Найпоширенішими є комбіновані марочні знаки. Багато марочних товарів неминуче асоціюються у споживача, з марочними знаками: торт Київський, цукерки Вечірній Київ, напої комбінату Росинка, телевізори Електрон, фотоапарати ФЕД та ін.

4. Вимоги до маркування та упаковки товарів

Ще одним елементом товарної політики є упаковка, яка в умовах розвинутого ринку стає дедалі дійовішим інструментом маркетингу, складовою іміджу підприємства і предметом новаторського пошуку. Вартість упаковки в середньому становить 10 % ціни товару. Розрізняють три види упаковок:

- Внутрішня упаковка -- безпосереднє вмістилище товару. Так, для лосьйону це буде пляшечка, в яку він налитий.

- Зовнішня упаковка -- конструкція, призначена для захисту внутрішньої упаковки, яку знищують при підготовці товару до безпосереднього використання (приміром, картонна коробка).

- Транспортна упаковка -- конструкція, призначена для пакування, зберігання, транспортування.

До упаковки належать також етикетки й укладки. Етикетка містить назву продукту, товарний знак, штрих-код, вміст товару, рекламні матеріали, інструкції для зберігання і використання. Якщо є необхідність, до упаковки додають укладки -- детальні інструкції, як користуватися складною продукцією, ліками тощо.

Функції упаковки:

- дає можливість збирати в потрібних обсягах і формі рідкі, гранульовані, сипучі продукти;

- захищає товар при транспортуванні та зберіганні;

- полегшує використання продукту; можливе повторне застосування деяких видів упаковки;

- є засобом комунікації фірми із споживачем: вона демонструє товарний знак, вказує вміст і правила використання продукції, за допомогою дизайну створює образ фірми-виробника;

- виготовлена для конкретної групи споживачів, сприяє ринковій сегментації;

- є важливим елементом планування нової продукції; іноді саме завдяки створенню принципово нової упаковки на ринку з'являлись нові модифікації товарів (аерозольна упаковка косметичної продукції, вакуумна -- харчової тощо) [6, 127].

З використанням упаковки пов'язані й певні проблеми, серед яких можна виділити такі:

Надмірна вартість упаковки. Часом вартість складної упаковки суттєво підвищує ціну товару, який вона містить (становить 50 % і більше від ціни), що викликає критику з боку споживачів.

Забруднення довкілля. Близько 40 % твердих відходів припадає на упаковку. Більша її частина перетворюється на сміття у вигляді розбитих пляшок і зім'ятих металевих банок. Особливе занепокоєння викликають проблеми утилізації упаковки, яка не підлягає біологічному розкладу.

Ступінь правдивості інформації на упаковці. Громадськість занепокоєна тим, що ця інформація часом вводить в оману споживачів. Закон України «Про захист прав споживачів» трактує це як різновид недобросовісної конкуренції і передбачає дотримання певних вимог до інформації на упаковці. Зокрема, вона має бути викладена державною мовою, на продуктах харчування повинен бути вказаний вміст основних компонентів, граничний термін використання тощо.

Велике значення для розв'язання проблеми достовірності інформації на упаковці та ідентифікації продукції має широке застосування системи штрихового кодування товарів.

У світі існує декілька таких систем. Найпоширеніша з них -- європейська система EAN («Європейський артикул»), яка є різновидом американської системи UPC -- «Універсальний товарний код».

Створено Асоціацію Товарної Нумерації України (EAN -- Україна), яка є членом Міжнародної Асоціацї EAN (Брюссель).

Наявність штрих-коду є нормою на світовому ринку, він несе велику кількість інформації. Так, у коді EAN-13 перші три цифри ідентифікують країну, де вироблено товар -- це так званий «прапор держави». Подальші 4 цифри ідентифікують фірму-виробника, ще 5 -- назву товару, деякі його споживчі властивості (розмір, масу, фасон, ґатунок, колір тощо). Остання цифра -- контрольна, її використовують для перевірки правильності зчитування попередніх цифр коду скануючою системою.

Широке застосування системи штрихового кодування сприяє розв'язанню проблеми ідентифікації товарів і захисту споживачів від усіляких підробок.

Товар є першою і найважливішою складовою комплексу маркетингу, що його фірма розробляє для своїх споживачів. Стосовно товару приймають велику кількість Різних рішень, які становлять сутність маркетингової товарної політики підприємства.

Товари класифікують за різними ознаками. За сферою застосування їх поділяють на:

- споживчі товари, або товари широкого вжитку (ТШВ);

- товари промислового призначення (ТПП). Своєю чергою, ТШВ класифікують на основі споживацьких звичок на товари повсякденного попиту, товари попереднього вибору, товари особливого попиту і товари пасивного попиту.

Товари промислового призначення класифікують на основі їх участі у виробничому процесі й відносної вартості (капітальне майно, сировина і матеріали, ділові послуги).

Важливе місце в товарній політиці підприємства займають проблеми формування асортименту, його оновлення. Хоча розроблення і виведення на ринок нових товарів потребує значних коштів і пов'язане з ризиком, без нього неможливо втримати конкурентні позиції на ринку.

Процес створення нового товару складається з декількох етапів: генерація ідей, розроблення концепції товару та її перевірка, економічний аналіз, розроблення товару, його ринкове тестування і розгортання комерційного виробництва. Кожен етап має на меті прийняття рішення про відсіювання слабких ідей і поглиблення розроблення перспективних.

Після запуску товару в комерційне виробництво починається його ринкове життя, яке, згідно з концепцією життєвого циклу товару (ЖЦТ), можна поділити на чотири етапи: впровадження на ринок, зростання, зрілість, занепад. Кожен із цих етапів має свої характеристики стосовно обсягів збуту, прибутків, рівня конкуренції, методів просування тощо. Маркетологи мають ураховувати специфіку відповідного етапу при складанні плану маркетингу даного товару.

Важливими характеристиками товару є його якість і конкурентоспроможність. Ці близькі за змістом поняття не слід ототожнювати. Якість є основою конкурентоспроможності, але остання враховує ще конкретні умови даного ринку в певний проміжок часу і визначається відносно інших товарів. Для забезпечення належного рівня якості товарів в Україні створено систему сертифікації продукції УкрСЕПРО.

Розробляючи новий продукт, необхідно прийняти рішення щодо його товарної марки, яка ідентифікує цей товар і відрізняє його від товарів конкурентів. При тому можна орієнтуватися на різні стратегії: використовувати групові марки для усієї продукції підприємства або індивідуальні марки для окремих товарів. Кожна з цих стратегій має переваги й недоліки, тому іноді використовують комбіновані підходи [8, 187].

Товарні марки можуть використовувати і виробники, і торговельні посередники. Після офіційної реєстрації марка набуває статусу товарного знаку і переходить під юридичний захист держави.

В умовах насиченого ринку дедалі більшої вагомості набуває упаковка товару, яка є складовою іміджу підприємства і предметом новаторського пошуку. Розроблення принципово нових форм упаковок (аерозольних, вакуумних) суттєво змінило статус нових товарів. З використанням упаковки пов'язані і певні проблеми. Для ідентифікації товарів і забезпечення достовірності інформації на упаковці велике значення має штрихове кодування товарів.

Одночасно зі зростанням кількості товарів на ринку змінюються також і потреби щодо споживчої інформації. Сьогодні споживачі хочуть знати, які інгредієнти входять до харчових продуктів, вони хочуть знати, чи містить їжа алергени, яка енергетична цінність продукту; їх також цікавить процес виробництва, і чи використовується в цьому процесі дитяча праця. Маркування - це один з інструментів, який може застосовуватися в точках продажу для відома споживачів інформації, яка важлива для прийняття ними рішення про покупку, і яку не можна отримати, просто подивившись на товар. У цьому сенсі маркування є життєво важливим компонентом комунікації між підприємством та споживачами. У цьому короткому огляді розглядається, що таке маркування, де в даний час застосовується маркування, в ньому викладені причини, за якими компаніям слід використовувати маркування, а також вказується, що маркування - це не єдиний інструмент донесення важливої інформації про продукцію покупцям.

Маркування може бути визначене як набір інформації, що супроводжує товар і надає споживачам інформацію, яку не можна отримати, просто оглянувши товар.

Мета маркування - допомогти споживачам прийняти інформоване рішення про покупку в точці продажу.

Необхідно розрізняти обов'язкове і добровільне маркування. У багатьох країнах маркування є обов'язковим, особливо щодо харчової продукції. Директива Європейського Союзу 2000/13/EC (з доповненнями 2003 року, передбачають вказівку інформації про алергенних інгредієнти на маркуванні) вимагає від виробників харчової продукції, наприклад, перераховувати список інгредієнтів, вказувати кінцеву дату вживання, назву та адресу виробника, походження товару, а в відношенні напоїв, що містять більше 1.2 відсотка спирту за об'ємом - фактичний об'ємний вміст спирту.

Маркування з даними по харчової цінності продуктів харчування в Європейському Союзі управляється Директивою 90/496/EEC, з доповненнями, внесеними Директивами 2003/120/EC і 2008/100/EC. Маркування з даними за харчовою цінністю ставиться за вибором; вона стає обов'язковою, якщо на ярлику, у презентаціях або в рекламі робляться заяви про харчову цінність продукту харчування. У більшості випадків, маркування містить інформацію про енергетичну цінність, кількості білків, вуглеводів, цукрів, жирів, насичених жирів, волокон і натрію.

Крім цих загальних даних про харчової продукції, існує також маркування, яке вказує джерело походження продуктів харчування; маркування про дотримання принципів захисту тварин, яка вказує, що продукти харчування були дотримані відповідно до визначених стандартів захисту тварин; а також маркірування за ГМО, яка дає можливість споживачам визначити продукцію, що містить генетично модифіковані організми (ГМО) [8, 156].

Крім того, існує ряд обов'язкових видів маркування з безпеки. Вони повинні застосовуватися по відношенню до іграшок, мийних засобів, електронних приладів і косметичним засобам. Крім того, є види маркування, що інформують споживачів про енергетичну ефективність виробів.

Крім обов'язкового маркування, існує цілий ряд добровільних видів маркування. У Німеччині, «Фербраухер Ініціатив» (Verbraucher Initiative) зазначає більш 300 видів маркування, які застосовуються в Німеччині. Ці види маркування дають споживачам інформацію про екологічну безпеку продукції, про те, чи були вироби виготовлені з дотриманням справедливих і гідних умов праці, і чи вважається використання «гарячої лінії» корисним для споживачів.

Компанії повинні забезпечувати виконання принаймні обов'язкових вимог щодо маркування. Компанії також повинні усвідомлювати, що нормативні документи з комерційної практики передбачають санкції за використання маркування, що вводить в оману. Порушення нормативних вимог щодо маркування або використання маркування неправомірними способами наймовірніше спричинить за собою санкції.

Достовірність маркування залежить, з одного боку, від якості стандарту, на якій маркування базується. З іншого боку, маркування повинно присвоюватися в результаті достовірного процесу, проведеного третіми сторонами.

Хоча в минулому маркування було основним надійним засобом донесення інформації до споживачів, сьогодні існують і інші механізми. Інтернет, безкоштовні телефонні номери або інформація на мобільних пристроях доповнюють інформацію, що надається маркуванням.

5. Шляхи вдосконалення збору та поширення комерційної інформації про товари та послуги на торговельному підприємстві

Інформація грає усе більш важливу роль у бізнесі і як ресурс, і як товар. За останні тридцять років різко зріс обсяг доступної фірмам комерційної інформації, а з упровадженням нових комунікаційних технологій швидкість доступу до інформації збільшилася в багато разів. Однак цей ріст не завжди супроводжувався відповідним поліпшенням якості інформації.

Існує безліч видів і джерел бізнесу-інформації. Основне розмежування полягає в тому, з якого джерела надійшла інформація: первинного (інформація, зібрана фірмою при безпосередньому дослідженні чи узята зі звітів про дослідження) чи вторинного (уже кимсь зібрана інформація, що має бути проаналізована). Відповідно, пов'язане з цим розходження полягає в тому, чи є ця інформація є загальнодоступною чи доступ до неї обмежений [8, 144].

Усі бізнеси-процеси деякою мірою залежать від інформації, що необхідна для зниження ризику при прийнятті рішень і розробці стратегії. Керування інформацією є основною функцією керуючих у більшості фірм, особливо у великих компаніях і транснаціональних корпораціях. Керування інформацією визначають як одержання своєчасної, точної і необхідної інформації і передача її працівникам усіх рівнів. Керування, таким чином, включає збір, інтерпретацію і збереження інформації в логічній системі. Система керування інформацією, побудована, як правило, на базі якої-небудь комп'ютерної програми, допомагає привести інформацію в більш струнку систему, прискорити процес доступу до неї і збільшити швидкість передачі даних. Незважаючи на це, треба знати, що від цих систем не буде користі, якщо компанія спочатку не визначить, які саме види інформації вона хоче одержувати, а також не позначить пріоритетні напрямки її використання.

“Комерційна інформація, так само як товари і ресурси, перетворилася в “стратегічний ресурс”, від якого залежить конкурентоздатність усіх фірм”. У дійсності інформація завжди була необхідна для ефективного керування, але революція, що відбулася в комунікаційних системах, збільшила обсяг доступної інформації і зробила процес керування інформацією більш складним і важливої для фірми.

Поділ між статичною природою інформації і властивістю потенційної активності знання була сформульована Д. Хейдом (Hade): “Інформація підлегла думкам людей, а знання -- це сила і воля надходити у відповідності зі своїми поглядами” (цитується по Koski, 2000). Незважаючи на свою ілюстративність, ця точка зору до деякої міри екстремальна. Інформація є необхідним структурним елементом знання; знання можна одержати інтуїтивно, але, принаймні в західних країнах, обговорюється й аналізується саме те знання, що отримане шляхом сприйняття й аналізу інформації [11, 187].

Задача комерційної інформації, полягає в наданні менеджерам деякої основи знань як про внутрішнє середовище фірми, пов'язаною з її роботою, так і про зовнішній, у якій функціонує фірма. Основна мета збору інформації полягає в тому, щоб на її основі як можна точніше, з мінімальним рівнем невизначеності, формувати знання і приймати рішення. Відповідно при одержанні бізнесу-інформації акцент повинний бути зроблений на зборі реальних, економічних, детерміністських і безумовних фактів. Однак цей акцент може привести до скорочення числа альтернатив (а отже, і потенціалу інформації) за рахунок виключення з розгляду всієї інформації, що не відповідає вимозі строгої “релевантності”. Один з парадоксів сучасних поглядів на інформацію полягає в тому, що чим вище невизначеність, тим більше можливостей для дивергенції і напрямків подальшого розвитку, що випливають з цих можливостей; фактично тоді більший обсяг інформації приводить у деяких випадках до скорочення числа таких напрямків. Ця проблема добре відома, а недавно вона стала предметом дослідження на “практичному слуханні”, що мало на меті вирішити проблеми, пов'язані з визначенням відповідного акценту і збором інформації. Однак питання про тім, “яку інформацію використовувати”, залишається дуже непростим.

Суть комерційної інформації про ринок товарів -- це відображення взаємозв'язків усіх елементів у системі потреби населення -- попит населення -- пропозиція товарів і послуг -- обіг товарів і послуг -- споживання.

Щоб керувати цими процесами, потрібна інформаційна база як основа для ухвалення управлінських рішень, тобто необхідне відповідне інформаційне забезпечення і державне регулювання інформаційної діяльності підприємств. В Україні воно здійснюється відповідно до законів: "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про інформаційні агентства", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про Національну програму інформатизації", "Про концепцію Національної програми інформатизації", законодавчими актами по окремих галузях, видами, формами і засобами інформації, міжнародними договорами й угодами, які ратифікувала Україна, принципами і нормами міжнародного права.

Разом з тим, перелічені закони дуже погано реалізуються в практиці діяльності підприємств. Так, не забезпечується гарантіями права використання інформації; велику частину інформації віднесено до інформації з обмеженим доступом практично без усякої на те підстави; діяльність підприємств з використання інформації є автономною і неузгодженою; нечітко визначено правову і фінансово-економічну основи інформаційної діяльності підприємств; не здійснюється захист інформації.

Головна мета інформаційного забезпечення -- створення системи взаємопов'язаних і взаємодоповнюваних показників, які дозволяють одержати всебічну кількісну і якісну характеристику досліджуваних об'єктів.

Активний збір інформації найчастіше буває ad hoc (моментальний) і зосереджується на конкретному вирішенні події; він рідко буває постійним і усвідомлюваним саме як процес збору інформації. У далеко не у всіх компаніях вивчення навколишнього середовища існує офіційно; чи відбувається це так, залежить від стратегічних умов для них (від їхньої поінформованості) і від їхньої чутливості до різних аспектів навколишнього середовища.

Регулярний збір інформації виникає як складова частина бізнесу, але більш цілеспрямовану роботу можна включити до складу заходів щодо щорічного планування і складання бюджету, по координації стратегічних рішень із прогнозами зовнішніх і внутрішніх умов, по розробці нових товарів, послуг, ринків або раціоналізації забезпечення. Пасивний збір інформації виникає в більшості випадків у процесі різних чи взаємодій операцій у бізнесі, а також під час неофіційного обміну. Коли менеджери зіштовхуються з який-небудь складним, власне кажучи невизначеним, але стратегічно важливої для фірми проблемою, процес пошуку інформації стає більш активним, офіційним і цілеспрямованим.

Різні види комерційної інформації компанії схильні збирати різними способами, наприклад, маркетингову і збутову інформацію -- більш неформально, чим фінансову і законодавчу інформацію, що збирають офіційно. Хоча процес збору інформації являє собою комбінацію офіційних і неофіційних схем, спостерігається тенденція до того, щоб використовувати офіційний підхід до інформації, що стосується регулювання, і до службових видів інформації. І все-таки часто зведення про кращі офіційні джерела інформації надходять через неофіційні канали. Менеджери, особливо в невеликих фірмах, воліють звертатися до людей, а не до документів. Не слід зневажати внутрішніми джерелами інформації, тому що найчастіше вони виявляються дуже коштовними.

Збір комерційної інформації як процес складається з двох частин: безупинний збір загальних ділових зведень від неформального спілкування з колегами й іншими контактами як частина повсякденної діяльності, а також постійне підживлення інформацією з більш офіційних мереж, відкіля надходять важливі новини.

Основні навички, що вимагаються для одержання і використання інформації, -- це пошук, аналіз, структурування, збереження і маніпуляція. Існує необхідність підходити до збору нової інформації, ґрунтуючись на вже наявну, а також важливість інтерпретації інформації наступною фразою: “Ми припускаємо, що усього лише набір даних, що є побічним результатом діяльності фірми, забезпечить нам прийняття рішень, засноване на наявній інформації. Але дуже часто це приводить до того, що ми називаємо “інформаційним перевантаженням».

Сьогодні росте складність збору комерційної інформації і керування нею; виходить, це вимагає усе більше часу і базових навичок, необхідних менеджерам для керування інформацією, часто не вистачає. Блейер і Гордон підтримують думку, що росте значення контролю і керування письмовою інформацією у фірмах: “Менеджери бувають перевантажені масою марної інформації, що часто робить заплутаними дійсно важливі документи”. Таке неправильне керування заважає правильному прийняттю рішень і плануванню і погіршує результати діяльності фірми. Коли наявними в розпорядженні інформацією не можуть чи не хочуть правильно керувати, це часто приводить до подвійної витрати сил і засобів. “Якби ми керували своїми грошима так само, як керуємо інформацією, то ми б уже давно розорилися” (авторство приписується Делано Слоту, процитоване в Баббара і Рея (Babbar & Rai 1993).

Керування інформацією в теорії і на практиці найчастіше приводить до двох розповсюджених проблем. Перша, про яку вже згадувалося вище, стосується вибору інформації. Високоточні методики збору інформації часто компрометуються неправильними і зовсім недостатніми критеріями добору, що можуть призвести до звуження цілей організації і до обмеження її можливостей. Отже, для більшості критеріїв добору інформації рамки варто визначити максимально широко. Друга, що дуже часто зустрічається проблема полягає в тім, що придбання і поширення інформації є останніми єтапами в інформаційному ланцюжку. Однак занадто мало повідомляється про те, як можна застосувати інформацію з максимальною користю.

Важливою розробкою останнього часу стала поява “керування знаннями”, дисципліни, зв'язаної з керуванням інформацією, але відмінної від її. Хоча керування інформацією включає в першу чергу вибір і збір інформації, керування знаннями -- поняття набагато більш широке і включає такі розділи, як ідентифікація знання, керування знанням, розвиток знання і використання знання. Таким чином, керування знаннями займається питаннями, як одержувати, використовувати, поширювати і трансформувати знання, а також знаходиться в безупинному пошуку практичних переваг для фірми. Можливість того, що в найближчому майбутньому керування знаннями віднесуть до розділу керування чи інформацією що керування інформацією через якийсь час стане чимось більшим, ніж просто технічна діяльність по зборі і збереженню інформації, здається цілком ймовірною.

Говорячи практичною мовою, бізнес-інформація дозволяє бізнесу робити багато справ. Головної рушійний силоміць збору й аналізу бізнесу-інформації є підвищення конкурентоздатності. Зараз для ефективного використання інформації фірми найчастіше використовують комп'ютер і телекомунікаційні технології.

Потенційні вигоди від ефективних інформаційних і комунікаційних систем включають ті, що приведено Фулером і Дженкинсом. Користь від поліпшення процесу обміну інформацією можна описати як поліпшення взаємин із клієнтами і постачальниками, оптимізацію операцій у бізнесі, а також більш швидкий доступ до ресурсів і послуг експертів.

Однак зараз усе частіше стали визнавати, що однієї інформації недостатньо. Для того щоб використовувати інформацію ефективно, фірми повинні мати механізми “трансформації” інформації в знання і використання цього знання як майна. Незважаючи на те що десять років тому підручники по менеджменту і статті в журналах проголошували інформацію як самий коштовний товар, зараз акцент робиться на знанні. Успіх компанії в майбутньому, очевидно, залежить тільки від розуміння взаємозв'язку між ними, а також від того, наскільки правильно компанія ними керує.

Висновок

Комерційна інформаційна система створюється на рівні оперативного управління (працівники функціональних підрозділів) та призначена для отримання та оброблення інформації про рух товарів на даний момент часу. Цими системами можуть вирішуватися різноманітні завдання :

- контроль товарних потоків;

- облік надходження та реалізації товарів;

- облік виконання договірних зобов'язань, оперативне управління товарними запасами тощо.

Важливість комерційної інформаційної системи полягає в тому, що об'єднує в ціле функціональні галузі комерційної логістики, забезпечуючи внутрішній взаємозв'язок і цілісність цієї системи. Отже, чим вищим є рівень інформаційної системи, тим вищою є ефективність логістичної системи в цілому.

Інформація стала першоосновою життя сучасного суспільства, предметом та продуктом його діяльності, а процес створення, накопичення, збереження, передачі та обробки, в свою чергу, стимулював прогрес в галузі знарядь її виробництва, що включає електронно-обчислювальну техніку, засоби телекомунікації та системи зв'язку. У зв'язку з новими інформаційними досягненнями, державні кордони практично стають прозорими для обігу інформації. При цьому, чим більше зазначена галузь залучається в комерційний обіг, тим більше виникає потреба в захисті інтересів власників комерційної таємниці. Зрозуміло, що комп'ютерні технології - не єдина загроза комерційній таємниці. За підрахунками американських фахівців, втрата 20% інформації, що становить комерційну таємницю, веде до розорення фірми (організації) протягом місяця в 60 випадках із 100.

Проблема захисту комерційної таємниці має багато аспектів, серед яких найважливішими є визначення правового положення комерційної таємниці як соціального ресурсу, юридичне закріплення права на комерційну таємницю та створення правових гарантій реалізації цього права, регулювання відносин, які виникають в сфері обігу комерційної таємниці.

Необхідно визнати, що в країнах світу, де використовуються інформаційні об'єкти, які представляють комерційну цінність, немає єдиного підходу до визначення поняття такої інформації. Застосовуються різні визначення: “ділові секрети”, “виробничі секрети”, “торгівельні секрети”, “конфіденційна інформація”, “комерційна таємниця” тощо.

Інформаційні процеси визначають відносну здатність організації ефективно взаємодіяти з навколишнім середовищем і переслідувати свої власні цілі. Тим самим він фактично робить висновок, що з інформацією як з основною проблемою зіштовхуються всі організації.

Нові технології забезпечують нові джерела, методи доставки й обміну інформацією, а також нові способи маніпуляції інформацією. У той час як інформаційні технології продовжують змінювати характер угод і інших операцій у бізнесі, надають можливість зв'язку по ланцюжку через електронну торгівлю і сприяють співробітництву і створенню альянсів, стає усе більш важливим розвивати навички керування інформацією як ресурсом і товаром. Переосмислення фірми і її діяльності в термінах інформації необхідно, щоб використовувати власна конкурентна перевага з метою належного керування інформацією.

Список використаних джерел:

1. Вачевський М.В., Долішній M.I., Скотний С.Г. Маркетинг для менеджера. - Стрий: Просвіта, 2007.

2. Герасимчук В.Г. Маркетинг: теорія і практика. - К.: Вища шк., 2004.

3. Голубков Е.П. и др. Маркетинг: выбор наилучшего решения. - М.: Экономика, 2005.

4. Гордин В.Э. Социальная политика и социальный маркетинг. - СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 2006.

5. Дараховский И. С., Черноиванов И. П. Как создать службу маркетинга на предприятии. - Кишинев, 2002.

6. Евдокимов Ф.И., Гавва В.М. Азбука маркетинга. - Донецк: Сталкер, 2007.

7. Инновационный менеджмент. Методическое пособие. Ч. 2. - К.: Издание концерна "РАМО", 2004.

8. Кардаш В.Я. Маркетингова товарна політика. - К.: КНЕУ, 2003; Видав, дім „Вільямс", 2007.

9. Ковалёв А.И. Войленко В.В. Маркетинговый анализ. - М.: Центр экономики и маркетинга, 2003.

10. Козловский В.А., Маркина Т.В., Макаров В.М. Производственный и операционный менеджмент. - СПб: Специальная литература, 2005.

11. Котлер Ф. Маркетинг менеджмента. - СПб.: Питер Ком, 2004.

12. Куденко Н.В. Стратегічний маркетинг. - К.: КНЕУ, 2003.

13. Кус А. Основы маркетинга / Пер. с нем.; Под ред. А.Ф.Павленко, В.П.Пилипчука. - Киев, 2003.

14. Ламбен Ж.-Ж. Стратегический маркетинг. Европейская перспектива / Пер. с фр. - СПб.: Наука, 2006.

15. Левшин Ф.М. Международный маркетинг. - М.: Междунар. отношения, 2004.

16. Лук'янець T.I. Маркетингова політика комунікацій. - К.: КНЕУ, 2002.

17. Лук'янець T.I. Рекламний менеджмент. - К.: КНЕУ, 2006.

18. Мазаракі А.А., Чаюн T.I. Міжнародний маркетинг. - К.; КДТУ, 2004.

19. Маркова В.Д. Маркетинг услуг. - М.: Финансы и статистика, 1996.

20. Мартыненко М.М. Технология менеджмента. - Киев: Леся, 1997.

комерційний товар ринковий маркування

Додатки

Додаток 2

Головні постачальники інформаційних послуг на товарному ринку

Додаток 3

Штрих-код

Додаток 4

Маркування

Размещено на Allbest.ru