Пушкінські мотиви і образи в ліриці М.С. Гумільова

Поетична творчість Миколи Степановича Гумільова. "Срібна доба" російської поезії. Літературно-критичні позиції М. Гумільова та його сучасників В. Брюсова, В. Іванова, А. Бєлого. Аналіз творчості М. Гумільова відносно пушкінських образів та мотивів.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 11.01.2012
Размер файла 46,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

ФАКУЛЬТЕТ СЛОВ'ЯНСЬКИХ ТА ГЕРМАНСЬКИХ МОВ

Кафедра зарубіжної літератури

ПУШКІНСЬКІ МОТИВИ І ОБРАЗИ В ЛІРИЦІ М.С. ГУМІЛЬОВА

Курсова робота

Науковий керівник

Бєлоконь Наталія Анатоліївна

Виконала

Студентка 4 курсу

408 а групи

Пирогова Ілона

Горлівка 2011р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Естетичні погляди М.С. Гумільова

1.1 «Срібна доба»російської поезії

1.2 М.С.Гумільов і поети акмеїсти

РОЗДІЛ ІІ. Пушкінські мотиви і образи в ліриці М.С. Гумільова

2.1 Образи, мотиви збірників

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Микола Степанович Гумільов - яскравий представник «срібного століття» російської літератури, автор оригінальної поезії, драматичних творів, критичних статей та прози. Його багата творча спадщина, що через відомі причини більше семи десятиліть знаходилася під суворою забороною, останнім часом викликає велику зацікавленість широкого кола читачів та літературознавців. Однак вивчення творчості Гумільова вирізняється певною однобокістю: переважна увага приділяється поетичному та літературно-критичному доробку письменника, а проза та драматургія традиційно вважаються другорядними, вторинними щодо поезії, і до цього часу вони не викликали особливого інтересу.

Між тим уже перші спроби проаналізувати його новелістику 1907 - 1909 рр. дозволяють припустити, що вона є важливою частиною в процесі становлення художнього світу засновника акмеїзму і акумулює найважливіші концептуальні «вузли» та мотиви творчості письменника. Тому її аналіз може сприяти більш глибокій інтерпретації багатьох творів Гумільова та привести до нового розуміння його творчості у цілому, що й зумовлює актуальність вивчення новелістики письменника.

Перша чверть двадцятого століття була наповнена великими історичними подіями, і, як завжди, переломні роки Росії породили багато письменників і поетів, критиків і філософів. Серед них у роки, про які мова йде, активно вели творче життя Лев Толстой, Іван Бунін, Купрін, Єсенін, Блок, Маяковський, Мандельштам, Андрій Білий і багато інших видних письменників, що брали участь у суспільній боротьбі і створювали добутки, що відбивали жаркі сутички протиборчих сил. Саме в таке неоднорідне літературне середовище і ввійшов Микола Гумільов. Він був щедро наділений від природи оригінальним талантом, згодом, на жаль, реалізованим не повною мірою. Він написав багато гарних і анітрошки не ворожих нам віршів і зробив багато чудових перекладів, і не можна писати історію російської поезії ХХ століття, не згадуючи про Гумільова, про його вірші, про його критичну роботу як автора книги про російську поезію, про його взаємини з Блоком, із Брюсовим, з іншими видатними поетами.

Актуальність теми курсової роботи зумовлена необхідністю детальніше дослідити творчість поета. П очинаючи з 1986 року, коли ім'я М.Гумільова вперше після тривалого замовчування з'явилося на сторінках книжок та журналів, зацікавленість його спадком з боку широкого загалу шанувальників та вчених не зменшується. Завдяки дослідженням М.Д. Ельзона, В.П. Єнішерлова, Ю.В. Зобіна, В.П. Крейда, Р.Д. Тименчика спадщина М. Гумільова повернулась до читачів. Було видано не лише збірки віршів та зібрання творів поета, а й спогади та статті, присвячені його творчості. Серед найбільш авторитетних досліджень слід відзначити монографії Ю.В. Зобніна, в якій автор називає основою творчості М. Гумільова російське православ'я, В.І. Шубінського, який спирається на численний фактичний матеріал, а також праці М. Баскера, в яких розглядається взаємодія символізму та акмеїзму в ранніх творах М. Гумільова. Вбачається за необхідне більш повно та системно розглянути творчу спадщину М. Гумільова, що дозволить чіткіше уявити сутність та особливості не лише акмеїстичного напрямку російської поезії, але й усієї поетичної парадигми початку ХХ сторіччя, знову актуалізується на початку нового, ХХІ століття, тому розгляд творчості М.Гумільова з цієї точки зору може сприяти більш адекватному усвідомленню сучасного літературного процесу.

Об'єкт дослідження: поетична творчість М.С.Гумільова.

Предмет дослідження: пушкінські мотиви і образи в ліриці М.С.Гумільова.

Мета дослідження: проаналізувати творчість М.С.Гумільова осмислити його творчі принципи, виявити у його ліриці пушкінські мотиви та образи.

Відповідно до мети в роботі поставлено такі завдання:

1) Розглянути творчість М.Гумільова в історико-літературному контексті початку ХХ століття;

2) Зіставити літературно-критичні позиції М.Гумільова та його сучасників (В.Брюсова, В'яч.Іванова, А.Бєлого);

3) Систематизувати та узагальнити погляди М.Гумільова, відображені в художніх творах, критичних статтях, начерках, висловлюваннях, творчій поведінці, на підставі принципу інтегральності;

4) Виокремити у ліричній творчості М.С.Гумільова пушкінські мотиви та образи;

5) Проаналізувати творчість М.Гумільова з відносно пушкінських образів та мотивів.

У роботі використано наступні методи дослідження::

Теоретико-методологічну основу дослідження складають порівняльні та дескриптивні праці вітчизняних та зарубіжних учених з проблем поетики, які дозволяють виявити пушкінські мотиви та образи у ліричній творчості М. Гумільова.

Практична значущість: результати роботи можуть бути використані викладачами та студентами ВНЗ, матеріали та висновки курсової роботи можуть бути використані у вузівських загальних курсах історії російської литератури кінця XIX - початку XX століття, спецкурсах та спецсемінарах, присвячених жанровій системі прози «срібного століття», творчості поета, а також як коментарі до віршів М.Гумільова.

Структура: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І. ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ М.С. ГУМІЛЬОВА

Гумільов Микола Степанович -- (15 квітня 1886 , Кронштадт - 26 серпня 1921, під Петроградом) - російський поет, представник акмеїзму. Його творчість позначена впливом неоромантизму. Як теоретик і практик акмеїзму приділяв велику увагу проблемам поетичної майстерності та техніки віршування[10, с. 273].

Початок ХХ сторіччя в Россії - період «всеобщего расплава и сдвига», передчуття хаосу. Всупереч катастрофі, яка набувалася, особливої гостроти набуло суспільне прагнення до цілісності. Філософи, поети та письменники, люди, які чутливо сприймали «глибинні тектонічні процеси», віднадходили свої шляхи до єдності: О.П. Блаватська, М.Ф. Федоров, К.Е. Ціолковський, О.О. Чижевський, В.С. Солов'йов, С.М. Булгаков.

Поети та філософи прагнули практичного особистісного втілення цієї ідеї. М.С. Гумільов не був винятком. Прояв його інтегральності відчутний у єдності різних аспектів світогляду поета. З одного боку, його концепція є своєрідною варіацією «філософії всеєдності», що наближає її до «молодших символістів». Але з іншого боку, для нього більш характерною є позиція протистояння стихійності, що й відрізняє поета від символістів, для яких хаос був «рідним»[10, с. 275].

Прагнення до встановлення «порядку з хаосу» виявлялося у М.С. Гумільова як поетичний мотив («Поема начала», «Шестое чувство»), так само як у поглядах на поетичні твори. Так, у статті «Анатомия стиха» він пише, що вірш складається з чотирьох рівноправних частин: фонетики, стилістики, композиції та ейдології, але при цьому є живим організмом. У сучасному літературознавстві ця ідея корелює з теорією цілісності, згідно з якою поетичний твір, незважаючи на структурність його організації , сприйняється як єдиний організм, а сама цілісність - це «повнота буття», «первісне поєднання всіх буттєвих змістів» (М.М. Гіршман), «єдність, що виявляється як множиність» (В.І. Тюпа). Цьому частково відповідають погляди М. Гумільова, які він висловив, наприклад, у вірші «Слово»:

«В слове скрытое материнство отыскало свои пути: уничтожиться как единство и как множество расцвести»[3, с. 15].

Таким чином, М. Гумільов передбачає певні тенденції сучасного літературознавства, в якому осмислення проблематики цілісності / роз'єднаності виявляється актуальним.

Становлення світогляду та естетичної позиції М. Гумільова, ми розглядаємо у перших критичних творах молодого поета на тлі його висловлювань у листах до В. Брюсова, інтенсивне писемне спілкування з яким відбулось упродовж шести років. Вже на цьому етапі становлення М. Гумільова як критика та поета помітне його прагнення до технічної досконалості, до опанування засобами художньої виразності.

Листування з В. Брюсовим підготувало М.Гумільова до ролі критика. Не дивлячись на невпевненість, із якою молодий поет висловлює свої думки в листах, його статті того часу свідчать про достатню зрілість літературних поглядів. Починаючи з перших критичних робіт, він розбирає ідею вірша, його будову, розмір, рівновагу частин, все те, про що потім буде говорити у своїх лекціях, про що потім буде писати в статтях та «Теория интегральной поетики». Після повернення до Росії в 1908 році молодий поет обирає свій власний шлях, він відходить не лише від символізму, але й від метафізичних крайнощів. Він називав В. Брюсова європейською, західною частиною слов'янської душі, а сам намагається досягнути синтезу «Заходу».

На нашу думку, значно вплинуло на поетичний світогляд та розвиток М. Гумільова спілкування з В'яч. Івановим. Еволюцію їх стосунків простежено на основі матеріалів протоколів засідан у Поетичній Академії, спогадів, листування, критичних статей. В період Проакадемії (1908 - початок 1909р.) вони - учень та вчитель. Але вже в кінці 1909 року молодий поет перестає підкорятися авторитету В'яч. Іванова та веде з ним полеміку як з ідейним супротивником. Їхні дискусії сприяли вдосконаленню аргументації М. Гумельова, винайденню точніших визначень його позиції та поглядів.

Сучасники відзначали, що В'яч. Іванов не мав до М.Гумільова особистої ворожості, незважаючи на суперечності, але у 1911 році вони припиняють спілкування. М.Гумільов остаточно визначає своє ставлення до В'яч. Іванова: він ставить його на один щабель із філософами та філологами, але не поетами, пояснюючи це тим, що така поезія - лише засіб для висловлювання ідей, що обумовлює її умоглядність та «примарність» поетичних образів[17, с. 302]. Отже, має місце відмінність не лише творчих принципів М.Гумільва та В'яч. Іванова, але й відхід М. Гумільова від символізму загалом. Для М. Гумельова В'яч. Іванов - так само, як і В. Брюсов, втілює одну з крайнощів слов'янської душі, але, на відміну від В. Брюсова - східну. М. Гумільов же обирає власний шлях, долаючи крайнощі своїх вчителів.

У вірші «Детство» М. Гумільов описує своє раннє сприйняття світу, яке цілком можна назвати «ідеальним спогляданням чи уявою» за В.С. Соловйовим. Теорія М. Гумільова про чотири касти, що послідовно змінювали одна одну в ході історії, частково співзвучна з ідеями історичного розвитку, які висловлені в «Философских основах целосного знания» В.С. Соловйова[20, с. 34].

1.1 «СРІБНА ДОБА»РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

«Срібна доба» російської поезії - це назва стала стійким для позначення російської поезії кінця XIX - початку XX століття. Воно дано було по аналогії із золотим століттям - так називали початок XIX століття, пушкінський час. Ідейним підґрунтям розвитку нової російської поезії, став розквіт релігійно-філософської думки, який відбувається в Росії на межі ХІХ-ХХ ст. Нова філософія постає як критична реакція на позитивізм другої половини ХІХ ст. з його національним ставленням до життя як до факту буття виключно матеріального[17, с. 302].

Російська поезія "срібного століття" створювалася в атмосфері загального культурного піднесення як значна його частина. Характерно, що в один і той же час в одній країні могли творити такі яскраві таланти, як О. Блок і В. Маяковський, А. Білий і В. Ходасевич. Цей список можна продовжувати і продовжувати. В історії світової літератури це явище було унікальним.

Кінець XIX - початок XX ст.в Росії - це час змін, невідомості і похмурих ознак, цей час зневіри і відчуття наближення загибелі існуючого суспільно-політичного ладу.

Ставлення до Заходу для російського суспільства завжди було показником орієнтирів у його поступальному історичному русі. Протягом століть Захід представлявся не як певний політичний, а тим більше географічний простір, а, швидше, як система цінностей - релігійні них, наукових, етичних, естетичних, які можна або прийняти, або відкинути. Можливість вибору народжувала в історії Росії складні колізії (згадаймо хоча б протистояння "ніконіанцев" і старообрядців у XVII ст.). Антиномії "своє" - "чуже", "Росія" - "Захід" особливо гостро позначалися в перехідні епохи. Російська культура, не втрачаючи свого національного обличчя, все більш набувала рис загальноєвропейського характеру. Зросли її зв'язки з іншими країнами. Це відбилося на широком застосуванні новітніх досягнень науково-технічного прогресу - телефону і грамофона, автомобіля і кінематографа. Багато російські вчені вели наукову та педагогіческую роботу за кордоном. Самому ж важливе заключає в тому, що Росія збагатила світову культуру досягнень в найрізноманітніших областях.

Кінець XIX - початок XX століття сьогодні часто називають "срібним століттям". Ця назва також належить Н.А. Бердяєвим, який побачив у вищих досягненнях культури своїх сучасників відблиск російської слави передують щих "золотих" епох. Поети, зодчі, музиканти, художники тієї пори були творцями мистецтва, що вражає на вання передчуттів насуваються соціальних катаклізмів. Вони жили відчуттям незадоволеності "повсякденного сірістю" і жадали відкриттів нових світів[23, с.128].

1.2 М.С. ГУМІЛЬОВ І ПОЕТИ АКМЕЇСТИ

Акмеїзм (від грец. бкмЮ - вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) -- модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об'єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Досить часто акмеїсти іменують свій напрям «адамізмом» (від першої людини, прабатька Адама). М. Гумільов визначав адамізм як «мужньо твердий і ясний погляд на життя». До течії застосовувався також термін М. Кузьміна «кларизм» (від лат. clams -- ясний), яким поет називає «прекрасну ясність» як одну з основних засад нової поезії[3, с. 15]. Спершу рух виник у вигляді вільної асоціації кількох поетів, що відмежувалися від символізму, точніше, від «Поетичної академії» В'ячеслава Іванова на знак протесту проти його нищівної критики гумільовської поеми «Блудный сын» (1911 p.). Молоді поети створили спілку під назвою «Цех поетов» (існував у 1911 -- 1914 роках, потім відновив свою діяльність у 1920--1922 роках), що охопив широке поетичне коло (до «Цеха поетов» входив і О. Блок). «Цех поетов» приділяє увагу насамперед професійному поетичному вдосконаленню, він має свій друкований орган -- журнал «Гиперборей», який видавав поет і перекладач Михайло Лозинський, «таємничий наставник» «Цеха». Навесні 1912 року всередині «Цеха поетов» утворилася невеличка група, що проголосила нову поетичну течію. У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Наследство символизма и акмеизма» і стаття С. Городецького «Некоторые направления в современой русской поезии». В той же час створюється ще один акмеїстичний маніфест «Утро акмеизма» О. Мандельштама, але з певних причин він був надрукований тільки в 1919 році[8, с. 19].

Акмеїсти на відміну від символістської туманності проголосили культ реального земного буття, "мужньо твердий і ясний погляд на життя".

Але разом з тим вони намагалися затвердити насамперед естетико гедонистическую функцію мистецтва, ухиляючись від соціальних проблем у своїй поезії. В естетиці акмеїзму чітко висловлювалися декадентські тенденції, а теоретичною основою його залишався філософський ідеалізм. Однак серед акмеїстів були поети, які у своїй творчості змогли вийти з рамок цієї "платформи" і знайти нові ідейно-художні якості (А. А. Ахматова, С. М. Городецький, М. А. Зенкевич)[3, с. 16].

Акмеїсти вважали себе спадкоємцями "гідного батька" - символізму, який, за висловом М. Гумільова, "... закінчив своє коло розвитку і тепер падає". Стверджуючи звірине, первісне начало (вони ще називали себе адамістамі), акмеїстів продовжували "пам'ятати про непізнаване" і в ім'я його проголошували всякий відмова від боротьби за зміну життя. "Бунтувати ж в ім'я інших умов буття тут, де є смерть, - пише Н.Гумільов у роботі "Наследство символизма и акмеизма", - так само дивно, як в'язневі ламати стіну, коли перед ним - відкриті двері ".

І в той же час у акмеїстів постійно звучать ноти приреченості і туги. Творчість А. А. Ахматової (А. А. Горенко, 1889 - 1966) займає особливе місце в поезії акмеїзму. Її перша поетична збірка "Вечер" вийшов в 1912 р. Критика відразу ж зазначила відмінні риси її поезії: стриманість інтонацій, підкреслену камерність тематики, психологізм. Рання поезія Ахматової глибоко лірична, емоційна.

Своєю любов'ю до людини, вірою в його духовні сили і можливості вона явно відходила від акмеістіческой ідеї "первозданного Адама". Основна частина творчості А. А. Ахматової припадає на радянський період[18, с. 342].

Естетичну програму течій доповнює О. Мандельштам у праці «Утро акмеизма».

Він вимагає нового ставлення до свідомого сенсу, Логосу, наділити його «рівноправ'ям» з іншими конструктивними елементами поезії -- ритмом та інструментуванням. Саме Логос, тобто осмислене слово, є, як гадає Мандельштам, тим «будівельним матеріалом», який акмеїсти закладають у фундамент своєї поетики. Увага й повага до «слова як такого», що, за висловом О. Мандельштама, має стати реальністю в поезії, певною мірою зумовлює акмеїстське тяжіння до поетичного ремісництва, до «сальєріанського» аспекту мистецтва.

Вже в 1933 році О. Мандельштам визначав акмеїзм як «тугу за світовою культурою». І дійсно, поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов'янської міфології (С. Городецький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов). Історико-куль-турні, релігійні, літературні ремінісценції -- одна з головних ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають у акмеїстів предмет­ності, наочності, конкретики[20, с. 34].

Втім, поети-акмеїсти були занадто яскравими творчими індивідуальностями, щоб уміститися в тісних межах течії, те тільки й робити, що «ілюструвати» на практиці теоретичні засади руху. Насамперед це стосується поезії Анни Ахматової та Осипа Мандельштама, які вже на початку акмеїстської діяльності «випадали» із течії. Як згадує А. Ахматова, і вона, і О. Мандельштам уже зимою 1913--14 року почали «обтяжуватися Цехом і навіть подали Городецькому й Гумільову прохання про закриття Цеху...». А О. Мандельштам, за свідченням Ірини Одоєвцевої, зізнавався: «Самі розумієте, який я акмеїст? Але через слабкість характеру я дозволив наклеїти собі на лоба ярлика й навіть старанно намагався писати по-акмеїстськи». Історія акмеїзму -- яскраве свідчення й підтвердження того, що справжньому генієві завжди тісно у вузьких рамках регламентованої течії. «Не треба створювати ніяких шкіл. Не варто вигадувати своєї поетики. Не вимагайте від поезії сугубого речення, конкретності, матеріальності (найголовніші акмеїстичні принципи. -- Є. В.)», -- пише Осип Мандельштам у 1921 році. Цей же рік -- рік загибелі лідера течії та «Цеху поетів» Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками за сфабрикованою справою, можна вважати й фіналом усього акмеїзму, цієї, за висловом американського дослідника Омрі Ронена, «найзагадковішої, хвилюючої, натхненної течії в російському постсимволізмі». Течії, що стала в історії російської літератури «останнім словом модернізму» (Б. Ейхенбаум) у буквальному розумінні слова[11, с. 172].

І разом з тим, акмеїстів стверджують, що їхні образи різко відмінні від реалістичних, бо, за висловом С. Городецького, вони "... народжуються вперше" "як небачені досі, але відтепер реальні явища". Цим визначається вишуканість і своєрідна манірність акмеистического образу, в якій би навмисної звірячої дикості він ні з'явився. Наприклад, у Волошина:

Люди - звірі, люди гади,

Як стоглазий злий павук,

Заплітають у кільця погляди

Значна по своїй художній цінності літературна спадщина М. С. Гумільова. У його творчості переважала екзотична і історична тематика, він був співаком "сильної особистості". Гумільову належить велика роль у розвитку форми вірша, відзначався карбованістю і точністю.

Даремно акмеїсти так різко відмежували себе від символістів. Ті ж "інші світи" і тугу за ним ми зустрічаємо і в їх поезії. Так, Н.Гумільов, який вітав імперіалістичну війну як "святе" справу, стверджував, що "серафими, ясні і крилаті, за плечима воїнів видно", через рік пише вірші про кінець світу, про загибель цивілізації:

Чудовиськ чутні Реви мирні,

Раптом хльостають скажено дощі,

І все затягують жирні

Світло-зелені хвощі.

Колись гордий і сміливий завойовник розуміє згубність руйнівність ворожнечі, що охопила людство:

Не всі ль одно? Нехай час котиться,

Ми зрозуміли тебе, земля:

Ти тільки похмура воротарка

Біля входу в Божі поля.

РОЗДІЛ ІІ. ПУШКІНСЬКІ МОТИВИ І ОБРАЗИ В ЛИРИЦІ ГУМІЛЬОВА

Кожне покоління відкриває для себе «свого Пушкіна» перш за все знайомлячись з його творчістю. А.С.Пушкін у своїй творчості зачіпав так названі «вічні теми», які у будь-який час не перестануть хвилювати людство. У творчості М.С.Гумільова можна виділити особливий «пушкінський шар», який з часом стає все більш насиченим перетворюється в особливий принцип побудови поетичного світу, де власна поетика починає будуватися і по-справжньому розумітися тільки у зв'язку з пушкінською.

М.С. Гумільов уперше стикнувся з творчістю Пушкіна ще в дитинстві. Проживаючі у Царському селі він просто не міг не ввібрати пушкінську лірику. Він почав захоплюватися поезією А.С.Пушкіна ще з дитинства, він не тільки читав сам, але й примушував читати своїх товаришів. Перший вірш Гумільова, надрукований у газеті (1902), носить романтичний характер і малює спрямованого з «міста в пустелю» ліричного героя, якого тягнуть до себе незаспокоєних «люди з полум'яною душею» і з «жагою добра» («Я в ліс втік з міст ... »). Його вірші продовжують традицію Пушкіна, в них можна побачити своєрідність мотивів та образів. Саме поет у сучасному суспільстві, у якому люди забули Божественну суть слова, нагадує про неї людям. Затверджуючи свою думку, М.С.Гумільов звертається до самого високого авторитету для людини християнської культури - до Євангелія[14, с. 65].

2.1 ОБРАЗИ, МОТИВИ ЗБІРНИКІВ

А зараз ми детальніше розглянемо збірники. У збірник "Романтические цветы" увійшов вірш "Жираф" (1907), що надовго стало "візитною карткою" Гумилева в російській літературі. Микола Гумилев з ранньої юності надавав виняткового значення композиції добутку, його сюжетної завершенності. Поет називав себе "майстром казки", сполучаючи у своїх віршах сліпуче яскраві, швидко мінливі картини з незвичайною мелодійністю, музикальністю оповідання. Якась казковість у вірші "Жираф" проявляється з перших рядків:

Послушай: далёко, далёко, на озере Чад Изысканный бродит жираф.

Читач переноситься на самий екзотичний континент - Африку. Гумилев пише, здавалися б, абсолютно нереальні картини:

Вдали он подобен цветным парусам корабля, И бег его плавен, как радостный птичий полет...

У людській уяві просто не укладається можливість існування таких крас на Землі. Поет пропонує читачеві глянути на мир по-іншому, зрозуміти, що "много чудесного видит земля", і людина при бажанні здатне побачити те ж саме. Поет пропонує нам очиститися від "тяжёлого тумана", що ми так довго вдихали, і усвідомити, що світ величезний і що на Землі ще залишилися райські куточки. Звертаючись до загадкової жінки, про яку ми можемо судити лише з позиції автора, ліричний герой веде діалог із читачем, одним зі слухачів його екзотичної казки. Жінка, занурена у свої турботи, смутна, ні в що не хоче вірити, - чим не читач? Читаючи той або інший вірш, ми волею-неволею виражаємо свою думку із приводу добутку, тією чи іншою мірою критикуємо його, не завжди погоджуємося з думкою поета, а часом і зовсім не розуміємо його. Микола Гумилев дає читачеві можливість спостерігати за діалогом поета й читача (слухача його віршів) зі сторони.

Звичайне вираження "далеко-далеко" пишеться через дефіс і йменує щось, зовсім недосяжне. Однак поет, можливо, з деяких часток іронії акцентує увагу читача на тім, чи не так уже насправді далекий цей континент. Відомо, що Гумилеву довелось побувати в Африці, власними очами побачити описані їм краси (вірш "Жираф" було написано до першої поїздки Гумилева в Африку). Світ, у якому живе читач, зовсім безбарвний, життя тут начебто тече в сірих тонах. На озері Чад, немов дорогоцінний алмаз, мир блищить і переливається. Микола Гумилев, як і інші поэти-акмеисти, використає у своїх добутках не конкретні кольори, а предмети, даючи читачеві можливість у своїй уяві представити той або інший відтінок: шкіра жирафа, що прикрашає чарівний візерунок, мені представляється яскраво жовтогарячої із червоно-коричневими плямами, темно-сині кольори водної гладі, на якому золотавим віялом розкинулися місячні відблиски, яскраво жовтогарячі вітрила корабля, що пливе під час заходу. На відміну від світу, до якого ми звикли, у цьому просторі повітря свіже та чисте, воно усмоктує випари з озера Чад, "запах немыслимых трав"...

Мелодія вірша те саме що спокій і граціозності жирафа. Звуки неприродно протяжливі, мелодійні, доповнюють казковий опис, надають оповіданню відтінок чарівництва. У ритмічному плані Гумилев використає п'ятистопний амфібрахій, римуючи рядка за допомогою чоловічої рими (з наголосом на останньому складі). Це в сполученні із дзвінкими приголосними дозволяє авторові більш барвисто описати вишуканий мир африканської казки[9, с. 79].

Сам Гумільов називав свою поезію музою далеких мандрівок, поет був вірний їй до кінця своїх днів. Відома балада "Капитаны" приніс Гумільову широку популярність, збірки віршів "Жемчуга" - це гімн людям, які кидають виклик долі і стихіям. Поет постає перед нами як співак романтики далеких мандрів, відваги, ризику, сміливості:

Быстрокрылых ведут капитаны,

Открыватели новых земель,

Длоя кого не страшны ураганы,

Кто изведал мальстрёмы и мель,

Чья не пылью затерянных хартий, -

Солью моря пропитана грудь,

Кто иглой на разорванной карте

Отмечает свой дерзостный путь.

Навіть у військовій ліриці Миколи Гумільова можна знайти романтичні мотиви. Ось уривок з вірша, що увійшов до збірки "Колчан":

И залитые кровью недели

Ослепительны и легки,

Надо мною рвутся шрапнели,

Птиц быстрей взлетают клинки.

Я кричу, и мой голос дикий,

Это медь ударяет в медь,

Я, носитель мысли великой,

Не могу, не могу умереть.

Словно молоты громовые

Или воды гневных морей,

Золотое сердце России

Мерно бьется в груди моей.

Романтизація бою, подвигу була особливістю Гумільова - поета і людини з яскраво вираженим рідкісним лицарським початком і в поезії, і в житті. Сучасники називали Гумільова поетом-воїном. Один з них писав: "Войну он принял с простотой ... с прямолинейным пылом. Он был, наверное, одним из тех немногих людей в России, чью душу война застала в найбольшей боевой готовности ". Як відомо, в роки першої світової війни Микола Гумільов добровольцем пішов на фронт. По його прозі та віршах ми можемо судити, що поет не тільки романтизував військовий подвиг, а й бачив і усвідомлював весь жах війни.

У збірці "Колчан" починає народжуватися нова для Гумільова тема - тема Росії. Тут звучать зовсім нові мотиви - творіння і генія Андрія Рубльова і криваве гроно горобини, льодохід на Неві і давня Русь. Він поступово розширює свої теми, а в деяких віршах досягає найглибшої прозорливості, як би пророкуючи власну долю[16, с. 348].

Останні прижиттєві збірки віршів М. Гумільова видані в 1921 році - це "Шатер" (африканські вірші) і "Огненній столп". У них ми бачимо нового Гумільова, поетичне мистецтво якого збагатилося простотою високої мудрості, чистими фарбами, майстерним використанням прозаїчно-побутових і фантастичних деталей. У творчості Миколи Гумільова ми знаходимо відображення навколишнього світу у всіх його барвах. У його поезії - екзотичні пейзажі і звичаї Африки. Поет глибоко проникає в світ легенд і переказів Абіссінії, Риму, Єгипту:

Я знаю весёлые сказки таинственных стран

Про чёрную деву, про страсть молодого вождя,

Но ты слишком долго вдыхала тяжёлый туман,

Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,

Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав…

Ты плачешь? Послушай… далёко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

Кожен вірш Гумільова відкриває нову грань поглядів поета, його настроїв, бачення світу. Зміст і вишуканий стиль віршів Гумільова допомагають нам відчути повноту життя. Вони є підтвердженням того, що людина сама може створити яскравий, барвистий світ, пішовши від сірої буденності.

«Чужое небо». В1912г. вийшла друком четверта книга віршів Гумільова «Чужое небо». Сюди ввійшли вірші поета, які публікувалися у «Аполлоне». У збірнику відчутні романтичні мотиви. Поет широко користується контрастами, протиставляючи високе й низьке, прекрасне й потворне, добро і зло, Захід і Далекий Схід. Мрія різко протистоїть грубій реальності, виняткові характери - повсякденним, рядовим персонажам («У камина»). Однак, поет тепер рідше вдається до вишуканому мови колишніх віршів, цурається словесної мішури, барвистих экзотизмов і надмірності гіпербол, хоча часом і тепер в нього з'являються «рими древнього сонця, світ несподівано великий …/ Різкий профіль креола з лебединою душею». Дедалі частіше Гумільов звертається до реалістичних шекспірівських, гетевских і тургеневским образам («Сон», «Маргарита», «Девушке»), трансформуючи в своїх віршах. Та головне - поет прославляє красу земного буття, розмаїття реального світу. Ось один із віршів цієї збірки - «На море».

Закат. Как змеи, волны гнуться,

Уже без гневных гребешков,

Но не бегут они коснуться

Непобедимых берегов.

И только здали добредших

Бурун, поверивший во мглу,

Внесётся, буйный сумашедший,

На глянцевитую скалу

И лопнет с гиканьем и рёвом,

Подбросив к небу пенный клок…

Но весел в море бирюзовом

С латинським парусом челнок;

И загорелый кормчий ловок,

Дыша волной растущей мглы

И - от натянутых верёвок -

Бодрящим запахом смолы.

Вперше воно було опубліковано з газети «Биржовые ведомости» під назвою «Опасение».

Вірш яскраво малює романтичний пейзаж в стійких традиціях російських поэтов-маринистов. Ліричні рядки Гумільова викликають ряд асоціацій: з пушкінським плотом і керманичем («Арион»).

Из логова змиева,

Из города Киева,

Я взял не жену, а колдунью.

А думал забавницу,

Гадал - своенравницу,

Весёлую птицу-певунью.

Покликаешь - морощится,

Обнимаешь - топорщится,

А выйдет луна - затомится,

И смотрит, и стонет,

Как будто хоронит

Кого-то,- и хочет топиться.

Цей вірш дуже характерне для любовної лірики поета того періоду - він створює дуже умовний і іронічно забарвлений образ жінки. Здається, ліричному герою треба радіти, що поруч із ним «веселая птица-певунья», але гірко скаржиться зважується на власну злощасну долю. Збоку ліричного героя вже немає любові й участі, і він вигукує: з тобою «возиться теперь мне в пору». Відчуження і контраст характерів зумовили систему антитез, переданих з допомогою противительных спілок і тире:

Покликаешь - морощится,

Обнимаешь - топорщится,

А выйдет луна - затомится.

Гумільов пішов до армію добровольцем. Його хоробрість і зневага до смерті були легендарні. У 1916г. був написаний його черговий збірник віршів «Колчан». Тут, як і в багатьох поетів минулих років, звучать трубні заклики переможної битви, у якій автор сприймає вище призначення і благо. Так у вірші «Война» автор проголошує:

И воистину светло и свято

Дело величавое войны,

Серафимы, ясны и крылаты,

За плечами воинов видны.

Тружеников, медленно идущих

На полях, омоченных в крови,

Подвиг сеющих и славу жнущих,

Ныне, Господи, благослови.

Как у тех, что гнутся над сохою,

Как у тех, что молят и скорбят,

Их сердца горят перед Тобою,

Восковыми свечками горят.

Но тому, о Господи, и силы

И победы царский час даруй,

Кто поверженному скажет:- Милый,

Вот, прими мой братский поцелуй!

Він поступово розширює і поглиблює свої теми, а деяких віршах сягає навіть лякаючої прозорливості, хіба що передбачав власну судьбу:

Он стоит пред раскаленным гором,

Невысокий старый человек.

Взгляд спокойный кажется покорным

От миганья красноватых век.

Все товарищи его заснули,

Только он один еще не спит:

Все он занят отливанием пули,

Что меня с землею разлучит.

У цьому збірнику «Костёр» (1918), до якої увійшли вірші створені в 1916 - 1917 р., поет продовжує досліджувати пласти світової культури. Цього разу він звертається до античному мистецтву, створюючи гімн Ніке Самофракийской.

Але відразу ж визріває і російська тема. Багато особливості цього збірника можна знайти у вірші «Осень»:

Оранжево-красное небо…

Порывистый ветер качает

Кровавую гроздь рябины.

Догоняю бежавшую лошадь

Мимо стекол оранжереи,

Решетки старого парка

И лебединого пруда.

Косматая, рыжая, рядом

Несется моя собака,

Которая мне милее

Даже родного брата,

Котораую буду помнить,

Если она издохнет.

Стук копыт участился,

Пыль все выше.

Трудно преследовать лошадь

Чистой арабской крови.

Придется присесть, пожалуй,

Задохнувшись, на камень

Широкий и плоский,

И удивляться тупо

Оранжево-красному небу,

И тупо слушать

Кричащий пронзительно ветер.

В ньому надзвичайно своєрідно поєднується опис, властиве пейзажу, з розповідною інтонацією, такої характерної для поета. Цей вірш присвячено М.Ф. Ларионову, видатному російському художнику (1881 - 1964).

Нарешті, це вірші культури Сходу, виниклі ще «Колчан» («Китайская девушка»), продовжені в «Костёр» («Змей») і дуже представлені у збірнику «Фарфоровый павильон» (1918), який став оригінальним досвідом наслідування древнім китайським поетам. У цьому Гумільов знаходив у Східній ліриці лише доступне близько «речової» акмеистической поезії. Муза Дальніх Мандрівок, якій поет залишався вірний, вабила його у нові края, дозволяючи відкривати чергові материки світової культури.

Три останніх років життя. Революційні події у Росії застали Гумільова у Франції, у російському экспедиционном корпусі. Звідси він переїжджає до Лондона, де працює над повістю «Веселые братья». У цей час він по-новому підходить до питань літератури, вважаючи, що російські письменники подолали період риторичною поезії і сьогодні настав час словесної економії, простоти, ясності і достовірності.

Цих три роки (1918 - 1921) були надзвичайно плідні в творчому відношенні. Гумільов багато переводить, виступає на вечорах з читанням своїх віршів, теоретично осмислює практику акмеїзму; видає у Севастополі збірник «Шатёр», знову присвячений африканській темі (це була остання книжка, видана за життя поета); створює «Поему Начала» (1919 - 1921), у якій звертається до философско-космогоничної теми, ґрунтуючи її на ассирійському, вавілонському і слов'янському епосі. Поет підготовляє до друку й новий значний збірку віршів - «Огненный столп», видрукуваний у серпні 1921г., вже по смерті автора. До нього увійшли твори, створені в перебігу трьох років життя поета, переважно філософського характеру («Память», «Душа и тело», «Шестое чувство»)[11, с. 172].

Серед кращих віршів нової книжки - «Заблудившийся трамвай», відомий і водночас складний й загадковий твір.

Шел я по улице незнакомой

И вдруг услышал вороний грай,

И звоны лютни, и дальние громы,

Передо мною летел трамвай.

Как я вскочил на его подножку,

Было загадкою для меня,

В воздухе огненную дорожку

Он оставил и при свете дня.

Мчался он бурей темной, крылатой,

Он заблудился в бездне времен…

Остановите, вагоновожатый,

Остановите сейчас вагон.

Поздно. Уж мы обогнули стену,

Мы проскочили сквозь рощу пальм,

Через Неву, через Нил и Сену

Мы прогремели по трем мостам.

И, промелькнув у оконной рамы,

Бросил нам вслід пытливый вигляд

Нищий старик, - конечно тот самый,

Что умер в Бейруте год назад.

Вражаюче пророцтво Гумільова «своєї» незвичайної смерти:

И умру я - не в постели,

При нотариусе и враче,

На какой-нибудь дикой щели,

Утонувшей в густом плюще[8, с. 301].

І дійсно його передбачення підтвердилися. 3 серпня 1921г. він був заарештований ЧК, звинувачений в участі у контрреволюційній змові і 24 серпня розстріляний разом із ще шістдесятьма залученими у цій справі. Нині стало відомо, що обвинувачення «послужили лише ніким не перевірені і доведені показання однієї людини» (Хлєбніков З. Шагреневые халепи. Річ Гумільова. - Вогник. 1990, №18. с.16). Після загибелі поета вийшов його ліричний збірник «До синьої зірці» (1923), книга гумелевскої прози «Тень от пальм» (1922), а значно пізніше - збірник віршів, п'єс і оповідань. Гумільов вніс величезний внесок у розвиток російської поезії. Його традиції продовжили Н.Тихонов, Е.Багрицький, В.Рождественский, В.Саянов, Б.Корнилов, А.Дементьев. За словами М.Дудина, Гумільов надзвичайно «розширил перед человечеством осознавние неизвестного».

Ми вже бачили, як часто Гумільов осмислює образи Біблії. У «Чужом небе» євангельські теми відбилися в «Отрывок» («Христос сказав: «Убогие блаженны…»), в поемі «Блудный сын». У «Колчан» він інтерпретує основний епізод біблійної «книжки Юдифи» і тему раю («Юдифь» і «рай»). Ці теми поет сполучає зі своїми автобіографією, говорячи про власних мандруваннях, пошуку раю на землі і кохання, і підводить читача до осмислення вічних філософських і етичних питань життя («Вечное»).

Перед нами були численні образи Африки, де поет намагається простежити важкі долі народів цього континента.

Надзвичайно стійкою у творчості Гумільова стала італійська тема, осмислена надзвичайно глибоко - починаючи з Стародавнього Риму та закінчуючи сучасної Італією двадцятого століття. Як акмеист, Гумільов особливе пристрасть виявляє до міст цієї країни, її зодчеству, кам'яною історії, ліпленню із живопису. Такі вірші «Падуанский собор», «Венеция», «Болонья», «Генуя», «Неаполь». Час Гумільову представляється безперервним. У вірші «Пиза» поет констатує:

Все проходит, как тень, но время

Остается, как прежде, мстящим,

И былое, тёмное бремя

Продолжает жить в настоящем.

І Гумільов згадує Вергілія, Данте, Тассо («Ода д'Аннуцио»). Доля Італії - історія її живопису та ліплення. Поет вибудовує ще одне лінію наступності: Фра Беато Анджелико, Рафаель, Леонардо так Вінчі, Мікеланджело, С.Роза, Канова. Концепція італійської культури в Гумільова істотно відрізняється від блоковской. Обидва поета побували країни приблизно водночас. Але як по-різному вони побачили Італію[4, с. 116]!

Поезія Гумільова різні періоди його творчого життя сильно відрізняється. Іноді він категорично заперечує символістів, інколи ж настільки зближується зі своєю творчістю, що важко здогадатися, що всі ці чудові вірші належать одному поетові. Тут згадуються слова проникливого О.Блока: «Письменник - рослина багаторічне … душа душі». Тому шлях розвитку може бути прямим лише у перспективі, слідуючи за письменником на всіх етапах шляху, не відчуваєш цієї прямизни і неуклінності, внаслідок зупинок та відхилень».

Цей вислів Блоку, поета, високо цінованого Гумільовим, й у водночас основного його опонента в критичних статтях, найбільш підходять до опису творчого шляху Гумільова. Так, ранній Гумільов тяжів до поезії старших символістів Бальмонта і Брюсова, захоплювався романтикою Кіплінга, й те ж час звертався до закордонним класикам: У.Шекспиру, Ф.Рабле, Ф.Вийону, Т.Готье і навіть до епічним - монументальним творам Некрасова. Пізніше відійшов від романтичної лірики і пишної яскравості образів до більш чіткої та суворої формі письма, яка і стала основою акмеистического руху. Він був суворим і невблаганний до молодих поетів, перший оголосив віршування наукою і ремеслом. Вірші акмеистического періоду, які становлять збірник «Чужое небо», підтверджують такий тверезий, аналітичний, науковий підхід Гумільова до поезії. Також, володіючи безумовним хистом передбачення, Гумільов - критик намічає у своїх працях шляхів розвитку вітчизняної поезії. Але з роками поезія Гумільова кілька змінюється, хоча основа залишається міцної. У збірниках воєнної доби у ній раптом виникають віддалені відзвуки блоковской, оперезаної ріками, Русі і навіть «пепла» А.Белого. Ця тенденція триває й у післяреволюційному творчості. Разюче, що у вірші «Огненный столп» Гумільов хіба що простягнув руку відвергнутому символізму. Поет поринає у містичну стихію. У його поезіях все вигадливо переплітається з реальністю, поетичний образ стає багатовимірним, неоднозначним. Це вже новий романтизм, лирико-флософский зміст якого істотно відрізняється від романтизму знаменитих «Капитанов», акмеистической «прекрасной ясности» та конкретики. Гумільов підходить до єдності і взаємозв'язку всіх пластів людської культури, зокрема поезії суспільної діяльності. У своєму відомому вірші «Слово» Гумільов висловлює своє підсумкове розуміння високого назви поезії і поетичного слова[4, с. 117].

Миколу Гумільова аж ніяк непересічна особистість, з дивовижною разом із тим трагічною долею. Не підлягає сумніву його талант як поета і літературного критика. Його життя було сповнена суворих випробувань, із якими він з доблестю впорався: декілька спроб самогубства у юності, нещаслива любов, майже що відбулася дуель. Його життя обірвалося у віці 35 років, і хто знає про, якими б геніальними творами Гумільов міг би ще створити. Прекрасний художник, він залишив цікаву значну спадщину. Його учням і послідовникам, поруч з високим романтизмом, властива гранична точність поетичної форми, яку так цінував сам Гумільов, один із найкращих російських поетів початку ХХ века.

пушкінський поезія гумільов

ВИСНОВКИ

У ході написання курсової роботи ми проаналізували творчість М.С.Гумільова осмислили його творчі принципи та виявили у його ліриці пушкінські мотиви та образи.

Те, що встиг написати Гумільов, залишилося в пам'яті багатьох тих, які люблять вітчизняну поезію. Більше століття прожив у нашій літературі чудовий оригінальний поет Микола Гумільов. Він прожив цей час по-своєму і як поет, і як людина. І столітній рубіж, що відзначали в 1986 р., не є, звичайно, тією гранню, за якою завершиться письменницька доля Гумільова.

Кожен вірш Гумільова відкриває нову грань поглядів поета, його настроїв, бачення світу. Зміст і вишуканий стиль віршів Гумільова допомагають нам відчути повноту життя. Вони є підтвердженням того, що людина сама може створити яскравий, барвистий світ, пішовши від сірої буденності. Прекрасний людина, літературний критик, художник, поет Микола Гумільов залишив цікаву спадщину, справив значний вплив на розвиток російської поезії.

У ході дослідження ми:

1) Розглянули творчість М.Гумільова в історико-літературному контексті початку ХХ століття;

2) Зіставили літературно-критичні позиції М.Гумільова та його сучасників (В.Брюсова, В'яч.Іванова, А.Бєлого);

3) Систематизували та узагальнили погляди М.Гумільова, відображені в художніх творах, критичних статтях, начерках, висловлюваннях, творчій поведінці, на підставі принципу інтегральності;

4) Виокремили у ліричній творчості М.С.Гумільова пушкінські мотиви та образи;

5) Проаналізували творчість М.Гумільова відносно пушкінських образів та мотивів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1) Анненский И. О романтических цветах [Текст]/ Н.С. Гумилев//: Pro et contra. Личность и творчество Николая Гумилева в оценке русских мыслителей и исследователей. Антология. СПб., 1995. - 349 с.

2) Ахматова А.А. Сочинения В 2х т. Т. 1. [Текст]// Стихотворения и поэмы. М., 1986. - 27 с.

3) Баскер М. Ранний Гумилев: путь к акмеизму Текст СПб., 2000. - 15-16 с.

4) Блок А.А. Собрание сочинений В 6 т. Т 3[Текст]// Л., 1981. - 116-117 с.

5) Богомолов Н.А. Примечания[Текст]/Гумилев Н// Сочинения В 3 т. Т.1. М., 1991. - 507 с.

6) Богомолов Н.А. Примечания [Текст]/ Гумилев Н// Сочинения В 3 т. Т.1. М., 1991. - 431 с.

7) Гегель Г.В. Ф. Символическая форма искусства[Текст]/ Гегель Г.В.Ф.// Эстетика. В 4х т., Т2., М., 1969. - 88 с.

8) Гумилев Н.С. Наследие символизма и акмеизм[Текст]/ Гумилев Н.С.// Сочинения В 3 т. Т. 3. Письма о русской поэзии. М., 1991. - 19 с.

9) Гумилев Н.С. Сочинения В 3 т. Т. 3. Письма о русской поэзии[Текст]// М., 1991. - 79 с.

10) "Егоров Б.Ф., Манн Ю.В., Николаев П.А., Соколов А.Г., Чернец Л.В. "Русские писатели. Библиографический словарь"[Текст]//, М.: Просвещение. 1990. - 273 - 281 с.

11) Жирмунский В.М. Преодолевшие символизм[Текст]/ Жирмунский В.М.// Теория литературы. Поэтика. Стилистика. М., 1977. - 172 с.

12) Иванов Вяч. Вс. Звездная вспышка [Текст] // Гумилев Н.С. Лирика. Минск., 1999. - 33--35 с.

13) Котельников В.А., Прозоров Ю.М., Скатов Н.Н. "Писатели XIX - XX веков. Библиографический словарь"[Текст]//, М.: Просвещение. - 1995. - 96 - 102 с.

14) Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. [Текст] // М., 1976. - 65 с.

15) Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек -- текст -- семиосфера-история[Текст] // М., 1999. - 149 с.

16) Лукницкая В.К. Гумильов Николай Степанович. Стихотворения и поэмы[Текст] // М., 1991. - 348 с.

17) Маковский С. Николай Гумилев (1886 -- 1921) [Текст]/ Маковский С.// На Парнасе Серебряного века. М., 2000. - 302 с.

18) Маранцман В.Г. "О поэзии Анны Ахматовой"[Текст]//, издательство " Советский писатель". 1993. - 342 с.

19) Мусатов В.В. Пушкинская традиция в русской поэзии первой половины ХХ века[Текст] // М., 1991. - 246 с.

20) На Парнасе Серебряного века. М., 2000, С. 302; Иванов Вяч. Вс. Звездная вспышка [Текст] // Гумилев Н.С. Лирика. Минск., 1999. - 33 -- 35 с.

21) Павловский А.И. "Анна Ахматова. Жизнь и творчество"[Текст] //, М.: Просвещение. 1991. - 83 - 89 с.

22) Смирнова Л.А., Турков А.М. и др. Русская литература XX века[Текст] // М., 1996. - 36 с.

23) Смирнова Л.А., Кунарёв Н.А. "Русская литература. XX век[Текст] // Справочные материалы, М.: Просвещение. 1997. - 128 с.

24) Соловьев Вл. Собрание сочинений [Текст] //, Т.6., СПб., 1912. - 243 с.

25) Хендерсон Дж.Л., Якоби И., Яффе А. Человек и его символы[Текст] // М., 1997. - 49 с.

26) Юнг К.Г. К вопросу о подсознании [Текст]/ Юнг К.Г.,// фон Франц М.-Л., 1996. - 76 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Витоки оригінальної манери віршування В. Барки. Індивідуально-авторська номінація поета як визначна риса творчості. Особливості тропіки В. Барки, словотворча практика. Знаки присутності добра і зла в поезії Василя. Символічність образів збірки "Океан".

    курсовая работа [37,3 K], добавлен 08.05.2014

  • Розвиток української поезії в останній третині XX ст. Мотиви і образи в жіночій поезії. Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач. Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, колористика). Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач.

    магистерская работа [105,2 K], добавлен 19.02.2011

  • Творчість Байрона у контексті англійської поезії романтизму. Особливості образів та художньої мови у поезії Байрона. Мотиви мандрування та потойбічної реальності. Відображення бунтарського духу, незадоволення життям, бажання змінити життя на краще.

    курсовая работа [43,2 K], добавлен 19.05.2014

  • Аналіз мотивів творчості В. Стуса, його зв’язку із світовою культурою, розкриття філософських глибин та художніх особливостей. Огляд екзистенційної проблематики збірок "Зимові дерева" і "Веселий цвинтар". Огляд еволюції творчого мислення в ліриці поета.

    курсовая работа [44,5 K], добавлен 05.09.2011

  • Роль образів світової літератури в ліриці Юрія Клена та їх стилетворча функція. Змалювання образа Енея в поемі "Попіл Імперія" як втілення рис українського національного характеру. Фаустівські мотиви і ремінісценції у художній структурі ліричного твору.

    дипломная работа [115,0 K], добавлен 03.11.2010

  • Дослідження традиційних мотивів у поезіях Ліни Костенко. Мета та особливості використання поетесою в своїх творах античних, біблійних та архетипних образів. Мотиви та образи у поемах "Скіфська одіссея", "Сніг у Флоренції", "Дума про братів не азовських".

    курсовая работа [49,2 K], добавлен 25.03.2016

  • Характеристика античних мотивів у житті і творчості Зерова-неокласика. Дослідження астральних образів та визначення їх функцій в поетичному світі критика і автора літературних оглядів. Аналіз оригінальної поезії та порівняння творчості Зерова і Горація.

    курсовая работа [73,5 K], добавлен 11.10.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.