Західноєвропейський романтизм і польська література першої половини ХІХ століття

Головною причиною вибуху історичної тематики у польському романтизмі було вже не стільки бажання осмислити минуле свого народу, скільки прагнення спроектувати відродження колишньої слави у майбутньому. А.Міцкевич, читаючи лекції в Коллеж де Франс, неодноразово підкреслював думку про те, що дослідження будь-якого минулого не є головною метою романтика, а у своїй збірці філософських сентенцій “Думки і зауваження” він писав, що давнина мала свідчити про майбутнє, оскільки минуле завжди містило у собі передумову майбутнього: “Час минулий, як і майбутній, від нас далекий; / Той лише осягне минулі, хто відгадав майбутні віки” [43, с. 278].

Героїчна історіософія романтизму керувалася культом великих героїв і часто насичувалася містичною інтерпретацією. Особливо ця тенденція проявлялася під час прочитання історичного процесу крізь призму визначних періодів рідної історії, які мали б стати орієнтиром і взірцем для сучасності.

Рушійною силою історії польські романтики вважали дух народу, який виражається в його традиціях, ідеях, моралі. Окрім того, важливу роль, на їх думку, тут відіграє визначна особистість, яка є виразником національного духу і діє у відповідності з національною традицією. Така людина була своєрідною “таємницею історії”, яку неможливо осягнути розумом, тому що вона володіла провидінням. Вона має здатність будити думки сучасників, задаватися запитаннями: звідки взялася така людина, чого повинна досягти, до чого прагне, яке її покликання? ” [цит. за: 10, с. 280].

Роль визначної особистості, на думку польських романтиків, міг виконувати не лише окремий індивід, але і цілий народ. Адже, кожен народ, як одна людина, має свої пророчі бачення, передчуття, тобто має свою таємницю. Романтики були переконані, що народи, які не мали ні в чому потреби, жили вільно, а отже, були “щасливі”, іноді втрачали знання такої таємниці. Народи ж пригнічені тим більше її відчували, чим більше зазнавали утисків. У відповідності до цієї думки, вони приписували таке виняткове дієве значення Польщі, вся історія якої є “такою поемою вчинків, заснованій на такій піднесеній думці, що подібного жоден народ не може собі уявити” ” [цит. за: 10, с. 281].

2.2 Рецепція байронізму в “Кримських сонетах” А.Міцкевича

У статті “Сучасні польські поети” І.Франко позитивно охарактеризував період життя польського народу, коли було актуальним слово А.Міцкевича: “Час більше-менше від 1820 - до 1848 р. - се була доба великого розцвіту польської поезії... Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважнішим об'явом у духовнім житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов'язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії” [81, с. 385]. У статті “Адам Міцкевич” І.Франко назвав цього поета-романтика “найбільшим поетом польської нації і одним із найгеніальніших людей, яких видало людство” [80, с. 256].

18 віршових творів, що увійшли до збірки Міцкевича «Кримські сонети», становлять єдиний поетичний цикл, тобто таку побудову, яка, на додаток до звичайних - хронологічного, жанрового, тематичного - принципів розміщення віршів у збірці, передбачає ще й особливий внутрішній їх смисловий зв'язок. Вірші, що утворюють поетичний цикл, розраховані на те, щоб сприйматися не як проста механічна сума елементів, а як така їх упорядкована система, в якій кожний вірш має вартість і як окрема, закінчена художня одиниця, і водночас як невід'ємна частка більшого цілого, поєднана з ним певними смисловими зв'язками.

Циклізацію як композиційний прийом упорядкування віршових збірок використовували вже поети античності (Катулл, Тібулл, Овідій) та епохи Відродження («Канцоньєре» Ф.Петрарки, цикли сонетів В.Шекспіра), але особливого значення цей прийом набуває в літературі XIX ст., зокрема в поезії романтизму. Крім А.Міцкевича, до прийомів циклізації зверталися також Й.Гете, Г.Гейне, Дж.Байрон, О.Пушкін, М.Лермонтов. Зв'язаність окремих творів спільним смислом надає віршовому циклу ознак специфічного ліричного сюжету, в якому увага концентрується не на зовнішньому перебігу дії (розгорнутому описі вчинків, конфліктів, просторових переміщень персонажів), а на роздумах ліричного героя, викликаних певними життєвими враженнями [57, с. 27].

Тематичною основою ліричного сюжету «Кримських сонетів» А.Міцкевича є враження, що їх поет отримав під час мандрівки Кримом, знайомства з його природою, географією, історією, культурою. За своїм характером сонети нагадують своєрідний ліричний щоденник, в якому географічні та етнографічні реалії Криму набувають ознак символічного художнього простору, особливої поетичної країни, де буденна реальність сприймається крізь барви свободолюбних поривів романтичної душі поета. Саме на такий ракурс сприйняття «Кримських сонетів» спрямовує епіграф до циклу, взятий А.Міцкевичем з додатку до «Західно-східного дивану» Й.Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні».

Ліричний сюжет «Кримських сонетів» можна умовно поділити на три частини, кожна з яких варіює загальну для всього циклу тему кримських вражень в окремій сюжетній площині, що розгортається як послідовність думок, спогадів, асоціативних зіставлень та емоційних оцінок ліричного героя-мандрівника [47, с. 257].

В сюжетній лінії першої частини, до якої можна віднести початкові чотири сонети циклу, домінує тема морської стихії. З'явившись уже в першому творі «Акерманські степи», яким відкривається цикл «Кримських сонетів» (асоціативне співвіднесення «обширів сухого океану», «запашних хвиль зеленої гущавини» акерманських степів з неосяжними просторами Чорного моря), ця тема розвивається далі двома наступними сонетами «Морська тиша» та «Плавба» (картини морського краєвиду) і сягає кульмінації в четвертому сонеті - «Буря», який є свого роду знаковим, оскільки інтерпретує один з найбільш показових для поетики романтизму мотивів - розбурханої морської стихії, бурі, що традиційно служила для романтиків символом свободи, вільного волевияву тих пристрасних стихій, які вирують в душі людини. Морська стихія уподібнюється душевній бурі у віршах і інших відомих романтиків - Дж.Байрона, О.Пушкіна, М.Лермонтова, породжуючи, як і в сонеті Міцкевича, думки про трагічну невлаштованість світу, порушення гармонії в житті людей.

В сюжетній лінії другої частини «Кримських сонетів» провідною стає тема історичної пам'яті, спогадів та асоціацій, які навіюють мандрівникові культурно-історичні та географічні пам'ятки Криму. Сонет «Вигляд гір із степів Козлова», який відкриває цю частину циклу, присвячений опису Чатирдагу - гірської вершини, що здіймається на півтора кілометри над рівнем моря й асоціюється для ліричного героя з високими баштами-мінаретами, споруджуваними при мечетях, та могутніми фортецями, що їх колись зводили кримські хани. Продовжуючи цю символічну аналогію, поет називає Чатирдаг мінаретом світу, падишахом Криму, з допомогою якого небо розмовляє із землею.

Наступні чотири сонети цієї частини циклу - «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему» - передають враження від таємничих руїн, мовчазних свідків історії, величі, слави та розкошів колись грізної Османської імперії. Бахчисарай, що оспівується в цих чотирьох сонетах, в минулому був столицею кримських ханів Гиреїв, окрасою могутньої імперії, яка володарювала над значною частиною Європи та Азії. Тепер від неї залишився лише фонтан, який символізує для ліричного героя сонета вічність та незмінність свободолюбних прагнень людини, не підвладних ані жорстокій тиранії, ані руйнівній стихії часу, що стирає з історії цілі імперії, але не владна над силою справжніх людських почуттів, які навічно залишаються в пам'яті людей.

Сонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай». Краплі джерельної води фонтана - це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея - польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.

Максим Рильський писав про цей сонет: «..."Могила Потоцької", в якій поет зв'язує думки про долю легендарної польки - долю, яка надихнула й Пушкіна ("Бахчисарайський фонтан"), - з думками про свою долю - це пристрасний вияв туги за рідною землею, рідною мовою, рідною піснею... Тільки уява геніального поета могла створити такий образ: зорі, що палають на південному небі, - це сліди, випалені поглядом його землячки, які ведуть до вітчизни, куди їй не було вороття... як не судилося було повернутися на батьківщину й поетові» [47, с. 258].

Пізніше до поетичної інтерпретації легенди про прекрасну полонянку-полячку звернеться в циклі своїх ліричних віршів «Кримські спогади» Леся Українка.

В сюжетній лінії третьої частини циклу на перший план висувається тема мальовничих краєвидів кримських степів, гір, міських околиць («Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатирдаг», «Пілігрим», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс», «Руїни замку в Балаклаві», «Аюдаг»). У сонеті «Пілігрим» ліричний герой циклу, завершуючи свою мандрівку Кримом, робить загальні висновки. Порівнюючи Крим із «країною розкоші», «ніжною красою», ліричний герой циклу все ж не може не думати про рідний серцеві край, далеку Литву, яку постійно згадує у своїх мандрах і яка для нього миліша від будь-якої, найчарівнішої краси і найказковіших багатств світу.

”Кримські сонети” характеризуються мелодійністю, глибоким ліризмом, проникливістю. Вони наповнені високохудожніми описами пейзажів Криму, пройняті атмосферою півдня.

Тема природи в сонетах А.Міцкевича розкривається дуже поетично, чарівно. Гори Криму, море, неповторні заходи і світанки узбережжя, унікальні степові ландшафти - все це, побачену ним красу, поет передає метафорами, казковими образами, дивовижними порівняннями. Степ порівнюється з океаном, хмарка - з лебедем.

В гаремі зорянім світило полум'яне

Одно по одному засвічує вогні,

I хмарка лебедем пливе по синизні,

Вся біла, наче сніг, лямована в багряне.

Пливу на обшири сухого океану.

Як човен, мій візок в зеленій гущині

Минає острови у хвилях запашні,

Що ними бур'яни підносяться багряно. … [47, с. 86].

Природа постає в ліриці Міцкевича в єдності і зв'язку з людською душею. Поет проводить паралель між морем і думкою, між духом і вітрилом:

О море! Є поліп, що у хвилини бурі

На дні ховається, у темряві похмурій,

А в тишу догори хвилясто вирина.

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під бурями й громами,

А в супокійну мить все серце пазурами! … [47, с. 87].

Неповторна природа Криму, історичні місця пробуджують в поета філософські роздуми. У сонеті «Бахчисарай» Адам Міцкевич розповідає про свої враження від прогулянки по колишньому палацу кримського хана. Слава, влада, любов і пристрасті, що кипіли у гаремі - все це минуло. Ніщо людське під місяцем не вічне.

Однак основні мотиви ”Кримських сонетів” А. Міцкевича дуже схожі на мотиви «Чайльд Гарольда» Дж.Байрона - це самотність людини, відірваної від рідної землі, занедбаного на чужині, туга за батьківщиною, за близькими та рідними людьми, з якими був розлучений. Автор говорить в одному з сонетів, що трясовини Литви йому миліші, ніж всі ніжні шовковиці Криму. Кримський цикл сонетів написаний Адамом Міцкевичем в період висилки його царським урядом за участь у заборонених підпільних суспільствах.

У сонеті «Акерманські степи» мотив туги за батьківщиною є завершальним акордом вірша, логічним підсумком:

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,

Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе.

Чутно й метелика, що тріпається в млі,

I вужа, що повзе зіллями таємниче...

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе. [47, с. 92].

У сонеті «У гробниці Потоцької» мотив відірваності від батьківщини і любові до неї основоположний:

О полько! Як і ти, я вмру на чужині.

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій - для мене заспіває. … [47, с. 94].

Тему подорожі можна також назвати однією з основоположних тем циклу. Недарма так часто в сонетах постає образ Пілігрима. Цикл ”Кримських сонетів” - це шлях мандрівника, його споглядання чужого, прекрасного краю.

Країна розкоші прослалась підо мною,

Вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні.

Чому ж у дальній край так хочеться мені,

Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,

І більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою! [47, с. 95].

Рисою байронізму вважаємо також і те, що крім пафосу свободи і боротьби, всі сонети циклу об'єднує й наскрізний образ ліричного героя, мандрівника, пілігрима, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі, збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, він шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у буремних стихіях, у величній красі гірських краєвидів, у перипетіях історичного плину людського життя, його минулого та сучасності. В цьому йому допомагає наставник і духовний порадник Мірза, який супроводжує ліричного мандрівника, розкриваючи йому глибинний, символічний зміст мови, що нею природа розмовляє з людиною.

Таким чином, можемо стверджувати, що «Кримські сонети» А.Міцкевича вводили в польську літературу новий різновид пейзажної лірики, поєднаної з філософськими роздумами і поглибленим описом душевних переживань людини, новий романтичний образ ліричного героя-мандрівника, екзотичний колорит мусульманського Сходу, образи та мотиви західноєвропейської романтичної поезії, прийоми та принципи побудови літературного твору, притаманні поетиці романтизму.

2.3 Романтичний контекст актуалізації минувшини у поемах А.Міцкевича “Гражина” та “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”

А.Міцкевич захоплювався романтичною німецькою та англійською літературою, в якій його особливо приваблювали мотиви народної поезії, а зокрема - балади, де ці мотиви були найбільш яскраво втілені. В першому томі своїх творів, опублікованому у 1822 р., А.Міцкевич помістив баладу “Романтика”, яка відкидала заступництво за “розумом”, проголошувала почуття основою поезії і закликала “мати серце і дивитися в серце” [47, с. 257].

Як зазначає Р.Радишевський, “всупереч класицистичній поетиці і просвітницьким гаслам на переломі 1820-1821 рр., А.Міцкевич написав новаторські твори “Ода до молодості” та “Романтичність”, що стали одночасно маніфестами польського романтизму” [57, с. 27].

В одному із перших творів А.Міцкевича, “Ода до молодості”, втілена ідея, яка стала основою його творчості: поет повинен бути вождем нації, пророком, людиною, яка консолідує націю, сприяє пробудженню її творчих сил. “Саме у цьому полягає один із великих уроків Міцкевича, романтизму в цілому: поезія - велика сила, що уособлює духовну велич народу, її покликання - будити народ, виховувати його в дусі високих ідеалів Свободи” [7, с. 71]. Думку про пророчу функцію поезії А.Міцкевич проніс через все своє життя. Він вважав, що лише пророки були поетами у повному розумінні цього слова.

Перший том творів А.Міцкевича ознаменував собою новий етап не лише у творчості польського митця, але і в польській культурі. В якості передмови до цього тому А.Міцкевич написав статтю “Про поезію романтичну”, в якій окреслив основні принципи романтизму. Він підкреслював, що основою романтичної поезії є її народність та національна самобутність, і що романтичною поезією слід визнавати лише ту, в якій відображається дух часу та спосіб мислення народу [46, с. 23].

Згодом А.Міцкевич публікує другий том своїх творів, до якого увійшли поеми “Гражина” та “Дзяди” (ІІ і VI частини). Під час літніх канікул 1819-1820 рр. А.Міцкевич працював над вивченням історичних матеріалів у бібліотеці графа Хрептовича в Щорсах, де й замислив новий твір. Увагу поета привернув період боротьби в історії литовського народу проти завойовницьких прагнень німців - ворогів Литви, Польщі та всіх слов'янських народів. Не слідуючи чітко історичним подіям, А.Міцкевич у своїй поемі зумів відтворити сторінку історії середньовічної Литви, її боротьби з тевтонськими рицарями. Він показав, чим була німецька загроза не лише для Литви, але і для польського народу та всіх слов'янських народів, до підкорення яких завойовники прагнули протягом усієї історії.

Поема “Гражина” А.Міцкевича стала його першим поетичним закликом до об'єднання слов'янських народів у боротьбі за свою самостійність і незалежність, патріотичним твором, що будив у серцях його співвітчизників прагнення наслідувати героїчні приклади минулого в непохитній боротьбі … за свою свободу” [19, с. 22-23]. Сюжет поеми побудований на розповіді про підступну змову литовського князя Літавора з хрестоносцями і про те, як Гражина, дружина Літавора, зруйнувала цю змову.

В поемі “Гражина” герої є носіями моральних чеснот, що повною мірою виявляються в беззастережному служінні справі оборони рідної землі від ворога, прагненні захистити народ від зла чужоземного поневолення. Благородний намір та послідовне його здійснення підносять героїню поеми “Гражина” А.Міцкевича до особливої духовної висоти. Наснага на виборювання свободи рідного краю рухає вчинками героїні. Внутрішній конфлікт чужий її характеру. Героїня поеми є носієм яскраво вираженого морального начала. Вона постає носієм вищої сили, справедливої та невідворотної. Навіть її особистий вибір насправді є не вибором, а виявом усе тої ж вищої сили. Гражина - невіддільна часточка сукупного цілого - роду [41, с. 348].

Інтерес до національно-патріотичної тематики виявився і в ранній історичній поемі А.Міцкевича «Конрад Валленрод» (1827). Її специфіка полягає в тому, що тема національно-визвольної боротьби польського народу розкривається на віддаленому від сучасності історичному матеріалі героїчного спротиву тевтонським загарбникам з боку давніх литовців.

Головний герой поеми Конрад Валленрод - молодий литвин, який під виглядом німця-хрестоносця вступив до Ордену, щоб, діючи таємно, зашкодити йому «зсередини» і тим підірвати його могутність. Саме тому похід німців на Литву закінчується (стараннями Конрада як головнокомандувача) поразкою, але у фіналі твору Конрада викрито, і він трагічно загинув, а його кохана Альдона померла з горя й туги.

Трагічна колізія поеми перенесена всередину особистості героя. Відмовившись від щастя кохання в рідному краї, герой все життя веде боротьбу з хрестоносцями, що розорюють литовську землю. Коли відкрита боротьба призводить до поразки, він змушений вдатися до хитрощів. Стратегія Конрада зрештою призводить до знесилення ворога і змушує його відступити з литовської землі [44, с. 381].

Поемою «Конрад Валленрод» А.Міцкевич недвозначно натякав на сучасного йому поневолювача Польщі - Росію і пропагував ідею таємної, підпільної боротьби з царизмом. Цей алегоричний заклик зрозуміли не тільки друзі та співвітчизники поета, а і його вороги: царська цензура заборонила твір. У період еміграції Міцкевича тема національно-визвольної боротьби залишається у його творчості провідною, але національно-патріотична концепція стає більш рішучою і безкомпромісною.

Окремі дослідники творчої спадщини А.Міцкевича закидають йому звинувачення в тому, що у поемі “Конрад Валленрод” він оспівує і возвеличує зраду. Про глибинний нахил А.Міцкевича до представлення і героїзування “зради” у різних його творах говорить й І. Франко. Хоча насправді у творах польського поета мова йде про великий вибір стратегій, самопроекцій, де основною структурою є роздвоєння, перевтілення, маскування героя. “У міцкевичівській моделі йдеться про ... прихованого агента, що діє зсередини, як бомба сповільненої дії; у відношенні до Ордена Конрад “зраджує”, тобто обманює, людські і корпоративні зобов'язання і зв'язки, та імпліцитно різні присяги; його справжня зрада є етична: він ламає природний закон, що мета не усправедливлює засоби” [10, с. 264].

Усі людські чесноти задіяні героєм для досягнення мети життя - вибороти свободу для свого народу, усунути джерела постійної небезпеки для його свободи. Трагедія Валленрода - це трагедія вибору “меншого зла”. Жертовнісь героя - спосіб спокутувати провину за можливі негативні наслідки власних дій. Але Валленрод поводить себе саме як герой, що сміє відповісти за свої вчинки.

Таким чином, правомірно говорити, що для романтиків ідея свободи була визначальною, а проблема її виборювання в змаганні героя з долею - однією з провідних тем у романтизмі.

А.Міцкевич надав польському романтизму найхарактерніших рис, які стали символами тогочасної епохи в культурі та в польському суспільному житті. Профетичне розуміння ролі поета проявилося у його ІІІ частині “Дзядів”, “Книгах польського народу й польського пілігримства”, статтях часопису “Пілігрим”, поетичному циклі “Думки і зауваження” і найповніше у чотирирічному викладацькому курсі слов'янських літератур, який А.Міцкевич читав у Коледж де Франс від грудня 1840 р. до травня 1844 р., і в якому сам у 1842 р. просив: “не називайте мене критиком, а віщем: признаюся до цього характеру” [44, с. 390].

У передмові до “Дзядів” А.Міцкевич проголосив, що свобода і царизм є несумісними. Дослідники творчості польського поета зазначають, що до “Дзядів” А.Міцкевича польська література “ще не знала такого гіркого болю і такої експресії пристрасної любові, бунту особи проти всього, що її оточувало, тобто конфлікту із цілим світом, куди впліталася доля нещасливого кохання Густава та Марилі. Цей виклик не позбавлений гуманістичного звучання: “Хто не був ні разу людиною, тому людина нічим не допоможе”.” [57, с. 27-28].

Вершиною поетичного генія А. Міцкевича стала національна, або, як ще її називають, «шляхетська», епопея «Пан Тадеуш» (1832-1834), яку за грандіозністю задуму і рівнем художньої довершеності можна порівнювати з «Гайдамаками» Т.Шевченка і «Євгенієм Онєгіним» О.Пушкіна.

У цій поемі чітко проявилися реалістичні тенденції, вона стала енциклопедією старопольського побуту; з гумором і сумом змалював поет світ шляхетської старовини, не приховуючи його вад, розуміючи його історичну приреченість і водночас милуючись його барвистістю.

У створеній поетом широкій і енциклопедично багатогранній панорамі життя польської шляхти перших десятиліть XIX ст. знайшли місце і любовна інтрига, і драматично смішна історія сварки двох шляхетських родів через напівзруйнований замок, і розповідь про вступ французів разом з польським військом у Литву в 1812 р., і детальний опис шляхетського побуту, і картини природи. Поема пронизана глибоко патріотичною ідеєю: необхідність національної єдності перед втратою національної незалежності. Сюжет сплетено з декількох ліній: суперечка між нащадками аристократичного роду Горешків і шляхетського роду Соплиць; озброєний наїзд шляхти на Соплицово; любовна лінія.

Ідея твору близька до байронівських традицій, а саме возвеличення людського патріотизму та любові до рідного краю, основною темою є показ краси рідної землі та любові до вітчизни. Проблеми твору: воля і неволя, дійсність та ідеал, життя і смерть, роль митця у світі. Ліричний герой поеми дуже схожий на байронічного героя, він мрійливий, сумний, духовно спустошений, має нестерпний біль, вірний своїй країні. Байрорнізм виявляється і в основних мотивах поеми: створення романтичного світу - «у країну розкоші»; введення східної екзотики, легенди (неповторний, казковий колорит, образи-символи); показ дійсності: душа поета страждає й тужить за рідною землею - Литвою; протиставлення світів - уявного і дійсного; сутність психологічного конфлікту; описи Криму (психологічний паралелізм) розкрили внутрішній світ романтичного ліричного героя.

У композицію твору включено згадки про минуле шляхетських родів і героїв, що мали характер вставних новел. Майже вся розповідь пронизана авторським гумором, що надав точності характеристикам героїв і їхнім вчинкам. Міцкевич уважно прослідкував причини занепаду старих звичаїв, народження нових характерів, історичну необхідність оновлення в умовах боротьби за незалежність.

Пан Тадеуш повинен був зберегти польську національну самобутність і повернути народу незалежність, а для цього він мав відмовитися від забобонів і підготуватися до боротьби.

“Пан Тадеуш” став найвищим національним художньо-епічним, багатовимірним досягненням А.Міцкевича. Головним рушієм творчості поета в цей час були два романтичні ідеали - любов до рідного краю і боротьба за його незалежність. Автор показує героїв твору у висловленні соціальних протиріч та патріотичних почуттів, так потрібних після поразки повстання, з метою зміцнення сили волелюбного духу борців за нову Польщу.

Після опублікованого у 1834 році “Пана Тадеуша” А.Міцкевич нічого великого більше не написав. На це були різні причини, одна з них - високі вимоги до своєї творчості. Невдоволений митець був також тим, що розпочавши проголошувати боротьбу за свободу, він повинен був продовжувати це до кінця, однак у тій дійсності це неможливо було реалізувати. “Віра поета-пророка у внутрішню єдність поезії і життя не давала сподіваних наслідків, тобто пророче слово не ставало “ділом”, не проростало в житті вибореною свободою” [57, с. 36].

РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІ ШУКАННЯ Ю.СЛОВАЦЬКОГО ТА ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИЙ ДОСВІД РОМАНТИЗМУ

3.1 Художньо-естетичні основи творчості Ю.Словацького

Ю.Словацький, за визначенням І.Франка, є “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів” [79, с. 425]. У рецензії “Нове видання творів Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, детально аналізуючи твори, які “після смерті Ю.Словацького викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю.Словацького гаряче сприймалася читачами, бо закликала народ до боротьби” [78, с. 113].

Серед творів Ю.Словацького І.Франко виділив поему “Балладина”, зазначивши, що це “найкращий щодо багатства постатей і колориту витвір фантазії Словацького, прикрашений барвами і кольорами, запозиченими з різних країн світу, від найбільших геніїв іноземних літератур, при цьому оснований на тлі народної пісні” [79, с. 431].

Великий інтерес до творчої спадщини Ю.Словацького виявляється у працях вітчизняних літературознавців: І.Горський, М.Дерналович, О.Краглик, С.Левінська, Ю.Масьлянка, Р.Радишевського, С.Треугутт та ін. Проте, зазначимо, що філософські ідеї польського романтичного поета в цих працях майже не досліджуються.

Дослідниця О.Кагарлик, аналізуючи поетичні твори митця, зазначає, що в них Ю.Словацький трактує причину поразки національно-визвольного руху 1830-1831 років з точки зору відсутності відваги та стійкості у польських повстанців. Вона звертає увагу, що в цих творах Ю.Словацький апелює до героїчних сторінок грецького народу для того, щоб надихнути польський народ на нове повстання, і підкреслює необхідність набування таких людських якостей, без яких неможлива перемога [33, с. 11].

Дослідниця стверджує, що до кінця 40-х років, під впливом Краківської революції, Ю.Словацький зрозумів причину поразки польського повстання у Варшаві, яка полягала, на його думку (за ствердженням авторки) у відсутності в цій боротьбі послідовних демократичних гасел, які б проголошували республіканський устрій.

Аналізуючи філософські погляди Ю.Словацького, О.Краглик зазначає, що вони являють собою складну картину, адже “називаючи себе пантеїстом, польський мислитель, однак, основні філософські твори пише в 40-ві рр. ХІХ ст., приставши до цього часу на позиції об'єктивного ідеалізму, близького Шеллінгу” [33, с. 13]. Хоча, як зауважує авторка, цей ідеалізм мав пантеїстичне забарвлення.

Філософсько-поетичним поглядам Ю.Словацького приділяє увагу і В.Татаркевич, зазначаючи, що в його погляді на світ переважає еволюційний чинник над чинником моральним, і що він (Ю. Словацький) бачив у світі невпинну духовну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і переборювання нижчих щаблів [74, с. 58].

Ю.Словацького разом із А.Міцкевичем називають основоположни-ком польського романтизму містичного характеру [74, с. 285], а деякі дослідники стверджують, що на його прикладі романтизм як літературне і суспільне явище виступає особливо яскраво. Це був романтизм у тій загальній формі, яка була властива багатьом аналогічним європейським напрямам, і одночасно це специфічний вид романтизму, яким була польська поезія після поразки повстання 1830 року. Не буде перебільшенням сказати, що у творчості Ю.Словацького зосередилася вся своєрідність польського романтизму.

Спадщина романтичної поезії та ідеології і сьогодні є живим елементом польського духовного життя. Романтизм у Польщі не був минущим епізодом її історії чи виключно літературним напрямом. Польський романтизм нерозривно пов'язаний із драматичним періодом історії польського народу. Саме тому, творчу спадщину Ю.Словацького неможливо розглядати окремо від його епохи, бо саме її історичні обставини спонукали його до того, що він став “речником надій та сподівань свого покоління на майбутнє відродження, єдність Польщі, розділеної між трьома європейськими монархічними державами - цісарською Австрією, габсбурзькою Пруссією та царською Росією” [57, с. 4]. Філософічністю своїх творів, увагою до внутрішнього світу людської особистості, асоціативністю Ю.Словацький започаткував нову традицію в поезії ХІХ століття, яка не втратила свого значення до сьогодні.

Ю.Словацький у своїй творчості сміливо пов'язував поезію, філософські й наукові ідеї своєї доби із проблемами художньої творчості. Це сприяло глибшому сприйняттю життя сучасників і підвищенню відповідальності за долю свого народу. На відміну від свого сучасника польського “національного пророка” А.Міцкевича, Ю.Словацький за життя був мало відомий. Визнання заслуг поета величезного таланту і людини складної долі відбулося вже після його смерті, “… він змушений був іти через життя, як писав із гіркотою, “без оплесків”, у тіні генія Міцкевича” [37, с. 5].

Юність Ю.Словацького проходила в часи підйому національно-визвольних настроїв в середовищі патріотично налаштованої польської молоді. Діяльність таємних патріотичних товариств, гніт царського чиновництва, переслідування поліції, безперечно, відображалися у свідомості Ю.Словацького, хоча поки що й не виявлялися. До цих вражень віленського життя слід додати ще збуджуючу дію на уми молодого покоління відголосків повстання в Петербурзі, національно-визвольної боротьби в Греції, революційних подій в Іспанії та Італії. “Поетичні відзиви на національно-визвольний та революційний рух в Європі 20-х років, яких багато в творчості Словацького пізніх років, в основі своїй сходять, безсумнівно, до віленського періоду його життя” [11, с. 13].

Одним із вирішальних моментів у визначенні поетичних інтересів юного Ю.Словацького був вихід у 1822 році першого тому творів А.Міцкевича, який знаменував собою утвердження національного романтизму. Надзвичайно сильне враження на Ю.Словацького справили і наступні поеми великого польського романтика - “Гражина”, “Дзяди”, “Конрад Валленрод” та ін. Слід зазначити, що поезія А.Міцкевича в цілому посіла важливе місце в творчому формуванні і розвитку Ю.Словацького на різних етапах його життя.

Ще юнаком перебуваючи у Кременці та Вільно, Ю.Словацький цікавився творчістю представників “литовської” та “української” шкіл у польській літературі. Він схвалював звернення цих літераторів до фольклору та історичного минулого, однак іти їхнім шляхом не поспішав. Більший вплив на нього справили молоді французькі та англійські поети, зокрема А.Ламартін та Т.Мур. Захоплювали його також художні засоби та дух поезії “української” групи польських романтиків А.Мальчевського, Б.Залеського та С.Гощинського. Романтизм їх творів, з національними відтінками, вплинув на поезію Ю.Словацького.

Деякі дослідники життя і творчої спадщини Ю.Словацького відмічають певні впливи на творче формування молодого Ю.Словацького російської поезії, зокрема, творів О.Пушкіна. “Між тим саме у віленському літературному середовищі твори великого російського поета вперше прозвучали на польській мові і, ймовірно, стали відомі юному Словацькому” [11, с. 14].

У віленські роки життя Ю.Словацький пережив і перше нещасливе кохання, і втрату товариша, що теж справило значний вплив на перші поетичні спроби молодого поета.

Починаючи із студентських років, Ю.Словацький мріяв бути поетом. Родинна, суспільно-культурна атмосфера, в якій зростав Ю.Словацький, стимулювала його літературні зацікавлення, і певною мірою сприяла літературній творчості. В студентські роки він пише свої перші ліричні вірші та пробує свої сили в характерному для романтиків жанрі поетичної повісті. Згодом він сам критично оцінить ці перші спроби. Фольклористичні уподобання романтиків справили незначний, а точніше, мінімальний вплив на вірші Ю.Словацького в цей період. І хоча він виступає тут як романтик, проте романтик лише за настроєм, а не за суспільною і патріотичною налаштованістю [76, с. 24].

Більш оригінальним твором студентського періоду, який заслуговує на увагу дослідників, є “Українська дума”. Слід зазначити, що тут помітні впливи старших сучасників - А.Міцкевича, А.Мальчевського, Б.Залеського. За життя поета твір не був опублікований, хоча Ю.Словацький неодноразово цікавився його долею. “Мабуть, Юліуш усвідомив, що “Українська дума” започаткувала собою романтичний шлях у його творчості і звернення до народних пісень, легенд, переказів” [57, с. 26].

По закінченні навчання Ю.Словацький вирушив до Варшави, щоб згідно з бажанням матері зайняти посаду в міністерстві фінансів. Однак служба чиновника не цікавила його, він прагнув до сформованого, наївного ідеалу життя поета. Важливою для нього подією в той час був візит до поета Ю.Нємцевича, колишнього ад'ютанта Т.Костюшко. Зустріч із ним справила надзвичайно позитивне враження на Ю.Словацького і глибоко схвилювала його.

Працюючи в міністерстві, Ю.Словацький, весь вільний час присвячує вивченню англійської мови, читає в оригіналі Байрона і Шекспіра, уважно слідкує за європейськими літературними новинками і постійно пише. В період 1829 - 1830 рр. були написані драми “Міндовг” і “Марія Стюарт”, поеми “Гуго”, “Араб”, “Монах”, “Ян Білецький”. Окрім того, у Варшаві Ю.Словацький розпочав писати поетичну повість “Змій”, яку завершив у Парижі.

У цих перших своїх творах Ю.Словацький інтуїтивно тяжів до історизму, детермінованого підходу до взаємин особистості й маси, тому що творчість його в цей час надихалася більше книгами, ніж життям.

Лише у поемі “Ян Білецький” на зміну екзотичним образам попередніх творів з'явився герой з польської історії. Про це автор сам повідомляв вже у підзаголовку до твору: “Ян Білецький” - “польська національна повість, заснована на історичному переказі”.

Ю.Словацький, звернувшись у творі до національної історії, подав глибоку мотивацію суспільних подій і вчинків героя. Це був протест проти наруги над гідністю людини та її свободою. Помста Яна Білецького своєму панові за відібраний маєток відбувається шляхом зради батьківщини. Він повернувся до бусурманів, де жив з дитинства і, будучи в полоні прийняв їх віру. Автор твору, засуджуючи момент зради, притримується девізу своїх предків: “Він зрадив край - і зрада убиває!” [цит. за: 57, с. 39]. Тому в кінці твору Ян Білецький був проклятий і осуджений за зраду “краю і віри”. Проте особиста трагедія головного героя у цьому творі ще не підноситься автором до загальнолюдської проблеми. Ю.Словацький ще не робить у “Яні Білецькому” будь-яких узагальнень та висновків стосовно порушених тут соціальних та моральних питань.

У першій трагедії Ю.Словацького “Міндовг” автор звернувся до часів боротьби литовського князя Міндовга із хрестоносцями. Метою твору була постановка злободенних моральних питань, що були суголосні епосі поета, застосовуючи історичний матеріал. Головний герой трагедії є політичним діячем, який мріє про знищення тевтонського ордену та розквіт своєї держави. Для досягнення своєї мети князь Міндовг вдається до хитрощів і зради, що врешті-решт призводить його до загибелі. Зауважимо, що “Міндовг” із застосованою в ньому зрадою як засобом досягнення мети (звільнення батьківщини), є співзвучним із “Конрадом Валленродом” А.Міцкевича, де зрада як засіб також призводить до самотності та загибелі героя.

У образах трагедії Ю.Словацький протиставив носіїв різних моральних якостей та суспільних поглядів, показав конфлікт двох релігій, надав темі патріотизму особливого звучання. Окрім того, у творі автор пророчо передбачив негативну роль папи римського у визвольному русі, зокрема у польському повстанні 1830 року. “Недаремно дослідники творчості поета називали твір “політичною драмою”, що відбивала не лише боротьбу за владу в добу феодалізму, а й містила натяки на сучасні поетові політичні процеси” [57, с. 43].

Проте у цьому творі польський поет не зміг показати, що успіх героя-борця за визволення своєї батьківщини є можливим лише за підтримки його у цій справі народом. Це засвідчує певну відірваність Ю.Словацького на початку власного творчого шляху від визвольного руху народу.

Твір Ю.Словацького “Марія Стюарт” відзначається історичною достовірністю та реалістичною мотивацією. Тут стає помітним новий погляд автора на мораль. Про цей твір, а точніше про його новаторські елементи висловлювався, І.Горський, на думку якого в “Марії Стюарт” “виявився вперше той романтичний оптимізм, який в подальшому стане характерною особливістю багатьох творів Словацького” [8, с. 60].

У “Марії Стюарт” митець розкриває конфлікт володарів із народом, та конфлікт народу з католицькою церквою. Ю.Словацький прагнув історично правдиво зобразити протиборствуючі сили. З одного боку королеву Марію Стюарт, для якої інтереси країни та народу нічого не вартували, і католицьку церкву. З іншого - народ, інтереси якого поет протиставляє інтересам королеви та феодальної влади. У творі “відверто проголошувалися демократичні ідеї, не приховувалось критичне ставлення до тодішнього суспільного устрою” [57, с. 46].

Однак, не лише шляхом вивчення літератури, роботи над собою і вдосконалення своєї поетичної майстерності судилося розвиватися таланту Ю.Словацького. “Прозвучав голос історії, голос, що справив вирішальний вплив на все покоління Словацького” [76, с. 27]. Саме тоді, коли він мав намір опублікувати свої твори, у Варшаві розпочалося повстання. Як відзив на початок повстання Ю.Словацький пише “Гімн”, в якому на перший план поставив ідею свободи, і декілька ліричних віршів, завдяки яким поет здобув славу співця повстання.

Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків й досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі й концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це й скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога - образ духу, що не вміщується в життя людини. Він - лише свідок, а чи не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.

Тема визвольного повстання набула загальноєвропейських масштабів у його “Оді до вольності”. В ній Ю.Словацький вітав повстання як продовження свободолюбивих традицій людства. Окрім того, в цьому творі прочитується спроба аналізу поетом власної позиції. Він говорить тут про “хворобу століття”, про песимізм [64, с. 178].

Ю.Словацький однозначно пов'язує тут свою ранню поезію, відірвану від дійсності, з віком тиранії, він намагається “політично обґрунтувати свій власний поетичний ізоляціонізм: повстання народу, бунт проти тиранів буде також поворотним моментом в його погляді на життя, “морок був передвісником світанку” [76, с. 30]. Проте, зміна позиції не відбулася так швидко. Саме тому творчість Ю.Словацького є прикладом того, яким складним може бути зв'язок між народом і його поетом. Необхідно зазначити, що в циклі своїх творів на початку повстання, особливо в “Оді до вольності”, Ю.Словацкий, чи не найпершим із польских поетів свого часу, оспівав демократичний ідеал народоправ'я.

Хоч активної участі у повстанні Ю.Словацкий не брав (на початку березня 1831 року він виїхав у Дрезден), все ж листопадове повстання відобразилося в його поезії. Спалах повстання і поразка, показані ним політичні та соціальні проблеми польського життя і невирішені питання справили глибокий вплив на все творче та ідейне життя поета.

Перебуваючи в Дрездені, польський поет не тільки весь вільний час проводить в бібліотеці, читає, продовжує писати, але з тривогою чекає новин із батьківщини. Неочікуване дипломатичне доручення їхати в Лондон надало нового сенсу емігрантському життю поета.

У вересні 1831 року, коли Ю.Словацький був у Парижі, польське повстання завершилося повною поразкою національної справи. Однією із причин цієї поразки історики називають політичний егоїзм правлячих верхів Польщі. Відтепер для польського поета розпочалися довгі роки еміграції, розчарування та надії. Після поразки повстання 1831 року еміграція стала представництвом народу на довгі роки. “Тут початок і причина того явища, що польська романтична поезія набула такої великої ролі в польському житті. Після 1831 року вона була голосом народу, надією рабів, бойовим гаслом, ознакою того, що “ще Польща не загинула”” [76, с. 36].

Перебуваючи в Парижі, Ю.Словацький дописав поему “Змій”. Тут поет звертається до історико-героїчних традицій українського народу, з метою висвітлення свободолюбивих традицій козаків, які не хотіли миритися із своїм рабським становищем. Твір Ю.Словацького, сповнений легенд, цікавих описів українських краєвидів, є історично достовірним.

Запорожці його зневажають небезпеку й саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. Самі запорожці у Словацького не є морськими розбійниками, це організоване військо, яке знає дисципліну й вже було готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню: «Спіть, бо минувся ваш час!

Ви жили колись тут на Україні. Поки сира земля не взяла вас! Ви жили вчора, ми живемо нині» [73, с .152].

Що стосується України, то у творчості Ю.Словацького вона займала важливе місце. Поет неодноразово висловлювався про неперехідне значення української народної творчості, яка для нього була невичерпним джерелом для наслідування і розвитку літератури взагалі. “Поезія цього народу заступає в нашому письменстві оті пісні трубадурів і труверів, таких відомих у Франції, і міннезінгерів Німеччини; вона стане підвалиною літератури майбутнього” [цит. за: 57, с. 58].

З кожним своїм твором Ю.Словацький все більше позбавлявся впливів видатних сучасників-поетів, безперервно збагачувався літературним досвідом. А переживши визвольний порив польських повстанців, визначився політично. Тому відтепер пов'язав свою поетичну програму із долею народу та батьківщини.

Отже, основною тематикою творчості Ю.Словацького після поразки повстання стала доля Польщі, польського народу. Однак, слід зауважити, що польський поет у своїх творах порушував не тільки ті проблеми, які мали суто національне значення, а й такі, що набули загальнолюдського, філософського звучання. Він прагнув створити “універсальну поезію”, а тому природу і навколишню дійсність розглядав через призму вітчизняного й світового літературного, фольклорного та історичного матеріалу. Так, аналізуючи причини поразки повстання 1830 року, Ю.Словацький використовував історичний матеріал - аналізував національно-визвольні рухи литовського, італійського, грецького та ін. народів. Така спроба усвідомлення історичного та культурного досвіду інших народів у польського романтика не означала відриву від патріотичної тематики, а, швидше, навпаки, збагачувала її.

Тема батьківщини, подвигу повстанців і причини їхньої поразки, розмірковування про народ як історичну силу, яка здатна в майбутньому змінити долю Польщі, хоч і поступово, але владно стверджувалися в творах Ю.Словацького.

Створюючи третій том поезій (1833 р.), поет впритул наблизився до проблем національного та суспільного життя. До цього зібрання творів увійшли поеми та вірші Ю.Словацького, присвячені повстанню. А починається цей том досить цікавою передмовою, де поет намагається захистити свою, вже до того часу сформовану поетичну позицію, яка дещо суперечила практичним завданням політичного життя та ідейно-агітаційному характеру еміграційного романтизму. Варто зазначити, що протилежність його ранньої поетичної позиції полягала в певному “відмежуванні молодого поета від життя, замкнутості його у світі фантазії” [76, с. 41].

Тож у передмові до третього тому своїх віршів Ю.Словацький говорить, що “помиляється той, хто вважає, що національний характер поезії полягає в описі національних подій, бо ці події являють собою лише прикриття, за яким треба шукати національну душу чи душу світу” [68, с. 268]. Отже, і його поезія універсальних переживань, відірваних від конкретної ситуації, також може бути національною, може під прикриттям умовностей, наприклад, східної, виражати “душу народу”.

В цій передмові Ю.Словацький надзвичайно чітко сформулював завдання поезії, яка служить народу: “Ми знайдемо національну поезію, бо сьогодні двори королів не ламають і не викривляють талантів, що розвиваються, і не змушують їх штучно розцвітати під склом палаців. Сьогодні поети - менестрелі народів, подібно до давніх менестрелів, співають мільйонноголосому панові, коли він засинає, будять його піснею і в передсмертному ложі пророкують народові воскресіння” [68, с. 268].

Таким чином, він висловив ті завдання, які ставив перед поетом польський романтизм. Цей романтизм виховував патріотичні почуття і виконував у поневоленій країні функції політичного, суспільного та філософського оратора. Тобто як для звичайного напряму мистецтва перед польським романтизмом поставало надто багато проблем, що були історично обумовлені.

Саме цей момент був переломним у творчості Ю.Словацького, адже він залишав свою позицію спостерігача і починав діяти. Як зазначалося вище, до третього тому поезій ввійшли повстанські вірші, а також “Париж”, “Дума про Вацлава Жевуського” та дві поеми - “Година роздумів”, “Лямбро”.

“Париж” є патріотичним віршем, присвяченим повстанню 1831 року. У цьому творі вражає невластива попереднім творам поета свобода, з якою автор вплітає конкретний образ міста у баченні його минулого та майбутнього. Тут Ю.Словацький розповідає також про гірку правду польської еміграції та безнадійність очікування загальнонародної війни за свободу. Разом з тим, у цьому творі митець виступив як справжній віртуоз романтичної поетики.

У творі “Дума про Вацлава Жевуського” описано дійсний факт із життя польского вченого Вацлава Жевуського, поета, мандрівника і борця за свободу, який зібрав на допомогу варшавським повстанцям загін із українських селян. Драматизм подій 1830 - 1831 рр. Ю.Словацький підсилив за рахунок застосування поетичних засобів з українського фольклору.

“Година роздумів” була своєрідним виправданням митця, де автор аналізує “смутну поезію душі”, тобто сучасну йому романтичну особу, мрії якої були далекі від суворої дійсності [70, с. 307]. З цією романтичною особою Ю.Словацький асоціює, насамперед, себе. Одночасно, в поемі митець робить натяк на нову поезію, внутрішньо ускладнену, здатну відкривати нові обрії мистецько-філософського бачення світу. Відтепер Ю.Словацький спрямовує свої творчі зусилля на розкриття національного характеру поневоленого польського народу, який проявився у визвольній боротьбі.

У поемі “Лямбро”, яка стала виразом нової програми поета-романтика, знову порушується питання, що є принциповим для польського романтизму як культурно-історичного та філософського явища, питання про агітаційну функцію поезії. Окрім того, Ю.Словацький, проаналізувавши причини поразки визвольного повстання 1830 року, у даній поемі вказує на них як на “внутрішню” хворобу сучасного поету покоління співвітчизників. Тут він висловив політичні та патріотичні ідеї свого часу. “Словацький явно намагається поєднати тут (у поемі “Лямбро”) свою більш ранню поетичну позицію з новим положенням, з вимогами національної поезії, яка продовжує пером війну за свободу” [76, с. 42].

Необхідно зазначити, що в цьому творі Ю.Словацький окреслює трагічну долю героя-одинака, який без допомоги народу не здатний перемогти. Постать “сина доби” грека Лямбро сповнена прагнення свободи [66, с. 268]. Однак він, не досягши своєї мети, гине. І причина його загибелі якраз полягає в тому, що він боровся за свободу один, без допомоги народу, який і надалі продовжував томитися у неволі. “Така поетична метафора була зрозуміла для сучасників; герой, власне, представляв ту відокремлену групу патріотів-змовників у польському повстанні, які без підтримки широких мас хотіли здобути волю народу” [57, с. 63].

Трагедія Лямбро відображає в собі усвідомлену Ю.Словацьким трагічність подій 1831 року, яка постає для нього помстою за брак героїзму. Поет не раз у майбутньому картав себе за те, що сам не брав участі в збройному повстанні і не загинув, як багато його співвітчизників.

3.2 Індивідуально-творче осмислення традиційної романтичної проблематики у драмі «Кордіан» та поемі «Балладина»

Наступним твором польського поета-романтика був “Кордіан” (1833). Рік його написання деякі дослідники вважають вирішальним у духовному зростанні Ю.Словацького.

Драма “Кордіан” була задумана поетом як частина трилогії, в якій він хотів відобразити трагедію народу і трагедію покоління. Із запланованої автором трилогії до нас дійшла лише перша частина драми. Однак її вихід Ю.Словацький вважав “дуже важливою епохою” і покладав надії, що вона забезпечить йому визнання “пророка народу”, як це було з А.Міцкевичем. “Ще під час роботи над драмою поет відчув у собі сили “народного пророка” і вирішив присвятити свою творчість вітчизні і народній справі” [57, с. 66].

Варто зазначити, що надрукований без підпису автора “Кордіан” спочатку й був сприйнятий як твір А.Міцкевича, і цим Ю.Словацький був задоволений. У відповіді Ропелевському поет говорив: ““Кордіан” засвідчує, що я є рицарем тієї надповітряної боротьби, яка ведеться за нашу національність” [67, с. 169].