10

Зміст

• Вступ
• 1. Проблеми виховання в системі поглядів В.О.Сухомлинського та К.Д.Ушинського
• 1.1 Місце педагога в системі освіти за В.О.Сухомлинським
• 1.2 Сухомлинський про розвиток мислення школярів
• 1.3 Проблема виховання характеру людини в педагогічній спадщині К.Д. Ушинського
• 2. Застосування ідей Сухомлинського та Ушинського в процесі навчання дітей початкової школи
• 2.1 Моральне і естетичне виховання молодших школярів
• 2.2 Ідея народності виховання за Ушинським
• 2.3 Використання спадщини В. О. Сухомлинського в системі сучасного родинного виховання
• Висновки
• Література

Вступ

У наш час реформаційних перетворень в усіх сферах життя суспільства, формування громадянського, ринкового, конкурентного середовища проблема виховання сильного характеру людини, здатного долати труднощі, характеру підприємливого, морального, практичного постає особливо гостро. З огляду на це для педагогіки актуальним с вивчення, узагальнення та систематизація усього педагогічного досвіду, пов'язаного з цією проблематикою. Тому доцільно буде звернутися до витоків сучасної вітчизняної педагогічної думки і проаналізувати творчість видатних українських педагогів В.О.Сухомлинського та К.Д. Ушинського.

Актуальність. Творчість Сухомлинского та Ушинського з кожним роком залучає усе більш пильну увагу світової наукової і педагогічної громадськості як у нашій країні, так і за рубежем. Розроблена ним педагогічна система не тільки збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і положеннями, внесла вклад як у теорію, так і в практику утворення і виховання, але і стала значним, революційним етапом у розвитку вітчизняної педагогічної думки.

Мета роботи - проаналізувати проблему виховання в педагогічній та літературній спадщині педагогів.

Предмет дослідження - педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського та К.Д. Ушинського.

Об`єкт дослідження - можливості використання педагогічних ідей В.О.Сухомлинського та К.Д.Ушинського в сучасній школі.

Завдання:

1. Проаналізувати проблеми виховання в системі поглядів В.О. Сухомлинського та К.Д.Ушинського.

2. Проаналізувати можливості використання ідей видатних педагогів в сучасній школі.

Практичне значення. Погляди і педагогічні надбання В.О Сухомлинського та В.К.Ушинського набувають великої актуальності в наш час. Сучасні пошуки в освіті відображають вимоги, які демократичне суспільство ставить до своїх громадян. Мета цих пошуків -- максимальний розвиток особистості у розумно організованому, правовому суспільстві, коли держава і людина служать один одному. У розвиненому демократичному суспільстві відбувається певна гармонізація привілеїв і зобов'язань людини і держави. Сьогодні пропагуються різні концепції виховання. Велику увагу привертають ті, що спираються на національну ідею і базуються на етнічних засадах. Це виховання на традиціях народу, з урахуванням базових потреб характеру, де біологічний і географічний чинники відіграють велику роль. Друга тенденція -- орієнтація на світовий педагогічний процес -- полікультурне виховання -- виховання в дусі відкритості, толерантності, діалогу культур. Об'єднуючою ідеєю процесу виховання підростаючого покоління, має стати ідея національної консолідації і ідея реального гуманізму.

1. Проблеми виховання в системі поглядів В.О.Сухомлинського та К.Д.Ушинського

1.1 Місце педагога в системі освіти за В.О.Сухомлинським

В сучасних умовах виключно важливе значення має методологічне, теоретичне обґрунтування цілей сучасної шкільної освіти.

Актуальність розгляду цієї проблеми зумовлена і тим, що у багатющій спадщині вченого, здається, не залишилось жодної галузі педагогіки, які він залишив поза увагою. Різноманітність і вичерпність розкриття різних педагогічних галузей зумовлює наше прагнення розібратися у цьому феномені. Що ж як вчений-теоретик він вважав головною метою освіти, а які цілі похідні.

З часом відчутніше виявлялось розуміння Сухомлинським, виховання, як процесу розгортання вроджених властивостей дитини у спеціально організованому соціумі.

Наприкінці 60-х років у світогляді вченого відбувався перехід від суто інтернаціоналістичної педагогіки до акцентування на національну, українську, від войовничого атеїзму до опори на народну культуру педагогіки. Утвердження ідеалів комуністичного виховання відбувалось на основі розкриття таких загальнолюдських цінностей, як добро, честь, совість, повага, відданість Батьківщині тощо.

У контексті цього особливий інтерес має розгляд однієї з останніх праць вченого "Проблемами виховання всебічно розвиненої особистості", що була підготовлена як доповідь докторської дисертації. Як Сухомлинський розумів сутність поняття "всебічний розвиток"? "...Це створення індивідуального людського багатства, яке поєднує в собі високі ідейні переконання, моральні якості, естетичні цінності, культуру матеріальних і духовних потреб. Міркувати про всебічний розвиток не можна без винятково важливого застереження: справжній всебічний, розвиток -- це гармонія того, що людина дає суспільству і того, що вона одержує, споживає. Повне задоволення людських потреб немислиме без розвитку найважливішої потреби - потреби працювати. Виховання всебічно розвиненої особистості не означає, що кожна людина тільки кимсь виховується. Активність прагнень особистості до ідеалу--необхідна умова, перетворення в життя і соціального, і педагогічного, аспектів ідеї всебічного розпитку особистості...[17].

Як бачимо, Сухомлинський визначає три рушійні, сили розвитку і виховання: саму індивідуальність, тобто її природу, спеціально організований соціум, і власну активність людини. Застерігаючи примітивне розуміння сутності цього поняття деякими педагогами, він підкреслював, що ідея всебічного розвитку несумісна з верхоглядством і всезнайством. "Виховання всебічно розвиненої особистості -- це вміння розібратися у великій кількості найскладніших і немовби непомітних на перший погляд залежностей бути мудрим вихователем -- означає насамперед розуміти причинно-наслідкові зв'язки в сьому, що ми повсякденно бачимо, робимо, чого ми чекаємо" В. Сухомлинський висловив виключно важливу ідею, що гармонія виховання визначається чимось провідним, яке впливає на всі інші якості виховання. Цим провідним компонентом є моральність, тому стрижнем всебічнорозвинутої людини є її духовність. Нерівність розумових здібностей розуміється частиною педагогів як перешкода всебічному вихованню. Сухомлинський оптимістично і гуманно розглядає цю проблему як розвиток духовних сил у найслабшого вихованця. Моральність -- це та сфера, де він може виявити себе. "Цією сферою і є моральний розвиток. Тут жодній людині не закрита дорога до вершин, тут справжня і безмежна рівність, тут кожний може бути великим і неповторним [19] "Усе, що робиться в школі, повинно мати глибокий моральний смисл" [19].

Далі Сухомлинський визначає проблеми -- цілі виховання. Передусім ставлення учнів до навчання, гармонія особистого щастя і суспільного блага, уміння підкоритися громадському обов'язку.

Наступне -- це виховання потреб, культура бажань. Значною мірою це визначається тим, писав Сухомлинський, як у житті встановлюється гармонія між задоволенням матеріальних потреб і становленням, розвитком потреб духовних.

Василь Олександрович відмічав, що може бути добре налагоджений навчально-виховний процес, а духовного життя по суті немає, тоді відбувається "Збагачення розуму при зубожінні душі".

Засвоєння міцних, глибоких, осмислених знань, вироблення на все життя невикорінного людського бажання знати більше, ніж я знаю сьогодні, -- така шоста проблема реалізації ідеї всебічного розвитку особистості [23]. Нарешті він вказує, що все виховання вимагає високої педагогічної культури сім'ї, виховання у дітей моральної зрілості, дорослості.

У працях "Духовний світ школяра", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину" В.Сухомлинський створив ідеал справжньої людини, яка може бути нашим сучасником: відданість рідній землі, рідному народові, обов'язок перед ними, любов до рідної мови, повага до старших, любов до матері і батька, бережливе ставлення до природи, доброта, працелюбність тощо.

Ідеал справжньої людини визначений Сухомлинським на засадах загальнолюдських цінностей і народної педагогіки.

1.2 Сухомлинський про розвиток мислення школярів

Школа стоїть на позиціях розвивального навчання і робить багато, щоб підготувати творчу, мислячу особистість. Тому виховання активної життєвої позиції особи органічно пов'язане з формуванням її мислення, розвитком та удосконаленням усіх якостей розуму.

В.Сухомлинський, зокрема, писав "мислення -- це дискретна робота мозку: мозок вмить відключається від однієї думки і переключається на іншу, потім знову повертається до першої і т.д." [17]. Ця особливість мозку і є механізмом мислення, вважав він.

В.Сухомлинський рекомендував учителям навчати учня уміння аналізувати свої думки, а також вивчати мислительну діяльність учня, щоб правильно керувати нею. "Це переключення відбувається вмить і від його швидкості залежить здатність зберігати і осмислювати в свідомості об'єкт пізнання".

Розумовий розвиток, вважав В.Сухомлинський, був би неможливий без спеціальної його спрямованості та розвитку розумових сил і здібностей дітей. Над цим учителі Павлиської школи розпочинали працювати задовго до вступу дітей до школи. Водночас звертали увагу на те, як міркують діти, як проявляється дискретність роботи їхнього мозку.

Активне формування мислення учнів потребує від учителя глибокого проникнення у взаємозв'язки навчання та розвитку дитини, проблемного навчання, оптимізації навчально-виховного процесу. В.Сухомлинський стверджував, що обов'язково має бути об'єктивний зв'язок між будовою навчання та характером загального розвитку учня. Упродовж багаторічної праці ним була сконструйована система початкового навчання, високоефективна для загального розвитку школяра. Вона дала змогу успішно формувати особистість молодшого школяра з високим рівнем розвитку мислення, практичних дій, спостережливості.

Дидактика В.Сухомлинського ґрунтується - на тому, що дитину необхідно навчити думати, спостерігати. Так, у роботі Павлиської школи особливе місце займали уроки мислення та уроки серед природи. Як радив великий педагог, перші наукові істини дитина має пізнавати з навколишнього світу, щоб джерелом думки була краса і невичерпні скарби природних явиш. Саме в природі вбачав В.Сухомлинський джерело розвитку дитячого розуму.

На таких уроках учитель звертає увагу на різноманітні об'єкти і ставить перед школярами запитання, спонукаючи, їх досліджувати незнайоме [17].

"Якщо думка пов'язується із спостереженням, --^: зазначав Василь Олександрович, -- у дитини виробляється певний стиль розумової діяльності: зусилля думки спрямовуються на ті сторони явищ, у яких є щось приховане, з першого погляду незрозуміле".

Діти вчаться розглядати предмети і явища, створюють образи в уяві. Це допомагає сприймати інформацію, а відтак відбувається розумовий розвиток. Бо саме в ці роки дитина навчається думати, опановує рідну мову, у неї розвивається, зв'язне мовлення.

Мислення учнів, способи його пробудження і розвитку є важливим чинником навчання і життєдіяльності. У сучасному наукознавстві мислення розуміється як категорія філософії і психології; у педагогічних словниках і підручниках з педагогіки ми не відшукаємо спеціального розділу, присвяченого педагогічному тлумаченню поняття "мислення" взагалі і "дитячого мислення" зокрема, способів його формування.

Працюючи над проблемою дидактичних засад розвитку мислення учнів, потрібно шукати в теорії та історії педагогіки і практиці підтримки переконанню, що мислення є такою ж важливою категорією педагогіки, як і інших наук, що традиційно займалися його дослідженнями.

І таку підтримку можна знайти у педагогічних працях В.О.Сухомлинського: кожним рядком своїх творів, всією системою навчання й виховання видатний педагог стверджував велику роль педагогіки у дослідженні і розвитку мислення учнів.

До проблеми мислення, його сутності і способів розвитку В.О.Сухомлинський звертався неодноразово у багатьох своїх працях; конкретне практичне втілення, погляди педагога на цю проблему знайшли відображення в системі спеціальних "уроків мислення".

Вивчаючи погляди В.О. Сухомлинського на проблему дитячого мислення, можна дійти висновку, що він розглядав його в навчанні як складову більш широкої проблеми -- розумового виховання [17]. У рамках цієї проблеми і розглядалось мислення дитини -- від його соціальної суті до програми розвитку в роки шкільного навчання.

Важливою закономірністю мислення учнів В.О.Сухомлинський вважав і його зв'язок з працею і природою: "Діти стають дослідниками, думка постійно зв'язана з найтоншими трудовими операціями рук і цей зв'язок (рука розвиває мозок) відіграє справді рятівну роль для тих, ком; дуже важко вчитися і хто був би приреченим, якби не спеціальна скерованість навчання -- розвивати розум..." [17].

Головною умовою розвитку, фундаментальних механізмів мислення (дискретності, рефлексії) є те, щоб перед дітьми відкривалось якомога більше незрозумілого. У дитини виникає багато запитань: чому?

Спираючись на ці погляди, можна визначити мислення учнів у навчанні як загальну здібність особистості, що забезпечує операційну основу у досягненні цілей, навчання.

Дуже плідним для формування педагогічної теорії мислення є положення В. О. Сухомлинського про енергію думки.

Це положення підкреслює значну роль мотивів навчання, радість розумової праці, задоволення від процесу мислення -- важливі чинники будь-якого навчання.

Мислення учня у навчанні завжди цілеспрямоване, підпорядковане мотивам, організоване змістом освіти. Його процес та результат значною мірою залежать від попереднього досвіду, стереотипів, методів і форм навчання. Мислительний процес завжди результативний, підпорядкований закону зворотного зв'язку. У цю структуру мислення слід додати важливий компонент: умови навчання, власне, те, що Л. М. Толстой визначав, як дух школи, а В.О.Сухомлинський -- як багате, різноманітне інтелектуальне життя школи.

Онтогенетичні погляди на проблему мислення у процесі навчання відображені у характеристиках дитячого мислення в різні періоди розвитку учня.

Отже, керуючись порадами В.Сухомлинського щодо розвитку особистості учня у навчально-виховному процесі, вчителям бажано у своїй роботі більше уваги приділяти індивідуалізації та диференціації. Адже саме цей дидактичний принцип дає змогу вчителеві успішно навчати кожну дитину, формувати її особистість та розвивати пізнавальні здібності.

Свої "уроки мислення" В.О.Сухомлинський проводив у "Школі радості під блакитним небом". Ця знахідка видатного-педагога, на жаль, не знайшла в сучасній школі ґрунтовного продовження.

Що ж собою являли "уроки мислення"? Під час прогулянок або в спеціальному "зеленому класі", де діти сиділи на траві босоніж, педагог спрямував їхню увагу і мислення на безліч проблем з навколишнього середовища.

"Уроки мислення" проходили і у "Школі радості під блакитним небом" і в кімнаті казок. Василь Олександрович домагався, щоб увесь навчально-виховпнй процес був пройнятий напруженою роботою думки. Для своїх уроків мислення педагог розробив цілу програму. Так з'явилась "Книга природи", в якій окремі факти, явища мали свої сторінки і назви: "Живе і неживе", "Неживе пов'язане з живим", "Усе в природі змінюється", "Сонце-- джерело життя", "Як подорожує краплина води", "Пробудження природи навесні", "Природа чекає на зиму", "Ліс зберігає вологу", "Зелений листок-- комора сонця" та ін.

Цей перший етап розвитку мислення дитини у школі -- етап образного, конкретного мислення -- є найбільш відповідальним у житті людини, це добре розумів видатний педагог. Саме в дитинстві людина опановує скарбом рідного слова, навчається думати і з цим надбанням вирушає у Країну знань.

Василь Олександрович дуже цінував знання, освіченість, але завжди підкреслював, що знання без творчої думки і корисної праці нічого не варті. Знання є фактором розумового розвитку, якщо вони перетворюються на міцні переконання особистості, духовний її скарб.

Видатний педагог планував узагальнити свої спостереження і роздуми щодо розвитку мислення учня на всіх його вікових етапах. Є багато сторінок у його книгах, присвячених отроцтву. На жаль, про розумове виховання старшокласника Василь Олександрович не встиг докладно написати, хоча його "Листи до сина" та інші праці містять цінні думки з цього приводу.

Педагог радив пов'язувати урочні заняття з навколишнім життям, щоб духовне життя дітей було насиченим і повноцінним, щоб вони не втрачали дарма час і не шукали гострих пригод. Треба простягнути незримі ниті від уроку до позаурочних інтересів, запитів.

Цей підхід В. О. Сухомлинський називав єдністю двох програм навчання -- обов'язкової та необов'язкової.

Тому оволодіння "другою програмою" -- сама суть самоствердження підлітків та багатогранного духовного життя колективу, постійного обміну духовними скарбами.

Найвищою майстерністю дидакта у Павлиській школі вважалось самостійне здобування знань шляхом активної пізнавальної діяльності учнів. У педагогічній майстерні колективу школи було багато перевірених методів і прийомів розвиткового і виконавчого навчання. Це і проблемні запитання, і "вузлики на пам'ять", і твори учнів за власними спостереженнями, і організація різноманітних обрядів, присвячених традиціям суспільного і народного життя.

Мислення не само пособі цікавило видатного педагога, а як знаряддя пізнання, інтелектуальної праці, духовного пошуку. "Дуже важливо, -- зауважував Василь Олександрович щодо учнів старшого шкільного віку, -- щоб у юнацькі роки абсолютну більшість знань вихованці набували самостійно, щоб педагог був насамперед керівником їхньої самостійної праці" [24].

Діалог культур триває безперервно. Нескінченна ріка часу несе до майбутнього найцінніший досвід людства. В умовах побудови нової школи ми з вдячністю вдивляємось у скарби, що залишив нам у спадок В. О. Сухомлинськнй. У школах нового типу -- ліцеях, гімназіях, комплексах, авторських і приватних школах та і й шкільному компоненті освіти масових шкіл -- є місце для уроків мислення.

Таких уроків В.О. Сухомлинський залишив безліч: від соціальних, філософських, методологічних -- до суто педагогічних, методичних, психологічній, звернених як до всього суспільства, так і до кожного учня, але, на жаль, далеко не всі з них знайшли гідне застосування в вітчизняній педагогічній науці. Тож, я вважаю, сучасним дослідникам варто звернутися до педагогічних надбань Василя Олександровича, пристосувати їх до сучасних умов і продовжувати розвивати їх.

Педагоги-дослідники розробили декілька програм розвитку загальнонавчальннх умінь, що мають міжпредметний характер і забезпечують інтелектуальний розвиток учнів усіх вікових категорій (Н.С. Лошкарьова, В.Ф. Паламарчук, О.Я Савченко, О.В. Почупайло). Ці програми дають можливість цілеспрямовано, систематично розвивати мислення учнів на всіх ланках навчання: від постановки мети заняття до оцінювання результатів.

Крім того, у багатьох школах функціонують спеціальні "уроки мислення", є і варіанти: уроки творчості, ерудиції, спілкування, самопізнання, уроки-діалоги культур та ін. Розробляють програми таких занять, як правило, вчителі-майстри, новатори.

1.3 Проблема виховання характеру людини в педагогічній спадщині К.Д. Ушинського

До питання виховання характеру у спадщині К.Ушинського зверталося чимало вчених минулого й сучасності. Можна відзначити праці П.Пелеха, Г.Костюка, М.Тереховоі, М.Гусака, Б.Мітюрова, В.Струмінського та інших. Проте жоден дослідник не охоплював цю проблему в цілому. Увага зосереджувалася переважно на структурі характеру (з точки зору "матеріалістичної психології"), або ж торкалася окремих аспектів його виховання.

К.Ушинський вбачав мету виховання у розвитку характеру людини. Саме тому він у своїй творчості присвятив велику увагу вивченню як психологічної сутності характеру, так і педагогічній концепції його виховання. Однак, як відзначає П.Пелех, з огляду на ранню смерть К.Ушинського, його вчення про характер є неповним і незавершеним [4]. Проте К.Ушинський з його надзвичайно критичним і спостережливим розумом сказав про характер те, що й на сьогодні є актуальним і становить великий інтерес. Його "характерологія" доволі систематизоване, глибоке, насичене прикладами вчення, в якому, однак, присутні окремі суперечливі моменти.

Аналізуючи теорію виховання характеру в педагогічній спадщині Ушинського, слід, на нашу думку, насамперед з'ясувати його погляди щодо змісту та структури характеру. Одразу ж треба зазначити, що Ушинський, як, до речі, й інші педагоги, постійно балансує між дуже вузьким розумінням характеру, репрезентованим його "чуттєвою серцевиною", і широким, що сягає меж поняття "особистість". У цьому відчувається навмисне бажання уникнути категоричності. Чи ж не тому, що обидва підходи для педагогіки є прийнятними і бажаними? Адже ж це дає можливість компактно, цілісно підходити до виховання особистості, а не зупинятися на окремих компонентах її характеру [1].

Під характером людини К.Ушинський розумів її відносно стійкі індивідуальні звички та навички в думках, схильностях, бажаннях і вчинках [7]. Та оскільки вони взагалі позначаються на діяльності людини, він ще дефініціює характер як суму тих особливостей, якими відрізняється діяльність однієї людини від діяльності іншої, незалежно від змісту цієї діяльності (вона розумна чи нерозумна, моральна чи аморальна). Учений-педагог проводить чітку розмежувальну лінію між інтелектом і характером: "Найвищий розвиток розуму... може сполучатися з найнікчемнішим характером, і, навпаки, найпосередніший розвиток розуму не заважає людині мати сильний і добре організований характер" [8]. Правда, він не заперечує той факт, що розум може впливати на діяльність характеру, оскільки саме інтелектуальна активність людини утворює постійні складові характеру - переконання, які набирають емоційного забарвлення і впливають на вчинки людей.

Проте видатний педагог наголошує, що саме в характері проявляється особливість дії волі. Зіставляючи характер і волю, він доходить висновку, що сила волі, спрямована на організацію характеру, дуже швидко може досягнути блискучих результатів і переробити розрізнений характер на цілісний, але вона може цього і не зробити та залишити характер у безладі [8].

Натомість невід'ємними складовими характеру К.Ушинський вважав почування і бажання. На його думку, навіть ступінь сили характеру залежить від більшої чи меншої кількості, сили і рівня організації почувань і бажань.

Отже, в поняття характеру, за Ушинським, "не входять ні розумовий, ні моральний стан людини" [8], хоча в його структурі мають місце певні інтелектуальні, а також вольові та емоційні чинники. Причому вони становлять не механічну сукупність, а нероздільну єдність, в якій відбуваються взаємопроникнення і боротьба цих складових елементів.

Окрім структури характеру, К.Ушинський зосереджувався і на проблемах його організації, від якої, власне, залежить сила чи слабкість характеру. Адже саме багатство почувань і бажань, переконань і звичок не становить саме як таке сильний характер. Ознакою сильного характеру є гармонійна організація його складових, внаслідок чого утворюються справжні добре злагоджені системи почувань і бажань, переконань тощо. З цього міркування Ушинський робить висновок, що категорія "сила характеру" включає два складові поняття: власне "сила характеру" і "єдність характеру". Ці два явища, хоч і зумовлюють одне, але не завжди є тотожними. Для підтвердження він наводить спостереження за так званими "дикими характерами", для яких притаманна вроджена сила прагнень (особливо тілесних) і багате практичне життя почуття і волі, що, безумовно, виробляють сильний характер - широкі та сильні маси почуттєвих слідів. Водночас ці структурні одиниці характеру не є єдиними, цілісними, не об'єднані в єдину могутню систему.

Отже, під силою характеру Ушинський розумів його цілісність, єдність, згрупованість, більш чи менш повну організацію, а під слабкістю - його розрізненість, розірваність, неповноту організації, що, між іншим, може поєднуватися з великою силою волі [8].

На формування характеру, за К.Ушинським, впливає три фактори: 1) природжені особливості організму; 2) враження життя (утому числі й виховання); 3) особиста воля людини [8].

З'ясовуючи роль вроджених особливостей організму у формуванні характеру, Ушинський виділяє питання про вплив на нього загального стану організму, особливостей харчового процесу, будови органів мозку, особливостей нервової тканини і патологічних станів організму. Він приходить до висновку, що з усіх цих питань більш-менш вивчене тільки питання про вплив особливостей нервової! тканини на формування характеру, і через те зупиняється на ньому трохи детальніше. Відзначаючи роль особливості діяльності нервової системи, К.Ушинський зауважує: "Однак неважко переконатися, що ці відмінності у властивостях нервової системи відіграють велику роль у відмінності людських характерів і що ці властивості часто передаються спадково від батьків дітям..." [7].

Другий фактор формування характеру - вплив вражень життя. На думку Ушинського, виховний вплив життя в усьому своєму обсязі, в якому школі припадає тільки одна його частка, та й то не найзначніша, дуже змінює природні задатки характеру [8]. Якщо нервова система зумовлює форму душевних процесів, то життя дає їм матеріал, а властивості матеріалу, відзначає Ушинський, змінюють дуже часто і саму форму.

Цікаво звернути увагу на такий момент. Ушинський говорить не про вплив життя, а про вплив вражень життя, підкреслюючи, що суспільну зумовленість людських характерів треба розуміти не тільки як зовнішній процес, а й як процес внутрішній. Вплив зовнішнього середовища по-різному виявляється у різних людей, створюючи різні враження і відповідно формуючи різні характери.

Ці два чинники формування характеру - біологічний і суспільний, на думку Ушинського, не залишаються між собою ізольованими, але взаємно впливають один на одного, і з цього взаємовпливу виникають характери [6].

Аналізуючи проблему виховання характеру у творчості Ушинського, можна вивести ряд необхідних умов, які б максимально сприяли "організації характеру", плеканню його сили.

По-перше, необхідною умовою формування сильного характеру є оптимальне середовище, "яке не було б надто вузьке для дитини, але за межами якого стояло б міцне, неподатливе життя, що безцеремонне відштовхує дитину, коли вона хоче переступити призначену їй межу. Тоді характер дитини, зміцнівши і організувавшись усередині відведеної йому сфери, буде не без зусиль поширювати її межі. Таке життя являтиме безліч прикладів удачі, невдачі, успіху та неуспіху, залежних від самої дитини, а це найкращі засоби, щоб зосередити почуттєві маси уявлень в один сильний характер" [8].

По-друге, важливим життєвим чинником виховання характеру є наявність багатовікових традицій. "Ушинський переконаний, що виховання, яке не пройняте традицією, не може плекати сильних характерів [9]. Аналізуючи його міркування про вплив традицій на виховання характеру, можна виділити два рівні виховної дії традицій: 1) народні традиції в цілому та освітні традиції народу зокрема (народність у вихованні). Система виховання, яка вийшла не з народних традицій, на думку К.Ушинського, "як би хитро вона не була обдумана, опиниться безсилою і не буде діяти ні на особистий характер людини, ні на характер суспільства" [6]; 2) освітні традиції навчального закладу. Найбільш яскравим прикладом, що підтверджує вплив традицій закладу освіти на характер вихованців, К.Ушинський вважав єзуїтські школи, підкреслюючи, що цілі покоління в Європі були під впливом єзуїтського виховання [5]. Розглядаючи вітчизняні школи, він відзначав, що духовні школи, порівняно зі світськими, мають значно більший виховний вплив на характер учнів. Причину цього Костянтин Дмитрович вбачав у тому, що "духовні школи... мають свою самостійну історію, мають свою педагогічну традицію, словом, мають виховний характер і виховну силу, які продовжують різко відбиватися і хорошими й поганими своїми сторонами на характері вихованців, покоління за поколінням" [9]. Багато важить дух закладу, але цей дух, на думку Ушинського, живе не в стінах, не на папері, а в характері більшості вихователів і звідти вже переходить у характер вихованців [3].

Сила впливу традицій, встановлених у навчальних закладах, значною мірою ґрунтується на силі наслідування, яке властиве дитячій природі. У новому середовищі товаришів дитина, завдяки своїй схильності до наслідування, швидко засвоює правила поведінки, прийняті в цьому середовищі. Навіть "зіпсована дитина, вступивши в такий заклад, де старші класи вже добре витримані, надзвичайно швидко виправляється" [9].

По-третє, виховання сильного, життєздатного характеру у молоді залежить від особистості вихователя. "Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна утворювати характер" [6], а "...вихователь із слабким, невстановленим характером, мінливим напрямком думок і дій, ніколи не розвине сильного характеру у вихованця..." [9].

По-четверте, необхідно дозволити дитині жити "практичним життям серця і волі". На жаль, цьому часто перешкоджають вихователі, які постійними моральними сентенціями і всілякими обмеженнями заважають дитині "почувати і бажати". "Найбезхарактерніші люди, - стверджує Ушинський, - виходять з тих родин, де батьки й вихователі, не розуміючи властивостей душі людської, безперестанно втручаються в життя дитини і не дають їй вільно ні почувати, ні бажати" [8]. Критикуючи за ці недоліки сучасне йому виховання, Ушинський відзначає цікавий парадокс: міцний, усталений характер діти виносили із середньовічної школи з її жорстокою педагогічною системою, котра, здавалося б, мала їх ламати. Він пояснює це тим, що, незважаючи на суворі правила і жорстокі покарання за їх порушення, схоластична медіальна школа не дуже придивлялася до життя дитини, не копирсалася в її душі, і дитина жила спокійно, хоч і в тих вузьких рамках, які були їй поставлені. Тому, на думку Ушинського, "сучасна школа і сучасне виховання... повинні залишити розумний простір для самостійного життя серця й волі дітей, у якому тільки й можуть бути накопичені матеріали для майбутнього характеру" [5].

По-п'яте, в навчально-виховному процесі не можна робити наголос лише на розвитку інтелектуальних можливостей учня. Це буде великою помилкою, бо "людина більше людина в тому, як вона почуває, ніж у тому, як вона думає" [8]. Дуже часто трапляється, наголошує К.Ушинський, що характер людини залишився слабким і нерозвиненим, а елементи характеру перебувають в цілковитому безладі саме тому, що людина жила переважно в розумовій сфері, залишаючи осторонь "сердечне життя".

По-шосте, Ушинський у своїх творах формує закономірний взаємозв'язок між категоріями "прагнення" -- "діяльність" та "свобода" - "перешкода". Зауважимо, що коли якийсь компонент випадає із цього ряду, то руйнується увесь механізм формування характеру.

Змістом діяльності, безумовно, є праця. Тож, умовою виховання характеру, навіть метою педагогічної діяльності, Ушинський вважав необхідність "дати працю людині, працю... вільну, що сповнює її душу, і дати засоби для виконання цієї праці..." [9].

Незалежно від того, яка це праця - фізична чи розумова, і незалежно від співвідношення цих видів праці в житті людини, вона, завжди важка і серйозна, обов'язково цілеспрямована, є добрим засобом виховання "діяльних характерів". У праці людина бере на себе певні навантаження, долає труднощі, а це обумовлює гарт характеру, формує його силу. К.Ушинський підкреслював чотири особливості праці, що мають вирішальне значення для виховання: а) праця повинна бути вільною, рабська праця не виховує характеру; б) вона повинна узгоджуватися з християнською моральністю; в) праця повинна забезпечувати постійне прагнення робити все якнайкраще, тобто бути творчою; г) вона повинна бути важкою, неприємною і обтяжливою, але приваблювати своїми неочікуваними наслідками. Такі особливості праці виховують у людини риси позитивні [1].

По-сьоме, необхідною умовою є наявність ефективних засобів виховання, а головне -- коригування характеру (формування переконань, звичок, навичок), Ушинський детально аналізує один із них - звичку. "Тільки звичка відкриває вихователеві можливість вносити ті чи інші свої принципи в самий характер вихованця, в його нервову систему, в його природу" [9]. Звичка, відзначає Ушинський, укорінюється повторенням якої-небудь дії доти, поки в нервовій системі не встановиться нахил до цієї дії. Він радить на початковому етапі формування звички інтервал повторюваності цих дій зробити частішим, але не настільки частим, щоб це привело до перенавантаження нервової системи. З огляду на останнє, слід також час від часу робити перерви у процесі творення звички.

Важливим є те, що звички, сформовані цілеспрямованими виховними діями у молодшій школі, повинні обов'язково враховуватися в старших класах задля наступності й послідовності у формуванні характеру. Коли ж учитель старших класів залишить без уваги звички, виплекані в початковій школі, або взагалі береться викорінювати їх протилежними звичками, то цим "тільки розхитуються, а не створюються характери" [9].

По-восьме, виховуючи характер, слід особливу увагу приділяти юнацькому періоду життя людини. "В огні, що оживляє юність, - пише Ушинський, - гартується характер людини. Ось чому не слід ні гасити цього вогню, ні боятися його, ні дивитися на нього як на щось небезпечне для суспільства, ні обмежувати його вільного горіння, а тільки дбати про те, щоб матеріал, який у цей час вливається в душу юнака, був доброї якості" [7].

Розглянувши умови виховання характеру у творчості Ушинського, слід повернутися до останнього з трьох факторів його творення -- особистої волі людини. Формування характеру -- це не середня математична лінія між впливами природжених особливостей темпераменту і впливами випадковостей життя. Ушинський риторично запитує: "Невже людина сама не бере участі в утворенні власного характеру, з якого потім, як математичні висновки, випливають всі її бажання, рішення і вчинки?" [8]. Детально розглянути це питання він обіцяв у третій частині своєї "Антропології", яка, на жаль, не побачила світу через передчасну смерть автора. Проте натяки на його вирішення, щоправда незначні, трапляються в різних місцях творів К.Ушинського.

Воля, як влада душі над тілом або як "бажання, що перетворюються в душі в акт влади", з допомогою досвіду формує в людині внутрішнє психічне середовище, яке дає їй самостійність щодо впливів на неї зовнішнього світу. Пізнаючи закономірності об'єктивного світу і власної природи, людина панує над собою і вдосконалює свій характер (самовиховання). Характер, вироблений самовихованням, Ушинський називає сократівським або штучним [7].

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що вчення К.Ушинського про характер є цілісним, систематизованим, хоч і не завершеним. Воно стало відгуком на ті процеси, які перетворювали феодально-самодержавне тіло Російської імперії в більш модернізований, динамічний організм, що у відповідності до нових умов вимагав нових людей, здатних боротися, працювати, винаходити, творити. Запропоновані Ушинським педагогічні постулати виховання особистості справили значний вплив на українську педагогічну думку. Неабияку цінність для сучасної педагогіки у сфері виховання характеру становлять: 1) погляди на структуру характеру, які дають просте, але чітке уявлення про нього, формують цілісне бачення характеру, що є вкрай важливим для практики виховання; 2) обгрунтування необхідності виховання характеру як з точки зору гармонійного розвитку особистості, так і з погляду потреб суспільства; 3) аналіз шляхів та умов виховання характеру, які дають у розпорядження педагогам розмаїття педагогічного інструментарію (діяльність і цілеспрямована праця, свобода й самостійність, активність та ініціативність, дисципліна, народні традиції, перешкоди та їх подолання); 4) ряд практичних порад методичного змісту (цілеспрямоване, виважене, продумане, поступове, але наполегливе формування переконань, звичок-навичок, які переходять у нахили) тощо.

2. Застосування ідей Сухомлинського та Ушинського в процесі навчання дітей початкової школи

2.1 Моральне і естетичне виховання молодших школярів

Важливою соціально-педагогічною проблемою всебічного розвитку особистості В.Сухомлинський вважав виховання потреб, культури, бажань, шо є моральним сенсом шкільного життя. У сучасній школі ця проблема набуває неабиякої ваги через те, що значна частина дітей сповідує низькоморальні потреби та бажання. Це в свою чергу сприяє розбещенню вихованців, якими поповнюється наше суспільство. Запобігти такому злу можна завдяки багатогранному духовному життю школи. Щоб сформувати культуру бажань, необхідно, вважав Сухомлинський, навчити школярів азбуки моральної культури. [25, с. 75].

У науково-методичній праці "Як виховати справжню людину" йдеться про моральний ідеал, який увібрав в себе найкращі риси менталітету українського народу. В ній розкриваються конкретні принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у вигляді чотирнадцяти Законів дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін. Тут розкриваються зміст і методика роботи щодо виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей, батьків, рідних, близьких і обов'язку перед ними, розуміння життя, добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей і норм поведінки. У цій праці вперше у вітчизняній педагогіці автор глибоко розкриває суть таких понять як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість, тактовність та ін. На конкретних прикладах подається методика утвердження у юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя.

Засвоєння дітьми азбуки моральної культури дає їм змогу олюднювати свої вчинки, опановувати духовні цінності свого народу, розуміти мету і сенс життя.

Народна філософія і народна педагогіка -- невичерпне джерело науково-педагогічної думки та практичної діяльності В.О.Сухомлинського.

Педагог був переконаний, що виховання духовності школярів немислиме без процесу усвідомлення народних зяичаїв. обрядів та традицій, а виховання національної свідомості учнів -- без формування у них емоційного ставлення до народних джерел, В. Сухомлинський уважно вивчав історико-культурні і педагогічні традиції українського народу, а також мав глибокі енциклопедичні знання з людинознавства і народознавства. Ці знання про людину, народ і націю педагог зумів використати у роботі з формування складного і багатогранного внутрішнього світу дитини.

Важливе місце в системі педагогічних поглядів та практичній діяльності В. О.Сухомлинського посідає використання народної міфології -- важливого засобу морально-етичного виховання школярів та формування творчої особистості. Особлива роль тут відводиться народній казці - яка охоплює дітей оригінальністю свого змісту, високим польотом творчої фантазії, знайомить дітей з духовними надбанням народу. "Казка -- це духовні багатства народної істини, пізнаючи яку, дитина пізнає серцем життя народу". -- писав В. О. Сухомлинський у книзі "Серце віддаю дітям". Педагог стверджував, що головне в народних казці те, що в них закладені глибокі філософські істини, послухавши і сприйнявши які діти замислюються над проблемами життя. [22].

Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що їхня думка живе у світі казкових образів. "П'ять, десять разів,-- пише В.О. Сухомлинський, -- дитина може переказувати одну і ту саму казку і щоразу відкривати в ній щось нове. В казкових образах перший крок від яскравого живого - конкретного до абстрактного" ("Серце віддаю дітям").

Наші діти водночас шукають відповідь на сто і більше запитань різного змісту: як женуть зорі і чому плаче дощ? Звідки взялася дівчинка і як у лелеки з'явились червоні чобітки? Що чує стрибунець? Чому павуки хотіли закрити сонце? Чому півень встає раніше за всіх? Щоб дати відповідь на всі ці запитання в ранньому дитячому віці треба звернутись до мудрої і благородної народної казки, яка вмить і виховує.

Діти Педагога знали і переказували різноманітні казки, створені народом і окремими авторами; самі складали казки.

Талановитий педагог гостріше інших розумів небезпеку перевантаження дитячої особистості розумовими та фізичними видами діяльності і зв'язане з ним передчасне вмирання дитинства. Він всіляко розширював, піднімав стелю дитячості свідомості шляхом творення казки.

У школі В. О. Сухомлинського всі до одного вчителі - талановиті. Він розробив разом із ними систему підготовки школярів до створення власних казок через уроки-роздуми. Мета яких познайомити дітей із навколишньою дійсністю, з природним, тваринним і рослинним світом.

Легендами, розкриваючи їх зміст - характеризуючи героїв, підводив дітей до основного -- розуміння глибоких народних істин, закладених у казках. Через конкретні і яскраві образи казкових героїв у дітей пробуджуються поняття доброти, ніжності, милосердя, справедливості, ненависті до зла; дитина вчиться мислити, пізнавати життя. Іншими словами початковий етап виховання дитини, усвідомлення нею дійсності і розумом, і серцем відбувається за допомогою казки. "Діти розуміють ідею лише тоді. -- пише В. О. Сухомлинський, -- коли її втілено в яскраві образи". [там само, с. 277].

Далі продовжується все глибше входження дитини в життя казкових героїв, розуміння їх внутрішніх переживань. Вони живуть їхнім життям, інсценізують картини і ситуації життя, малюють, вирізають із паперу своїх улюблених героїв. Завершується цей процес найцікавішим для дітей видом поетичної творчості -- створенням власних казок-оповідань.

"Павлинські казки" відомі всьому світу. Це унікальний експеримент у педагогічній практиці. Тут була створена кімната казки, зародились драматичні гуртки, появився ляльковий театр. І все це можливе лише тоді, стверджує педагог, коли слово входить у життя дитини, як глибоко особистий інструмент творчості і використовувати його треба саме в пору дитинства і раннього отроцтва.

Як бачимо, В. О. Сухомлинський розглядав казку, як мудрий витвір народу, могутній виховний засіб і важливий інструмент, за допомогою якого, успішно формується духовність дитячої особистості.

"У світі є не тільки потрібне, корисне, але і красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу... Краса існує незалежно від нашої свідомості і волі, але вона відкривається людиною, їм осягається, живе в його душі... Світ, що оточує людину - це, насамперед , світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. " [17].

Спираючи на розуміння прекрасного як природного початку, що існує незалежно від людини, Але відбивається його пізнанням, В.О.Сухомлинский будує систему естетичного виховання, що, на його думку, повинна бути в центрі уваги школи і родини. Свій ідеал естетичного виховання талановитий педагог вбачав у тім, щоб кожна дитина, побачивши прекрасне, зупинився перед ним у здивуванні, зробив його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості в зв'язку з його створенням збагачують людини, множать його сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але і на морально- естетичному, емоційному світі людини, у тому числі і на почутті прекрасного.

В.О.Сухомлинский поділяв думку про те, що успіх виховання багато в чому визначається розвитком емоційно-почуттєвої сфери.

Настільки ж велике значення в эстетическом вихованні Сухомлинский додавав живопису і музиці. Мистецтво, відкриваючи ока на світ рідної природи, як би набудовує струни душі на ту хвилю, що передає звучання краси світу, будячи почуття прекрасного і доброго. "Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед дитиною відкривається краса навколишнього світу. Але мелодія, - пише В.О.Сухомлинский, - доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває перед людьми людська велич і достоїнство. У хвилини насолоди музикою дитина почуває, що він дійсна людина".

Прилучаючи дітей до світу прекрасного, Сухомлинский завжди використовував ряд психологічних моментів і педагогічних заповідей. Насамперед , виховання прекрасним ґрунтувалося на позитивних емоціях. Там, де починається хоч найменший примус дитячої душі, про эстетическом виховання не може бути і мови. Заплакана чи дитина розстроєний чимось школяр не сприймає вже нічого, навіть самого тричі распрекрасного, котре його буде оточувати і пропонуватися. Прекрасне тільки тоді може сприйматися і бути прекрасним, коли дитина емоційно підготовлена до цього з завмиранням серця, із трепетом душі чекає зустрічі з ним.

Світ прекрасного для дитини починається в родині. "Тонкість відчуття людини, емоційна сприйнятливість, вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини - усе це осягається насамперед у родині". [18].

Для дитини найбільш дорогою, близькою, прекрасною істотою є мати. Мати - це не тільки тепло, затишок, увага. Це - світ сонця, любові, добра, ласки, увесь світ у руках матері. І від того, який він, цей світ, залежить, якої виросте людина.

При недоліку материнської уваги розвиток дитини завжди затримується - психічно, фізично, інтелектуально, емоційно. Деякі психіатри думають, що кілька місяців позбавлення материнського впливу досить для того, щоб у психіці дитини відбулися зміни, що уже не можна цілком усунути в майбутньому. Для Сухомлинского культ матері - це результат серйозних роздумів про необхідність зв'язку поколінь, про передачу духовної культури.

"Учительська професія, - писав Сухомлинский, - це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса - постійно відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення - один з тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, учителя, - які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини". Саме так формувався педагогічний талант самого В.О.Сухомлинского, джерело якого - любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в раннім дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину - усю цю мудрість Сухомлинский виніс із власного дитинства.

Що лежить на поверхні, найчастіше не помічається. Здавалося б, чого простіше, але ми, видимо, дотепер не усвідомлюємо повною мірою роль того впливу, що робить на формування майбутньої людини обстановка в родині в ранньому дитячому віці. Але ж те, якої виросте людина, багато в чому визначається тим, хто тримав дитину на колінах, вів його за руку, пік пісні і розповідав казки.

Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції. Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на перше місце ціль: "Вивчити, запам'ятати!". Чим у більшій мірі на перше місце висувається ця задача, чим більше вона захоплює внутрішні сили учня, тим далі відходить на задній план задача морального виховання. Шкода зубріння величезний - вона мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Уповати тільки на формальне завчання готових формул, на просте збільшення ідейного чи морального змісту в досліджуваних предметах і тим самим сподіватися, що ми вирішимо всі задачі по формуванню всебічно розвитий особистості, було б занадто великим спрощенням. Подібне виховання впливає лише на логічну, абстрактну систему мислення, не торкаючись область почуття й емоцій людини.

Велике лихо, вважав Сухомлинский, якщо вихователь не уміє вибирати зі скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця дитини, якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з'являються в людини від зіткнення з чимось близьким і дорогої. Слово повинне бути ємним, мати глибокий сенс, емоційне фарбування, воно повиннео залишати слід у думках і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, те вони так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. У тім полягає майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликав в останнього власні думки, переживання, спонукуючи до активної діяльності.

У виховній роботі важливо і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли "мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів". Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами. Сухомлинский підкреслював: "Корінь багатьох лих виховання саме в тім, що найчастіше вихованця призивають випливати за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе".

Саме в цьому В.О.Сухомлинский бачить вище призначення педагога.

Потреби - великий двигун людської історії, людської особистості. Про первинні, матеріальні потреби Василь Олександрович пам'ятав завжди. У листі до сина, розповідаючи про роки своєї юності, згадуючи важкі 30-і роки, Сухомлинский зауважував: "Важко, дуже важко ... опановувати знаннями, коли в шлунку порожньо".

Поки люди живуть у суспільстві, де задоволення їхніх перших життєвих потреб залежить тільки від заробітку, матеріальний стимул не може втратити для них значення, і тому будувати розрахунок тільки на моральних стимулах значило б відриватися від життя. У нашій літературі ще можна зустріти негативне відношення до тієї ролі і значення матеріальних потреб, що вони грають у житті людей. Прагнення людини до матеріального благополуччя, поліпшенню житлових умов і т.д. Іноді вважається чимось невартим, ганебним, тим більше якщо мова йде про працівника науки, чи мистецтва педагогіки.