Забезпечення національної спрямованості фізичного виховання молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор

Проблеми формування національної свідомості дітей та молоді, які є фактором оновлення суспільства. Впровадження гри як методу фізичного виховання у народній педагогіці. Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливих ігор.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 27.09.2009
Размер файла 100,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

2

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра фізичного виховання

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Забезпечення національної спрямованості фізичного виховання молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор»

Виконала

студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів

Піддубна Любов Ярославівна

Науковий керівник

кандидат педагогічних наук, доцент

Огнистий Андрій Володимирович

Тернопіль-2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Фізичне виховання як компонент народної педагогіки

1.2 Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці

Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота

2.1 Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливих ігор

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

2.3 Результати експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена складними процесами українського державотворення, динамічними змінами в суспільно-політичному та соціально-економічному житті країни, які потребують утвердження національної свідомості українців, усіх громадян України. Саме становлення національної держави виявило постійне зацікавлення науковців і громадськості до нової проблеми - формування національної свідомості дітей та молоді, яка є фактором оновлення суспільства.

Відродження України неможливе без формування національної свідомості народу, насамперед, у дітей і молоді. Особливе „занепокоєння викликає відсутність у значної частини населення України усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації” [9, 147]. Покоління, сформоване на духовних надбаннях предків, може утверджувати нову духовність, творити культуру, гідну сьогодення, продовжувати і розвивати культурно-історичні традиції.

Формування національної свідомості молодших школярів набуває першочергового значення в умовах розбудови незалежної України. Державна національна програма „Освіта” (Україна в ХХІ столітті) визначає головною метою національного виховання ставить успадкування школярами надбань історії свого народу, мови, культури, звичаєвості, духовної моральності. Саме школа і покликана формувати національну свідомість, починаючи від початкових класів і завершуючи середньою школою. Звідси завдання класоводів - „виховати своїх учнів свідомими громадянами, які б любили Україну, були готові захистити її, дбали про розквіт нашої культури, літератури, історії, шанобливо ставились до історичних набутків, цінували традиції і звичаї українського народу, своїх батьків” [81, 26]. Від успішного розв'язання цих завдань залежить наше майбутнє, а отже і зміцнення державної незалежності.

Процес формування національної свідомості починається в родині змалку і продовжуються в дитячих дошкільних установах, школах, середніх та вищих навчальних закладах. Національне виховання є одним із головних пріоритетів сучасної освіти, його основна мета - виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної культури.

Національне виховання в нашій школі спрямовується на „залучення учнів до глибинних пластів національної культури і духовності формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури” [88, 269]. При цьому „національне виховання здійснюється на всіх етапах навчання в школі, забезпечується всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарованість, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, виховання громадянина України, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України” [49, 55].

Побудова і збереження Української демократичної держави вимагає формування в її громадян національної свідомості і самосвідомості. Освіта є джерелом, з якого дитина найбільш черпає допомогу для національного самовизначення. Якщо предметом уваги дитини стає національне, рідне, а вчитель спонукає дитину поставитись до нього прихильно, то це є шлях до формування національної свідомості.

В різні епохи свого духовного розвитку людина мріяла про можливість поєднати в собі міцність духу, розум мудреця і силу атлета. Цьому бажанню в значній мірі сприяли національні рухливі ігри, які протягом багатовікової історії розвитку людства зазнали змін, набуваючи різного призначення. Хоч як багато втрат зазнав наш народ за роки духовного нігілізму, але настав час, щоб національні рухливі ігри увійшли у всі сфери навчання учнівської молоді. При цьому на необхідність використання ігор у вихованні здавна звертали увагу видатні вчені і педагоги - Д. Дідро, Я.А. Коменський, В.А. Лай, М. Монтень, К.Д. Ушинський.

Наукові дослідження в галузі педагогіки і психології виявили найсильніше бажання у дитини - це бажання ігрової діяльності [59]. Дитина рухається під час гри, вона вкладає в неї свою енергію, виявляє творчість та наполегливість. Національні рухливі ігри створюють найкращі умови для формування та удосконалення рухових умінь і навичок, сприяють розвитку тілесних і духовних сил, виховують позитивні риси характеру.

Однак аналіз публікацій свідчить про те, що не з'ясовано вплив національних рухливих ігор на морфофункціональний розвиток дітей молодшого шкільного віку. Таким чином, велике соціальне та педагогічне значення проблеми використання українських національних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів зумовило вибір дослідження.

Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні є одним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовлено тим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації та гуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного та морального здоров'я до активного життя і професійної діяльності [58, 52].

Проте на сучасному етапі розвитку української освіти постала проблема усунення гострих суперечностей між досягненням багатовікового морального народу і незадовільним застосуванням його у фізичному вихованні дітей молодшого шкільного віку. Фактично „прогресивні народно-побутові традиції й національні звичаї духовно-морального, демократичного, господарсько-трудового, культурно-естетичного характеру можуть бути приречені на забуття” [59, 189].

Щоб подолати негативні явища, необхідно внести кардинальні зміни у виховання підростаючих поколінь. Безперечно, що національна школа, яку відроджуємо в Україні завдяки відновленню повноцінної української державності, зобов'язана мати адекватну їй систему фізичного виховання.

Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм і методів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів фізичного виховання дітей, до того ж відповідним вікові, є ігрова діяльність. відповідно велике соціальне й педагогічне значення проблеми застосування українських національних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів і недостатнє її наукове обґрунтування й зумовили вибір теми нашого дослідження.

Об'єкт дослідження - українська народна рухлива гра.

Предмет дослідження - виховання національно-культурної свідомості у молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор.

Мета дослідження - обґрунтувати ефективність впливу народних рухливих ігор на виховання національно-культурної свідомості дітей молодшого шкільного віку.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження становлять положення, викладені у працях українських діячів минулих часів (І. Боберський, В. Верховинець, М. Грінченко, П. Іванов, Г. Сковорода, Т. Франко, П. Чубинський) та сучасних дослідників (Е.С. Вільчковський, О.І. Курок, Г.В. Воробей, М. Данилевич, В.І. Левків, Є.Н. Приступа, М.П. Сигловий, В.А. Старков, А.В. Цьось), які наголошували на тому, що народні рухливі ігри є важливим компонентом і складовою частиною національної фізичної культури. Вони були і є універсальним засобом фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати сучасний стан проблеми використання українських народних рухливих ігор в теорії і практиці початкової школи.

2. Показати педагогічні можливості національних рухливих ігор.

3. Організувати і провести експериментальне дослідження.

4. Визначити особливості впливу рухливих ігор на розвиток фізичних якостей молодших школярів.

5. Визначити ефективність експериментальної методики використання українських народних рухливих ігор у формуванні національно-культурної свідомості учнів початкових класів.

У процесі дослідження використовувався такі науково-педагогічні методи дослідження:

а) теоретичного рівня (аналіз літератури, синтез, узагальнення, систематизація педагогічних фактів);

б) емпіричного рівня (спостереження, бесіда, інтерв'ювання, педагогічний експеримент).

Структура роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Фізичне виховання як компонент народної педагогіки

Педагогіка у загальному розумінні слова -- це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини.

Виховний ідеал, цілі, завдання, зміст, принципи і засоби народної педагогіки знайшли своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та дашках, у живій практиці трудового і сімейного виховання, у ремеслах, і промислах, у родинно-побутовій культурі нашого народу [28, 42].

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.

Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Педагогічна наука знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка -- у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом [10, 18].

Основна мета виховання, за українською народною педагогікою, вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою, не принижуючи його, вбачаючи в ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною. „Дитина -- гість у нашому домі”, сказано в одному з правил народної педагогіки. З'явившись на світ, вона приходить у сім'ю років на двадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя [83].

Проблема підготовки до життя і праці -- головна в народній педагогіці. Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих дітей. Мету і зміст виховання диктують життя, конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й відтворювати матеріальні й духовні цінності, для цього потрібно, щоб прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності від старих. Адже „людина в дитячому віці не має досвіду, знань, умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Усе це приходить тільки через виховання, єдність, наступність і спадкоємність поколінь” [18, 9]. Засвоюючи і використовуючи попередній досвід, нове покоління збагачує й удосконалює його, вносить свій вклад у розвиток матеріальної і духовної культури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство. Виховання -- загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-економічним формаціям [12, 213].

Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу в належній і всебічній підготовці до нього („Життя прожити -- не поле перейти”, „Вік ізвікувати -- не пальцем перекивати”, „На довгім віку всього доведеться”, „Вік прожити -- не дощову годину перестояти”, „Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши” [83].

Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, то це -- весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків. Удосконалення виробничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання [49, 55].

У народній педагогіці зміст виховання охоплює „піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя” [83, 72]. У народі побутує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, які вказують на те, що потрібно чи не потрібно робити, як-от: „Нових друзів наживай, старих не забувай”, „Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним”, „Зобов'язався словом -- закріпи ділом” [45].

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізувалися провідні принципи української етнопедагогіки, які репрезентують сукупність основних вихідних положень та ідей, ще визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якими керуються батьки з метою дійового впливу на своїх дітей.

Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогу виявити її провідні принципи; гуманізм, природовідповідність, зв'язок виховання з життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи виховання [59, 188].

Багатовікова практика народного виховання визнала найраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спонукає до позитивних дій і вчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку.

Фізичне виховання -- складова частина навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі, спрямована на всебічне вдосконалення учнів, щоб підготувати їх до життя, суспільно корисної праці, і здійснюється в єдності з розумовим, моральним, естетичним вихованням і трудовим навчанням. Отож „завдання школи -- не тільки підготувати високоосвічену, висококультурну молоду людину, а й створити необхідні передумови для її всебічного фізичного розвитку” [66, 65]. Успішно розв'язати завдання фізичного виховання школярів можливо, якщо перетворити його на органічну частину навчально-виховного процесу, предмет спільного піклування педагогічного колективу, батьків, громадських органів.

Тому важливо, щоб працівники школи усвідомлювали, що фізичне виховання учнів - не тільки справа вчителя фізкультури, а й усього педагогічного колективу. Лише за умови, коли в шкільній системі фізичного виховання будуть чітко визначені і знайдені ефективні стимули, цей процес набуде цілеспрямованості. А для цього необхідні зміст і дійові методи фізичного виховання [82, 26]. Важливо також визначити основні завдання для всіх вікових груп учнів, розв'язання яких сприяло б досягненню головної мети -- високого рівня їх фізичного розвитку і підготовленості.

Отож завдання фізичного виховання учнів початкових класів - виховання високих морально-вольових якостей: дисциплінованості, організованості і самостійності, почуття обов'язку і відповідальності, культури поведінки, формування в учнів розуміння важливості піклування про своє здоров'я, фізичний розвиток і підготовленість, що це не лише їхня особиста справа, а й громадянський обов'язок. Правильно педагогічно організований процес фізичного виховання швидше адаптує дитину в колективі, виховує в неї звичку поважати всіх його членів.

Надання учням знань з питань фізичної культурні спорту, громадської та особистої гігієни з метою збереження і зміцнення їхнього здоров'я, фізичного самовдосконалення, які набувають особливої ваги в умовах підвищеного радіаційного забруднення - завдання школи. Збагачувати школярів цими знаннями треба не тільки на уроках фізкультури, а й на уроках з інших загальноосвітніх дисциплін.

Зміцнення здоров'я, підвищення рівня фізичного розвитку і підготовленості учнів - одне з найважливіших завдань фізичного виховання школярів, і розв'язують його усіма відомими засобами. Насамперед, воно потребує постійного дотримання гігієни місць занять фізичними вправами і всіх шкільних приміщень, широкого використання природних чинників. Особливу увагу слід приділяти вихованню правильної пози, формуванню корекції постави, профілактиці і корекції плоскостопості [58, 51]. Педагоги мають домагатися, щоб усі учні систематично виконували фізичні вправи на відкритому повітрі. Під час занять у приміщенні необхідно створювати відповідні умови.

Формування вмінь і навичок з основних видів рухів: ходьби, бігу, стрибків, метання, лазіння, рівноваги, пересування на лижах тощо. Навчальний матеріал програми з фізкультури дібраний з метою формування в учнів життєво необхідних рухових умінь і навичок, потрібних у повсякденному житті [90, 75]. Крім того, пропонуються різноманітні вправи, що не мають прикладного значення, але потрібні для всебічного фізичного розвитку школярів. Важливо, щоб учні початкових класів опанували правильну техніку виконання фізичних вправ, бо лише за цієї умови можливий їхній гармонійний розвиток. Вправи мають відповідати віковим особливостям учнів, оптимально дозуватися, мати відповідний темп виконання, узгоджуватися з диханням.

Важливим завданням фізичного виховання є розвиток рухових якостей -- сили, швидкості, витривалості, гнучкості, спритності. В учнів початкових класів спритність і швидкість розвиваються інтенсивніше, ніж сила і витривалість [60]. Для розвитку швидкості використовують різноманітні вправи, які виконуються у швидкому темпі (біг із прискоренням, біг на короткі дистанції -- до 30 м, рухливі ігри з елементами бігу). Спритність розвивають за допомогою спеціальних вправ і рухливих ігор. Спритне виконання рухів має першорядне значення для дітей цієї вікової групи в підготовці їх до виконання точних рухів під час письма, малювання, ліплення, вирізування ножицями тощо.

Формування навички правильної постави в статичних положеннях і під час рухової діяльності - складний і тривалий процес. Це завдання розв'язують протягом усього періоду перебування учнів у школі. Треба виховувати в них відчуття правильної пози не тільки під час уроків фізкультури, а й на інших уроках [38, 29]. Розділ навчальної програми з формування правильної постави і профілактики плоскостопості орієнтує на використання коригувальних вправ і на уроках фізкультури, і під час проведення гімнастики до занять, виконання фізкультхвилинок на уроках, фізкультурних занять у групах продовженого дня. Крім того, учнів навчають робити ці вправи під час самостійних занять удома.

Проблема виховання правильної пози і формування постави набуває важливого значення саме в початковій школі, бо в цей віковий період відбувається бурхливий ріст і розвиток усіх основних функцій та органів організму. В цьому віці в дітей ще не сформована кісткова система, яка потребує постійного впливу фізичних вправ для правильного формування хребта і зміцнення м'язів, бо після завершення окостеніння в більш старшому віці буде надто складно виправити вади неправильно сформованої постави.

Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей на перше місце („Нема щастя без здоров'я”, „Здоровому все здорово”). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім'ї. Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов'язком піклуватись про здоров'я, Так, співаючи над колискою немовляти, мати бажає своєму дитяті „рісточки у кісточки”, „здоров'ячко на сердечко” і хоче, щоб воно „спало не плакало, росло -- не боліло” [83, 79].

Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розпитку дитини сприяє виробленню таких важливих її рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів [10, 18]. Кожний знає, що фізично загартована людина рідко хворіє на інфекційні хвороби, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи, оповідання про людей, наділених надзвичайною фізичною силою, -- богатирів Іллю Муромця, Кирила Кожум'яку, Добриню Нікітича, Микулу Селяновича, Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю. Всі вони завжди на перше місце ставлять громадські справи, борються із злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й народ їм завжди глибоко симпатизує [3]. Цікаво, що в українському епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки. Народною уявою, наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як поляниця Настасія Микулична -- дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна -- дружина богатиря Дуная, Маруся -- козацька дочка [41, 54]. Це переконливо свідчить про однакове ставлення народної педагогіки до фізичного виховання як юнаків, так і дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв'язку („Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості („Сила та розум -- краса людини”). Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини („В здоровому тілі -- здоровий дух”), працездатність („Щоб працювати, треба силу мати”) [49, 55].

Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності. Кожний батько й мати знають, що своєчасне формування в дитини рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров'я допомагають їй успішно оволодівати трудовими діями.

Високопродуктивною праця здебільшого буває тоді, коли той, хто працює, фізично дужий, спритний, витривалий. Тому при створенні нових сімей враховували, поряд з усіма іншими якостями, також фізичну зрілість молодих. Дівчата здорові, жваві, гарні мали більше шансів вийти заміж („Личко дівку віддає”). Батьки нареченої теж цікавилися не тільки походженням, родинними зв'язками і матеріальним становищем нареченого, а й станом його здоров'я. Прихід у сім'ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влились нові робочі руки. Та й гарантій більше, що в здорових батьків народяться здорові діти [44, 23].

Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину („Коли немає сили, то й світ не милий”), трудящі борються за те, щоб діти могли рости бадьорими, сильними, здоровими й життєрадісними („Веселий сміх -- здоров'я”). А народна мудрість закликає: „Бережи одежу знову, а здоров'я змолоду”, бо „Горе стихає, а здоров'я зникає, і радість минає” [30, 51].

В українському фольклорі зустрічаємо чимало висловлювань про значення життя на землі, міркувань про способи його продовження. Так, показовим є воскресіння героїв казок після загибелі завдяки чарівній силі цілющої води. Буває один і той самий герой оживає по кілька разів (як у казці „Іванко - цар звірят”. А скільки різних пригод зазнають шукачі омолоджувальної води (казка „Молодильна вода”). Народ славить тих, хто вміє переборювати смерть (казки „Бідний чоловік і смерть”, „Солдат та смерть”), бо „смерть боїться того, хто з нею бореться”. Та й боятися смерті не треба, а жити впевнено, поки живеться і працюється („Боятися смерті -- на світі не жити”).

Великим щастям для людини вважається збереження здоров'я і працездатності до самої смерті („Не смерть страшна, а недуга”). Тому й щодня, вітаючись між собою, люди зичать один одному доброго здоров'я. Бажають його колядники господарям, вітаючи з Новим роком. Міцного здоров'я зичать на весіллі молодим та їхнім майбутнім дітям [83].

Правилом гарної поведінки вважається при зустрічі друзів, родичів, товаришів, знайомих запитувати одне одного про стан здоров'я членів родини. Про увагу до здоров'я свідчить значна кількість образних народних порівнянь: „здорова, як вода”, „здоровий, як велетень”, „здоровий, як дуб”, „здоровий, як лось”. На ролі здоров'я наголошується в багатьох прислів'ях і приказках: „Здоров'я -- всьому голова”, „Найбільше багатство -- здоров'я”, „Здоров'я людини -- багатство країни”, „Світ великий -- було б здоров'я”.

Отже, значення фізичного виховання в народній педагогіці зумовлюється вагомим вкладом, яке воно вносить у зміцнення здоров'я підростаючого покоління та правильний його фізичний розвиток, збільшення тривалості життя, формування в молоді найважливіших морально-вольових якостей, прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки до участі в продуктивній праці і до захисту рідної землі. Велика увага до фізичного виховання в етнопедагогіці зумовлена високим гуманізмом народу.

1.2 Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці

Поняття „гра” є надзвичайно багатогранним, і саме через це гра виступає самостійним видом розвиваючої діяльності дітей різного віку, принципом і способом їх життєдіяльності, методом пізнання дитини, методом організації її життя і неігрової діяльності. Зважаючи на таку багатофункціональність даного терміну, доцільно говорити про ігрову діяльність як різновид людської діяльності.

Поряд з терміном „гра” в теорії і практиці фізичного виховання часто в процесі опису ігрової діяльності дітей застосовують інші терміни, зокрема „забава”, „розвага”, „змагання”, „хороводи” тощо, які розглядаються як вправи ігрового характеру. На жаль, на сьогоднішній день немає чіткості в розумінні цих понять, що не дає можливості ефективно їх вживати під час розгляду ігрової діяльності дітей [32, 193]. В зв'язку з цим, перед нами було поставлено завдання визначити особливості змісту вправ ігрового характеру. До вирішення застосовувалися наступні методи: аналіз науково-методичної літератури, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, узагальнення.

В „Словнику української мови” поняття „гра” пояснюється як дія за значенням „гратися”, яка в свою чергу означає проводити час, забавляючись, розважаючись. Отже, з пояснень словника випливає, що такі поняття як „гра”, „забава”, „розвага” можна вважати синонімами, тобто поняття, що характеризують однаковий вид діяльності.

Щоб краще зрозуміти різницю змісту цих понять доцільно звернутися до низки тлумачних словників. Так, в „Етимологічному словнику української мови” слово „грати” споріднене з старослов'янським „играти”, давньоіндійським „ejati”-- рухатися, індоєвропейським „aig” -- різко рухатися.

В той же час, слово „бавити”, від якого походить „забава” споріднене із старослов'янським „обавити”--замовляти, заклинати. В „Словнику української мови” П.Білецького-Носенка слово „забава” пояснюється як „медление, помеха, препятствие”, а також „увеселение, удовольствие”. Таке ж розуміння цього поняття подається і в „Словнику староукраїнської мови” ХІV-ХV ст. Як бачимо, під грою розуміється швидка рухова діяльність, а під забавою -- повільна.

Отже, аналіз тлумачних словників показав, що в розуміннях того чи іншого слова прослідковуються певні особливості. Щоб визначити їх, доцільно проаналізувати зміст цих фізичних вправ [56, 18].

Гра, як і будь-яка діяльність проводиться з певною метою, ціллю. Цільова установка і рухова діяльність її учасників визначається сюжетом (фабулою) гри. Сюжет -- це задум (тема) та порядок рухових дій, що розкривають цей задум чи тему. Фабула -- це стислий зміст рухової діяльності, в якій рухові дії подані у послідовному зв'язку. Відповідно до сюжету гри дитину вводять у певний образ, в певну роль, перебуваючи у якій вона має право виконувати одні рухові дії і не може виконувати інші.

Виконуючи ту чи іншу роль, дитина занурюється в світ фантазії, який дарує їх нові враження від уявної діяльності. І це захоплює дитину, сприяє задоволенню її біологічної природної потреби у постійній діяльності, у розвитку психічних функцій, у нових враженнях, в емоційному насиченні. Ось чому діти люблять бути котиками, мишками, зайчиками, вовками, мисливцями, космонавтами і т.д. Ось в чому полягає цілісність образу, ролі, а отже і сюжету [78, 103].

Сюжет розкривається за допомогою правил. Правила - це положення, в яких відображається суть гри, співвідношення всіх її компонентів. Правила уточнюють права і обов'язки гравців, визначають способи ведення гри і облік результатів.

Слід наголосити, що результат гри завжди спрямований на перемогу, на виграш. Виграш є постійною складовою структури любої гри, а там де є виграш, де є прагнення перемоги, там є змагання. Отже, в основі гри лежить змагання яке здійснюється відповідно до сюжету гри і обумовлюється її правилами [67, 17]. Наявність змагання вимагає від гравців як найкраще виконувати рухові дії, стимулює їх мобілізувати всі свої можливості для досягнення перемоги, для виграшу. В процесі змагання дитина реалізує свою природну потребу в боротьбі, в основі якої лежить інстинкт самозбереження, що характерний для будь-якого організму і саме через це змагання приваблює дитину.

Слід вміти, що змагання в грі є специфічним, оскільки дозволяє імпровізацію рухових дій для досягнення перемоги. Імпровізація передбачає раптову зміну ситуації, необхідність проявляти гравцям творчу ініціативність рухових дій. Але така імпровізація обмежується правилами гри. Можливість імпровізувати урізноманітнює ігрову діяльність, задовольняє природну потребу дитини творити, потребу в нових враженнях. Імпровізація робить привабливим сам процес гри, а не лише її результат.

Отже, основними компонентами рухової діяльності в грі є сюжет, змагання та імпровізація, Всі вони разом з правилами, які їх обумовлюють і руховими діями, за допомогою яких реалізується, складають зміст гри. Всі ці компоненти присутні в дитячих іграх „День і ніч”, „Котик і мишка”, а також у спортивних іграх (футбол, волейбол, баскетбол та ін.).

Рухова діяльність, в якій відсутній один із перелічених компонентів не може вважатись грою. В зв'язку з цим, слід проаналізувати праці українських фахівців з фізичного виховання початку ХХ ст. Зокрема Т. Франко у своїй праці „Історія і теорія руханки” зробив спробу роз'єднати поняття „гра” та „забава”. На його думку, різниця між забавами і іграми є та, що останні трудніші і ходить при них про виграну між тим, як у забаві не виграє ніхто”. Таку ж відмінність між іграми та забавами можна спостерігати в працях І. Боберського [2] та О. Суховерської. Отже, на думку дослідників, у змісті забави відсутнім є змагання. Прикладом таких фізичних вправ є „Голочка-ниточка”, „Довга лоза” або „Чехарда”, а також хороводи. Від інших забав хороводи відрізняються пісенним супроводом рухових дій.

Ігрова діяльність дітей включає в себе різні протиборства, зокрема „Бій півнів”, „Бій цапів”, різноманітні перетягування. Аналіз показав, що в змісті цих фізичних вправ яскраво виражені змагання та імпровізація і немає сюжету, тобто порядку визначених дій. Тому такі вправи не можна зачислити до ігор, а слід класифікувати як єдиноборства (коли лише два суперника) чи протиборства (коли між собою протидіють групи).

Серед вправ ігрового характеру є й такі, зміст яких включає в себе сюжет і змагання та передбачає сюжет і імпровізацію рухових дій. В них перемагає той, хто краще виконав однакове завдання. До таких вправ слід віднести різноманітні змагання. Це можуть бути поодинокі змагання („Хто далі стрибне”, „Хто швидше добіжить”), змагання в парах („Біг тачок”, „Триноги”), а також різноманітні естафети [32, 194].

Якщо зміст забав, протиборств, змагань визначається наявністю двох компонентів змісту гри і відсутністю будь-якого одного, то зміст розваги передбачає наявність лише імпровізації і відсутність сюжету і змагання. Така ігрова діяльність дітей найчастіше спостерігається під час їх перебування на ігровому майданчику, коли діти то бігають, то стрибають, то гойдаються, то лазять. Всі рухові дії вони виконують в довільній послідовності, отримуючи задоволення лише від процесу ігрової діяльності.

Таким чином, вправи ігрового характеру відрізняються між собою наявністю чи відсутністю в їх змісті компонентів ігрової діяльності: сюжету, змагання, імпровізації.

Методи виховання -- це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок [12, 199].

Методи і прийоми навчання в народній педагогіці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові. Наочний метод -- це метод показу дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципу наочності, а застосування пов'язане насамперед із спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, вчинками людей [83].

Важливе значення в вихованні має також зразків певних речей (наприклад, технології певної рухливої гри, якоїсь конструкції), способів дії під час навчання фізкультурної вправи, танцю. Наочні методи використовуються в тісному зв'язку зі словом. Народна педагогіка розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсенал словесних методів виховання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), народна пісенна і народна повчальна творчість (прислів'я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони) [44, 24].

Народна педагогіка бореться за те, щоб молодь не тільки мала знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти за вимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка -- як треба зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання в народній педагогіці в основному втілювалися в повсякденній праці.

Велику увагу народна педагогіка приділяє методам, які стимулюють виховний процес. До таких методів належать різноманітні ігри - дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми [24, 37]. Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група методів у народній педагогіці представлена дуже щедро. У цьому нас легко може переконати навіть перелік народних дитячих рухливих ігор і забав: „У ворони”, „У вуха”, „Гуси-гуси, додому”, „Угльога”, „Ударунки”, „У довгої лози”, „У дула”, „У джигут”, „У зайців”, „У ковіньки”, „У кавуна”, „У козла”, „У койструбки”, „У крамаря”, „У неба”, „У ножа”, „У палочки”, „У перепілки”, „У піжмурки”, „У сліпака”, „У сороки” та інші [26].

Як бачимо, народна педагогіка великого значення надає в вихованні дітей ігровим методам, як викликають у них інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм и будять емоційне натхнення. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим.

Форма виховання є важливим компонентом народної педагогіки. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту виховання народна дидактика прагне відповісти на запитання „що виховувати”, через принципи виховання зорієнтувати на вимоги до виховного процесу, в методах розкрити шляхи й способи виховання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію виховання.

Форми організації виховання в народній педагогіці визначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов'язані із змістом, принципами й методами. Зокрема, народна педагогіка виділяє такі найпоширеніші форми виховання - „ланцюжком”, самовиховання, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття. Форми виховання, як і його методи, в народній педагогіці склалися історично і зазнають у своєму розвитку змін [83].

В українській етнопедагогіці використовуються три форми організації виховання дітей: індивідуальна, групова й фронтальна (масова). До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною, до групових -- виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників, до фронтальних -- участь молоді в праці, додержання народних традицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм може по-різному виявлятися на кожному етапі життя людини.

З моменту народження і до двох років життя домінує індивідуальна; форма виховного впливу на дитину. Діти з чотирьох років (як у селі, так і в місті) вже виявляють певний потяг до громадського життя. Вони об'єднуються в групи і разом проводять дозвілля. Така групова форма організації виховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7-8 років діти гуртуються, залежно від віку, в об'єднання ровесників, які можуть існувати аж до періоду дозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду з її традиційним національним вираженням в Україні у формі дитячих забав, вечірок, вечорниць, досвіток, громадських спортивно-культурних дитячих та молодіжних організацій [27].

Основним критерієм, визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка („Оцінюй людину за її вчинками”, „На дерево дивись, як родить, а на людину -- як робить”). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: „Говорить вздовж, а живе впоперек”. Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за її поведінкою може бути, наприклад, українська народна казка „Сім дочок”.

Вправляння і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізуються через застосування різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові („Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний”) і заповіді („Не кради”). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко [53, 82].

Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання („Якщо він може, чому я не можу?”). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові: „Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка”. Або: „Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.

Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини („Довіряй, але перевіряй!”). Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю („Найкращий контроль -- власна совість”) [59, 189].

Режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть дня -- будень, неділя чи свято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави [68, 42].

До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне їх виконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу („Кінець діло хвалить”).

Успішне виконання доручення дарує дитині радість успіху, особливо, коли це оцінив хтось з авторитетних людей -- батько чи мати, дідусь чи бабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням, коло їх досить широке. Наприклад, сільські і міські діти виконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці. Чим старшими стають діти, тим складнішають доручення. Інколи доручення чи обов'язки не до вподоби дитині (вони й не можуть бути завжди тільки приємними). Тому треба привчити дітей виконувати і те, що неприємне, важке, але необхідне [89, 34].

Серед методів формування суспільної поведінки дітей особлива роль належить дитячій грі. Постійним супутником дитячої гри є іграшка - відтворення у тій чи іншій спрощеній формі предмет з життя людей.

Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона спонукує до правильної дії, спрямовує на додержання норм поведінки. Народна педагогіка виробила розгалужену систему різноманітних стимулюючих методів: вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання [85, 19].

Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків („Хто дітям потаче, той сам плаче”). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосується загальноприйнятих норм і правил поведінки.

Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше вирости. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народна педагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу („будеш слухняним, поїдеш зі мною до міста”, „як одужаєш, зможеш у річці купатися”, „підростеш - підеш до школи”) не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяє відчуття життєвого оптимізму, мобілізує усі сили на досягнення мети, здійснення добрих учинків [80, 36].

Головний обов'язок народних вихователів -- мудро застерегти людину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніж виправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання, як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означає давати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички. Застерегти - це заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане, оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Суть заборони полягає у наказі не робити чогось [1, 71].

Серед методів стимулювання позитивної поведінки популярністю користується навіювання, основне призначення якого збуджувати певний настрій, психологічний стан, прищеплювати певні почуття. Цей метод у народній педагогіці виражений досить своєрідно й оригінально, позначений рисами народної кмітливості й винахідливості, елементами казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: „Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть”, „Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш” тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Наведемо приклад народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: „Не сідай за кут стола, бо не одружишся”, „Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)”, „Не об'їдайся медом, бо пупцем потече”, „Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка”, "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш”, „Не облизуй макогін, бо швидко полисієш”, „Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди”, „Не об'їдайся сиру, бо скоро буде твоя голова сива” [83, 108].

Народна педагогіка передбачає застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання певними засобами до дії. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, породжує бадьорість, новий і приплив енергії, гарний настрій і готовність до праці, загострює почуття відповідальності й власної гідності, сприяє створенню добрих взаємин між вихователями і вихованцями.

Не обходиться народна педагогіка без покарань. З погляду педагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб породити у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий учинок, бажання більше його ніколи не повторювати. Найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження -- це коротко висловлене судження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд -- виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. Осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку [45, 16].

З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив -- прибери, образив -- попроси пробачення, кинув -- підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору, а також в тимчасовому обмеженні окремих прав дитини -- позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від якоїсь важливої для сім'ї діяльності.

Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно спирається на самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає у житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень, вони дійшли цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання значно знижується, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання [48, 51].

До самовиховання дитину залучають змалку, дбаючи про формування потреби в ньому через розвиток самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, соціальне цінних видів діяльності, ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самовдосконалення узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається („Як дитина бігає і грається, то їй здоров'я усміхається”). Коли дитя швидко росте і міцніє, то батьки відзначають: „Росте, як каченя на воді”, „Росте, як на дріжджах”.

Найпоширенішим, найдійовішим, загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи -- сонячні промені, свіже повітря і вода. Народна педагогіка всіляко заохочує перебування дітей на свіжому повітрі, сонці. Велика користь сонячного світла була помічена дуже давно. Великі цілющі властивості сонця (ярила) широко використовували ще давні слов'яни, в яких побутував звичай винесення хворих з хатин під прямі або розсіяні промені сонця. Сонячне світло зміцнює здоров'я, сприяє нормальному розвитку організму [49, 56].

У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають, До купання вдаються вже на другий чи третій день народження немовляти. Воно має медико-профілактичне значення („щоб дитина чистенька і пахуча була”). На Україні поширився звичай класти в першу купіль новонародженого різні ароматичні квіти і трави, насамперед любисток, руту, м'яту, висловлюючи маляті різні добрі побажання.

Так, у купіль хлопчика клали любисток („щоб любили”), гілочку дуба („щоб був міцний, як дуб”), а також барвінок, тую („щоб довго жило”), чорнобривець („щоб був чорнобривий”), а в купіль дівчинки -- ромашку („щоб рум'яна була”), калину („щоб красна була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), любисток („щоб люб'язна була”) чи яблуко („щоб була червоненька”) тощо [31, 62].


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.