Наукове забезпечення управлінського документознавства в сучасній Україні

Виконання документами, що належать до управлінської документації, функції управління, забезпечується їхньою юридичною силою. Її можна трактувати як надану чинним законодавством властивість службового документа бути підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання та/чи управлінські функції (організаційні, розпорядчі, планування тощо). Законами та підзаконними актами встановлюється склад ознак, за яких документ набуває юридичної сили, зокрема наявність у ньому певних реквізитів - підпису, відбитку печатки, елементів бланка тощо.

Увесь документаційний фонд установи поділяється на системи документації (це сукупність взаємопов'язаних службових документів, застосовуваних у певній сфері діяльності чи галузі). Більшу частину складає управлінська документація. У свою чергу управлінська документація установи складається зі службових документів, що належать до різних класів управлінської документації - організаційно-розпорядчих, первинно-облікових, фінансових, планових, банківських, звітно-облікових тощо. Особливу увагу управлінське документознавство приділяє організаційно-розпорядчій документації, що є підсистемою управлінської документації, яка забезпечує виконання організаційної та розпорядчої функцій управління.

Як вже зазначалося, управлінське документознавство зосереджує увагу на створенні та обігу в установі документів, що містять управлінську інформацію. Процес створення документів називається документуванням. Звідси: документування управлінської інформації - це створення службових документів, змістом яких є управлінська інформація; створювання службового документа - складання тексту та оформлювання службового документа; правила документування - вимоги та норми, що регламентують порядок створювання службових документів; реквізит (службового документа) - інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікування, організування обігу і (або) надання йому юридичної сили; оформлювання службового документа - фіксування реквізитів службового документа.

Основними поняттями, що визначають процес роботи з документами в установі є: організування роботи зі службовими - організування документообігу, формування справ, зберігання службових документів та користування ними у поточній діяльності установи; документообіг - рух службових документів в установі від дати їхнього створення чи одержання до дати завершення виконання або надсилання; обсяг документообігу - сумарна кількість вхідних документів і створених установою за певний період; формування справи - групування виконаних службових документів у справу відповідно до номенклатури справ; номенклатура справ - обов'язковий для кожної установи систематизований і проіндексований список назв справ із зазначенням строків їх зберігання; документний потік - сукупність документів, які були створені і функціонували у певний період часу.

Найперше слід відзначити зв'язок управлінського документознавства та архівознавства, який вбачається у спільності об'єкта дослідження, причому у тих його частинах, що стосуються теорії документа і сфери практичної роботи з документами. Відповідно для документознавства такою сферою є діловодство, а для архівознавства - архівна справа. Ці практичні сфери є взаємозумовленими на підставі наступності, уніфікації та безперервності в організації та описуванні документів від їх створення в діловодстві до зберігання в архіві.

Теорія управлінського документа не може не спиратися на розробки загального документознавства, оскільки фактично всі їхні основні завдання у цьому дослідницькому напрямі тотожні і різниця полягає тільки у більш широкому спектрі об'єктів дослідження в загальному документознавстві. Управлінське документознавство, як найбільш розроблений з таких напрямів, зосереджує увагу на класифікації управлінських документів, вивченні моделей їхніх характеристик, змісту та зовнішньої форми, у тому числі, при створенні електронних документів чи переведенні паперових документів в електронну форму, на функціях управлінських документів, окремих характеристиках документної інформації.

Теорія управлінського документа, орієнтуючись на сферу практичного застосування своїх результатів (діловодство), розробляє вимоги до змісту та зовнішньої форми різних видів (номіналів) документів, тобто оптимальні характеристики таких документів, використовуючи засоби уніфікації та стандартизації. Саме у цьому аспекті проявляються зв'язки документознавства з мовознавством або з тим конкретним його напрямом, що отримав назву «документна лінгвістика». Оптимальне конструювання тексту, застосування мовних кліше в управлінських документах дозволяє досягти високого ефекту у виконанні ними їхньої основної соціальної функції [31, с. 15].

На сьогодні є потреба у вивченні самої схеми управління, змісту управлінських зв'язків, впливу управлінської дії об'єкта, що керує, на керований об'єкт. Тобто, у даному разі можна констатувати зв'язки управлінського документознавства з теорією управління в суспільстві або теорією і практикою менеджменту. Однак, розроблення уніфікованих документів та їхніх систем базуються не тільки на теорії управління соціальними процесами. Тут враховуються також аспекти розгляду документа з юридичної точки зору. Дія документа як правового акта чи юридичної основи для здійснення управлінських процесів зумовлена наявністю певних реквізитів (елементів бланка, підпису, відбитку печатки, резолюції тощо). Їх фіксація є не тільки вираженням характеристик документа з юридичною силою, а й, водночас, має відповідні правові підстави, що обумовлені законодавчими актами. Підготовка такої правової бази, реалізація безпосередньо різних норм оформлення документів, їхнього обігу та користування ними визначає зміст зв'язків управлінського документознавства з правознавством.

Розроблення уніфікованих систем документації, уніфікованих форм документів (як одного з головних напрямів досліджень з теорії управлінського документа) оптимізує процеси створення, опрацювання, зберігання таких документів та використання їхньої інформації в службах діловодства. Однак, вплив результатів роботи у цьому напрямі не обмежується сферою діловодства. У подальшому це позитивно позначається на проведенні експертизи цінності документів для передавання їх на постійне зберігання, де чітко проявляються зв'язки управлінського документознавства як з архівознавством, так і з історичним джерелознавством. Тобто уніфікований документ, реквізити якого раціонально оформлені, зорієнтований не тільки на високоефективне його опрацювання, зберігання та користування ним в архівах, зокрема, при реалізації автоматизованих систем, а також й на раціональне використання його інформації як історичного джерела [32, с. 354].

Технологія діловодства є тією галуззю практичних знань, на яку орієнтована значна частина досліджень управлінського документознавства.

Оскільки процес управління документацією розглядається в контексті інформаційного менеджменту, то управлінське документознавство пов'язано не тільки з теорією менеджменту, а й з інформаційною наукою. У межах цього напряму реалізуються зв'язки документознавства з психологічними аспектами сприйняття документної інформації. Технологія інформатики застосовується при розробленні та використанні автоматизованих систем діловодства (так зване «електронне діловодство»), під час вирішення зазначених вище проблем створення та обігу в установі електронних управлінських документів.

Інформаційна природа діловодних процесів зумовлює зв'язок управлінського документознавства не тільки з інформаційним менеджментом, а й у цілому з теорією комунікацій, яка також є частиною інформаційної науки. Однак, якщо змісту і характеру інформаційних зв'язків в установі документознавство приділяє досить значну увагу, то характер інформаційних потреб і сама особа споживача інформації в процесах управління документацією поки досліджені значно менше. У комплексі проблем інформаційного забезпечення управління актуальним є також вивчення потоків управлінської інформації, інформаційних ресурсів установи, форм і методів інформаційного забезпечення керівників.

Окремим і досить значним розділом управлінського документознавства є напрям, який досліджує історію управлінських документів, процесів їхнього створення, формування систем документації та їхнє функціонування. Такий напрям отримав назву історичного документознавства. У цьому контексті управлінське документознавство пов'язане з історією діловодства. Для управлінського документознавства історія державних установ є тією галуззю знань, що дає можливість зрозуміти зміст умов створення і функціонування документів, ясніше усвідомити характер завдань, які вони виконували, а також чим були зумовлені характеристики їхнього змісту та форми. Сама ж історія державних установ є відгалуженням історії держави і права, що ще раз засвідчує зв'язки управлінського документознавства з правознавством [31, с. 17].

Дослідження управлінських документів різних історичних періодів як документальних пам'яток засвідчують зв'язки управлінського документознавства з комплексом спеціальних історичних дисциплін. Серед них слід назвати історичне джерелознавство, дипломатику (а також і неодипломатику), палеографію, сфрагістику та інші дисципліни джерелознавчого циклу.

Розділ 2 Система наукового забезпечення

2.1 Нормативно-правова база наукової діяльності в сучасній Україні

Нормативно-правова база - це сукупність нормативно-правових актів, які регламентують певну сферу життєдіяльності людини, суспільства, держави, а також взаємовідносини між фізичними та юридичними особами.

Нормативно-правовий акт - офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права [1, с. 61].

До основних нормативно-правових актів, що регламентують наукову діяльність в сучасній Україні відносяться:

1. Закони України: «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» [74]; - «Про науково-технічну інформацію» [71]; «Про наукову та науково-технічну діяльність» [69]; «Про наукову і науково-технічну експертизу»[70]; «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» [75]; «Про наукові парки» [68];

2. Укази Президента України: «Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку наукової сфери» [56]; «Про Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України» [72];

3. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів» [63]; «Про затвердження Державної програми «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006-2010 роки» [57]; «Про схвалення Концепції Державної цільової програми «Наука в університетах» на 2008-2012 роки» [76];

4. Накази центральних виконавчих органів влади у сфері науки: «Про затвердження Положення про організацію наукової, науково-технічної діяльності у вищих навчальних закладах III та IV рівнів акредитації» [62]; «Про затвердження Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань» [61].

Базовим серед перелічених нормативно-правових актів у досліджуваній темі можна вважати Закон України «Про науково-технічну інформацію», прийнятий 25 червня 1993 року [71], та Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», прийнятий 13 грудня 1991 року [69].

Щодо Закону України «Про науково-технічну інформацію», то його створення стало підгрунттям правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Цим документом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» містить шість розділів та двадцять три статті. Найбільшої уваги відповідно до досліджуваної теми заслуговує розділ третій - «Національна система науково-технічної інформації». Ця система є організаційно-правовою структурою, за допомогою якої формується державна інформаційна політика, а також здійснюється координація робіт зі створення, користування, зберігання та поширення національних ресурсів науково-технічної інформації з урахуванням інтересів національної безпеки.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб. Результатом такої державної політики було розроблення та прийняття Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку [69, с. 477].

Відповідно до положень цього Закону суб'єктами наукової і науково-технічної діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності [там само, с. 481].

В останні роки в Україні популярним стало створення наукових парків, функції, основні завдання та напрями діяльності яких закріплені Законом України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 р. [68]. Метою створення наукового парку є розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі та/або науковій установі, ефективного та раціонального використання наявного наукового потенціалу, матеріально-технічної бази для комерціалізації результатів наукових досліджень і їх впровадження на вітчизняному та закордонному ринках. Однією з функцій наукового парку є саме функція, що відображає інформаційну діяльність цих установ: інформаційно-методичне, правове та консалтингове забезпечення засновників і партнерів наукового парку, надання патентно-ліцензійної допомоги [68, с. 502].

З метою створення умов для подальшого розвитку науки в Україні, підвищення її ролі в соціально-економічних процесах, Президентом України були прийняті укази, зокрема «Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку наукової сфери» та «Про Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України». У першому з вказаних указів серед перелічених завдань, поставлених перед Кабінетом Міністрів України, акцентувати увагу хотілось би на таких:

- вжити заходів щодо розвитку загальнодержавної системи науково-технічної та патентної інформації, розширення з цією метою можливостей надання інформаційних послуг у зазначеній сфері;

- сприяти розвитку науково-видавничої справи в Україні, створити належні умови для розповсюдження наукової та науково-популярної літератури, забезпечення наукових бібліотек, інформаційних центрів вітчизняними та зарубіжними науковими виданнями, в тому числі розміщеними на електронних носіях, передбачивши для цього відповідне фінансування [56, с. 244].

Ці завдання підтверджують наявність певної підтримки науково-методичного забезпечення управлінського документознавства в сучасній Україні з боку держави.

Щодо другого, зазначеного вище, указу, то ним чітко визначено завдання Національної ради з питань науки, інновацій та сталого розвитку України, зокрема:

- вивчення стану реалізації державної політики у сферах наукової та інноваційної діяльності щодо забезпечення реалізації принципів сталого розвитку, підготовка пропозицій щодо пріоритетів розвитку наукової та інноваційної діяльності;

- оцінка стану розвитку науки та інноваційної діяльності, впровадження моделі сталого розвитку, аналіз та обговорення проблемних питань, що їх стримують, а також підготовка та подання Президентові України пропозицій щодо їх розв'язання;

- узагальнення міжнародного досвіду з формування та реалізації державної політики у сферах наукової та інноваційної діяльності, її спрямування на впровадження моделі сталого розвитку та підготовка пропозицій щодо використання такого досвіду в Україні;

- аналіз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань наукової та інноваційної діяльності, впровадження моделі сталого розвитку;

- організація, проведення громадських консультацій стосовно проектів відповідних актів та підготовка рекомендацій із зазначених питань;

- розгляд пропозицій державних органів, вітчизняних, іноземних та міжнародних організацій, підприємств і установ стосовно активізації, в тому числі стимулювання, наукової та інноваційної діяльності з метою забезпечення сталого розвитку України [72, с. 199].

До складу нормативно-правової бази досліджуваної тематики також входять постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України. Зокрема, акцентуємо увагу на постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006-2010 роки» та розпорядженні цього органу влади «Про схвалення Концепції Державної цільової програми «Наука в університетах» на 2008-2012 роки».

Державною програмою «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006-2010 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 передбачено виконання комплексу завдань, які повинні забезпечити:

- підвищення загальної інформаційної грамотності населення;

- оснащення навчальних закладів сучасним комп'ютерним та телекомунікаційним обладнанням;

- впровадження інформаційних та комунікаційних технологій у навчальний процес і проведення наукових досліджень, забезпечення доступу до національних і світових інформаційних ресурсів;

- розроблення, впровадження та легалізацію програмного забезпечення;

- залучення мережевих технічних ресурсів для забезпечення підключення наукових установ та навчальних закладів до Інтернет;

- розвиток технологій дистанційного навчання і використання їх для запровадження в Україні системи навчання протягом усього життя;

- забезпечення захисту прав інтелектуальної власності (авторів та розробників);

- підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів;

- розбудову інфраструктури науково-освітньої телекомунікаційної мережі (УРАН), підключення до неї наукових установ, наукових бібліотек, центрів науково-технічної інформації за допомогою каналів передачі даних, інтеграцію її з європейською науково-дослідницькою мережею (GEANT);

- розширення мережі електронних бібліотек навчальних закладів та наукових установ;

- розроблення систем забезпечення інформаційної безпеки функціонування мереж та інформаційних ресурсів [57, с. 150].

Виконання завдань Програми повинно здійснюватися з урахуванням стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, стану та перспектив розвитку інформаційних і комунікаційних технологій, новітніх досягнень в інформаційній сфері.

«Концепцією Державної цільової програми «Наука в університетах» на 2008-2012 роки», схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р., окреслено основні причини стану наукової діяльності та недостатній рівень її взаємозв'язку з навчальним процесом в університетах, зокрема: низький попит підприємств на результати наукових досліджень; зменшення чисельності наукових працівників; недостатній рівень наукових досліджень; високий рівень зносу наукового обладнання та приладів; великий обсяг навчального навантаження працівників; недостатнє бюджетне фінансування наукових досліджень; низька соціально-економічна привабливість роботи наукових працівників; невідповідність нормативно-правової бази потребам розвитку наукової діяльності університетів. Програмою передбачено здійснення таких основних заходів: активізація наукової діяльності в університетах; забезпечення підготовки висококваліфікованих фахівців та виконання конкурентоспроможних наукових розробок в університетах дослідницького типу, які утворюються на засадах експерименту. Метою Програми є забезпечення створення правових, економічних і організаційних умов для активізації наукової діяльності та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом в університетах, утворення університетів дослідницького типу на засадах експерименту для підготовки висококваліфікованих фахівців та виконання конкурентоспроможних наукових розробок. Виконання Програми дасть змогу: активізувати наукову діяльність в університетах; поліпшити якість підготовки фахівців на засадах взаємодії науки та освіти, розширити форми співпраці університетів з науковими установами Національної та галузевих академій наук; сприяти входженню України до європейського науково-освітнього простору; утворити п'ять університетів дослідного типу (в яких довести ефективність використання бюджетних коштів при проведенні наукових досліджень у розрахунку 1,5 гривні спеціального фонду державного бюджету на 1 гривню загального фонду державного бюджету; збільшити обсяг додаткових надходжень до спеціального фонду державного бюджету в середньому до 2,5 млн. гривень на один університет; оновити матеріально-технічну базу в університетах до 20 відсотків) [76, с. 232-233].

Отже, нормативно-правова база сформована на достатньому рівні, але активне впровадження новітніх технологій у всі сфери життєдіяльності країни потребує постійного її оновлення та вдосконалення.

2.2 Основні складові наукового забезпечення

Організацією науки в Україні займаються Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України, які визначають разом з науковими установами напрям розвитку наукових досліджень та використання їх у народному господарстві. Державне агентство подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та забезпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

- науково-дослідні та проектні установи й центри Національної Академії наук України (НАН);

- науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академії;

- науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

- науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;

- науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об'єднаннях [52, с. 62].

На наш погляд, до основних складових наукового забезпечення можна віднести:

- наукові установи, їх діяльність в межах конкретної галузі;

- наявність наукових шкіл, їх внесок розвиток конкретного напряму;

- погляди та наукові здобутки провідних вчених конкретної галузі;

- наукові видання, зокрема науково-періодичні видання як основний сучасний засіб наукової комунікації, що може бути представлений як в друкованому вигляді, так і в електронному вигляді.

Наукова діяльність в Україні регулюється нормативно-правовими актами, зокрема Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність», прийнятий у 1991 році [69].

Наукова установа діє на підставі статуту (положення), що затверджується в установленому порядку. Управління науковою установою здійснює її керівник. Керівник наукової установи, як правило, обирається таємним голосуванням на зборах колективу наукових працівників на визначений статутом (положенням) наукової установи термін і затверджується власником наукової установи або уповноваженим ним органом, якщо інше не передбачено статутом (положенням) наукової установи.

Керівник наукової установи:

- вирішує питання її діяльності відповідно до статутних завдань;

- представляє наукову установу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях усіх форм власності;

- відповідає за результати діяльності наукової установи перед власником або уповноваженим ним органом;

- в межах своєї компетенції видає накази і розпорядження;

- визначає функціональні обов'язки працівників;

- призначає частину складу вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи;

- здійснює інші повноваження, передбачені статутом (положенням) наукової установи [69, с. 67].

Керівник наукової установи щорічно звітує перед колективом наукових працівників про свою діяльність.

Керівники структурних підрозділів наукової установи обираються на посади на конкурсних засадах у порядку, встановленому статутом (положенням) цих установ.

Колегіальним дорадчим органом управління науковою і науково-технічною діяльністю наукової установи є вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи. Кількісний склад членів вченої ради наукової установи визначається статутом (положенням) наукової установи. Не менш як три чверті складу вченої ради обирається таємним голосуванням колективу наукових працівників, а решта її членів призначається наказом керівника цієї наукової установи.

Вчена рада наукової установи:

- визначає перспективні напрями наукової і науково-технічної діяльності;

- здійснює наукову і науково-технічну оцінку тематики та результатів науково-дослідних робіт;

- розглядає та затверджує поточні плани наукових досліджень;

- затверджує теми дисертацій здобувачів та аспірантів, їх наукових керівників (консультантів);

- затверджує результати атестації наукових працівників;

- обирає за конкурсом на вакантні посади наукових працівників;

- в межах своєї компетенції розглядає питання про присвоєння вчених звань;

- вирішує інші питання діяльності наукової установи, визначені її статутом (положенням) [69, с. 72].

При науковій установі можуть створюватися спеціалізовані вчені ради для захисту дисертацій за відповідними спеціальностями.

Для надання державної підтримки науковим установам усіх форм власності, діяльність яких має важливе значення для науки, економіки та виробництва, створено Державний реєстр наукових установ (далі - Реєстр). До нього входять науково-дослідні, науково-технічні установи усіх форм власності та вищі навчальні заклади III--IV рівня акредитації усіх форм власності, діяльність яких має важливе значення для розвитку науки, економіки і виробництва. Організаційно-методичне забезпечення ведення Реєстру здійснює Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації [43].

Держкомінформнауки включає наукові установи до Реєстру за умови проходження державної атестації. Наукові установи, включені до Реєстру:

- користуються податковими пільгами відповідно до законодавства України;

- не можуть змінювати наукову і науково-технічну діяльність на інші види діяльності;

- зобов'язані не менш як 50 відсотків доходу від своєї діяльності спрямовувати на проведення ініціативних науково-дослідних робіт та розвиток дослідницької матеріально-технічної бази [43].

Відповідно до даних, що містяться на сторінці Національної бібліотеки України ім.В. І. Вернадського загальна кількість наукових установ України складає 160 одиниць, зокрема: установи Національної академії наук України 119 одиниць, установи Національної академії медичних наук України - 17 одиниць, установи Національної академії аграрних наук України - 24 одиниці [46].

Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, до складу якої входять дійсні члени, члени-кореспонденти та іноземні члени. Вона об'єднує всіх наукових працівників її установ і здійснює дослідження в різних галузях знань, створює наукові основи технологічного, соціально-економічного та культурного розвитку країни. Академія має державний статус і користується правами самоврядності у вирішенні питань внутрішнього життя відповідно до свого Статуту. 27 листопада 1918 р. відбулися установчі Загальні збори Української академії наук, на яких першим президентом Академії було обрано видатного вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім'ям В. І. Вернадського. Назва Академії зазнавала змін чотири рази. У 1918-1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 до 1936 р. - Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936-1991 рр. - Академія наук Української РСР, з 1991 до 1993 р. - Академія наук України, а з 1994 р. - Національна академія наук України. Українська академія наук була найстарішою з республіканських академій за часів існування СРСР [45].

Найвищий орган НАН України - Загальні збори її членів. У час між сесіями Загальних зборів керівництво роботою Академії здійснює Президія НАН України у складі президента, віце-президентів, головного ученого секретаря і членів Президії, які обираються через кожні п'ять років. До Президії входять академіки-секретарі відділень наук і голови регіональних наукових центрів. У її роботі постійну участь беруть президенти інших державних академій наук України.

У Національній академії наук діють три секції, що об'єднують 13 відділень наук: математики; інформатики; механіки; фізики і астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; хімії; молекулярної біології, біохімії, експериментальної і клінічної фізіології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства. В Академії працюють 6 регіональних наукових центрів, які підпорядковані також Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України. Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них інші наукові установи [45].

Академія має дослідно-виробничу і конструкторську базу, до якої належать дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. При установах НАН України функціонують малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень. Інститути Академії виступили засновниками перших в Україні технологічних парків. Зараз за активної участі установ НАН України працюють вісім технопарків, на які законодавством України поширено спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності.

Багато уваги приділяється підготовці наукових кадрів високої кваліфікації, зокрема через аспірантуру і докторантуру.

Відділення НАН об'єднують науково-дослідні інститути (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сектори, а також вищі навчальні заклади (університети, академії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять дослідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатських і докторських дисертацій за науковою тематикою вищих навчальних закладів.

Науковою школою слід вважати творчу співдружність учених, які працюють в одній країні або в одному місті в певній галузі науки, об'єднаних спільністю підходів до вирішення проблеми, стилю роботи, спільністю наукового мислення, ідей і методів їх реалізації [52, с. 64].

Головні ознаки наукової школи:

- наявність наукового лідера - видатного вченого, який володіє умінням підбирати творчу молодь і навчати її мистецтва дослідження, створювати в колективі творчу, ділову, доброзичливу обстановку, заохочувати самостійність мислення й ініціативу;

- високу наукову кваліфікацію дослідників, згуртованих навколо лідера;

- значущість одержаних результатів, високий науковий авторитет у певній галузі науки та громадському визнанні;

- оригінальність методики досліджень, спільність наукових поглядів [там само, с. 64].

Широкого визнання набули наукові школи в галузі педагогічної науки, пов'язані з іменами видатних українських вчених-педагогів В. Сухомлинського, І. Зязюна, Н. Ничкало, О. Савченко, М. Шкіля, М. Ярмаченко, І. Прокопенка та багатьох-багатьох інших [45].

У практичній діяльності важливе значення мають також наукові просвітницькі товариства, покликані сприяти поширенню наукових знань, досягнень у галузях науки, техніки, виробництва та культури серед населення.

Саме наукові школи є однією з форм наукових досліджень колективу вчених.

Осіб, які постійно займаються науковою діяльністю, називають дослідниками, науковцями, науковими працівниками, вченими.

Вчений є основним суб'єктом наукової і науково-технічної діяльності. Він має право:

- обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей;

- об'єднуватися з іншими вченими в постійні або тимчасові наукові колективи для проведення спільної наукової і науково-технічної діяльності;

- брати участь у конкурсах на виконання наукових досліджень, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел відповідно до законодавства України;

- здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності;

- публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України;

- брати участь у конкурсах на заміщення вакантних посад наукових і науково-педагогічних працівників;

- отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію;

- здобувати державне і громадське визнання через присудження наукових ступенів, вчених звань, премій, почесних звань за внесок у розвиток науки, технологій, впровадження наукових, науково-технічних результатів у виробництво та за підготовку наукових кадрів [69, с. 74].

Вчений при здійсненні наукової, науково-технічної та науково-педагогічної діяльності зобов'язаний:

- не завдавати шкоди здоров'ю людини, її життю та довкіллю;

- додержуватися етичних норм наукового співтовариства, поважати право на інтелектуальну власність [там само, с. 74].

Науковий працівник - це вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації.

У вищих навчальних закладах науково-педагогічні працівники обіймають посади: асистента, викладача, старшого викладача, доцента, професора, завідувача кафедри.

Для підготовки наукових кадрів в Україні діє аспірантура, докторантура, а також самостійна робота спеціалістів по написанню дисертації без відриву від виробництва (здобувані).

Наукові видання відносно ознаки класифікації «періодичність виходу видання у світ» поділяються на неперіодичні та періодичні.

До наукових неперіодичних можна віднести:

- монографію - один з найбільш авторитетних жанрів наукових творів. Вона являє собою науковий твір, що повно й усебічно досліджує та відображає наукову проблему, завдання, питання, предмет як деяке цілісне, системне утворення. У монографії фіксуються науково-інформаційні передумови наукового дослідження, його хід і результати. Її жанр дає змогу реалізувати й систематизовано подати всі відомі сучасній науці форми наукового знання;

- автореферат дисертації - наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня;

- препринт - наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу в світ видання, в якому вони мають бути вміщені;

- тези доповідей (повідомлень) наукової конференції (з'їзду, симпозіуму) - науковий неперіодичний збірник, який містить опубліковані до початку конференції матеріали попереднього характеру (анотації, реферати доповідей та повідомлень);

- матеріали наукової конференції (з'їзду, симпозіуму) - науковий неперіодичний збірник, який містить підсумки конференції (доповіді, рекомендації, рішення) [32, с. 329-331].

До наукових періодичних можна віднести:

- науковий журнал - періодичне журнальне видання статей та матеріалів теоретичних досліджень, а також статей і матеріалів прикладного характеру, призначене переважно фахівцям певної галузі науки;

- збірник наукових праць - збірник матеріалів досліджень, виконаних у наукових установах, навчальних закладах і наукових товариствах [81, с. 201].

Залежно від цільового призначення наукові журнали поділяють на: науково-теоретичні, науково-практичні та науково-методичні.

Науково-практичний журнал, який містить статті, матеріали, реферати з технічних наук, називається науково-технічним журналом.

Саме періодичні видання відіграють визначальну роль у процесі наукової комунікації. Їм надається перевага в науковому співтоваристві тому, що публікація в журналі дозволяє вченому брати участь у наукових дискусіях, заявляти пріоритет на наукове відкриття, мати доступ до необхідної наукової інформації. В одних випадках публікація в журналі дозволяє авторові створювати нові інформаційні повідомлення, формувати нове знання, в інших - допомагає зрозуміти, декодувати вже існуючі. Наукові журнали сприяють утвердженню пріоритетних цілей науково-дослідницької діяльності; забезпечують наукову спільноту, а також усіх зацікавлених новинами щодо вітчизняних та зарубіжних наукових розробок; концентрують матеріали за темами, проблемами, які за інших обставин могли б бути розпорошеними в індивідуальних працях; дають змогу ознайомлюватися з перебігом певних наукових досліджень ще до їх завершення; сприяють розвитку науки, забезпечуючи оперативну актуалізацію наукових досягнень; спонукають учених до публікацій своїх праць; слугують своєрідним науковим форумом для безперервної критичної оцінки наукових гіпотез і теорій.

Вимоги до створення та оформлення фахових видань встановлені нормативно-правовими актами Вищої атестаційної комісією (далі - ВАК) України, яка на сьогодні входить до складу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. До цих документів відносяться:

- «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук та про їх апробацію», затверджено наказом ВАК від 04 квітня 2000 року № 178 [73];

- «Про внесення змін і доповнень до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань», затверджено наказом ВАК від 14 грудня 2007 року № 867 [55];

- «Про затвердження Порядку внесення друкованих та електронних наукових видань до Переліку наукових фахових видань України, в яких можуть публікуватися основні результати дисертаційних робіт», затверджено наказом ВАК від 07 травня 2010 року № 278 [64];

- «Про затвердження Переліку наукових фахових видань України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук», затверджено постановою президії ВАК від 06 жовтня 2010 року № 3-05/6 [60].

Відповідно до наказу ВАК від 04 квітня 2000 року № 178 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук та про їх апробацію» періодичні друковані наукові фахові видання можуть бути включені до переліку наукових фахових видань, що затверджує ВАК України, якщо:

- фахове видання (журнал, збірник наукових праць) має свідоцтво про державну реєстрацію та загальнодержавну та (або) зарубіжну сферу розповсюдження засобу масової інформації;

- засновником (співзасновником) фахового видання є наукова установа, організація, вищий навчальний заклад;

- фахове видання має тематичну спрямованість з певної галузі науки в межах наукової спеціальності або групи спеціальностей з переліку наукових спеціальностей, затвердженого ВАК України;

- наявність у складі редколегії фахового видання не менше трьох докторів наук з відповідної галузі науки - штатних працівників засновника. Редактором (головним редактором) видання є штатний працівник засновника;

- фахове видання підписується до друку за рекомендацією вченої ради наукової установи, організації, вищого навчального закладу, що його видає, про що зазначається у вихідних відомостях;

- тираж фахового видання не менше 100 примірників;

- наявність примірників фахового видання у фондах бібліотек України, визначених відповідно до наказу ВАК України від 04 квітня 2000 року № 175 «Про затвердження Переліку установ і організацій, куди обов'язково належить надсилати наукові видання, в яких публікуються основні результати дисертаційних робіт»;

- електронна копія фахового видання буде розміщена на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України у розділі «Наукова періодика України» безоплатно;

- повне дотримання вимог до редакційного оформлення фахового видання згідно з чинними державними стандартами України [73].

Більшість наукових журналів видається як у друкованому, так і в електронному варіантах, а деякі з них - тільки в електронній формі. Це вказує на формування альтернативної системи наукових публікацій.

Усі електронні наукові журнали висувають високі вимоги до якості вміщуваних матеріалів. Проте вони мають істотні відмінності. Одні містять тільки наукові, теоретико-методологічні, фундаментальні статті, інші подають різнопланові матеріали: від редакційних статей до оглядів та інформації про заходи. Деякі електронні журнали публікують лише ті статті, які взагалі не можуть бути надруковані у традиційній формі.

Електронні наукові журнали - це «…періодичні видання, що містять статті, з якими ознайомилася і дала свій коментар редакційна група з метою відповідності матеріалів стандартам якості предметної області» [15]. Тобто до електронних наукових журналів відносять ті, в яких наукова якість електронних публікацій не відрізняється від якості публікацій у традиційних виданнях. Це зумовлено тим, що наукові журнали завдяки системі рецензування гарантують якісний рівень своїх публікацій, що забезпечує концентрацію в них найважливіших наукових результатів, гарантує фіксацію наукового пріоритету і авторського права на одержаний результат, привертає увагу дослідників для вивчення матеріалів.

У світовій практиці формування електронних журналів відбувається у двох напрямах:

- паралельно з друкованим варіантом видавництво подає електронну версію або від скановану копію в інтернеті з архівами - паралельне видання;

- журнали публікуються тільки в електронній формі - оригінальне електронне видання [24].

Тобто більшість паралельних видань є копією друкованої форми без додавання нових характеристик. Оригінальні електронні журнали пропонують включення графіків, звуку, анімації, що стає потенційним фундаментом їх значної популярності та зростаючих відмінностей від друкованих. Такі журнали стають місцем інтегральної наукової комунікації, де автори, редактори, видавці, користувачі працюють в одній системі [15]. Вони мають принципово нові пошукові можливості, перспективу здійснення зворотного зв'язку з користувачами на новому порівняно з традиційним рівні.

Оригінальний електронний журнал є не тільки актуальним за змістом, але й має форму добре організованої, легко доступної і простої у використанні інформаційної системи. До вищезазначених типів електронної форми журналів додається ще один, який розширює друковану форму посиланнями; доповнює текст графічною та іншою інформацією; має пошукову систему. Розширені видання набувають все більшого визнання в наукових колах.

На сьогодні спостерігається тенденція постійного збільшення кількості електронних журналів в Інтернеті, тоб то у відкритому доступі. Проте доступність має обмежуватися лише інтересами національної безпеки, захистом конфіденційності та недоторканості, правами інтелектуальної власності та ексклюзивними правами, які діють певний час [13].

Визначені складові наукового забезпечення будуть взяті за основу для аналізу його сучасного стану у сфері управлінського документознавства.

Розділ 3 Сучасний стан наукового забезпечення управлінського документознавства в Україні

3.1 Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства як основний науковий центр управлінського документознавства

До 1990-х рр. в Україні не існувало наукової інституції, яка займалась би дослідженнями у галузі документознавства, підготовкою наукових кадрів. Ситуація змінилась після проголошення незалежності України. ВНДІДАС втратив значення головної інституції у сфері архівної справи та документознавства, переорієнтувавшись на організацію галузевих досліджень у межах Російської Федерації, а колишні республіки СРСР, в тому числі і Україна, залишилися без координаційного центру. Тому довгоочікуваною подією стала ухвала Кабінетом Міністрів України постанови № 311 від 16 травня 1994 р. «Про створення в м. Києві Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства» [5, с. 131].

У 2001 р. у зв'язку з реорганізацією форми діяльності інститут реорганізовано в Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства з внесенням відповідної зміни у назву установи. На сьогодні Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (далі - УНДІАСД) підпорядковується Державній архівній службі України [там само, с. 133].

Для охарактеризування основних напрямів діяльності УНДІАСД, в тому числі і його вплив на розвиток управлінського документознавства в сучасній Україні, автор використувала данні розміщені на веб-сторінці [47] інституту.

УНДІАСД є провідною науковою інституцією в галузі документознавства, управлінського документознавства, розроблення їх теоретичних (фундаментальних і прикладних), історичних, науково-технологічних напрямів.

У квітні 2003 р. згідно з наказом Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України від 28. 02. 2003 р. (протокол № 112) в Інституті відкрито аспірантуру за спеціальністю 07. 00. 06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

У травні 2003 р. згідно з наказом Міністерства освіти і науки України від 22 травня 2003 р. № 265, відповідно до постанови президії Вищої атестаційної комісії України від 21 травня 2003 р. № 3-11/5 в Інституті створено спеціалізовану вчену раду К 26. 864. 01 з правом прийняття до розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальностями: 07. 00. 06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни; 07. 00. 10 - документознавство, архівознавство. Головою спеціалізованої вченої ради призначено директора інституту, доктора історичних наук І. Б. Матяш. У листопаді 2004 р. згідно з наказом Міністерства освіти і науки України від 01. 11. 2004 р. № 834 в аспірантурі Інституту відкрито спеціальність 07. 00. 01 - історія України.

Першим директором УНДІАСД був кандидат історичних наук, доцент В. П. Ляхоцький. З 2001 р. до вересня 2009 р. очолювала інститут доктор історичних наук, професор І. Б. Матяш. Сьогодні директором УНДІАСД є кандидат історичних наук О. Я. Гаранін.

До структури УНДІАСД входять 4 відділи (таблиця 3.1).

Від моменту заснування в інституті функціонує відділ документознавства, який очолює відомий в Україні та за кордоном вчений, доктор історичних наук, професор Сергій Георгійович Кулешов. Діяльність відділу УНДІАСД спрямовано переважно на підготовку нормативних і методичних документів, що забезпечують організацію діловодства (у тому числі й електронного діловодства) в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах.

Таблиця 3.1 Підрозділи та напрями досліджень УНДІАСД

Назва відділу	Основні напрями досліджень
Відділ архівознавства	теоретичні та прикладні проблеми архівознавства; архівна термінологія; історія архівної справи; історіографія архівознавства; організація архівної справи в країнах світу; економічні та правові проблеми архівної справи; інтелектуальні засоби доступу до документів Національного архівного фонду України
Відділ фізико-хімічних та біологічних досліджень	теоретичні та прикладні дослідження проблем фізико-хімічної збереженості документів Національного архівного фонду України; проведення моніторингу стану архівосховищ та документів Національного архівного фонду України; розроблення галузевих стандартів зберігання документів з різними носіями; розроблення та експериментальне впровадження правил пожежної безпеки, охорони праці та ін. у державних архівних установах
Відділ документознавства	історія та теорія документознавства; історія діловодства; проблеми уніфікації та стандартизації діловодних процесів (створення організаційно-розпорядчих документів; організація роботи зі службовими документами в установах); понятійний апарат документознавства та діловодства; типологія управлінської документації; організація управління документацією у країнах світу; розроблення навчальних планів підвищення кваліфікації працівників діловодних служб
Науково-інформаційний відділ	інформаційне забезпечення Держкомархіву та архівних установ України з питань архівознавства, документознавства, спеціальних історичних дисциплін; аналітико-синтетичні дослідження інформації з питань комплектування, зберігання, використання Національного архівного фонду та діловодства в архівній системі України; створення системи комп'ютерних баз даних із науково-технічної, науково-довідкової та проблемно-пошукової інформації для основних напрямів діяльності архівної системи;участь у нормативному, організаційно-методичному та інформаційно-аналітичному забезпеченні інформатизації архівної справи та впровадження систем електронного діловодства; дополіграфічна підготовка видань із документознавства, архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін; інформаційне рекламування науково-дослідних, науково-методичних розробок УНДІАСД та передового вітчизняного і світового досвіду в архівній справі та документознавстві; участь у формуванні змісту, експертизі навчання та підвищення кваліфікації архівістів у галузі інформатизації архівної справи.

Співробітники УНДІАСД є активними членами науково-дорадчих органів. Зокрема, експертна комісія ВАК України - С. Г. Кулешов, наукова рада Державної архівної служби України (далі - Укрдержархів) - С. Г. Кулешов, О. Я. Гаранін, редакційно-видавнича рада Укрдержархіву - С. С. Артамонова, С. Л. Зворський, центральна експертно-перевірна комісія Укрдержархіву -О. М. Загорецька, нормативно-методична комісія Укрдержархіву - С. Г. Кулешов, О. Я. Гаранін, ревізійна комісія Спілки архівістів України - Г. К. Волкотруб.