Методичні особливості вивчення мистецтва України ХVII-XVIII століть на уроках художньої культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Методичні особливості вивчання мистецтва України ХVII - XVIII століть на уроках художньої культури

Вступ

Сучасний стан культурологічної науки обумовлений загостреним інтересом до маловивчених розділів історії мистецтва, розуміння яких допоможе прояснити етапи культурно-історичного розвитку нації. Дослідження духовно-естетичних цінностей українського народу певного періоду є одним із чинників відродження та самозбереження нації, функціонування усталених форм культурного буття, що забезпечують безперервність існування мистецької традицій.

В сучасній гуманітарній науці барокову добу України визначено епохою, що розкриває принцип взаємозв'язку видів і жанрів мистецтва через соціальне усвідомлення. Відбиття соціокультурного простору у витворах бароко розкриває характер українського мистецтва ХVІІ - ХVІІІ ст. ст. Теоретичний аналіз даного аспекту набуває актуальності при розгляді особливостей храмового та цивільного будівництва, скульптури, живопису, літератури, театру, спадкуванні народної традиції бароковим мистецтвом, своєрідності синтетичного поєднання національних мистецьких ознак із західноєвропейським бароко. Багатьма вченими (В. Барвінський, А. Жаборюк, М. Закович, І. Зазюн, Л. Масол, В. Шейко та ін.) підкреслюється, що важливе місце в естетичному вихованні посідає залучення людей до вивчення художньої культури рідного краю [1, c. 12].

Українське бароко поєднало традиції вітчизняного народного мистецтва з характерними відзнаками європейського бароко і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви. На відміну від європейського бароко, зорієнтованого на придворно-аристократичне мистецтво, українському бароко притаманні демократичні засади, що ґрунтувалися на ідеях православних братств, патріотичного руху всіх верств українства загалом. Тому, на відміну від часом надмірної віртуозності і чуттєвих крайнощів італійського бароко, трагічного драматизму і помпезності іспанського, містицизму німецького, рафінованої декоративності французького, в Україні цей стиль був просякнутий пафосом героїки й урочистого утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Це виявлялося у сліпучо-золотих переливах церковних бань і мереживі різьблених іконостасів, високій духовності музичних гімнів і хорових концертів.

Бароко стало першим універсальним художнім напрямом, що поширився в усіх видах мистецтва - поетичному, образотворчому, музичному, театральному. Подальше зміцнення культурних контактів із сусідніми країнами, подолання відносної ізольованості, характерної для середньовіччя, досягнення науки, освіти, мистецтва сприяли утвердженню українців на міжнародній арені [20, с. 71].

Своєчасність дослідження продиктована потребою розширити й збагатити філософсько-культурологічне сприйняття українського мистецтва XVII-XVIII ст. ст. як складової частини культурно-історичного простору Європи.

Вибір такої теми зумовлений відвертим браком наукових праць, присвячених особливостям вивчення мистецтва України ХVІІ - ХVІІІ ст. ст. на уроках світової художньої культури.

Об'єктом курсової роботи є методика викладання шкільного курсу «Художня культура».

Предмет дослідження - дидактично-методична специфіка вивчення питань, присвячених мистецтву України ХVІІ - ХVІІІ ст. ст. на уроках художньої культури.

Згідно з темою, об'єктом і предметом курсової роботи, її метою є розробка методичної системи вивчення тем, присвячених мистецтву України ХVII - XVIII ст. ст. на уроках художньої культури.

Завдання:

- узагальнити мистецтвознавчий матеріал, присвячений мистецтву України ХVII - XVIII століть;

- визначити місце теми, присвяченої мистецтву України ХVII - XVIII століть, у змісті програми шкільного курсу художньої культури;

- враховуючи дидактично-методичні особливості, розробити модель уроку, присвячену театральному мистецтву України ХVII - XVIII століть.

1. мистецтво УКРАЇНИ ХVII-XVIII ст.ст.: загальна характеристика

1.1 Прояв барокових тенденцій в образотворчому мистецтві та архітектурі України

образотворчий мистецтво урок художній

XVII-XVIII ст. ст. - доба розквіту та піднесення української національної культури. Саме на цьому етапі Україна здійснила потужний якісний прорив у всіх напрямах художньої творчості, небачений від часів Київської Русі. Культурний поступ був тісно пов'язаний з посиленням національно-визволеної боротьби українського народу за свою державність, необхідністю обстоювання власних традицій, посиленням ролі козацтва в житті суспільства. На початку XVII ст. провідним культурним центром України знову стає Київ. Величезну роль у цьому відіграв видатний релігійний і культурний діяч митрополит Петро Могила.

Це був час становлення та утвердження стилю українського бароко, який поширився на всі види мистецтва: архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, а також музику. В Україну стиль бароко прийшов із Заходу, де він з'явився на сто років раніше. Для українського бароко характерні ті самі зовнішні ознаки, що й для західноєвропейського: динамічність форм, нерівність та розірваність ліній, тяжіння до вияву внутрішнього руху та драматизму, широке застосування декоративних оздоблень, символічних та алегоричних образів. Проте водночас воно має власні духовні витоки. Вирішальний вплив на його формування мали народне мистецтво, народні естетичні смаки та ідеали. Прагнення українського народу до самоутвердження, попри в край скрутні історичні обставини, наповнило твори мистецтва життєрадісним, піднесеним настроєм. Цей настрій крізь віки зазвучав у відновлених святинях - Успенському соборів Києво-Печерської лаври та Михайлівському Золотоверхому соборі [20, с. 73].

В мистецтві стилю бароко важливу роль відігравала скульптура. Її широко використовували в оздоблені фасадів та інтер'єрів архітектурних споруд. Розквіт скульптури в Україні припадає на XVIII ст.

У Західній Україні цей вид образотворчого мистецтва традиційно був більш розвиненим, ніж у Східній. Видатний його представник - львівський скульптор Йоанн Пінзель. Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі. З-поміж створених ним образів окрім міфологічних та біблейних героїв привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. У доробку майстра багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у динимічному русі, найнесподіваніших ракурсах. У позах, жестах, виразах облич передано бурхливі почуття. У своїх творах майстрові вдалося найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію. Творча манера Пінзеля вплинула на розвиток мистецтва скульптури в Галичині та за її межами.

На Придніпров'ї та Лівобережжі декоративна скульптура перебувала під впливом народного мистецтва. До самобутніх творів свого часу належали міні фігури архангела Михаїла - покровителя Києва і богині правосуддя Феміди, встановлені на будівлі київської ратуші.

Скульптура була тісно пов'язана з мистецтвом різьблення по дереву, яке у ХVІІІ ст. досягло своєї вершини. Яскравий приклад цього - декоративні оформлення іконостасів багатьох українських церков і соборів, що вражають майстерністю виконання, складністю композицій, пишнотою й розмаїттям елементів і форм.

Живопис Доби Бароко - особлива сторінка української культури. Як і архітектура, він розвивається під впливом європейського та народного мистецтва. Ці два джерела сформували неповторне обличчя української національної школи живопису, яка досягла довершеності у ХVІІІ ст.

Як і в попередні епохи, в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний їз розписами культових споруд. До нашого часу дійшло дуже мало його пам'яток, а ті, що збереглися (наприклад, фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук), свідчать про значні зміни в цьому виді мистецтва. Українські художники вирішували нові творчі завдання: опанували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, прагнули створити ілюзію відкритого простору та руху [20, с. 77].

Настінними розписами прикрашали не лише муровані, а дерев'яні церкви. Найранніші їх пам'ятки (середини та другої половини XVII ст.) збереглися в Західній Україні. Це розписи храмів Святого Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі, Святого Духа в с. Потеличі (нині Львівської області). У них знайшли відображення світогляд та художні смаки міщан, селян, ремісників. Ці розписи, виконані дещо в наївній манері народного мистецтва, сповнені щирих почуттів. Постаті й обличчя святих та інших персонажів нагадують звичайних українських людей.

Настінні розписи в дерев'яних церквах - самобутнє явище, що немає аналогів у мистецтві жодного іншого народу.

У станковому живопису, як і за попередньої доби, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Це ще одна особлива сторінка в історії української культури. Видатними іконописцями свого часу були західноукраїнські художники Іван Рудкович та Йов Кондзелевич. Їхні життя і творчість пов'язані з містом Жовква, яке було на той час значним культурним осередком.

Іван Руткович (рік народження невідомий - 1708) напрікінці XVII ст. створив величні іконостаси у Волиці-Деревлянскій, Волі-Висоцкій, Скваряві Новій. Відчутний вплив на його творчість справило тогочасне західно-європейске мистецтво. І не випадково. Адже художник, створюючі свої композиції, використовував гравюри німецьких та голландських митців. Деякі ікони майстра - «Христос і Магдалина», «Втеча до Єгипту», «Дорога в Еммаус», «Христос у Марії та Марфи» та ін. - більше нагадують світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі реальних пейзажів або інтер'єрів, які займаються повсякденними справами [с. 80]. Барви на іконах яскаві, насичені, лики Христа, Марії та святих привітні, ласкаві і радісні. Відчувається, що художник був справжнім життєлюбом і зумів поєднати у своїх творах любов до життя земного з любов'ю до Бога.

Йов Кондзелевич (1667 - близько 1740) - автор славнозвісного Богородчанського іконостасу в с. Манява Івано-Франківської обл. Образи Й. Кондзелевича вражають високодуховною красою, вони сповнені глибокої внутрішньої зосередженості та величі. Художник з великою майстерністю створював урочисті багатофігурні композиції, зображував пишні інтер'єри з архітектурним оздобленням у стилі бароко. Загальному настрою ікон відповідає їх колорит. Він стриманіший ніж у Рутковича, тонко згармонізований та вишуканий.

У ХVII столітті розвиток українського іконостасу досяг свого апогею. Він став невід'ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу миствецтв в укрїнській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерна його ознака - поєднання яскравого живопису із вишуканим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Визначною пам'яткою мистецтва є величний іконостас з Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці на Полтавщині - резиденції гетьмана Данила Апостола. У цьому іконостасі якнайповніше втілено дух українського бароко з його динамікою, емоційністю, стрімкістю руху. В колориті ікон переважають різні відтінки жовтого кольору, що створює ефект сяйва, світлоносності. Фігури також динамічні, у них відтворено різноманітні моменти руху людського тіла. Суто земна краса образів поєднана зі щирим духовним прагненням.

Отже, в українському живописі зміцнюється світський напрям, дедалі поширюються засоби реалістичного відтворення дійсності. Про це красномовно свідчать іконир з м. Конотопа. На них зображено великомучениць Варвару, Катерину, Анастасію та Уляну в образах молодих жінок у пишному, барвистому вбранні. Їх автори втілили український народний ідеал земної жіночої вроди, що водночас не суперечило глибокому духоному змісту творів.

У часи великих випробувань особливо шанованими в Україні були ікони Покрова Божої Матері. У цьому святому образі український народ вбачав свою покровительку та заступницю. Ці ікони дуже шанувало козацтво, тому вони дістали назву «козацьких Покров». Часто на цих іконах зображували велику кількість людей. Отже, художникам доводилося вирішувати складне творче завдання: компонування багатьох фігур і груп людей. Під покровом Богоматері збералися персонажі далекої історії (наприклад, візантійський імператор) і сучасники (зазвичай представники духівництва і козацтва). Так, на одній з «козацьких Покров» із с. Дашки на Київщині зображено Богдана Хмельницького. Подібні ікони сприяли розвитку портретного жанру в Україні.

Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою. Їх автори використовували яскраві кольри, барвисті квіткові візерунки. Золоте орнаментоване тло поєднувалося із зображеннями архітектурних споруд та природи. Богоматір, святих та інші персонажі часто малювали в пишному одязі, з привітними, ласкавими обличчями, втілюючи в них народні уявлення про красу [20, с. 81 - 82]. Таке тлумачення образів зовсім не суперечило релігійному змістові ікон. Порівняно з епохою середньовіччя це було нове емоційне співпережиття християнської віри як джерела радості, втіхи та надії.

З другої половини ХVII ст. портретний живопис, що вже мав значні досягнення в Західній Україні, поширюється на Приднепров'ї та Левобережжі. За словами сирийського мандривника Павла Алепського, українські художники були «вельми спритні в зображенні людських облич з цілковитою подібністю та мають велику вигадлливість у відтворенні людей такими, якими вони є».

На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхними портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад, на стінах київської церкви Спаса на Берестові було написано портрет митрополита Петра Могили, в соборі Густинського монастиря на чернігівщині - портрет гетьмана Івана Самойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври - цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

Улюбленим персонажем портретистів другої половини ХVII - ХVIIІ ст. ст. був уславлений гетьман Богдан Хмельницький. Взірцем для них слугувала гравюра гданського художника В. Гондіуса, створена за життя гетьмана в 1651 р. Один із кращих портретів гетьмана зберігається в Національному музеї України. Невідомому авторові цього твору вдалося втілити узагальнений образ народного героя, якому притаманні такі риси, як гідність, розум, простота.

Упродовж ХVIIІ ст. великої популярності набуває так званий парадний портрет. Його функція - показати певну особу в усій її красі та значущості. Зазвичай українські портретисти (на відміну, наприклад, від польських) зображували людей ідеалізованими (тобто кращими, ніж вони були насправді). Приклад такого твору - портрет отамана війска донського Данила Єфремова, написаний одним із майстрів Києво-Печерської лаври. Пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук, родовий герб, парадне оточення - ось ознаки, типові для таких портретів. Водночас художник майстерно відтворив індивідуальні риси та характер свого героя.

Ці та інші приклади є свідченням того, що українськи майстри зберігали вірність народним традиціям та смакам. Завдяки особливому художньому вирішенню, монументальному звучанню, декоративній барвистості, український портретний живопис став самобутнім національним явищем культури. До визначних творів цього жанру ХVIIІ ст. належать портрети Василя Гамалії, переяславського полковника С. Сулими та його дружини, князя Д. Долгорукого та ін. [20, с. 84].

У зазначений період в Україні набув поширення також жанр народної картини, героем якої був так званий Козак Мамай (козак-бандурист). Перші такі картинки з'явилися в ХVII ст. У ХVIIІ ст. та першій половіні ХІХ ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Малювали його не лише на полотнах, а й на дверях, сринях, віконцях, стінах і навіть на вуликах.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше - дубом), «по-турецьки» підібгавши ноги, і грає на бандурі чи кобзі. Поруч його вірний товариш - кінь, довкола - речі, з якими козак нерозлучний - шабля, рушниця або пістоль, люлька. Часто подібні картини супроводжували написами, сумними або веселими, з добрим народним гумором. На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іншими персонажами: паном, корчмарем та ін. Авори цих картин залишилися невідомими. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас.

ХVII - ХVIIІ ст. ст. стали часом розквіту української гравюри. Початок їй поклали видані 1622 р. ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб зацного рицера, Петра Конашевича Сагайдачного» ректора Київської братської школи Касіяна Саковича. На них зображено гетьмана Сагайдачного на коні (один із найбільш раннів портретів в української гравюрі), сцену «Здобуття Кафи» та запорожця з рушницею.

Видатним гравером початку ХVII ст. був майстер Ілля. Спершу він працював у Львові, а 1636 р на запрошення митрополіта Петра Могили переїхав до Києва. Він виконав ілюстрації до Біблії, Великого требника Петра Могили, Києво-Печерського патерика.

З другої половини ХVII ст. провідною графічною технікою стає гравюра на міді (мідьорит) та інших металах. Вона витісняє поширену в ХVI ст. - першій половині ХVII ст. гравюру на дереві (дереворит). Відповідно змінюється й художній стиль творів, ажде гравюра на металі мала більше можливостей для передання світлотіньового моделювання форм, відтворення повітряного середовища, особливостей різноманітних фактур тощо.

Кращими українськими граверами того часу були Олександр (бл. 1640-1727) та Леонтій (бл. 1630-1710) Тарасевичі. Вони досконало володіли технікою мідьориту. Обидва навчалися в Німеччині. Олесандр Тарасевич привіз до Києва колекцію гравюр і малюнків західноєвропейських митців. Як відмо, за ними вдосконалювали професійну майстерність лаврські художники. О. Тарасевич керував друкарнею Києво-Печерської лаври, виконував ілюстрації до книг, створив низку портретів, зокрема письменника Лазаря Барановича.

Леонтій Тарасевич працював у Києві та Чернігові. Він автор багатьох великих та пишних алегоричних композицій, що були характерними для художньої культури бароко. Найвищим його творчим досягненням вважають видання в 1702 р. «Києво-Печерського патерика», який містить 40 гравюр видатного майстра.

На середину ХVIIІ ст. припадає розквіт творчості ще одного яскравого майстра гравюри - Григорія Левицького (бл. 1697-1769), батька славетного портретиста Дмитра Левицького. Григорій Левицький досконало володів складною технікою гравюри на міді, з істинним артистизмом виконував тези та ілюстрації до книг.

Українська гравюра кінця ХVII - ХVIIІ ст. посідала провідні позиції у Східній Європі, вплинувши на розвиток цього виду мистецтва в усіх слов'янських країнах. Саме через неї «допетровська» Росія знайомилася з набутками європейської образотворчої культури. Гравюра на крок випереджувала інші види образотворчого мистецтва в їх еволюційному поступі до реалістичного відображення дійсності [20, с. 86-87].

В архітектурі XVII-XVIII ст. ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Його характерні ознаки: багатство на пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п'яти, семи або дев'яти) не мають вираженого фасаду, вони одинакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Стіни охайно білілися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати - мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою [7, с. 381].

Під керівництвом Петра Могили у 30-х роках XVII ст. у стилі бароко було відновлено архітектурні перлини часів Київської Русі: Софійський собор, споруди Києво-Печерської лаври, церкву Спаса на Берестові та ін.

Це мало величезне значення, адже у такий спосіб утверджувалася культурна спадкоємність з Київською Руссю. У такому вигляді архітектурні шедеври збереглися до наших днів.

Високого рівня досягла дерев'яна архітектура, яка своїми неперевершеними здобутками значною мірою зобов'язана творчості народних майстрів. Виявляючи великий будівничий і художній хист, вони зводили з дерева величні замки та палаци, затишні хати, добротні вітряні млини та комори. Ці ж самі майстри прилучалися до спорудження храму - духовного центру, художньої домінанти й окраси міст і селищ.

За всієї розмаїтості форм дерев'яні храми майже на всій території України споруджувалися на основі однакових конструктивних принципів. Так само, як і селянські хати, вони будувалися «у зруб». Найбільш поширеними були трикамерні споруди. У Східній Україні з кінця XVII століття чимало будувалося п'яти - зрубних храмів, а інколи семи- і навіть дев'яти зрубних. Серед зрубів основним був центральний, що надавало композиції споруди пірамідальної форми. Кожний храм (крім споруд хатнього типу) увінчувався однією або кількома банями чи наметовими верхами [9, с. 150].

Активне будівництво розгорнулося не лише в Києві, а й по всій Центральній Україні та на Лівобережжі. Було зведено багато нових церков, соборів, монастирів, а також споруд світського призначення: навчальних закладів, житлових будинків козацької старшини тощо.

Україна мала власних видатних архітекторів. Увійшло в історію ім'я Степана Ковніра (1695-1786) - творця так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва, церкви Антонія і Феодосія у Василькові; Івана Григоровича-Барського (1713-1785) - автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного у Києві.

Залишили слід в Україні й іноземні зодчі. Глибоко зрозумів суть українського бароко німець Йоганн Шедель (1680-1752). Він автор одних із найкращих споруд цього стилю: дзвіниць Києво-Печерської лаври та Софійського собор, брами Заборовського. Архітектурне вирішення двох останніх споруд вражає надзвичайною пишнотою ліпного орнаменту, що свідчить про вплив на творчість автора народного мистецтва.

Своєрідні та неповторні споруди славетного італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700-1771). У Києві за його проектами збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. Ці унікальні споруди напрочуд вдало вписалися в природний ландшафт міста.

У стилі українського бароко зводилися не лише муровані, а й дерев'яні церкви. Вони були високими, багатоверхими, мали складні й динамічні форми. Яскравим прикладом таких храмів є Троїцький собор у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Ця складна пірамідальна композиція, виконана з надзвичайно високою майстерністю, створює враження стрімкого руху, спрямованого вгору, до неба.

На західноукраїнських землях монументальна архітектура цього періоду розвивалася за інших умов. Перебування у складі Речі Посполитої прийняття унії зумовили закріплення тут художніх традицій, пов'язаних з католицькою культурою. В містах та містечках Галичини збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського, бароко. Їх не можна ототожнювати із самобутнім явищем саме українського бароко, поширеним на Придніпров'ї та Лівобережній Україні.

Найбільша кількість пам'яток барокової архітектури західноєвропейського зразка збереглася у Львові. Серед кращих споруд - Домініканський костел, збудований архітекторами Яном де Вітте та Мартином Урбаніком. Яскравим представником стилю бароко був Бернард Меретин - автор такої архітектурної перлини Львова, як собор Святого Юра, ратуші в м. Бучачі на Тернопільщині та ін. До визначних пам'яток культури належить також величний ансамбль Почаївської лаври - одного з найбільших релігійних осередків України [20, c. 76].

В середині XVIII століття завершується багатовіковий період розвитку мистецтва стародавньої України й починається новий його етап. Про це свідчила поява на теренах України споруд нового типу, що втілювали досягнення західної і петербурзької ордерної, переважно барокової архітектури [с. 161]. Саме тоді завершується зведення в Києво-Печерській лаврі стометрової чотириярусної дзвіниці за проектом Й. Шеделя (1731-1745 pp.), споруджуються Андріївська церква в Києві (1747-1753 pp., архітектор Растреллі), собор Різдва Богородиці в Козельці (1752-1764 pp., архітектор А. Квасов, завершено будівництво І. Григоровичем-Барським), Царський палац (1754-1758 pp., головний архітектор І. Ф. Мічурін) і Кловський палац у Києві (1754-1758 pp., архітектор П. Неєлов, будівничий майстер С. Ковнір), Гостинний ряд на Подолі в Києві (1778 p., архітектор І. Григорович-Барський), палац гетьмана Розумовського в Батурині (1799-1803 pp., архітектор Ч. Камерон).

Нові тенденції відчувалися в розвитку архітектури також і в Західній Україні. Серед багатьох костелів і кляшторів, що тут зводилися, найвищі здобутки барокової архітектури втілені в споруді Домініканського костелу у Львові (1749 p., архітектори М. Урбаник, Ян де Вітт). У плані він має форму латинського хреста. Споруду увінчує велетенська баня. Центральний фасад з могутніми здвоєними колонами прикрашають, як і інтер'єр, позолочені скульптури. З надзвичайною пишнотою оздоблено величний підкупольний простір і великий олтар [с. 162].

Не менш визначною спорудою є ансамбль собору Святого Юра у Львові (1744-1770 pp., архітектор Бернард Меретин). Зведений на місці, де раніше була церква типу візантійської базиліки, він утілює як західні барокові форми, так і українські православні традиції. В плані наближається до форми рівно - конечного грецького хреста. Його баня з високим підбанником спирається на могутні підпружні арки. Динамічно виступає центральний фасад, який збагачено фланківними статуями святих і кінною статуєю Юрія Змієборця, що увінчує його (скульптор Пинзель).

До видатних пам'яток пізнього бароко належить також собор Почаївської лаври архітекторів Г. Гофмана, Петра і Матвія Палейовських і Ф. Кульчицького (1771-1794 pp.).

У Західній Україні, де основна територія залишалася під владою Польщі, домінуючим типом церков-ної споруди був дерев'яний три - або п'ятизрубний храм.

Зрубними були також і сільські хати. На Поліссі (в північних районах Чернігівщини, Київщини, Волині), а також на Гуцульщині за умов злиденного існування селян і ремісників зберігався у XIX столітті тип «курної хати».

У передгірних районах Галичини проявляється безпосередній вплив архітектури Карпат, добре пристосованої до природних умов, позначених великою кількістю опадів. Церкви в цих місцевостях використовують - як захисне вбрання - ґонтове покриття. Цій меті слугують також високі завершення (а в житлових і господарчих спорудах - укриті гонтом високі дахи). Ґонтове покриття церкви від самого верху й майже до самого низу надає формі споруди більшої пластичної узагальненості, монументальності.

Історичне минуле й природні умови життя етнічних груп українського населення в зоні Карпат - гуцулів, бойків, лемків, буковинців - позначили й розвиток їхньої архітектури.

До типових гуцульських храмів належать церква Богородиці в с. Boрохті Івано-Франківської області (XVIII ст.). Це хрещатий у плані п'ятизрубний храм. Його центральний зруб завершується високим наметом на підбаннику. В цілому ж структура храму має присадкувату форму. На відміну від інших гуцульських храмів його присадкуватість малопомітна завдяки високому мурованому фундаментові. Разом із тим структура таких церков компактна й гармонійна (храми в Коломиї, в Ясені).

Для архітектури бойків властива історично викристалізована форма храму з багатоступінчастими верхами (в Кривках, Маткові, Росохочі). Розташовані серед гірських хребтів або навіть на перевалах (наприклад чудова церква в Тухольці) серед смерекових лісів, такі споруди сприймаються як органічна частина мальовничої природи Карпат (церква в Яворові, XVIII ст.). Чим ближчий гірський хребет, тим вище підносяться їхні багатоярусні верхи. Є. Грабар із повним правом називав бойківські церкви «храмами-казками» (церкви в Яворові, Сколі, Вижні, Тухольці). Гнучка конструкція з системою заломів давала змогу нарощувати башти споруд усе вище й вище. На думку П.Г. Юрченка, деякі церкви набули високих верхів унаслідок реконструкції у XVIII столітті. Інколи у бойків одна з башт (як у церкві с. Кривки) виконує функцію дзвіниці [15, с. 166].

У Закарпатті, в місцевостях, де жили лемки, склався тип церкви з домінуючим верхом західного зрубу, увінчаного високою баштою. Він правив за дзвіницю. Такі трикамерні церкви з горизонтально-динамічною структурою формувалися під впливом архітектури сусідніх країн - Молдови, Словаччини, Угорщини (церкви в Мукачевому, Канорі, Крайникові, в с. Данилові). Закарпаття, починаючи з XII століття, а Буковина - з XV століття, були відірвані від основних земель України, втім зберігали з ними національні, культурні та релігійні зв'язки. Архітектура Буковини завжди мала багато спільного з культовим будівництвом у сусідніх регіонах - Карпатському, Волинському, Подільському. Цьому, можливо, сприяло те, що вона входила до складу православного Молдовського князівства. Як і в Молдові, тут теж трапляються трикамерні церкви хатнього типу. Найкращим зразком такої церкви є Троїцький храм в Чернівцях (на Клокучці) з високим ґонтовим дахом (1774 p.). Поширеним був також тип трикамерної церкви з однією банею: Миколаївська церква в Берегометі (1786 p.), Успенська церква в Дубовицях (XVIII ст.).

Таким чином, архітектура регіонів України, розвиваючись за різних природних і суспільних умов, зберігала спільні традиції й базові ознаки за розмаїтості структурних і художніх форм.

1.2 Поєднання традицій та новаторства в Українській літературі ХVII - XVIII ст. ст.

Розвиток літератури протягом другої половини ХVII - першої половини ХVIIІ ст. ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського кльтурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І. Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Лавреентій Крщонович, Іоаникій Галатовський, стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Іоан Максимович (св. Іоан Тобольський), Антоній Стаховський та ін.

Одним з українських письменників другої половини ХVII ст. був І. Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей «Ключ розуміння» з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді).

«Наука альбо способ зложення казання», яка пережила три прижиттєвих видання (1659, 1663, 1665). Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них - «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678) і «Фундаменти» (1683) - написані польскою мовою і спрямованіпроти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Два трактати - «Лібідь» 91679) і «Алькоран» (1683) - спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу «Месія правдивий» (1669). Полемізував Галятковський також з протестантськими течіями («Софія премудрість», 1686) і неоязичницьким атеїзмом («Боги поганські», 1686). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса «Небо новоє» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676). Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Усі великі твори І. Галятовського (близько 20) були надруковані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російскою, руминською та польскою мовами.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині ХVIIІ ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Меч духовний», 1666 і «Труби словес проповідних», 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішім проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літератрного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу. А. Радивиловський залишив дві збірки проповідей: перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву «Огородок Марії Богородиці» (1676, «огородок» - огорожений сад); друга - «Вінець Христов, з проповідей, аки з цвіов рожаних…сплетений» (1688). Характерними рисами його проповідей є демократчність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Радивиловський вводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Досить значного розвитку набула і поезія. Її поступ стимулювався викладанням поетики у школах і колегіях. Спочатку поезію вважали лише наукою укладання віршів. Вільною творчістю поета, витвором його особистої уяви поезія в усьому світі стала лише від початку доби романтизму, хоча своєрідне, властиве риторічній культурі уявлення про поетичне натхнення вже існувало з часів античності і було сприйняте українською культурою разом з ідеями Відроження. Це уявлення про мистецьке натхнення як результат взаємодії високої ерудиції автора і його здатності до відтворення взірцевих штампів робило поетичну творчість штучним витвором школи і освіченості. Вчення про тврчу фантазію відводило останній другорядну роль, підпорядковану меті зрозумілості та загальноприйнятності змісту. Вміння віршувати було звичайною ознакою риторичної освіченості до суспільного прошарку носіїв культури.

Віршування, за тогочасним розумінням, «мова богов», стає не тільки модою, але й обв'язком учителів і учнів академій, де просто вчили писати вірші, в теорії й практиці, виховуючи вправних версифікаторів. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до 30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовичного, новітнього стилю (комедія, трагдія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, дидактична, сатирична поезія і т.д.). Кожне шкільне свято, кожна цікава подія у шкільному житті, іменіни ректора, професорів, приїзд визначного гостя - все це давало привід до укладання віршів. Складаються поетичні традиції: регулярно проводяться літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих віршотворців лавровими вінками й званням лавроносного поста. Формується київська поетична школа. Барокова пристрасть до геральдичної поезії доходить до того, що навіть Богові як «найвищому пану» вигадують герб і пишуть похвали до нього (І. Галятовський) [7, c. 363].

За формою вірші залишалися силабічними. Так званий леонінський вірш, що поширівся у ХVIIІ ст., став перехідною ланкою до силабо-тонічного віршування. Нерідко автори користівалися різноманітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акростихами (з першіх літер рядків виходило ім'я), «раками» (рядки читалися одинаково зліва направо, так і справа наліво), «лунами» (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-візуальної поезії - вірші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку тощо. З такими віршами ходили студенти по будинках визначніших міщан і виголошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Найвідомішім майстром усіх можливих різновидів курйозних віршів був полтавець Іван Величковський, автор двох поетичних збірок «Зегар з полузегарком…» (1690, «зегар» - годинник) і «Млеко, од овці пастирю належноє…» (1691). Курйозний формалізм барокової поезії не був простим штукарством, але способом пошуку нових виражальних засобів у межах риторичної поетичної традиції. Зміст курйозних віршів був досить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.

Істотні зміни в суспільно-політичному житті, Визвольна війна, Руїна, вічні теми: кохання, пошуки сенсу життя покликали до життя і справжніх поетів-ліриків. Винікає особливий ліричний жанр так званої «пісні саіцької», в якому українські поети як Західної, так і Східної України давали вихід наболілим особистим почуттям причому нерідко мовою, максимально наближеною до народної. У зв'язку з цим деякі історики літератури навіть пропонували вважати часом початку нової української літератури не кінець ХVIIІ, а кінець ХVII ст. З'являються історичні вірші та сатири на суспільні теми. До них належать такі вірші, як «Висипався Хміль із міха» (про Богдана Хмельницького), «Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру» (про битву під Берестечком).

Виникає також цікавий жанр поетичної літературної «думи», в якому переосмислювалися буремні історичні події доби Бароко. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна «Дума» («Всі покою щиро прагнуть…»), авторство якої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі разом з піснею «Ой горе тій чайці-небозі». У «Думі» яскравно змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. З гіркотою невідомий автор зазначає:

Нема любові, немає згоди:

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали.

Самі себе звоювали!

Трагічність ситуації розкривається через співставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатує власну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину.

На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних аналогіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укладачі цих аналогій вставляли в ці вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, але й не давали їм назви, обмежуючись підписом «Пісня свіцька».

Частина авторів відома за акровіршами. В яких у стовпчик читається ім'я та призвище. В кінці ХVIIІ ст. на західноукраїнських землях було видано анологію «Богогласник», в який поряд з релігійними були й ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутнього великого російського письменника Ф. Достоєвського, рід якого походив з шляхетних волинських уніатських священиків [7, с. 365].

Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості «мандрівного дяка» межі XVII-XVIII ст. ст. Климентія «сина Зинов'єва», що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власників віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів. Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами. Спроби видавати українську літературу в обхід заборони жорстко каралися величезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак у підпорядкованій Росії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початкових парафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українського друку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалися і знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише тому, що багто читачів не знаходили їм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань.

Заборона українського книгодрукування болісно вдарила по розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасною російською мовою. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М. Богдановича, О. Хмельницького, В. Капніста. Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтися і поширювалися у списках [7, с. 366].

Закоханість у славне минуле України відбилася у спробах створити віршовану історію козацтва. Йдеться про «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских», укладені ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він - коишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська Антон Головатий, який очолив переселення частин козаків на Кубань.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну «злобу дня» - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи «посполитих» щодо здобуття дворянства («Доказательства потомственні Хама Данила Кукси»). Найталановитішим протестичним твором була «Одна на рабство» (1783) українського патріота грецького походження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора [7, с. 367].

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було поступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитоку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). У 1705 р. він написав свою знамениту історічну трагікомедію «Володимір», до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «Другого Єрусалиму».

Новизна п'єси «Володимір» була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності.

У підготованому Прокоповичем підручнику з поетики він опрацював правила укладання драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актів у драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути богато, але не більше десяти; в трагедіях, як вийняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хочя б одна дійова особа.

Драматургічна теорія і практика Прокоповича справили таке вреження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги Л. Горка, Т. Трохимович, С. Ляскоронський, В. Лащевський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський, Т. Щербатський та ін. [7, с. 370].

Визначними історичними творами, які вперше з'явилися на прикінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місьце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттевими зрушеннями в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історчної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів «черні» [7, с. 372]. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь «козацької вітчизни».

«Літописом Самовидця» назвав цей твір у ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав, живо, ясно і об'єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р. Цей твір має не лише історіо-графічну але й значну літературну вартість. Написана «по горячих слідах», праця відзначається емоційністю, виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.

Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабіший «Літопису Самовидця», бо Грабянка намагався писати високим стилем, тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищенною і ускладненою для сприйняття.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір сладається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків. Народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини замалювання наслідків Руїни на укрїнських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Твір написано з патріотичних позицій. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов або Малої Росії», авторм якої був полтавський шляхтич Григорий Полетика. Написана близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше - по всій імперії. Цей твір написано хочя і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійнисть українського народу, виділяє ті моменти в істрії, де народ боровся за свою свободу. Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, С. Руданський, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін. [7, с. 374].

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с. Чонухи Лубенського полку у сім'ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянської академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели в Санкт - Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольсої місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандривним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим [7, с. 375].

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини та її історії. «Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…» Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, відповівши жартом: «Мне моя вірель и овца дороже царського венца». Засновник Харківського університету В. Каразін писав про Сковороду: «ми під козацьким чубом і в український свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца».

У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повине показати світові доблесті своєї Вітчизни. Історія для Проковича - і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню [7, с. 377].