Характеристика творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття

Причини і передумови виникнення українського романтизму 20-40-х років XIX ст. Історія України у творчості Л. Боровиковського та М. Костомарова. Трактування історичного минулого у творах представників "Руської трійці" та у ранніх творах Т. Шевченка.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.12.2011
Размер файла 145,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1 Причини і передумови виникнення українського романтизму 20-40-х років XIX століття
  • Розділ 2 Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття
    • 2.1 Історія України у творчості «батька» українського романтизму Л. Боровиковського та М. Костомарова
      • 2.2 Трактування історичного минулого у творах представників «Руської трійці»
      • 2.3 Зображення історії України у творах зарубіжних поетів-романтиків
  • Розділ 3 Осмислення історичного минулого України у ранніх романтичних творах Тараса Шевченка
    • 3.1 Історичний романтизм поеми «Гайдамаки»
      • 3.2 Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія»
  • Висновки
  • Список використаної літератури

Вступ

Понад півтораста років у літературі тривають дискусії про романтизм. Ще Гегель свого часу дав розгорнуту історичну й естетичну оцінку цього явища, відзначаючи такі його риси, як байдужість до реальної дійсності, суб'єктивізм, зосередження всього навколишнього, існуючого на почутті, на душі, оспівування культу страждання, поетизація внутрішньої роздвоєності героїв, їх безпредметної іронії тощо.

Пізніше поети, прозаїки, критики та літературознавці наполегливо намагались, а іноді й тепер намагаються знайти по можливості коротшу універсальну формулу, завдяки якій стала б усім зрозумілою потаємна суть романтизму. Усі народи уважніше, ніж будь-коли раніш, стали оглядатись на власне історичне минуле, оцінювати свої національні, мовні, фольклорно-етнографічні здобутки.

Звернення до історичного минулого, зокрема історичного минулого свого народу, мало у своїй основі досить характерне для всіх без винятку романтиків різке незадоволення сучасністю. Романтизм з його потягом до історичного минулого народу, до показу і розкриття «душі народу», його національної самобутності, вираженої у пісенному й казковому фольклорі, в історичних переказах, в обрядах і повір'ях, - став винятково сильним і дійовим помічником у цій справі.

Метою даної роботи - дати загальну характеристику творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття, століття, які художньо моделювали історичне минуле України.

Для досягнення цієї мети ставилися такі завдання:

1) дослідити причини звернення поетів-романтиків 20-40-х років до історичного минулого України;

2) з'ясувати специфічні особливості художнього моделювання історичного минулого України у поезії українських поетів-романтиків;

3) Проаналізувати зразки поетичних творів, з'ясовуючи їх художні особливості та національну своєрідність.

Наукова новизна дипломної роботи полягає у спробі узагальнення та систематизації творчих доробків поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття на історичну тему.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона є певним внеском у справу дослідження поетичного доробку романтиків 20-40-х років XIX століття. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані у процесі подальшого дослідження творів, у яких моделювалося минуле України.

Практичне значення даної роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані під час підготовки до лекційних та практичних занять з теорії української літератури, спецкурсів та спецсемінарів у вищій школі.

У дипломній роботі здійснено системний аналіз поетичних творів 20-40-х років XIX століття, виділено й проаналізовано найбільш яскраві приклади поезій, в яких прослідковується відтворення історичного минулого України.

Об'єкт дослідження - поезія поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття.

Предмет дослідження - специфіка художнього моделювання історичного минулого України в поетичних творах українських романтиків 20-40-х років XIX століття

Розділ 1 Причини і передумови виникнення українського романтизму 20-40-х років XIX століття

«В епоху середньовіччя в європейських літературах поряд з художньою свідомістю, для якої характерне раціоналістичне, аналітичне начало, виникає інший тип естетичного відношення до дійсності, в центрі якого перебуває ідеал як духовна сутність, відокремлена від предметно-чуттєвого світу, як організуюче начало «другої реальності», що твориться фантазією». Художній вимисел, емоційне переживання ставляться вище аналітичної діяльності розуму, образ переважає над ідеєю. Соціально такий тип мистецтва був пов'язаний з художньою свідомістю широких народних мас, з давніми рисами народного світосприйняття. Саме цей тип художнього мислення великою мірою вплинув на формування рис нової української літератури, яке почалося з XVI століття. Провідну роль у процесі художнього синтезу культури античності і середньовіччя на Україні відігравали «саме традиції національно-народні, переважали жанри і форми фольклорного походження, потяг до «природних» форм художнього мислення, вільних від раціоналістичних норм, до світу пригод і чудес, спонтанності, вільного польоту фантазії»[48,6].

Українська поезія XVII-XVIII ст. перебувала в силовому полі барочної свідомості, яка, відбиваючи розклад феодально-кріпосницьких відносин, продовжувала в нових формах ідеї гуманізму Відродження. В бароко яскраво виявилися мотиви несумісності ідеалу і дійсності, контраст між реальними умовами буття і почуттям, трагічний результат боротьби особистості із суспільством, мотиви марності і швидкоплинності людського існування. Разом з тим, немовби шукаючи зруйнованої гармонії, аскетичні заклики поєднуються з гедонізмом, натуралістичні деталі побуту - з символом і алегорією. Все це сприяло посиленню преромантичних тенденцій.

Помітний вплив на формування концепції особистості в українському бароко, тісно пов'язаному з народною поезією, справили козацькі, гайдамацькі, чумацькі, бурлацькі і наймитські пісні, в яких особливо виразно звучать мотиви волі й особистого щастя людини. «Цей комплекс тем, ідей і мотивів тією чи іншою мірою надавав українській інтимній ліриці XVII-XVIII ст. сентиментально - преромантичного звучання»[48,7].

Преромантизм великою мірою сприяв розриву з традиційними формами і моделями об'єктивізуючого мислення, виступив проти «вічних» естетичних правил, за повернення мистецтва до життєвої емпірики, за суб'єктивне сприйняття і переживання зображуваного. Оскільки ранній романтизм народжувався в атмосфері того нового світорозуміння, яке сформувалося в ході Великої Французької революції, коли буржуазна обмеженість її ще не виявилася, спільним для Просвітництва і романтизму був протест проти гноблення особистості у феодальному суспільстві. Невичерпаність в українській суспільній думці кінця XVIII - початку XIX ст. просвітницького етапу суспільного розвитку приводило до своєрідного симбіозу просвітницько-романтичного ідейного і художнього комплексу.

Романтизм, як і інші літературні напрями, сформувався на ґрунті реальної дійсності, був оберненим до її фактів в явищ. Його представники підходили до зображення життя з інших позицій, по-іншому компонували, організовували матеріал, взятий з дійсності. На думку теоретика Д.С.Наливайка, романтизм є однією з найскладніших художніх систем в європейському мистецтві нового часу, тих систем, «у яких внутрішнє ядро, комплекс основоположних принципів художнього мислення і творчості виявляється неоднозначно, в різноманітних модифікаціях, являючи собою в цілому діалектичну суперечливу єдність»[26, 331].

Ідея народу, його минулого і майбутнього, по-своєму переломлюючись в естетичному світі кожної літератури, виступає у слов'янських народів центральною. Вона визначає як соціальний пафос українського романтизму, так і усвідомлення себе нацією з власною історією, культурою, звичаями, психічним складом, етичними й естетичними принципами.

Романтичне переосмислення народних повір'їв, легенд, переказів, пісень, поетизація обрядів і звичаїв, яке тривало в українській літературі майже до кінця XIX ст. сприяло утвердженню нового типу і стилю творчості, опертих на засади народного світосприйняття й естетики. Воно принесло в українську літературу нові теми, мотиви й сюжети, органічно зв'язані з народно-національним життям, «місцевим колоритом», великою мірою піднесло роль художньої фантазії.

Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. На відміну від універсальних систем, де час і простір - тільки місце дії, арена вияву незмінної суті, в романтиків вони категорії історичні. У романтизмі з'являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне й майбутнє, що проявляється в індивідуально-історичних формах. Звідси - не існує іншого виду самопізнання, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з'являється драма народу і світу. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що на прикінці XVIII на початку XIX століття європейська преромантична і романтична свідомість знайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Воно уявлялося виявом діяльної сили народу, який створив Запорозьку Січ - бойове товариство козаків - «вільного рицарського народу».

Всупереч конкретно-чуттєвим контактам особистості із середовищем, обмеженими побутовими зв'язками, людина і світ втягуються в історичний рух і виходять на зустріч з космосом, природою, історією, народом, долею, Богом. Коли просвітителі прагнули встановити для всіх єдині правила розуму, мислення, «суспільну угоду», над якою стоять закон і держава, романтики рішуче заперечували державу як орган, який пригнічував особистість, і вважали ідеалом суспільні відносини, засновані на безпосередніх контактах індивідів і самоврядуванні народу (природне право кожного народу на вільний розвиток своєї індивідуальності).

Поява романтизму на українському ґрунті була підготована здобутками історичної науки і фольклористики. Козацькі літописи, зокрема «Літопис Самовидця» (поч. XVIII ст.), «Літопис Григорія Грабянки» (1710), «Літопис Самійла Величка» (1720), в яких йшлося про визвольні змагання українців в минулому, (наприклад про героїку Хмельниччини), були пройняті патріотичним пафосом. Не випадково згадані історіографічні праці стали невичерпним джерелом тем і мотивів українських романтиків, зумовлювали волелюбний, патріотичний характер їхніх творів. Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVII-XVIII ст., а й породжує в 20-40-х роках дворянську історіографію: «История Малой России» Д.М. Бантиша-Каменського, « История Малороссии» (1842-1843) М.А. Маркевича, «О причинах и характере унии в России» (1841), «Книги бытия украинского народа». Усі ці дослідження, що стали одним із джерел романтичної літератури, пов'язаної з історією України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей «Истории русов» і слідом за нею творили міфологізований образ козаччини, не беручи до уваги її соціальної структури та станових суперечностей. При наявності в історіографічних працях документального матеріалу історія народу, по суті, свій соціальний характер і великою мірою виступала залежною від волі провидіння.

Історичний образ України, яка мужньо відстоювала свою незалежність, постає і з численних народних пісень, дум, переказів, легенд, зібраних фольклористами М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, В. Залеським. Збірники народної поезії відіграли неоціненну роль у зростанні національної свідомості освічених кіл українського громадянства, а також в збагаченні всього національного письменства.

«Зміст історичного романтизму великою мірою визначався й естетичною теорією, зорієнтованою не на відображення й аналіз подій, а на вираження авторської ідеї. Звідси - пошуки в історичному минулому матеріалів, які відбивають провідну «ідею народності», її «дух». У передмові до першого випуску «Запорожской старины»(1833) І .Срезневський в «мрачном холодном эпизме» народних дум шукає свідчення «внутрішнього життя» українського народу. Відводячи народним масам вирішальну роль в історичних подіях, М. Костомаров вважав, що літописи й історичні дослідження дають уявлення про події, а народні пісні - про дух віку і народу.

Виявляючи в кінці 20-х - середині 30-х років посилений інтерес до історії України, М.Гоголь активно збирає фольклорно-етнографічний матеріал та вивчає етнографічні джерела. У порівнянні з поетичністю народних пісень, в яких постає минуле життя народу, літописи видаються йому надто сухими, прозаїчними. Гоголь з ентузіазмом сприйняв «Запорожскую старину», яка являла собою синтез народного героїчного епосу й преромантичної історіографії.

До великих епічних форм, в яких автори намагалися охопити цілий історичний період, належить ліризована хроніка-поема Ф. Морачевського «Чумаки, або Україна з 1768 року». В ній спогади про боротьбу України з польською шляхтою під проводом Б. Хмельницького і Гонти поєднуються із скаргами України, яку нікому тепер боронити від панської Польщі. Сцени з життя Богдана Хмельницького змальовує драматична поема Є. Гребінки «Богдан»(1843), в якій використано матеріал «Истории русов» та « Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Тут історичні події виступають у типовому романтичному освітленні, у стилі оссанівському, у дусі похмурого епізму, близького до «Гетьмана» М. Гоголя.

До великих епічних форм належать також поеми М. Максимовича «Богдан Хмельницький»(1833) та «Гетьман Свирчевський» (1839) Є. Гребінки. Відома також поема кінця 30-х - початку 40-х років «Кочубей». Цей уривок є, по суті, першим ліро-епічним твором в українській романтичній поезії на тему з національної історії про народних героїв. Водночас була написана і поема В. Забіли «Палій». Відповідаючи на спроби порівняти її з історичними поемами Т, Шевченка, І. Франко писав: «Як несміло, наївно, по-школярськи порушується на тім полі Забіла, як блідо рисує свою фігуру, як боязко стоїть на непевнім грунті традиції! Запорожці, Палій, Мазепа, все те для нього якісь млисті образи. Погляньте натомість на Шевченкового «Підкову» та «Тарасову ніч»! Скільки там життя, скільки пластики! Як виразно сей «неодукований сіряк» бачить тих давніх людей, як живо відчуває їх тайні думи, як інтимно він «зрісся з ними», які пишні образи їх діл і появ розточує перед нами!»[48,21].

Не ставлячи перед собою завдання достовірного відображення конкретних історичних подій (в романтичній естетиці обставини не є органічною частиною образу персонажа, а виступають, як правило, зовнішньою частиною його оточення), автори багатьох згаданих творів, однак, через ліричні відступи, зіставлення й алюзії так чи інакше співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, утверджували віру в народ, прославляли її захисників і героїв.

Концепція романтичного історизму в основних рисах складається у 20-40-ві роки у працях І. Кулжинського, М. Максимовича, І. Срезневського, О.Боденського та М. Костомарова. Джерела морально-етичних цінностей для романтиків - у «духові» нації, сконцентрованому у фольклорних пам'ятках і насамперед у героїчному епосі як достовірних документах самобутнього славного минулого. Сам народ (народність) виступає як єдність етнічного типу, способу відчуття, мислення, своєрідності характеру і психічного складу, а не як соціально-історична спільність. І. Срезневському «внутрішнє життя» України, уособленням котрого була Запорозька Січ, уявлялося в типово оссанівському чи вальтерскоттівському дусі - диким і бурхливим.

Не могла не цікавити історія рідного краю поетів-українців, які у власних художніх творах, часто всупереч російській історіографії, подавали події минулого з істинно патріотичних позицій.

Звертаючись до славного минулого, до незвичайних історичних подій і постатей, українські поети-романтики хотіли збудити в сучасниках енергію боротьби за волю рідної землі, бо найтяжчим видовищем для них було бачити, що співвітчизники примирилися з поневоленням і приниженням, що не можуть звільнитися від апатії та байдужості. Відштовхуючись від історично зафіксованих фактів, подій, персонажів, вони перетворювали їх у дусі своєї романтичної системи, пам'ятаючи, що «мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола повинна у крайньому разі передати потомству славу цих великих людей України.

Народні пісні, думи, перекази, легенди, в яких оживало минуле України, вирувала козацька вольниця у широких степах, надихали поетів-романтиків до творчості. Гранично узагальнені в поезіях традиційні образи та події минулого, які набувають міфологічно-історичного характеру, історизм переростає у авторську медитацію, філософічність. М. Костомаров, Л Боровиковський, А.Метлинський, Т. Шевченко, звертаючись до славних сторінок минулого України, культивували мистецьку транспозицію «достойне минуле - жалюгідне сучасне», стягували в єдиний вузол проблеми давні та сьогочасні.

Отже, минуле модернізувалось, в уста героїв вкладалися слова, що несли сучасний зміст, активна діяльність пращурів ставала антиподом знеособленості та безвольності нащадків.

Розділ 2 Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття.

2.1 Історія України у творчості «батька» українського романтизму Л. Боровиковського та М. Костомарова

Твори Боровиковського звернули на себе увагу як зразки нового романтичного напряму в українській літературі. Новаторства «власних спроб» не міг не бачити і сам поет; в одному з листів він відзначав у них «ту новизну, яка, здається, досі була недоступною для малоросійських поетів, -це серйозність, всупереч несправедливому погляду, що на малоросійській мові, крім жартівливого, смішного, - нічого написати не можна»: 19,340]. Поет почав писати українською мовою, бажаючи продемонструвати багацтво та самобутність своєї рідної мови.

Як на ті часи, літературна постать Л. Боровиковського була досить характерною. Почавши писати під впливом подій літературного відродження, він шукав нових стежок для письменницької роботи в тих напрямках, що активно проявлялися в світовій літературі. Виступивши на ниві нової української літератури в час зародження естетики романтизму, Л.Боровиковський виконав в українській поезії реформаторську функцію. «Він не тільки сприйняв нові літературні віяння, а й став першим «кваліфікованим» українським поетом-романтиком свого часу»[26,357].

Відчувши невідповідність існуючої бурлескної манери потребам літературного прогресу , поет написав свої романтичні твори у новому стилі. Уже в ранніх віршованих спробах Л. Боровиковський майже повністю звільняється від бурлеску, настійливо прагне ввести в українську поезію новий романтичний стиль: він розбудував жанрову систему поезії, надавши творчості національної своєрідності та виразності. Поет увів у літературу нові мотиви й теми, зокрема з історичного минулого, створив тип романтичного героя, розвинув художню культуру нашої поезії.

Протягом ряду років Л. Боровиковський, за власним зізнанням, «займається Малоросією» «у словесному її значенні»: збирає народні пісні («ніким і ніде ще не видані»), прислів'я і приказки, повір'я та ін. Як писав сам поет у листі від 24 вересня 1834 р. до Срезневського, майже за шість років роботи на українській словесній ниві, він зібрав близько 200 ще не друкованих народних пісень, понад 1000 прислів'їв і приказок. Цей багатий скарб для своїх творів поет майстерно олітературював, бо вбачав у фольклорі неторканий рудник для розвитку письменства. «Поезія народних пісень, забобонний побут моїх земляків…дотепність повір'їв, забобонів, - все це, - пише він становить багатий скарб для балад, легенд, дум: це джерело незаймане»[48,27].

Батько українського романтизму, як називав академік С. Єфремов Левка Боровиковського, вважав усну народну творчість субстанцією життя народу, справжньою національною традицією поетичного мислення і мовлення, прагнув вдихнути у нього нове життя, впровадити його у «свіжі форми». Називаючи фольклор «нечіпаним джерелом» для балад і пісень, поет черпав із нього теми і мотиви для власних творів, у яких змістом є трагічні долі людей, зумовлені складними історичними обставинами. У його поезіях історичної тематики відбито сам дух народу, його національну самобутність.

Ці твори ґрунтуються навколо кількох основних мотивів: поєдинок з ворогом, самотня смерть козака в степу, останнє звернення до рідних через символічних вісників лиха - коня, ворона, орла, а також поневіряння полонених, несподівані зустрічі родичів у неволі тощо. Провідним мотивом таких творів є мотив смерті в ім'я свободи рідного краю. Найчастіше головний персонаж виведений в екстремальній ситуації, коли його життя залежить від власного вибору. Наприклад, у баладі Л. Боровиковського «Козак» головний герой прагне осягнути думкою майбутнє, в якому свідомо обирає тільки перемогу над турками або смерть.

Поет визначив специфіку цього вірша як наслідування фольклорного епосу. Народні ремінісценції набувають у нього нового звучання під впливом романтичної традиції. Козак у автора - мужній, сповнений волелюбності відважний воїн, і це споріднює даний образ із характерним героєм романтиків. Він мріє про справжнє вільне життя, про боротьбу з ворогом, в якій він зможе себе показати. Головний герой визнає, що не пізнав гарного життя: «Не ніживсь я зроду у неньки колін, / В постелі впівдня не валявся… »[48,58], але саме це зробило з нього мужню людину та доброго воїна. Козак самовідданий у боротьбі за волю свого краю, хоч і каже: «Чужий мені край свій, чужий мені світ…». Степ для козака - рідна домівка, «товариші - хмари», «постіль…- широкі поля». «Центральний персонаж Л. Боровиковського само розкривається у відмові від родинного затишку, благ цивілізації, його натурі більше відповідає шалений гін на коні»[26, 363].

Автор характеризує козака гіперболічними рисами героя українського фольклору та дум, він один, як герой думи «Івась Удовиченко, Коновченко», стає на двобій з ордою турків. Поет підкреслює зневагу козака до власної загибелі, його потяг до небезпечних мандрів і войовничий дух. Емоційність підсилюється тим, що основну частину балади становить сповнений драматизму монолог козака, а вся вона пройнята характерною настроєвістю.

Народнопісенна емоційна тональність балади Л. Боровиковського поглиблюється завдяки вдалому поєднанню амебейності, коли два анафоричних ряди розвиваються паралельно, з апофазією - запереченням попереднього міркування (зародком романтичної медитації), як-от:

Не стаями ворон літає в полях,

Не хліб сарана витинає,

Не дикий татарин, не зрадливий лях,

Не ворог москаль набігає;

То турок, то нехрист з-за моря летить

І коней в Дунаї купає[57].

Постійні народнопісенні епітети типу «вольний козак», «висока могила», «вірний кінь», звернення до коня - бойового побратима, а також запозичений з народних пісень рефрен «Неси мене, коню, за бистрий Дунай» посилюють ліризм. У підзаголовку «Подражаніє народной песне» Л. Боровиковський вказує на генетичний зв'язок свого твору з фольклором.

У творах Боровиковського широко введений український фольклорний матеріал. Так, у баладі «Чорноморець» варіюються відомі пісні про загибель козака на чужині; у поезії «Ледащо» розробляється відомий з багатьох фольклорних джерел мотив продажу козаком душі чорту, причому вся дія несподівано переводиться у зовсім реальний план: сцена появи нечистої сили виявляється лише сном. Цей прийом дуже характерний для народної поезії.

Авторське самовиявлення, стримуване фольклорно-пісенною традицією, характерне і для балади Л. Боровиковського «Чорноморець», яку теж відносимо до історичної групи творів. У сюжеті переплелися два народнопісенних мотиви: смерть козака у чистому полі і мотив оплакування його рідними. Тут домінує епічний елемент, хоча перипетійні щаблі опущено і подано лише розв'зку. Автор не вказує, від чиєї руки загинув чорноморець, тому образ ворога, як і образ козака, мислиться узагальнено. Структура твору діалогічна, вступ побудовано на фольклорній антитезі: «Не сірий туман» піднімається, а злітаються «гуси то сірії»; «не хмару снігів буйний вітер навів - піднімаються лебеді білії»[38,74]. Вони й оповідають про трагедію в степу. Фольклорна символіка лежить в основі творення образів балади. Метафоричний образ «ясного сокола» зустрічається у «Слові о полку Ігоревім», народних піснях і думах. У тузі припадають до загиблого три ластівки, які у фольклорі символізують любов: «Першая ластівка - мати рідная рида; А другая - сестра; третя ластівка - жінка покійного»[38,75]. Властиві уснопоетичній народній творчості і гіперболічні образи виявлення смутку в паралельному зображенні розливу води. У Боровиковського ридання матусі асоціюються з кривавою річкою, що «протікає до моря глибокого», плач сестри - з річкою, що «просохла, не влившись до моря», а де жінка була - «і росиці нема, і зав'яла трава край покійного»[38, 75]. Автор порушує морально-етичну проблему вірності, вирішуючи її на фоні широкого узагальнення минулого. Трагічна загибель козака сприймається і як символ трагедії всього народу, а ридання матері - це символ оплакування своїх синів батьківщиною, завдяки цьому твір Л. Боровиковського набуває загальнонаціонального звучання.

Епіграфом до балади «Ледащо» є такі слова з тексту:

«Зле подумай - то лукавий

Мов за руку поведе»

Твір «Ледащо» має досить цікаву форму, адже написаний у формі сну. У баладі розповідається про козака, який забув славне минуле свого роду і був названий автором «ледащом». Поет вже на початку протиставляє сотника-предка та його онука, і якщо у першого «шаблю - кістка вищербляла» та «коник - соколом літав…», то у його нащадка - «шабля вищербилась ржою», а «кінь на стійлі задрімав»[38,54]. Для більш точної характеристики свого головного героя поет, насміхаючись над ним, використовує влучну приказку: «Кішці й хвіст не зав'язав…». Л.Боровиковський, ніби іронізуючи, називає головного героя «наслідничком», який не тільки не продовжив справу своїх славних прадідів, а «все, що предки потом збили, / Скарб, худобу накопили, - / Все козак прогайнував»[38,54]. Поет іронізує над своїм героєм, створюючи йому такі умови, що той, звернувшись до чорта, лякається до смерті і починає молитися Богові. Можливо, автор сподівається, що зміни ще можливі, інакше опинився б козак у пеклі, натомість він вчасно він прокидається.

«І хоча у баладі відсутня дихотомія двох світів, антитетичне протиставлення історичного минулого і сучасності …, але наявна характерна для романтичного світобачення поляризація сущого й ідеалу»[11,150].

Одним із перших в українській літературі Л. Боровиковський звертається до теми митця та його суспільної ролі у поезії «Бандурист», що має ознаки жанру літературної пісні. Головний герой твору - носій історичної пам'яті народу, який прагне розбудити в сучасниках колишню славу України: «Під звонкії струни гетьмани встають / І прадіди в струнах бандури живуть»[38,55]. Твір складається з двох змістовно-інтонаційних єдностей: у першій - виведено образ відчуженого від середовища старця - бандуриста, який піднімається над буденністю життя. Елегійний настрій його зроджується з порівняння минулого та сучасного.

Старий бандурист не тільки зберігає дідівську давність, а й дзвінкими струнами й козацькими піснями вміє оживити в уяві дітвори добу гетьманів. «Віршову елегійну структуру, де бандурист увиразнюється як «реальна етнографічно достовірна постать, виразник народних сподівань», доповнює пісенна частина»[21, 363].

Друга частина - спів героя про гетьмана Богдана Хмельницького, у ній відтворено похід козацького війська з Батурина. Автор не виводить події з історичною точністю, на деякі з них у поета власна, часом невиправдана точка зору. Оцінюючи Переяславську угоду, Л. Боровиковський зазначає: «Під широким московським орлом козаки нагрілись, спочили»[38,55], а Т.Шевченко, оцінюючи цю ж подію у «Розритій могилі», засуджує гетьмана за політичну недалекоглядність, за те, що не зумів передбачити трагічних для України наслідків Переяславської угоди.

Л. Боровиковський ішов не за хронологією історичних подій, а за народнопоетичними зразками, коли зазначав : «Задзвонили в Батурині у великий дзвін: / прощається із Богданом ввесь гетьманський двір», оскільки Батурин став резиденцією гетьмана Лівобережної України у 1669-1708 роках, тобто після смерті Богдана Хмельницького (1657). Романтичною уявою автора пояснюється мета козацького походу: «Козакові охочому - / В полі погулять», «Ідуть моря оглядати, / Жупанів набирати, / Грошей набирать!»[38,56].

Подаючи конкретні деталі етнографічного побуту чи подій минулого, автор створює романтично узагальнені образи.

Найбільша заслуга Л. Боровиковського перед українською літературою полягає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, тісно пов'язаної з народнопісенною традицією, створив жанрову модель балади, на яку орієнтувалися його наступники, деякі приймали цю модель і йшли від неї, інші вносили ґрунтовні корективи, але так чи інакше відштовхувалися від неї.

Із поезій, у яких Л. Боровиковський художньо моделює минуле, постає образ волелюбної, нескореної України доби татарських і турецьких набігів, боротьби з польськими поневолювачами. Усвідомлюючи український народ як націю з власною історією, психічним складом, самобутньою мовою і культурою поет прагнув розбудити історичну пам'ять про легендарне минуле рідного краю, протиставляючи його нікчемному животінню сучасників. Л. Боровиковський піднімав національну самосвідомість народу, сповнював серця людей вірою у те, що великий народ, який має таку славну історію, здобуде достойне його майбутнє.

Таким чином своїми національно виразними й художньо майстерними творами Л. Боровиковський прилучив українську поезію до розвитку європейського романтизму, став зачинателем тих тем, що їх продовжили на новому рівні такі видатні романтики як М. Костомаров, А. Метлинський, Т. Шевченко та ін.

У загальній характеристиці українського романтизму не можна обминути і такого відомого письменника, як М. Костомаров. Він залишив глибокий слід в історії нашої культури і науки як письменник, що плідно працював у всіх родах літератури, як її критик, учений-історик, публіцист, фольклорист. «Створюваний протягом півстоліття розмаїтий і новаторський доробок митця визначається служінням високим ідеалам прогресу, намаганням розширити духовні обрії України»[21, 389].

Романтичне захоплення історією України, народною творчістю, народним побутом, українською художньою літературою дуже швидко привело Костомарова до спроб оригінальної творчості також українською мовою. Він здійснив неоціненний внесок до скарбниці науки і культури, що дало підстави І. Франкові назвати його «апостолом кращої долі України». Охоче і часто звертаючись у своїй творчості до фольклорних джерел, Костомаров не обмежувався переспівами мотивів українських народних пісень, переказом українських народних легенд. Обриси поезій поета визначило те, що в науці він став першим дослідником історії народу, а в літературі пристрасно відтворив мотиви національної туги і боротьби.

Ранні твори М. Костомарова відбивають коло його зацікавлень, зокрема історією і фольклором. Перша збірка Ієремії Галки «Українські балади» (1838) відкривалися твором «Максим Перебийніс», написаним під впливом гоголівського «Тараса Бульби». Головний герой Максим Кривоніс, прозваний у народі Перебий носом, черкаський полковник, який прославився в походах на Крим і на Туреччину, один із найближчих сподвижників Б.Хмельницького, герой Визвольної війни 1648-1654 років. Особливо відзначився він у боротьбі зі шляхтою як ватажок селянських загонів, що у боях під Немировим і Макіївкою розбили війська колонізатора і власника Лубенщини Єремії Вишневецького, який у війні з Хмельницьким очолював прихильників найреакційнішого крила польської шляхти.

Поет виводить історичну постать народного героя на розлогому тлі епохи визвольних змагань українського народу, що поклало початок новій для української літератури тенденції відображення історичного фону та показу внутрішньої суті історичного образу-символу.

За романтичною традицією, образ Максима, що «з ватагою своєю / Вкраїнськую недолю відомщає», подано гіперболізовано, автор наділяє його рисами кровожерливого розбійника, який «Не раз при матері…розбивав / Об стіну, сміючись, її дитину» і розливав «вражу кров річками»[22,41].

Вже з перших рядків порівнює його автор із заразою з пекла: «То не зараза та, що з пекла вигаса….То наш Максим, неприятелям страх…Розносить лихо по чужих кутках»[22,40].Але водночас він велично називає свого героя «завзятіший вкраїнський гайдамака».

Селянське повстання, очолюване Перебийносом, він розглядає як «божу кару», якою «Господь ляхів за вчинки покарав». І. Пільгук з цього приводу зазначав, що поет тенденційно використовує фольклор часів народних повстань, цитуючи на доказ свого твердження рядки народної пісні зі збірника «Южнорусских песен», з яких випливає, що Перебийніс не йде на ляхівщину (як у баладі Костомарова), а захищається від «вражих ляхів», що хотять його вбити. Однак у іншій народній пісні «Ой не дивуйтеся, добрії люди» гіперболізовано показано не лише силу, а й жорстокість героя, що «рубає мечем голови з плечей, а решту топить водою». Вчинки ватажка селянського повстання виправдані, оскільки історики описують страшні злочини Єремії - Михайла Вишневецького, який з нечуваною жорстокістю чинив розправи над беззбройним населенням України, зокрема Волині, і з особливою ненавистю розправлявся з повстанцями: «Карав їх муками, забивав на палі, свердлами очі вертів!». Звичайно історик Костомаров знав подібні факти, тому, художньо моделюючи події минулого, віддав данину і реаліям часів Б. Хмельницького, і романтичній традиції, вивівши свого героя як жорстокого, але справедливого месника. Поет, порушуючи історичну хронологію, називає Кривоноса «гайдамакою, далі зазначає, що «з ним тисяча гайдамаків летить». Ясна річ, що автор історичних праць про боротьбу козацтва з Польщею в XVII столітті, монографії «Б. Хмельницький і повернення Південної Русі Росії» не міг заплутатися у хронологічних рамках двох епох в історії України - Хмельниччини (національно-визвольний рух українського народу 1648-1654-х років на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким) і гайдамаччини(національно-визвольний рух XVIII ст.. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту). Суміщаючи часові аспекти, він вказує на суть: обидві епохи похідні від спільного кореня, яким була боротьба за віру і волю, проти гніту й насильства.

Автор балади про Перебийноса знав і те, що ватажок селянських повстань помер від чуми під час облоги Замостя (1648), а не внаслідок любовної історії з «Ляшкою, диман-чарівницею», як подано у творі. Така кінцівка - данина романтичним стандартам, що вимагали таємничості й фантастичного вимислу, до цього схиляли і народні історичні пісні (наприклад, про Довбуша), які часто закінчувалися загибеллю героя, спричиненою зрадою у коханні. У підтексті завершальних рядків бринить тремка надія на те, що Україна, вмита слізьми, все-таки дочекається свого Месію й кращих часів. Твір відбиває трагедійне світовідчуття автора - не байдужого свідка плачу неньки-України, а істинного патріота. Історична тема, розроблена у «Максимі Перебийносі», спроектована у сучасність, адже М. Костомаров-вчений небезпідставно вбачав призначення творів красного письменства у тому, щоб «збуджувати у нас плідні думи, чисті почуття і прагнення діяльності на добро ближнім»[16,161].

Поглиблений інтерес до фольклору та історичних тем засвідчують твори «Ластівка», «Брат з сестрою», «Явір, тополя й береза», в яких тісно переплелися міфологічні та історичні мотиви. Твір історичного характеру «Ластівка» заснована на мотивах народних пісень і дум («Івась Удовиченко, Коновченко»), а також легенди про ластівку. Серцевиною сюжету цієї чималої за обсягом балади є історія участі єдиного сина старої вдови в поході руського війська на половців і його загибелі; його мати від туги стає пташкою. У даному творі події віднесено до княжої доби, зокрема князювання сина великого князя Всеволода, Володимира Мономаха, який здійснив 83 походи проти степових кочівників і знищів 200 половецьких ханів. Один із найбільш вдалих походів князя 1111 року і ліг в основу балади «Ластівка».

Вдалим виявився цей похід для князя Володимира, та нема чому радіти самотній матері, що відпустила свого єдиного сина рідну землю захищати. Всю себе віддала вдова синові, він був її єдиною розрадою: «Вона його годувала, / Пестила, кохала; / Із ним вона доживати / Віку сподівала»[22,124]. Але доля вирішила не рахуватися з бажаннями одиначки і розсудила по-своєму. Автор змальовує важку материнську долю, що на старості літ залишається одна-однісінька, туга її настільки безмежна, що має чарівну дію: «Отак вона голосила, / Далі перестала, / Туга дива наробила: / Мати пташка стала»[22,129]. Костомаров змальовує не поодинокий випадок, адже в таких походах полягло багато юнаків та багато матерів не дочекалися своїх синів додому.

Розглядаючи символічне значення образу, М. Костомаров в магістерській дисертації «Про історичне значення руської народної поезії» зазначав, що ластівка як у південних, так і північних русів є образом домоводства і сімейності. Народ вважає за великий гріх убити цю птицю: у того, хто здійснить такий злочин, умре мати, щастя тому будинку, де ластівка в'є «гніздо в трубі»... Слова із балади цілком співзвучні: «Її бить бояться діти, / Щоб не вмерла мати /. Кажуть, де вона витає, / Згода у тій хаті»[22,129]. Вжитий символічний образ надає творові незвичайності, притаманної саме романтичному світосприйняттю.

Історичний мотив у баладі теж досить сильний, автор чітко локалізує місце подій, подає реальні історичні факти. Складається балада з мозаїки різноструктурних фрагментів: ліричних сповідей і відступів, діалогів, монологів, літописної легенди, згідно з якою взимку 1110 року над Києво-Печерським монастирем з'явилося знамення у вигляді вогняного стовпа, що нагадало руським князям про необхідність боротьби з половцями.

Побудова твору діалогічна: початок - це діалог між Мономахом і киянами і матір'ю; продовження - розмова між сином і матір'ю. Зав'язку ж твору становить відома в історії XII століття нарада князів біля Долобського озера, що закінчилась рішенням «На поганих стати, / Напитись шоломом Дону»[21, 398]. У виробленні цього рішення вагому роль відіграла громада, перед якою промовляв і яку переконував сам Володимир Мономах. Втілюючи свій задум щодо теми твору, М. Костомаров зумів надати переконливого звучання коломийковому віршеві - як у передачі патріотичного пориву сина-лицаря, так і в розповіді про перемогу чи монологові вбитої горем матері.

Поетична мова балади насичена і монологами, серед яких найбільш зворушливий і емоційний, споріднений з народними плачами-голосіннями, ліро-драматичний монолог матері, яка розгадала князеву загадку про «одруження» сина - «прийняла одинчика темная могила». Порівняння шлюбу і поховання, любові і смерті, як вказує М. Костомаров у «Слов'янській міфології», має таємничу аналогію, властиву для всіх слов'янських народів, в іншому місці вчений зазначає , що часто смерть і поховання вбитого лицаря постають в образі шлюбу, а для переконливості вчений наводить кілька пісенних фольклорних зразків, як-от: «Поняв собі паняночку: / В чистім полі земляночку» або «Ти не кажи, коню, що я вбився, / А скажи, коню, що я оженився.» Така форма евфемістичних пісенних образів покликана хоча б частково пом'якшити сувору правду - тяжку звістку про смерть дорогої людини.

Образи балад М. Костомарова глибоко символічні, оскільки у своїх наукових працях «Про історичне значення руської народної поезії», «Слов'янській міфології» вчений розглядав народну символіку як кодовий знак світобачення українців. Зокрема, у «Слов'янській міфології» вчений розглянув ряд метаморфоз, серед яких під №9 міститься та, що покладена в основу його балади «Брат з сестрою»[12,144].

Цей твір побудовано на матеріалі народної пісні (про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що ця дівчина була його сестра, і потім обоє перетворюються на двоцвітну квітку), автор осмислив по-своєму. «Яскравий національний колорит та історичний дух доби нападів ординців на Україну, барвистість почерпнутої з фольклорного джерела образності та поетичної мови становлять красу і силу твору»[21,398].

У цій баладі йдеться про трагічну долю сім'ї, яку знищили татари: «Мужа й жону зарубали, / Мале дівча полонили, / Тільки хлопця не вловили»[22,118]. Внаслідок розлуки брат з сестрою виростають в різних місцях, а при зустрічі не пізнають один одного. Кровозмішання вважається важким гріхом, тому головні герої шаленіють від такої звістки і проклинають себе і цілий світ: «Чи се ж Бог нас покарав, / Що брат сестри не пізнав? / Чи вже світу кінець є, / Що сестрицю брат бере?»[22,120]. Красень-козаченько хотів допомогти своїй землячці і тому викупив її в татарина, але щоб морально не знівечити дівчину, він пропонує їй вийти за нього заміж. Все відбувається так, як нібито повинно бути. Та нічого не підозрюючи, хлопець накликає на себе біду.

М. Костомаров інкрустував у текст балади ключові рядки з народної пісні, що подані курсивом, подібних запозичень у творчому доробку поета небагато, але всі його твори позначені наслідуванням «духу» фольклорних пісень[12,145]. За допомогою пісні головний герой пропонує своє рішення проблеми: «Ходім, сестро, горою, / Розвіємось травою; / Ходім, сестро, степами, / Розвіємось цвітами. / Ой ти станеш жовтий цвіт, / А я стану синій цвіт»[22,120]. Авторська ж позиція виявляється і у співчутливому ставленні до головних персонажів, відтіненому порівняннями (дівчина - «молодая, як травиця, рум'яна, як зірниця»), епітетами (юнак - «утворний», «статний», «бойкий і придатний»), словами зі зменшено-пестливими суфіксами («господинька», «козаченько», «Івасенько», «дівчинка»); і навпаки, експресивно-емоційна лексема «татарюга» зі згрубіло-збільшувальним суфіксом вказує, як і означення «злі» (татари), на негативне ставлення авторів до нападників. З метою створення історичного колориту М.Костомаров запроваджує у текст архаїзми: «кармазинні жупани», «сап'яни», «басани», «форботи» тощо. Історик за фахом, поет створив поліфонічну за звучанням баладу, в якій фольклорне начало переломлюється крізь призму авторського світосприйняття, створюючи узагальнену картину життя Київської Русі. Справедливо зазначив П. Хропко, «трагедія цих двох людей - це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями»[12,147].

Інтерес до минулого реалізується у творах поета по-різному. Інколи він відштовхується від однієї конкретно-історичної постаті («Максим Перебийніс»), часом деталізує сюжет завдяки історичним реаліям («Брат з сестрою», «Ластівка»), а у творі «Дід-пасічник», «намагаючись воскресити національну пам'ять нащадків, подає своєрідну історичну довідку з власною, точнішою і справедливішою, з його точки зору, оцінкою далекого історичного минулого і його постатей» [16,161].

У творі на історичну тематику «Дід-пасішник» поряд з традиційними рисами спів діють риси новаторські. «М. Костомаров, зокрема наданням кобзарській пісні характеру художнього дослідження подій історії України від часів Київської русі (у тому числі періодів гетьманування Дорошенка, Мазепи, Полуботка) створює широке історичне підґрунтя для розвитку політичної теми символічного наповнення - недолі чайки-України з дітьми-пташенятами при «битій дорозі»»[21,395]. Це невеликий за розміром, але досить місткий за змістом твір, з якого ми дізнаємося про всі важливі події в історії країни: татарська навала, гайдамаччина, поневолення Польщею, часи Б. Хмельницького й Мазепи.

Авторська індивідуальність виявляється у широкій ерудованості в царині історії України, вмілому (хоч і схематичному) компонуванні й перехрещенні різних часових площин. Дід-пасічник - носій історичної пам'яті народу, який співає «і внуку, і сину…про стару годину»[42,145]. Кобзар немов гортає сторінки історії, нагадуючи нащадкам її повчальні уроки. У невеликому за обсягом ліро-епічному творі сконденсовано подано історію України від часів Київської Русі до Павла Полуботка[16,163].

Твір закінчується смертю діда-бандуриста. Існує декілька трактувань кінцівки твору. П. Приходько зазначав, що ця несподівана смерть символізує зникнення самих захисників життя, однак більш виправданим видається інше трактування баладної кінцівки: автор давав зрозуміти слухачам і читачам, що їм, спадкоємцям прадідівської слави, «доспівувати» подальшу історію України і нести відповідальність за її долю.

На мою думку, співець української історії виконав своє призначення на цьому світі - розказав про світлі й темні місця історії тим, хто може зробити висновки та спробувати щось змінити, а саме «хлоп'ятам» та «молодцям».

Отже, розглянуті твори історичної тематики М. Костомарова не можна вважати літописно-достовірними, адже вони моделювали історичні реалії через почуття і переживання людей. Їх специфіка зумовлена симбіозом історичних і міфологічних мотивів, віддаленістю модельованих подій у часі, прагненням автора передати їх мальовниче, що безумовно спричинялося до художнього вимислу, який часто затуманював реальну сутність.

2.2 Трактування історичного минулого у творах представників «Руської трійці»

Їх називають «Руською трійцею» - Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Гурток дістав таку назву, оскільки його організаторами були троє приятелів-однодумців, яких об'єднувала висока ідея праці на ниві національної культури. Свою діяльність гуртківці розпочали з вивчення рідного народу, з широкої фольклористично-етнографічної праці. Заслуги цієї «трійці» дуже вагомі. То були перші на Західній Україні письменники демократичного напряму, творці знаменитої «Русалки Дністрової» (1837), що поклала початок новій, народній літературі на західноукраїнських землях.

«Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового письменства. Ця збірка об'єктивно викривала політику денаціоналізації західноукраїнського населення, яка велася впродовж століть, політику ігнорування та приниження історичних та культурних традицій усього українського народу. «Альманах усім своїм ідейним спрямуванням був зорієнтований на соціально і національно пригноблений народ, на проблеми його визволення, його культурно-освітнє відродження»[21,448].

Композиція альманаху продумана і економна. Відкриває його епіграф з Яна Коллара: «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне», а далі подано «Передслів'я», а потім чотири розділи, що взаємно доповнюють один одного - «Пісні народні», «Складання», «Переводи» і «Старина». До другого розділу ввійшли оригінальні твори гуртківців, серед них і баладні «Погоня», «О Наливайку» М. Шашкевича, «Мадей» І. Вагилевича, які характеризуються здатністю проникати в дух часу і народу, творчим використанням мотивів фольклору[16,171]. У названих творах йдеться про знущання турків і татар над нашими людьми, про героїчний, часто трагічний опір ворогам. У творах високо підносяться образи козаків як захисників рідної землі.

Серед авторів збірки провідне місце належить М. Шашкевичу - найталановитішому поетові Галичини того часу.

Компоненти народнопоетичної стилістики і послаблена історична конкретика притаманні вміщеній ще у «Сині Русі» баладі М. Шашкевича «Дума», що у другій редакції надрукована у «Русалці Дністровій» під заголовком «Погоня» з приміткою «Після народної казки», яка вжита не як визначення жанру, а як вказівка на зв'язок із народною епічною традицією. Події, виведені у творі, подано романтично узагальнено, здебільшого в історико-побутовому плані, автор зумів передати дух історії, її загальну ауру і барви. Він кардинально переосмислив сюжет народної балади про продаж братом сестри туркові (татаринові), варіанти якої були надруковані в збірнику Вацлава з Олеська та «Русалці Дністровій» і розглядалися І. Франком та М. Возняком на конкретному історичному тлі, з позицій з'ясування стосунків завойовників і поневолених та художнього відображення їх. Однак важливо розглядати ці взаємини ще й у плані побутових стосунків, бо по смерті батьків долею сестри розпоряджався старший брат, що відбито у багатьох весільних піснях, де брат у момент «продажу» молодої порівнюється з татарином чи турком, які традиційно перебувають у системі негативних персонажів.

Баладу можна умовно поділити на дві частини. В першій ми знайомимося з образом дужого козака, якого автор порівнює з пташкою, хмарою, бо не може людина бути такою швидкою: «Чи то сокіл пташку жене? / Чи то буря хмару несе? / Ні!.. То козак конем садить!»[38,349]. Хлопець поспішає на чужину, до татар, щоб забрати дівчину додому. Автор вдається до гіперболізації героя, його сили: «Ані його не спиняє / Рів, ані могила, / Вітром їх перелітає, / Як би мара го носила.»[38,350], порівнює його з «бистрим соколом», який ні перед чим не зупиниться. У другій же частині цієї балади ми дізнаємося про битву козака з татарином та про трагічну смерть дівчини.

Взявши до уваги фольклорний матеріал, поет створив свій оригінальний твір, видозмінивши у ньому сюжет. Адже, на відміну від сюжету народних пісень, головний герой М. Шашкевича не продає свою сестру ворогові, а навпаки, поспішає вирятувати її з полону. Козака, що «шпарков полетів стрілою» за бусурманом, не спиняють ні зловіщий гук пугача й ворона, ні ліси, ні туман…У переможному двобої він убиває ворога, який перед власною погибеллю «дівчині необачній / Головоньку з плеча зняв»[38,351]. У кінці твору дівчина гине, але не від самогубства, щоб не потрапити в руки чужинцеві, а від руки ворога, що в такий спосіб вирішив помститися.


Подобные документы

  • Вплив поезій Т. Шевченка на творчість П. Куліша. Історичний контекст творчості митців. Могутній емоційний потенціал творчості Шевченка. Доля Куліша - доля типової романтичної людини. Народні розміри у творах поетів. Наслідування Шевченка Кулішем.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 22.02.2011

  • Передумови виникнення та основні риси романтизму. Розвиток романтизму на українському ґрунті. Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи. Творчість Л. Боровиковського і М. Костомарова як початок романтичної традиції в Україні.

    курсовая работа [90,0 K], добавлен 14.08.2010

  • Розвиток і становлення української національної ідеї у творчості письменників ХІХ ст. Національна ідея у творчості Т. Шевченка. Політико-правові ідеї Костомарова. Національно-ідеологічні погляди Міхновського. Теорія українського націоналізму Донцова.

    контрольная работа [39,1 K], добавлен 19.05.2011

  • Характерні особливості української літератури кінця XVIII - початку XIX ст. Сутність козацької вольниці, а також її місце в історії України та у роботах українських поетів-романтиків. Аналіз літературних творів українських письменників про козацтво.

    реферат [35,7 K], добавлен 01.12.2010

  • Прозова та поетична творчість Сергія Жадана. Реалізм в прозових творах письменника. Проблематика сучасного життя в творчості С. Жадана. "Депеш Мод" – картина життя підлітків. Жіночі образи в творах Сергія Жадана. Релігійне питання в творах письменника.

    курсовая работа [53,9 K], добавлен 04.10.2014

  • Містичні (квазірелігійні) мотиви у творчості Куліша. Поява демонічних елементів у творах російських "гофманістів". Створення Хвильовим "демонічних" героїв в українській літературі 1920-х років. Антихристові риси Хуліо в комедії М. Куліша "Хулій Хурина".

    реферат [21,2 K], добавлен 19.03.2010

  • Творчість Т.Г. Шевченка у романтично-міфологічному контексті. Зв'язок романтизму і міфологізму. Оригінальність духовного світу і творчості Шевченка. Суть стихії вогню у світовій міфології. Характеристика стихії вогню у ранній поезії Т.Г. Шевченка.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 26.09.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.