Українська піч

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Домовичкам незатишно у місті,

нема горища й комина. А ніч.

Немає хати, що їй років двісті,

І не зітхає челюстями піч.

Наша земля свята, родюча, квітуча, щедра, духмяна, благодатна, цілюща, а її народ, майстерний, красивий, працьовитий, добрий, тямущий, терплячий, роботящий,, співу чий, дотепний, талановитий, майстерний, сильний, великодушний і так з давніх-давен. Поєднані щедрість і праця, любов і краса, віра, надія і сила, тому і маємо те, що маємо: колоритні традиції, гарних і талановитих людей, смачні наїдки, всесвітньо відому українську паляницю, яку беруть з собою туристи, як сокровенну реліквію. А завдяки міграції українців випічки і українські страви давно прижилися в Канаді, Бразилії, Західній Європі, в Австралії.

Через українські землі перекочувались нищівні хвилі кочівних кельтів, аріїв, гунів, монголів і після них залишались пограбовані і спалені комори, садиби, хати, а ще височіли остови печей з димарями. Повертались господарі, відновлювали втрачене, як Фенікс, із згарища воскресав їхній двір,оселя і продовжувався рід.

Піч здавна для українців є особливим місцем в побуті. Піч обігрівала оселю, в печі готували страви: наваристі борщі (до речі, до 22 складових), розсольники, вижарювали ковбаси, печеню, готували тушковану капусту, картоплю, пряжене молоко, пекли гарбузи, буряки, сушили гриби, вишні, сливи, яблука, а, головне, - в печі печуть хліб, паску, весільний коровай, сорок хлібних жайворів до свята Сорока Святих.

На печі товклися-гралися дітлахи, вигрівали крижі старі діди й бабці. На печі шукала прихисток дівка, що втікала від козака-чорноморця:

я на піч, а він за мною - укриюся з головою,

ой мамо, мамо, мамо…

На печі вигрівав свої хворі ноги билинний герой, киянин Альоша Попович, допоки не прийшла пора йти на бій із завойовниками-кочівниками.

Піч займала своє почесне місце при вході, челюстями обов'язково до вікна. Підосновою печі були штандари висотою 60-65 см. Там зберігали кочергу, коцюбу, дерев'яну лопату, на якій «садили» хліб у піч, та невелику кількість дров, для розпалки наступного разу. Основні складові печі: черінь, свод, припічок, запічок, комин, лежак та бовдур (димар).

На Слобожанщині піч зводили молодиці гуртом за пару днів з вогнетривкої глини з піском. Руками, як ластівка ліпить своє гніздо, так вони ліпили піч на 9 хлібин, на 12 або на 18. Стінки і склепіння (свод) мали бути і не тонші, і не товстіші ніж це потрібно бути, тоді піч мало бере дров, гарно тримає тепло, рівномірно по всій площі склепу та черіні випікає хліб: хліб не пригорає і не глевкий. Бували випадки, коли піч мурували заїжджі майстри і зловмисно, десь у кутку печі робили подвійну стінку із шматком горщечка. Коли піч нагрівалась - повітря в тих пустотах розширювалось і з присвистом, або з цяпотінням виходило зовні.

Припічок слугував підмостком, на який клали горщок, а тоді його господиня підхоплювала на рогачі і засувала на черінь в піч. Коли ж випікали хліб, на дерев,яну лопату клали капустяний лист, на якому був вироблений хліб, або форму з хлібом. В цей час нікого не мало бути в хаті, не грюкати дверима, не швендяти, не клацати к лямкою бо будуть злидні. На фасаді печі по обидва боки припічка є ніші. В тій, що зліва господиня тримає горнятко з водою та маленький віничок з польових трав (щоб змітати попіл), а в нішу, що справа, згортають жар з печі, кола вона вже добре прогрілась.

Челюсті закривали заслінкою (затулою). До речі, на затулі ряджені вигравали на другий день весілля і гучно зустрічали сватів. Перед піччю не можна сваритись.

На печі є запічок, який відгороджений димоходом, що водночас і гріє, і слугує бар,єром, щоб не скотитись додолу.

На димоході вмуровували полички та ніші, там весною господиня прогрівала вузлики насіння огородніх культур перед посівом, а ще зберігала пучечки лікарських рослин. В недоступному для дітей місці, на передній частині печі, в ніші, як по вище, зберігали сірники, мило. Ближче до робочого місця господині, в ніші справа - в горнятках, або в ковбиках, тримали сіль, мак, ложку та ополоник. Висіла низка червоного гіркого перцю. Впритул до печі - лежанка з духовкою. Лежанка прогрівала все тіло та слугувала цілющим місцем при переохолодженні, застуді, лихоманці. На різдв'яні свята над лежанкою на мотузці чіпляли калиту - такий хлібець у вигляді калача. Потрібно було стати коліньми на лежанку, руки тримати за спиною і спробувати відкусити шматочок. А калита розгойдується і ніяк не вдається її вкусити. Присутні дружньо підспівують: калита, калита, не наїшся досита.

Коли в хаті була породілля і повитуха приймала немовля, його ополіскувала, замотувала в пелюшку, а тоді вкутувала в чорний кожух, щоб в господарстві не переводилась всяка живність, а тоді немовля клали на хвилинку під піч на дрова «щоб дитя не було крикливе».

Піч завжди мала буди чисто вибілена, її розмальовували квітковим орнаментом, голубочками.

З особливою шанобою наші предки ставились до хліба, вважали його святим і якщо падав шматочок хліба додолу - його слід було підняти і поцілувати.

Приписували надприродні властивості і предметам побуту: кочерзі, коцюбі, рогачам, лопаті. Їх не можна переступати, бо хворітимеш. Не підпирати піч цими предметами, бо чоловік загуляє. А класти їх потрібно під піч у штандари, там вони лежачи відпочивають і слугуватимуть господині справно і довго.

Для віника теж будо певне місце - у кутку біля печі донизу ніжкою. Наніч хата має бути обов'язково чисто підметена, бо вночі по хаті ходять Янголи.

Коли сватали дівку, вона мала стояти обличчям до печі і сором'язливо колупати нігтем піч. Коли свати домовлялись про весілля - жінки пекли весільний коровай і співали: Дай, Боже, щоби наші діти в парі були.

Коровай підходив, ріс і коли його треба вже садити в піч - кличуть чоловіка і дають йому прізвисько «кучерявий» і знову співають:

Ой піч, піч на стовпах, ми діжу носим на руках

Наша пече нам спече цей коровай.

Тоді обнімаються, цілуються, сідають до столу, пригощаються та моляться.

Діжа повинна мати 9 пар клепок, та щоб вони стояли так, як росте дерево, тоді і хліб буде рости (сходити) гарно.

В день весілля, коли вже гості сідають за другий стіл (натанцювались, притомились), співають:

на печі ведмідь лежить, догори лапи держить,

хоче кухарку з,їсти, бо не дає нам їсти.

Під кінець весілля гостям роздають по скибочці весільного короваю і теж співають:

Засвіти, Боже, із раю нашому короваю, щоб було виднесенько краяти дрібнесенько.

(А весільний коровай потрібно було поділити на кількість гостей від 80 до120 шматочків).

Хліб святий. Вогонь святий. З вогнем кожна господиня повинна обходитись обережно і з повагою. Має змітати його чистим віничком, хрестити.

Піч поєднує і споріднює ці два таїнства. В хаті, де піч, не можна сваритися. Піч мала величезний позитивний ритуальний вплив на всю родину. І печуть господині і донині: книші, паляниці, калачі, паски, мандрики, гречаники,вівсяники, кукурудзники, вертути і весільні шишки, пампушки,пироги, кренделі, коврижки, плацинди та ще багато-багато всього того, чим славиться наша земля, від чого беруть силу і любов її господарі.

українська піч хата

Лариса Щербина. с. Царедарівка

.н