Характеристика творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття

український романтизм поет

У ранній період творчості Т.Г. Шевченко багато уваги приділяв історичній тематиці. Однією з головних його тем є боротьба українського народу проти поневолення польською шляхтою. Уже в «Кобзарі» 1840 р. була надрукована поема «Тарасова ніч» (1838). В основу твору покладено події травня 1630 р., коли відбувся бій козаків проти військ польського гетьмана с. Конецпольського під Переяславом. На чолі боротьби стояв Іван Трясило. З історії відомо, що вирішальний бій стався під Переяславом 22 травня 1630 р., після трьох тижнів запеклої боротьби козаки розбили армію Конецпольського. У вступі до поеми автор розповідає про тяжке становище українського народу, поневоленого шляхетською Польщею. Згадавши поразку селянсько-козацьких повстань, очолюваних Наливайком і Павлюком, Шевченко змальовує самовідданий виступ народу на захист «стоптаної ляхами» України.

Поема починається з картини, у якій кобзар співає про те, що не дає спокою Шевченку - про минуле. Вустами кобзаря промовляє сам автор, в його словах відчувається гіркий біль за чимось втраченим:

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись панували,

Та більше не будем!

Тієї слави козацької

Повік не забудем»[36]

Кобзар співає про наболіле: про українську долю, що Шевченко образно порівнює з хмарами, які обіймають її з обох сторін. Поет описує невтішну картину, хоча зовсім не безвихідну. Автор називає Україну-неньку дитиною малою, що плаче та журиться, але що робити , їй «немає де дітись». Немає вже тих славних героїв, що могли б прийти на допомогу: «Обізвався Наливайко // Не стало Кравчини!»[37] (з історії дізнаємося, що Наливайко Северин, він же Кравчина - керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. на Україні проти гніту польських, литовських, українських і білоруських феодалів). Він брав участь у походах проти турків і кримських татар; з його ім'ям пов'язано багато народних пісень і легенд; «Обізвавсь козак Павлюга - За нею полив!»[37] (в історії України - це Павло Махнович Бут, більш відомий під ім'ям Павлюга, гетьман нереєстрового запорозького козацтва, один із ватажків народного повстання проти шляхетської Польщі 1637р. Він виступав не безпосередньо за Наливайком, а значно пізніше, після повстання під проводом Тараса Трясила). Але ще не все втрачено, адже обізвавсь Тарас Трясило, який більше не міг без сліз дивитися на нищівне плюндрування рідної землі:

«Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»»[37]

Шевченко називає свого героя орлом сизим, що «дав ляхам знати» та наділяє його неймовірною силою:

«Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Трясило.

Од Лиману до Трубайла

Трупом поле крилось»[37].

Поет створив реальний образ Трясила, мужнього керівника повсталих, який, вболіваючи за загальні народні інтереси, в найскрутніші хвилини звертається до повстанців за порадою, як подолати сильного ворога. У поемі наголошується, що в розгромі «ляхів-панків» перед Переяславом основну роль відіграли повсталі маси, козаки, що , як та хмара обступили ляхів. Палкий поборник міцної, непорушної дружби слов'янських народів у боротьбі зі соціальне і національне визволення, Шевченко чітко розмежував народ Польщі і польських загарбників-гнобителів - магнатів і шляхту, яким всіляко допомагали ксьондзи та єзуїти.

Досить контрастно зображує поет поразку ляхів та перемогу козаків: «Надлетіли чорні круки / Вельможних будити; / Зібралося козачество / Богу помолитись. / Закрякали чорні круки, / Виймаючи очі; / Заспівали козаченьки / Пісню тії ночі…»[38]. Не кажучи прямо про негативні наслідки бою для ворогів, Шевченко використовує символічний образ крука - символа смерті. В цьому проявляється евфемістичне зображення загибелі.

Як ми бачимо справедливість бере в поезії верх над неправдою і все стає на свої місця. Та все це було в минулому, де козаченьки з отаманами мечами та щаблями виборювали правду. Але, звернувшись до сучасності поета, ми побачимо зовсім іншу картину. Все змінюється з часом та чи на краще…Про славні часи нагадує тільки чорна могила, що в чистому полі. Ось як бачить це поет своїми очима:

«Сидить ворон на могилі

Та з голоду кряче…

Згада козак гетьманщину,

Згада та й заплаче!»[39].

Разом з козаком тим сумує і кобзар. Саме в його словах чуємо докір своїм сучасникам, бо йому хочеться бачити Україну іншою, кращою: «Нехай буде отакечки! / Сидіть, діти, у запічку…». У цьому докорі і відчувається контраст між оспіваним минулим та нічого не вартим сучасним Шевченка: славні прадіди воювали, а їх нащадки сидять у запічку та ні про що не турбуються.

В цій поезії багато зорових та слухових художніх деталей, що надають їй виразності: епітети «синє море», «високі могили»; слухові деталі - «тирса шуміла». Тут також зустрічаємо велику кількість риторичних запитань, спрямованих до сучасників: «Де поділось Козачество? / Де поділась доля-воля, / Бунчуки, гетьмани? / Де поділися високі могили? [37]». Поет не чекає відповіді, він лише сподівається, що ці його запитання наведуть сучасників на роздуми і може тоді нарешті омріяне майбутнє стане реальністю.

З дитячих років Т.Г. Шевченко захоплювався історією України. З великою цікавістю слухав він розповіді старих людей, в яких збереглися найважливіші її події. Особливу його увагу привертала героїчна визвольна боротьба народу України. До шевченківських творів, присвячених героїчній боротьбі запорізьких козаків проти султанської Туреччини, належать насамперед поеми «Іван Підкова» і «Гамалія».

У поемі «Іван Підкова» Шевченко оспівує один із сміливих морських походів запорожців, очолюваний отаманом Підковою, до берегів султанської Туреччини, на її столицю Царг рад. Як відомо, Іван Підкова - історична особа. Історична постать Івана Підкови є надзвичайно популярною серед українського народу і сьогодні. Пам'ятник цьому відомому флотоводцю й організатору українського козацтва у перші роки незалежності нашої держави встановлено на місці його страти у Львові. За переказами сучасників, Іван Підкова походить з роду молдавських господарів і, за деякими свідченнями, був братом господаря Івони, вбито турками за спробу скинути турецьке ярмо.

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився після 1550 року, привівши з собою на Січ цілий козацький полк. Запорожці охрестили його спочатку Волошиним, як такого, що прибув з Волощини, тобто з Румунії. Деякі дослідники вважають, що справжнє його прізвище було Вода.

Підкова був неабиякий полковник, був високоосвіченим, володів рідкісною фізичною силою, руками розгинав підкови, звідки і походить його козацьке прізвище. До наших днів дійшов єдиний портрет Підкови, розміщений в одному з польських видань XVII століття. Першого досвіду морських походів Іван Підкова набував у походах Самійла Кішки, пізніше водив козацькі флотилії в море самостійно. У 1575 році кримський хан Аділь-Гірей сплюндрував Поділля. У відповідь Іван Підкова з козацькою флотилією у 1576 році попалив передмістя татарських приморських поселень. Ще більший морський похід до кримського південного узбережжя Іван Підкова провів наступного року. По цих походах кримський хан жалівся польському королю щорічно, а султан грозився, що помститься козакам особисто.

Зважаючи на потяг Івана Підкови до молдавських справ, можна з впевненістю припустити, що свої походи він спрямовував не лише до Криму, куди морські дороги вже були добре прокладені, а більш всього до придунайських турецьких фортець. Своїми походами в Чорне море Підкова добре набрид турецькому султану, а на Запорожжі здобув велику і гучну славу та авторитет моряка і флотоводця великої вдачі. Добре орієнтуючись в тогочасній політиці і будучи талановитим організатором, Іван Підкова задумав стати господарем Молдови і остаточно відірвати її від Оттоманської Порти. Така нагода трапилася у 1577 році після загибелі молдовського господаря Івони, коли частина молдавських бояр запросила його стати їхнім володарем. На січовій раді було схвалено рішення посприяти своєму гетьману стати молдавським господарем, і за допомогою кошового отамана Шаха в листопаді того ж року Підкова з тріумфом увійшов в Ясси, розбивши по дорозі війська наставленого Стамбулом господаря Петра. Як стверджують сучасники, перемогу під Яссами Підкова отримав військовою хитрістю. 13 грудня частина місцевого боярства проголосила Івана Підкову господарем Молдови. Першим ділом він сформував новий уряд. Як господар Молдови, Підкова звільнив всіх арештованих і офіційно розірвав стосунки з Портою та звернувся до польського короля Баторія з проханням про протекторат. Розлючений таким зухвальством запорожців, що вже вільно ставили своїх представників керівниками держав, турецький султан Мурад III направив на Дунай 100-тисячну армію і пригрозив Польщі великою війною. Тож, не маючи іншого виходу, Баторій теж почав збирати військо проти козацького господаря Молдови.

У такій ситуації Іван Підкова повернувся на Запоріжжя, де невдовзі підступом та зрадою польського воєводи князя Збарського був захоплений і доставлений до Львова. За вимогою турецького султана, який спеціально для цього направив до Львова своїх послів, король Баторій все ж таки віддав наказ стратити козацького гетьмана. 16 червня 1578 року в присутності великої кількості народу і турецьких послів на Ринковій площі у Львові Іванові Підкові було відтято голову. Отак загинув славний лицар і відважний гетьман України Іван Підкова. Про його славу та любов до нього козаків і народу промовисто говорить той факт, що за смерть свого гетьмана запорожці довго мстили як туркам, так і полякам. Його смерть стала початком ворожнечі між Україною і Польщею, тією іскрою, з якої спалахнула війна під проводом Богдана Хмельницького.

Вперше вона була порушена у поемі «Іван Підкова» (1838 р.). Досі не знають історичних джерел цієї поеми, особливо її першої частини. Іван Підкова - козацький ватажок II пол. XVI століття, що прославився в народі походами проти турків. Справді, ця постать історична. Він претендував на престол молдавського господаря, а щоб здійснити свій задум звернувся за допомогою до запорожців. Дослідники творчості Шевченка вказують на протиріччя між історичними фактами, змальованими в поемі, і справжнім життєписом Підкови, що не робив морських походів. 1578 року Підкова був скараний на горло у Львові за спробу посісти молдавський престол за підтримкою запорожців. Історичні джерела засвідчують, що морські козацькі походи відомі з першої чверті XVII століття за доби Сагайдачного. Тому, пишуть дослідники, походи Підкови до берегів Малої Азії створені художньою уявою поета. Цей вірш не тільки уславляє героїчні морські походи запорожців. З його перших рядків дізнаємося про таке:

«Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли пановати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося - осталися

Могили на полі»[53].

У двох словах - «і славу, і волю» - Шевченко розкрив поняття історизму всієї його поезії. Поема композиційно складається з трьох частин. У першій розповідається про минулі часи, які протиставляються сучасному Шевченкові становищу України. Автор сумує за минулим, саме тому в поемі помітна деяка його ідеалізація: «Було колись добре жити // На тій Україні…»[53].

У другій частині безпосередньо відтворюється морський похід. У ньому яскраво виділяється образ сміливого отамана - керівника походу. Шевченко наділяє його надзвичайними силами:

«А попереду отаман

Веде, куди знає.

Походжає вздовж байдака…

Підняв шапку - човни стали.

«Нехай ворог гине!...»[54]

Ця гіперболізація бере свій початок з фольклору. Так малював народ героїв у легендах, піснях, думах, так бачив своїх героїв-предків. Поема повинна була підносити гордість народу за героїчну боротьбу в минулому, пробуджувати патріотичні почуття, тому і образ Івана Підкови у Шевченка гіперболізований.

Якщо у поемі «Іван Підкова» дано лише картину початку походу, то вже у поемі «Гамалія» відтворено весь похід, бій у Царгороді, повернення козаків з перемогою на Батьківщину. Поема написана у 1842 р. і починається вона піснею невольників, створеною під впливом народних дум. Романтична картина пісні-плачу виконує функцію заспіву, інтродукції до твору («Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі…»[166]), що своєю ритмомелодикою нагадує українські народні думи, невольничі пісні. Плач козацький багатотональний: тут сльози, ридання, журба, туга, сум, печаль, біль невольника, який втратив волю і Україну. Плач той був сильний, могутній, бо козацький, лицарський. Здригнувся від нього навіть Босфор:

«Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу; застогнав широкий

І шкурою, сірий бугай, стрепехнув,

І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову…»[166].

Але плач козацький - це й сподівання, віра і надія на повернення волі. Не страшна загибель козакам, але загинути славно в боротьбі за волю хочеться їм, а не безславно з кайданами на руках. А це вже категорія високої, шляхетної моралі, що підносить невольника із сфери фізіологічного стану плачу у сферу його вільного духовного світу, невольника робить вільним. Змінюється ідейно-естетична функція плачу. «В невольницькому мінорі бренять ледь-ледь помітні мажорні нотки, дедалі наростаючи… І ось уже пісня-плач, що увібрала в себе могутність і нескореність кайданника-патріота, стає силою, що із запорозько-січової «столиці» Хортиці кличе козаків на визвольний подвиг»[35,26].

Мотив волі - наскрізний мотив у поемі «Гамалія». Воля прийшла, її принесли запорожці на чолі зі своїм отаманом Гамалією, що прибули з рідних берегів у Скутар «з турецької неволі братів визволяти». Сам похід у поемі трактується як визвольний. Запорожці їдуть помститися ворогові за кривди та визволити своїх співвітчизників. Вони вільні друзі, що не залишають побратимів у біді, ладні вмерти, визволяючи товаришів. Козаки відважні, мужні, не бояться вирушити у далекий і небезпечний похід. Навіть скажене море і високі хвилі їх не лякають. Особливою силою наділений Гамалія, та це й не дивно, адже це узагальнений образ козацького ватажка:

«Гамалія по Скутарі -

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає»[168].

Він завжди серед запорожців, завжди там, де потрібна його допомога. Під час повернення на Батьківщину він пливе останнім:

«…Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже…»[170].

Гамалія не історична особа, але в XVII-XIII столітті серед козацької старшини було декілька Гамалій. Згадуються вони й у «Истории руссов». Але у поемі Шевченка головний герой зображений у тісних зв'язках з козацтвом. Він здобуває славу на весь світ великий, на всю Україну. Запорожці в поемі вимальовані яскравіше, ніж у попередній поемі, адже в ній дано зримі картини бою, показано їх відвагу. Цей твір, як зазначав І.Я. Франко, є дзвінким погуком козацького геройства, відваги й енергії.

Отже, романтичний герой раннього Шевченка - це насамперед борець за волю - Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками їх прагнень і сподівань. Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність. Водночас уже в ранніх його поезіях з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Висновки

На початку XIX століття в українській літературі панував романтизм, що мав багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас романтизм був і глибоко національним явищем, живленим українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. На відміну від романтизму європейського український виступав не проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Характерна для західноєвропейських літератур «світова туга» трансформувалася тут у «національну тугу».

Все більше поетів та письменників відмовлялося від сприйняття реальності та поверталися думками в героїчне минуле, де гуляло в степу вільне козацтво, де сміливо керували військами славні гетьмани та полководці.

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Художньо досліджуючи людину як особистість історичну, поети-романтики прагнули осягнути її внутрішній світ у зв'язку з історією всього народу. Керуючись бажанням служити відродженню колишньої слави України, врятувати народ від безпам'ятства, вони моделювали події далекого минулого, проектуючи їх у сучасність. Втіленням найбільш типових національних рис виступав волелюбний козак чи гетьман-звитяжець, опоетизований у дусі народних та літературно-романтичних традицій і водночас наділений ознаками індивідуально-авторського світорозуміння.

В даній дипломній роботі брався до уваги період 20-40-х років XIX століття, що був представлений такими відомими літературними особистостями як Л. Боровиковський, М. Костомаров, діячі «Руської трійці», та ранній Шевченко. Так як темою нашої дипломної роботи є «Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття», то нами були розглянуті найбільш визначні твори українських романтиків початку XIX століття, в яких художньо моделюється історичне минуле України.

Характерною особливістю творчості поетів-романтиків було звернення до багатих джерел народної поезії. Фольклор сприяв формуванню їх поглядів, посилював інтерес до героїчного минулого.

Поетична творчість Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова незмінно живилася більш або менш поглибленим інтересом до української історії, любов'ю до народного побуту, поетичної творчості українців. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. Романтики значно збагатили можливості лірики, широко застосувавши глибокий психологізм, контраст і синтез, асоціативність.

Історичні пісні, балади, народні поезії використовувались як своєрідні документи, що підтверджували свідчення літописів і офіціальних актів або навіть замінювали їх. З історичних пісень поети широко запозичували факти, імена героїв, розповіді про події та осіб, переосмислюючи, творчо трансформуючи їх.

Гранично узагальнені в історичних баладах традиційні образи та події минулого, які набувають міфологічно-історичного характеру; історизм переростає у авторську медитацію, філософічність. М. Костомаров, Л. Боровиковський, А. Метлинський, Т. Шевченко, звертаючись до славних сторінок минулого України, культивували мистецьку транспозицію «достойне минуле - жалюгідне сучасне». Стягували в єдиний вузол проблеми давні та сьогочасні.

Українські поети-романтики, художньо моделюючи історичне минуле України, виражали свої сподівання та надії на майбутнє, вважаючи, що народ з такою багатою і славною історією, з його невичерпним фольклором вартий гідного майбуття.

Список використаної літератури

1. Арендаренко І. Взаємодія історії та фольклору в історичних поемах В. Скотта і Т. Шевченка// Слово і час. - 2003. - №3. - С. 62.

2. Айзеншток І. Українські поети-романтики// Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - К., 1968.

3. Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка: Шевченків світ// Слово і час. - 2004. - №3. - С. 15-37.

4. Болюбаш В. І не ситний не впоре на дні моря поле ...: (Рефлексії Маркіяна Шашкевича)// Визвольний шлях. - 2006. - №5. - С.72-83.

5. Горак Р. Вшанування великого будителя (Про Маркіяна Шашкевича)// Літературна Україна. - 1998. - 18 вересня. - С. 5.

6. Горбач Н. Життя та творчість Т. Шевченка. - Львів: Каменяр, 2005. - 304 с.

7. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. - К.: Радянський письменник, 1991. - 216 с.

8. Бородца С. Перша монографія про Л. Боровиковського// Дзвін. - 2003. -№4. - С. 155.

9. Дзира Я. «Панували, добували і славу, і волю (Невідомі джерела шевченківської поеми «Іван Підкова»»)// Літературна Україна. - 1997. - 22 травня. - С. 5.

10. Дзюба І. Шевченкові «Гайдамаки» з відстані часу// Сучасність. - 2004. - №3. - С. 15.

11. Дзюба І. Тарас Шевченко. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. - 704 с.

12. Єременко О. Символіка балади у світлі концепцій М.І. Костомарова та О.О. Потебні// Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. Праць. - Вип. 6. - К.: Твін інтер, 1999.

13. Єременко О. Художнє моделювання історичного минулого України у баладах Л. Боровиковського// Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. IV.

14. Єременко О. Міфологічні балади М. Костомарова// Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. V

15. Єременко О. Апостол кращої долі України// Особистість письменника на уроці літератури. Навчальний посібник. - Суми: Слобожанщина, 1997.

16. Єременко О. Історичні постаті України в баладах М. Костомарова «Максим Перебийніс» та «Дід пасічник»// Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. Праць. - Вип. 2.- К.: ІВЦ Держкомстату України. - 2000.

17. Єременко О. Балада «Мадей» І. Вагилевича в контексті «Руської трійці»// Філологічні науки. Збірник наукових праць. - Суми: СумДПУ, 2003. - 160 с.

18. Єременко О. Українська балада XIX ст. (історія жанру) - Суми: ВВП «Мрія-1», 2004. - 216 с.

19. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - 685 с.

20. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. - Київ: Абрис, 1997. - 144 с.

21. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К.: Обереги, 1994. - 456 с.

22. Звольський В. Минуле українського народу та його значення у поетичній творчості Т. Шевченка/ В. Звольський// Сучасність. - 2006. - №2. - С. 66.

23. Історія української літератури: У 2т. - К.: Наукова думка, 1987. - Т. 1. - 630 с.

24. Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. Кн. 1: Навчальний посібник/За ред. М. Т. Яценка.- К.: Либідь, 1995. - 368 с.

25. Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. Кн. 2: Навчальний посібник/ За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1996. - 384 с.

26. Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття): Підручник (П.П. Хропко, О.Д. Гнідан та ін.) - К.: Либідь, 1992.

27. Кирчів Р. Народна легенда і поема Івана Вагилевича «Мадей»// НТЕ. - 1992. - №1. - С. 12.

28. Костомаров М. І. Твори: В 2т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 1: Поезії, Драми, Оповідання/ Упоряд., авт. передм. та приміт. В.П. Смілянська.

29. Комаринець Т. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (Проблема національного й інтернаціонального). - Львів: Вища школа, 1983. - 223 с.

30. Король В. Історія України в житті та творчості Т. Шевченка// Вітчизна. - 2002. - №3-4. - С.120.

31. Кудрявцев М. Соціально-етична програма Тараса Шевченка в національно-історичному контексті// Диво слово. - 2002. - №5. - С. 4

32. Лімборський І. Преромантизм в українській літературі (Особливості рецепції західно-європейських впливів)// Укр. мова й літ. в серед. шк., гімназ., ліц. та колег. - 2006. - 4-5. - С. - 104-115.

33. Леськів Б. Нові горизонти лірики Маркіяна Шашкевича// Дзвін. - 2000. - №2. - С.146.

34. Лепкий Б. Про життя і творчість Тараса Шевченка. - К.: Україна, 1994. - 173 с.

35. Масенко Л. Образ Мазепи в поезії Шевченка і Пушкіна// Дивослово. - 2000. - № 12. - С. 8-11.

36. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм// Слово і час. - 2006. - №3. - С. 3.

37. Нахлік Є. Із спостережень над поемою «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка// Слово і час. - 1998. - №6. - С. 36.

38. Оробченко Н. Історичні сюжети у творчості Т. Шевченка// Сучасність. - 2007. - №3. - С.136.

39. Рибалт Є. Шевченко поміж академізмом та романтизмом// Сучасність. - 2006. - №2. - С. 138.

40. Руменюк В. Гомони й відгомони історії (До проблеми: Т. Шевченко і А. Міцкевич)// Слово і час. - 1999. - №2. - С. 19.

41. Рябчик М. Маркіян Шашкевич - заспівувач національно-культурного відродження Західної України// Народна творчість та етнографія. - 2005. - №3. - С.101-105.

42. Самчук Д. Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г. Шевченка// Укр. мова і літ. в школі. - 2001. - №4. - С. 37.

43. Скоць А. «Доба романтичного націоналізму» у творчості Тараса Шевченка// Дивослово. - 1995. - №3. - С. 25-27.

44. Слоньовська О. Історична концепція «Гайдамаків» Тараса Шевченка// Дивослово. - 1997. - №12. - С. 26.

45. Тимошенко Ю. Функції персоніфікації в поетичній творчості Т. Шевченка// Шлях освіти. - 2006. - №3. - С. 37-45.

46. Ткачук М. Поезія «Хмельницького обступлєніє Львова» як вияв історіософської візії М. Шашкевича// Урок української. - 2001. - №5. - С. 46.

47. Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - Київ: Дніпро, 1968.

48. Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - Київ: Наукова думка, 1987. - 578 с.

49. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль: Презент, 1994. - 480 с.

50. Чуб Д. Живий Шевченко. - К.: Веселка, 1994. - 141 с.

51. Шалата М. Маркіян Шашкевич/ До 180-річчя від дня народження// Укр. мова і літ. в школі. - 1991. - №10. - С. 87-89.

52. Шалата М. «Перші будителі народного духу в Галичині»// Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я. Ф. - К.: Дніпро, 1982. - 367 с.

53. Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я.Ф. Твори/ Упоряд., вступна стаття та прим. М. Шалати. - К. - Дніпро, 1982. - 367 с.

54. Шевченко Т. Г. Кобзар. - Київ: Дніпро, 1974. - 623 с.

55. Юськів М. В. «Він рідне слово пробудив…» (До 195-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича)// Вивчаємо укр. мову та літ. - 2006. - №28. - С. 25-28.

56. Яременко В. До проблеми історіософії Тараса Шевченка// Слово і час. - 2007. - №3. - С. 19-28.

57. Яременко В. Світова історія у творчій спадщині Т.Шевченка: спроба історіософського прочитання / В.І. Яременко// Український історичний журнал. - 2007. - №5. - С. 174.

Размещено на Allbest.ru