Органи кровотворення та імунна система: розвиток, анатомія, функції

«Органи кровотворення та імунна система, розвиток, анатомія, функції»

Змыст

Вступ

Розділ 1. Центральні органи кровотворення та імунної системи

1.1 Кістковий мозок

1.1.1Червоний кістковий мозок

1.2 Тимус

Розділ 2. Периферичні органи кровотворення імунної системи

2.1 Селезінка

2.2 Лімфатичні вузли

2.3 Лейкоцити

2.4 Мигдалики

2.5 Апендикс

Розділ 3. Чинники, що зумовлюють порушення діяльності імунної системи та імунопрофілактика

Висновки

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Тема даної курсової роботи «Органи кровотворення та імунна система, розвиток, анатомія, функції» є досить актуальною, оскільки за теперішнього незадовільного екологічного стану довкілля, проблема роботи імунної та кровотворної системи набуває гострого значення для усіх прошарків населення і всіх вікових категорій громадян.

Об'єктом дослідження є органи кровотворної та імунної системи, як необхідні складові організму людини, що забезпечують її існування та життєдіяльність.

Предмет дослідження даної курсової роботи - це розвиток, анатомія та функції кровотворної та імунної системи людського організму на протязі її життя, з урахуванням вікових особливостей та чинників, що можуть викликати порушення її нормальної діяльності.

Функцію кровотворення, або гемопоезу (від грецьк. haima - кров poitsus - вироблення), яка полягає у продукуванні клітин крові, в різних багатоклітинних тваринних організмів виконують різні органи: судини - у більшості безхребетних і деяких нижчих хребетних; печінка й селезінка - у багатьох риб і хвостатих амфібій; нирка, кишки - у деяких риб; кістковий мозок - у безхвостих амфібій, рептилій, ссавців.

У процесі ембріогенезу первинними органами гемопоезу у зародка людини є печінка й селезінка. Пізніше до цих органів приєднуються лімфатичні вузли, що виробляють лімфоцити. Починаючи з 4 - го місяця ембріогенезу основним органом кровотворення в людини поступово стає червоний кістковий мозок. З цього моменту печінка втрачає свої кровотворні функції, а селезінка обмежує їх тільки здатністю продукувати лімфоцити. Цю функцію продовжують виконувати також лімфатичні вузли. Також до органів кровотворення відносять тимус , в якому відбувається диференціація Т-лімфоцитів, які проникли сюди з током крові з кісткового мозку.

Розділ 1. Центральні органи кровотворення та імунної системи

По відношенню до клітин імунної системи і органів кровотворення всі органи діляться на 2 групи:

1. Центральні (первинні) - тимус, червоний кістковий мозок. Первинні, оскільки тут відбувається перший антигеннезалежний етап диференціювання лімфоцитів.

2. Периферичні: лімфовузли, селезінка, дифузна тканина слизових оболонок, мигдалики, апендикс. Тут відбувається вторинний етап - антигензалежне диференціювання лімфоцитів.

Шкіру відносять і до центральних і до периферичних органів.

У центральних органах розвиток лімфоцитів не залежить від контакту з антигеном. На цьому етапі клітини набувають спеціальні рецептори - маркери і стають здатними розрізняти різні класи чужорідних структур. Ця здатність закладена в геном, не вимагає присутності антигену. Теоретично формується здатність клітин реагувати в майбутньому на чужорідні структури. Один лімфоцит - один антиген.

У периферичних органах утворюються лімфоцити, здатні не тільки розрізняти, але і знищувати чужорідні структури. Утворення цих клітин залежить від потреб організму.

Периферичні органи розташовані на шляхах можливого проникнення антигену в організм:

на шляху циркуляції крові - селезінка. Цей орган відповідальний за гуморальний імунітет (вироблення антитіл).

На шляху циркулюючої лімфи - лімфовузли. Здійснюють контроль відтоку лімфи від органів. Для лімфовузлів характерне таке явище, як клітинний імунітет (пухлинні клітини проходять через лімфовузли).

На шляху можливого контакту із зовнішнім середовищем через воду, пищу, повітря - захисний шар слизових оболонок, дифузна лімфоїдна тканина слизових оболонок (найбільш розвинена в травному тракті).[12, 5]

1.1 КІСТКОВИЙ МОЗОК

Кістковий мозок -- це центральний кровотворний орган, в якому міститься популяція стовбурових клітин крові, що беруть участь в утворенні формених елементів крові.

Внутрішні порожнини кістки (кістково-мозкові порожнини) і чарунки губчастої речовини (вони вистелені остеогенними клітинами на тонкій сполучнотканинній пластинці -- ендост) містять м'яку, ніжну, багату на клітини і оснащену кровоносними судинами масу -- кістковий мозок (у птахів частина порожнин наповнена повітрям). Розрізняють три види кісткового мозку: слизуватий (лише в деяких кістках, що розвиваються), червоний або лімфоїдний (наприклад, в епіфізах трубчастих кісток, у губчастій речовині хребців), і жовтий або жировий (найбільш розповсюджений, є в діафізах). Основну форму складає червоний кістковий мозок, у ньому є ніжна з'єднувалльно-тканинна основа, багата судинами, кісткомозкові або лімфатичні клітини, клітини, дуже схожі на лейкоцитів, забарвлені гемоглобіном і раховані за перехід до червоних кров'яних тельців, безбарвні клітини, що містять усередині червоні кульки, і багатоядерні великі («гігантські») клітини, так звані міелопласти.[9, 3]

При відкладенні в клітинах (звичайно зіркоподібних) основи жиру і зменшенні числа лімфатичних елементів червоний мозок переходить у жовтий, а при зникненні жиру і зменшенні лімфатичних елементів він наближається до слизуватого.

У плоду і немовляти у всіх порожнинах кістки знаходиться червоний кістковий мозок. У дорослої людини червоний кістковий мозок є лише в чарунках губчастої речовини плоских кісток (грудина, крила клубових кісток), губчастих кістках і епіфізах трубчастих кісток.

В організмі дорослої людини розрізняють:

· Червоний кістковий мозок (ЧКМ)

· Жовтий кістковий мозок (ЖоКМ)

· Желатинозний кістковий мозок (ЖеКМ)

Загальна маса кісткового мозку в дорослих 3-3.5 кг, тобто 4.5-4.7 % маси тіла. Майже половина загальної маси припадає на ЧКМ. У системі імуногенезу людини кістковий мозок вважається аналогом сумки Фабріціуса (клітинного скупчення в стінці клоачного відділу кишки птахів). Саме цим в імунології пояснюється термін «бурсозалежні лімфоцити», які розвиваються в кістковому мозку зі стовбурових клітин і диференціюються незалежно від тимуса. Кістковий мозок розміщується у вигляді шнурів циліндрічної форми навколо артеріол, які є відгалуженнями артерій, які постачають кістки кров'ю. Шнури відокремлюються один від одного широкими гемокапілярами.[7, 4]

1.1.1 Червоний кістковий мозок

Формування ЧКМ починається на другому місяці ембріонального розвитку в ключиці зародка. На 5-7 місяці ембреогенезу ЧКМ функціонує як основний кровотвірний орган, при цьому в ньому переважають процеси еритропоезу.

ЧКМ має напіврідку консистенцію, на вигляд він темно-червоного кольору, розташований в епіфізах трубчастих кісток. Трабекули губчастих кісток, що відходять від ендосту, утворюють опору для ретикулярної строми, яка в свою чергу служить каркасом для гемопоетичних клітин еритроцитарного, гранулоцитарного, тромбоцитарного, моноцитарного та лімфоцитарного гістогенетичних рядів. Ретикулярна строма представлена ретикулярними клітинами з великою кількістю довгих відростків та ретикулярними волокнами, які беруть участь у формуванні мікрооточення для дозріваючих клітин. Гемопоетичні клітини гістогенетичних рядів утворюють паренхіму ЧКМ та розташовуються у вигляді острівців.[1]

Серед скупчення клітин еритроцитарного ряду присутні проеритробласти, базофільні, поліхроматофільні та оксифільні еритробласти. Серед клітин гранулоцитарного ряду: нейтрофільні, еозинофільні, базофільні мієлоцити, промієлоцити та метамієлоцити, які легко розпізнати за характерною специфічною зернистістю цитоплазми. Серед клітин тромбоцитарного ряду присутні мегакаріоцити і мегакаріобласти, які виділяються своїми гіганськими розмірами, багаточасточковим ядром і нерівними контурами. Вони, як правило, розміщуються у контакті зі стінкою синусоїдних гемокапілярів, що забеспечує надходження тромбоцитів безпосередньо у кров'яне русло. Важче виявити клітини моноцитарного та лімфоцитарного гістогенетичних рядів.

ЧКМ добре васкуляризований, він містить багато судин мікроциркуляторного русла. Серед них важливе значення мають синусоїдні каріляри, які забеспечують вибіркову міграцію зрілих форменних елементів в крові в судинне русло. Гемокапіляри мають широкий діаметр просвіту і численні пори в судинній стінці. У дитячому віці ЧКМ заповнює діафізи та епіфізи трубчастих кісток, плоскі кістки. У 12-18 років ЧКМ у діафізах кісток заміщається на ЖоКМ.[13]

Відносна кількість у ЧКМ зрілих клітинних елементів та таких, що дозрівають, кожного із джерел кровотворення є важливим показником гемопоезу. За фізіологічних умов із кісткового мозку в судинне русло потрапляють лише зрілі еретроцити та лейкоцити, а також незначна кількість стовбурових попередників, здатних переселятися в інші кровотворні органи, зокрема тимус. Поява незрілих клітин у циркулюючій периферічній крові є показником паталогічного процесу.

Оскільки клітини ЧКМ різноманітніші, ніж формені елементи крові, кількісне співвідношення різних їх форм точніше відображають стан організму, ніж розгорнута гемограма периферійної крові. Тому, в клінічній практиці для підтвердження діагнозу, використовують пунктати кіскового мозку з груднини, п'яткової кістки чи кісток тазу.[6]

Приблизно половину кісткового мозку складає червоний кістковий мозок, а іншу половину - жовтий кістковий мозок, що розташований у діафізах трубчастих кісток. До його складу входять численні жирові клітини, в цитоплазмі яких містяться пігменти типу ліпохромів, що надає кістковому мозку жовтого кольору. У нормі ЖоКМ не несе функції гемопоезу. Однак, при масивній крововтраті в ньому можуть з'являтися центри мієлопоезу за рахунок диверенціації стовбурових і напівстовбурових клітин, які потрапляють з крові.

З віком ЧКМ і ЖоКМ набувають драглистої консистенції і називаються желатинозним кістковим мозком. Може спостерігатися в хворих з деякими хронічними захворюваннями.[16]

1.2 Тимус

Тимус - загруднинна залоза , належить до центральних органів імунного захисту, кровотворення, в якому відбувається диференціація Т-лімфоцитів, які проникли сюди з током крові з кісткового мозку. Тут виробляються регуляторні пептиди, які забезпечують розмноження і дозрівання Т-лімфоцитів у центральних і периферійних органах кровотворення, а також низку біологічних активних речовин: інсуліноподібний фактор, який зменшує рівень цукру в крові, кальцитоніноподібний фактор, який знижує рівень кальцію в крові, та фактор росту, що забезпечує ріст тіла.

Розташований тимус в передній частині верхнього середостіння, позаду ручки груднини і верхньої частини її тіла, у проміжку між правою і лівою середостінними частинами пристінкової плеври. Місце розташування залози збігається з проекцією на передню стінку грудної клітки верхнього міжплеврального поля. Її утворюють дві асиметричні й дещо видовжені частки - права й ліва, які посередині зрослися між собою. Кожна з часток загруднинної залози має конусоподібну форму. Верхівки обох часток розташовані в межах передньої ділянки шиї, позаду грудинно-під'язикового і грудинно-щитоподібного м'язів. Позаду залози розташовані верхня частина осердя, дуга аорти з великими судинами, що відгалужуються від неї, ліва плечо-головна і верхня порожниста вени.[4]

Зовні тимус вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять перегородки, що поділяють орган на часточки. Часточка є структурною і функціональною одиницею тимуса. Основа часточки утворена каркасом з клітин зірчастої форми - епітеліоретикулоцитів, які лежать на базальній мембрані, контактують відростками та утворюють сітчасту структуру. Проміжки між епітеліоретикулоцитами заповнені переважно Т-лімфоцитами, у меншій мірі - макрофагами. Існує три типи епітеліоретикулярних клітин:

- секреторні, які синтезують регулюючі пептиди та біологічно-активні речовини;

- "клітини-няньки", які оточують Т-лімфобласти;

- периваскулярні клітини, які присутні лише в кірковій речовині та входять до складу гематотимусного бар'єра.[8]

Тимус формується у людини на п'ятому тижні ембріогенезу з епітелію 3-4 пар зябрових кишень. Часточки утворюються на третьому місяці, і в них у цей період розвитку можна помітити кіркову і мозкову речовини і тільця тимуса. Найбільшої маси в 37,5 г тимус досягає в ранньому дитячому віці та до періоду статевого дозрівання. У віці понад 16 років маса залози поступово зменшується. Вікова інволюція проявляється поступовою заміною паренхіми жировою, пухкою сполучною тканиною, також зменшенням кількості лімфоцитів, особливо в кірковій речовині та збільшенням кількості тілець Гассаля в мозковій речовині. У віці 50-90 років маса органа становить 13,4 г. Навіть у старечому віці лімфоїдна тканина загруднинної залози повністю не щезає, залишаючись у формі острівців, оточених жировою тканиною.

Відсутність інволюції тимуса - це прояв тяжкої патології, яку називають тиміко-лімфатичним статусом. Вона супроводжується дефицітом глюкокортикоїдів кори надниркових залоз і проявляється зниженням опірності організму до інфекцій та інтоксикацій, особливо збільшується ризик виникнення злоякісних новоутворень. Під впливом несприятливих умов - травм, голоду, інтоксикацій, інфекцій - в організмі людини має місце акцидентальна інволюція тимуса. При стрес-реакції відбувається викид Т-лімфоцитів у кров, набряк епітеліоретикулоцитів і масова загибель лімфоцитів, особливо кіркової речовини. Внаслідок цього зникає різниця між кірковою і мозковою речовинами. Ця реакція тимуса є морфологічним проявом захисних реакцій організму.[10]

Розділ 2. Периферичні органи кровотворення імунної системи

2.1 Селезінка

Селезінка - це непарний паренхіматозний орган, розташований у лівому верхньому поверсі очеревинної порожнини між куполом діафрагми та шлунком. У філогенезі з'являється тільки у хребетних. Закладається наприкінці першого місяця ембріогенезу.

Селезінка людини має видовжену, зверху випуклу форму, до 12 см завдовжки, завширшки близько 8 см, завтовшки приблизно 3 - 4 см; маса її в середньому становить 150 - 200 г.

У селезінці розрізняють діафрагмову та вісцеральну поверхні, верхній і нижній краї, передній і задній кінці. Вісцеральну поверхню можна поділити на ниркову, шлункову та ободову. На вісцеральні поверхні розташовані ворота селезінки, де проходять судини й нерви. Нижній край селезінки не виходить за межі лівої половини ребрової дуги.[11]

Зовні селезінка з усіх боків (за винятком воріт) вкрита очеревиною, яка міцно зрослася з розташованою під нею волокнистою оболонкою, від якої всередину органа відходять щільні перекладки. Між ними міститься пульпа селезінки. Розрізняють червону (головна складова частина паренхіми селезінки) та білу пульпу, що має вигляд острівців, вкраплених у червону пульпу. Основна маса червоної пульпи утворена червоними пазухами, петлями сітчастих волокон, заповненими клітинами крові (головним чином еритроцитами). Островці білої пульпи складаються з лімфоїдної тканини, джерела лімфоцитів. Паренхіма селезінки дуже пухка і легко розривається під час нанесення механічних травм.

Поздовжня вісь селезінки відповідає нахилу ІХ - ХІ ребер. Вона проектується між паховою і лопатковою лініями. Селезінка верхньою випуклою поверхню прилягає до діафрагми, спереду торкається передньої поверхні дна шлунка, а знизу межує з лівою ниркою та лівим згином ободової кишки. У нормі селезінка не виходить за межи ребрової дуги, але під час вдиху часто вдається пальпувати її верхній край у лівій підребровій ділянці.

У фіксації селезінки, крім її великих судин, беруть участь зв'язки. Шлунково-селезінкова зв'язка тягнеться від воріт селезінки до великої кривини та дна шлунка. Безпосереднім продовженням цієї зв'язки є селезінково-ободовокишкова та діафрагмово-селезінкова зв'язки. Селезінку певної мірою підтримує діафрагмово-ободовокишкова зв'язка, що йде від лівого згину ободової кишки до нижньої поверхні діафрагми.

У перші половині ембріогенезу селезінка нарівні з кровотворними елементами печінки виконує функцію основного кровотворного органу. У другі половині та протягом усього наступного життя селезінка виконує лише функцію ліфопоезу. [2]

2.2 Лімфатичні вузли

Лімфатичні вузли відносяться до периферичних кровотворних органів. Це невеликі залози у формі зерна квасолі, яке складається в основному з лімфоцитів, лімфи та з'єднувальної тканини. Лімфатичні вузли знаходяться у різних частинах тіла і необхідні для нормальної роботи імунної системи. Вони пов'язані між собою із іншими органами лімфатичної системи лімфатичними судинами. В лімфатичних вузлах відбувається антигензависимо розмноження лімфоцитів, які очищають лімфу від хвороботворних і чужорідних агентів. Перші закладення лімфатичних вузлів починається з 2 - 3 місяця ембріогенезу й утворюються навколо носних і лімфатичних судин клітин мезенхіми На 16 тиждень з'являються кровотворні клітини, що утворюють вузлики і тяжи. В-лімфоцити з'являються раніше Т-лімфоцитів. Лімфатичний вузол покритий капсулою. Від неї всередину органу відходять трабекулы. Основа лімфовузла --ретикулярна тканина. Орган поділяють на периферичну коркову речовину і центральну, більш світлу мозкову речовину. До коркової речовини відносять сукупність лімфатичних вузликів і зону, розташовану між мозковою і корковою речовиною - Т-зону, де розмножуються Т-лімфоцити. До мозкової речовини зараховують мозкові тяжі і синуси. Лімфатичні вузлики і мозкові тяжи є В-зонами, де У-лімфоцити розмножуються і трансформуються в плазмоцити, що виробляють антитіла. Синуси и лімфатичного вузла мають порожнину, обмежену капсулою, з одного боку і мозковими тяжами, з іншого. [1]

Синуси виконують роль фільтрів у яких затримується більшість антигенів. Крім цього синуси збагачують лімфу незернистыми лейкоцитами. Лімфатичні вузли дуже чутливі до різних зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливають на їх будову.[7]

2.3 Лейкоцити

Лейкоцити - білі (безбарвні) кров'яні клітини -- складаються із цитоплазми і ядра; утворюються в червоному кістковому мозку. На відміну від еритроцитів, що рухаються завдяки току крові, лейкоцити здатні самі активно рухатись подібно до амеби, проникати крізь стінку капілярів і виходити у міжклітинний простір. Лейкоцити виконують важливу функцію захисту організму від проникнення хвороботворних мікробів. При пошкодженні шкіри вони направляються із судин у тканини, до рани, де захоплюють бактерії і перетравлюють їх. Цей процес називається фагоцитозом, а білі кров'яні клітини, що здійснюють цю функцію, -- фагоцитами.

Розрізняють зернисті й незернисті лейкоцити. До зернистих лейкоцитів відносять: нейтрофільні, еозинофільні й базофільні лейкоцити, а до незернистих - лімфоцити й моноцити.

У дорослої людини в 1 мм3 крові нараховується 6000-8000 лейкоцитів. Однак кількість їх непостійна й може мінятися в залежності від стану організму. Нейтрофільні лейкоцити (або нейтрофіли) складають 65-75%, еозинофіли 2-5%, базофіли 0,5~1%, лімфоцити 20-30%, моноцити 6-8%.

Зернисті лейкоцити утворяться в червоному кістковому мозку, а незернисті - у лімфатичних вузлах, вилочковій залозі, мигдалинах й фолікулах. Термін життя лейкоцитів у середньому складає кілька місяців, хоча окремі лімфоцити живуть всього 2-3 дня.[5]

2.4 Мигдалики

Мигдалики - це скупчення лімфаденоїдної тканини. Мигдалики розташовані у місцях переходу носової та ротової порожнини у глотку. У глотці розрізняють 6 мигдаликів: два піднебінних (перший та другий), два трубних (п'ятий та шостий), глотковий (третій), язиковий (четвертий).

Мигдалики належать до лімфоепітеліальних утворень, до яких належать також пейєрові бляшки, солітарні фолікули та апендикс. Всі ці утворення складають лімфоепітеліальний комплекс.

Мигдалики разом із деякими іншими лімфоепітеліальними утвореннями та лімфовузлами належать до вторинних або периферичних органів імунної системи.

Згідно сучасних уявлень мигдалики виконують три функції:

імунні або захисту;

кровотворну;

рецепторну або нервово-рефлекторну.

Імунна (захисна) функція мигдаликів полягає в тому, що вони беруть участь у формуванні місцевого та системного імунітету.

У формуванні місцевого імунітету мигдаликами приймає участь система мононуклеарних фагоцитів, білки гострої фази, інтерферони. Інтерферони є противірусними агентами. Їх продукують Т-лімфоцити та фібробласти. Існують спостереження, що після проведення тонзилектомії людина не хворіє ангінами, але збільшується частота виникнення грипу та ГРВІ.[8]

У формуванні системного імунітету мигдалики беруть участь, виконуючи інформаційну функцію, приймаючи участь у продукції антитіл та формуванні “клітин імунної пам'яті”.

Кровотворна функція мигдаликів. У периферичних лімфоїдних органах відбувається розмноження принесених сюди з центральних органів Т- та В-лімфоцитів, формування лімфоцитів з їх попередників, спеціалізація лімфоцитів у ефекторні клітини, що здійснюють імунний захист. Продукція лімфоцитів фолікулами мигдаликів визначає участь останніх у кровотворенні. Новоутворені лімфоцити частково потрапляють у кров.

Існує рефлекторний зв'язок мигдаликів із нирками, печінкою та іншими внутрішніми органами.

Ці рефлекси належать до фізіологічних і виконують захисну функцію, змінюючи діяльність внутрішніх органів відповідно до зовнішніх органів, мають оборотній характер.[15]

2.5 Апендикс

Апендикс - червоподібний відросток (лат. appendix -- придаток) -- кінцева частина сліпої кишки людини та деяких хребетних тварин.

Довжина апендикса у людини здебільшого коливається в межах 2--20 см, діаметр -- З--7 мм; найчастіше апендикс знаходиться в праві ділянці живота. Зовні апендикс вкритий очеревиною (іноді -- лише наполовину). Стінка апендикса, крім очеревини, складається з таких шарів: підочеревинного, м'язового, підслизового (багатого на лімфоїдні елементи) та слизової оболонки, що вистилає його порожнину. Основне завдання відростка полягає в тому, щоб захищати тонкий кишечник від бактерій, що населяють сліпу кишку. Придаток служить місцем виникнення бактерій, необхідних для нормальної роботи кишечника. Функції апендикса пов'язані з величезною кількістю мікроорганізмів, які знаходяться у травній системі людини.

В організмі здорової людини бактерій більше, ніж клітин, і багато які з них є корисними. У тому числі вони допомагають людині перетравлювати їжу. Однак ряд захворювань, таких як холера і дизентерія можуть викликати загибель усіх бактерій. Роль апендикса полягає в тому, щоб допомогти травній системі працювати в нормальному режимі, відтворюючи нові мікроорганізми.

Розташування апендикса саме під "маршрутом" руху їжі та мікроорганізмів і його форма є доказом цієї теорії.[3]

РОЗДІЛ 3. Чинники, що зумовлюють порушення діяльності імунної системи та імунопрофілактика

Імунна система - це головний «внутрішній лікар» організму, адже слово «імунітет» означає «захисний, або той, хто чинить опір».

Але якими б своєрідними та специфічними не були процеси, що відбуваються за допомогою імунної системи, а також в самій імунній системі, вони перебігають у цілісному організмі і є невіддільними від стану організму в цілому і його систем зокрема. Тому ізолювання імунних процесів було б методично неправильним, і якщо це робиться, то хіба що умовно.

Організм залишається здоровим, якщо має можливість вчасно реагувати на ту або іншу ситуацію програмою адаптивної відповіді. В нормі це оптимально відповідає потребам життєдіяльності, і організм може реалізувати таку програму без помилок, до кінця, з найменшими затратами.

Імунна система є однією із структур цієї програми, що виконує коригувальну роль у підтриманні здоров'я. Хворобу ж можна розглядати як вимушену нестійку форму життєдіяльності організму, що характеризується небезпечною здатністю пристосовуватися до умов існування, за якої може настати невідповідність між програмою адаптації і конкретною ситуацією в часі, місці та масштабі реагування. Імунна система здатна запобігти порушенню зв'язків в організмі, а за наявності хвороби - нормалізувати або ж усунути наявні структурні ушкодження. Щоб мати можливість вижити, людський організм повинен вміло захищатися від постійного втручання збудників різних хвороб: бактерій, вірусів, грибів, шкідливих речовин навколишнього середовища, а також негативного впливу психічних перенавантажень. Окрім того, організм повинен боротися і з внутрішньою загрозою - знищувати та видаляти видозмінені клітини, що утворюються в самому організмі. Але низка чинників здатна виснажити роботу імунної системи, і «внутрішній лікар» може захворіти.[5]

Чинники, що зумовлюють порушення діяльності імунної системи:

* часті стреси, депресії, негативізм;

* нераціональне харчування;

* фізичні перенавантаження та брак фізичної активності;

* шкідливий екологічний вплив, тютюнокуріння, вживання алкоголю, наркотиків, токсикоманія, нераціональне застосування лікарських засобів;

* брак сну та відпочинку;

* значні порушення режиму дня;

* надмірне перебування на сонці;

* перевищення допустимого рівня шуму;

* захворювання, що передаються статевим шляхом.

Організм реагує на негаразди імунної системи характерними попереджувальними сигналами про її ослаблення:

* підвищенням температури тіла;

* частими інфекційними захворюваннями;

* болем у суглобах, м'язовим болем і слабістю;

* збільшенням лімфатичних вузлів;

* гноячковими висипаннями на шкірі;

* підвищеною втомлюваністю, порушенням пам'яті, зниженою здатністю до концентрації уваги;

* депресією;

* алергійними реакціями;

* значними коливаннями маси тіла.

Спосіб життя відіграє визначальну роль у стані здоров'я. Так само відомо, що стан імунітету визначає якість, ступінь здоров'я та життєву стійкість окремої людини. Безперечно, імунна система, її функціонування (якщо не брати до уваги природжені дефекти імунітету) майже цілком залежать від способу життя. І якщо правомірно говорити, що спосіб життя, здоровий чи нездоровий, переважно визначається самою людиною, то також справедливе твердження, що стан набутого імунітету в основному залежить від способу життя.

Усі складові способу життя - психічний стан, фізична активність, якість харчування, режим та інші чинники - безпосередньо впливають на стан здоров'я й адаптивного імунітету. А твердження, що здоров'я розпочинається з імунної системи, - цілком слушне.[8]

Твердження, що доводять вплив основних складових способу життя на набутий (адаптивний) імунітет:

* встановлено залежність між способом життя та функцією імунної системи;

* імунітет - найкращий лікар, і його дія залежить від способу життя;

* імунна система досить мобільна і динамічно реагує як структурно, так і функціонально на будь-які зовнішні впливи;

* імунна відповідь на дію будь-яких чинників пропорційна або обернено-пропорційна та залежить від сили, часу впливу чинників і вихідного стану системи імунітету;

* усі загальноприйняті корисні для здоров'я чинники в оптимальній дозі впливають позитивно на імунну систему, і навпаки, всі шкідливі чинники в звичних дозах діють негативно;

* у багатьох випадках варто говорити не про «нормальний стан», а про «нормальне функціонування» імунної системи;

* імунна система організму умовно відокремлена від інших систем, за аналогією з нервовою, серцево-судинною, ендокринною, але в організмі всі системи взаємопов'язані, взаємозалежні і функціонують як одне ціле.

На деяких прикладах залежності функціонування імунної системи від способу життя можна побачити зв'язок між станом здоров`я та деякими складовими стилю життя людини і те, що сила нашого «внутрішнього лікаря» - імунної системи - залежить від того, як ми живемо.

Психічний стан та імунітет

Загальновизнано, що існує тісний взаємозв'язок між тілом і розумом, між фізичним станом і психоемоційною сферою, а відхилення в діяльності психіки позначаються на стані фізичного тіла та роботі імунної системи, і навпаки.

Тривалі стресові навантаження, депресія, відчуття безпорадності негативно впливають на систему імунітету, і, як наслідок, це може призвести до багатьох захворювань - від легких ангін до небезпечних для життя хвороб.

У той самий час, оптимізм, надія, радість, віра і любов, самоіронія підвищують імунітет, сприяють як профілактиці захворювань, так і скорішому одужанню. Відомо, що рани у переможців загоюються швидше.

У науковій літературі достатньо висвітлені питання негативного впливу депресії, дратівливості, гніву, безпорадності, тривоги на стан здоров'я і, зокрема, на імунну систему - як на функціонування її на рівні цілісної системи, так і за окремими показниками. Існує навіть відповідний розділ науки - психонейроімунологія.[9]

Здоровий спосіб життя передбачає душевну рівновагу, спокій за будь-яких обставин, оптимізм та ін. Ми багато чого не в змозі змінити навколо, але змінити наше ставлення до зовнішніх психологічних чинників нам під силу. Краще не гніватися, вибачати, сподіватися, вірити, любити, трудитись, аніж постійно носити в собі образу, впадати у відчай, пасивно очікувати на краще.

Сила духу нерідко буває кращим помічником, аніж ліки. Відомо, що за тривалого стресу з відчуттям тривоги:

* зменшується маса імунокомпетентних органів (тимуса, селезінки, лімфовузлів);

* фазово змінюється рівень глюкокортикоїдів (підвищення та подальший спад);

* змінюється співвідношення між субпопуляціями лімфоцитів;

* підвищується продукція цитокінів гострої фази запалення, білків запалення, посилюються катаболічні процеси тощо.

Але ж нерідко тривога є безпідставною, не все залежить від нас, і немає потреби тривало «гризти» себе.

У проведених дослідженнях у людських колективах показано, що неконтрольований стрес небезпечніший, аніж контрольований. Організм осіб, які «керують» ситуацією, поводить себе інакше: під впливом стресу зростає кількість Т-лімфоцитів, які атакують чужорідні клітини.[15]

Негативний тривалий вплив стресу можна зменшити за допомогою таких чинників здорового способу життя:

* фізичної активності, що знизить рівень катехоламінів у крові, одночасно підвищивши рівень ендорфіноподібних (опіоїдних) пептидів, покращить сон, травлення і тим самим відрегулює функцію імунної системи, дасть змогу запобігти погіршанню стану здоров'я від стресу;

* правильного харчування - збільшення в раціоні кількості продуктів з антиоксидантними властивостями з одночасним виключенням харчів з прооксидантними якостями (відомо, що тривалий стрес впливає негативно на організм через надмірну кількість вільних радикалів, посилення перекисноліпідних механізмів).

За тривалого стресу чинники способу життя (фізична активність, харчування, сон, відпочинок та ін.), залежно від частоти та кількості, будуть або компенсаторними, амортизувальними, або ж такими, що погіршують як імунітет, так і стан здоров'я загалом.

Фізична активність

Оптимальні для кожної людини фізичні навантаження сприяють як здоров'ю в цілому, так і належному функціонуванню імунної системи зокрема.

Не вдаючись у деталі, можна стверджувати, що оптимальний рівень фізичної активності позитивно впливає на імунітет, а це, в свою чергу, запобігає як інфекційним, так і неінфекційним хворобам.

Варто наголосити, що рівень навантажень має бути оптимальним, оскільки як гіпер-, так і гіподинамія порушують стан імунітету. Для багатьох достатньо буде тривалої ходьби на свіжому повітрі.

Фізичну активність розглядають як неспецифічний активатор, модулятор імунітету. Завдяки тренуванням урівноважуються, взаємодоповнюються психічні та фізичні захисні чинники.[11]

Найпершими на фізичні навантаження реагують клітини периферичної крові - нейтрофіли, які є важливим компонентом імунітету. Нейтрофіли забезпечують не лише фагоцитоз бактерій і вірусів, але і синтез імунорегулюючих чинників. Існує навіть термін для цього явища - «лейкоцитоз фізичних вправ». У таких ситуаціях, оцінюючи лабораторні показники, слід говорити не про «нормальний» або «ненормальний» стан, а про «нормальне функціонування імунної системи». Відхилення показників від «спокійної норми» можливе не лише за фізичних навантажень, але й при деяких змінах у харчуванні.

Подальший ефект тренувань пояснюється як прямим, так і опосередкованим (через системи гемостазу, нервову, серцево-судинну, ендокринну) впливом на загальний і місцевий імунітет.

З огляду на дані літератури та власні клінічні спостереження, можна стверджувати, що оптимальні за частотою й інтенсивністю фізичні навантаження сприяють повноцінному функціонуванню імунної системи.

Харчування й імунітет

Невід'ємна складова здорового способу життя - харчування - виявляє прямий вплив на функціонування імунітету. Імунна система характеризується високою швидкістю оновлення складових і тому особливо піддається впливу харчових дефіцитів. Так, до 40% периферичних Т- і В-лімфоцитів оновлюються кожні 3 дні.[8]

Набуті імунні порушення можуть розвинутися в разі незбалансованого за білками, жирами, вуглеводами, вітамінами та мікроелементами раціону. За даними ВООЗ, найпоширеніша причина набутих (вторинних) імунодефіцитних станів - недостатність харчування. І мова йде не лише про знижену енергетичну цінність раціону, тому що надмірний за калорійністю, але неповноцінний за вітамінами раціон також порушує діяльність імунної системи. Так само негативно може впливати дисбаланс жирової частини харчування - нестача поліненасичених жирних кислот, надлишок трансізомерів жирних кислот, окислених (прогірклих) жирів та й, взагалі, надмірна кількість жирів у раціоні.

Ліпіди продуктів харчування впливають на структуру та функцію імунної системи, модулюючи структуру та властивості імунокомпетентних клітин, а також як попередники простагландинів, тромбоксанів, лейкотрієнів та ін.

Дефіцит основних антиоксидантних чинників харчування, наприклад селену, вітаміну Е, значно порушує процеси нормального дозрівання популяцій імунокомпетентних клітин.

Імуномодулювальний вплив харчування пов'язаний з його дією на більшість ланок системи імунітету. Він реалізується завдяки тому, що нутрієнти - це:

* субстрат метаболізму в цілому і клітин імунної системи зокрема;

* активатори імунокомпетентних клітин;

* імуносупресори.[15]

У результаті харчовий раціон впливає на імунітет організму в цілому, тобто на його здатність протистояти інфекціям, а також на місцевий імунітет, зокрема травного тракту, дихальної та сечової систем.

Практично, між порадами з правильного харчування як складової здорового способу життя та харчуванням, корисним для імунітету, можна ставити знак рівності. Тобто вони подібні за необхідною кількістю калорій, антиоксидантів, клітковини, вітамінів, мікроелементів та інших біологічно активних речовин. Не варто плутати недоїдання (неповноцінне за багатьма необхідними для організму складовими) зі здоровим і правильним харчуванням.

Для прикладу коротко розглянемо вітамін С. Цей вітамін безпосередньо впливає на структуру та функцію імунокомпетентних клітин, «розвантажує» імунну систему тощо. Існує багато наукових суперечок про роль аскорбінової кислоти в профілактиці та лікуванні інфекцій, зокрема гострих респіраторних інфекцій (ГРІ). Але одне можна сказати напевно: якщо в організмі достатня кількість вітаміну С, то будь-які вірусні інфекції перебігають легше і швидше. Відомо також, що раціональніше харчування (за кількістю вітаміну С), що менше ми реагуємо стресом на життєві ситуації, а також що менше шкідливих звичок маємо, то більше збережеться в організмі аскорбінової кислоти, яка так необхідна для роботи імунітету.[5]

У разі порушення мікробної флори травного тракту вітамін С окислюється в кишечнику, тобто стає неактивним вже в травному тракті (ні в кого не викликає сумніву, що свіжий салат і салат, який простояв годину після приготування, різняться за вмістом аскорбінової кислоти через окислення останньої). І навіть за достатнього надходження цього вітаміну з їжею організм, зокрема клітини імунної системи, можуть його не доотримувати. Вітамін С з натуральних джерел ефективніший, ніж еквівалентна доза синтетичного препарату. Це пояснюється, зокрема, наявністю мінорних компонентів, які наявні в рослинах, - біофлавоноїдів, мікроелементів та ін.

Нездоровий спосіб життя (особливо тютюнокуріння) сприяє дефіциту вітаміну С, як і інших життєво важливих біологічно активних речовин, необхідних для повноцінного функціонування імунної системи.

Харчування безпосередньо впливає на мікрофлору травного тракту: або стимулює, або пригнічує захисні механізми. Порушення, як якісні, так і кількісні, мікробного біоценозу негативно впливають на місцевий і загальний імунітет (утворення надмірної кількості ендотоксинів, порушення бар'єрної функції, підвищення транслокації мікроорганізмів, що створює додаткове навантаження на систему імунітету). Нормалізація видового та кількісного спектра мікробної флори сприяє покращанню імунного статусу та профілактиці вторинних імунодефіцитів.

І тут можна провести порівняння між тим, що необхідно, і тим, що небажано для дотримання здорового харчування, що корисно для мікрофлори травного тракту і що завдає шкоди мікрофлорі кишечнику і, як наслідок, імунітету. Це стосується необхідності вживання потрібної кількості клітковини, фітонцидів, виключення з раціону або зведення до мінімуму «пустих калорій», харчових консервантів, переїдання тощо.

До способу життя і, зокрема, харчування як засобу імуномодулювання можна ставитися по-різному, але повністю ігнорувати його не можна. Наприклад, І.І. Мєчніков вбачав у фагоцитозі не лише спосіб живлення фагоцитів, а і засіб функціонування імунної системи.

Хотілося б зазначити, що не все однозначно у впливі способу життя на імунітет (сумніву не викликає хіба що роль тютюнокуріння та наркотиків). Багато залежить від сили та тривалості впливу, від кількості та поєднання чинників, а також від стану організму. Наприклад, сонячне опромінення в помірних дозах в ранкові години є хорошим імуностимулятором, а тривале ультрафіолетове опромінення опівдні буде вже імуносупресором. Фізичне навантаження, оптимальне для конкретної людини, буде імуностимулятором, а значне перенавантаження для тієї самої людини може стати імуносупресором. Неокислений холестерин під час надходження в організм в оптимальній кількості - хороший імуномодулятор, бо є необхідною складовою біомембран і попередником імуноактивних речовин. У той самий час, окислені форми холестерину можуть пригнічувати імунітет. І, взагалі, будь-який чинник може бути і імуномодулятором, і імуностимулятором, і імуносупресором. Це стосується всіх складових здорового способу життя - фізичної активності, психологічної поведінки, харчування та ін.

У механізмі оздоровчого ефекту способу життя та його впливу на імунітет багато спільного. Такими спільними фізіологічними знаменниками є: нормалізація перекисно-ліпідних процесів, зменшення ендотоксемії, корекція мікрофлори травного тракту, покращання мікроциркуляції, функції ендотелію, гармонізація гормонального стану тощо.

Для підтвердження цього положення наведемо приклад. Дитина, що часто хворіла на ГРІ, може оздоровитись або покращити функцію імунітету навіть завдяки будь-якому одному способу (і кожен з них має своє наукове підтвердження) з нижченаведених:

* загартовуванню;

* заняттям спортом;

* носінню відповідного одягу (не перегріватись і не переохолоджуватись);

* раціональному харчуванню;

* застосуванню адаптогенів, вітамінів, мікроелементів, рослинних препаратів тощо;

* корекції мікрофлори травного тракту;

* нормалізації психологічного клімату в сім'ї;

* рішенню батьків кинути курити;

* відпочинку на морі;

* переїзду з екологічно забрудненого району;

* нормалізації маси тіла тощо.

Змінні чинники при цьому - методи оздоровлення, а постійний - оздоровлена дитина, яка в найближчий сезон не хворіла на ГРІ. Тобто покращити імунітет можна різними методами (так само як і погіршити), і необов'язково фанатично дотримуватися чогось одного, тут все може бути важливим і діяти краще комплексно.

Ослаблена нездоровим (не буде великим перебільшенням сказати «сучасним») способом життя імунна система не в змозі належним чином виконувати властиві їй функції. Складові ж здорового способу життя є достатньо ефективними природними м'якими імуномодуляторами. Інакше кажучи, потрібно звільнити потенційну силу імунної системи саме здоровим способом життя, а вона вже не підведе.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної анатомії людини. В ній розкрита тема органів кровотворення та імунної системи як одних із найнеобхідніших систем органів в організмі людини. На основі вивчення та аналізу низки літературних джерел із зазначеної проблеми та спостережень, ми дослідили будову органів кровотворення, їх особливості розвитку на протязі життя людини, будову, морфологію, функції, які вони виконують.

У процесі ембріогенезу первинними органами гемопоезу (кровотворення) у зародка людини є печінка й селезінка. Пізніше до цих органів приєднуються лімфатичні вузли, що виробляють лімфоцити. Починаючи з 4 - го місяця ембріогенезу основним органом кровотворення в людини поступово стає червоний кістковий мозок. З цього моменту печінка втрачає свої кровотворні функції, а селезінка обмежує їх тільки здатністю продукувати лімфоцити. Цю функцію продовжують виконувати також лімфатичні вузли. Також до органів кровотворення відносять тимус , в якому відбувається диференціація Т-лімфоцитів, які проникли сюди з током крові з кісткового мозку.

Окрім кровотворної функції системи органів, що були досліджені, в даній курсовій роботі також була досліджена імунна система.

Імунна система - це сукупність засобів, направлених на зменшення будь-яких зовнішніх дій на організм емоційно-психологічного або хімічного (мінерального, рослинного, тваринного походження), а також максимально можливе в цих умовах збереження постійності і стабільності внутрішнього середовища організму - гомеостазу. Якщо імунній системі не заважати, вона дозволить не тільки змінити і поліпшити якість життя, але і сприяти досягненню активного довголіття.

У становленні імунної системи людини можна виділити декілька етапів. Причому кожен подальший етап істотно залежить від попередніх.

Окремим розділом курсової роботи досліджено чинники, що зумовлюють порушення діяльності імунної системи та імунопрофілактика організму людини.

Імунна система є однією із структур програми, що виконує коригувальну роль у підтриманні здоров'я. Хворобу ж можна розглядати як вимушену нестійку форму життєдіяльності організму, що характеризується небезпечною здатністю пристосовуватися до умов існування, за якої може настати невідповідність між програмою адаптації і конкретною ситуацією в часі, місці та масштабі реагування. Імунна система здатна запобігти порушенню зв'язків в організмі, а за наявності хвороби - нормалізувати або ж усунути наявні структурні ушкодження. Щоб мати можливість вижити, людський організм повинен вміло захищатися від постійного втручання збудників різних хвороб: бактерій, вірусів, грибів, шкідливих речовин навколишнього середовища, а також негативного впливу психічних перенавантажень. Окрім того, організм повинен боротися і з внутрішньою загрозою - знищувати та видаляти видозмінені клітини, що утворюються в самому організмі. Але низка чинників здатна виснажити роботу імунної системи, і «внутрішній лікар» може захворіти.

Спосіб життя відіграє визначальну роль у стані здоров'я. Так само відомо, що стан імунітету визначає якість, ступінь здоров'я та життєву стійкість окремої людини. Безперечно, імунна система, її функціонування (якщо не брати до уваги природжені дефекти імунітету) майже цілком залежать від способу життя. І якщо правомірно говорити, що спосіб життя, здоровий чи нездоровий, переважно визначається самою людиною, то також справедливе твердження, що стан набутого імунітету в основному залежить від способу життя.

Усі складові способу життя - психічний стан, фізична активність, якість харчування, режим та інші чинники - безпосередньо впливають на стан здоров'я й адаптивного імунітету. А твердження, що здоров'я розпочинається з імунної системи, - цілком слушне.

Здоровий спосіб життя передбачає душевну рівновагу, спокій за будь-яких обставин, оптимізм та ін. Ми багато чого не в змозі змінити навколо, але змінити наше ставлення до зовнішніх психологічних чинників нам під силу. Краще не гніватися, вибачати, сподіватися, вірити, любити, трудитись, аніж постійно носити в собі образу, впадати у відчай, пасивно очікувати на краще.

У науковій літературі достатньо висвітлені питання негативного впливу депресії, дратівливості, гніву, безпорадності, тривоги на стан здоров'я і, зокрема, на імунну систему - як на функціонування її на рівні цілісної системи, так і за окремими показниками.

Додаток 1

Червоний кістковий мозок

(схема за Л.П. Бобовой):

1 - проеритробласт; 2 - базофільний еритробласт;

3 - поліхроматофільний еритробласт; 4 - оксифільний еритробласт;

5 - промієлоцит; 6 - нейтрофільний мієлоцит; 7 - еозинофільний мієлоцит;

8 - базофільний мієлоцит; 9 - мета мієлоцит; 10 - мегакаріоцит;

11 - ретикулярна клітина; 12 - адипоцит; 13 - синусоїдний гемокапіляр.

Додаток 2

Розріз кістки людини:

1 - червоний кістковий мозок;

2 - жовтий кістковий мозок.

Додаток 3

Тимус (вилочкова залоза)

Додаток 4

Тимус. Розміщення тимусу в грудній порожнині:

1 -- тимус (права і ліва частини); 2 -- внутрішні грудні артерія та вена; 3 -- перикард; 4 -- ліва легеня; 5 -- плечоголовна вена (ліва).

Додаток 5

Розміщення селезінки

Додаток 6

Лейкоцит

Додаток 7

Білі кров'яні клітини, що атакують інфекцію

Додаток 8

Апендикс

Список використаної літератури

1. Гістологія з основами гістологічної техніки / За редакцією В.П.Пішака. Підручник. - Київ: КОНДОР, 2008. - 400 с.

2. Коляденко Г.Й. Анатомія людини: Підручник. - 4-те вид. - К.: Либідь,2007. - 384 с.: іл.

3. Анатомія людини. Посібник / За ред. Дяченка Р.В. - К., 1998.

4. Луцик О.Д., Іванова А.Й., Кабак К.С., Чайковський Ю.Б. Гістологія людини.- К.: Книга-плюс, 2003.- 592 с.

5. Гистология, цитология и эмбриология: Атлас / Под ред. О.В.Волковой, Ю.К.Елецкого.- М.: Медицина, 1996.- 620 с.

6. Волков К.С., Пасечко Н.В. Ультраструктура клітин, тканин і органів (навчальний посібник-атлас). - Тернопіль: Укрмедкнига., 1997.- 98 с.

7. Сидоренко П.І. Анатомія та фізіологія людини. Підруч. для мед. ВНЗ І-ІІ рів. акред. -- 2-ге вид., випр. Допущено МОЗ / Сидоренко П.І. -- К., 2009. -- 248 с.

8. Кучеров І.С. Фізіологія людини і тварини. - К.: Вища школа, 1991. - 327 с.

9. Петровский Б.В. Большая медицинская энциклопедия. Т. 27. - М.: Хлоракон -экономика здравоохранения, 1986. - 576 с.

10. Петровский Б.В. Большая медицинская энциклопедия. Т. 26. - М.: Хлоракон -экономика здравоохранения, 1986.

11. Гальперин С.Й. Анатомія й фізіологія людини (вікові особливості з основами шкільної гігієни). - К.: Вища школа, 1974. - 468с.

12. Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. - 2-ге вид., - К.: Вища шк., 1992.

13. Свиридов О.І. «Анатомія людини» - Київ, Вища школа, 2001.

14. Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. - К., 1985.

15. Паталогическая анатомия. Струков А.И., Серов В.В., Москва, «Медицина», 1995 г.