Особливості управління якістю та продуктивністю праці як засобами забезпечення конкурентоспроможності на мікро- та макрорівнях

Відтак, проведене дослідження щодо розкриття соціально-економічної сутності управління продуктивністю праці актуалізується тенденціями посилення інтеграційних процесів та негативного впливу світової кризи на вітчизняний ринок праці і національну економіку в цілому. Формування нових концептуальних підходів щодо управління продуктивністю праці, повинно ґрунтуватися на тому що цей процес охоплює всі рівні управління (як макро-, так і мікрорівні). Тому питання забезпечення зростання продуктивності праці не можуть бути вирішені тільки на рівні окремо взятих підприємствах. Управління продуктивністю праці безпосередньо повинно бути пов'язане з управлінням виробництвом, інноваціями, інвестиціями, фінансами, персоналом та іншими підсистемами, що визначає необхідність інтегрувати систему управління продуктивністю праці в загальну систему управління машинобудівних підприємством, яка спрямована на забезпечення його конкурентоспроможності.

За результатами проведених теоретичних досліджень було визначено, що склалися певні передумови формування інтеграційної парадигми в управлінні продуктивністю праці. Наступним етапом дослідження є визначення вагомих чинників зростання продуктивності праці національної економіки відповідно до етапів її розвитку.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЧИННИКІВ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

2.1 Визначення чинників управління продуктивністю праці

Здійснення позитивних зрушень у соціально-економічному розвитку держави набагато в чому обумовлене необхідністю поглибленого дослідження питань управління продуктивністю праці, виявлення чинників і резервів її підвищення. Вони повинні вирішуватися як на рівні окремих машинобудівних підприємств, їх об'єднань, так і на макрорівні.

З питання сутності, класифікації чинників і умов зростання продуктивності праці в економічній літературі існувала і до цього часу існує певна дискусія [65,69].

У "Сучасному економічному словнику" Б. Райзберга під "чинником" розуміється один з основних ресурсів виробничої діяльності підприємства, і економіки в цілому (земля, праця, капітал, підприємництво); рушійна сила економічних, виробничих процесів, що впливають на результат виробничої, економічної діяльності [46, с. 356]. І далі, в цьому ж словнику наголошується, іцо чинники виробництва - це ресурси, які використовуються у виробництві, та від яких певною мірою залежать кількість і обсяг продукції, що випускається. До таких чинників відносяться: земля, праця, капітал, підприємницька активність (підприємницькі здібності) [46, с. 357-358]. Даючи ж визначення (у множині) чинників взагалі, автори вказаного економічного словника неправомірно, разом з умовами і причинами, включають до нього параметри і показники [46, с. 357].

Для поглибленого вивчення сутності поняття "чинник" доцільно підкреслити ще раз, що показник продуктивності праці кількісно визначає реалізовану можливість, закладену в продуктивній силі праці досягнення певного рівня цієї продуктивності під впливом багатьох чинників.

Окремі вчені економісти відзначають, що жива праця повільно впливає на економічне зростання, тому разом з продуктивністю праці можна та потрібно говорити про продуктивність матеріалів, енергії, запасів, устаткування тощо, а також про загальну продуктивність, котра характеризує ефективність використання всіх залучених у виробництво ресурсів [52]. Через це, розраховуючи показник продуктивності праці як один із показників, що характеризує результативність виробництва і праці, слід мати на увазі, шо не тільки жива праця є джерелом виробленої продукції, що враховується, але й уречевлена. Продуктивність праці слід розглядати у взаємозв'язку з продуктивною силою праці як показник, що кількісно визначає закладену в ній реалізовану можливість досягнення конкретного рівня такої продуктивності.

К. Маркс таким чином характеризував сутність економічної категорії "продуктивна сила праці". Він підкреслював: "Производительная сила труда определяется разнообразными обстоятельствами, между прочим, средней степенью искусства рабочего, уровнем развития науки и степенью ее технологического применения, общественной комбинацией производственного процесса, размерами и эффективностью средств производства, природными условиями" [38, с. 48].

На мікрорівні використовується показник продуктивності індивідуальної праці, яка характеризує ефективність живої праці, котра визначається виробленням продукції на одного працюючого машинобудівного підприємства. На макрорівні в поняття зростання продуктивності сукупної (суспільної) праці закладена наступна сутність: "Повышение производительности труда заключается именно в том, что доля живого труда уменьшается, а доля прошлого труда увеличивается, но увеличивается так, что общая сумма труда, заключающаяся в товаре, уменьшается, что, следовательно, количество живого труда уменьшается больше, чем увеличивается количество прошлого труда" [38, с. 286]

управління продуктивність якість праця

Еволюція розвитку науки про продуктивність праці дозволяє зробити висновок про те, що разом з К.Марксом вченими-економістами в період з XVI по XX ст. сформовано достатній науковий потенціал, що дозволив надалі визначити сучасний погляд на сутність продуктивності праці і чинники, що впливають на її зміну.

М. Балудянський і Ф. Бастія на особливу увагу приділяли такому чиннику, як технічний прогрес, вдосконалення якого забезпечує підйом національного господарства через зростання продуктивності праці [16, с. 76- 77, 93-94]. У свою чергу, в наукових працях американських економістів П. Дугласа і Ч. Кобба при розгляді резервів підвищення ефективності економіки в обґрунтуванні макроекономічної виробничої функції математично доведено, що без врахування науково-технічного прогресу неможливо добитися ні вдосконалення техніки, ні зростання продуктивності праці [16, с. 194-196].

В теоріях продуктивності Ж-Б Сея, Кері і Кларка виділено такий чинник, як технічна озброєність та кваліфікація працівників [36, с. 85-90]. Слід зазначити, що функцію Кобба-Дугласа удосконалено на початку XX століття відомим американським економістом Р. Солоу, який доповнив її такими чинниками, як приріст капіталу, збільшення чисельності і, так званий "людський капітал", залежно від знань, умінь і кваліфікації працівників, а також - характеру праці [78, с. 70-73].

Особливого значення набуває так званий "закон зростання продуктивності праці", як певне узагальнення наукових досліджень класиків економічної теорії, в якому знайшло свій вираз "... причинно-следственные, устойчивые и существенные связи между развитием и совершенствованием производительных сил, с одной стороны, и обусловленных этим увеличением количества произведенной продукции и услуг - с другой ..." [16, с. 549-550]. У цьому законі визначено 5 груп чинників, які впливають на продуктивність на макрорівні, а саме: матеріально-технічні (ступінь використання засобів виробництва, НТП, технології); організаційно-економічні й управлінські; природні; суспільно-економічні (форми власності) і соціально-психологічні (умови праці і відпочинку).

Поглиблене визначення сутності та більш повна класифікація чинників підвищення продуктивності праці надано в працях зарубіжних учених кінця XIX - початку XX століття. Так, Д. Скотг Симон, удосконалюючи модель вимірювання продуктивності, в кейнсіанській моделі макроекономіки визначив 7 економічних чинників, які класифікуються як початкові для зростання національного доходу на основі продуктивності праці, а саме: кількість та якість працівників, кількість і якість засобів виробництва, наявна техніка і технологія, рівень та форми конкуренції, споживчі переваги, гранична тяжкість праці і соціальна структура суспільства [26, с. 106].

Особливого значення набувають результати дослідження радянських вчених економістів, які покладено в основу вимірювання продуктивності праці. Вони заклали теоретичні засади щодо формування критеріального підходу в оцінці і класифікації чинників, що впливають на продуктивність. Е.В. Ігнатовіч розробив критеріальну модель досягнення оптимальності й зростання економічної системи (підприємства, галузі, національної економіки та світового господарства в цілому). Серед провідних чинників, які впливають на зростання продуктивності праці і, при цьому, забезпечують зростання економічної системи, було виділено наступні: напруженість праці, інтенсивність праці, технологічний рівень виробництва, вартість основних виробничих фондів і матеріалів (ресурсів виробництва) [17, с. 83-84]. Значний внесок у визначення чинників, що впливають на продуктивність праці, було зроблено такими українськими та російськими вченими-економістами, як: Абалишниковою В.І., Антосенковим В.Г., Белашовим Л.А., Гавріловим Р.В., Грязновою А.Г., Додоновим О.В., Ефремовим А.В., Івановим Н.1, Карпухіним Д.Н., Кліяненко Б.Т., Кокіним Ю.П., Костіним Л.А., Ломановим І.Ф.,Науменко К.Д., Соколовою Л.В., Ткаченко В.П., Шабановим Н.І., Уманським О.М. та ін. [7, 10, 13, 37, 53, 60, 61]. Таким чином, в основі даних досліджень міститься комплексний підхід щодо визначення чинників, які впливають на ефективність праці та всього процесу виробництва.

Науковий підхід Л.В. Соколової до розгляду чинників, що впливають на зростання продуктивності праці, співпадає також з точкою зору шведського економіста, Нобелівського лауреата XXI століття С. Агнарсона, котрий вважає, що "... общая продуктивность зависит от технических инноваций и эффективного использования ресурсов и капитала в процессе производства..." [2, с. 112]. На цих же засадах російським ученим Ю.С. Шишковим проведено аналіз чинників, що впливають на продуктивність праці в галузевому розрізі на прикладі індустріально-розвинених країн, серед яких виділені найбільш вагомі, а саме - продуктивне устаткування, кваліфікація праці (робочої сили), технологія, науково-технічний прогрес [70, с. 21-22].

Розглядаючи питання сутності та класифікації чинників продуктивності праці, сучасні вчені-економісти України також схиляються до думки про необхідність багатофакторного вимірювання даної економічної категорії - з одного боку, а з іншої - до її розгляду при визначені чинників, що впливають не тільки на живу, але й на уречевлену працю.

Так, Л.І. Кочурова пов'язує зростання продуктивності з оновленням основних фондів, раціональним використанням ресурсів виробництва, впровадженням технологій, навиками і уміннями працівників [34, с. 39]. До аналогічної точки зору схильні й О.М. Уманський і І.Ф. Ломанов, розглядаючи ефективність використання ресурсів як узагальнюючий чинник сукупної продуктивності при формуванні коштів на оплату праці працівника підприємств [37, с. 10-11].

В дослідженнях О.В. Додонова визначено класифіковані групи чинників, що безпосередньо впливають на зростання продуктивності праці при пошуку джерел зростання витрат на оплату праці за рахунок мобілізації внутрішніх резервів підприємства, а саме: техніко-технологічні (впровадження нової і модернізація діючої техніки та технологій, автоматизація виробничих процесів) і організаційно-економічні (вдосконалення організації праці і його нормування, організація виробництва і структури апарату управління; підвищення кваліфікації кадрів та їх мотивації до високопродуктивної праці) [13,с.79].

Ю.І. Продіус приводить інше групування чинників продуктивності праці: удосконалення управління, організації виробництва і праці; підвищення технічного рівня виробництва; економічні чинники (стимулювання, наявність і раціональне використання ресурсів виробництва); освоєння нової продукції під впливом зміни структури виробництва; соціальні чинники (склад і якість кадрів і їх кваліфікація, умови праці) [42, с. 117].

В деяких наукових працях існує підхід щодо поділення чинників продуктивності праці на рівні машинобудівного підприємства на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх чинників входять так звані "тверді" чинники, що складаються з виробів, устаткування, технологій, матеріалів і енергії; другу групу складають люди, організація, методи роботи, стилі управління [1, с. 245-247; 60, с. 20-35; 61, с. 381-385]. Особливого значення набувають зовнішні чинники, де в першу підгрупу включені економічні, демографічні та соціальні чинники; у другу - робоча сила, земля, енергетичні ресурси, сировина; у третю - інституційні механізми, політика і стратегія; інфраструктура і так далі [61, с. 382]. Внутрішні чинники є контрольованими, в той час, як зовнішні чинники є неконтрольованими і здійснюють вплив на рівень і динаміку продуктивності праці за допомогою адміністративних чинників.

У роботі [4, с. 205-207] чинники зростання продуктивності праці підрозділяють на наступні три групи: соціально-економічні, матеріально-технічні та організаційно-економічні. До соціально-економічних чинників Зростання продуктивності праці відносять чинники, які визначають якість використання робочої сили, зокрема: рівень кваліфікації і професійних знань,компетентність, відповідальність, професійна мобільність, дисциплінованість, трудова активність, соціально-психологічний клімат в колективі та ін. До матеріально-технічних чинників відносять ті, що пов'язані з прогресивними змінами в техніці і технології виробництва, а саме: модернізація устаткування,впровадження нових прогресивних технологій, підвищення рівня автоматизації і механізації виробництва, використання нового вигляду(яровини, матеріалів і енергії. У число організаційно-економічних чинників включають ті, які пов'язані із змінами в організації виробництва, праці і управління (удосконалення структури апарату управління і систем управління виробництвом, поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, впровадження передових методів і прийомів праці, впровадження прогресивних норм і нормативів праці, удосконалення систем матеріального стимулювання).

Певний інтерес являє собою точка зору російського вченого-економіста І.В. Соколової, яка доповнила поняття "Сукупної продуктивності праці", в (кому продуктивність розглянута на всіх рівнях, -внутрішньофірмовому локальному), галузевому, регіональному, народногосподарському національному), світової системи [53, с. 38]. Л.В. Соколова приходить до висновку про те, що незалежно від рівня економічної системи, на будь-якому з них визначальними чинниками є ті, що характеризують не тільки живу працю (інтенсивність праці), але і уречевлену (ефективність економічної системи, Залежної від раціонального використання ресурсів з використанням досягнень руки, досконалої техніки і технології, прогресивності управління) [53, с. 36].

2.2 Державне регулювання управління продуктивністю та якістю праці

Актуальність дослідження чинників підвищення продуктивності праці в сучасних умовах господарювання як вітчизняної економіки, так і світової обумовлено негативним впливом економічної кризи і досягненням провідної мети ефективного управління національною економікою, а саме - забезпечення відповідного рівня її конкурентоспроможності.

Слід зазначити про наявне багаторазове відставання значення показника продуктивності праці в Україні від рівня розвинутих країн, таких як СІЛА, Японії, країн Західної Європи і Південно-Східної Азії, що насамперед обумовлено значним технологічним та інформаційним розривом, величезним відставанням в технічній оснащеності виробництва, його інтенсивності, низькому рівні організації праці, виробництва й управління тощо.

За індексом продуктивності праці, обчисленим тижневиком Міжнародної організації праці на підставі даних МВФ для 85 країн, Україна посідає 72 місце. Кожен з працюючих українців у 2008 році "приніс" нації 16082 дол. Лідерами рейтингу виявилися Люксембург (кожен працівник там заробив для країни 192931 дол.), Сінгапур (129129 дол.) і Норвегія (101919 дол.). Найближчими "сусідами" України за показниками продуктивності праці є жителі Вірменії (16762 дол.), Азербайджану (18456 дол.), Таїланду (14459 дол.) та Іраку (13902 дол.) [47].

За оцінками аналітиків McKinsey Co, для підтримки темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці як мінімум у 2,6 рази, тобто вийти на рівень Польщі, Туреччини, Естонії, Литви та Чилі [47].

Розрахунки економістів підтверджують прогнози про те, що для досягнення рівня продуктивності праці країн світової спільноти, в Україні її необхідно підвищити більше, ніж у п'ять разів [49].

Корінні причини такого положення полягають у тому, що в Україні значно погіршилась структура промисловості в результаті зростання питомої ваги продукції чорної металургії і паливно-енергетичного комплексу та падіння частки продукції машинобудування. В Україні відбувається падіння купівельної спроможності української валюти, інвестиції в основний капітал «правлені в основному в фінансову сферу та торгівлю. При існуючій Інтенсивності оновлення основних фондів в промисловості на рівні 4,5 % за вік, при ступені їх зношеності на 60 %, необхідно 25-35 років для повної зміни виробничого устаткування, а це призводить до падіння ефективності виробництва і продуктивності праці.

Вітчизняні вчені-економісти, розглядаючи питання зростання продуктивності праці для розвитку економіки країни, відзначають: "За різними оцінками внесок продуктивності в економічне зростання країн з високорозвинутою ринковою економікою на первинних етапах виходу до постіндустріального суспільства складав від 70 до 100 %" [61, с. 374].

Таким чином, продуктивність праці слід розглядати як визначальний винник економічного зростання, збільшення зарплати, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому та [зовнішньому ринках, високого рівня життя людей, що, у свою чергу, вимагає Урахувати чинники, що впливають на саму продуктивність.

Про важливість питання забезпечення підвищення продуктивності праці № на рівні окремих підприємств, так і на рівні національної економіки України стверджує і наявність посилання на ці питання у ряді законодавчих документів країни. Розглянувши ряд документів, прийнятих законодавчим органом України, можна знайти окремі чинники, що впливають на продуктивність праці. Так, у статтях 43-46 Конституції України гарантується право на працю, на достатній життєвий рівень за рахунок вільно обраної праці [27].

Програма діяльності Кабінету Міністрів України "Послідовність. Ефективність. Відповідальність (2005)" визначає досягнення більш (масштабних цілей: значне підвищення рівня державних соціальних стандартів їда зниження рівня бідності. Цією програмою передбачається:

- закріплення високих темпів економічного зростання на основі його інноваційно-інвестиційної складової;

- забезпечення доступу до результатів економічного зростання для якомога більшої кількості громадян, справедливої оплати праці та повноцінного відновлення робочої сили;

- спрямування кадрової політики на істотне покращання забезпеченості галузей промисловості висококваліфікованими кадрами шляхом створення системи безперервної перепідготовки та підвищення кваліфікації (в тому числі робітничих професій);

- стимулювання до збільшення індивідуальних доходів громадян шляхом підвищення продуктивності праці;

- сприяння повній, продуктивній та вільно обраній зайнятості населення, посилення механізмів регулювання ринку праці залишаються важливими складовими елементами державної політики зайнятості [44].

Концептуальні засади Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки (Європейський вибір) визначають, що відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування і розвитку реальної економіки. Одним з основних пріоритетів політики модернізації промисловості має стати державне сприяння розвитку наукомістких виробництв та галузей, що базуються на використанні інформаційних та комунікаційних технологій. На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед, Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самостійної зайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці [28].

Основою сучасного цивілізаційного прогресу е всебічний розвиток людського потенціалу. Це головна складова національного багатства і рушійна сила суспільного прогресу, визначальний критерій оцінки його рівня, світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал - ефективніші. Саме цим зумовлюється нова якість економічного зростання, а утвердилася за останні десятиріччя в розвинених країнах. Наприклад, у Західній Європі цей компонент забезпечує близько 75 % приросту національного багатства.

Згідно з положеннями Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", яка спрямована на виконання поставленого Президентом України завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки раїни, розроблено реформи, що будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і рештою - на підвищення добробуту. Світова економічна криза не оминула /країну, болісно зачепивши майже всі галузі економіки, тисячі компаній й мільйони громадян. Вона загострила результати бездіяльності останніх років. З умовах, коли джерела швидкого зростання докризових років вичерпано, єдиний шлях виходу України на траєкторію сталого розвитку - це рішучі й всеосяжні реформи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки.

Для подолання наслідків кризи програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за наступними напрямами: створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, Стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи;формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародне економічної інтеграції України; модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг. Одним з провідних напрямів реформи і збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищенні ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості і доступності освіти й медичного обслуговування.

Оскільки забезпечення та подальше підвищенні конкурентоспроможності економіки неможливо без відповідного реформування промислового сектору, то провідними повинні стати нові програмні заходи з розвитку промисловості, оскільки Державна програма розвитку промисловості на 2003-2011 роки добігає свого завершення, а ї основні положення не було виконано через виникнення світової економічної кризи. Схвалено концепцію Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року.

Основною метою Програми розвитку промисловості, як і Програми економічних реформ на 2010-2014 роки, повинно стати забезпечення конкурентоспроможності економіки держави завдяки посиленню промислового потенціалу і створення передумов для досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку. Це передбачає активізацію трансформаційно-інституціональної та інноваційно-інвестиційної діяльності промисловості з позитивним впливом на її обсяги і структуру виробництва, прискорення інтеграції промислового комплексу у світове виробництво. Основними напрямами Програми розвитку промисловості є наступні заходи: вдосконалення системи управління промисловістю; запровадження ефективних механізмів координації і взаємодії держави, регіонів, бізнесу і суспільства при формуванні і реалізації промислової політики; подальше проведення інституційних перетворень в промисловості; формування нової системи прискореного інноваційного розвитку промисловості; удосконалення структури промислового виробництва та здійснення його технологічного переоснащення; вдосконалення інвестиційної політики; суттєвого покращення макроекономічних умов діяльності промисловості; розвитку людського потенціалу в промисловості; активізації регіональної промислової політики; стимулювання соціальної спрямованості промислового бізнесу; забезпечення екологічної безпеки [28].

Особливого значення набуває здійснення структурної політики, яка повинна бути спрямована на вдосконалення пропорцій промислового виробництва з метою формування структури випуску промислової продукції, яка відповідає потребам ринку, збалансування виробничих потужностей промисловості (табл. 2.1).

Реалізація основних положень, передбачених Програмою, створює умови для забезпечення якісно нового рівня розвитку промисловості. Передбачається трикратне зростання обсягів промислового виробництва та покращення його галузевої структури.

Отримає розвиток система стратегічного передбачення і управління промисловим розвитком. Організаційна структура промисловості наблизиться до світових прогресивних форм через утворення висококонцентрованих інтегрованих господарських структур, поширення процесів диверсифікації компаній, сіткової організації бізнесу, запровадження кластерної моделі.

Більш плідним стане поєднання інтересів держави, регіонів і бізнесу, покращиться територіальний устрій промислового виробництва. Буде створено умови для гармонійного розвитку людини - запроваджено галузеві і кваліфікаційні вимоги та нормативи з регулювання заробітної плати підготовки кадрів, оздоровлення екологічного стану машинобудівний підприємств та навколишнього природного середовища, поліпшення стан) здоров'я населення.

Таблиця 2.1

Показники очікуваних структурних зрушень у промисловості України після впровадження економічних реформ до 2014 р.

Таким чином, у розглянутих програмних та стратегічних заходах можна визначити основний вектор розвитку національної економіки - це досягнення конкурентоспроможності економіки завдяки зростанню продуктивності праці та одночасного забезпечення достатнього життєвого рівня населення.

Досягти поставленої мети можливо за рахунок стимулювання інновацій і підвищення продуктивності праці; встановлення відповідальності у здійсненні господарської діяльності та організації високопродуктивних робочих місць; посилення мотивації продуктивної праці; використання таких стимулюючих механізмів високопродуктивної праці, як участь працюючих у розподілі прибутку, визначенні розміру заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових здібностей людини.

Оцінка рейтингу конкурентоспроможності України, порівняно з іншими ріпами здійснюється щорічно Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), який почав розраховувати глобальний рейтинг конкурентоспроможності країн 1 1979 року, а Україна була включена до рейтингу в 1997 році. У щорічному звіті досліджується конкурентоспроможність країн на основі Глобального індексу конкурентоспроможності (ГІК), що складається з 12 субіндексів: державні та суспільні установи; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров'я та початкова освіта; середня, вища та Професійна освіта; ефективність товарного ринку; ефективність ринку праці; рівень розвитку фінансового ринку; технологічна готовність; розмір ринку; вдосконалення бізнесу; інновації. Загальний рейтинг зі звіту за період 2010- 2012 років очолили Швейцарія та Швеція (табл. 2.2). Сполучені Штати Америки, які тривалий час залишалися лідером рейтингу, посіли четверте місце. Місце України у рейтингу - з 82 (серед 133 країн) до 89 місця (серед 139 країн) [3]. Серед країн СНГ після України залишились лише Грузія (93 місце) та Вірменія (98 місце). Аналіз рейтингу України у ГІК 2010/2011 за складовими показує, що Україна втратила свої позиції майже за всіма субіндексами.

На покращення рейтингу зазначених субіндексів позитивно вплинули конкурентні переваги:

- розширення ринку мобільного зв'язку;

- покращення якості загальної інфраструктури (насамперед, залізничної);

- зменшення показника дитячої смертності;

- забезпечення достатнього рівня якості початкової освіти.

Найбільших втрат Україна зазнала за такими важливими складовими, що знаходяться в сфері критичного відставання, як:

- "макроекономічна стабільність" (мінус 26 пунктів);

- "рівень розвитку товарного ринку" (мінус 20 пунктів);

- "рівень розвитку фінансового ринку" (мінус 13 пунктів);

- "державні та суспільні установи" (мінус 14 пунктів).

Субіндекс "Ефективність ринку праці", втративши 5 пунктів перетворився для України з конкурентних переваг у ГІК 2009/2010 на потенційну загрозу через зниження оцінки респондентами рівня довіри професійному менеджменту, співпраці у відносинах робітник-роботодавець та рівня втечі "мізків". Такі низькі результати засвідчують нестачу робочих місць на ринку праці, низьку мотивацію легальної зайнятості і, як результат, проблему з адекватністю виконаної роботи. Водночас на досить високому рівні залишається індекс еластичності умов праці (31 бал, тоді як середній бал для Східної Європи та Центральної Азії - 29,2), при оцінці якого досліджується жорсткість регуляторних норм при наймі / звільненні робітників.

Утримати свої позиції в сегменті конкурентних переваг вдалося субіндексу "Середня, вища та професійна освіта".

Таким чином, за результатами проведеного теоретичного аналізу чинників підвищення продуктивності праці, і звертаючи увагу на провідні напрями економічного та соціального розвитку національної економіки, слід надати удосконалену класифікацію чинників зростання продуктивності праці за рахунок виділення інституційних чинників забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на кожній зі стадії розвитку економіки.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок,що продуктивність праці характеризує ступінь ефективності процесу праці, а діяльність людини направлена на досягнення його цілей і завдань функціонування економічної системи. Можна говорити про те, що продуктивність праці є мірою вимірювання ефективності праці, що формується на всіх рівнях економіки, - від макрорівня до рівня національної економіки (рис. 2.1).

З практичної точки зору даний висновок підтверджується результатами досліджень, які виконані вченими Науково-дослідного Інституту праці і соціального страхування (Російська Федерація), розглядаючи проблему економіки праці: на основі факторного аналізу зміни продуктивності праці в промисловості зроблено висновок, що не менш, ніж 75 % її приросту забезпечувалося підвищенням технічного рівня виробництва [68, с. 23].

Рис. 2.1. Класифікація чинників зростання продуктивності праці для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки

2.3 Оцінка продуктивності праці національної економіки

Динаміка продуктивності праці є одним з ключових показників національної економіки, який характеризує ефективність використання праці. Продуктивність сукупної праці впливає на витрати виробництва, ціни, прибуток, обсяг виробництва, пов'язується з зайнятістю, відіграючи важливу роль в економічних коливаннях. Комплексне та систематичне дослідження продуктивності праці в економіці загалом в Україні потребує постійного моніторингу. У 1993 р. було призупинено обчислення суспільної продуктивності праці, а лише у грудні 2008 р. Міністерство економіки затвердило "Тимчасові методичні рекомендації розрахунку продуктивності праці в цілому в економіці та за видами економічної діяльності". Згідно з рекомендаціями, "продуктивність праці (однофакторна продуктивність) - це узагальнюючий показник результативності праці, що характеризує ефективність її витрат у виробництві та сфері послуг".

Сучасна концепція продуктивності праці ґрунтується на Системі національних рахунків, ключовим показником якої є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Проведемо розрахунки показників продуктивності праці згідно до запропонованих у першому розділі роботи методичних підходів щодо розрахунку продуктивності праці відповідно до інтегрованої концепції управління нею.

В табл. 2.2 приведено результати розрахунків продуктивності праці на рівні національної економіки в період з 1999 - 2009 рр. відповідно у фактичних та постійних цінах з базисним відліком 1996 року.

Протягом 1996-2008 років відбувається поступове зростання рівня ВВП України. У той же час, стабільна динаміка за кількістю зайнятих не зберігається, оскільки в період з 1996-1999 років відбулося різке скорочення цієї кількості, а починаючи з 2000 року кількість стабілізується і несуттєво починає зростати. Тенденція зростання рівня продуктивності праці різко змінює свій напрям у 2009 році через вплив світової економічної кризи. У цей період відбулося значне зниження рівня продуктивності праці на 35,78 %. порівняно з показником 2008 року, при одночасному скороченні обсягів ВВП (майже на 38 %, порівняно з попереднім роком) та кількості зайнятих на 786 тис. осіб.

Таблиця 2.2

Однофакторний показник продуктивності праці в Україні

* розрахунок ланцюгових індексів-дефляторів з базисним рівнем 1996 року

Індекс продуктивності праці в Україні з 1998 року має середнє значення 1,06.Слід зауважити, що в період з 2000 по 2008 рр. у фазі економічного зростання динаміка індексу продуктивності праці є надзвичайно близькою до індексу фізичного обсягу ВВП. У 2009 році індекс продуктивності праці різко знизився на 37 %, порівняно з попереднім роком, і становив 0,6423. (рис. 2.2)

Наступним етапом аналізу є порівняння рівня продуктивності праці України з аналогічними міжнародними показниками. Програма міжнародних зіставлень (ПМЗ) ООН валового внутрішнього продукту (ВВП) була запроваджена у 1970 році з метою одержання інформації для здійснення співставного аналізу рівня розвитку та ефективності економіки різних країн, оцінки впливу окремих факторів на її зростання, а також для вирішення юань, пов'язаних з розробкою економічної політики певної країни, прогнозуванням її валютного курсу та оцінки рівня добробуту населення.

Рис. 2.2. Динаміка індексу продуктивності праці національної економіки України протягом 2001-2009 років

Починаючи з 1980 року міжнародні зіставлення проводяться з регіональним принципом один раз в 3-5 років. Регіональним зіставленням рамках ПМЗ ООН можна визначити Європейську програму зіставлень (ЄПЗ) останній етап якої був проведений у 1999 році Євростатом спільно з Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). В зіставленнях Євростат-ОЕСР за 1999 рік брали участь 43 країни серед яких: 15 країн-членів Європейського союзу (ЄС) та ОЕСР, 13 країн кандидатів в члени ЄС (з них 5 країн-членів ОЕСР), 3 країни-члені Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) та ОЕСР, 7 неєвропейських країн-членів ОЕСР, та 5 інших країн (в тому числі Україна), які не є членам ОЕСР.

Слід відмітити, що за даними міжнародних зіставлень окремих категорій кінцевих витрат ВВП на одну особу, найбільшими в Україні є кінцеві споживчі органи державного управління, зокрема, через витрати, пов'язані з наданням населенню товарів та послуг безкоштовно або за пільговими цінами. Поряд з цим високими серед інших витратних компонентів кінцеві споживчі витрати домашніх господарств та фактичне індивідуальне кінцеве споживання, і в першу чергу, продуктів харчування та житлово-комунальних послуг. Але порівняно з відповідними витратами країн-членів ОЕСР, показники України, в основному, залишаються на низькому рівні.

Підсумовуючи вищевикладене, слід відмітити, що в Україні порівняно: країнами, що приймають участь в міжнародних зіставленнях, спостерігаєтьс; більш низький рівень доходів та цін, і дещо завищений валютний курс відносно його купівельної спроможності (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Результати розрахунків показника продуктивності праці в Україні для проведення міжнародних порівнянь

За індексом продуктивності праці, обчисленим тижневиком на підставі даних МВФ і Міжнародної організації праці для 85 країн, українці посідають 72 місце. На кожного працюючого українця у 2008 році приходилося 15089 дол. Лідерами рейтингу з продуктивності праці у 2008 році були Люксембург (кожен працівник там заробив для країни 192931 дол.), Сінгапур (129129 дол.)і Норвегія (101919 дол.). Найближчими до України за показниками ефективності праці е Вірменія (16762 дол.), Азербайджан (18456 дол.), Таїланд (14459 дол.) та Ірак (13902 дол.). У 2009 році, через негативний вплив світової економічної кризи на рівень національної економіки, продуктивність праці в Україні різко скоротилася.

Слід зазначити про наявне багаторазове відставання показники продуктивності праці в Україні від рівня розвинутих країн, таких як США, Японії, країн Західної Європи і Південно-Східної Азії, що насамперед обумовлено значним технологічним та інформаційним розривом, величезним відставанням в технічній оснащеності виробництва, його інтенсивності, низькому рівні організації праці, виробництва й управління та ін.

За оцінками аналітиків МсКіnsеуСоmрапу, для підтримки темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці, як мінімум, в 2,6 рази, тобто вийти на рівень Польщі. Туреччини, Естонії, Литви та Чилі.

Враховуючи економічне і культурне різноманіття України, аналіз рівня продуктивності праці країни в цілому не може вважатися завершеним без порівняння показників в розрізі окремих регіонів. Ступінь економічної нерівності між регіонами України знаходиться на середньому рівні ВВП на одну особу, якщо порівнювати з іншими країнами. Регіони такс дуже сильно розрізняються за економічною динамікою показники продуктивності праці (табл. 2.4).

Українська економіка протягом 1999-2008 рр. демонструвала позитивну динаміку, але водночас спостерігалися ознаки порушення макроекономічної рівноваги, оскільки зростання не зумовлювалося стабільними довгостроковими факторами. Економічне зростання в цей період було не результатом системних внутрішніх реформ, а спричинялося в основному дією чинників як зовнішнього, так і внутрішнього походження. Підставою для такого твердження є надвисока волатильність траєкторії макроекономічної динаміки, яка не демонструє чітко окресленої домінанти розвитку.

Таблиця 2.4.

Продуктивність праці в Україні по регіонах

З 2004 р. відбувся перекіс у розподілі доходів на користь населення, який спричинив подвійний ефект, по-перше, це збільшення споживчого попиту, по-друге, він негативно позначився на нагромадженні коштів для майбутнього розвитку, крім того, інвестиції в основний капітал зростали нижчими темпами, аніж доходи населення, що й зумовило значне уповільнення загальноекономічної динаміки.

Підвищення рівня оплати праці в Україні є однією з найактуальніших та найгостріших проблем на сучасному етапі соціально-економічного розвитку, воно мало об'єктивний характер і зумовлено значним відставанням України за цим показником від стандартів розвинутих країн та переважної більшості країн, що формуються(рис. 2.5), а її динаміка є свідченням екстенсивного шляху розвитку та деіндустріалізації національної економіки.

Рис. 2.5 Динаміка приросту продуктивності праці, середньомісячної заробітної плати та ВВП України у 2001-2007 рр., %

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ЯКОСТІ ПРАЦІ

3.1 Механізми антикризового управління продуктивністю праці

При визначенні антикризових заходів необхідно розглядати наступні пропорції:

- між фазами відтворення (виробництвом, розподілом, обміном і поживанням);

- між секторами економіки (виробничою і невиробничою сферами виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, добувними оброблювальними галузями промисловості, технологічними устроями); між регіонами;

- між внутрішнім і зовнішнім ринками;

- між накопиченням і кінцевим споживанням;

- між матеріально-речовинними і фінансово-грошовими потоками.

В зв'язку з цим не можливо надавати оцінку економічним процесам, у тому рахунку й процесу управління продуктивністю пращ, за окремими, вихопленими з контексту загального аналізу параметрами. Лише подолання сукупності відмічених вище диспропорцій може свідчити про стабілізацію економічної ситуації, яка супроводжується поступовим зростанням продуктивності праці.

На мікроекономічному рівні управління економічна криза означає "випадіння" підприємства з системи суспільного відтворення при втраті споживачів, ресурсної бази та ін. Для розуміння сутності і специфіки кризових явищ у національній економіці важливо враховувати необхідність докорінної зміни господарських зв'язків між підприємствами при переході до ринкових відносин.

В умовах ринкової економіки підприємства, що відносяться до різних галузей, вишукуються в відповідній послідовності і функціонують як єдине ціле для забезпечення всього відтворювального циклу конкретної продукції.

Крупні міжгалузеві утворення (наприклад, такі як General Motors, General Electric, Boeing) концентрують повний цикл відтворення певних видів продукції кінцевого споживання. В порівнянні з галузевим підприємством у них набагато вищий рівень концентрації виробництва і збуту. Така ринкова інтеграція підприємств знаходить своє організаційне відображення у вигляді багатогалузевих концернів і корпорацій за відсутності галузевих міністерств.

Підприємства самостійно, працюючи практично на всьому протязі відтворювального циклу того або іншого товару, забезпечують ринкові "галузеві" зв'язки. Ці особливості господарських зв'язків між підприємствами властиві вертикальній інтеграції.

Принципово інакше організована вітчизняна (українська) економіка. На протязі тривалого періоду часу в країні складалася галузева структура народного господарства. Вона характеризувалася переважанням такої спеціалізації, при якій підприємства функціонували в рамках однієї галузі. При цьому повний відтворювальний цикл руху продукції не контролювався і не регулювався на внутрішньофірмовому рівні. Ці функції виконувала адміністративна система.

Подібна спеціалізація знайшла своє віддзеркалення в галузевій структурі економіки та в її організаційному виразі - системі міністерств. Причому для узгодження діяльності галузевих відомств було необхідне жорстке державне планування. Галузевий принцип організації вітчизняної економіки склався через об'єктивні зовнішні і внутрішні умови, починаючи з індустріалізації 30-х років, а потім зміцнився та розвинувся технологічний принцип організації. Галузева організація економіки дозволила країні виконати конкретні задачі і досягти певних успіхів. Проте, як і будь-яке соціально-економічне явище, вітчизняна економіка, яка заснована на галузевій організації виробництва, пройшла етапи свого становлення, розвитку і спаду.

Відмінності у вертикальній (міжгалузевий) і горизонтальній (галузевий) інтеграції наведено на рис. 3.1. Як видно з рисунку, відмінності між вертикальною і горизонтальною інтеграцією носять принциповий характер. Відмінності вертикальної та інтеграційної організації виробництва повинні відбивати істотні зміни в організації підготовки кадрів, видах і розміщенні устаткування, характері проектування підприємств та їх інфраструктури та ін. Причому перехід від технологічної до інтегральної організації економіки фактично означає повне оновлення виробничого і трудового потенціалу підприємств, технологій, продукції, що випускається.

а б

Пі - підприємства за ходом відтворювального циклу продукту (в добувної до переробної діяльності, а також до збутових операцій)

Рис. 3.1 Відмінності в організації відтворення при вертикальній (а) і горизонтальній (б) інтеграції

Основними чинниками виникнення кризи вітчизняної економіки ста; різке ускладнення виробництва, зростання його масштабів, розширені номенклатури продукції, яка випускається, які на певному етапі перевищили ресурсні можливості галузевої економіки. Неминучим слідством цього з'явилося скорочення джерел накопичення для розширеного відтворення, посилення незбалансованості на різних рівнях управління. Причому ці процеси носили об'єктивно економічний характер, і неминуче вели до кризи галузевої організації економіки, що склалася [3, с. 21].

Таким чином, цілком об'єктивним є формування інтеграційного підходу щодо управління продуктивністю праці, що обґрунтовано за результатами теоретичного дослідження у першому розділі роботи.

Можна зробити висновок, що нинішня криза національної економіки - це перш за все криза галузевої організації виробництва та його структури, у тому числі в промисловості. Галузева організація промислової діяльності вже вичерпала свій потенціал і не може швидко перейти до вертикальної інтеграції, яка вимагається конкурентними вимогами. При незбалансованій галузевій організації економіки стає неможливим підтримувати стійкі господарські зв'язки між різними галузями і регіонами внаслідок нарощування зовнішньої заборгованості і різкого скорочення виробництва і споживання.

Таким чином, вихід із кризи і забезпечення нової якості економічного зростання у промисловості, а також розробка заходів щодо стратегічного управління продуктивністю праці стане можливим на основі вертикальної інтеграції розширеного відтворення.

В той же час швидко і ефективно об'єднати існуючі промислові підприємства за міжгалузевим принципом неможливо. Це можна було б зробити при наявності певної кількості оптимально функціонуючих підприємств. В зв'язку з цим важливо розуміти, що суто організаційно-правові заходи без відповідних змін в структурі промисловості малоефективні, і в таких умовах замість інтеграції промислових підприємств різних галузей у великі міжгалузеві корпорації відбувається дроблення самих галузевих комплексів з відповідними деструктивними наслідками.

Із значними об'єктивними труднощами зіткнулися і спроби масового утворення фінансово-промислових груп. Таким чином, нова економічна структура промисловості і національної економіки в цілому не може бути створена в короткий термін лише шляхом застосування класичних ринкових методів управління, оскільки застосування цих методів вже спочатку припускає наявність функціонуючої ринкової економіки, тобто певного рівня вертикальної інтеграції, як наслідок, - збалансованих матеріально-речовинних потоків, стабільності і стійкості господарських зв'язків