Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів

Одна з характерних ознак трудових (і певною мірою умовно-трудових пісень) та, що вони, крім основної ритміко-організуючої, виконують також комунікативну і сигнальну функції. Їх комунікативна спрямованість полягає у придатності тексту і мелодики для потреб спілкування, для передачі якоїсь інформації. Наявна в трудових піснях сигнальність покликана привернути увагу чи спонукати до певної реакції. Збереглося не так багато комунікативних і сигнальних пісень (в Карпатах), проте вони становлять надзвичайно яскраву і цінну сторінку фольклору.

Трудові співи назвати «піснями» у власному розуміння цього слова можна лиш до певної міри. Серед співу, що лунів під час роботи, переважали не так завершені мелодії, як сигнали - команди. Вони мають форму коротких поспівок, за мелодичним контуром близьких до вигуків чи звертально-мовних конструкцій.

Трудові пісні, мабуть, найменше відповідають поняттю «мистецтво» і є найбільш утилітарними з усіх жанрів фольклору. Вони виникли на зорі людства, ще в палеоліті. Ритміко-інтонаційний фонд трудових операцій накопичувався протягом сотень тисяч років. В міру прискорення розвитку виробництва, виникнення все нових і нових форм колективної праці, відбувалося накопичення, відбір та «омузикалення» ритмів та інтонацій, що супроводили різні трудові операції.

Крім подібних чисто функціональних команд-наспівів є й інший - пісенний тип. В них розвинена мелодика, а сигнально-командна сторона виражається не так яскраво. Здебільшого це трудові пісні вторинного значення і походження. Вони не створюються спеціально під час праці, а беруться з різних жанрів, переважно ліричних, і співають в ритмі праці.

Умовно-трудові пісні. Якщо найголовніша особливість трудових пісень - це їх невіддільність від ритмів і характеру трудових рухів, то умовно - трудові пісні виконуються з іншою метою: вони впливають на настрій, створюють певний психологічний клімат у гурті працюючих.

Умовно-трудові пісні є двох видів: ті, що містять хоч мінімальні морфологічні ознаки жанру трудових співів, і ті, що цих ознак позбавлення. В останньому випадку це звичайні ліричні пісні (як, наприклад сучасна, що співається «на буряках» - «Удень я працюю, буряк обробляю»).

В розряд умовно-трудових ліричні пісні потрапляють виключно тому, що в їх тексті згадується певна робота. Приурочені до сезону і виду праці, вони зберігають пізнавальне значення з огляду на зміст текстів. Що ж до ритмомелодики, то вона або обрядова, або лірична (ст.19).

Танки. Танки (інакше - хороводи, кара годи) - це, в основному, дівочі рухливі ігри, що складаються з різного роду фігур та перестроювань у нешвидкому темпі. Супроводжуються співом і мають здебільшого обрядове призначення, виконуються навесні (веснянки, гаївка, постові) та влітку (на Трійцю, Купала, у жнива).

Остаточної класифікації танків ще немає В інтересах найбільш узагальненої класифікації танки зручніше поділити на групи не за конкретними рухами чи змістом, а за головними прикметами утворюваних фігур: кругові, лінійні та ключові.

В танках досить помітно збереглися імітативні принципи створення фігур та рухів, які були властиві для первісного суспільства. Наприклад, гра «Мак». Дівчата утворюють коло, а одна чи дві всередині кола розігрують пантоміму. Коло рухається (фігури та пози урізноманітнюються, але так, щоб зберегти вид кола), дівчата співають текст про мак, а ті, що в центрі, показують, як він «росте», як «полють», «жнуть» тощо. Або «Зайчик». Так само утворюється коло, а одна, що всередині, показує усе, про що співають інші. Або «Ой як, як миленькому постіль слати». Дівчина, що перебуває в центрі кола, показує, як вона стелить постіль для милого - лагідно, з любов'ю. Потім дівчата співають «як нелюбому постіль слати» - і дівчина в колі показує свою відразу до нелюба.

Названі танки належать до кругових. В них головну зовнішню фігуру становить коло, в центрі якого відбувається пантомімічна сценка. В інших варіантах можуть бути лови, біганина. Загалом кругових хороводів багато і усі вони різні - як за змістом, так і, відповідно, за рухами.

Важливо відзначити: круговий танок повторюється доти, доки є бажаючі ставати в центр кола. Отже, танок з тими ж рухами і співом міг повторюватися по 5-10 разів. Сенс повторень у тому, що кожна нова дівчина («зайчик», «черчик» тощо) обіграє зміст по-своєму, з властивою їй пластикою, мімікою(ст.33-36).

Танці. На відміну від танків-хороводів, танці не пов'язані так жорстоко з обрядами і в переважній більшості належать до колективних розваг. В більшості танців (гопак, коломийка, полька, краков'як, метелиця, козачок) - швидкий темп та відпрацьовані й відібрані протягом тривалого часу різноманітні ритмічні рухи. На відміну від танків, де хода може не співпадати з ритмікою співу, у танцях відповідність танцювальних рухів ніг та ритміки мелодії є обов'язковою. У традиційному побуті танці звичайно виконуються під інструментальну музику. При цьому часто (хоча в принципі це й необов'язково) супроводжуються співом жартівливих куплетів. Танці розрізняються не так за ритмомелодикою (не завжди можна чітко сказати, що певна мелодія - дійсно гопак, а не козак), як за танцювальними рухами. Саме рисунок танцю і рухи ніг є підставою для виділення гопаків, козачків, коломийок, кадрилей та ін.

Різновидів танців надзвичайно багато, особливо якщо брати до уваги їх регіональні відміни. Загалом можна виділити три найбільші групи: (за рухами, фігурами, регіонами).

1.Коломийки, частівки та пісні з пританцівками. При усій їх несхожості (в тому числі і в побутуванні: коломийки - захід України, частівки - схід) спільне те, що ці танці значно більше пов'язані із звичками співу і рухової імпровізації, ніж танці козачково-гопакової групи.

2.Побутові танці порівняно недавнього походження (гопак, козачок, метелиця), вони часто супроводжуються співом жартівливих куплетів. Скоріш усього, їх фігури та танцювальні рухи остаточно склалися у 27 - 28 ст., а деякі - й пізніше.

3.Танці, запозичені з фольклору інших народів - іноді їх називають напливовими або міграційними.

Тепер дамо коротку характеристику танців трьох названих груп.

1.Коломийка танцюється в західних областях України по-різному - залежно від регіону. Це може бути круговий або парний танець. Цікавий прийом «хрещик», коли дівчата і хлопці почергово роблять крок назустріч, потім назад, знову назустріч, міняючись при цьому місцями. Виконується переважно в рухливому темпі. На відміну від коломийки, «Верховина» має повільний вступ, але далі переходить у власне коломийку.

«Гуцулку», також танець західних регіонів, поєднує в собі коломийку та козачок (за ритмікою - друга частина).

Частівки та пісні з вільними пританцівками поширені у Східній Україні. Для їх виконання показові імпровізовані рухи. За характером музичної ритміки вони наближаються до мелодії козачково-гопакової групи - можливо, саме цим можна пояснити поширення частівки на Сході і відсутності на Заході України (бо коломийка становить окрему ритмоструктурну групу мелодій).

2.Гопак вірогідно виник в чоловічому середовищі - серед козаків та чумаків, в розвагах на ярмарках та в корчмах. Колись це був танець, що вимагав сили, енергії та винахідливості. Не випадково й зараз саме для гопака показові присядки, стрибки, кружляння, на які здатні лише молоді та вправні. Нерідко учасники танцю наче змагаються між собою Зараз гопак танцюється разом і чоловіками й жінками, хоча ще півтора-два століття тому він був виключно чоловічим танцем.

Метелиця - швидкий танець, серед рухів якого - кружляння, часта зміна фігур - можливо, назва втілює враження від зимової завірюхи. Буває, танцюючі утворюють коло, тоді в центрі може витанцьовувати пара (чи більше), які переважно вдаються до гопакових рухів. Отже, в цих двох танцях спостерігається часткове переплітання фігур та рухів.

Козачок (або козак) на відміну від гопаків виконується за виробленою послідовністю фігур - тобто, для нього мало показова імпровізація. Характерні серед рухів присядки, голубці, колупалочки, доріжки та ін. Темп дуже швидкий, мелодії уквітчуються швидкими дрібними нотами. Важливе значення має жіноча партія, тому танець виглядає як спілкування в руках мужчин і жінок.

3.Серед міграційних, напливових танців за ритмікою виділяється дві групи: дводольні (польки, краков'яки, чардаші) та тридольні (вальси та мазурки).

Полька - чеський танок, що виконується парами по колу, як правило, складається із двох танцювальних фігур - змінного кроку та кружлянь. Поширений в народному побуті.

Краков'як - танець польського походження, як і полька, виконується парами. Як правило, пари йдуть одна за одною, рухаючись по два такти вперед-назад, вживаються притупи. Так само належить до популярних.

Вальс - поширений в усьому світі. В народі виконується парами з великим часом кружлянь. Часто мелодія вальсу використовується в кадрилях.

Кадриль - досить різноманітний та танцювальні фігури танець. Дуже часто музика кадрилей складається з відомих українських народних пісень, з популярних мелодій. Серед складових кадрилі - мелодії гопаків, польок, вальсів, козачків та пісень. Нерідко фігури кадрилей залежать від змісту пісні. Можна сказати й так, що кадриль - - це своєрідне «попурі» - і за мелодикою, і за танцювальними фігурами. Як правило, в кадрилі кількість фігур з кількістю використовуваних мелодій: кожна мелодія супроводиться власним хореографічним рисунком.

Календарні пісні.

Пісні зимового календаря. В українському фольклорі існує два види новорічних пісень - колядки та щедрівки. Назва щедрівка походить від щедрого вечора - як здавна називали вечір під Новий рік. Колядка, як припускають, - видозміна латинського calendae (так у стародавньому римі називалися перші дні місяця) або kalandai - від назви нового року у Візантії. Цей вплив позначився також на назвах новорічних свят у інших народів: у болгар колене, у румун колінда, у абхазців коланда. Але самі пісні - колядки і щедрівки - як вище було показано, набагато давніші за ці назви.

Серед усіх слов'янських народів новорічна пісенність найбільше розвинена в українців. Менше пісень в Білорусії, і тільки окремі зразки зафіксовано в Росії (серед них такі своєрідні, як «овсени», «виноградья»)(ст.39-40).

У змісті колядок і щедрівок виразно виділяються дві групи тем: землеробство і сім'я. Новорічні обряди здавна наповнювалися турботою про долю майбутнього врожаю. Не тільки співали «В полі, полі плужок ходить», але, наприклад, парубки, що водили «Маланку» у Подністров'ї, вносили з собою до хати плуг або чепіги і робили вигляд, що орють.

Відголоски віри у чудесну силу слова (вербальна магія) знаходяться у структурі пісень: більшість з них двочастинні - складаються із заспіву і приспіву. Саме у приспіві лунають часто формули побажань та звернень на зразок: «Щедрий вечір», «Добрим людям на здоров'я!», «Святий вечір!». А у звертанні «Ой дай Боже!» простежується спадкоємність від язичництва, коли подібне звертання звучало «Ой Даждьбоже!» - тобто, звеличувався язичницький бог сонця, в ім'я якого палали ритуальні вогні в дні весняного рівнодення.

Внаслідок того, що колядки і щедрівки майже завжди звернені до конкретних членів родини, їх можна поділити на чотири групи: пісні господареві, господині, парубкові, дівчині.

В колядках господареві основні мотиви - аграрно-господарчі та сімейно-побутові. Йому бажають багатства, здоров'я, його родині - щастя. Господар порівнюється з місяцем, його дружина - з сонцем або зорею, діти - з зіроньками; або дружина - з калиною, діти - з квітами, сам господар - з виноградом. Внаслідок переліку складу членів родини виникають постійні порівняння та епітети, часто з варіантами.

За традицією зберігаються художні образи, які колись магічними, а тепер це не більше як поздоровлення, висловлювані в дещо гіперболізованих формах. Насиченість колядок і щедрівок піднесеними образами, метафорами (господар - місяць тощо) виникла у часи, коли існувала віра у надприродну силу слова: те, що сказане - так вірили - має збутися. І новорічні пісні зберегли сліди цієї «магії» словесних побажань-заговорів. Серед них помітно три лінії: захист людини від дії ворожих сил, забезпечення господарчого та сімейного добробуту, передбачення майбутнього (ворожба, побажання тощо). Усі ці риси змісту направлені на ідеалізацію та поетизацію селянського побуту, сповненого в будні тяжкої праці.

Від інших народних пісень виконання новорічних пісень відрізняється рядом особливостей.

1.Колядки і щедрівки співаються конкретному адресатові, а після виконання співаки отримують якусь винагороду. Через це виконання складається з чотирьох послідовних дій, які передбачають не лише спів, але й дотримання певних правил етикету.

Підійшовши під вікно чи до дверей, колядники запитують ім'я того, кого їм належить величати. Гукають усі гуртом або хтось один: «На кого співають?» Або: «Дозвольте колядувать!» чи «Кому колядувать?» тощо. Господарі відповідають, називаючи, як правило, ім'я хлопця чи дівчини, господаря або господині. Тоді зачинає один, інші підхоплюють.

Далі до кінця співають гуртом, без сольного заспіву (але буває і з сольним зачином). Доспівавши, усі гуртом вигукують: «Добрий вечір!» або «Добрий день!» (в першосічневих щедрівках). Нерідко до цього додаються ще якісь слова, наприклад: «Сто кіп вівса і колядка уся! Добрий вечір!»

2.Особливістю виконання колядок та щедрівок є й організований характер колядних гуртів. До колядування готуються заздалегідь. В групу від 4-5 до 8-10 осіб (зрідка більше) об'єднуються парубки, або парубки і дівчата з одного кутка села. Заспівувач або староста зветься на Правобережжі березою. В гурт входять міхоноша, на Гуцульщині - також трембітар та скрипаль, іноді ще - два-три танцюристи і рядові співаки.

3.Виконання новорічних пісень випливає з вікового і статевого поділу колядних гуртів. Існує п'ять видів об'єднань: дитячі (хлопчики, рідше хлопчики і дівчата) віком 7-12 років, хлопчачі («підпарубчаки» 14-16 років), парубочі гурти, мішані гурти (парубки та дівчата шлюбного віку), а також гурти із сімейних пар.

У різних місцевостях свої традиції. Вказані різновиди гуртів показові для Поділля.

Веснянки.

Святкування приходу весни поширене у різних народів. Напевно, обряди зустрічі весни існували ще у первісно-общинному суспільстві, але особливої ваги вони набрали в епоху бронзи, у період інтенсивного розвитку землеробства. Стародавнє населення Європи весняним співам і обрядам надавало магічного значення: кличучи весну, вірили, що заговорені формули і ритуальні дії сприяють швидкому пробудженню природи. Якоїсь певної дати зустрічі весни не існує. Кілька тисяч років тому такою датою було весняне рівнодення. Після християнізації східних слов'ян церква пристосувала до рівнодення свято Благовіщення (25 березня за ст.стилем). Цей день у багатьох місцевостях був початком весняних співів, ігор і танків молоді, які закінчувалися після Пасхи. Крім орієнтації на церковний календар, в багатьох місцевостях існували свої прикмети, за якими починали «весну гукати». Наприклад, спів веснянок починався 1 березня чи 9 березня, або взагалі у різні числа кожного року. Це залежало від того, коли з'являлися перші проталини у снігу; або - коли річка скресне; або - коли уперше закує зозуля (ст.45-46).

Істотна риса веснянок - їх зв'язок з рухом, з танцем. Велике місце рухи займають і в інших календарно-обрядових дійствах - в русальних, купальських, петровських іграх та хороводах. Однак такого розвитку танків, як у веснянках, не зустрічається ніде. На це є своє пояснення: рух в природі, що оживає, переливався у танок.

На Україні весняні ігри і пісні побутують зараз у двох різновидах: веснянок і гагілки. Гагілки (інакше - гаївки, ягілки, маївки) виконуються лише протягом кількох днів на великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. На Волині існує також назва рогульки, які, можливо, належали колись до окремого різновиду веснянок-гаївок. Між веснянками і гагілками з функціонального і тематичного поглядів особливих відмінностей немає. Однак якщо гагілки - це танково-ігрові пісні, то веснянки обіймають рівнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співають без руху. У весняній обрядовості можна виділити такі різновиди:

- пантомімічні сценки та ігри,

- спів весняних пісень-закличок,

- водіння танків та ігор (із співами).

Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменше і зараз практично вийшли з ужитку. Ті з них, що були описані спостерігачами, вказують на глибоку давнину традицій зустрічі весни. В них збереглися відгомони слов'янських язичницьких вірувань. Існував звичай випікати із тіста «жайворонків». Діти з «жайворонками» вилазили на дерева, паркани і кликали весну.

Весняні танки та ігри - найбільша група творів, вона об'єднує східноукраїнські веснянки і західноукраїнські гаївки. Їх типова ознака - нерозривна єдність наспіву, тексту, руху (танець, крок, біг) і виконання (сильний звук, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру). Такий поглиблений синкретизм був властивий первісному мистецтву, у веснянках він зберігся найкраще через їх ігрові форми. Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові (дівчата утворюють коло або еліпс) та ключові (ставши шнурком, виконавці йдуть одна за одною, виписуючи різні фігури і криві лінії). Вчені припускають, що кругові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг - це символ сонця).

Жнивні пісні. Косовиця.

Жнивні пісні замикають весь календарний цикл. Усі календарно-обрядові пісні - від колядок до жнивних - виникли на єдиній основі і в епоху - коли стався перехід до осілого землеробства. Через це в тематиці, змісті та серед залишків язичницьких уявлень обрядових пісень. Існує багато спільного, що прослідковується особливо виразно в найдавніших пластах. Ці пласти належать, як правило, до загальних надбань усіх слов'янських народів, які складали одну племінну спільність у ІІ-І тис. до н.е., тобто тоді, коли заклалися основи землеробсько-календарної обрядовості.

Жнива - пора тяжкої праці, але воднораз і найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаєві - основі його добробуту. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив - зажинки, самі жнива та закінчення жнив - обжинки. У зв'язку з цим групуються і основні обрядові дії(ст.61-62).

1.Зажинання першого снопа. Іноді цей сніп називають воєводою. До нього звертаються, співають величальних пісень. Коли жнуть на чужому полі, співають також господареві і господині (панові і пані, як величають господарів у традиційних піснях).

2.Під час самих жнив обрядів немає. Лиш йдучи на поле, а частіше - з поля, співають пісень, жартують. Значне місце в тематиці займають скарги на тяжку працю, чути звертання до сонця (прохання швидше сідати), очікування вечора.

3.Обжинки - найурочистіша сторона жнив . Складається з кількох епізодів. Завивання бороди (або «кози»): на полі залишають трохи колосків, їх заплітають, квітчають, обв'язують стрічкою. Зерно витрушують на ниву, пригинаючи «бороду» до землі (явно відголоски жертвоприношення доісторичних часів). Навколо «бороди» водять танки, співають пісень. На Волині ставили біля бороди три снопи, а далі із квітів і колосків звивали вінок, який із співами урочисто несли до двору господаря. Звичай завивали «бороду» - тепер розвага, але в давнину «бороді» приносили якісь жертви. Про це свідчить квітчання, прибирання, величальні слова, обтрушування зерна в землю. Також був звичай ставити у «бороду» воду, черепок з сіллю і класти шматок хліба.

Обряд «бороди» безпосередньо переходить до «вінка». На Київщині вибирали серед жниць «царівну» (або княжну), коронували її вінком, в руки вона брала прикрашений стрічками і квітами сніп, і усі співаючи йшли в село. Там обходили двори, вітали господарів з закінченням жнив; сусіди влаштовували складчину. Вінок плели дівчата. Під час сплітання вінка і йдучи до села співали пісні про вінок - символ достатку і радості:

Не лежи, віноньку, не лежи

При зеленій межі;

Підведи головоньку -

Час тобі додомоньку!

Завершальним моментом обжинок є вручання вінка господареві. За вінок вимагали викуп - пропонували влаштувати вечерю. Після почастунку лунали пісні з танцями.

Епос

В Київській Русі знаходимо уже в повному розквіті такий необрядовий рід фольклору, як епос, і, зокрема, найдавніший з відомих у східних слов'ян епічний Жанр - билини (вони збереглися до наших днів у російському фольклорі).

Для епічного стилю характерна оповідальність топу, увага до обставин і подій (із грецького - еро, - розповідь). До комічних жанрів українського фольклору належать думи, балади, історичні пісні, новелістичні пісні (співанки-хроніки). Від обрядових пісень епічні твори відрізняються способом виконання: якщо обрядові завжди співає хор, то в епіці ми зустрічаємо розвинену манеру одиночного (сольного) виконання. Це дуже суттєва риса. Один з найважливіших її наслідків - поява народних співців-професіоналів та окреслення соціальних середовищ (верств населення), які були виконавцями, носіями епіки і навіть її творцями «У слов'янському світі сформувалось кілька типів соціальних епічних середовищ у стародавній Русі і в Росії - скоморохи, каліки перехожі, сказителі; на Україні - кобзарі, лірники; у південних і західних слов'ян - гуслярі, тамбураші, дзяди»

Найважливіша роль у розвитку українського епосу, особливо дум, належала, кобзарям та лірникам Кобзарське мистецтво виникло у XVIст. і було поширене переважно у Подніпров'ї і Степовій Україні. Лірники ж ходили по всій Україні, Найбільшою своєрідністю відзначалося виконання і репертуар лірників Поділля та Прикарпаття. Зокрема, саме в їх співі з достатньою виразністю простежувалися «сліди зв'язків давньоруської і української опіки».

Епічні пісні. Думи

Думи - найвизначніша частина українського народного епосу. До особливостей їх змісту положать такі риси як реалістичність історизм, поєднання трагедійності та горшки. За формою думи - волик, вокально-інструментальні твори, виконання яких вимагає багаторічного навчання і неабиякого хисту. Через це вони входили в репертуар професійних народних і співаків - кобзарів (бандуристів) і лірників.

Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XVI ст. їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин (як в художній формі, так і щодо суспільного резонансу) у XVII ст. Народження цього жанру пов'язане з посиленням боротьби українського народу проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту: спершу - Великого Литовського князівства, згодом - Речі Посполитої. Жорстоким лихом українського народу були напади кримських татар і турків. Для захисту українських земель з півдня у ХVІ ст. формується могутня сила самооборони - козацтво.

Зміст найдавніших дум такий: втеча з турецької неволі («Про піхотинця» - тобто, пішого втікача), невільницькі страждання («Плач невольників» - трагедія турецької каторги), морські походи на турків («Про Олексія Поповича»), лицарська смерть козака («Івась Коновченко»), переможний герць козака з турком чи татарином («Козак Голота») та ін.

Другу групу становлять думи XVII-XVIII ст. їх зміст - визвольна боротьба українського народу 1648-1654рр., а також історична та соціально-побутова тематика (зокрема, моралістичні, сатиричні та гумористичні думи): «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Про Ганжу Андибера» (покарання дуків-багатіїв), «Бідна удова і три сипи» (побутово-сімейні конфлікти) тощо.

Думи виконуються речитативом, у якому ритміка (а часто і звуковисотний контур) визначається словесними та логічними наголосами тексту). Текст, отже, становить не лише смислову (як у піснях), але й структурну основу музичної декламації, але й структурну основу.

Історичні пісні

Пісні, в яких відображено загальнонародні події, образи народних героїв, належать до історичних. Історія народу завжди конкретна. Вона поділяється на періоди, важливість яких визначається силою їх впливу на соціальне і економічне життя.

Своєрідність історії України полягає, в тому, що найвизначніші події пов'язуються з діяльністю козацтва. Протягом XVI-XVIП ст. козацтво було активним учасником і рушієм важливих суспільно-історичних подій. Через те більшість історичних пісень цього періоду є водночас козацькими. Це, проте, не означає їх ототожнення.

До історичних відносимо насамперед некозацькі та козацькі пісні, в яких згадуються конкретні історичні факти, прізвища.

До козацьких зараховуємо пісні, в яких відображено козацьке життя, але без конкретних історичних реалій. Такі козацькі пісні (в основному, побутового і ліричного змісту) винесено в окремий розділ, бо в них висвітлюється не історичні події, а побут і психологія.

Отже, головна особливість історичних пісень ХVІ-ХVІІІ ст. полягає в тісному зв'язку з козацькою тематикою. Це вплинуло і на принципи упорядкування пісень в ряді збірників. Наприклад, Д.Ревуцький у трьох випусках „Золотих ключів” увів спільну рубрику „Пісні історичні козацькі”, де, як це видно, одна тематична група від іншої не відділяється. Але історичні факти осідали у піснях як раніше ХVІ ст., так і після ліквідації козацтва. Тому поняття історичної пісні значно ширше за поняття козацьких пісень.

М.Гоголь вбачав історизм народних пісень в тому, що «вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому станові почуттів» . Водночас Гоголь застерігав від ставлення до народної пісні як до історичного документу, підкреслював перевагу у фольклорі художніх явищ над історичними, наголошував, що історик не може шукати у піснях вказівок «дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулих віків, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкривається перед ним в ясній величі».

Отже, історизм фольклору - це категорія змісту, притаманна усній творчості кожного народу, тому що фольклор - частка історії народу, історії його культури, - і сам він - історія.

На відміну від такого широкого поняття як історизм фольклору, існує більш конкретне поняття історичного змісту народних пісень. В піснях зображуються події, історичні особи, різні сторони життя соціальних прошарків. Ті пісні, в яких відбито події, імена та ставлення до них, і називаються історичними. Залежно від того, яка міра історизму властива пісні і який історичний зміст відображено в ній, історичні пісні поділяються на чотири класи:

1. З конкретно-історичною підосновою - згадуються дійсні події та імена історичних осіб (пр.74 «Ой полети, галко» - про зруйнування Січі, пр.7 «Максим козак Залізняк» - про Коліївщину).

2. Пісні з загально-історичною підосновою - збережено не так деталі, як загальний колорит, дух епохи (пр.73 «Зажурилась Україна, що нігде прожити» - про часи татарщини).

3. Пісні з соціально-побутовою підосновою. Насамперед це деякі з пісень про козацтво, чумацтво, наймитування, кріпацтво, наймитство. Вони складалися за цілком певних історичних умов, тому в деяких з них більш-менш ясно проступають риси історії побуту, торгівлі, військової справи, соціальних заворушень, правових відносин (пр.79 «Ой не путай, пугаченьку»).

4. Пісні з соціальною, класовою підосновою. Це переважно творчість другої половини XIX - початку XX ст. Зокрема, сюди зараховуються деякі західноукраїнські «гамерицькі» пісні (див. розділ «Заробітчанські пісні», пр.108 - про трудову еміграцію в Америку, викликану зубожінням селянства).

Ліро-епічні пісні

В городні віки у Франції та Італії баладами називали танцювальні пісні любовного змісту (франц. ballare - танцювати). У фольклористиці терміном «балада» називають багатокуплетні строфічні пісні з розвиненими сюжетами, гостродраматичного змісту. В народних баладах здебільшого змальовуються побутові конфлікти та любовні драми з трагічною розв'язкою. Баладний жанр у фольклорі формувався під впливом властивої людині підвищеної уваги до страшних і незвичайних подій, які бентежать уяву, і гостро ставлять проблему боротьби добра і зла. Баладні сюжети відомі усім народам Європи.

За змістом виділяють чотири основні групи балад.

1. З фантастичними та легендарними сюжетами, де особливо часто трапляється перетворення людей у квіти, трави чи кущі. Наприклад, свекруха заклинає невістку на тополю, або мати свого сина - на явора («Ой за гаєм зелененьким», пр.81). В таких баладах спостерігається відгомін дуже давніх анімістичних уявлень.

2. Балади про сімейні та любовні драми: отруєння з ревнощів чи з намови («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»); підмова і зведення дівчини («Було два чужоземці», пр.80). Родинно-побутові - найчисленніша група балад.

3. Балади з історичною підосновою: дівчина вибирає смерть, не бажаючи стати коханкою феодала-насильника; теща у полоні у зятя-татарина.

4. Соціально-побутові балади: смерть чумака, загибель на війні козака або солдата («Козака несуть»).

Аналіз баладної мелодики підказує свою класифікацію, що випливає не з формальних ознак (речитативність, моторика, кантилена), а з виконавських особливостей. Тому нижче речитативно-декламаційна мелодика розглядається не сама по собі, а в руслі епічного виконавського стилю; і кантиленної мелодики окремо виділено протяжний стиль; кантиленну мелодику непротяжного різновиду об'єднано з моторною в один балад по-пісенний стилі. Поняттям «стилю» в даному випадку позначається сплав виконавства та функціонування баладного жанру в його істотних проявах.

У наш час балади виконуються переважно співочими гуртами, але в минулому вони належали до форм антифонного та одиночного співу (особливо у XVIII-XIX ст.). Епічний підклад змісту, розвинений оповідально-драматичний сюжет робили їх дуже зручним репертуаром для мандрівних народних співців, які були у всіх слов'янських народів. Напружена фабула сприяла зосередженню уваги аудиторії і обумовлювала тим самим роль балад як жанру «для слухання».

Козацькі пісні

Козацькі пісні становлять кількісно вагомий і своєрідний розділ українського фольклору. В російському фольклорі козацькі пісні в окрему тематичну групу, як правило, не виділяються. Білоруська дослідниця Г. Петровська з цього приводу зауважує: «Напевно, це пояснюється невеликою кількістю таких пісень в російському фольклорі. Але їх значно більше в білоруській народній творчості і особливо и українському фольклорі».

Вище у розділі «Історичні пісні», було розглянуто деякі козацькі пісні з історичною тематикою. Тут же досліджується три інші підгрупи козацьких пісень з історичним підтекстом (без точних історичних ознак); пісні, де зображено різні сторони козацького побуту (вони становлять провідну частину пісень даного розділу); ліричні, що до певної міри умовно зараховуються до козацьких (здебільшого - за згадкою слова «козак»). Серед ліричних переважають пісні про кохання. Розглянемо особливості тематики кожної з трьох вказаних груп.

Пісні з історичним підтекстом висвітлюють особисту і громадську долю козаків на тлі історичної ситуації, про яку можна більш-менш певно судити з тексту. У найдавніших піснях, які можна віднести, до часів зародження козацтва змальовано картину руйнування татарами і турками України. Напружена боротьба з ними тривала три століття.

Друга група пісень стосується козацького побуту. Побут змальовується за трьома основними етапами, життя степового лицаря: від'їзд з дому, козацькі будні, загибель козака на полі бою. Картини прощання нерідко подаються через показ конфлікту між родинними і громадськими інтересами. Козак, однак завжди обирає почесний шлях оборонця рідного краю. Найширше показані у піснях козацькі будні. Ця - центральна - група пісень охоплює багато життєвих подробиць, пригод і роздумів.

Численні пісні оспівують лицарську козацьку смерть. За незначним винятком, усі пісні починаються із зображення картини степу і вбитого козака: оповідач ніби запізнюється на ті події, які призвели до смерті. Загальна домінанта настрою героїко-епічна. Це пісні-реквієми, де оплакується і возвеличується доля козака лицаря. Безперервні війни робили смерть постійною супутницею козацького життя. Тема смерті - одна і найбільш розроблених в козацьких піснях.

Типи мелодики і виконавські стилі козацьких пісень перебувають у нерозривній єдності. Їх два: кантиленний (пісенний) та парлантивно-декламаційний). Останній особливо властивий історичним, козацьким пісням. Він найбільш повно простежується в рецитаціях дум, але також і виконанню строфічних суспільно-побутових пісень.

Епічний характер стилю парландо особливо органічно пов'язаний із сольним співом: адже темпово і ритмічно вільна манера могла набрати довершених форм лише у співі одного виконавця, до того ж наділеного талантом експресивного співу. Недарма цей стиль культивувався серед народних професіоналів - кобзарів і лірників, із звичайних же виконавців він був доступний лише особливо обдарованим - як згаданий Максим Микитенко.

Стиль парландо не відмежований надто різко від кантиленного: між ними існує ряд перехідних форм. До того ж посилення кантиленних ознак або ознак парландо залежить і від творчої волі виконавця. Доводиться тільки шкодувати, що особливості живого виконання не фіксуються в нотах. Тому пізнати мелодичні і виконавські стилі можна лише з реального співу або через фонограми.

Мелодика кантиленного типу поширена в козацьких піснях більше, ніж стиль парландо. Але як явище загальне і характерне для лірики в цілому, кантиленний тип менше пов'язаний із специфічними традиціями виконання саме козацьких пісень. Можна лише вказати на певне тяжіння мелодики кантиленного типу до гармонічного мінору, нешвидких темпів, певної споглядальності, помірної розспівності. Все це створює колорит благородної краси і емоційної стриманості.

Чумацькі пісні

Чумаками напікали людей, які займалися торговельно-візницьким промислом. Історія чумацтва охоплює величезний проміжок часу - від XV до XIX ст. Про походження слова «чумак» існує кілька версій. Найбільш прийнятні - від назви міри об'єму «чум», якою користувалися ще за часів Київської Русі, або від тюркського «cum» - бочка (діжа). В усякому разі, і міра об'єму та ваги («чум»), і тара («cum»), якою користувалися для перевезення вантажів (вина, меду), - все це справді могло послужити підставою для появи слова «чумак».

Значення чумацтва було надзвичайно важливим в економічному житті України. Досить сказати, що у XVIII ст. чумаки перевозили щороку тільки солі і риби мільйони пудів і дві третини товарного зерна. Чумацьким промислом займалися майже усі верстви населення - селяни, козаки, міщани. Особливо широко практикувалося чумакування серед селян та козаків. У XVII-XVIII ст., в пору інтенсивного розвитку чумацького промислу, ця справа була небезпечною, пов'язаною з постійним ризиком. Торговельні шляхи пролягали через малонаселені місцевості, головні з них - у Крим і на Дон - ішли Диким Полем (південними степами), по якому нишпорили татарські наїзники і ватаги розбійників-харцизів. Чумацьким валкам нерідко доводилося вступати у криваві сутички. За цих причин чумацькі валки формувалися на засадах військової дисципліни. На чолі стояв виборний отаман, чумаки були озброєні. У вози, які називалися мажами, впрягали волів. По степовому бездоріжжю, особливо навесні і пізньої осені, коні не могли тягти навантажені мажі. Воли ж ішли хоч і повільно, зате надійно. За сезон встигали зробити до Криму дві їздки: ті, що вирушали навесні, звалися ранніми чумаками, а з половини літа - пізніми.

Хоча чумакуванням займалися на усіх землях України, однак найглибше воно вкорінилося у центральних областях (за сучасним адміністративним поділом - південні території Чернігівщини і Сумщини, Київщина, Полтавщина, Черкащина, Вінниччина). З розвитком залізниць відпала потреба у візництві і чумацький промисел у другій половині XIX ст. занепав.

Півтисячолітня історія чумацтва наклала відбиток не тільки на економічне життя народу, але й залишила глибокий слід у духовній культурі. Тисячі пісень відображують усі сторони чумацького побуту. Протягом століть чумацьке житія змінювалося мало. Основними його етапами були: збори у дорогу та вихід із села чумацької валки; дорожні пригоди - як правило, сумні (падіж худоби, напади татар або грабіжників, хвороба і смерть); повернення чумаків додому. Більша частина пісень згрупована за тематикою саме навколо цих стрижневих ліній чумацького побуту. А зміст настільки детально, поетапно висвітлює усі повороти чумацької долі, що чумацькі пісні викликають аналогії з подорожніми нотатками.

Чумацькі пісні належать переважно до чоловічих співочих стилів і, певно, складені здебільшого самими чумаками під час довготривалих подорожей. Це пісні, які можна віднести до суто чумацьких.

Дещо менше, але також досить повно представлені в чумацькій пісенності лірика кохання, стосунки між подружжям, а також гумор (як правило, об'єктом жарту є чумак і чумацьке життя). Теми кохання, родинного життя та гумор відтворено в піснях, які складені не так самими чумаками, як їх оточенням. Серед них багато жіночих пісень. Така тематика до суто чумацької не належить. Проте пісні такого змісту цілком мотивовано вміщують у збірниках і рубриках чумацьких пісень. Якщо суто чумацькі пісні показують мандрівне життя з середини, очима самих чумаків, то пісні про кохання, родинне життя та гумористичні - це наче погляд на чумацтво ззовні, як його сприймали інші верстви народу, а також родичі і односельці чумаків.

Побутові пісні. Пісні про кохання та родинний побут.

Пісні про кохання і ліспі про родинний побут - два значних тематичних розряди української лірики. В них окреслюється лірико-побутова тематика, показова для двох різних за віком і сімейним станом категорій співаків: кохання (у його інтимно-радісних і драматичних проявах) особливо цікавить неодружену молодь, зокрема дівчат; родинні стосунки (в усій їх складності) глибше зачіпають інтереси, а, отже, художню уяву людей середнього покоління (передусім жіноцтва). Такий розподіл тем та інтересів, звичайно, не абсолютний, в житті пісні вільно переходять від однієї вікової категорії співаків І до іншої. Молодь співає про родинне життя, бо її, природно, хвилює той родинний і громадський стан, в який незабаром доведеться ввійти; старші люди виконують пісні про кохання з інших причин: в них - і подих молодих літ, і сум нерозділеного почуття, і невгасаюча надія, і заповіт молодим.

За структурою текстів, музичними і виконавськими особливостями пісні про і кохання майже неможливо відокремити від пісень про родинний побут. їх розрізняють, виходячи із змісту текстів. Тому вони входять в коло спеціальної уваги словесної фольклористики, де можлива їх більш глибока характеристика з погляду поетики і змісту. В етномузикологічному ж аспекті пісні про кохання і родинний побут доцільно розглядати сукупно і певною мірою конспективно: їх музичні відміни «розчиняються» в регіональній специфіці соціальної та побутової лірики.

Загалом пісням про кохання та родинний побут властиві:

- поглиблений ліризм (щирість наспівів і змісту роблять їх однією з вершин ліричного роду у фольклорі);

- єдність інтимного і побутового, що дає підстави класифікувати пісні про кохання і родинний побут як лірично-побутові;

- ці пісні - провідна частина сучасного ліричного репертуару народних співаків (значна їх кількість виконується селянами, робітниками, інтелігенцією);

- пісні про кохання та родинно житні у повному розумінні - актив сучасної пісенності (їх співають поряд з масовими піснями композиторів; вони звучать у місті і на селі, в домі і на сцені, їх викопують гуртом і «для себе», в будні свята і за весільним столом); як кожне живе явище, ці пісні еволюціонують у сучасному співочому побуті;

3міст - це головне, чим пісні про кохання найбільше відрізняються від пісень про родинний побут. Тому під цим кутом їх доцільно розглянути окремо.

Зміст пісень про кохання такий же різноманітний, як самі обставини зародження почуттів і стосунки закоханих. Але у цьому розмаїтті виділяється кілька основних тематичних грон.

У сучасному збірнику «Пісні Явдохи Зуїхи» лірика кохання (за винятком жартівливих пісень) групується так:

- зародження почуттів, взаємна любов, думки про одруження;

- батьки на перешкоді закоханих;

- вороги-розлучники;

- розлука;

- підмова і зрада;

- нещасливе кохання

Через те, що па перший план виступає критично-зважлива оцінка людських стосунків, піст про родинний побут за змістом монологічні. Монологічно-оповідальна композиція має цензом більшості пісень про родинний побут є жінка, а основою художнє зображення жіночої долі. Набагато менше місця займають у піснях інші теми: сирітство; чоловік-вдівець; життєво-філософські роздуми, (сенс життя - наприклад, як у відомій пісні «Ой з-за гори кам'яної горить..”

У згаданому збірнику І.Колосси пісні про родинний побут згрунтовані основними проявами: нелюб, вдівець, муж-п'яниця, жінка-п'яниця, сирота, стара мати. Це традиційна класифікація, яка може мати варіанти. У виданні „Пісні Явдохи Зухи” вона має такий вигляд:

- любов і злагода в сім'ї;

- жаль за батьківським домом, лиха свекруха;

- життя з нелюбом;

- лихий чоловік, п'яниця;

- подружня зрада;

- сирітство, вдівство, мати.

З переліку тематики видно, що побутові пісні переважно відображують негативні сторони життя старої патріархальної родини.

Жартівливі і сатиричні пісні

У жартівливих і сатиричних піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість і розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.

Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти і в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.

Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них наложать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе) Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст; наспіви, композиція строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.

Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.

Діалог, як правило, побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.

Танцювальні пісні

Оскільки пісні викопуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.

Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важливий складник танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій провадиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).

Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.

Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережжі).

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам'яті танцюристів.

Танцювальні пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у. становлення танцювальних пісень східних слов'ян зробили скоморохи Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.

З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, які наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головні їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.

Найглибше танцювальна пісня пронизує народні звичаї, свята, розваги молоді. Танцювальні пісні виконуються коли молодий приходить до молодої, у неділю після обіду (понеділок, вівторок - на перезві і під час „циганщини”); чути їх в хаті взимку і на вулиці у теплу пору року; на обжинках танцювальні пісні після вручення вінка господареві, коли розпочинаються застілля, розваги з танцями. Колядники, особливо на Гуцульщині танцюють та приспівують. Танцювальні пісні були також складником дозвілля козаків, чумаків, жовнірів. Коротше кажучи, розваги, гуляння тощо не обходилося і не обходиться без танців і співів.

Усно-писемна культура. Пісні-романси.

До народних романсів зараховуються пісенні твори, що здобули поширення серед освічених верств суспільства та у міському середовищі. Нескладна структура (куплет чи куплет з приспівом), дохідлива проста мелодія, імпровізований акомпанемент - ці риси відповідають головному призначенню - домашньому побутовому виконанню. Народний романс називають також побутовим романсам або романсом-піснею (чи піснею-романсом), щоб відрізнити від складних, психологічно поглиблених композиторських творів - романсів.

Термін «романс» виник в Іспанії, де так називали побутові пісні, що виконувалися іспанською мовою (в середні віки іспанська мова звалась «романською», а в музиці у той час використовувалися латинські тексти).

Як жанр пісня-романс склався на Україні у XVII --XVIII ст. Більшість пісень-романсів - це індивідуальна творчість, вони поширюються переважно усним шляхом. Тому тексти і мелодії зазнають змін, їх автори забуваються. Так утворився цілий пласт пісень-романсів, автори яких невідомі («Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой не світи, місяченьку» та ін.). Пісні-романси, поширюючись в усній формі, фольклоризуються, що і дає підстави називати їх народними романсами.

Дуже близькі до народних романсів пісні літературного походження. Різниця між ними швидше умовна. Пісні літературного походження - це ті ж народні романси, але створені на тексти здебільшого відомих авторів. Деякі пісні літера-турного походження також фольклоризуються - і тоді різниця між ними і безіменними народними романсами зовсім стирається. До таких належать: «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова С. Руданського), «Стоїть гора високая» (слова Л. Глібова) та ін. Вони, однак, в переважній більшості залишаються анонімними з боку мелодій. Суть фольклоризації авторських творів і полягає в тому, що пісні живуть, їх виконують, вважають за народні. Не випадково у фольклористиці замість двох термінів (пісні-романси та пісні літературного походження) вживається один - пісня-романс. Цей термін одним з перших вжив М. В. Лисенко.

З початку свого зародження і далі пісня-романс пов'язується з літературною творчістю та міським музичним побутом. Найдавніші пісні-романси належать до XVII ст. Вони були знайдені у тогочасних рукописних віршовниках, що збереглися в старовинних бібліотеках та архівах. Пісня-романс продовжує активно розвиватися у наш час за рахунок фольклоризації авторських творів.

1.4. Виховний потенціал української народної музики

Морально-виховні можливості музики вперше були усвідомлені і привернули до себе увагу суспільства багато віків тому. Ще у древньому Китаї музика вважалась важливим і могутнім засобом виховання громадян держави. Давньокитайський філософ Конфуцій та його найвидатніший послідовник Сюнь-Цзі вважали, що музика глибоко входить у свідомість людини, швидко змінює її, тому предки передбачливо творили музику гарну, мужню, гармонійну, милозвучну.

Антична теорія епосу, вчення Аристотеля про катарсис, були першими науковими ідеями, які визначали інтерес до проблеми специфіки сприйняття і своєрідної духовної "користі" музики. З особливим пафосом давньогрецькі мислителі говорили про значення, музичного виховання для підростаючого покоління. Адже саме у дитячому віці формуються моральні і громадянські якості майбутнього члена суспільства. Музика в той час вважалась одним з могутніх засобів формування цих якостей. Аристотель вважав, що в музиці знаходяться зародки моральних станів тому вона повинна бути обов'язковим предметом навчання і виховання. З давніх часів нашими предками через слово і мелодію проводило навчання й виховання дітей. Усна народна творчість увібрала у себе багато тих ідеалів якими керувались батьки та вчителі у вихованні дітей. У народній фольклорній спадщині прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображались багатство природи, видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалася народна педагогіка (1).