Характеристика творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття

Для головного героя визволення сестри - це справа життя чи смерті, бо вона єдина рідна кровиночка, що в нього залишилась. У нього «Батько, ненька в могилоньці, / Та й сестрицю враг вмертвив»[38,351], отже в цьому житті йому нікого більше втрачати, тому він ні перед чим не зупинеться.

Романтичне тло зображуваних подій створює страхітливий нічний пейзаж, в описі якого простежується відгомін народних демонологічних уявлень і вірувань : у блуд - «там блуд свище», мару - «як би то мара носила», зловіщу ознаку крику пугача - «в лісі пугач сумно запів». Мова твору насичена постійними епітетами: «коник вороненький», «рученька біленька», «водонька студена», «голос тихенький»; часто вживані слова зі зменшувально-пестливими суфіксами: «дівчинонька», «сторононька», «сумненько», «чужинонька», «додомоньку» та інші. «Поетичній тканині тексту властиві діалектні форми слів, незвичні синтаксичні структури, зокрема у кінцівці з описом похорону сестри, де відлунює вплив народних голосінь. Це пояснюється тим, що саме у той час відбувалося становлення норм української літературної мови, у виробленні яких значну роль на західноукраїнських землях відіграли діячі «Руської трійці»»[16,172].

У літературі М. Шашкевич відомий як найпрогресивніший український романтик до шевченківської доби, талановитий поет, патріот і гуманіст.

Саме нагадування у творах М. Шашкевича про давні народно-визвольні рухи говорило про те, що неволя не вічна, що проти неї треба боротись. Маються на увазі передусім його вірші «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Згадка». Причина поетового звернення до героїчного минулого чітко висловлена в зачині «Згадки» - програмового вірша М. Шашкевича:

Заспіваю, що минуло,

Передвіцький згану час, -

Як весело колись було,

Як то сумно нині в нас! [43,9]

Вірш «Згадка», вміщений у «Русалці Дністровій», звучав як програмовий твір, як вияв заповітних прагнень усіх діячів «Руської трійці». З вірша постає образ людини, яка глибоко переживає за безправність рідного народу. Протиставляючи героїчне минуле сірій буденності сучасного, поет прагнув розворушити національну свідомість сучасників.

Як і східноукраїнських романтиків, М. Шашкевича приваблювали героїчні постаті козацьких ватажків. В основу поезії «О Наливайку» покладено конкретний історичний епізод бою повстанців, очолених Северином Наливайком під Білою Церквою та урочищем Гострий Камінь у квітні 1596 р. У цій битві українці «одбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя»[16,175]. Однак сили були нерівні, восьмитисячне козацько-селянське військо не змогло протистояти сорокатисячній армії ворога. Цей бій склався для козаків нещасливо, однак і втрати шляхти були такими значними, що вона не змогла переслідувати повстанців.

Вірш був створений під впливом народних пісень про козацтво «Ой поїхав Романонько до Сучави на ярмарок», «Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині», вміщених в альманаху «Русалка Дністровая». «Свідченням цього є й характер художнього узагальнення зображуваної дії і фольклорна епічність розповіді, яка досягається монументальністю образів, паралельним зіставленням суспільних і природних явищ, гіперболічністю в окресленні зображуваного:

У Гумані дзвонять дзвони і мир б'є поклони :

Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони .

Збиралися козаченьки, радитися стали,

По далекій Україні посли розсилали»[21,463].

Помітна відмінність образності в змалюванні шляхти і козацького війська. Виступ ляхів асоціюється з димовами, що «густо закурили», з мрякою, туманами. Натомість козацький полк готується до бою на світанку в неділю, під повстанцями нетерпляче «коні заграли», Наливайко закликає своїх «молодців» до боротьби «за свободу». Сама битва змальована в суворих епічних тонах, а наявні у творі текстові ремінісценції нагадують картини «Слова о полку Ігоревім». Опис бою написано під безпосереднім враженням від картини другої битви князя Ігоря з половцями (поет вперше в Україні здійснив переклад геніальної пам'ятки Київської Русі). Тут від світанку до смерку бистрі коні ржуть, «орють копитами», «гримлять з самопалів». Жорстокість, нещадність бою передається образами «степ кровця сполокала, зволочен трупами», відтінюється типово фольклорною фігурою синтаксичного паралелізму:

Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,

Не по однім козаченьку стара неня мліє.

Гей, на степу сивий туман, кургани курились,

Не по однім козаченьку вдовиці лишились[21,464].

Гіркота поразки проймає весь твір, і все ж завершується він оптимістично: з дніпровських порогів піднімається нова хвиля народного гніву: «плине чайків триста».

Зв'язок із фольклорною традицією підкреслено використанням постійних епітетів: «туман сивенький», «списи довгі», «коні бистрії», «трава густа», «байраки зелені»; характерних для народних пісень заставних запитань: «Що ся степом за димове густо закурили? / Чи то мрячка осідає, стеляться тумани?» Поет намагається бути історично точним, локалізує події у часі («в неділю на розсвіті») і просторі, сповнюючи художній світ різнорідними просторовими координатами («недалеко Біла Церков», «У Умані дзвони дзвонять»).

Автор, пройнятий романтикою козацької звитяги та глибокою симпатією до славного отамана і його війська, до національно-визвольних змагань українського народу, свідомо обирає таку розв'язку, обминаючи трагічні події, пов'язані з іменем славного ватажка, які не замовчує історіографія.

Побудований на достовірному історичному матеріалі, твір М. Шашкевича не стільки моделював конкретні події минулого, скільки виражав романтичну модель історії та авторську ідею: «Лучше борба нещаслива, як нинішня тихота»[43, 113].

Шляхом оригінального переосмислення історичних фактів і народнопоетичного матеріалу створено епічний твір «Хмельницького обступленіє Львова», сюжетним каркасом якого послужила дійсна історична подія - облога Львова восени 1648 року, що стала можливою після славних перемог війська Б. Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Образ Б. Хмельницького магнетизував творчу уяву М. Шашкевича своєю волелюбністю і могутністю. Ще у рукописному збірнику «Зоря», що, на жаль, не зберігся, було вміщено портрет гетьмана і нарис М. Шашкевича про нього. Пізніше поет знову звернувся до величного образу Богдана у названому творі, що побачив світ зі значним запізненням - у сторіччя від дня народження його автора, хоча до цього поширювався у рукописному вигляді.

Твір написано у народнопоетичному стилі, на що вказує авторська дефініція «Строєм народної пісні», фольклорна образність і ритміка. Свідчить про це і співзвучність із деякими елементами думи «Облога Львова», яка була записана членами «Руської трійці» і від них переписана до збірника Жеготи Паулі[43,114]. Ф. Колеса вважав, що прототипом твору М.Шашкевича була народна колядка у записі І. Вагилевича, хоча подібну колядку записав і сам поет, на що вказував М. Возняк, вивчивши дані архіву і зіставивши початки колядки «Хмельницького обступленіє Львова». Зараз важко встановити, під впливом якого саме фольклорного зразка знаходився поет, однак очевидно, що у змалюванні образу гетьмана він орієнтувався на народну традицію, черпаючи з фольклору елементи художньо-образного виразу. Цим твором М. Шашкевич започаткував нову тематику у західноукраїнській літературі, що була розрахована на пробудження національної самосвідомості співвітчизників. Автор виводить образ Хмельницького в дусі естетики романтизму, за допомогою гіперболічної метафори надає йому незвичайної сміливості, сили і мужності:

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув -

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив -

Та й Львів ся поклонив[43,345].

Персонаж Шашкевича - лідер, герой повсталого народу, що не бажає миритися з поневоленням і воліє звільнити Україну від польсько-шляхетських загарбників. Поет невипадково звертається до образу славного гетьмана, адже, як і інші поети-романтики, він з сумом дивився на дійсність, що його оточувала, і навпаки, з гордістю згадував ті часи, коли вирувала козацька вольниця, коли народ своїми вчинками доводив свою гідність та право займати «місце під сонцем».

Вірш супроводжується авторською дефініцією «Строєм народної пісні». Він органічно поєднаний з фольклором: поет орієнтувався на народну думу «Облога Львова», але посилив її епічність, героїчний пафос, що в умовах колоніального поневолення Галичини мало важливе значення. «Характерними особливостями вірша є монументалізм в окресленні образу гетьмана, гіперболічність передачі пориву народних мас, суто фольклорна образність і ритміка»[21, 464].

Перший у новій літературі речник возз'єднання українських земель, М.Шашкевич творчо скористався досвідом наддніпрянських братів-письменників і підніс вітчизняну естетичну думку на вищий якісний рівень, що передував геніальному Тарасу Шевченку[42,88].

Романтичні віяння, що охопили європейську культуру в перші десятиріччя XIX десятиріччя, визначили й характер ранньої літературної творчості іншого відомого автора «Русалки Дністрової» І. Вагилевича. Орієнтація на усну поезію, народну міфологію зумовили вибір жанру балади. Два зразки якої з'явилися в альманасі під назвами «Мадей» та «Жулин і Калина».

Герой балади «Мадей», як і ватажок опришків Медведюк з оповідання М. Шашкевича «Олена», наділений богатирською силою, жадобою боротьби за справедливість. Як і для Медведюка, для Мадея рідний дім - Бескиди, Чорногора. Головний герой своєю силою і мужністю нагадує фольклорних богатирів, він діє в Бескидах, захищаючи свою землю від ворогів. Дія творі відбувається значно раніше - десь за часів Данила Галицького, коли на карпатські землі нападали угри.

Мадея не лякають звістки, що «тьмою-вихром ідуть угри », він готовий до зустрічі з ворогами, готовий дати їм відсіч. Поет яскраво описує бій сивого ватажка з ворожою силою, вдається до гіперболізації образу, щоб показати його завзяття, хоробрість, мужність:

«Куди мелькне ясним мечем -

Кров рікою точить,

Куди ратищем засвище -

Кінь їздця волочить»[21,478].

На баладі «Мадей» помітні впливи «Слова о полку Ігоревім», народної пісні, а також «Краледвірського рукопису». Відомо, що «Краледвірський рукопис», як і «Зеленогірський рукопис» були видані видатним чеським поетом і вченим як оригінальні пам'ятки давньочеського письменства і відіграли свого часу позитивну роль у національному відродженні чеського народу.

Коли князя Ігоря лиховісне знамення відвертає від походу до Дону великого, він усе-таки вирішує «випити шоломом Дін» і «копіє приломити конець поля половечеського». Коли Мадею радять повернутися додому, бо «тьмою-вихром ідуть угри», він, як мужний патріот і захисник вітчизни, також рішуче заявляє:

Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому.

…………………………..

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами -

Переломлю вражі тучі…[38, 371].

У «Слові» напередодні битви Ігоря з половцями «коні ржуть за Сулою», «труби трублять у Новгороді», і в баладі І. Вагилевича перед битвою Мадея з уграми «трублять роги зубровії, сумно коні рзають». У змалюванні самого ж бою І. Вагилевич більше залежний від «Краледвірського рукопису».

Багато ворогів знищив богатир Мадей, та сили були нерівні. Тяжкопоранений, він потрапляє в полон і через зозулю передає сумну звістку додому:

«Не кажи рідному сину,

Що мя уковали, -

Лише мене на весіллє

Насилу призвали;

З студеної кирнеченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили»[38,373].

Подібне закінчення маємо і в народній пісні «Злетіли ворони з чужої сторони», записаній І. Вагилевичем від матері[43,12].

В образно-смисловому аспекті балада І. Вагилевича членується на 4 частини(рядки 1-6; 7-48; 49-80; 81-112). Починається вона з просторової характеристики - «На високій Чорногорі…,на зеленій полонині», де «тисяч гарних легіників» на чолі з ватажком, сивим Мадеєм лаштуються у похід. На другому сегменті твору особливо відчутний вплив «Слова о полку Ігоревім». У наступній частині, де автор описує кривавий бій, відчутні ремінісценції з «Краледвірського рукопису» В. Ганки, хоча, безсумнівно, на творі передовсім позначився вплив українського фольклору, зокрема народних легенд про однойменного опришка, наявність яких підтвердив Антін Могильницький у поемі «Скит Манявський».

Вміло застосовано у творі дієслівну експресію, швидку змінність образів-картин, у їх центрі - романтичний герой, який є втіленням вільнолюбивого ідеалу автора. Стержнем сюжету обрано невдалу для опришків битву - Мадея забрали угри в неволю, а його побратими полягли у нерівному бою. Фольклорно-символічні образи заключної частини - зозуля, що кує жалібненько; чорні ворони, що «крячуть, кровцю попивають»; сірі вовки, які «трупи рвуть і виють», - створюють особливий, сповнений романтичної таємничості і баладної трагічності колорит. Народнопісенний евфемізм, до якого майстерно вдається автор, дещо пом'якшує розв'язку. Та, незважаючи на це, у творі домінує оптимістичний настрій, мотив боротьби за національне визволення, що було актуальним у той час, коли землі Західної України входили до складу Австрійської імперії. Цією баладою, сповненою романтичного пафосу героїчної боротьби, захоплювалися Т. Шевченко та І.Франко, який зазначав: «Той «сивий Мадей» Вагилевича, так сердечно і тепло списаний, - як же симпатичний нам, хоч знаємо, що він нелегальний»[16,180].

І. Вагилевич, як і його товариші розумів, що шляхи відродження української національної літератури можливі тільки на грунті живого мовлення, засвоєння традицій народної творчості, і сміливо вибрав цей шлях. Не випадково автор «Мадея» у створенні образу народного ватажка орієнтувався на художній досвід народу і давньоруського письменства, а також творчо використовував здобутки сучасників в інших слов'янських літературах.

Отже, основна заслуга діячів «Руської трійці» в тому, що вони перші на Західній Україні піднесли голос боротьби за нову, народну культуру. То був справжній героїзм - заспівати рідну пісню серед поміщицького ярма, в умовах рекрутчини, злиднів і суцільної асиміляції, в часи, коли трудящий народ над Дністром про волю навіть і не мріяв.

2.3 Зображення історії України у творах зарубіжних поетів-романтиків

Характерно, що трьохсотлітня доба козаччини, найгероїчніша і найважливіша сторінка історії українського народу, на початкуXIX ст. викликала зацікавлення у французів, німців, англійців та іспанців (праці Леруа де Флажі, К. Мальт-Брюна, Н-Л. Пісно, Д. Байрона, В. Гюго), які в історичному минулому «екзотичної» країни вбачали матеріал, вартий художнього перетворення. Фактографічний бік їх менше цікавив, найчастіше конкретну історичну постать заступав узагальнений образ, що пояснювалося не лише особливостями романтичного світосприйняття, а й слабкою обізнаністю з історією далекої для них України. Так, у поемі «Мазепа» (1818) Д. Байрон вважає українського гетьмана польським шляхтичем, таке прикре непорозуміння сталося через непевність джерела - твору Вольтера «Історія Карла XII», прочитаного англійським романтиком. Поема стала останнім із творів Байрона про сильну особистість; автор малює Мазепу з симпатією, як людину хороброї вдачі й незвичайної сили волі, романтичну й титанічну постать, хоча концентрує увагу не на історичному відтворенні реальної постаті гетьмана, а на захоплюючому, але малодостовірному епізоді його юності. Ймовірно, що «українська поема», в якій тільки у розлогому вступі і короткому заключенні йшлося про важкі для Карла XII і Мазепи часи поразки під Полтавою, зродилася в уяві англійського романтика в результаті його захоплення юною дружиною 60-літнього графа Терезою Гвічіолі, що асоціативно нагадувало любовний зв'язок Мазепи і Терези, дружини польського магната, який довідавшись про подружню зраду, прив'язав коханця голим до коня і відпустив у степ. Безсумнівно, що Байрона, як зазначав Пушкін, захопила ця поетична картина помсти і страждань. Окрім того, постать українського гетьмана, що вів боротьбу проти російського царя Петра I імпонувала митцеві, оскільки він у десятих роках XIX ст. виступав захисником народів, що борються за власну незалежність, а згодом і загинув у Міссолонгах (1824), поклавши найдорожче - життя - на вівтар свободи пригніченого народу греків. Ілюстрацією до поеми стала гравюра французького художника Верне, на якій зображено Мазепу, прив'язаного до спини коня, що, рятуючись від переслідування вовків, стрибає у річку.

Під впливом поеми Д. Байрона звертається до цього образу і французький романтик В. Гюго, в його поемі «Мазепа», написаний 1828 р. і опублікований в збірці «Орієнтації», відсутній ліричний драматизм попередника, а сюжет переключено в епічний план і об'єктивізовано , герой же «перетворюється на постійний компонент потоку розкішних живописних кадрів, що йдуть один за одним»[16,146].

Окремо слід сказати про українсько-польські літературні взаємини 20-40-х років. Історично обумовлені тісні політичні і культурні зв'язки Польщі і України, які склались протягом століть, сприяли появі в польській літературі численних художніх (дуже різноманітних за жанрами) і публіцистичних творів, присвячених Україні; в переважній більшості вони були зв'язані з тими чи іншими поворотами політичної історії. На початку XIX століття цей давній і жвавий інтерес до України набув у польській літературі нового забарвлення - під впливом романтичної поетики створилась ціла “українська школа”, яка об'єднала ряд видатних польських поетів.

Будучи зв'язаними з Україною особистими враженнями, ці поети оспівували українські степи, могили, що зберігали пам'ять про героїчне минуле; зображували татарські наскоки, спільну боротьбу поляків і козаків з татарами, епоху польсько-козацьких воєн. Широчінь степів, польська і козацька відвага, магнатські замки з їх трагічними історіями, честолюбними помислами і злочинствами, українські села. «Запорожжя, Дніпро і Буг - така тематика творів польських поетів «української школи», поетів-романтиків, які дуже охоче розповідали про події і особи, що зближували обидва народи, і обережно обходили те, що їх роз'єднувало в минулому»[38,23].

Чимало творів, у яких моделювалося історичне минуле України, створили представники польської школи в українській літературі - А.Мальчевський, Б. Залеський, Т. Олізаровський, Т. Падура та ін.

Серед польського громадянства і в минулому часто прокидався інтерес до українського життя і до тих цікавих на погляд сторонньої людини форм, які їй видаються типовими. Так, у давні часи в очах шляхетного панства Запорозька Січ стояла високо, як оригінальна школа військової науки і серед братчиків на Запоріжжі можна було зустріти членів аристократичних родин, що вчились там козакувати. Це одбивалось і в польському письменстві, де вже знаходились письменники (Шимонович, Кльонович, Зіморович), що бралися до українських сюжетів. «Особливо любили виводити тип козака, гульвіси й одчайдушника та різуна, що на довгий час зробився трафареткою для польських авторів»[17,310]. Деякі козацькі постання розбили серед польського загалу той ідилічний погляд на козацтво, а для окремих людей боротьба України з Польщею глибше поставила питання про стосунки між двома народами і знаходились серед поляків люди, що ті питання розв'язували «без націоналістичного засліплення, в злагоді з щиро-людськими поглядами »[17,310]. Таким був Данило Братковський, що поплатився життям за свою приязнь до українського народу; князь Яблоновський, - «князь Микола», - як його звали українські селяни, - що марив про відродження давньої козацької слави.

Але з усіма своїми українськими симпатіями польські письменники української школи дивились на Україну занадто польськими очами. Україна була для них тільки польською провінцією, то вони цілком заплющували очі на справжнє становище українського народу. Дійсність їх не цікавила і вони майже виключно обертались до минувшини. Все з минулого, що кололо очі так пильно затиралося, що ледь можна було пізнати справжню вдачу українця. Дійсну, не вигадану Україну. Таємничі могили, руїни, степ, спільні походи українців і поляків - звичайні теми письменників української школи. «Козацтво, але не справжнє козацтво з його завзятою боротьбою з тією ж Польщею за волю, а козацтво, що перебуває на службі у шляхетської Польщі, дбає тільки про її політичні вигоди і інтереси - стоїть на першому плані в їхніх поезіях»[17, 312].

Романтизм кликав до народності, спонукав до пошуків поетичних скарбів серед народу. Але у поляків народна поезія того часу вже ніяких скарбів не мала: «особливо вражало ентузіастів народності те, що серед польських мас жодних не було споминів про минуле в формі історичної поезії»[17, 311]. Вже перші романтики, як Бродзинський, пояснювали це шляхетським гнітом та сваволею, що придушили в Польщі простий люд і вибили з його пам'яті згадки про славну старовину. Натомість тут же зовсім поряд, серед простого народу на Україні, розгортався невичерпний запас народної поезії, величезні скарби народних пісень, переказів та традицій. «Правда, той «хлопський » народ був ніби таки одмітний од польського; правда й та поезія хлопська багато в собі містила прикрого для Польщі, як держави, і для поляків шляхетського стану, до якого належали наші романтики , - але трохи ретуші, трохи фантазії - і різницю можна було затерти»[17,311].

Звертаючись до історії українського народу, польські поети вибирали переважно ті моменти і події, що служили для слави стародавньої польської держави. Згадки про славні козацькі походи подаються перед початком повстання проти Польщі, а у зображенні козацтва та його ватажків домінує схематизм і неправдоподібність. Розвиток сюжету на тлі історичних подій іде поверхово, без заглиблення в суть конфлікту, тому польські історичні балади відзначаються зниженням динамічності сюжету і драматичністю фабули. У вірші Т. Падури «Сірко» нічної пори, коли «місяць глибоко за хмари в небо забіг», перед очима кошового отамана Війська Запорозького «з облака блиснув лицар», який з болем звертається до його сумління: « І чия ж кров се? ..А земля чия?. Сірку, за шаблю - і в Крим!» У творі немає згадки про те, що Сірко, відомий завзятим обстоюванням козацької волі та старовинних звичаїв, виступив проти гетьмана Виговського, бо вважав, що спілка з королем знову затягне Україну у польське ярмо. У битві з московським військом 1659 р. Виговський зі своїми союзниками - поляками і кримськими татарами - здобув блискучу перемогу, однак не зумів нею скористатися, бо Сірко із запорожцями у цей час напав на Крим, змусивши татар поспішати до своїх кочовищ. Певно, саме цей момент вихопила з минулого України художня уява поета, опустивши «прикрі» для поляка моменти історії. У кінцівці твору медитації про історичне минуле України переростають у сучасну авторові часову площину.

У творах польських поетів патріотичне почуття до України поєднується з любов'ю до Польщі. Така роздвоєність характерна і для Б.Залеського, який, змальовуючи елегійно-ідилічний образ України, зізнається, що носить у грудях «польсько-українське серце»; і для А. Мальчевського, з творчості якого постає лицарсько-козацька та водночас магнатсько-польська Україна («Марія»); і для М. Гощинського, в уяві якого зринає Україна гайдамацька, в стилі «романтики жаху»(«Замок Канівський»). Українські мотиви з подібною внутрішньою «розполовиненістю» авторів зустрічаються у творах Ю. Словацького («Дума українська», «Змія»), М.И. Чайковського («Козачі повісті»), М. Грабовського, М. Югославського. Незважаючи на те, що творчість представників української школи в польському романтизмі відбивила офіційно-державницькі погляди Польщі на Україну, головною їхньою заслугою стало введення у поетичний обіг містких образів-понять: козак, гайдамака, співець-кобзар, вміле застосування українського романтичного пейзажу, а також започаткування елементів історичної тематики.

Інтерес до української історії відчутний і в російській літературі першої половини XIX ст., зокрема у поезії О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Маркевича та прозі М. Гоголя, який своїми творами не тільки сприяв повороту деяких зрусифікованих українців до рідного народу, але й у російське письменство ввів українську течію, в якій часто озиваються якісь романтичні риски. Історичні постаті у творах цих письменників трактуються, як і в польській школі, крізь призму великодержавницької політики. Якщо у творчості Б. Залеського гетьмана Б. Хмельницького інакше як «лотром» не названо і ненависть поетова сягає апогею, то у думі баладного характеру «Богдан Хмельницький» (1822) К. Рилєєва, поданій з історичним поясненням автора, цей образ возвеличується до масштабу народного героя, оскільки гетьман уклав Переяславську угоду, що цілком задовольняла інтереси російської монархії. В уривку незакінченої поеми «Наливайко» про боротьбу українського козацтва в кінці XV ст. проти польської шляхти образ С. Палія подано автором як супротивника, ворога Мазепи, у поемі «Войнаровський» образ державотворця Мазепи трактовано як зрадника і «ворога свободи».

Отже, до славного періоду Запорізької Січі у складні для народу часи зверталися поети різних країн. В цьому унікальному та відомому явищі народної відваги та самовираження, що не має аналогів, різні письменники знаходили зразок для наслідування, та, вносячи в історичні події певні корективи, намагалися привернути увагу своїх сучасників до існуючих в країні проблем.

Розділ 3 Осмислення історичного минулого України у ранніх романтичних творах Тараса Шевченка

3.1 Історичний романтизм поеми «Гайдамаки»

Ранній Шевченко - поет-романтик. Його романтизм - це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого - мрії поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, українських романтиків. Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула пре романтична «История руссов». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорізьку Січ і козацтво, як вони складалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Про романтизм Шевченка написано багато. Докоряли Шевченкові за те, що він милується українською старовиною, ідеалізує запорозьке козацтво, що йому властиве романтичне козакофільство, що Запорозька Січ уявляється йому вільною козацькою республікою, де панує єдність і братерство поміж козацькою старшиною і рядовим козацтвом. Його романтизм слід розглядати в контексті загальнослов'янського романтизму як епохи національного відродження поневолених народів, і, зрозуміло, він мав виразно націоналістичний зміст. «Шевченко створив свою, вивірену українською історично-національною правдою романтично-художню концепцію Запорозької Січі і запорозького козацтва, гайдамаччини, Хмельницького і Хмельниччини. І їхню історію ми повинні вивчати не тільки за М. Грушевським, І. Крип'якевичем, Д. Яворницьким, а й осмислювати і цінити за творами Шевченка»[35,26].

Україна, український степ, козацька слава, султансько-турецька і польсько-шляхетська неволя, козацька могила, романтична туга, національна ностальгія, гетьманщина, романтична героїка, українські Гомери - народні співці-кобзарі, і цей національний феномен, що в нищеній і невмирущій нашій думі і пісні утверджували і множили славу України, звитяжні козацькі походи і битви, Тарас Трясило, Іван Підкова, Гамалія, героїко-драматична ораторія, безстрашні і грізні гайдамаки, Ярема Галайда, Максим Залізняк, Іван Гонта - це поетичний світ історико-романтичних творів раннього Шевченка, художнє вираження його українського національного патріотизму у найвищому розумінні цього слова.

Романтичний історизм Шевченка своєрідний. «Це не історико-фактографічне моделювання національного минулого чи його художня реконструкція. Тут історія є своєрідним кліше поетико-романтичної структури, що, спресовуючи «временні літа», концентрує героїчні вершини національної історії, утверджує її рушійні духовні сили, і в більшості випадків виконана в стильовій манері українських історичних дум і пісень»[35, 26]. Саме думи і історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високі хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Найвідомішим і художньо найціннішим твором Кобзаря багато дослідників вважають знамениті «Гайдамаки». Аналізували цей твір відомі науковці, серед яких визначні шевченкознавці В, Бородін, Ю. Івакін, Є.Кирилюк.

Задум написати широке епічне полотно про Коліївщину виник у Кобзаря десь у 1838-1839 роках. Ідея не давала спокою молодому Шевченкові, відривала навіть від такого улюбленого заняття, як малювання, відволікала уяву. Навіть споглядаючи безсмертні картини Карла Брюллова, Шевченко, як сам свідчив «замислювався і плекав у своєму серці свого сліпця кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків»[36, 26]. Безумовно, що готуючись до втілення ідеї, поет відчував відповідальність перед нацією, намагався прочитати все, що стосувалося Коліївщини, й об'єктивно осмислити це повстання, дати йому правильну оцінку. Вважаємо, що посилання окремих науковців на Шевченкові слова в тексті, ніби він користувався лише народними переказами, оповідями очевидців Коліївщини, зокрема діда Івана, не можуть бути абсолютною істиною. Цілком ймовірно, що Кобзар читав у рукописі «Сказание о Колиивщине» М. Максимовича, очевидно, в особистих розмовах з окремими істориками в Петербурзі порушував цю тему.

У своїй поемі Шевченко звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок української історії - селянського повстання 1768 року, яке дістало назву Коліївщини. Воно почалося на півдні Київщини і почало ширитися по правобережній Україні. Селяни виступали проти посилення кріпацької залежності та проти утисків православної церкви і розраховували на допомогу запорозьких козаків. Безпосереднім приводом для повстання стало створення в м. Барі на Поділлі т. зв. конфедерації - об'єднання частини шляхти, яка виступила проти короля Станіслава Понятовського, що став маріонеткою в руках Москви. Катерина II прислала на допомогу своєму ставленику військо на чолі з генералом Кречетниковим. В обстановці безладу конфедерати чинили грабунки й насильства над українським населенням, що переповнило чашу його терпіння. Повстання очолив запорожець Максим Залізняк, який знайшов прилисток у Мотронинському монастирі.

У творі виразні дві сюжетні лінії: визвольної боротьби, тобто центральна сюжетна лінія, і життя Яреми Галайди - історично-художня лінія. Концептуально-історична художня лінія охоплює в часовому художньому просторі десь півроку, тоді як Коліївщина тривала насправді коло місяця. Шевченко виводить складні , непересічні образи керівників народного повстання - Івана Гонти та Максима Залізняка.

Як свідчать історичні джерела, Максим Залізняк був родом з містечка Медведівки на Чигиринщині. Ще підлітком він опинився на Запоріжжі, де пробув 14 років. Коли Залізнякові було близько тридцяти років, він раптом змінив хід власного життя і став послушником спочатку Жаботинського монастиря, а потім Мотронинського монастирів. Причини занедбання монашого чину й переходу в табір повсталих теж досі не з'ясовані. Для табору повсталі вибрали місцевість, яка називалася Холодний Яр. Саме тут серед обуреного діями конфедератів українського поспільства поширилися чутки про «золоту грамоту» Катерини II, якою цариця нібито обіцяла всіх учасників повстання звільнити з кріпацтва, про переправлені контрабандою із Лівобережної України ножі.

З повсталих Залізняк намагався створити військо за зразком козацького. Він зробив перепис коліїв, поділив їх на десятки, сотні й полки. У взятій Умані було скликано раду, як у колишніх козаків. На бік повстанців перейшов сотник надвірної міліції Умані - Гонта. Стосовно прототипу Шевченкового образу Івана Гонти, то маємо визнати чимало неточностей і авторського художнього домислу. Історичний Іван Гонта суттєво відрізняється від Шевченкового. Як свідчать дані, Гонта за походженням був вільним селянином з села Розсішок, яке разом з Уманню належало польським магнатам Потоцьким. Як для селянина, Гонта зробив блискучу кар'єру: досить недовго послуживши надвірним козаком , отримав підвищення і став керувати сотнею.

Отже, історики роблять висновки, що Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і якщо пристав до Залізняка, то а тільки через те, що мріяв про визволення Правобережної України з-під польської влади католицького гніту. Стосовно Шевченкового образу Гонти, то для характеротворення героя Кобзар використав дані з історичного роману М. Чайковського «Вернигора».

Історичні факти свідчать, що вбивство Гонтою власних дітей взагалі було неможливе з двох причин: у сім'ях з різним віросповіданням дочки унаслідували віру матері, сини - батька; окрім того, в Гонти, виявляється був один син, на час повстання дорослий, одружений.

Факти убивства Гонтою дітей у Шевченка - глибоко психологічний епізод. Шевченків художній домисел цілком вписується в картину розправи повсталих над одвічними кривдниками і спокути Гонтою довгих років вічного служіння польському магнатові. Поетові вдалося глибоко вмотивувати кожен крок свого героя. Вражений Гонта намагається дати дітям шанс на життя, сподіваючись, що під впливом побаченого вони зрозуміють небезпеку й визнають себе православними:

«Признавайтесь:

Що, ви католики?»

Для Івана Гонти важливо одержати прощення від синів. І це не цинізм, не дика забаганка садиста, а страшне переплетення любові до рідних дітей і до України.

Шевченко не ідеалізує свого героя: Гонта спустошено-байдуже забороняє гайдамакам ховати його дітей, топить своє горе в крові шляхтичів, у руйнаторстві, напівбожевільному крикові, страшних чоловічих сльозах.

Страждання Івана такі великі, що, здається, небо над ним повинно розколотися або земля під ногами розступитися. Сам Гонта вважає себе пропащим навіки.

Звичайно, Шевченко не мав точних відомостей про деталі придушення повстання, суд над Гонтою і Залізняком. Історичні джерела свідчать, що Катерина II жорстоко розправилася з повсталими й усю вину за Коліївщину переклала на Запорозьку Січ, щоб мати причину зруйнувати її.

Сама кара Залізнякові та Гонті була страшною. За першим вироком Залізнякові мали відрубати голову. Коли приречений ступив на ешафот, прибув гонець від «милосердної» цариці. Кару не було відмінено, а лише замінено биття батогами, тавруванням розпеченим залізом, вириванням ніздрів. Витримавши 150 ударів і страшне катування, Залізняк все-таки вижив. 13 вересня 1768 року 70 гайдамаків, що вважалися керівниками (більшими чи меншими) повстання, зокрема і Залізняк, були відправлені етапом в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні. Але по дорозі коліївці перебили вартових і розбіглися. Залізняка впіймали, якийсь час тримали у в'язниці в Москві, а коли знову етапували в Нерчинськ, ватажкові гайдамаків ще раз пощастило вислизнути.

Івана Гонту російський уряд віддав на розправу полякам як підданого Речі Посполитої. Ув'язненого негайно відвезли у штаб-квартиру коронного ловчого графа Ксаверія Браницького в село Серби. Тут інквізиційний трибунал, що складався з трьох католицьких ченців і одного ксьондза, після довгих тортур над підсудним виніс вирок.

Цікаво, що автор прощається із своїми історичними героями романтично, виводячи їх «за кадр», щось недоговорюючи, приховуючи. Такий художній прийом унеможливлював використання народних легенд про смерть Гонти та Залізняка, які мали бути відомі Шевченку.

Як це не рідко маємо у Шевченка, причину звертання до тієї чи іншої теми і тональність поетичної мови про неї він подає у своєрідному ліричному зачині, вступі. В «Гайдамаках» цей вступ має характер закінченого авторського монологу, і ця його закінченість та важливість для поеми підкреслені тим, що під ними Шевченко поставив дату написання: 7 квітня 1841 (всю поему закінчено в листопаді).

Насамперед тут маємо розвиток «космологічного мотиву», а саме мотив вічності всесвіту й скороминущості всіх форм життя. Шевченко створює своєрідне тло плинного космічного часу для історичної трагедії. Усе відносне, але відносна й сама відносність - минущість. ЇЇ заперечує людська душа:

«Все йде, все минає - і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає

Живе…умирає…одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім…»[Кобзар, 57].

А тим часом у пам'яті автора, в його душі, як свідчення невмирущості, оживає козацтво, оживають гетьмани, отамани, гайдамаки:

«…У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали…»[60].

Поет, який любив говорити з небом, з вічністю, з її посланцем-місяцем так само веде мову із своїми земними гістьми; вони розповідають йому про Україну, він плаче разом з ними над її долею. Дивовижна їх влада над поетовою душею: бо вони самі - нестримні марення, його виплекані «діти», яких він виряджатиме в Україну своєю поезією. «Оця сокровенна су причетність поета і його героїв, «інтимізація» теми й матеріалу забезпечують «Гайдамакам» велику емоційну силу»[9, 70]. За цим стоїть глибина переживання Шевченком української історії і треба дати її гідний образ усупереч забуттю та зневажанню. Адже не тільки гайдамаків, а й січове козацтво зображали здебільшого як розбишак-здобичників.

Сам Шевченко звернення до теми Коліївщини пояснював спогадами з дитинства, насамперед пристрасними розповідями діді Івана. Він навіть говорив, що не читав нічого з історичних розвідок про гайдамаччину, а базувався тільки на народних переказах. Певно, це літературний прийом або захисна версія. Насправді Шевченко на той час уже читав «Историю Руссов», «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського. Автор ґрунтовної монографії про «Гайдамаків» М.Гнатюк зазначив: «У процесі роботи над поемою «Гайдамаки» Шевченко знайомився з працями тодішніх російських і польських істориків»[9, 71]. Взагалі ж під іменем гайдамаків кого тільки не виставляли: і справжніх розбійників, і тих, хто не мирився з наругою, і месників за кривду, і повстанців, і козаків-січовиків. Але в народній пам'яті, її соціальній та моральній оцінці Шевченко довіряв найбільше - в цьому сенсі, мабуть, і треба розуміти його слова: «розказую так, як чув од старих людей».[120]

Задавши у великому вступному монолозі-медитації тематичний масштаб і світоглядно-настроєвий тонус поеми, Шевченко в «Інтродукції» стислими поетичними штрихами окреслює політичну ситуацію в Польщі другої половини XVIII ст.: шляхетську сваволю, що не тільки роздирала державу, роблячи фіктивною королівську владу, а й оберталася грабіжницькими «експедиціями» збройних загонів шляхти по землях правобережної України, - як-от у часі так званої «Барської конфедерації», що повстала проти короля Станіслава-Августа Понятивського:

«На гвалт Пулавського і Паца

Встає шляхетськая земля.

І разом - сто конфедерацій.

Розбрілись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдавах

І по Україні;

Розбрілися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати»[64].

Тут, крім усього, варто звернути увагу на оці рядки: «Розбрелися, та й забули // Волю рятувати». Річ у тому, що гаслом Барської конфедерації була оборона польської волі, оскільки Понятовський був залежний від Москви, - але реально цей вибух «ста конфедерацій» обернувся новою хвилею насильств над українським селянством. Але перш ніж подати картини цих насильств, Шевченко, немов за законами музичної композиції, стишує тон і вводить лірико-романтичний мотив, що стане наскрізним стрижнем поеми і обіцятиме якусь перспективу людяності серед хаосу жорстокостей. Цей мотив зринає в наступному розділі - «Галайда». Сирота Ярема, над яким «коверзував» хазяїн-корчмар, хоч і виріс як попихач, але не має зла ні до кого, «не кляне долі, людей не займа», вибачає їм їхню нерозумність:

«Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить…

Та й знову за працю. Отак треба жить!»[65]

Як завжди, мотив сиротинства у Шевченка наснажений глибоким особистим почуттям і пережитістю. І в нього вплітається ще одне суто шевенківське: нічого не варті ніякі житейсткі гаразди, «коли нема серця з серцем розмовлять.» Оця потреба озватися серцем до серц панує над Шевченком і його зрідненими з ним геоями. В цьому - єдине людське багатство. І от «сирота Ярема - сирота багатий» -

«Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає,

Отакий-то мій Ярема,

Сирота багатий.»[65]

В композиції поеми цей розділ має надзвичайно важливу функцію. Хоч як разюче відтворені будуть злочини конфедератів, але ніщо так не промовить про трагізм події, як доля чистої , невинної молодої душі, яка буде кинута в криваве пекло людської ворожнечі й опанована демоном помсти.

Образ Яреми цікавий і, можна сказати, новаторський ще й тим, що Шевченко показав соціальне пробудження безправного наймита і його зростання до вимірів народного борця. Таке перетворення провіщане з самого початку:

«Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить…»[64]

Але, мабуть, не такого лету він хотів і був вартий, як йому приготувала лиха доля…Тим часом панорама конфліктів обростає новими лініями. Щойно «жид поганий над козаком коверзував», а ось уже конфедерати (в однойменному розділі) в своєму поході грабують корчмаря і знущаються з нього - цей епізод виписано з разючою картинністю. Багатством сюжетного і психологічного руху «Гайдамаки» нагадують високої міри драматичний твір з динамікою сцен і актів. Ось розділ «Титар» - у ньому своя інтрига і свій закінчений «мікросюжет» як фрагмент більшої цілості. Посланий корчмарем до Вільшаної у гендлярських справах наймит Ярема має там свій «інтерес». Там живе його Оксана, титарева донька, і дорогою він устигає вимовити всю зміну своїх почувань: від радісного очікування зустрічі та тремтливого парубоцького кликання на побачення - до тривоги (дівчини вдома немає), а потім і щемливого жалю та своїх сиротинських страхів:

«…Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась» -

І хлинули сльози»[71].

Та ось… «попід гаєм, мов ласочка, // крадеться Оксана» - вона просто запізнилася: батько захворів. Картина зустрічі закоханих, їхніх невинних любощів і наївних розмов засвідчує дивовижну Шевченкову здатність осягати й відтворювати красу і ніжність людських стосунків; тут, звичайно, і влада народної пісні з її глибоко поетичним національним етикетом стосунків козака і дівчини; тут і потаємна туга самого Шевченка - рідні своєму героєві - за щирим дівочим серцем, за тою правдою серця, яка в народній пісні є найвищою і не замінимою цінністю:

«Знайдеш собі дівчиноньку

З чорними бровами,

Та не знайдеш тої правди,

Що була між нами»[9,74].

Але в цю ідилію дисонансом, якого не помічають двоє закоханих, уплітається мрія Яреми, який уже знає, що в Чигирині збираються гайдамаки, пристати до них з метою, що якось ніби й не пасує до його лагідної вдачі, хоч і відповідає наївному бажанню осипати кохану сріблом-золотом - возвеличити її:

«…Завтра вночі у Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посажу, як паву, -

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду»[74].

Певно, Шевченко тут правдиво відтворив химерність думки свого героя, в якого до стихійного почуття соціальної помсти домішується наївне уявлення про власне вивищення й житейське убезпечення.

Тільки власне горе і образа роблять Ярему месником. Почуття втрати хлопець настільки глибоко, що непритомніє. Проте Галайда - це сильний характер. Мине зовсім небагато часу і від його вродженого, притаманного всім українцям сентименталізму не залишиться й сліду. І всі його криваві вчинки повстанця спричинені невимовними муками зболілого серця: безнадійністю, думкою про самогубство, співчуттям до дівчини-жертви, ненавистю до ймовірної зрадниці. Такі перепади настрою героя природні, вони цілком оправдують вчинки Яреми: «Мов скажений, мертвих ріже, // Мертвих віша, палить.»[98]. Можемо з упевненістю сказати, що Ярема Галайда - найулюбленіший Шевченків образ у «Гайдамаках». Свідчення цього - прощання автора зі своїм героєм:

«Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго…

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго-довго оглядався,

Та й не видко стало»[116].

Як талановитий живописець, Шевченко і в поезії мислив динамікою барв, грою контрастів. Поки закохані ніжно воркують у гайочку, на дім титаря налітають конфедерати, яких привів Лейба, рятуючи свої гроші та свою доньку-красуню. Тут конфедерати звірюють ще лютіше, ніж у попередньому епізоді - у Лейбиній корчмі:

«Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивіться: то конфедерати,

Люде, що зібрались волю боронить»[75].

Нелюдськими катуваннями доведено титаря до смерті, і в цей час додому повертається Оксана - прямо в лабети конфедератів. Ярема і мститиме за неї, і шукатиме її, і зрештою знайде й порятує, - ця типово романтично-пригодницька інтрига дасть сюжетне обрамлення поемі. А в цій умовній рамці - сміливо до ризику картини страхітливих шляхетських знущань і не менш страхітливої гайдамацької помсти. Кульмінаційні картини ці сягають у розділі «Гонта в Умані», де кривавий молодий геній, на злеті, міг зважитися на таку неймовірно тяжку естетично і ризиковану морально тему - вбивство Гонтою своїх дітей. Насправді Гонта не різав своїх дітей. Епізод цей узято з роману польського письменника М.Чайковського «Вернигора», де Гонта показаний підступним зрадником і жорстким катом, що не пожалів і власних дітей. Не знати, чи Шевченко вірив у самий конфлікт дітовбивства (у своїх примітках до поеми він посилається на неопубліковані свідчення Младановича, товариша синів Гонти), чи, оскільки вже існувала відома літературна версія такого жертвоприношення, захотів дати свою альтернативу. У Шевченка моторошний акт Гонти хоч і асоціюється з відомим біблійним мотивом принесення в жертву сина як крайнього доказу вірності Богові; хоч і знаходитиме розпачливо-патріотичну мотивацію, та моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондз-єзуїт, який приносить Гонті синів. Але герой приголомшений і вагається. З великою поетичною силою змальовує автор пекельні муки душі дітовбивці, який хоче заглушити їх ще безумнішим «мордуванням» ляхів, і тільки потім, уночі, потай від всіх, в купі трупів знаходить своїх дітей, щоб поховати в могилі при світлі уманської пожежі і просити дітей, щоб на тім світі благали кари для свого батька - «Нехай на сім світі // Мене за вас покарає, // За гріх сей великий»[115]. І Бог таки виконав його прохання - страшна, неймовірно страшна кара його спостигла...

Моторошний вчинок Шевченкового Гонти вже понад півтора століття викликає суперечливі, прямо протилежні моральні судження: від розуміння його як найвищого акта патріотизму, на який здатна героїчна козацька натура, до огидження ним як виявом безтямної люті. Для Шевченка гайдамаччина була народним рухом, останнім спалахом боротьби за волю. Тому цей сюжет обростає в нього пристрасними патріотичними медитаціями, в яких і втішання колишньою козацькою славою, і жаль-сором з нинішньої неслави, і заклик до героїчної дії: «А ви Україну ховайте: // Не дайте матері, не дайте // В руках у ката пропадать», і надія на відродження козацької слави: «Ото гайдамаки. На ґвалт України // Орли налетіли…»[77].

Гайдамаки рознесли кару за кров і пожари. Картини цього пекла Шевченко малює зі сміливістю батального живописця, але вони його жахають. І все це разом породжує оті розпачливі поетичні сентенції про глупоту й безвихідь людського ворогування. Але діймає Шевченка й ще один великий жаль, великий сум. Скільки вибухнуло звитяги, скільки пролито сліз і крові, скільки «погуляли», - а що з того стало:

«Трохи не рік шляхетською

Кров'ю наповали

Україну, та й замовкли -

Ножі пощербили…

……………………..

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали,

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває…

……………………..

А Україна навіки,

Навіки заснула»[118].

Ще не раз звертався Шевченко до цієї невідповідності між вибухами народної енергії та їх нерадісними наслідками, між колишньою славою і нинішньою неславою, між колишньою звитягою і нинішнім послухом та запустінням. «Гайдамаки» ж закінчуються прозовим текстом від автора: «…Весело подивитися на сліпого Кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницю, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слав'янская земля»[120]. Про помилки не лише польської шляхти, а й гайдамаків ідеться тільки в «Передмові».

Отже, поема Т. Шевченка «Гайдамаки» була й зостанеться висловом протесту проти гніту й кривди, образом яскравим, повним контрастів, дисгармонії, суворості, мабуть, недалеким від того, чим була дійсність. Це був урок минулого сучасності. Автор не втішає себе ілюзіями, бо він розуміє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ ніколи не поверне собі втраченого в тому самому вигляді. Але Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицій волі й героїзму, щоб знайти надію, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою - історичне право на неї.

3.2 Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія»