Церкви та пам’ятки православ’я Рівненщини у кінці 1950-х - у середині 1960-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВСЕУКРАЇНСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

«МОЯ БАТЬКІВЩИНА - УКРАЇНА»

НАПРЯМ «ІЗ ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ»

ЦЕРКВИ ТА ПАМ'ЯТКИ ПРАВОСЛАВ'Я РІВНЕНЩИНИ У КІНЦІ 1950-Х - У СЕРЕДИНІ 1960-Х РР.

ОСТРОГ, 2011

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Нищення церков та пам'яток православ'я на Рівненщині у кінці 1950-х - у середині 1960-х рр.

Розділ 2. Опір населення закриттю церков на Рівненщині у кінці 1950-х - у середині 1960-х рр.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Розбудова Української держави неможлива без вивчення маловивчених сторінок вітчизняної історії. Однією з таких сторінок є державно-церковні відносини в УРСР післявоєнного періоду. Із кінця 1950-х рр. становище православної церкви значно ускладнилося, тому що влада почала вести наступ на релігію, православні святині. Особливо активним наступ на релігію відбувався протягом 1958 - 1965-х рр.

Рівненська область особливо постраждала через політику радянської влади. На території області заходилося багато церковних приміщень, які були закриті; серед населення області було чимало віруючих; у Рівненщині доволі сильними були народні традиції. Цим самим було завдано глибокого удару почуттям віруючих.

Враховуючи вищесказане, дана робота є актуальною на сьогодні.

Предметом дослідження є політика радянської держави стосовно православної церкви на Рівненщині у кінці 1950-х - середині 1960-х рр.

Метою даної роботи є дослідження обставин нищення православних церков на Рівненщині у кінці 1950-х - середині 1960-х рр.

Завданнями роботи є:

- встановити особливості закриття церков на Рівненщині, їх нищення;

- дослідити руйнування комуністами святих місць, ікон, придорожніх хрестів;

- вивчити особливості поширення опору населення закриттю ти нищенню церков.

Розділ 1

Нищення церков та пам'яток православ'я на Рівненщині у кінці 1950-х - у середині 1960-х рр.

Релігія і церква в Україні завжди виконували важливу соціальну функцію, зміцнюючи морально-етичні норми спільноти, слугуючи своєрідним арбітром і гарантом рівноваги та стабільності. Особливу сторінку релігійного життя України загалом та православної церкви зокрема, становлять кінець 1950-х - середина 1960-х рр.

Післявоєнні роки на Рівненщині були ознаменовані багатьма знаковими подіями як в господарстві, так і в царині духовного життя. З приходом до влади М. Хрущова відбулося пом'якшення тиску на культуру, політику. Стало легше усьому українському - більше видавалося книжок українською мовою, ставилося більше українських вистав. Та й українську мову було визнано наймилозвучнішою теж у період правління цього неоднозначного політика. Ось тільки одній суспільній інституції стало важче - церкві. Побудова комунізму була несумісною із релігійними віруваннями; вважалося абсурдним, коли в епоху космічних кораблів люди продовжували вірити у Бога. Тому кінець 1950-х - середина 1960-х рр. ознаменувався закриттям церков, обмеженнями для віруючих та їх переслідуваннями.

Після удосконалення радянського законодавства про релігію, з кінця 1950-х рр. влада почала закриття православних церков. Протягом 1958 - 1965-х рр. в усій Україні було закрито бл. 50% церковних приміщень. Політика боротьби із православною церквою не оминула і наш край.

Одним із напрямків боротьби із православною церквою на Рівненщині було нищення «святих місць». На Рівненщині таких місць було два: в с. Онишківці Дубнівського району та в с. Гільча Друга Здолбунівського. Перше, завдяки вжитим заходам було ліквідовано ще до травня 1960 р. Джерело було засипане і накрите бетонними плитами Джерело св. Анни і св. Миколая // http://mskifa.narod.ru/djerela.html

Размещено на Allbest.ru Знищення другого джерела Святого Миколая, яке шанували жителі не лише найближчих Здолбунівського та Острозького районів, а й всієї області було справою непростою. З метою повної його ліквідації органи влади розробили ряд заходів. Будинок сторожа каплиці, що знаходилась на джерелі пропонувалося взяти на баланс сільвиконкому та розібрати його. Церковній раді села та священику пропонувалося ікони з джерела забрати і перенести до церкви, а в разі відмови владні органи планували домогтися їх вилучення. Після вилучення ікон передбачалося розпочати розробку будівельного матеріалу - каменю, яка й мала б завершити повне знищення «святого місця». Чітко була визначена й дата проведення акції одразу після свята Миколая (22 травня) [3].

Задля перевиконання плану по знищенню в області «святих місць» передбачалася ліквідація менш значущих осередків паломництва. Серед таких була капличка у с. Вілія Острозького району. Аби реалізувати намір, земля, на якій стояла капличка визнавалася колгоспною, тому пропонувалося перенести каплицю за церковну огорожу.

В разі відмови, у червні 1960 р. сільській раді доручалося її зруйнувати. В костелі Успіня Пресвятої Діви Марії в м. Острозі вівтарі та амвон, вирізьблені деким Іґлатовським у 90-х рр. ХІХ ст., були безповоротно знищені радянською владою на початку 1960-х рр. Подібна доля спіткала органи та два старовинні жирандолі [2, с. 49 - 51]. Нищились також і каплички. На початку 1960-х рр. каплиця Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, що знаходилася на цвинтарі біля парафіяльного костелу в м. Острозі, була зрівняна з землею [2, с. 50]. Тут же була підірвана дзвіниця костелу(початок 1960-х рр.) [2, с. 50 - 51]. Руйнувалися і придорожні хрести., як це було в с. Кам'янка Острозького району. Приблизно в період 1958-1965 рр. цей хрест було зруйновано [2, с. 49 - 51]. Також у пресвітерії головного вівтаря відбувалися боксерські бої [4, с. 28].

Іншим напрямком боротьби радянської влади проти церкви було закриття церков та зняття з реєстрації релігійних громад. Унаслідок виконання антирелігійних постанов радянського уряду масово закривались храми, знищувались ікони та церковні книги, обкладались непомірними податками та адміністративно розпускались релігійні громади, обмежувались права віруючих, заборонялось навчання у духовних навчальних закладах, переслідувались діти священнослужителів та віруючих. Радянські партійні органи забороняли релігійним організаціям будувати культові споруди, купувати транспорт, обмежували господарську діяльність релігійних громад.

Приводи для закриття церков були найрізноманітніші. Так, Свято-Успенську церкву м. Здоблунів закрили через аварійність будівлі, на підставі акту комісії, складеного поверхнево та без представників релігійної общини. Досить частими були випадки закриття церкви у зв'язку із відсутністю священика, якого звільняли поза штат, або ж переводили до іншої парафії. Безвихідною була ситуація у парафії с. Диків Клеванського району де закрили церкву через відсутність священика, а нового не призначали у зв'язку із закриттям церкви. Закриття відбувалось навіть за умови законослухняності релігійних громад та своєчасної сплати всіх податків. Так була закрита церква у с. Нова Рафалівка Володимирецького району. Громада церкви сплатила податок на 1960 р. ще у січні, але 18 березня 1960 р. Володимирецька районна рада ухвалила рішення про розірвання договору з релігійною громадою на користування приміщенням церкви та, не зважаючи на непридатність будівлі, ухвалила рішення про її передачу для розширення шкільних приміщень. Тож багато церковних приміщень використовувалось як шкільне приміщення.

До речі, на Рівненщині багато церковних приміщень використовувалося як клуби ДТСААФ, розважальні клуби, магазини, школи, групи для дитячих садків, зерносклади, склади для міндобрив, птахофабрики, дитячі яслі. Проте були більш екзотичні способи використання недіючих церковних приміщень: у колишніх церквах створювали приміщення для будинку профспілок, планетарії та навіть фельдшерсько-акушерські пункти.

У Дубровиці було закрито храм Різдва Богородиці. У приміщенні функціонував Палац піонерів, а згодом спортзал [5, с. 37].

У м. Дубно теж була знищена церква, на її місці влада вирішила побудувати очисні споруди [5, с. 42].

У 1962 р. в Острозі було закрито Богоявленський собор. Його було передано у користування краєзнавчому музею. Стіни храму були забілені вапном з розчиненим клеєм. Через недогляд приміщення стіни вкрилися цвіллю. Згодом у приміщенні храму було вирішено створити музей атеїзму.

Головним мотивом органів влади у закритті храмів було розширення мережі культосвітніх установ. Проте, навіть у разі їх достатньої кількості, релігійні громади не були гарантовані від втрати приміщення. У травні 1962 р. настоятельниця Корецького жіночого монастиря Людмила підняла клопотання про повернення монастирю одного з корпусів, відібраного на потребу школи. У зв'язку з його втратою 71 черницю довелося розмістити у інших корпусах, які й так були переповнені через закриття Кременецького та Дерманського монастирів. Хоча, з ліквідацією Корецького району, а відповідно і районних установ, вільних приміщень було достатньо, керівництво Рівненського облвиконкому у проханні настоятельниці відмовило.

Загалом результатом антирелігійної кампанії влади на Рівненщині було значне зменшення кількості православних храмів. Наприклад, станом на 1 січня 1959 року недіючих церков у Рівненській обл. нараховувалось 32; лише у 1961 р. тут було закрито 42 общини[5, с. 124 - 128] , а станом на 30 квітня 1965 - 59 православних храмів [5, с. 130]. Усього ж в області було закрито 124 церковні приміщення. І це при тому, що ще на середину 1950-х рр. у Рівненщині діяло 406 церков. Багато церков діяли періодично, так як священиків не вистачало. Тому такі церкви відкривалися лише на великі церковні свята. Лише у соборі міста Рівне було три священика, а в соборі м. Острог - два [7, с. 257].

Активна антицерковна кампанія призвела до того, що, наприклад, на 90-кілометровому відрізку шляху від Кузнецовська до Зарічного не було жодного діючого храму, хоча там знаходилось понад 20 сіл [6, с. 144]. І таких пусток було дуже багато по всій Україні.

Досить часто під час закриття церков руйнувались храми, розкрадались та нищились пам'ятки культури. Зверталась увага і на те, що церковні приміщення своїм виглядом псували архітектурний ансамбль населених пунктів і збуджувала релігійні марновірства серед населення, і на чудотворні ікони, які використовувались для «вчинення релігійних марновірств» як в церквах, так і поза ними, і на придорожні хрести.

На чудотворні і обновлені ікони влада реагувала особливо гостро. Вона робила все можливе, аби інформація про чуда не поширювалася взагалі на території СРСР. Та й пояснити суті цього явища вона не могла, тому в пресі час від часу з'являлися різного роду статті, що мали б заперечити подібні чудеса [5, с. 38].

Були випадки руйнування комуністами ікон. У селі Кураш Зарічненського району у Свято-Преображенському храмі знаходилася безцінна ікона «Пекло». Комуністична влада пошматувала її та кинула в калюжу.

Руйнувалися і придорожні хрести, як це було в с. Кам'янка Острозького району. Приблизно в період 1958-1965 рр. цей хрест було зруйновано [2, с. 50].

Проводилася активна пропаганда. Школярам наприклад, не можна було брати участі у святкуванні Різдва та особливо Великодня. Люди були змушені купувати та передплачувати численну антицерковну літературу. Напередодні Великодня у сільських, міських радах, на фермах встановлювали чергування активу і депутатів. Увечері та вночі чергували дружинники. Організовувались вечори запитань і відповідей на атеїстичні теми, читались лекції, проводились диспути. Напередодні та в день свята проводились сільськогосподарські роботи.

Указана політика радянської влади проти православної церкви у кінці 1950-х - 1960-х рр. було знищено значну кількість православних церков, спаплюжено святі джерела та придорожні хрести. У тих приміщеннях, які не були знищені, але у них проводилися богослужіння, використовувалися для господарських потреб. Така політика була нищівною для духовності жителів краю. Наслідки нищення церков ми відчуваємо у суспільстві і дотепер.

Розділ 2. Випадки опору населення політиці радянської влади

Населення краю чинило опір нищенню та паплюженню церковних приміщень. Наприклад, у кінці 1950-х рр. в с. Теремне Острозького району люди без відома влади стали проводити богослужіння в храмі села. Про це, звичайно, дізналася сільська влада і Рівненський відділ КДБ. Перед Преображенням (19 серпня) розпочалася організована КДБ, міліцією, сільською радою, радою колгоспу акція зі знищення церковного начиння. Причому всіх військовозобов'язаних чоловіків було зібрано у військкомат, а з меблевої фабрики м. Острога привезли декілька вантажівок(!). Очевидець вказує, що срібло, Євангеліє люди переховували вдома. Було врятовано від знищення ікони, що знаходилися в цій церкві. Багато людей чинили опір, викрикували антирадянські гасла. Відомо також, що одну жінку за активний опір на 2 тижні заарештувало Рівненське відділення КДБ.

Віруючі с. Малинськ Рівненської обл. понад 30 разів звертались у районні, обласні організації з приводу реєстрації релігійного товариства. Керівників товариства двічі арештовували за ухиляння від реєстрації. Подібні факти мали місце в багатьох областях [1, с. 286].

Часто місцеві житі писали клопотання з метою збереження діючої церкви чи врятувати від знищення існуючу. Проте найчастіше вони отримували негативну відповідь. Жителі села Залав'я Млинівського району звернулися із проханням до Голови Ради міністрів УРСР призначити їм священика, так як церква після того, як лишилася священика, була закрита. У відповідь жителі села отримали відповідь забрати усе церковне майно, а ключі принести у сільську раду [7, с. 258]. Також до Уповноваженого у справах РПЦ в Рівненській обл. звернувся громадянин І. Мандибура та його 83 односельця з проханням відкрити церкву у с. Лючин Острозького р-ну, яка була безпідставно знята із реєстрації. Проте і тут жителі отримали відмову [7, с. 258].

Під час закриття церков люди часто висловлювали своє негативне ставлення до цього. При цьому траплялися випадки критики дій влади, а також і радянського ладу. Слід зазначити, що представники каральних органів чітко відслідковували подібні прояви. Люди, які особливо активно виступали проти закриття церков, могли позбутися роботи, отримати адміністративне покарання. З особливо активними працювати співробітники Комітету державної безпеки.

Були спроби протестів під час закриття церков, спроби не допустити цього. Це можна пояснити високою релігійністю населення, бажанням захистити духовні святині від атеїстів, невдоволенням частини населення радянським ладом, несприйняттям марксистсько-ленінської пропаганди. Варто зазначити, що спроби захисту церков, недопущення їх закриття або перетворення їх на зерносховища були у деяких випадках вдалими. У багатьох селах збиралося декількасот осіб, щоб не допустити закриття церкви. Люди навіть намагалися зламати замок на вхідних дверях, щоб там проводити богослужіння.

Найбільш резонансним в області було закриття Свято-Миколаївської церкви у с. Городок Рівненського району, що супроводжувалось виступами віруючих. 6 квітня 1960 р. голова сільської ради у разом з 5 особами з'явився до церкви, відібрав у церковного старости ключі. Супротив парафіян завадив представникам влади винести майно з церкви. Населення боронило свою парафію впродовж всього квітня. Наступні кілька місяців церква залишалась замкненою, про причини закриття парафіянам не повідомлялось. Упродовж всього 1960 р., не зважаючи на роз'яснювальні бесіди та залякування, парафіяни надсилали свої листи з проханням поновлення богослужіння, до вищих урядових осіб. Проте, рішення влади про закриття залишилось незмінним.

Випадки опору населення закриттю церков свідчать про те, що у суспільстві було багато віруючих, які не погоджувалися із політикою радянської держави стосовно церкви. Тому вони усіма способами намагалися протидіяти такій політиці.

Висновки

У ході проведеного дослідження було встановлено, що протягом кінця 1950-х - середини 1960-х рр. на Рівненщині було закрито 124 церковні приміщення. Багато з них було зруйновано. Ті ж, які залишилися, використовувались переважно як господарські приміщення: зерносховища, птахофабрики, склади мінеральних добрив, навіть як очисні споруди. Рідко коли колишнє приміщення церкви ставало клубом, початковою школою, спортивною школою. «Неосвоєні» церковні приміщення так і стояли пустками.

Проте представники комуністичної влади перед тим, як закрити церковні приміщення, руйнували їх, нищили ікони, хрести. Нерідко траплялося, що розписи на стінах замальовувалися вапном.

Найбільша наруга комуністів над почуттями віруючих - це обмеження їхнього права відвідувати богослужіння, нищення святих джерел. Останні засипалися піском, заливалися цементом. У джерело могли бути навіть направлені труби, якими стікали стічні води чи гній з ферми.

Люди активно протидіяли випадкам руйнування чи закриття церков. З цією метою вони писали в органи влади листи з проханням відкрити церкву чи не допустити її руйнування. Проте такі прохання так і не були почутими. Найбільш активних учасників опору штрафували, позбавляли праці, з них знущалися співробітники органів державної безпеки. Проте це не змогло вбити у людей віру.

Політика радянської влади з знищення церков була великим ударом по духовності населення Рівненщини. Наслідки цього ми відчуваємо і до сьогодні.

Список використаної літератури

1. Баран В. К. Україна 1950 - 1960-х: еволюція тоталітарної системи. / В. Баран. Львів, 1996. - 448 с.

2. Вітольд-Йосиф Ковалів. Знаки римо-католицької церкви на Острожчині. / В. Ковалів. // Острозький краєзнавчий вісник. - Вип. 1. -Острог, 2004. - 76 с. - С. 49-51.

3. Галамай О. Особливості антирелігійної політики у 1960-з рр. на Рівненщині (за документами Державного архіву Рівненської області) / О. Галамай. [Електронний документ]. - Режим доступу: // archiv.rv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=162:-1960-&catid=63:2011-04-29-11-35-12&Itemid=270.

4. Гутницький С. У давній батьківщині. / С. Гутницький. // Волання з Волині. - 2000. - №5 (36).

5. Рожко В. Православні монастирі Полісся. / В. Рожко. - Луцьк, 1995.

6. Рожко В. Таємниця Свято-Онуфріївського монастиря / В. Рожко. // Волинський православний вісник. - Ч. 2.- С. 137-145.

7. Третяк Л. М. Парафіяльна мережа Волинсько-Ровенської єпархії РПЦ в 1945 - 1964 рр. // Наукові записки. - Серія «Історичне релігієзнавство. - Острог, 2011. - С. 256 - 262.

церква православ'я рівненщина

Додатки

Богоявленський собор в Острозі

Церква у селі Лючин Острозького району, недіюча у роки радянської влади



Дерманський монастир

Джерело святого Миколая

Церква Різдва Богородиці у Дубровиці