Життя і творчість Бориса Лятошинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життя і творчість Бориса Лятошинського

Доля не завжди була прихильною і ласкавою до одного з найвидатніших українських композиторів Бориса Миколайовича Лятошинського (1895-1968). Поряд із творчими успіхами й досягненнями, він зазнав немало несправедливості, безпідставних звинувачень, ведучи постійні новаторські пошуки. Незабутній майстер -- автор блискучих симфонічних партитур, вокальних та інструментальних творів, він закарбувався у свідомості сучасників як вдумливий, урівноважений педагог, котрий викохав для нашої української музики плеяду талановитий учнів. Проявив себе Лятошинський і на диво своєрідним диригентом, виступаючи самобутнім інтерпретатором власних полотен. Водночас він був активним громадським діячем, безкомпромісність якого багато важила в долі національної музичної культури.

Народився Борис Лятошинський 3 січня 1895 року в сім'ї високоосвічених інтелігентних батьків. Дитинство та юність композитора минули в Житомирі -- невеликому, розміреному за темпом життя, але мальовничому і багатому на талановитих людей місті, з яким пов'язані імена С. Ріхтера, В. Косенка, В. Короленка, С. Корольова. У родині заклали йому добрий фундамент знань. Любов до історії, мов і літератури -- від батька; музичний світ розкрила мати, яка гарно співала й грала на фортепіано. Музичні здібності майбутнього композитора виявилися рано. Його першим захопленням було студіювання зразків класичної творчості. Цьому сприяв батько, роблячи все можливе для задоволення мистецьких уподобань сина. Навчався Борис Лятошинський у Златопільській гімназії, де директором працював його батько.

Лятошинський старанно студіював гру на скрипці й фортепіано. Ще до вступу в консерваторію, він склав два камерні ансамблі, які вразили слухачів серйозним задумом, а головне -- самобутнім осмисленням творчих засобів і прийомів. Фортепіанним квартетом зацікавився відомий композитор-киянин Р. Глієр, який і запросив у 1914 році Лятошинського до свого класу в щойно відкритій Київській консерваторії, хоча рік тому Борис вступив на юридичний факультет Київського університету.

Отже, вищу освіту Лятошинський почав з Київського університету, який закінчив у 1918 році, а через рік -- одержав диплом про закінчення консерваторії.

Педагогом Лятошинського по композиції був Р. М. Глієр. Пізніше, згадуючи про свого вчителя-друга, Борис Миколайович писав: „Надзвичайно цікавими були години, присвячені інструментовці, зокрема аналізу оркестрового стилю видатних композиторів. Багато партитур Чайковського, Римського-Корсакова, Вагнера, Дебюссі, Р. Штрауса побувало на пюпітрі рояля, за яким ми сиділи...

Вчитель наш, виховуючи нас переважно в традиціях російської музичної класики, ніколи, проте, не вимагаючи усіх обов'язково рівнятися по одній лінії, ніколи не заважав нам розвиватися відповідно до наших нахилів. Він вимагав лише одного: щоби ми були щирими у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалася правдивість думки й почуття, щоби ми неухильно підвищували свій професіоналізм”.

У цих словах, що мають пряме відношення до автохарактеристики самого Лятошинського, приховується ключ до розуміння творчої і громадської позиції митця. Безкомпромісність і принциповість були завжди притаманні цьому талановитому музиканту, який користувався великою повагою в музичному світі.

Будучи професором Київської консерваторії (з 1935 р.), Лятошинський одночасно читав курс інструментовки в Московській консерваторії у 1935-38 та 1941-44 роках.

Він займався і громадською діяльністю: був депутатом міської ради, уже наприкінці життя брав активну участь у роботі товариства з охорони тварин і навколишнього середовища. Перший з'їзд композиторів України (1939 р.) обрав його головою Спілки композиторів.

Після війни Борис Миколайович неодноразово був членом журі різних міжнародних конкурсів, головою журі на першому республіканському конкурсі імені М. Лисенка.

Композитор жваво цікавився мистецькими процесами, що відбувалися в різних країнах, тому він охоче виїздив до Польщі, Болгарії, Німеччини, побував в Італії, Франції, Англії.

Його дружина, Маргарита Олександрівна, завжди була поряд. Разом вони переживали успіхи й потрясіння, оцінювали спільно нове в музиці, відвідували концерти й спектаклі. Маргарита Олександрівна до кінця своїх днів зберігала все, що нагадувало їй чоловіка. Вона нічого не змінила в його кабінеті: там все так, як було за життя композитора. Розвішені на стінах портрети, акварелі нагадували про смаки й симпатії господаря. На роялі -- чудова фотокарточка, на якій зняті Борис Миколайович і Маргарита Олександрівна в концертному залі.

Серед рукописів Б. Лятошинського залишилося чимало творів. На жаль, не встиг митець записати Шосту симфонію, яка готовою „звучала” в ньому (такий був метод роботи композитора: виносити твір до деталей, а потім одразу розписати його на оркестрову партитуру).

Помер композитор 15 квітня 1968 року в м. Києві після тяжкої хвороби.

Лятошинський утвердив в українській музиці тип драматичного симфонізму. Зразок останнього -- Третя симфонія. Вона сприймається як музична драма, що порушує одну з вічних філософських проблем: людина і світ.

В особі Лятошинського поєднується талант мислителя і поета, котрий радіє, спостерігаючи красу життя, багатоманітний вияв людських почуттів. Показовою щодо цього є його Перша симфонія, написана в 1918-1920 рр. Разом з Першою симфонією Л. Ревуцького, також учня Р. Глієра, вона започаткувала українську симфонічну музику.

20-30-ті роки були періодом пошуку власної манери висловлювання, опанування різними жанрами багатопланової сучасної музичної мови. Мабуть, ні у кого з сучасних Лятошинському українських митців не було такого інтенсивного пізнання й засвоєння полярно протилежних музичних систем, як у нього.

Літературні інтереси митця також були надзвичайно широкими. Він писав на тексти Г. Гейне, П. Верлена, П. Шеллі, К. Бальмонта, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Рильського і багатьох інших. Його цікавили фольклорні культури українського, російського, таджицького, а пізніше -- польського та інших слов'янських народів.

На зміну роботі над камерною музикою -- романсами, фортепіанними творами, інструментальними ансамблями -- прийшла праця над великими формами. 1926 року Лятошинський пише „Увертюру на чотири українські народні теми” для симфонічного оркестру, 1929 року -- музичну драму, оперу „Золотий обруч” за повістю „Захар Беркут” Івана Франка. У цій опері розкрилось уміння автора об'єднати навколо єдиної музично-драматичної основи різний образно-тематичний матеріал, пов'язаний, зокрема, з українським (вільна громада тухольців, що живуть у Карпатах) і східним (татари) колоритом. Індивідуальні характеристики і масові сцени, що подаються через сольні, хорові та оркестрові епізоди опери, відзначаються психологічною переконливістю, барвистою музичною мовою. „Золотий обруч” до Великої Вітчизняної війни прозвучав на сценах Київського, Харківського та Одеського театрів. Постановка Львівського театру опери та балету в 1971 році була відзначена Шевченківською премією.

А потім була Друга симфонія (1936 р.), у якій з новою силою розкрилось обдарування Лятошинського мислити симфонічно узагальненими образами. Неправильні висновки, до яких прийшли деякі музикознавці після поверхового ознайомлення з Другою симфонією, оголосивши її формалістичною, були причиною тяжких душевних переживань композитора. Митець, однак, залишився вірним ідеї служіння народові та його культурі, а історія гідно оцінила його новаторські починання. „Друга симфонія Б. Лятошинського, -- писав відомий дослідник української симфонічної музики М. Гордійчук, -- важливий етап на шляху становлення жанру симфонії в українській музиці, зокрема, того її різновиду, що відомий нині під назвою „симфонічна драма”, ...твір високих людських поривань, глибоких драматично-трагедійних звучань. Це перший зразок симфонізму такого типу в українській музиці, і в цьому полягає його неминуще значення в національній культурі.

Через рік після написання Другої симфонії відбулася прем'єра другої опери композитора -- „Щорс” (лібрето М. Рильського та І. Кочерги). У цій опері своє художнє відтворення знайшла героїка революційної боротьби, події громадянської війни. Заслугою композитора було те, що він зумів у провідну героїко-драматичну лінію органічно влити ліричний струмінь, пов'язаний з коханням Миколи Щорса і розвідниці Лії. У 1968 році ця опера у новій редакції (лібрето І. Драча, музичну частину опрацював І. Белза) під назвою „Полководець” була поставлена в Київському театрі опери та балету.

Під час Великої Вітчизняної війни ідея патріотизму потужно увійшла в музику Лятошинського. Тяжкий біль за страждання народу, за понівечену фашистами рідну землю переборювався енергією руху, вірою в силу й безсмертя людського духу. У Саратові, куди композитор евакуювався разом з Київською консерваторією, він багато працював для радіостанції ім.. Т. Г. Шевченка, що транслювала свої передачі для партизанів і мешканців тимчасово окупованої україни. Серед написаного в цей період -- обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для мішаного хору без супроводу, Сюїта для фортепіано, присвячена Т. Шевченкові. Найзначніший твір -- „Український квінтет”, -- що вийшов з-під пера в 1942 році (друга редакція -- 1945 р.), -- удостоєний Державної премії.

Від „Українського квінтету” простягнулася пряма лінія до Третьої симфонії, котра на широкому розвороті музичних думок і узагальнень розкрила гостро конфліктну колізію: зіткнення зла й образів руйнації з силами боротьби, що утверджують життя. А далі нитка простяглася до Четвертої симфонії (1963 р.). незважаючи на те, що понад десятиліття розділяє ці твори, вони становлять своєрідний диптих у творчому доробку Лятошинського.

Серед повоєнних симфонічних творів вирізнилась „Лірична поема”, музика до багатьох фільмів і театральних постановок.

У 50-60-ті роки викристалізовується нова лінія в творчості Лятошинського, пов'язана з ідеєю дружби народів, із слов'янським епосом. Вже самі назви творів свідчать про глибоку й послідовну розробку важливої теми6 „Слов'янський концерт” для фортепіано з оркестром (1953 р.), „Слов'янська увертюра”, „Слов'янська симфонія” (П'ята), „Слов'янська сюїта”, а також балада для симфонічного оркестру „Гражина”, оркестрова епічна поема „На берегах Вісли”, „Польська сюїта”.

Принцип органічного поєднання різнобарвного фольклорного матеріалу дістав глибокий художній вияв у „Слов'янській симфонії”. Над нею композитор працював протягом 1965-1966 років. У цьому монументальному полотні розкрилася ще одна грань своєрідного таланту Лятошинського як автора, що вміє мислити епічними образами. Головна ідея -- братерство народів -- розкривається в звучанні, сповненому відчуття могутньої народної слави.

Одним із найважливіших жанрів у діяльності Б. Лятошинського -- хорові композиції. Написав Борис Миколайович їх немало -- від монументальних кантат „Урочистої” і „Заповіту” до невеликих п'єс. На особливу увагу заслуговують чудові хори на слова Т. Шевченка („Тече вода в синє море”, „Із-за гаю сонце сходить”, „За байраком байрак”, „Над Дніпровою сагою” та ін.) та О. Пушкіна („Пори року”, „У небі місяць проплива”), співи на слова М. Лермонтова, О. Фета, І. Буніна, І. Франка, М. Рильського, ін. Як і в інших жанрах, Лятошинський виявив себе тут проникливим ліриком.

Одна з характерних рис творчості Бориса Лятошинського -- органічний зв'язок її з народною музикою. Композитор чуйно сприймав не тільки ідейний зміст і емоційний стрій народної пісні, а й характерні її особливості, всю сукупність засобів виразності. Його цікавила мелодія, метро-ритм, гармонія народної пісні. В музиці Лятошинського органічно втілені основні принципи народної підголоскової поліфонії.

У своїй творчості митець використовував різні жанри української народної музики -- думи, пісні (історичні, ліричні), танці (гопак, козачок). Використовував він і російські, польські, словацькі та болгарські пісні. Це було не звичайне цитування, а творче збагачення, синтез народної і професійної музики. Є в композитора і такі твори, де власні мелодії пронизані інтонаціями народних пісень, завдяки чому вони сприймаються як народні.

У творчості Лятошинського, зокрема, в його гармонічних засобах, виразно проступають народні джерела: особливості народних ладів, характерні для народних пісень каданси, модуляції, послідовності акордів, численні органні пункти, остінато, елементи поліладовості тощо.

Поруч із закономірностями мажоро-мінорної ладової системи він використовував особливості народних ладів. В його музиці величесного значення набула „ладова драматургія”, де ладові контрасти поглиблюють психологічну значущість образів. Композитор використовував властивості ладів не тільки українських, а й пісень інших слов'янських народів. У його творах бачимо лади еолійський, дорійський, фригійський, міксолідійський, характерні для українських та російських пісень.

Лятошинський глибоко відчував виражальні якості народних ладів. Так, вельми розповсюджений у його музиці фригійський лад є носієм трагедійних настроїв, підкреслює гостро драматичні ситуації. Цей лад приваблював митця не тільки наявністю виразної малої секунди між І та ІІ щаблями, а також близькістю його до хроматизмів. Цікавило композитора й переважання в цьому ладі субдомінантового нахилу. Крім того, на ІІ щаблі фригійського ладу знаходимо великий септакорд -- улюблений засіб Лятошинського, особливо для втілення туги, журби.

Хроматизми -- характерна риса стилю Лятошинського. Вони проникають у внутрішню структуру звукоряду, підсилюють емоційність, експресивність образів. Композитор використовував хроматизми для поглиблення драматизму ситуації. Хоч у самій народній пісні „Крутий берег, крутий” і немає хроматизмів, але в її обробці Лятошинський ввів хроматизм для підсилення туги за рідним краєм, родиною.

Багатство ладової побудови творів Лятошинського -- це результат органічного поєднання класичної мажоро-мінорної системи з досягненнями сучасної професіональної музики та особливостями народного музичного мистецтва. Ладові перетворення тем сприяють драматизації змісту, трансформації музичних тем.

Використання характерних для народної музики прийомів (ритміки, інструментовки, мелодичних зворотів), органічний зв'язок їх з прийомами професіональної музичної творчості -- все це вельми збагатило образний зміст і музичну мову творів Лятошинського. Саме завдяки осягненню глибин народної музики композитор досяг національної своєрідності та оригінальності своїй музичної творчості.

Музика Бориса Лятошинського здобула цілком заслужене визнання. Поступово вона виходить за межі нашої держави, твори композитора, зокрема, симфонії, камерні ансамблі й фортепіанні опуси, приваблюють усе більше шанувальників, входять у мистецький побут виконавців і широких кіл слухачів, хвилюють своєю щирою та вишуканою емоційністю, вражають творчою майстерністю і технічною досконалістю.

Як визнаний класик національного мистецтва Борис Лятошинський віддав рідній землі свої найвищі поривання і широку, світлу душу митця-реформатора, котрий усе життя бажав висловлюватися самобутньою мовою, правдиво й справді по-новому. Шкода, звичайно, що спадщина видатного майстра ще не посіла належного місця у боротьбі за відродження всього кращого з національної культури.

Література

лятошинський літературний композитор творчий

1. Булат Т. Видатний симфоніст України (до 80-річчя від дня народження Б. М. Лятошинського) // Наука і культура. Україна, 1975. -- К., 1975. -- С. 550-555.

2. Глиер Р. Статьи. Воспоминания. Материалы: В 2-х т. -- М.-Л.: Музыка, 1965. -- Т. 1.

3. Гордійчук М. Класик української музики. До 100-річчя Б. М. Лятошинського // Музика. -- 1994. -- № 6. -- С. 2-4.

4. Гордійчук М. Українська радянська симфонічна музика // Музична Україна. -- К., 1969.

5. Грисенко Л. Б. М. Лятошинський і народна музика // Народна творчість та етнографія. -- 1963. -- № 2. -- С. 45-53.

6. Грисенко Л. Народні джерела гармонії Лятошинського // Народна творчість та етнографія. -- 1968. -- № 6. -- С. 53-56.

7. Копиця М. Симфонии Б. Лятошинского. Эпоха. Коллизии. Драматургия. -- К.: Музична Україна, 1990. -- С. 60-61.

8. Малышев Ю. Симфония о войне и мире // Советская музыка. -- 1987. -- № 8. -- С. 47-49.

9. Мельник О. Етюд про майстра // Україна. -- 1975. -- № 52. -- С. 6-7.

10. Молчанова Т. Час, втілений у музиці // Дзвін. -- 1999.-- № 8-9. -- С. 123-124.

11. Муха А. Уроки майстра // Музика. -- 1998. -- № 1. -- С. 24-25.

12. Рябинин В. Ушедшее живущее. -- М., 1985. -- С. 225-232.

13. Самохвалов В. Про деякі риси драматургії сонатних форм у симфоніях Б. М. Лятошинського // Українське музикознавство. -- Вип.. 2. -- К., 1967. -- С. 45-46.

14. Сильвестров В. Незабутній вчитель. До 100-річчя Б. М. Лятошинського // Музика. -- 1994. -- № 6. -- С. 5-6.

15. Хинкулова Н. Мир высокого гуманизма (К 90-летию со дня рождения Б. Н. Лятошинского) // Радуга. -- 1985. -- № 2. -- С. 135-137.

16. Шульгіна В. 100 років від дня народження Б. Лятошинського // Бібліотечний вісник. -- 1995. -- № 2. -- С. 32-34.

Размещено на Allbest.ru