основних засад впливу західноєвропейського романтизму на польську літературу першої половини ХІХ ст., виявлення особливостей національно-авторської рецепції художньо-естетичного досвіду доби у творах А. Міцкевича та Ю.Словацького.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) проаналізувати тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища;

2) висвітлити творчість романтика Джорджа Байрона як фундатора течії байронізму в літературі;

3) схарактеризувати байронізм як складне історико-літературне явище;

4) розкрити своєрідність польського романтизму та його основних особливостей;

5) дослідити виявлення байронізму у “Кримських сонетах” А.Міцкевич;

6) описати ознаки байронічного героя в поемах А.Міцкевича “Гражина”, “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”;

7) визначити самобутність художньої системи Ю.Словацького та романтико-байронічні особливості драми Ю.Словацького “Кордіан” та поеми “Балладина”.

Об'єктом дослідження є твори А.Міцкевича (“Кримські сонети”, Гражина”, “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”, “Дзяди” тощо) та Ю.Словацького (“Кордіан”, “Балладина”, “Лямбро”, “Ангеллі”, “Поема П'яста”, “Дантишка”, “Лілля Венеда”, “Беньовський”, “Ксьондз Марек” “Срібний сон Саломеї”, “Фантазій” тощо).

Предметом роботи є процеси формування та прояву романтизму в польській літературі (зокрема у творах А.Міцкевича та Ю.Словацького) в контексті тогочасних історичних надбань.

Специфіка досліджуваного об'єкту та мета даної роботи зумовили використання таких літературознавчих методів: історико-функціонального, проблемно-тематичного, системного методу традиційного літературного аналізу тексту, біографічного, контекстуаль-ного та описового.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці таких українських і зарубіжних дослідників, літературознавців, як: М.Алексєєв, І.Гливенко, А.Дмитрієв, В.Жирмунський, Д.Затонський, Е.Клименко, О.Ковальова, О.Краглик та ін.

У зарубіжній та вітчизняній літературі існує чимала кількість досліджень романтизму, які містять накопичений цінний матеріал, що виступає теоретичною основою роботи. Найбільш загальним проблемам романтизму присвячені праці М.Алєксєєва, А.Виноградова, І.Гливенко, А.Дмітрієва, Е.Клименко, О.Ковальова, Д.Наливайко, І.Неупокоєвої, О.Ніколенко, Т.Руденко та ін.

Романтичні поеми Дж.Байрона, А.Міцкевича, Ю.Словацького стали предметом наукових розвідок (в аспекті розкриття проблематики, особливостей персонажної системи, романтичних художньо-образних засобі) у А.Виноградова, М.Гольберг, І.Горського, М.Дерналовича, Н.Дьяконової, О.Єлістратової, М.Живова, Ю.Кагарлицького, С.Левінської, Ю.Масьлянки, Н.Михальської, Р.Радишевського, Б.Реізова, С.Треугутта, М.Урнова, І.Франка та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дослідженні зроблено спробу здійснити аналіз західноєвропейського романтизму в цілому, і байронізму зокрема, на польський романтизм, що підтверджують багаточисленні мотиви, образи та сюжетно-композиційні особливості поетичних творів А.Міцкевича та Ю.Словацького (в т.ч. - «Кордіана», «Балладини» останнього).

Практичне значення роботи полягає у можливості залучення теоретичних положень та висновків роботи для подальших досліджень даної проблематики. Матеріали дослідження можуть бути використані для викладання нормативних курсів із зарубіжної літератури, створення програмних курсів з польської та слов'янської літератури, у написанні навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів, наукових статей з даної тематики, присвячених вивченню творчості Дж.Байрона, А.Міцкевича, Ю.Словацького. Матеріал дослідження можуть використати вчителі зарубіжної літератури для підготовки до уроку, факультативу або заняття літературного гуртка.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено й схвалено на засіданнях науково-методичного семінару «Науково-методичні основи роботи з обдарованою молоддю» (грудень, 2013; січень, 2014) та на засіданні кафедри світової літератури та культури імені проф. О. Мішукова Херсонського державного університету (квітень, 2014). За темою роботи опубліковано статтю у науковому збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2014).

Структура дипломної роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (83 найменування). Основний текст - 86 сторінок, загальний обсяг - 93 сторінки.

РОЗДІЛ 1. РОМАНТИЗМ У СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ РЕЦЕПЦІЇ

1.1 Тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища

Появу романтизму наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. Адже романтизм виступає як одне з найцікавіших, а також найскладніших явищ в історії духовної культури людства.

Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а головне те, що вони висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Вони відмовились від уявлення про незмінні якості і постійну залежність людини від Бога та суспільних обставин, побачили в ній безмежність проявів внутрішнього світу, небачені можливості для самовдосконалення та саморозвитку, одухотворення дійсності [62, с. 65].

Людина для романтиків є найбільшою таємницею, поєднанням різнорідних начал, у протиборстві яких відбувається становлення і розвиток особистості. Романтики першими поглянули на людину крізь призму її прихованих бажань, мрій, прагнень та ідеалів. Зміна ракурсу зображення зумовила зміну всієї поетики.

Крім об'єктивного світу в романтичних творах з'явився суб'єктивний, ідеальний світ героя, що сприймає дійсність відповідно до своєї системи цінностей. Прагнення відкрити вічну таємницю світу й людини вплинуло на розвиток символіки романтизму, адже символ відкривав таємний шлях до світу вічних ідей та образів [51, с. 64]. Символ допомагав митцям розкрити нескінченність проявів людської натури, злети та поривання її духу, можливість різних тлумачень тексту. Тому й досі романтизм вважають до кінця не розгаданим, бо він, розповідаючи про людину й всесвіт, сам є величезною таємницею для кожного, хто пізнає його прекрасний і драматичний світ.

Як слушно зауважує Т.Руденко, романтизм - це саме та література, до якої ми повертаємося протягом усього життя, яка дає нам справжню насолоду, надихає на високі почуття. В той же час літературні твори романтиків є надзвичайно складними для розуміння, мають глибоко прихований філософський зміст, який нелегко піддається інтерпретації [62, с. 66]. Відмовившись від колишніх правил і канонів, романтизм проголосив один єдиний закон митця, який визначив вільний політ фантазії, його творчу незалежність і силу уяви, здатну творити нові світи і проникати в небачені глибини дійсності та внутрішній світ особистості. Романтики змусили суспільство дивитися на світ іншими очима. Більше того, вони прагнули впливати на світ за допомогою різних засобів мистецтва.

Людина постає найбільшою цінністю для романтиків і романтичної естетики, вона є осередком великої душевної боротьби, яку представники цього напряму вперше явили світу. Людина як міра й критерій оцінки дійсності стала осмислюватися з точки зору проблем особистості, її духовної реалізації [50, с. 21].

Романтизм визначається своєю самобутньою художньою системою. Романтики спростували будь-які закони в мистецтві, у тому числі правило трьох єдностей (місця, дії та часу), що панувало в класицизмі, а також жанрову ієрархію, статичність характерів, домінування якоїсь однієї риси у зображеннях людей, регламентацію мови тощо. Вони висунули ідею абсолютної свободи митця, його творчої волі й незалежності від всіляких обставин [34, с. 18]. Водночас замість однозначних і статичних образів класицизму вони ввели в мистецтво нового героя, а саме духовно багату особистість, що відзначається нескінченністю проявів свого внутрішнього світу, здатністю до саморозвитку, самозаглиблення, самооцінки й самовдосконалення.

Романтизм охопив різні галузі культури: літературу, музику, живопис, театр. Як напрям і метод європейського літературного процесу найбільшого розвитку романтизм набув в 20-30-их рр. ХІХ століття. Сам термін походить від слова «роман» («романами» в XVII ст. називали твори, написані на романських мовах: французькою, італійською та ін., а пізніше так називалося все таємниче і чудесне); а як метод виникає в стані опозиції до класицизму і норм академічного мистецтва [1, c. 42].

У літературі поняття романтизму пов'язане з іменами Й.Гете, Ф.Шлегеля, Ф.Новаліса, Л.Тіка, Ф.Гельдерліна, Е.Гофмана, В.Скотта, В.Вордсворта, Дж.Байрона, П.Шеллі, С.Кольріджа, А.Ламартіна, А.Мюссе, В.Гюго, Д.Купера, Е.По та ін. Яскравими представниками романтизму в російській літературі були - В.Жуковський, ранній О.Пушкін, ранній М.Гоголь, М.Лермонтов та інші. За словами Ф. В. Гегеля, вони піднесли «буяння людського духу», котрий відчув себе, як ніколи, розкутим у своїх почуттях і бажаннях. Абсолютний дух Ф.В. Гегеля, як підкреслив О.С. Дмітрієв, є «вищим ступенем розвитку абсолютної ідеї, що має три стадії самопізнання: в мистецтві, релігії і філософії» [13, с. 39].

В Англії романтичні тенденції проявилися ще у ХVІІІ ст. Перший етап англійського романтизму (1793-1812) пов'язаний з діяльністю «Озерної школи». До неї входили В.Вордсворт (1770-1850 рр.), С.Кольрідж (1772-1834), Р.Сауті (1774-1843). Вони жили в краю озер, тому їх стали називати лейкістами (від англ. Lake - озеро) [4, c. 160].

Всі три поети в молодості підтримували Велику Французьку революцію. Але вже в 1794 р. вони відходять від цих позицій. В.Вордсворта і С.Кольріджа об'єднувало розчарування у революції. В цих умовах вони створили збірник «Ліричні балади» (1798 р.). Успіх цієї збірки поклав початок англійського романтизму як літературного напряму. Передмова В.Вордсворта до другого видання «Ліричних балад» (1800 р.) стала маніфестом англійського романтизму.

Його другий етап охоплює 1812-1832 рр. (від виходу в світ I і II пісень «Паломництва Чайльд-Гарольда» Дж.Байрона до смерті В.Скотта). Основні досягнення цього періоду пов'язані з іменами Дж.Байрона, П.Шеллі, В.Скотта, Д.Кітса. У поемі Дж.Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» прозвучала думка про свободу для всіх народів, стверджувалося не тільки право, але й обов'язок кожного народу боротися за незалежність і свободу від тиранії. Вперше був створений романтичний тип характеру, що отримав назву «байронічний» герой [29, c. 14]. Друге чудове досягнення цього періоду - виникнення жанру історичного роману, творцем якого був В.Скотт.

Романтики займали різні громадські та політичні позиції в суспільстві. Хоча вони мали різні погляди на буржуазну революцію, їхні романтичні твори набували стійких рис [6, c. 21].

Розчарування в сучасності породжувало у романтиків особливий інтерес до минулого, до патріархальної старовини. Багатьом романтикам було властиве уявлення, що мальовнича екзотика країн півдня і сходу - Італії, Іспанії, Греції, Туреччини - є поетичним контрастом нудній буржуазній повсякденності. У цих країнах, тоді ще мало порушених цивілізацією, романтики шукали яскраві, сильні характери та самобутній, барвистий життєвий уклад. Всі вони виходили від заперечення Просвітництва і раціоналістичних канонів класицизму, які сковували творчу ініціативу художника.

Ми погоджуємося з думкою дослідника Т.Руденка про те, що романтизм починався з великих жанрових форм: роману й повісті, але дуже швидко став опановувати й ліричні жанри. І це не випадково, адже лірична поезія за самою своєю природою призначена для суб'єктивного відображення життя особистості. Вона відзначається особливою емоційністю та експресивністю зображальних засобів, неповторним ліризмом [62, с. 66]. Тому, розкриваючи духовні проблеми людини, а через них і всього людства, романтики використовували різні ліричні жанри (елегія, балада, пісня, романс, лірика інтимна, філософська, пейзажна тощо), хоча це й не виключало застосування інших літературних форм (історичний роман, драматична поема, літературна казка, психологічна повість). Однак лірика була головною в романтизмі, бо її природа якнайкраще відповідала завданню цього напряму, що полягало в розкритті багатства духовного світу особистості та її внутрішньої нескінченності.

В епоху романтизму поезія справді посіла центральне місце в літературі. Властивими їй засобами вона довірливо й задушевно розповідала про пошуки сенсу буття людиною, нагадувала про високе призначення особистості, прагнула проникнути в таємниці навколишнього світу. Людський дух знайшов у ліриці художню сферу для свого життя, злетів і поривань. Він проникав тут вільний і недосяжний, у безмежних просторах мрій, ідеалів, природи. Романтизм викликав до життя лірику, актуалізував її жанри, а лірика у свою чергу, стала голосом романтизму його духом і світовідчуттям настільки, що навіть не ліричні жанри наскрізь

пронизані ліризмом, особливою «поезією духу» Ф.В. Шеллінга [55, c. 38].

У своїй уяві романтики перетворювали непривабливу дійсність або ж ішли в світ своїх переживань. Розрив між мрією і дійсністю, протиставлення прекрасного вимислу об'єктивній реальності лежали в основі всього романтичного руху. Романтизм вперше ставить проблему -сутності мистецтва. Художник-тлумач мови природи, посередник між світом духу і людьми. Однак романтизм не був однорідним: його ідейний розвиток йшов у різних напрямках [59, c. 53]. Серед романтиків були реакційно налаштовані письменники, прихильники старого режиму, які оспівували феодальну монархію і християнство. З іншого боку, романтики з прогресивним світоглядом висловлювали демократичний протест проти феодального і всякого гніту, втілювали революційний порив народу до кращого майбутнього.

Для романтизму характерне переконання, що не логіка і знання, а інтуїція і уява відкривають таємниці життя. Привабливі риси романтизму мають і зворотній бік. Художник перетворюється на істоту вищого порядку, яку «звичайні» люди не можуть зрозуміти і оцінити («геній і натовп», «поет і чернь» і т.д.). Порив до ідеалу, деколи ілюзорного або недосяжного, обертається неприйняттям у повсякденному житті. Звідси так звана "романтична іронія" по відношенню до буденної дійсності, яку обиватель сприймає серйозно. Звідси і внутрішня роздвоєність романтика, змушеного жити в двох несумісних світах ідеалу і реальності.

Таким чином, вважаємо, що саме з романтизму починає з'являтися справжній психологізм. Основною задачею романтизму було зображення внутрішнього світу, щиросердечного життя духовно багатої особистості, що відзначається нескінченністю проявів свого внутрішнього світу, здатністю до саморозвитку, самозаглиблення, самооцінки й само-вдосконалення. Центральною ідеєю романтизму стала ідея абсолютної свободи митця, його творчої волі й незалежності від всіляких обставин.

1.2 Світоглядно-естетичні засади байронізму

Байронізм - це яскраве й напрочуд складне історико-літературне явище, яке охоплює не тільки ореол особистості та творчості Джорджа Гордона Байрона, але й цілий комплекс тем, мотивів, образів, поетикальних рішень, що виявилися не лише в англійській літературі, а й в інших літературах. Захоплення поезією Дж. Г. Байрона, поширення в європейській культурі початку XIX століття його ідей та естетичних принципів стало одним із чинників формування національних варіантів романтизму. Вплив байронізму на слов'янські літератури був як безпосереднім (від англійської літератури до іншої літератури), так і опосередкованим (через посередництво інших літератур).

Байронізм - особливий понаднаціональний тип художнього світовідчуття, що набув відповідного втілення в системі жанрово-стильових рішень (формул) як один із найяскравіших проявів романтизму. В межах романтичної художньої системи байронізм був своєрідним типом митецького бунту, який закономірно виник у Європі на початку XIX ст., отримав назву від прізвища англійського поета Дж. Г.Байрона, то його літературна і життєва позиція, чільні риси творчості були яскравим виразом основних ознак байронізму, а саме: “світової туги”, індивідуалізму, титанізму, пошуку яскравих, сильних особистостей в історії та літературі, бунтарства, життєвого епатажу, захисту свободи народів і кожної особистості окремо та ін. [60, c. 98].

Дж.Байрон відчув, підхопив та персоніфікував той дух, що вже витав у повітрі. Поет звільнив ту величезну енергію, що почала назрівати ще у творчості Дж.Мільтона та інших митців і обов'язково мала вилитися в повному обсязі. В цьому, як і в силі поетичного хисту Байрона, громадянській позиції та особистих рисах характеру, криються причини того, що його творчість мала чи не найбільший в історії літератури резонанс в Європі. Ця творчість була нерозривно зв'язана з поширенням в європейській літературірі ідей байронізму [36, c. 18].

Але треба відзначити, що певні риси байронізму, елементи байронічного світосприйняття почали проявлятися в літературі ще до Байрона, наприклад, у творчості Ф.Р. де Шатобріана, хоча як особистість він мав з Байроном багато в чому протилежні риси характеру. Ф.Шатобріан, як і Дж.Байрон, подорожував по Сходу (тяжіння до східних і взагалі екзотичних сюжетів було властиве романтизмові назагал). Вони мали спільні ідеї.

У “Рене” Ф.Шатобріана є багато ознак, що споріднюють його як з “Чайльд Гарольдом”, так і з “Манфредом”: ставлення до природи як до втілення свободи, подиху вільного життя, мотив втечі від людей, пошук “самозабуття” та ін. Всі ці елементи також складають багатогранну структурну основу байронізму. Він був певною мірою аморальним світосприйняттям, оскільки виходив за межі традиційної моралі того часу, без конфлікту з якою не можливо було домогтися справжньої людської свободи [50, с. 16].

Протягом майже усієї І-ої половини XIX ст. байронізм мав вплив на більшість європейських літераторів: на А. де Мюссе, А. де Віньї та А.М.Д. де Ламартіна у Франції. Й.В.Гете та Г.Гайне в Німеччині, Дж.Леопарді та Уго Фосколо в Італії, А.Міцкевича та Ю.Словацького в Польщі, О.Пушкіна та М.Лєрмонтова в Росії, Т.Шевченка та Є.Гребінки в Україні.

Це був особливий романтичний умонастрій, який був пов'язаний з крахом традиційної класицистичної культури та формуванням амбівалентного ставлення до християнства. Поштовхом до його виникнення і розвитку були також політичні та культурні зміни в Європі. Презирливе ставлення до людини, до її розуму та свободи в деяких літераторів початку XIX ст. (Л.Бональд, Ж. де Местр), неприйняття раціоналізму та скептицизму, спірітуалізація філософії (Й.Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг), створення “Священного Союзу” між європейськими державами з метою захисту монархічної влади, а також багато інших явищ не могли не спричинити ліберальної опозиції, яка залишилась вірною ідеям Просвітництва [60, c. 98].

Значну роль у формуванні байронізму відіграла літературно-філософська спадщина Ж.Ж.Руссо, пророка майбутнього романтизму, який створив потрійний культ особистості, почуття та природи у своїй життєвій філософії та заклав перший камінь відродження дійсно релігійних почуттів у суспільстві.

Баронізм, і насамперед творчість самого Байрона, з його любов'ю до всіх націй і захистом індивідуальності та органічною суперечливістю як доказом людської природності, багато в чому збігається з філософією Руссо [50, с. 37]. Творчість обох митців характеризується глибокою людяністю, а також стихійною релігійністю, яка не припускала ніякого догматизму. Від Руссо бере початок і така характерна риса байронізму, як поривання митця до просторової та часової свободи, що її яскравими образами були море, степ, гори - ті «вільні стихії», що були оспівані, крім Дж.Байрона, також О.Пушкіним, М.Гоголем, М.Лєрмонтовим, А.Міцкевичем, Ю.Словацьким І.Срезневським, Є.Гребінкою, Дж.Леопарді, Ф.Шатобріаном [60, c. 99].

Формування байронічного умонастрою відбувалося також завдяки творчості інших митців. Можна сказати, що байронізм як особлива ідейна-стильова тенденція в європейській культурі поєднав в собі чуттєве серце Руссо з саркастичним вольтер'янством. Поети та прозаїки, що в їх творчості відображено риси байронізму, були впевненими - і в цьому полягала естетика цього типу художнього світовідчуття - в силі людської волі, думки, почуття, в здатності людини зберегти любов до ближнього, у красі як природи взагалі, так і людської природи зокрема, а також у руйнівній силі суспільства, яке пригнічує цю красу [27, c. 8].

Тому можемо стверджувати, що байронічний герой - це передусім сильна, яскрава, але самотня особистість. Такими особистостями були і сам Байрон, і його багато в чому автобіографічні герої - Чайльд Гарольд, Лара, Корсар, Прометей, Каїн. Ці риси помітні також у героїв Й.Гете (Фауст, Вертер), А.Міцкевича (Конрад), О.Пушкіна (Онегін, Алеко); М.Лєрмонтова (Печорін, Мцирі).

Так само, як і Дж.Байрон, багато письменників звертаються до образів дійсно сильних особистостей, наприклад, до Мазепи, образ якого був втілений, крім Дж.Байрона, у творчості В.Гюго, О.Пушкіна, Ю.Словацького та інших митців. Байронічні риси виявляються у різних національних літературах завдяки рецепції певних художніх форм, наднаціональній сутності байронізму, який стає однаково близьким представникам різних культур, ареалів, а також наявності зустрічних течій, спорідненості душ тих чи інших письменників [32, c. 160].

Багато їхніх героїв прагнуть простого і вільного життя, відповідно до романтичного ідеалу, вони пориваються до знання, щастя й свободи, героїчно борються за ці блага. У творчості різних письменників відображені, як правило, окремі риси байронізму, що були близькими їм за духом, відповідали їх естетиці.

Так, на нашу думку, байронізм у творчості В.Гюго проявився перш за все в дусі політичної свободи, в захисті окремої людини, її сили волі (“Ернані”, “Рюї Блаз”). У байронівській поезії (“Пісня для луддитів”) ці мотиви були надзвичай важливими. Байронізм у Стендаля - це насамперед індивідуалізм героїв, хоча Жульєн Сорель в “Червоному і чорному” більш подібний на розбійника Конрада, аніж на Манфреда.

Головним виразником байронізму у Франції вважається А. де Мюссе, твори якого пройняті меланхолією, розчаруванням. Це особливо відчутно в поемі “Намуна”, що написана під впливом “Дон Жуана” і, якоюсь мірою, 1-ої пісні “Чайльда Гарольда”, а також у “Сповіді сина століття” [60, c. 100].

Німецька література також знаходилась під впливом байронізму. У “Фаусті”, роботу над яким Й.Гете почав ще до розквіту творчості Байрона, титанічний образ богоборця, що звертається до магії і прагне розкріпачити особистість від рутинних законів суспільного буття, є чудовим втіленням байронічних рис характеру. Фауст як геній, що прагне щастя, волі і пізнання таємниць природи, бунтар, який все ж таки перемагає, - це за своїм духом байронічний герой.

Багато в чому він скидається на Чайльд Гарольда. Не сприймаючи середньовічної містики та моралі феодального лицарства, Байрон при зображенні героя постійно сперечається з самим собою та повертається до гордого ствердження про суверенітет людського розуму і волі та їх непереможність в боротьбі за свободу [36, c. 34]. Внутрішньо суперечливий і герой трагедії Гете. Це дуже яскрава індивідуальність і дійсно сильна натура.

Ще подібнішим до Дж.Байрона є Евфоріон, один з персонажів ``Фауста”, якого Гете називає “новим Ікаром”. Зображення цього героя, життя якого було постійною боротьбою, є начебто прямим портретом Байрона. З іншого боку сприймає Байрона Гайне, багато творів якого пройняті настроєм “світової скорботи” і мають спільні риси з творчістю Байрона та письменників з байронічним світосприйняттям, наприклад, “Вальтасар” Г.Гайне - з “Бальтасаром” Дж.Байрона, а гайнівські “Сутінки богів” - з байронівською “Тьмою”.

Цим настроєм були пройняті також твори німецького філософа Ф.Ніцше, чия життєва позиція багато в чому скидалася на позицію байроністів. Запозичивши в Гайне назву “Сутінки богів”, Ніцше розширює і дещо переосмислює волелюбні ідеї німецького романтика. Байронізм відчутний також у гайнівській сатирі (наприклад, сатира “Німеччина”), яка зазнала впливу таких творів Дж.Байрона, як “Дон Жуан”, “Бронзовий вік” та ін.

Італієць Дж.Леопарді як письменник “світової скорботи” не зазнав великого впливу Дж.Байрона, але був дуже схожим на нього світоглядом. Подібність спостерігається і між Байроном та англійським поетом А.Теннісоном [60, c. 101]. Таким чином, байронізм у творчості різних європейських митців може з'являтися як завдяки впливові Дж.Байрона, так і без цього впливу.

Значною мірою байронізм відчутний у творчості румунського поета М.Емінеску: це і настрій “світової скорботи” (вірші “Перевертні”, “Убогість та нудьга”, “Самота” та ін), і великий інтерес до Сходу (“Камарева”, “Єгипет”), і звертання до міфології, фольклору (“Лучаферул”, “Міфологічне”), і байронічна сатира (“Послання”, “Імператор і пролетарій”) [24, c. 44].

У польській літературі байронізм відбився в творчості як А.Міцкевича, так і поетів української школи (А.Мальчевський, С.Ґошиньський, Ю.Словацький). Байронічні мотиви відчутні в багатьох російських письменників: О.Пушкін, М.Лєрмонтов, І.Козлов та ін. Духом байронізму пройняті поеми О.Пушкіна: “Кавказький бранець”. “Бахчисарайський фонтан”, “Брати-розбійники” та “Цигани”. Позитивні герої поем - “вигнанці”, “злочинці”. Вони сповнені жаги свободи, по-справжньому кохають, маючи при цьому антагоністів, і прагнуть подолати перепони на своєму шляху.

Певна схожість помітна між цими поемами та “східними поемами” Дж.Байрона “Гяур”, “Парізіна”, “Абідоська наречена”, “Облога Корінфу”. Але не слід перебільшувати вплив байронізму на Пушкіна. Якщо на початку 1820 р. він у захопленні від англійського поета, то вже 1824 р. (коли були написані “Цигани”) пише про “озлобленого Байрона” та його героїв: “Ця одноманітність, цей підкреслений лаконізм, ця безперервна лютість, чи це природно…” [38, с. 109]. Розвінчуючи в “Циганах” егоїзм байронічного героя, поет у “Євгенії Онєґіні” створив багатобічні складні реалістичні характери й заперечував подібність свого роману до творчості Байрона. Згодом О.Герцен писав, що “Євгеній Онєгін” лише зовнішньо подібний до байронівського “Дон Жуана”. Суть цих творів зовсім різна [38, с. 110].

Значне місце займає байронізм у творчості М.Лєрмонтова. Позаяк він був дуже подібним на Байрона за світосприйняттям, його байронізм заснований на спільності поетичних індивідуальностей. М.Лєрмонтов - справжній байроніст за духом, за характером та поглядом на життя. Особливо це помітно в “Герої нашого часу”, який має багато спільних рис з “Манфредом” та іншими творами Дж.Байрона, а також у поемі “Мцирі”, сюжет якої певною мірою нагадує сюжет 2-ої частини “Гяура” і побудований як сповідь страждальця, що знайшов останній притулок у монастирі [24, c. 20]. (За такою ж моделлю було побудовано поеми “Чернець” І.Козлова, “Кохання у тюрмі” і “Дорошенко” B.Литвинова, що теж зазнали величезного впливу байронізму).

Легендарні постаті української історії в байронічному дусі були втілені в поемах К.Рилєєва “Богдан Хмельницький”, “Сповідь Наливайка”, “Гайдамак”. В українській літературі риси баронізму наявні в Б.Срезневського, О.Кониського, І.Франка (окрім того, він досліджував творчість Байрона); у поетів-романтиків: В.Забіли (збірка “Співи крізь сльози”), М.Петренка (збірка “Думи та співи”).

Східна тематика присутня у Лесі Українки: “Кримські спогади”, “Кримські відгуки”, “Раменеіс”, “Весна в Єгипті”. Спільні риси є між байронівським “Дон Жуаном” та “Камінним господарем”, між “Облогою Корінфу” та її “Оргією”. Спільним між Т.Шевченком, Лесею Українкою та іншими митцями, що тяжіли до Байрона, є величезне прагнення свободи, звільнення поневолених народів. Водночас характерною ознакою поезій В.Забіли, М.Петренка та низки інших українських поетів XIX ст. була “світова туга”, мотив втечі від людей, оспівування “вільних стихій” (насамперед неба) тощо.

Байронізм проявлявся в творах “Волох”, “Палій”, “Козак” Л.Боровиковського, “Бандурист” М.Маркевича, а також у російських віршах Є.Гребінки (“Утешение”, “Недуг” та ін.), де оспівується образ демонічного героя, що кидає виклик усьому світові. Величезною є і українська перекладацька байроніана: О.Веретенченко, C.Голованівський, Д.Загул, М.Кабалюк, Ю.Корецький, П.Куліш, Т.Осьмачка, Д.Паламарчук, М.Рошківський, М.Старицький, Є.Тимченко.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що байронізм - це особлива ідейно-стильова тенденція в європейській літературі, яка характеризується власним типом художнього світовідчуття. Особливими рисами байронізму була впевненість у силі людської волі, думки, почуття, а також індивідуалізм, бунтарство, захист моральних цінностей та свободи особистості.

1.3 «Байронічний герой» як романтичний персонаж

байронізм літературний естетичний словацький

З-поміж інших літературних напрямів романтизм вирізняється яскраво вираженим суб'єктивним началом мистецтва. Романтики заглиблюються у внутрішній світ особистості і, перш за все, у свій власний світ, намагаються передати приховані порухи людської душі.

Об'єктом романтичної літератури стає не навколишня дійсність як це було, наприклад, у класицизмі, а людина як суб'єкт, неповторна індивідуальність. Почуття і переживання людини у романтиків завжди на першому плані, а якщо вони й зображують реальні явища та події, то роблять це з точки зору особистості, виходячи з її бажань, мрій, прагнень та ідеалів.

Романтики зробили акцент не на зображенні світу, а на вираженні свого ставлення до нього, до природи, до вічних проблем буття. Тому і герой романтизму принципово відрізняється від героїв попередніх епох. Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Вони поставили її в центр світобудови і показали, що людина є величезним і розмаїтим світом, безмежним у своїх проявах [62, c. 68].

Романтичний герой переймається глобальними питаннями буття, його хвилює не тільки власне існування, а й життя всього людства. Він бере на себе весь тягар філософських, морально-етичних і суспільно-історичних проблем світу. В цьому плані образ романтичного героя є універсальним, всезагальним, бо в ньому втілено ідеї романтиків про величезні можливості людського духу в пізнанні світу. Романтичний герой пізнає не розумом, а душею, серцем, інтуїцією.

Тонко відчуваючи атмосферу епохи, він належить їй і водночас зазирає за межі реального - у світ можливого. Образ героя у романтизмі наділений великою творчою силою. Він здатний не тільки осягати дійсне, а й творити у своїй уяві нові світи, де його душа знаходить саму себе.

Особистісний, внутрішній світ романтичного героя підноситься митцями на високий щабель, навіть вищий за реальну дійсність, бо саме тут відбувається реальне життя людини, тут вона живе і дихає на повни груди, тут у своєму власному світі, вона є, врешті решт, сама собою, вільна й незалежна від будь-яких обставин чи умов [62, c. 68].

Романтики проголосили свободу і творчий політ фантазії однією з основних умов існування особистості. Без внутрішньої свободи людина не існує, вона не може бути в повній мірі людиною. В тім митці стверджували необхідність волі й у суспільному житті. Прагнення до свободи, духовне звільнення людини й усього людства визначає пафос багатьох творів романтиків. Суспільній залежності, підкоренню обов'язку, що становили зміст класицизму, представники романтичного напряму протиставили абсолютну свободу особистості [62, c. 69].

Романтичний герой відчуває бурхливі почуття, «світову скорботу», прагнення до досконалості, мріє про ідеал - не випадково символом романтизму стала «синя квітка», пошукам якої присвячує життя один з героїв поета-романтика. Він любить і деколи ідеалізує далеке середньовіччя, природу, в потужних, виняткових проявах якої він бачить відображення його сильних і суперечливих почуттів.

Дж.Байрон запропонував свою концепцію людської особистості - особистість, яка протистоїть всьому світові знаходить порятунок тільки сама в собі. Письменник надав романтизму особливої дієвості, з'єднавши внутрішнє життя людини з епохою [25, c. 18]. Дж.Байрон створив новий тип героя, який отримав назву "байронічний". З могутньою творчою особистістю Дж.Байрона пов'язане виникнення нової стильової течії в романтизмі.

«Байронічний» герой - розчарований в цінностях світу, його не робить щасливим ні багатство, ні розваги, ні слава. Основний душевний стан - нудьга. Він незадоволений навколишнім середовищем, не може знайти в ньому місця. Герой не співвідносить своє життя з Батьківщиною, країною, землею, він належить усім [77, c. 104].

Його душа протестує проти неволі, духовної низості, обмеження існування. Герой прагне полетіти в світ чистих і світлих почуттів, краси природи, але світ жорстокий до нього [36, c. 40]. «Байронічний» герой - самотній і відчужений. Його страждання і почуття - це головний предмет дослідження митця. Герой Дж.Байрона - песиміст і разом з тим егоїст. Він приносить загибель всім, хто його любить. Це грішний ангел, демон, який ніде не знаходить розради, натомість сам страждає від цього. Тому дух бунтарства, рефлексія і подвійність - характерні особливості його психології.

«Байронічний герой» - образ самобутнього бунтаря, який розчарувався в житті і страждає, людини з тонкою і ніжною душею. «Байронічний» герой мав великий вплив на розвиток європейської літератури [21, c. 30]. Він - герой, який страждає від відчуження, від неможливості змінити своє становище і навколишній світ. Він ідеальний: красивий ззовні і внутрішньо, здійснює вчинки у відповідності зі своїми ідеалами, жертвує собою в ім'я цих ідеалів і людей, суспільства, якому він не потрібен.

Таким чином, «байронічний» герой - втілення справжніх людських чеснот, незламний борець за справедливість, бунтар проти тогочасної політики, ідеал для цілого покоління. Це борець, світська людина, аристократ, романтик, сатирик; пристрасний и поривчастий, закоханий і разом з тим розчарований, захоплений новими ідеалами, сильний духом, чутливий и вразливий, ідеаліст, який гостро відчуває не тільки власні поразки, але й неприємності життя та всі скорботи світу.

РОЗДІЛ 2. РОМАНТИЧНА ТРАДИЦІЯ ЯК ПІДГРУНТЯ ТВОРЧОЇ ПРАКТИКИ А.МІЦКЕВИЧА

2.1 Польський романтизм як національна інтерпретація європейського художньо-естетичного досвіду доби

Розвиток романтизму в Польщі припав на першу половину XIX ст. - період національно-визвольної боротьби після третього розподілу країни, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до рідної історії. Величезну роль у становленні польського романтизму відіграв західноєвропейський і російський романтизм.

1822-1830 рр. стали часом становлення й утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість романтизму як провідного напряму польської літератури І пол. XIX ст. була обумовлена його бунтарським змістом.

Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменням кількох національних повстань. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені національними повстаннями 1830-1831, 1846-1848, 1863-1864 рр. Визвольний рух був в основному шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польський романтизм свого відбитку [43, с. 127].

«Балади і романси» А.Міцкевича, які ввійшли в І том його «Віршів» (1822), стали етапом в історії польського романтизму, відкривши початок напряму. А передмову до книги сучасники сприйняли як маніфест польського романтизму. Протягом першого десятиліття романтизм, який визрівав у літературній боротьбі з класицизмом, багато в чому пов'язаний із традиціями просвітителівв і сентименталістів. Елементи нового методу проникали перш за все в літературну баладу. Цей жанр давав можливість широкого використання сюжетів, мотивів, образів польського фольклору і відтворення, хоч і частково - польського, литовського, білоруського і українського світосприймання, підкреслюючи глибинне національне самоусвідомлення і свободолюбство.

Іншим улюбленим жанром цього періоду стала поема, польською - поетична повість, яка багато в чому залежала від національної просвітницької поеми, але була дуже близька до романтичної поеми Дж.Байрона. Жанр прекрасно підходив для втілення теми боротьби за свободу народу, але можливості особистості в боротьбі за всезагальну справу тут занадто перебільшувались. В основі сюжету часто лежала історія, але вона служила сучасності [43, с. 135].

Найбільшою славою в період становлення романтизму користувались «Гражина» А. Міцкевича (1823) і «Марія» А. Мальчевського (1825). Вершиною цього жанру в ранній період польського романтизму став «Конрад Валленрод» (1828) А. Міцкевича, за якою з'явилися поеми молодого Ю. Словацького («Шафнарі», «Гуго», «Ян Белецький», «Араб», «Монарх»), котрі отримали визнання.

Польська література на даному етапі відіграла величезну революційну роль. У період з 1832 по 1846 рр. романтизм став провідним напрямом у літературі. Придушення польського повстання 1830-1831 рр. призвело до жорстоких репресій, твори А.Міцкевича і Ю.Словацького були заборонені. Розвиток національної культури завмер. Суспільно-політичне життя і боротьба в 30-ті роки зосередилися в еміграції. У 1832 р. в еміграції виникло Польське демократичне товариство, яке розробляло буржуазно-демократичну програму визволення Польщі і справило вплив на розвиток літератури, яка повинна була духовно об'єднати і організувати поляків для боротьби, показати народу перспективи майбутнього. Митець у ці роки - духовний вождь народу.

У цей період побачили світ кращі твори А.Міцкевича «Дзяди» і «Пан Тадеуш»; «Кордіан» Ю.Словацького і «Небожественна комедія» З.Красинського. На перший план були висунуті романтична драма і драматична поема. Письменники намагалися історично аналізувати підсумки революції, що привело до появи перших паростків реалізму у складному поєднанні з романтичним мистецтвом цього часу.

Що стосується романтичного напряму в Польщі, то проблема свободи, яка була ключовою для всієї романтичної філософії, також стала засадничою для месіаністичних концепцій польського романтизму. Багато в чому ідеї польського та європейського романтизмів є суголосними. Зокрема, тому, що процес формування романтизму на теренах Польщі відбувався в той період, коли аналогічні рухи в Європі вже існували. Цьому запізненню було кілька причин. Однак, перші романтичні віяння, знайшовши сприятливий грунт, швидко починають розвиватися, розбуджуючи національну свідомість поляків [49, с. 218]. Окрім того, специфічним чином переломлюючись через соціокультурне життя Польщі, романтизм набуває тут характерних особливостей.

Зауважимо, що з огляду на трагічне становище Польщі в кінці XVIIІ ст. і на початку ХІХ століття, яке було спричинене трьома розподілами держави та втратою нею незалежності, романтичні та патріотичні прагнення стають нерозривними. Таке поєднання відіграло значну роль у постановці всіх проблем і завдань польського романтизму. Адже, основоположники польського романтичного напряму (А.Міцкевич, Ю.Словацький, З.Красінський) весь свій шлях присвятили національно-визвольному руху.

Проблема свободи в польському романтизмі, однаково як і в європейському, розглядалася як проблема свободи творчості, яка була нерозривно пов'язана з ідеєю видатної особистості, що розумілася романтиками як “національний” пророк, проводир народу. В такому розумінні видатної особистості розкривалася одна із специфічних рис польського романтичного напряму.

Польським романтикам був властивий культ поета як визначної людини. Вони надавали поетові та мистецтву статус автономії, піднімали поета до рангу генія, який володів безмежними можливостями. Поезія сприймалася польськими романтиками як джерело мудрості, а поет як вчитель, провідник, пророк, вільний творець. Вони стверджували право поета на творчу свободу.

Однак, саме ця творча свобода розумілася польськими романтиками двояко. З одного боку, вони відстоювали право поета на незалежність від правил та законів, що були встановлені попередніми поколіннями митців. Адже польські романтики були абсолютно переконані в тому, що рима, жанр та форма твору вільно віднаходиться творчою уявою поета, а не створюється згідно із чиїмось зовнішнім наказом. Основою такого переконання була складність, суперечливість і динаміка життя, які не могли бути виражені у старих канонізованих формах. Пізнання дійсності у всіх її різноманітних проявах не могло, на їх думку, обмежуватися вже давно застарілими рамками. Така незалежність романтичного поета, або генія, як його часто були схильні називати польські романтики, “засвідчує про його спонтанну і несвідому форму контакту з вічним світом і абсолютним порядком; сприяє проникненню у всі секрети природи і таємниці Провидіння” [28, с. 96].

Так, А.Міцкевич у статті “Про критиків і рецензентів варшавських” засуджував літераторів попереднього покоління, тобто класиків, в тому, що вони у своїй творчості користуються лише “зібраннями правил” і більше нічого не знають, окрім забобонів, в той час, коли “…все в літературі навколо них змінилося” [45, с. 67], а отже, їх творчість не відповідає вимогам і потребам часу.

Звільняючи уяву з-під влади інстинктів та розуму та приписуючи їй здатність споглядання дійсності, польські романтики підкреслювали, що вона не є результатом розвитку культури. Уява, за їх переконанням, являє собою певну психічну силу, або природний прояв “дитинства людства”. Таким чином, з допомогою уяви відкривався доступ до давнього минулого людства, яке було справжнім, істинним, не зіпсованим цивілізацією. Відтак, володіючи силою уяви, поет ставав втіленням сутності людини і, одночасно, він володів додатковим і завжди дієвим інструментом пізнання.

У польському романтизмі такому поету часто надавали ознак творця і приписували надприродне чи ірраціональне походження. Тому пророча поезія “… не лише “походить від божества”, але і володіє творчою силою, рівною божественній, може воскрешати і скидати світи. Поет не тільки пророкує, але силою слова і духа бере участь в акті творення, надає воскреслому чи знову створеному світу ранг вічності” [28, с. 101]. Саме тому, поету була властива можливість вибору, згідно з якою він або міг залишатися бездіяльним і тим самим деградувати як поет, або діяти, намагаючись підняти людство на вищу сходинку розвитку, шляхом створення образу морально досконалої людини.

Слід зазначити, що цей аспект тлумачення поета, як вільної особистості, у польському романтизмі набув саме такої інтерпретації у зв'язку з національними потребами. Адже народ Польщі, як зазначалося, перебував у пригніченому і розгубленому стані, втративши важливі для національно-визвольного руху якості, а, отже потребував такого поета-пророка. “Польський “віщ” … це не лише натхненний творець, освячений візіонер, пророк, але й - духовний провідник народу” [цит. за: 10, с. 276].

Ставлення геніальної особистості до суспільства відзначалося внутрішньою антиномією: з одного боку, вона знаходилась у конфлікті з навколишнім світом, в ситуації бунту, а з іншого - була єдиним носієм гуманістичних цінностей, суспільних та етичних, що могли бути реалізовані тільки за її участі. Тому поряд з ідеями відчуження в романтичній філософській антропології паралельно виступають апостольські та месіанські ідеї. Генія розуміли як речника та знаряддя історичних сил, через якого повинен був бути реалізований “дух історії” та “дух часу”.

Окрім того, проблема свободи розглядалася польськими романтиками в соціальному аспекті. Активність творчого вираження поета-пророка зумовлювалася глибоким розчаруванням і невдоволенням становищем у державі, церкві і у всьому світі. Митець, на думку романтиків, був покликаний протиставляти загальній деградації та поширенню насилля силу істини, закладену в його слові, яка могла запобігти розгортанню кризи і зупинити зло.

У Польщі цей соціальний аспект проблеми свободи набув своєрідного, національного забарвлення, з огляду на вже згадувані причини. Польські романтики наголошували на тому, що поезія повинна служити народу. Інакше, прислужуючи його правителям, вона стає придворною, а отже, штучною, залежною поезією. Така поезія не здатна виконувати своє призначення. А.Міцкевич демонструє це на прикладі грецької поезії: “Грецькі поети в найблискучіший період розквіту їх мистецтва завжди співали для народу… Пізніше поезія почала втрачати свій характер і високе призначення. Поети стали відходити від народу, який не мав ніякого значення в політиці і зустрічав знехтуване ставлення до себе, їх тепер привертали палаци володарів, де вони складали улесливі пісні або… наслідували попередні класичні взірці” [46, с. 27].

Польські романтики у своїй діяльності не лише висували вимоги до поезії як до мистецтва. Вони намагалися дотримуватися цих вимог у своїй творчості. Тобто принцип свободи творчості із його національною своєрідністю був притаманний не лише поезії, але і біографії польських романтичних митців.

Внутрішня свобода також була присутньою у тому іронізмі, що властивий польському романтизму. Романтична іронія була своєрідним принципом, який визначав позицію митця стосовно реальності взагалі, а також стосовно самого себе. Вона дозволяла митцю зберегти свободу щодо свого творіння. Романтичний герой виявляється безкінечно піднесеним над дійсністю, а вона стає для нього об'єктом іронії.

Сміх та іронія були своєрідним засобом розкріпачення свідомості, проявом свободи духу, що було метою романтизму. Засобом іронії та сміху польські романтики утверджували свій ідеал, яким була вільна особистість. Слід зауважити, що вільною особистістю у романтиків могла бути не лише людина, окрема особистість, а й будь-яка індивідуальність, тобто народ, нація або все людство як щось неповторне у світі. Проте ідея іронії у польському романитзмі також набула своєрідних рис. Дослідники польської романтичної іронії називають її “трагічною іронією” ” (цит. за [10, с. 278]). Адже іронія польських романтиків розкривається у їх драматичних творах. “Сміх у драмі - це не добродушна посмішка гумориста. Сміх знищує і занапащає. Глузує. Бо це - сміх іронічний” [26, с. 196].

Дослідники творчої спадщини польських романтиків говорять про історизм як про фундамент польського романтизму. Вони наголошують на тому, що романтизм інакше від попередніх напрямків розглядав сенс історії. “Світло, пропущене через фільтри романтичної антропології та історіософії, здобувало з сутінків не відомі донині розміри сенсу історії” ” [цит. за: 10, с. 279]. Це не означає, що попередні дослідження історії не торкалися усвідомлення її сенсу. Однак, немає сумніву і в тому, що історіософічні пропозиції романтизму, який прагнув до переосмислення сенсу історії, надали йому нового звучання.