Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Зміст

Вступ

Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі

Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному курсі історії України

Розділ ІІІ Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Україна розбудовується як суверенна держава, її майбутнє залежить від багатьох чинників. Серед них одним з вирішальних є людський фактор.

З досвіду людства відомо, що в унітарних державах, а саме такою, згідно з конституцією, є Україна, однією з найпотужніших сил у розбудові державності стає національна самосвідомість громадян.

Потрібно дбати про збереження й зміцнення України. Якби держава була живим організмом, вона відчула б інстинктивно, що для її самозбереження вирішальне значення має рівень національної самосвідомості громадян. Але держава не є живою істотою, тому вся відповідальність за її майбутнє перекладається на суспільство. Ось чому національно свідомі громадяни мають усе робити для того, щоб підвищувати рівень національної самосвідомості населення, в тому числі і учнівської молоді.

Для сучасної історичної науки важливим є всебічне з'ясування місця й ролі формування національної свідомості учнів на уроках вітчизняної історії. Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації.

Демократизація суспільного життя, докорінне реформування освіти, гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу, утвердження національної системи навчання і виховання, підвищення статусу української мови як державної є важливими умовами формування глибокого патріотизму, громадськості, світоглядної спрямованості особистості. Для успішного будівництва демократичної, правової й цивілізованої Української держави необхідно, щоб підростаючі покоління мали високу національну свідомість і самосвідомість. Особлива історична відповідальність покладається на українські педагогічні кадри, високе покликання яких - виховувати національно свідомих, палких патріотів, гідних громадян незалежної України, які працею рук і зусиллям мозку будуть сприяти підвищенню добробуту розвитку науки і культури рідного народу.

Національна свідомість і самосвідомість є тим фундаментальним феноменом, який сприяє розвитку всіх потенцій, можливостей особистості.

Національна свідомість особистості сприяє глибшому осмисленню нею успіхів і невдач, визначення цілей і завдань, реалізація яких спрямована на досягнення віковічних мрій, надій, сподівань рідного народу. Завдяки національній самосвідомості особистість глибше розуміє свій народ, його історію, духовність і культуру, а також свої якості, здібності і можливості, виробляє основні напрямки своєї діяльності, накреслює і успішно утверджує свою життєву позицію.

Засвоюючи оновлений зміст освіти, учні поступово переконуються в тому, що протягом століть чужоземні загарбники, представники сусідніх агресивних держав прагнули, загальмувати розвиток і знищити національну свідомість і самосвідомість наших дідів, прадідів не лише " вогнем і мечем ", але й штучним перетасуванням різних етносів на нашій території. Вороги фізично знищували національно свідому українську інтелігенцію. Вони спрямовували свою політику, ідеологію, стратегію і тактику на "знищення національної самосвідомості українців та її вогнищ - історіографії, закладів освіти і культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь. Тому необхідно в учнів формувати національну свідомість.

Об'єктом дослідження були учні школи Шаргородського району с. Клекотини.

Предметом дослідження є уроки та позакласні виховні заходи, які були проведені в даній школі.

Мета дослідження полягала: у формуванні національної свідомості на уроках історії, у з'ясуванні особливостей роботи школи з формування національної свідомості учнів у процесі вивчення вітчизняної історії, у виявленні найбільш доцільних методів та прийомів у роботі вчителя історії з даної проблеми: в аналізі та узагальненні основних причин низької самосвідомості окремих учнів, у формуванні психолого - педагогічних та методичних умов ефективної роботи у вирішенні даної проблеми. А також:

- перевірити вплив уроків історії на ефективність формування національної самосвідомості;

- довести велике значення уроків історії України для вирішення цієї проблеми;

- визначити умови підвищення ефективності формування національної самосвідомості на уроках історії України у 7-9 класах.

Експериментальна робота проводилася за такими етапами:

- визначення мети і завдань експериментального дослідження;

- розробка напрямків формування національної самосвідомості та методичного забезпечення цього процесу;

- визначення експериментальних та контрольних класів;

- забезпечення вчителів методичними розробками;

- складання завдань для контролю за рівнем сформованості національної самосвідомості учнів;

- аналіз одержаних результатів, формулювання висновків.

Гіпотези дослідження:

1. Усвідомлення учнем своїх етнічних витоків накладає могутній відбиток на життєвий шлях особистості, спрямованість її діяльності, смисл і зміст, мету життя.

2. Реалізація завдань національного виховання не допускає соціальної непоміченості чи заниженого статусу особистості.

3. Основою конструктивних взаємин між учителем та учнями мають стати гуманістичні цінності, у відповідності з якими і формується самосвідомість підростаючого покоління.

Для досягнення мети дослідження і перевірки висунутих гіпотез необхідно було розв'язати такі завдання:

- дослідити, що у процесі становлення національної самосвідомості важливим фактором є відкриття особистістю всенародного, всенаціонального самобутнього "я", колективного "я ", осмислення свого "я" як його частки.

- пересвідчитись, що національна самосвідомість сприяє підвищенню моралі особистості, стимулює бути доброчинним і милосердним, співпереживати біду і горе інших людей.

Методологічними та теоретичними засадами дослідження стали основні державні документи про школу, програма з історії України, ідеї гуманізації освіти і виховання.

Вихідними положеннями дослідження слугували також вітчизняні дослідження Лисенко М.М., Кандиби Л., Ковальчук О., Довбищенко В., Шалда Т., Урбатіс С, Кловак Г., Гуменюк Г., Кобзар Б., присвячені формуванню національної свідомості. Проте, чим можна виховувати національну свідомість учнів, писали: Манорик Л., Павх С, Осипець Р., Крамаренко Л., Ржепецький Л., Литвин С, Копцюк Б.

Про виховання національної свідомості у школі писали: Красовицький М, Проценко Л., Гаврилюк Ж.

Наукова новизна визначається постановкою і результатами розробки досліджуваної проблеми. Використовуючи матеріал, автор здійснила спробу узагальнення знань про формування національної свідомості на уроках історії в школі с. Клекотини.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що в роботі зроблена спроба обґрунтувати і апробувати систему методів і прийомів на уроках історії, які сприяли формуванню національної самосвідомості учнів. Розроблені методичні прийоми дають можливість визначити основні напрями роботи вчителя з проблеми в сучасній школі.

Надійність та вірогідність результатів дослідження зумовлені вихідними методологічними позиціями, застосуванням комплексу методів, адекватних об'єкту, предмету, цілям і завданням дослідження, а також проведеними експериментами, які здійснювалися в період проходження педагогічної практики.

Особистий внесок автора даної роботи. Наведені в дипломній роботі дані є самостійним вкладом автора у проблему.

Структура дипломної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. її обсяг становить … сторінки. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаної літератури, додатків.

Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, української молоді. Тому особливе занепокоєння сьогодні викликає брак у багатьох молодих людей усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи національного виховання та освіти, яка б формувала цю рису в особистості.

В концепції громадянської освіти в Україні зазначено, що основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і цінностей.

Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.

Завдання громадянської освіти:

- надати молодому поколінню знання про світові демократичні здобутки та особливості становлення демократії в Україні;

- сформувати мотивацію та основні вміння, необхідні для відповідальної участі у громадсько-політичних процесах, критично-конструктивне ставлення молоді до життя суспільства;

- сприяти становленню активної позиції громадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні;

- створити умови учням щодо набуття досвіду громадянської дії, демократичної поведінки та комунікативної взаємодії.[25,C10]

Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним впливом матеріальної й духовної культури свого народу. Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуються якнайповніше етнопсихологічні особливості дітей певного народу. Зайве нагадувати, що саме такий шлях приводить до виховання національно свідомих громадян. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на півдні та сході, а також у містах, дуже далека від тієї, яка б сприяла повноцінному духовному та інтелектуальному відтворенню нації. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу. Вони, як правило, не перебувають під безпосереднім формуючим впливом українського мовного середовища.

Отже, першочерговою є потреба створити комплексну, науково обґрунтовану програму національного виховання та освіти, орієнтовану на духовно вільну, творчу, гармонійно розвинену особистість, яка уможливить відновлення України, бо матиме усвідомлену потребу жити у суспільстві, що постійно вдосконалюється. У свою чергу, зворотний зв'язок суспільства й людини зумовить характер і темпи українського відродження.

Самосвідомість українського народу тривалий час зоставалася явищем проблематичним. Українська спільнота ідентифікувалася через спільну історичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та зв'язок з природним середовищем. Проте тривала відсутність державно-політичного забезпечення культури призвела до збіднення її повнокровного поступу. Соціо-нормативний рівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якими поставали ідеї та норми, неадекватні життю українського народу. Втрата національної школи, освіти, науки, професійних мистецьких набутків, приглушила національну самосвідомість, постала загроза існування самого народу з його органічним екологічним середовищем.[24,C.4]

Саме поняття української національної самосвідомості потрапило під дію кримінальної покари і стало небезпечним для кожного, хто свідомо, чи навіть стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємо право сказати вголос: " Ми українці! " Але сказати мало. Це усвідомлення своєї приналежності до української нації повинно зберігатися у глибинах душі і виховуватися з самого дитинства.[16,C.59]

Національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять.

Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття " другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті самого себе, породжує комплекс національної і громадянської неповноцінності, ущербності. Національно ж свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність, чванькуватість, погорда у ставленні до представників інших національностей, комплекси месіанства, національної винятковості.[21, C.23]

У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову еру свого історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного світу особистості національної психології.

І повноцінне становлення особистості неможливе без врахування психології дитини, стану її душі. До того ж мають велике значення думки і прагнення цілого народу, серед якого людина зростає, виховується. Треба брати до уваги усе багатство якостей, відтінки національної психології. "Виховання - зазначав К, Ушинський, - бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, - і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність".

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини -України. Це психологія людини, яка вічно захищала себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася і перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.

Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості - знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.[2, C.13]

Мета українського національного виховання - створення національного типу особистості, виховного ідеалу - гармонійної і всебічно розвиненої людини - українця з багатогранними знаннями, глибокою національною самосвідомістю, високими інтелектуально-творчими, духовно багатими і естетичними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю. Цей ідеал базується на засадах народних чеснот українців і християнської моралі, позитивних героїв літописних творів княжих часів, педагогічній думці України від " Повчання дітей " В.Мономаха до " Виховного ідеалу " Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу виховання юного громадянина України є формування і розвиток у школяра національної самосвідомості, яку можна формувати і розвивати такими методами як лекція, бесіда, диспут, метод прикладу.

Найчастіше використовуваним є метод бесіди. Результативність бесід залежить від уміння педагога захоплено подати інформацію, зацікавити нею школярів. Теми для таких бесід різноманітні. Але найбільш ефективними для формування національної самосвідомості є героїчні. Як писав О.Сухомлинський, ідея вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона постає перед дитиною в ореалі героїчного. Тому варто вдаватися до бесід про видатних борців за незалежність України (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка, П. Калнишевського, С. Петлюру), народних героїв (С. Наливайка, І. Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити приклади самовідданого служіння Україні, яких немає в підручниках.

Ефективним є також метод лекції, завдяки якій учні засвоюють знання про Україну (економічні, правові, моральні, культурологічні, історичні, етнопедагогічні тощо), що є необхідним компонентом національної самосвідомості.

Ці знання варто інтегрувати в чітку систему і подавати учням у певній послідовності і наступності. Цьому може сприяти групування матеріалу блоками:

1) етногенез українців;

2) їхня мова;

3) історія;

4) матеріальна культура;

5) духовна культура;

6) особа як представник народу та ін.

Кожен такий блок становить основу, яка групує всі інші розрізненні знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у вигляді нарисів - розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну хрестоматію для вчителя, яку можна використати під час вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці. " Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнів були відкриті до вашого слова, - звертався до вчительства В.Сухомлинський, - створіть свою хрестоматію громадянського виховання".

Зміст цих нарисів-розповідей має внутрішньо сприйматися учнями, викликати у них роздуми і переживання.

Величезну роль у формуванні національної самосвідомості, громадянської позиції учнів відіграють диспути - як спонтанні, викликані якимись суспільними подіями (повідомленнями засобів масової інформації і т.п.) і спеціально організовані. їх треба детально готувати, визначити тему, заздалегідь поставити питання, які обговорюватимуться, з тим, щоб учні опрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи.

Національне виховання також сприяє формуванню національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які є результатом національного виховання. А воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.

Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються природні нахили, формується національний склад мислення, психіки, національний характер і світогляд.

Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного тилу особистості, формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.[16, C.59]

Катерина Кулик у статті "Бути патріотом не на словах, а на ділі" зазначає, що формувати у підростаючого покоління синівську любов до рідної землі, глибоку національну свідомість, високу духовність - ось першочергові завдання педагогічного колективу школи.[30, C.33] Є ще цілий ряд дуже цікавих статей: "Українська народна пісенна культура, як засіб формування національної самосвідомості"[34,C.11]. Де вказується, що особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття, "Формування етнічної самосвідомості школярів - важлива проблема сучасної національної школи України".[23,C.38]. Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості, "Національне виховання на уроках трудового навчання в умовах Української гімназії", Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку"⁶, "Національна психологія", "Формування національної самосвідомості учнів засобами еколого-натуралістичного виховання: у профільних гуртках.

Не стояли осторонь розвитку національної самосвідомості і видатні педагоги: К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський,Софія Русова, Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець... пріоритетним напрямком розвитку сучасної педагогічної історії і практики має стати утвердження і розвиток національної системи виховання як провідного чинника культурно-національного відродження. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, суверенну індивідуальність, яка цінує свою громадянську, національну і особисту гідність, совість і честь. Формування національного типу особистості забезпечує духовну єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої, безнаціональної належності), а є людина українець, росіянин, німець, білорус тощо, так немає виховання взагалі, а є як зазначив К.Д. Ушинський " російське виховання ", "французьке виховання ", "англійська система виховання". Ставши одним з елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло з кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання. В.О.Сухомлинський обґрунтував теорію національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання.

Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос, відтворити його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Виховання - це цілеспрямована професійна діяльність педагога, яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини у контекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистого життя, достойної людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості. Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи спостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей постулат. Людина від народження має певні природжені здібності, але лише в процесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьми вони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство через свої інститути, в першу чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умови для їх розвитку[5, C.2]

Софія Русова свої педагогічні погляди висвітлювала в численних статтях, що публікувались у педагогічних журналах: "Світло","Вестник воспитания", "Образование". У своїх публікаціях вона висвітлювала проблеми національної школи, історії педагогіки, виховання дітей. Особливий інтерес серед педагогічної громадськості викликала її стаття " Нова школа ", що опублікована в журналі "Світло"(1914). Головною ідеєю статті була теза: "Тільки той народ має перспективу, який має кращу школу".

С. Русова закликала до активної боротьби проти царату за національну школу. Новою народною школою вона вважала таку школу, де дитина розвивається на національному ґрунті з урахуванням своїх індивідуальних особливостей. Вона стверджувала: " На Україні рідною мовою є українська; нею й мусить проводитися вся наука".

Значний внесок у розбудову національної школи в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. зробив Б. Грінченко. Він свідомо став на шлях боротьби за

соціальне визволення народу, яке національні меншини царської Росії тісно пов'язували з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.

Його запросила до земської школи в с. Олексіївка Катеринославської губернії Христя Алчевська.

Вона була відомою освітньою діячкою, на свої кошти побудувала школу і опікувалася високим рівнем викладання.

Завдяки Б. Грінченку діти з Олексіївської школи добре усвідомлювали, що вони українці, були обізнані з історією і географією України, знали видатних письменників та їхню творчість і головне - могли свої знання викласти рідною мовою.

Вагомий внесок у розбудову національної школи на межі XIX - XX ст. зробив видатний український педагог С. Черкасенко. Він докладав значних зусиль до створення національної школи, котра, на його думку, мала бути осередком формування національної свідомості та патріотизму.[17,C46]

Вагомий внесок у справу формування національної самосвідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого - формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого - педагогічними науками постає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницької праці справжнього патріота і громадянина своєї держави.

На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компоненту національної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної самосвідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.[16, C.60]

Мова - це концентрація мудрості і досвіду нації. Втрата її призводить до порушення суспільної гармонії, законів людської еволюції. " Культура змінює свій генетичний код, а народ відчужується від традицій, звичаїв, духу предків, потрапляє в іншу духовну атмосферу і свідомо чи несвідомо страждає.

Мова - це та ж прекрасна квітка духовної культури українського народу, його духовне надбання, дзеркало душі народної[30, C.34]

Незважаючи на експерименти про прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що " як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прикладуваної для нього своєю мовою, власне, на стільки, наскільки поглиблюється ця колія". Справа в тому, що мова - це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормальних політичним і економічним життям.

Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXI столітті. Третя з них сформована так: "Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різно-національних культур".

Йоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідального індивіда як члена людської спільноти. Про культуру не можна говорити там, де немає громадянської гідності особи.

В народній свідомості вирізбляється ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність і працьовитість, доброту і милосердя, стійкість і незалежність духу, вірність заповітам батьків, дідів, щирість, доброзичливість, талановитість і працьовитість.

Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації. Це повинна бути людина вільна, творча, що добре орієнтується не тільки в перипетіях громадсько-політичного життя, а й у складних міжособистісних стосунках.

Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до долі ближнього, хто потребує його допомоги..." (Б. Гаврилишин).[5, C.2]

Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності та інших генетично не властивих рис, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. В. Ротенберг вважає, що "аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба аби точка відліку діянь була всередині, а не ззовні". Тобто потрібно боротися за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, " ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - ввійде до царства золотої свободи".

Національна гідність і самоповага - це атрибути національної самосвідомості, тобто осмисленого, "когнітивного ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.

Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов життєздатна, але мертва матерія, яка потребує " подиху життя". "Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі ".

Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: " Я висуваю інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше за все - гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в ручищі залишається королем, він не може позбутися цього усвідомлення".

Усвідомлення себе - це і є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.

Національне усвідомлення - це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його самозбереження. Тому поняття української перспективи адекватне національній самосвідомості народу.[8, C.3]

У розвитку національної самосвідомості дитини і зрілої особи О. Вишневський виділяє три окремі етапи: перший - етап раннього етнічного самовдосконалення; другий етап - етап національно-політичної самосвідомості; третій етап - етап громадського самоусвідомлення.

Протягом останніх років відбулися значні зрушення в українському шкільництві, у позашкільних молодіжних та юнацьких організаціях. З'явилися експериментальні школи, гімназії, ліцеї, класи з поглибленим вивченням окремих предметів, експериментальні навчальні програми. Наприклад діє у м. Вінниці гімназія № 17. Нарешті з'явилися і численні концепції української національної школи. Проте головним їхнім недоліком є те, що в них відсутня система, котра забезпечувала б їх втілення.

Але, як правило, пропонуються загальнореспубліканські концепції національної школи. А у нас же існують зрусифіковані Південь та Схід, денаціоналізований Центр і національно збережений Захід. І скрізь проблеми національного виховання мають вирішуватися по-різному. Тож цілком зрозуміло, що введення у дитячому садочку навчальних занять, а в школі викладання предметів українською мовою не вичерпують проблеми створення системи національного виховання та освіти. Так само не зарадять справі і ін'єкції до шкільної програми предметів із українознавчою специфікою (народознавства, історії України тощо).

Початок національної свідомості закладається учителем в початковій школі, бо саме тут національне виховання відбуватиметься засобами інтегрованого курсу українознавства. Він не може бути обмежений рамками одного - двох предметів (тим більше в українській школі).

Українознавство має бути не просто складовою частиною кожної дисципліни, а стержнем усієї навчальної та виховної роботи.

Вивчення такого курсу в початковій школі - це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядом - втіленням багатовікової культури й мудрості наших предків. На уроках з'єднуватимуться розповідь вчителя із практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою групою на уроках праці та образотворчого мистецтва, з екскурсіями на місця історичних подій, в майстерні художників і народних митців. Вважають, що це має бути інтегрований курс, до якого входитимуть: мистецтво слова, тобто фольклор, література, музика і співи (народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (народне та професійне малярство, художня праця, народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка, народні танці, театралізовані "дійства" (обряди, зустрічі весни, купальські, обжинки та ін.)

Увесь навчально-виховний процес, певна річ, має відбуватися українською мовою (крім уроків іноземної мови), а щодо уроків рідної мови, то навчання має бути спрямоване як на вивчення орфографії й граматики, так і на оволодіння мовою як засобом спілкування, знаряддям мислення, усного й писемного викладу думок, поетичного зображення дійсності.[24, C.5]

Фундаментальне значення у розгляданні проблеми національного виховання належить рідній мові. Саме вона втілює в собі одну з основних ознак нації. Через рідну мову і культуру, вважав В.Симоненко, дитина здійснює своє "синівське право побути з матір'ю на самоті".

Досконале володіння рідною мовою безпосередньо впливає на розвиток інтелектуальних, естетичних інтересів учнів, їх моральних почуттів.

У школі c. Клекотини вчителі української мови та літератури люблять слово, мову, з великою відповідальністю ставляться до своєї справи. Вони домагаються практичного спрямування уроків для підвищення орфографічної та пунктуаційної грамотності учнів, розвитку їх літературної освіти, розкриваючи складні процеси історичного розвитку українського письменства в широкому національно - соціальному контексті, у зв'язках із світовою літературою. І на основі цього уже буде продовжуватися вивчення в інших класах. Ось наприклад, вчителька української мови проводить вступний урок в шостому класі на тему: "Краса і багатство української мови".

Вчителька ставить перед собою мету: показати учням красу, багатство, невмирущість державної мови України, розкрити значення мови в житті людини, суспільства, виховувати любов до неї, гордість за свій народ, який має славне героїчне минуле і багату культуру.

Щоб виховати громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і мужність, доброту й милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів та ін. - починати треба, мабуть з рідної мови. Бо ж загальновідомо, що вона є однією з найдавніших і найрозвинутіших мов світу. За ступенем поширення на планеті перебуває у другому десятку, а за кількістю носіїв посідає друге місце серед слов'янських народів.[21, C.25]

Велика робота по формуванню національної самосвідомості проводиться в ЗОШ, де на уроках історії учні поринають у світ багатовікового досвіду народу. Без історичної пам'яті неможливо відповісти на питання: " Хто ми, чиї сини, якої матері діти?"

В історії України учні черпають знання про витоки і самобутність етносу нашої нації, її велич і трагедію, особливості історичного розвитку українського народу (з праць Грушевського, Субтельного, Крип'якевича, Аркаса, Яворницького, Дорошенка.)

Таким чином, учитель формує в учнів національну свідомість, в них підвищується інтерес до предмету вітчизняної історії.

"Немає мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово - це перлина, це праця, це натхнення, це людина." - поетично переконує М. Рильський. Без повернення багатовікового досвіду народу у справі виховання і навчання не може здійснюватись і формуватися національна самосвідомість, як її практичний результат, невід'ємне право української нації на самовизначення.

Вже не перший рік педагоги школи працюють над проблемою "Формування національної самосвідомості учнівської молоді засобами еколого-натуралістичного виховання".

Плануючи роботу педагоги використовують такі народні традиції, які б давали учням певні екологічні знання, дохідливо пояснювали взаємозв'язок людини з суспільством і природою, визначали правила поведінки людей у навколишньому середовищі, забезпечували можливість легко і усвідомлено використовувати знання про народні традиції у власному ставленні до природи.

Формою національного виховання є й використання свят, обрядів народного календаря. Серед них: День Святого Миколая, Новорічні та різдвяні свята: Водохреще; Благослови, мати, весну зустрічати; Свято зустрічі птахів; День матері; Зелені свята; Івана Купала - свято сонця і врожаю.

Збагачуючи душу дитини, перекладаючи в неї те, що отримали у спадок, педагоги прагнуть виростити нове покоління, яке продовжить наш український рід, адже відродити Україну, зберегти і поліпшити довкілля України повинні діти, яких ми сьогодні навчаємо і виховуємо.

Одним із головних завдань виховання в сучасній загальноосвітній школі України є формування національної самосвідомості. Сучасні дослідження показують, що особливим моментом у вирішенні цієї проблеми є питання розуміння сутності цього важливого явища. Серед істотних характеристик визначеного поняття національна самосвідомість центральне місце відводиться етнічній самосвідомості.

Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості. Дослідники також називають етнічну самосвідомість суб'єктивною властивістю нації.

Формування етнічної самосвідомості пов'язане з усвідомленням особистістю свого місця у світі, зі ставленням до своєї рідної культури, з усвідомленням себе як суб'єкта етносу, громадянина України та світу.

Проведені нами дослідження в ряді загальноосвітніх шкіл дозволили визначити певні особливості розвитку етнічної самосвідомості школярів сучасної школи України, зокрема, існування в них уяви про свою та інші нації (за принципом ми - вони).

Свій вибір учні мотивували більше економічними інтересами. Крім того, слово нація в них більше асоціювалося з поняттям держава.

На запитання " Чи пишаєтесь ви тим, що ви українці? " - майже всі школярі початкових класів (98,7 %) відповіли " Так ". У школі с. Клекотини дали такі відповіді: "Так" - 51,5 % ("Україна є центром Європи"," Це рідна земля", "Бо є сало", " Нормальні люди", "Це Батьківщина", "Я тут виросла і живу", "Ми українці"); " Не знаю" - 21,2 % (" В інших країнах нас вважають рабами", "З неповагою до нас ставляться"); 3,1 % - "Немає перед ким"; "Ні" - 18,2 %.

Звичайно, проведене дослідження не претендує на вичерпну відповідь щодо вивчення проблеми стану наступності формування етнічної самосвідомості учнів загальноосвітньої школи, а потребує уточнення, доповнення, узагальнення результатів, з метою з'ясування об'єктивнішої оцінки. Однак уже наведені результати дають змогу передбачити основні напрямки удосконалення виховної роботи, спрямованої на забезпечення ефективних шляхів вирішення проблеми формування етнічної самосвідомості школярів сучасної національної школи України.

Особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття.

Народні пісні, які в сукупності своїй окреслюють феномен української нації, промовляючи до прийдешніх поколінь, покликані виплекати в їх душах національну свідомість і гордість за свій народ, його історію, культуру.

Вченими в останні роки встановлено позитивний вплив пісні, пісенної молитви на психіку людини, її здоров'я. Це та муза, де емоційна інформація досконало поєднані музикою й словом.

Для виявлення ролі пісні в житті українського народу зверталося багато діячів літератури й мистецтва інших народів.

Аналіз праць визначних просвітителів, письменників, діячів культури і мистецтва, дослідження текстів пісенного фольклору України переконливо показують, що українські народні пісні - джерело пам'яті народу, духовний його набуток, - є дієвим засобом формування національної самосвідомості. Завдяки емоційності, мелодійності, змістовності й образному багатству українська пісня легко засвоюється слухачем, її зміст трансформується в ставленні особистості до рідної землі, народу, Батьківщини.

У звичаях, обрядовості зафіксоване національне буття народу. Неперервність життя, наступність поколінь підкреслюються тією провідною роллю, яка належить, з одного боку, старшим людям, збагаченим досвідом, життєвою мудрістю, і, з другого - дітям, які уособлюють місію продовження роду, його культурно - історичних традицій.

Зміни в ідеалах, ціннісних орієнтаціях, релігійних віруваннях націй, народностей руйнують старі традиції і трансформують їх відповідно до свого змісту. "Без традицій не може бути цивілізації, без руйнування традицій не може бути ніякого прогресу", підкреслив Г. Лебон.[48, C.59]

Звичаї та обряди українського народу - не додаток до життя, а саме життя, яскравий вияв його самобутнього характеру, світогляду.

Можливість виховного впливу на учнів через зміст навчальних предметів ґрунтується на емоційному сприйнятті кожною особою тих поглядів, подій та фактів, що утворюють основу національної самосвідомості.

Формування національної самосвідомості учнів має відбуватися повсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках, а й у позаурочній, позашкільній роботі. Під час проходження педагогічної практики у школах було помітно, що національна свідомість формується в процесі безпосередньої участі учнів у навчально - виховних заходах, які спираються на знання, здобуті раніше, поглиблюють і розширюють їх. Ці заходи логічно продовжують розпочату роботу, мають певну систему, враховують принцип послідовності, наступності, вікові та індивідуальні особливості учнів, їхні інтереси та побажання; вони доступні, цікаві.

Учитель пізнає індивідуальні здібності і устремління учня, створює відповідні умови для їх самореалізації, активізуючи і спрямовуючи внутрішню енергію дитини на її самовиявлення і самоутвердження.

За формою заходи по формуванню національної самосвідомості можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, індивідуальні, гурткові і т. ін. Водночас їх можна поділити на:

-суспільно-корисні: охорона пам'яток історії і культури, екологічні рухи, експедиції - " Козацькими шляхами ", " Моя земля - земля моїх батьків", патріотичні акції дитячих, юнацьких молодіжних організацій "Пласт", "Січ";

- пізнавально-розвиваючі: вікторини, турніри, диспути, бесіди, екскурсії;

- військово-спортивні: козацькі забави, змагання з козацьких єдиноборств, естафети національних ігор.

Отож, процес формування національної самосвідомості втілює в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується основними шляхами, засобами, як: рідна мова, родовід, рідна історія, краєзнавство, народна символіка, національні традиції, звичаї та обряди і т.д.

Ось чому важливо відродити й активно впроваджувати в національній школі народознавче і родинознавче виховання, бо саме така робота містить найбільше можливостей для глибокого і всебічного пізнання і засвоєння учнями багатої національної культури взагалі і звичаєвої спадщини українських сімей зокрема. Таким чином, національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять.

Отже, в сучасній школі відбувається формування національної свідомості. Важливу роль в цьому відіграє учитель. Він створює всі умови для досягнення поставленої мети.

Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному курсі вітчизняної історії

Українська державність, зародившись у глибині віків, еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих форм політичної організації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте ідея власної державності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]

Державність України має глибокі корені. Перше державне утворення на її території - Давньоукраїнська держава антів, яка займала значну територію та мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV - початок VII) вона розпалася під натиском кочовиків - аварів, які прийшли з глибин Азії.[6, C.3]

М. Грушевський у вступних зауваженнях до першого тому " Історії України - Руси" зазначав, що "... середнє Подніпров'я з усякою правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою слов'янською міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію...". Від часів слов'янського розселення історія нинішньої української території стає територією українського народу.

У статті " Українці" М. Грушевський підкреслював: " Як і диференціація слов'янських племен взагалі, так і зачатки виокремлення українського племені беруть свій початок з доісторичних часів, а пізніше історичне життя лише посилювало це відусоблення, ведучи українські племена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з історичною еволюцією племені великоросійського чи білоруського".

Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початки етногенезу українського народу, М. Грушевський в "Очерках истории украинского народа" писав, що "Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. н.е... До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов'янської групи племен..." і далі: " Вихідним моментом... (історії українського народу) є відокремлення південної групи східнослов'янських племен, з якої сформувалась українська народність. Ще конкретніше з цього приводу висловився вчений в "Ілюстрованій історії України". В цій праці він прослідковує родовід українського народу з перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні автори VI - VII ст. н. є. називали антами українців. "Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою "Антів". В розділі "Про історію і передісторичне життя" М. Грушевський наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народів починаються... коло 400 р. по Христі... Для нашого народу се значить півтори тисячі літ назад..."

Народ, який населяє простори української землі, має свою давню і блискучу історію ще за II - III тисячоліття до народження Христа тут жили численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу, виготовляли витончені ювелірні й гончарні вироби - глечики, горшки, полумиски тощо. Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля, тому й епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в ті далекі часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодом перейняли древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий український історик Михайло Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов висновку, що абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність, походить саме з регіону трипільської культури на Подніпров'ї.

На цій території здавна жило багато землеробських племен, які час від часу об'єднувалися. Часто вони розпадалися під ударами кочовиків, котрі постійно рухались із глибин східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи нових пасовищ для коней і худоби, грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів. Доля української держави від самого початку існування постійно залежала від її географічного положення: українська земля нерідко перетворювалась на фортечний оплот для Західної Європи в боротьбі з руйнівними ординськими навалами.²

Після Давньоукраїнської держави антів, наступною державою українців була Київська Русь - могутнє державне утворення, яке виникло в IX ст.[3, C.3] Це була величезна імперія, яка займала всю територію сучасної України, Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром її був Київ, де перебував великий князь - верховний правитель. Великий князь управляв державою одноосібно, спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка мала лише дорадчий голос.

Племена українців (а також білорусів та росіян) до IX століття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякий виняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життя базувалась не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадській раді - вічі. Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян і антів панує не одна людина, але здавен - давна вони живуть так, що всім порядкують громади - всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади".

Зрозуміло, що українські та інші східнослов'янські племена не могли надто довго перебувати в такому стані. Постала нагальна потреба докорінних змін суспільного життя. Необхідний був поштовх, який би вивів величезний духовний потенціал українських племен на нові простори. І ним волею долі стали варяги, предки скандинавських народів. Маючи на ті часи вищий рівень розвитку воєнного мистецтва і будучи наділені особливою цілеспрямованістю духу, варяги не могли не викликати до себе поваги.

Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросили видатніших варязьких провідників на свої землі.

Цей союз потужної неоформленої української стихії зі скандинавською несхитністю і організованістю несподівано дав великий результат.

Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньому військові. Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчу функцію. Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, були честь, розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементувалася державна спільність древніх українців, в центрі якої стояла ідея свободи рідної країни.¹

Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуття гордості за свою державу і князів, що вказує на сформованість стійких патріотичних почувань.

В першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд князівств, що й стало в основному причиною поневолення її монголо-татарськими ханами. В 1240 р. полчища Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтоді українці втратили свою незалежність і перебували в складі інших держав, час від часу роблячи героїчні спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівство ще деякий час було незалежним [3, C.4]

Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогам Галицько-Волинський князь Данило Романович (1201 - 1264).[4, C.3]

Сила, відвага, честь і лицарство, відданість свободі, Вітчизні залишалися, як і раніше провідними ідейними цінностями, на яких базувався патріотизм українців тих часів. Яскравим підтвердженням цього є слова Данила Галицького, сказані своєму військові перед боєм: "Чого ви налякалися?... Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю свою на ворогів".

Вивчення даного матеріалу сприяє осмисленню ролі людини (включаючи і себе) в історії, відповідальності особистості за власні дії, усвідомленню учнями права на вибір способу власної поведінки з урахуванням і дотриманням правових гуманістичних засад.

Слід додати, що характерною рисою Галицько-Волинської держави було виникнення впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньої східнослов'янської традиції - народного віча - для підриву князівської влади.