Історія смт. Демидівки та Демидівського району

Демидівський край: згадки періоду неоліту, таємниці вільбарської культури східно-германських племен готів, археологічні знахідки. Герб і Прапор Демидівського району; історичні, культурні та природні пам'ятки сіл; туристичні маршрути. Видатні люди району.

Рубрика Краеведение и этнография
Вид научная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.11.2013
Размер файла 7,4 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Педагогічний факультет

Наукова робота

Історія смт. Демидівки та Демидівського району

виконала: Репетуха Зоряна

студентка І курсу, група ПП-12

Перевірив: Пальчевський Р.С.

Рівне 2013

План

Вступ

1. Історія сіл Демидівщини

1.1 Історія смт. Демидівка

1.2 Історія сіл Хрінники і Боремель

1.3 Історія сіл Вовковиї і Дубляни

1.4 Історія села Глибока Долина

1.5 Історія сіл Рогізне і Лисин

2. Досьє Демидівського району

1.1 Ігор Рафаїлович Юхновський

1.2 Ващук Катерина Тимофіївна

1.3 Яблонський Валентин Андрійович

1.4 Скальський Валентин Романович

1.5 Антоніна Іванівна Листопад

1.6 Солоневський Ростислав Тимофійович

1.7 РОМАНЮК Микола Ярославович

1.8 Ярош Анатолій Петрович

1.9 Володимир Григорович Жупанюк

1.10 Євген Павлович Цимбалюк

Висновок

Використана література

Додаток

Вступ

Дослідження історії рідної землі завжди хочеться починати з найдавніших часів і тоді свідками, які б розповіли про неї, стають археологічні знахідки, тобто матеріальні історичні джерела.

Демидівська земля теж має таких мовчазних свідків своєї історії. Одні з них уже відкрили свої таємниці, інші ще чекають слушного часу, щоб заговорити на повний голос.

Відомо, що археологічні знахідки поселення найдавніших людей було знайдено на околиці сіл Вовковиї, Більче, Набережне, Товпижин, Хріники що неподалік від Демидівки. У епоху неоліту в межах краю спочатку з'явилося скотарство, і тільки пізніше населення почало займатися землеробство. Люди селилися поблизу лісів і води, оскільки займалися рибальством і мисливством. Як свідчать спогади старожилів, які проживали у середині ХХ століття, на місці сучасного селища ще у часи Київської Русі існувало містечко Ленчна, територія якого включала сучасну Демидівку та простір між теперішніми селами району Лішнею, Дублянами, Ільпибоками. До 1915 року на це вказував гранітний стовп, що розміщувався у Демидівці.

Проведення археологічних розкопок у Демидівці та її околицях у 1965-1975 рр.

І.К. Свєшніковим, підтвердили існування двошарового поселення - черняхівської культури і давньоруського часу. Це є ще одним підтвердженням того, що на цій території люди селилися здавна.

Основними вершителями долі краю, його міст і містечок були магнати.

1. Історія сіл Демидівщини

1.1 Історія смт. Демидівка

Демидівський район знаходиться у південно-західній частині Рівненської області, перетинається річкою Стир. На північному сході межує з Млинівським, на сході - з Дубенським, на півдні - з Радивилівським районами, на заході - з Волинською областю.

Історія Демидівського краю сягає періоду неоліту й несе таємницю вільбарської культури східно-германських племен готів та дивує сучасників шедеврами археологічних знахідок. Ці знахідки доводять, що древні поселення IX-VI ст. до н.е., ІІ-ІІІ ст. до н.е. знаходилися поблизу сіл Вовковиї, Боремель, Товпижин, Вербень, Хрінники, Лопавше, Більче.

Уперше місцевість, яку в майбутньому було названо районним центром Демидівка, документально засвідчено у 1472 р. під назвою Демидів. На початку XVII ст. тут було невеличке поселення, яке належало кільком поміщикам. У 1795 р. ця територія ввійшла до складу Російської держави. А під час перепису населення в 1797 р. поселенню, де проживало близько 679 осіб, надано статус містечка.

Частина мешканців займалася різними ремеслами. Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Демидівці відкрилося кілька невеликих підприємств: лісопильні, чотири мануфактури, тричі на рік збиралися великі ярмарки.

Протягом 1915-1916 pp. ця територія кілька разів переходила із рук в руки військ Австро-Угорщини та Росії. Соціально-економічні зміни в повсякденне життя регіону внесла Лютнева революція 1917 р. і вже у січні 1918 р. було проголошено радянську владу, яка протрималася три роки.

У 1921 p., згідно з Ризьким мирним договором, західноукраїнські землі, в тому числі і Демидівка, увійшли до складу Польщі, а в 1939 р., внаслідок таємного договору між Німеччиною і Радянським Союзом, - до складу Радянського Союзу. З утворенням Рівненської області Демидівка стала одним з її районних центрів.

Радянська влада принесла на ці землі репресії та арешти. Це зумовило створення загонів національно-визвольного руху, який почав стихати після того, як у липні 1944 р. підступом органами держбезпеки були зібрані на нараду в с. Шибин керівники загонів УПА і майже всі знищені.

З 1941 р. до 1944 р. край окупували гітлерівські війська. Фашисти знищили на теренах Демидівщини сотні мирних жителів, вивезли до Німеччини на роботи майже всю молодь.

Водночас із загонами УПА, які вели активну боротьбу проти окупантів, у лісах Демидівщини діяли також і загони червоних партизан.

Напровесні 1944 р. радянські війська 1-го Українського фронту визволили район від фашистів.

У 1962 р. Демидівський район розформували, а його територія ввійшла до складу Млинівського району. Проте кілька десятиліть потому - 22 вересня 1995 року, згідно з Постановою Верховної Ради України № 346/95-ВР, знову створено Демидівський район.

Сьогодні Демидівка належить до найрозвиненіших районних центрів області.

У районі швидких темпів розвитку набрали малий і середній бізнес, меблева галузь, фермерське господарство, торгівля.

Мальовничі пейзажі лісів і рік, багатство флори і фауни, гостинність місцевих жителів і високий рівень сервісу роблять Демидівський район привабливим для туристів із різних куточків України та зарубіжжя.

У Демидівському районі Рівненської області нараховується 18 пам'яток історії.

Назва

Адреса

1

Братська могила татарських полонянок

с. Боремель

2

Братська могила радянських активістів

с. Боремель

3

Пам'ятник радянським воїнам і воїнам-землякам

с. Боремель

4

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Вербень

5

Пам'ятник радянським воїнам, воїнам-землякам і жертвам фашизму

с. Вовковиї

6

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Глибока Долина

7

Братська могила радянських воїнів

смт. Демидівка

8

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Золочівка

9

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Ільпибоки

10

Братська могила радянських воїнів

с. Княгинине

11

Пам'ятник воїнам-односельчанам і жертвам УБН

с. Княгинине

12

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Лішня

13

Братська могила воїнів радянської армії і пам'ятник воїнам-односельчанам і жертвам УБН

с. Малево

14

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Рогізне

15

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Рудка

16

Пам'ятник воїнам-односельчанам

с. Хрінники

17

Мем. дошка на честь поета В.Л. Поліщука

с. Малево

18

Скульптура Ісуса Боремельського, що несе хрест

с. Боремель

Герб Демидівського району -- офіційний символ Демидівського району Рівненської області, був затверджений 27 травня 2009 р. рішенням №336 XXV сесії районної ради IV скликання.

Гербовий щит має форму прямокутника з півколом в основі. На синьому полі золота фібула. У червоній главі срібний лапчастий хрест.

Щит обрамований золотим декоративним картушем i увінчаний золотою територіальною короною.

Червоний колір і срібний хрест -- ознака належності території до історичної Волині. Лазуровий -- багатство водних просторів. Фібула -- символ краю, багатого на археологічні знахідки та історичні пам'ятки.

Прапор Демидівського району був затверджений рішенням сесії районної ради від 27 травня 2009 року №336.

Автори символіки району -- Юрій Терпецький, Марія Омельчук.

Прапор району -- прямокутне полотнище у співвідношенні 2:3, що складається з трьох рівновеликих горизонтальних смуг: синьої (верхня та нижня), та золотої середньої. Від древка середини прапора відходить червоний клин, на якому розміщено срібний чотирьохкінцевий лапчатий хрест.

1.2 Історія сіл Хрінники і Боремель

Історія села Хрінники

Пішохідний маршрут с. Хрінники

1. Дитячий санаторій "Хрінники"

2. Урочище Рейзі.

3. Державний орнітологічний заказник "Хрінники"

4. Пам'ятка природи - дуб-велетень

Сьогодні на березі водосховища с. Хрінники багато відпочиваючих, адже тут у сосновому лісі розкинулися прекрасні будівлі санаторію "Хрінники". Санаторій має хорошу матеріальну базу для відпочинку та лікування. Тут відпочивають та оздоровлюються діти, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Чудова кухня з п'ятиразовим харчуванням задовольнить найвибагливіші смаки відпочиваючих. На території санаторію розміщено спортивний і тенісний майданчики, ігрові автомати. Всі кімнати забезпечені кольоровими телевізорами з відеомагнітофонами. Є бібліотека, більярд, бар з безалкогольними напоями. Широка алея виводить із лісу на берег Стиру, де радує око чудовий пляж, забезпечений місцями для купання, накриттям від сонця, лежаками та волейбольним майданчиком. Біля пірсу дружно погойдуються катамарани і човни. Відпочивати тут влітку - одна насолода.

Проте найголовніше в санаторії - це унікальний вид медичних послуг - грязелікування.

Грязі Демидівського краю - за своєю лікувальною та оздоровчою дією не мають аналогів в Україні. Поклади складаються зі слабкосульфідного прісноводного високозольного торфу із вкрапленням у ньому різновидів геоботанічного складу: осокового, очеретово-осокового та дерево-осокового. Покази для лікування грязями: захворювання органів дихання, травного каналу, хронічний пієлонефрит, хвороби опорного апарату. Санаторій оснащено сучасною медичною апаратурою, тут працюють професійні спеціалісти. Одужанню сприяє також напрочуд мальовнича природа.

Цей зелений край має безліч голубих річок, озер, лісових масивів, серед яких виокремлюються просто казкові місця. Від першого подиху весни аж до білих снігів радує нас своїм розмаїттям дивовижний світ природи.

Усі жителі цієї місцевості знають урочище Рейзя, повз нього можна вийти до лісу. Тут завжди можна напитися холодної, цілющої води. Довгий час це джерело було лише згадкою для жителів навколишніх сіл. Після "наполегливої" роботи меліораторів висохло кришталеве джерельце і заросло травою. Та коли взялися за цю справу жителі села - забриніло, заспівало джерело, втішаючи перехожих.

Є багато розповідей і легенд про нього. Одна із них розповідає про дивовижне зцілення молодої панни, яка напилася води з джерела і вилікувалася від довготривалого захворювання. З того часу пішла про джерело слава. Переказували люди, що, хто води цієї випив, той: якщо гарним був - ще кращим ставав; якщо сильним був - ставав ще сильнішим; хто ж хворим був - здоров'я тут здобував. Люди збудували біля джерела капличку, а єврейка Рейзя - корчму. Подорожні здалеку йшли, хотіли відпочити, підкріпитися. Отак вона і збагатилася біля цілющого джерела, а землі ці почали називати "Рейзя".

Жителі с. Хрінники у 2001 р. поновили пам'ятник, який називають у народі Ян. Розповідають, що поставили його на місці загибелі українських дівчат-полонянок, які не скорились татарам. Це місце стало святим. Не раз сюди приходили хресним ходом люди, щоб просити Божої благодаті і під час затяжних посух, і під час лихоліття воєн.

Ось ще один дивовижний куточок природи, восени і влітку можна відчути сильний рибний запах. Це орнітологічний заказник державного значення "Хрінники", де гніздується сіра чапля. Приліт відбувається у третій декаді березня. Чаплі гніздяться окремими парами або колоніями. Гнізда будують високо на деревах, їдять свіжу рибу. Сіра чапля дещо більша за гуску, попелясто-сірого кольору, з білими шиєю і животом. По боках шиї знаходяться чорні плями, лапи, шия і дзьоб - довгі, крила тупі й широкі. Під час польоту чапля втягує шию так, що голова з'єднується з тулубом. Вона має скрипучий пронизливий крик, який найчастіше чути під час польоту. Щоб впізнати сіру чаплю, потрібно звернути увагу на її розмір і колір.

У хрінницькому лісі знаходиться єдина колонія сірих чапель в Україні.

Є в хрінницькому лісі ще одне диво - тут росте дуб-велетень, якому понад 550 років. Кажуть, під цим дубом відпочивав та радився зі своїми воїнами Богдан Хмельницький. Відомі перекази про те, що зупинялися біля цього дуба Петро І, Катерина II. Точних відомостей про рік заснування Хрінників немає. Очевидно, що поселення існує здавна. 1545 р. датуються перші дані про село. В 1545 р. тут проживала поміщиця Хреницька, в 1569 р. - Михайло Хреницький, ще пізніше - Іван Хрінницький - луцький земський суддя. На село неодноразово нападали іноземні загарбники, що підтверджується великою кількістю знахідок старовинних речей, особливо різних монет.

Отже, Хрінники - привабливе місце як для істориків, так і археологів, які сьогодні продовжують пошукові роботи. Знайдено унікальні документи з давньої історії краю. Особливо цікаві відомості отримані щодо історії та культури давньогерманських готських племен. Пам'ятка готів є унікальною за розмірами і багатством матеріальних залишків.

Вже 12 років поблизу Хрінницького водосховища працює група археологів під керівництвом заступника директора Інституту археології, професора Дениса Никодимовича Козака. Знайдено зразки монет, срібний наконечник стріли, аналогів якому немає в Україні. Шедевр археологічної знахідки - Божок, римський витвір мистецтва. Неподалік с. Хрінники розкинулося с. Боремель, перші згадки про яке датуються 1100 р. За своїм значенням Боремель прирівнювався до таких міст, як Острог, Дубно.

Історія села Боремель

Історичні пам'ятки с. Боремель. Маршрут:

1. Кургани-могили Святої Теклі та Святого Йосипа

2. Пам'ятник Ісусу Христу під хрестом.

3. Пагорб палацу князя Чацького

4. Георгіївська церква

5. Меморіал воїнам, які загинули під час Другої світової війни

6. Ікона Ісуса Христа Боремельського

Пройшовши запропонованим маршрутом, Ви ознайомитеся з найцікавішими історичними місцями цього краю. Із прадавніх часів існує легенда про татарський напад на Боремель. Як гіркий спомин про нього в центрі села і на його східній околиці збереглися дві високі братські могили. За переказами, в них поховані жертви татарського варварства. В першому кургані - останки п'ятисот дітей та жінок, в другому - останки кількох сотень чоловіків. Про Боремельські кургани народ склав думу яка дійшла й до наших днів:За річкою вогні горять,Там татари полон ділять.

Село наше запалилиІ багацтво розграбили.

Стару неньку зарубали,А миленьку в полон взяли.А в долині бубни гудуть,Бо на заріз людей ведуть. У 1785 р. на курганах були встановлені кам'яні скульптури скорботної жінки і чоловіка з дитиною на руках. В народі вони дістали назву "Свята Текля" і "Святий Йосип". Легенда про татарський напад має і своє наукове підтвердження, зокрема - це знахідки археологічної експедиції професора Свєшнікова. У 1569 р., після Люблінської унії, що знаменувала собою утворення нової держави - Речі Посполитої, внаслідок об'єднання Польщі з Литвою, Волинську землю перейменована на Волинське воєводство, яке складалося з трьох повітів: Луцького, Володимирського і Кременецького. В переліку важливих міст Луцького повіту згадується і Боремель.

Польські магнати і шляхта взялися за радикальне перетворення новоприєднаних земель. Сюди активно переселялося польське населення, інтенсивно відбувався процес полонізації й окатоличення жителів краю. Якщо раніше у Великому Литовському князівстві на українських землях офіційно визнавалася "руська" мова, то у часи Речі Посполитої польський уряд у міщанських справах вимагав використання виключно польської мови.

У 1782 р. князь Михайло Чацький провів реконструкцію старого палацу, фактично збудувавши новий, який вражав своєю вишуканістю і легкістю. Палац збудував в стилі рококо француз Соусто. В ньому було понад 50 кімнат, багата картинна галерея і одна з найбільших на Волині бібліотек. Замість звичного даху було збудовано літній повітряний сад. Палац Чацьких славився на всю округу своїми підземними ходами. Стародавні перекази про підземні ходи Боремельського палацу просто вражаючі. Вони доводять, що містечко було буквально пронизане ними. Підземні ходи вели від палацу до костелу, а в деяких місцях виходили до Стиру.

Історія однієї з пам'яток релігії - ікони Ісуса Христа Боремельського - пов'язана з подією, яка відбулася у Боремелі в 1773 р. - чудесним явленням ікони.

Неподалік від замку колишніх князів Буремських стояла церква св. Трійці, яка згадується ще в історичних документах 1545 р. У цій церкві знаходилась ікона із зображенням Ісуса Христа, який несе хрест на Голгофу на фоні тридцяти трьох хрестів. Ця ікона збереглася від православного монастиря, який було спалено. Коли ж власниками земель в цьому краї став польський граф Чацький, сусідство православної церкви з його палацом стало йому на заваді. За наказом графа, стару церкву було розібрано, а все майно її перенесено в іншу православну церкву, що знаходилася на околиці села. Сюди було перенесено також ікону Спасителя, де вона знаходилася до 1773 р. Саме в цьому році вона якимось чином з'явилася на тому місці, де колись була стара церква.

Звістка про "Боремельське чудо" швидко поширилася серед людей і почала збирати величезні натовпи паломників, які приходили просити милості до ікони. Згодом ікона дістала назву "Ісус Христос Боремельський". На місці загадкової появи ікони граф Чацький в 1786 р. наказав збудувати статую Спасителя, яку можна побачити і сьогодні. Підійшовши до пам'ятника, читаємо напис: "Падаючому під хрестом захисникові і володареві світу після чудотворного образу Ісуса Христа Боремельського колись на тому місці в невеликій дерев'яній Свято-Михайлівській православній церкві с. Боремель на вічний спомин цей величезний пам'ятник заложили і виставили року Божого 1786 p." Оригінал чудодійної ікони разом із церковним начинням було вивезено з Боремля у роки Першої світової війни. Нині там знаходиться її копія.

Діючу Георгіївську церкву в с. Боремель було збудовано в 1736 р. Ця дерев'яна пам'ятка архітектури знаходиться на вершині одного із пагорбів над Стиром і вже здалеку приваблює око своєю строгою простотою, лаконічністю і виразним об'єктивізмом. Із заходу, в кількох метрах від входу є прямокутна дзвіниця. Георгіївська церква - основна архітектурна цінність Боремля, тому сьогодні сільські мешканці приділяють максимум уваги охороні цієї споруди.

1.3 Історія сіл Вовковиї і Дубляни

Історія села Вовковиї

У Демидівському районі знаходиться ще одне село з досить цікавою назвою - Вовковиї. Виникло у XV-XVI ст. Під час нападу монголо-татар на місто Дубно і його околиці, люди, які врятувалися, переселялися на південно-західний берег річки Калинівка з метою кращого захисту від ворогів: з одного боку дрімучий ліс, а з іншого - річка. В навколишніх лісах водилося багато вовків. Зголоднілі дикі звірі підходили до осель місцевого люду і вили. Звідси виникла назва поселення - Вовковиї.

Сучасне село - Вовковиї - це об'єднані села Вовковиї і Вовничі. Злиття їх відбулося у 1870 р. з приїздом у село чехів. Ця подія відкрила нову сторінку в історії села. Саме у Вовковиях переплелися долі українців, поляків, чехів, євреїв і словаків. Кожен із цих народів вніс у побут села свою культуру. У 1896 р. спільними зусиллями місцевих жителів і чехів було збудовано пивзавод. Також тут поставили млин. А у 1907 р. Вовковиї стали першим електрифікованим селом на Волині.

Місцеві жителі і сьогодні підтримують зв'язки з чехами, частина з яких у 1947р. повернулася на батьківщину . Під час відвідин колишніми мешканцями мість, де пройшли роки дитинства і юності, поодинці і делегаціями, на кладовищі, що так і називається Чеським, влаштовуються поминальні панахиди.

Історія села Дубляни

З півночі до Демидівки впритул примикає село з красивою назвою - Дубляни.

Вочевидь, раніше ці краї славились дубовими гаями. Саме в цьому селі знаходиться велична п'ятиглава Дублянська Миколаївська церква, що побудована у 1849 році.

1.4 Історія села Глибока Долина

Глибока Долина -- село в Україні, Демидівському районі Рівненської області. До Глибокодолинської сільської ради відноситься село Копань.Населення становить 314 осіб. Раніше село відносилося до Рогізненської сільської ради.

Вчені-археологи, які проводили розкопки поблизу сіл Городок Рівненського та Липа Дубенського районів, виявили тут перші сліди перебування людини. Це були житла мисливців та збирачів, які користувалися кремінними знаряддями праці. На території району люди проживали ще в добу мезоліту. Він розпочався, коли почав відступати льодовик. В цей час було винайдено лук і стріли, приручено першу тварину - собаку, люди навчилися виготовляти глиняний посуд.

Мезолітичне поселення найдавніших людей було знайдено на околиці села Вовковиї, що неподалік села Глибока Долина. У епоху неоліту в межах краю спочатку з'явилося скотарство, і тільки пізніше населення почало займатися землеробством. Люди селилися поблизу лісу і води, оскільки займалися рибальством і мисливством. Наявність річок, горбкуватий рельєф, зручний для влаштування напівпечерних і півземлянкових жител і матеріал (кремінь) придатний для виготовлення знарядь праці сприяли тут скупченню людських осель. Племена, що населяли край в епоху енеоліту (4-друга половина 3 тисячоліття до н.е.), відносяться до трипільської культури, культури кулястих амфор і культури шнурової кераміки. На відміну від інших трипільських племен, місцеві поселенці розписували посуд лише білою фарбою.

В 4-3 тисячоліттях до н.е. (в добу міді) територію Рівненщини заселяли скотарсько-землеробські племена. Їх поселення досліджені поблизу населеного пункту Острів Радивилівського району (4 км від Глибокої Долини). Епоха бронзи тривала від другої половини 3 тис. до початку 1 тис до н.е. і була представлена на цій території комарівською, лужицькою, городецько-здовбицькою, а також стжижовською культурами. Вони характеризуються вдосконаленням знарядь праці, значним розвитком скотарства і землеробства. Поселення носіїв лужицької культури знайдено поблизу села Вербень, що неподалік Глибокої Долини.

Доба заліза в Середній та Східній Європі почалася в 1 тис до н.е.. Залізо в Європу потрапило зі Сходу. Деякі вчені вважають, що один з цих шляхів пролягав через Україну. Доба заліза ділиться на два періоди: перший - перед скіфський (9-8 ст. до нашої ери), другий - скіфський (7-3 ст. до н.е.). До передскіфського періоду належить висоцька культура. Археологічні знахідки цієї культури виявлені поблизу сіл Товпижин, Хрінники. Представники цієї культури займалися землеробством, розведенням свійських тварин. Вони мешкали у відносно невеликих поселеннях, а жителі сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на високому спільному родовому могильнику. Зустрічаються у похованнях залізні та бронзові прикраси, крем'яні сережки та вістря на стріли, залізні ножі, побутовий посуд, численні невеликі посудини культового призначення та культові глиняні фігурки тварин та птахів.

У період з 2 ст. до 5 ст. н.е. на цій території проживали племена готів. Сучасні археологічні дослідження доктора історичних наук, заступника директора Інституту археології Національної АН України, Д.Н. Козака, який вже 10 років веде тут розкопки, принесли дуже багато даних про життя цих племен. Тут жили сім'ї готів, тут вони черпали свою силу, звідси йшли у далекі військові походи, сюди ж верталися із багатою здобиччю. Пам'ятка готів - поселення у Хрінниках - це був значний торговий, ремісничий і політичний центр. Про це свідчить величезна кількість знайдених тут римських імпортів. До унікальних знахідок відносяться і залізні рибальські гачки, які мають цілком сучасну форму, але більші у 8-10 разів. На думку Козака Д.Н., перебуваючи у тісних контактах з Римом, готи, талановиті і згуртовані етнічно, далеко обігнали інші народи Європи.

Незважаючи на деконструктивну роль готів у слов'янській історії, слов'яни багато запозичили у них. В свою чергу, слов'яни справили великий вплив на культуру та побут германців. Сенсаційною стала знахідка улітку 2001 року. На осколку амфори було зображено рало, яке дивує своєю досконалістю. Раніше вважалося, що трипільцям були відомі лише примітивні знаряддя землеробства. А ці примітивні знаряддя нездатні були б забезпечувати високі врожаї на давно розораних, виснажених землях. Ця знахідка підтверджує існування у трипільців досконалих сільгоспзнарядь. Літописці та іноземні історики називають 14 груп племен, які поступово склалися у східних слов'ян. Відомості про перші політичні об'єднання відносять до 70-х років 4 століття. Арабський історик Аль-Масуді, що жив у 10 столітті, говорить про бужан, волинян і дулібів, які утворили могутній союз племен. Ця територія була заселена дулібами, пізніша назва яких - волиняни.

Відомий російський історик, професор В.О. Ключевський, зіставивши повідомлення Масуді з переказами Йордана, 11 роком і Кесарійського, імператора Маврикія - прийшов до висновку, що у східних слов'ян у давнину існував великий політичний союз племен під керівництвом дулібів-волинян.

Ще одним важливим джерелом для визначення стародавнього слов'янського населення Волині є так званий Іпатівський літопис, який стверджує, що в етнографічному огляді найбільше відношення до території колишнього Волинського князівства мають племена дулібів-бужан (волиняни): "Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни". Автор повісті ставить бужан і дулібів раніше за волинян, які були йому сучасні. Стає зрозуміло, що ім'ям "волиняни" літописець називає тих людей, які раніше були дуліби і бужани. Коли відбулася зміна назви визначити неможливо, літописець не подає про це конкретних даних: у Х ст. ще існувала назва "дуліби" , а в ХІ - вже "волиняни". Археологічний матеріал дає можливість відтворити господарське життя населення краю. Землеробські знаряддя відзначаються різноманітністю і значною для свого часу досконалістю: рало із залізними наконечниками, знаряддя плужного типу, ручні знаряддя, мотики, серпи, коси, ціпи. Використовувалась перелогово-парова система. Населення вирощувало жито, пшеницю, просо, овес. На базі землеробства розвивалося скотарство. Населення розводило велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней. Поширення набули промисли: мисливство, бортництво, а з Х століття - вуликове бджільництво. Дальшого розвитку набували ремесла.

Населення краю пережило монголо-татарську навалу. Разом з татарською небезпекою зростало значення княжих і панських родів. Входження нашого краю спочатку до Галицько-Волинської держави, а, згодом, до Литовсько-руської, створювало складну політичну ситуацію. Литовці творили своє право на основі місцевих законів і дотримувалися гасла "ми старого не рухаємо, а нового не запроваджуємо". Польські феодали намагалися оволодіти Волинню та іншими українськими землями, що були під владою Литви і запровадити свої порядки.

Основними вершителями долі краю, його поселень, були магнати. Особливо цьому сприяв Земський привілей для Волині, виданий у1501 році. Він надавав великі права і вольності місцевій шляхті: звільнив від повинностей і податків на користь великого князя, унезалежнював шляхту від старшинського суду, надавав право судити селян у своїх помістях, що привело до закріпачення селян. Обов'язковою була не лише панщина, що становила два дні на тиждень, а разом з цим залежні селяни повинні були давати панам натуральні данини.

У 1557 році була проведена земська реформа, якою введена так звана волока. Волочна система виявила кількість землі у селян і зафіксувала надалі розмір селянського господарства. Після Люблінської унії 1569 року землевласники одержали право володіти селянами як кріпаками, внаслідок чого вони були обкладені новими повинностями. Збільшено податок грішми і натурою, одночасно посилився національно-релігійний гніт. Посилення феодального гніту і обмеження особистої свободи спонукало селян шукати кращої долі в просторих східних степах Подніпров'я. Внаслідок соціального і національного гноблення та переслідування українців за їх віру в 1648 році вибухнула визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Жителі краю активно вступили в боротьбу проти ненависних польських магнатів. Вони громили панські маєтки, руйнували польські костьоли і монастирі, мстилися за знущання над рідною землею, українським народом, його вірою і традиціями. Такий загін діяв в нашому районі під керівництвом Клекотовського. З наближенням війська Богдана Хмельницького загін приєднався до нього. В 1651 році за 5км від Глибокої Долини, під Берестечком, відбулася одна з найбільших битв визвольної війни. За наслідками Переяславської угоди розпочалася війна між Росією і Польщею в 1655 році Волинь стала фронтовою смугою. До того ж продовжувалися спустошливі набіги татар.

Війна між Швецією і Північним союзом у складі Росії, Польщі і Данії привела до розгортання воєнних дій на території Польщі і Волині. Згодом Петро І став самовільно розпоряджатися в нашому краї, ігноруючи гетьмана Мазепу, направляв козацькі полки за межі України, намагався обмежити права козацької старшини. В 1830 році у Варшаві вибухнуло визвольне повстання, в ході якого зародився лозунг "За нашу і вашу свободу". Польське повстання підірвало польський авторитет у нашому краї. Намагаючись зміцнити позиції на Правобережній Україні у боротьбі з польським національно-визвольним рухом царизм у 1847 році провів інвентарну реформу. Інвентарні правила, введені царським урядом, закріпляли за кріпаками їхні наділи та регламентували розміри повинностей, що виконувалися на користь поміщиків, тобто, дещо обмежували феодальну експлуатацію селян.

У 19 столітті, у пореформенний період, Волинська губернія залишалася аграрним, відсталим краєм, де промисловість носила напівкустарний характер. У сільському господарстві основна маса селян страждала від малоземелля і безземелля. У відповідності з адміністративним поділом Російської імперії наш край на початку 20 століття входив до складу Волинської губернії з центром у місті Житомирі. Територія Глибокої Долини входила до Дубенського повіту.

Глибока Долина в XX - на початку XXI ст.

Історію виникнення села точно встановити неможливо. Назву свою одержало від глибокої долини, яка розташована біля хати Томарокси Володимира, тут виник хутір Глибока Долина. Сучасна територія села, на той час, була вкрита лісом. Під забудову господарям надавали ділянки лісу, який поступово вирубувався. За царської війни, на території теперішнього села був ще один хутір - "Маркусиха" і хазяйнував на цій землі пан Маркус, який і був першим жителем села, жив він поряд із школою, де зараз проживає Ващук Н.

Сама місцевість говорить про розумний вибір житла. Будинок був збудований на горбку. Сад спускався до невеличкого ставка, який був утворений внаслідок висипаної греблі. Гребля була обсаджена липами, які збереглися і до наших днів. Хутір Маркусиха нараховував всього на всього шість хат, де мешкали сім'ї Трачуків, Максим'юків, Філіпчуків, Дикунів, Мельничуків, Ващуків. Згодом виник ще один хутір - Новини, адже тут, на "новій землі", стали заселятися люди з навколишніх сіл Коритного, Теслугова, Пляшівки, багато тут проживало і чехів, поляків. Ще й досі є чеські будівлі. Купили у пана землю жителі з Теслугова: Лагнюк Степан, Ващук Роман. Лагнюк С. побудував свою першу хату у 1890 р. Кучма купив хату у Ліхтера, ціна 1 морга землі була варта дві-три корови. Перші хати села: Лагнюк Степана,, Ліхтера, Шаула Борис, Шаранда Мирон, Канюк, Мельничук Павліна, Зінчук, Завалін. З самого села Рогізне ("Гнилька") був ліс до школи. На той час ще проживав пан Ружевський - на "Ружевщині". На хуторі нараховувалось понад 30 хат. На краю лісу, у мальовничій долині било джерело, а навколо нього був луг - "Карпулів", який назвали в честь жителя цього хутора "Карпули" (Сопіги Трохима Карповича). До кінця XX століття хутір спорожнів, жителі переселилися у сусідні села, або в центр села, або до міст Луцька, Рівного. Після першої світової війни 1914-1918 рр. активно почалося заселення. Де жив Фаст, Ткачуки - була німецька колонія. З Рогізного йшла вузькоколійка, проходили війська Будьонного (книжка "Пройдений путь").

Після війни 1918 р., після підписання "Брестського миру" наші землі заселяли переселенці: Боровськнй, Серпи, Мали, Косовські, Кравчинські, Зубринські. Оскільки на цій землі збільшувалась кількість населення, виникла потреба у створені школи. Перша школа була там, де живе Максим'юк. В 1920 році відбулася "комісація земель" (визначали ґрунт (категорію) відносно родючості). З'явились перші хутори - там де живе Артем'юк. Тому вони змушені були поселятись і будуватися. Хутір "Новини " тоді належав до Лубенського повіту. Відомо, що на польській карті 1936 року, був позначений хутір Глибока Долина.

В 1938 році був політичний поділ і хутір Глибока Долина віднесли до Козинського району. До 1939 року на Рогізне і Глибоку Долину був один солтис (сільський голова). А в 1940 році організували перший колгосп і (так як на польській карті був позначений хутір Глибока Долина) село яке утворилося з прилеглих хуторів: Глибока Долина, Ружевщина, Новини, Маркусиха, отримало таку ж назву. Першим головою колгоспу був Маргосюк Петро. Його син Дмитро працював першим секретарем комсомольської організації. В роки Німецько-радянської війни вони трагічно загинули. Низьким був рівень охорони здоров'я, найближчий лікар проживав у Демидівці. За кваліфікованішою допомогою слід було їхати у Дубно. Більшість населення становили селяни. Перважало дрібне селянське землеволодіння. Низький рівень промислового виробництва звужував ринок для збуту сільськогосподарської продукції. Уряд сприяв великим землевласникам та старанним господарям.

У міжвоєнний період на території нашого краю діяли такі політичні партії: Комуністична партія Західної України, Українське національно-демократичне об'єднання та ОУН. Дубенський повітовий комітет КПЗУ 10 лютого 1926 року прийняв рішення створити Демидівський райком КПЗУ. В 1937 році організація була розгромлена польською дефензивою, а майже всі її члени заарештовані. 17 вересня 1939 року, на основі додаткового пакту Молотова-Ріббентропа, Червона Армія вступила на територію Західної України. Населення нашого краю з радістю зустрічало Червону Армію, сподіваючись на покращення своєї долі. В жовтні 1939 року створилися перші органи радянської влади. Почалася перебудова економічного і суспільно-політичного життя на новий лад.

Було конфісковано поміщицькі землі. Перерозподіл землі швидко закінчився і почали організовуватися колгоспи. Прихід нової влади не дав однозначних результатів. Приватні магазини, ще недавно заповнені вщент заморським крамом, замінили напівпорожні кооперативи. Ситець, горілка, тютюн, сірники, кирзові чоботи - ото і весь вибір. Організація роботи артілей привела до повної ліквідації безробіття. Однак ці перетворення супроводжувалися переслідуванням всіх неблагонадійних. Радянська система не допускала існування жодної політичної сили, яка могла б стати в опозицію більшовицькій партії. Політичні партії, які існували в Західній Україні під польською окупацією, були заборонені і припинили будь-яку діяльність.

З'явилося багато пропагандистської української літератури, яка розхвалювала радянський спосіб життя, виховувала класову ненависть та розколювала українське суспільство на два антагоністичні табори. Особливо масове полювання, розгорілося за підпіллям оунівців, які не змінили методів боротьби і організовували збройні акції проти працівників НКВД. 1940 рік був позначений прискореною насильницькою колективізацією, а відповідно і депортацією куркульських господарств та сімей, з яких походили члени ОУН, або тих, хто підтримував зв'язки з ними. Без усякого попередження, суду чи звинувачення людей вивозили до Сибіру. У галузі культурного будівництва радянська влада здійснила перетворення, яких польською адміністрацією навіть не передбачалось провести: відкривалися школи, бібліотеки. Але ці перетворення перервала війна.

22 червня 1941 року німецько-фашистська армія та її союзники перейшли кордон. Через Глибоку Долину німецькі війська пройшли вже 23 червня. Одна із частин радянської армії була оточена у Горохівському лісі, яка після двотижневих боїв прорвалася в Хрінницький ліс. Жорстока битва була на території теперішнього села Копань, де була німецька застава. Загиблих радянських воїнів було поховано в братській могилі на території кар'єру, де брали пісок.

У післявоєнний період учнями школи під керівництвом Шевчука Сільвестра Сергійовича було знайдено це поховання радянських воїнів і на цьому місці поставлено пам'ятний знак силами школи. Впродовж 1942 року в нашому краї наростала активність радянських партизанів. В цей час на Демидівщину заходили з партизани загонів Д. Медвєдєва, проходили партизанські з'єднання С.А. Ковпака, О.М. Сабурова, загін І.П. Федорова. Населення усіляко підтримували партизан, допомагали їм продуктами, деякі ставали партизанами цих загонів.

Масового характеру набрало вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. Під час війни на території краю діяли загони УІЇА, які після знищення німецької адміністративної влади в 1943році, повністю перебрали владу в свої руки. Господарським життям тепер керували господарські відділи, що були створені при теренових проводах ОУН. На першій нараді керівників районних господарчих відділів, відділи були поділені на референтури: заготівельну, промислову, бухгалтерську. Сповідуючи ідею боротьби за вільну, суверенну державу, УПА опинилася у стані війни на два фронти - проти гітлерівського та сталінського режимів.

В березні 1944 року Червона армія наблизилася до нашого села. Жорстокі бої точилися за визволення села Глибока Долина з 17 по 19 березня 1944 року, у яких загинули воїни багатьох національностей, імена яких залишились навіки викарбуваними на обеліску. Найбільший бій точився на території теперішньої школи і 19 березня 1944 року село було визволено.

Після визволення села почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Але вона відбувалася у складних умовах протистояння радянської системи і підпілля ОУН-УПА, яка продовжувала боротьбу.

Радянська репресивна система переслідувала всіх, хто звинувачувався в українському буржуазному націоналізмі, або в посібництві йому. Люди, запідозрені у зв'язках з УПА, репресовувалися, їх сім'ї вивозилися в Сибір. Радянський уряд для знищення націоналістичною підпілля спрямував усі сили, не гребував ніякими методами. Так під час облави НКВД 10 березня 1945 року був розстріляний з кулемета разом з своїм охоронцем начальник штабу південної групи УПА Ровенської області Казван Петро (псевдонім Черник), який в цей час знаходився на Пляшівському хуторі, біля лісу, в родині Семенюка Івана. Вночі їх тіла таємниче зникли. Йому була поставлена фігура у вигляді хреста з написом: "Сто метрів звідси було вбито видатного діяча УПА Черника П." Вояки УПА намагалися перешкодити колективізації, депортаціям, створенню радянської адміністрації на місцях. Однак сили були нерівні. Практично на початку 50-х їх опір на Демидівщині припинився.

Відбудова сільського господарства в нашому краї відбувалася в складних умовах. Селяни в переважній більшості прагнули вести індивідуальне господарство. А той же час влада тримала курс на колективізацію сільського господарства. Почалася відбудова зруйнованого війною господарства. У післявоєнні роки колгосп імені Свердлова очолив Сопіга Трохим Карпович. Відомо, що в 1954 році в селі Глибока Долина діяв драматичний колектив. Керівництво колгоспу часто змінювалося. До 1959 року головами колгоспу були: Блащук, Ярослав Ліпай, Григорій Метлінський, Лук'яненко. У 1959 році цей колгосп було приєднано до вербенського колгоспу. Головою об'єднаного колгоспу став Хом'як Дмитро Федотович. І веселі, і сумні події в селі не обходилися без музики. Існував прекрасний духовий оркестр, який складався з працівників колгоспу.

У 1964 році головою став Калініченко Микола Юхимович. У цьому ж році Глибокодолинськи колгосп відокремили і його головою призначили Солов'я Михайла Яковича. Під час його керівництва було добудовано школу (6 класних кімнат), зернові склади, корівники, нові будинки, медичний пункт.

У 1965 році до святкування 20-річниці з Дня Перемоги у селі Глибока Долина було споруджено пам'ятник односельчанам, які загинули на фронті у роки Другої Світової війни. На всі урочистості люди села сходились до цього пам'ятника. Спочатку це був пам'ятник, пізніше - обеліск, в наші дні - це гранітна стела. Особливо багато людей приходять з квітами та вінками на День Перемоги та в День визволення села від німецько-фашистських загарбників, щоб вшанувати тих, хто загинув заради щасливого життя. Завжди цікаво було зійтись всім разом на "схід села. Тут нагороджували передовиків, вітали, вручали грамоти, нагороди.

У 1970 році головою колгоспу обрали Набока Дмитра. За його керівництва почалося будівництво шосейної дороги. У 1973 році керівником був обраний Березюк Анрій Степанович, який збудував приміщення контори, розпочав будівництво приміщень тракторної бригади. У 1975 році головою колгоспу став Микола Климович Мельничук. Під час його керівництва було добудовано дорогу, яка сполучала Глибоку Долину з селом Копань.

У 1980-1988 р. наш колгосп був приєднаний до Рогізенського колгоспу ім. Горького, головою якого призначили Ніпрука Володимира Максимовича. На протязі 1988 - 1989 р. на чолі колгоспу був Стеха Юрій Кирилович. Після роз'єднання, на протязі 1989-1992 років, колгосп очолював Коломийський Павло Дмитрович. За його керівництва було заасфальтовано частину доріг села. У 1991 році колгосп імені Свердлова перейменували у "Колос".

25 грудня 1992 року була створена Глибокодолинська сільська рада (до того часу село відносилося до Рогізненської сільської ради). її головою став Рачинський Анатолій Петрович. В цей час Глибокодолинська сільська рада належала до Млинівського району. У 1993-1996 рр. головою колгоспу був Микола Якович Семенюк.

Із здобуттям незалежності України серед інтелігенції Демидівки та навколишніх сіл поширюється ідея відновлення Демидівського району, що був розформований наприкінці 1962 року. 22 вересня 1995 року Верховна Рада України своєю постановою ухвалила утворити в Рівненській області Демидівський район з центром в смт. Демидівка, до якого відійшло село Глибока Долина. 2 вересня 1996 року очолила сільську раду Гребенюк Мирослава Олександрівна. 1996-1997 рр. - керівником колгоспу призначили Мельничука Олега Миколайовича, якого згодом переобрали і цю посаду зайняв Ніпрук Володимир Максимович. З 1998 по 2000 рік господарство очолює Друзюк Петро Миколайович. З серпня 1999 року сільську раду очолив Петро Володимирович Шелест.

У 2000 році колгосп «Колос» розформувався і на базі цього господарства утворюється СФГ "Олеся". У цьому ж році господарство було передано у приватну власність і створене ПСП "Долина", яке існує і на даний час.

Пам'ятки

Є пам'ятник воїнам, які полягли у роки Другої Світової війни.

Соціальна сфера

Діють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, бібліотека, торгівельні заклади, відділення зв'язку, ФАП.

1.5 Історія сіл Рогізне і Лисин

Історія села Рогізне

Рогізне -- село в Україні, Демидівському районі Рівненської області. Населення становить 715 осіб, з них чоловіків -- 329, жінок -- 386. Село розміщене на рівнинній території, на захід від Повчанської височини. З північної сторони протікає річка Жабичі, в центрі села є два ставки. З усіх сторін поселення оточують поля, лише на заході -- с. Вовковиї.

Через село проходить автомобільний шлях територіального значення Т-0303 (покриття -- бруківка), вулиці Теслугівська та Нагрощина асфальтовані, по вул. Берестецькій покриття бруківка. Центральна вулиця -- Перемоги. Забудова одноповерхова, однотипна; лише один приватний будинок двоповерховий. Всі вулиці у 2011-2012 рр. облаштовані освітленням. В майбутньому планується ремонт і асфальтування центральної вулиці. Всі вулиці газифіковані, в центрі прокладено водопровід.

Практично всі жителі села задіяні у сільському господарстві, високий рівень безробіття. Відсутні промислові підприємства, в кустарних умовах працює деревообробний цех з пилорамою, кілька сільськогосподарських господарств, на яких працюють сезонні робітники. Колгосп «Україна» внаслідок реформування та розпаювання у 90-х рр. зруйновано майже повністю.

До пана Рогози (за історичними документами його прізвище Рогозінський) на території теперішньої церкви і далі за нею жило кілька сімей кочівників. Їх називали «дикими людьми», «дикунами». Пізніше тут посилилося слов'янське плем'я волинян. Кочівники жили і на західній околиці теперішнього села Рогізне і південно-східній, де заснували невелике поселення. Колишня територія села була покрита лісами.

Згодом територія села відійшла до Польщі у склад Волинського воєводства. У Рогізному продовжував жити пан Рогозінський. А люди тим часом вирубували ліси, розширювали територію свого поселення, яке вже знаходилося на берегах річки П'явки. З часом річка замулилась, поросла очеретом, і на її місці утворився ставок, якому дали назву Жабичани, від жаб, які щовечора подавали свій голос.

Стосовно Рогізного, то є два трактування про його назву. Швидше всього вона походить від прізвища пана Рогозінського, або від рослини рогози (рогіз), якої на місці сучасної церкви було дуже багато. Жителі прикрашали рогозою свій одяг кругом пояса. Пан Рогозінський за річкою мав замок, який зруйнували монголо-татари. Під замком були підземні ходи, а через річку -- дерев'яний місток. Колишній центр села розміщувався по берегах П'явки. Жили в Рогізному заможні хазяї -- переселенці пани Томашевський і Нагроцький. Їх прізвища носять по сьогоднішній день сільські вулиці.

Перша згадка про село датована 1545 році, де в числі городень (городня -- дерев'яне укріплення, встановлене на замкових мурах, кошти на утримання яких надходили від селян) в описі Луцького замку згадується «городня Рогозинського села Рогизна и Волковьій». Згадується село і в 1569 році у скарзі кастелянші Ф. Требуновської на селян Рогізного, які самовільно вирубали ліс у Пляшевій і побили кількох селян.

Від села Рогізне («Гнилька») до школи у Глибокій Долині був ліс. На той час ще проживав пан Ружевський. Після першої світової війни 1914-1918 рр. з села Рогізне йшла вузькоколійка, проходили війська Будьонного, що згадується в книзі «Пройдений шлях». До 1939 року на Рогізне і Глибоку Долину був один солтис (сільський голова).

Невдовзі селом став проходити автошлях. Дворів налічувалось 312, населення становило -- 1070 осіб. Сільраді стало підпорядковане село Глибока Долина. Був створений колгосп ім. Горького, який обробляв 1629 га землі, у тому числі 1230 га орної. Було розвинуте зерно-бурякосійне землеробство, м'ясо-молочне тваринництво. В 1971 році вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь 138 ц м'яса, 671 ц молока, вирощено 32,8 ц зернових, 415 ц цукрових буряків, 192 ц картоплі. 57 колгоспників за виробничі досягнення були нагороджені орденами і медалями, у тому числі бригадир Г.А. Ваницька -- орденом Леніна, 49 чоловік -- Ленінською ювілейною медаллю.

Парторганізація, що існувала з 1948 року налічувала 20 комуністів, комсомольська організація була створена у 1940 році, об'єднувала 44 члени ВЛКСМ. В січні 1918 року в селі було проголошено владу Рад. У 30-х роках місцева підпільна організація КПЗУ вела тут революційну роботу. Під час Німецько-радянської війни через село проходили загони з'єднання С.А. Ковпака, яким населення допомагало продовольством. 69 жителів села билися проти фашистів на фронтах війни. Пам'ять односельців, які загинули на фронтах та від оунівців бандитів, увінчана обеліском, який стоїть в центрі села і завжди увінчаний квітами.

Перша збудована церква була на тому самому місці, що й зараз. За розмірами вона була невелика. Але невдовзі була збудована прекрасна церква, куполи якої світилися на все село. В роки війни церква була зруйнована, селяни не змогли вберегти святиню. Згодом на її місці була збудована велика дерев'яна церква. Але невдовзі вона згоріла ще новою. Після цього службу вели в службовому приміщенні, де жили священики. Потім кілька років, доки не побудували нову церкву, службу вели в хаті Дорощука Миколи Івановича. Церкву відремонтували і побудували службове приміщення. Церква була невеличка. Але селяни згуртувавшись побудували гарну простору церкву, яка й досі вабить до себе людей. В новій церкві службу вів Отець Ліщук Василь. Але невдовзі переїхав у смт. Млинів. Замінив його Возний Віталій, який і досі веде службу Божу.

Пам'ятки

Є обеліск воїнам, які загинули в роки Другої Світової війни. Вціліли кілька будинків т.з. «чеської» пори. Будівель XIX ст. чи раніше не збереглось. Археологічних досліджень на території села не проводилось.

Соціальна сфера

В Рогізному діють початкова школа, дошкільний навчальний заклад «Первоцвіт», будинок культури, бібліотека, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт. Торгівельна мережа складається з чотирьох магазинів («Продукти і промтовари», «Мрія», «Оріон», "Жасмин"), є бар «Корсіка». Через село проходять маршрути автобусів, якими можна дістатися до Дубна, Демидівки, Рівного.

Історія села Лисин

Лисин -- село в Україні, Демидівському районі Рівненської області. Населення становить 212 осіб.

Перша офіційна згадка в документах про заснування села Лисин не відома. Відомо, що протягом перебування села в складі речі Посполитої ним володіло кілька польських родів. Протягом XVI-XVIII ст. село було в складі земель таких родин як Гашинські, Гулевичі, Древньовські, Хрущовські та Лещинські. Відомо, що в першій половині XVII ст. Лисин був одним із осередків аріанства. В польській літературі під 1644 р. в Лисині згадується існування храму і оборонного замку аріан, який не зберігся до тепер. В той же час в Лисині перебував відомий польський філософ, аріанський теолог, релігійний ідеолог Анжей Вішоватий (1607-1678). Відомо, що по знищенню аріанського храму, на його місці польська шляхта, яка була навернена до католицизму, збудувала дерев'яний католицький костел, фундаторами святині стали шляхтичі Древньовські. В 1777 р. в Лисині була створена католицька парафія, яка була названа Преображення Господнього („Przemienienia Paсskiego”). Всього прихожан було біля 1000 осіб. Лисинська парафія поширювала свої повноваження управління на села, які відносилися до складу трьох ґмін з центрами в населених пунктах - Боремель, Княгинин, Теслюгів тодішнього Дубенського повіту. Перша служба в новому костелі відправилась 6 серпня 1800 р. За описом костел мав чотирикутну форму, був не досить великим, фасад мав пірамідальну форму, і був трішки вищим за дах. Відомі імена ксьондзів, які були в XIX ст. Антоній Йонас, Вінцент Калькус, Корнел Рутковські. Серед польських шляхетських родів, які проживали на території села варто назвати роди Втожецьких, Рутковських, Стасєвіча. В 1800 р. село Лисин було передано в спадок від роду Древньовських до роду Хрущовських. На початок XIX ст. в Лисині нараховувалося 46 будинків, 268 мешканців, з них 46 були католиками. В 1923 р. адміністратором парафії в Лисині, яка відносилась до Дубенського деканату Луцької дієцизії в був Францішек Топольські. В 1938 році Лисинська парафія нараховувала 950 вірних. В липні 1943 року костел був спалений воїнами УПА разом з відомою іконою. По війні мури костелу були розібрані місцевими жителями. Сьогодні на території кладовища є надгробки на польській і чеській мові. До речі, перед початком Другої світової війни на території села проживало кілька чеських родин. Православна церква була знищена радянською владою, але в 90-х ХХ ст. по старих мурах була відбудована коштами місцевих жителів. Тому, не зважаючи на те, що сьогодні в Лисині немає своєї школи, пошти, базару, в лисинчаків є свій храм, не дарма протягом століть в цій місцевості зосереджувался осередки представники різних конфесій.


Подобные документы

  • Дослідження історії виникнення села та його назви. Вивчення визначних подій в історії розвитку населеного пункту. Видатні постаті краю. Особливості географічного розташування. Легенди, пов’язані з Одрадокам’янкою. Туристичні маршрути та пам’ятки культури.

    презентация [20,2 M], добавлен 02.04.2015

  • Екскурсійний маршрут територією Прилуцького району. Активна участь прилучан у визвольній боротьбі українського народу проти іноземного поневолення у ХVІІ-ХVІІІ ст. Перші письмові згадки про Прилук-город. Цікаві історичні пам'ятки Прилуцького району.

    курсовая работа [48,2 K], добавлен 27.05.2012

  • Систематизація та узагальнення усіх відомих матеріалів трипільської культури з території Барського району, загальна картина стану розвитку археологічної науки на території краю. Опис місця розташування поселень, закладених розкопів, знайдених матеріалів.

    реферат [28,2 K], добавлен 29.11.2009

  • Історія старовинного українського міста Рівне. Адміністративно-територіальний поділ території. Перша вiдома писемна згадка про Рiвне. Геральдика мiста: герби різних історичних періодів, прапор. Основні пам'ятки історії та культури, видатні місця.

    реферат [10,8 M], добавлен 09.06.2010

  • Відомості та перші історичні згадки про місто Коростень. Археологічні дослідження території міста. Перші ознаки перебування слов'янських племен. Місто Коростень в роки Київської Русі. Виникнення першої назви поселення Іскоростень. Сучасний стан міста.

    реферат [18,8 K], добавлен 17.07.2010

  • Історія міста Городня. Державні пам’ятники природи місцевого значення. Археологічні розкопки у с. Мощенка. Реконструкції ремісничих будівель давньоруського поселення Автуничі. Пам’ятник В.І. Леніну на Городнянщині. Культурно-пізнавальний туризм.

    курсовая работа [87,6 K], добавлен 29.03.2011

  • Легенди та історичні дані про село Молодаво Рівненської області Дубенського району. Вшанування пам'яті воїнів УПА, зв'язківців. Братська могила загиблих односельців, пам'ятник воїну-афганцю. Церква різдва Пресвятої Богородиці. Палеоліт на Дубенщині.

    контрольная работа [264,7 K], добавлен 19.07.2011

  • Проблематика, методи і роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні. Дослідження історії Рівненщини: Рівного, Острогу та Дубно, села Борове Зарічненського району. Відомі діячі науки, освіти, культури та історія розвитку етнографії на Волині.

    дипломная работа [81,4 K], добавлен 04.11.2010

  • Завдання вчителя при проведенні екскурсії та методи спостереження. Історичні й культурні пам'ятки м. Хуст. Туристсько-краєзнавчий маршрут на Замкову гору до руїн Хустського замку. Історія виникнення Хустського замку, його будова. Закарпатський словник.

    реферат [24,7 K], добавлен 08.12.2007

  • Основні періоди етнічної історії села Павлівка Калинівського району Вінницької області на основі народних переказів і неопублікованих історичних джерел. Особливості топонімічної системи села, класифікація її різних видів на основі розповідей односельчан.

    реферат [48,4 K], добавлен 17.08.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.