Підготовка молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ФАКУЛЬТЕТ ПЕДАГОГІКИ, ПСИХОЛОГІЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ ТА МЕТОДИКИ ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ

Підготовка молодших школярів

до виконання соціальних ролей на уроках української мови

Курсова робота

Виконала:

студентка 4 курсу,

групи 411

напряму

601010201 «Початкова освіта»

Собко Анастасія Орестівна

Керівник: Гордійчук О. Є.

Чернівці-2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Сутність і зміст поняття « Соціальна роль» у психолого-педагогічній науці

1.2 Уроки української мови як основна форма підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

2.1 Методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови

2.2 Розвиток комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок на уроках української мови засобами виконання соціальних ролей

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Актуальність даної теми зумовлена тим, що сьогодні українська школа перебуває в стані кардинального оновлення, шукає нових шляхів для вдосконалення та розвитку.

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є соціалізація, яка забезпечує становлення ціннісних орієнтацій на основі вивчення культурного та соціального досвіду

нації. Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Соціалізована особистість є тим фактором, який визначає характер суспільства, шляхи його розвитку, соціальні відносини між суб'єктом та об'єктом. Тож проблема соціокультурної компетентності та підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей як ціннісного аспекту життєдіяльності особистості в сучасних наукових дослідженнях учених є надзвичайно актуальною.

Формується соціокультурна компетентність насамперед засобами рідної мови, бо саме за допомогою слова відбувається залучення школярів до загальнолюдських і національних цінностей, виховання креативності, розвиток здатності до самореалізації. Тож, у вітчизняній лінгводидактиці соціокультурний підхід до розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів набуває дедалі більшої актуальності. На необхідність формувати в молодших школярів соціокультурну компетентність орієнтує й новий Державний стандарт початкової загальної освіти. Причому формування цієї компетентності передбачається в тісному взаємозв'язку з ключовою - комунікативною, яка виявляється насамперед у здатності успішно користуватися всіма видами мовленнєвої діяльності у процесі спілкування, пізнання навколишнього світу, розв'язання життєво важливих завдань.

Таким чином, виникає нагальна потреба в розробленні й обґрунтуванні таких критеріїв добору дидактичного матеріалу, методів і прийомів його використання, які забезпечують підготовку молодших школярів до виконання соціальних ролей та посилення зв'язків мовної і культурно-пізнавальної діяльності, формування шанобливого ставлення до української мови, пізнання традицій, звичаїв, обрядів українського народу, засвоєння того, що є його національною гордістю, виховання патріотів своєї Батьківщини. Ця робота, зазначається в Державному стандарті початкової загальної освіти, має органічно поєднуватися з іншими аспектами навчання і реалізовуватися за допомогою дібраних навчальних текстів, тем для побудови діалогів і різних видів монологічних зв'язних висловлювань, використання тематичних груп слів, стійких висловів, у яких відображуються особливості матеріальної і духовної культури народу, його національного характеру.

Стан дослідження проблеми. На сучасному етапі розвитку наук підготовка молодших школярів до виконання соціальних ролей розуміється як процес засвоєння індивідом системи людської культури, а основним знаряддям цього визначається мова та мовлення. Як свідчить аналіз наукової літератури, вчені трактують соціокультурну компетентність як рівень знань соціокультурного контексту, а також як характеристику досвіду спілкування та використання мови в різноманітних соціокультурних ситуаціях; як лінгвокраїнознавчі знання, уявлення про основні національні звичаї та традиції, як систему навичок і вмінь, що дозволяють узгоджувати свою поведінку відповідно до цих знань (М. Алексєєва-Вовк, М. Вашуленко, А. Капська, М. Орап, Ю. Пастир, І. Рябуха та ін.).

Соціокультурна компетенція передбачає «ознайомлення тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи - звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання тощо», - підкреслює Є. Азимов.

Проблема соціального становлення молодших школярів і механізмів впливу на результативність даного процесу протягом останніх років інтенсивно досліджувалась як вітчизняними, так і зарубіжними вченими: соціологами, психологами, педагогами. Фундаментальною основою для дослідження стали праці, які розкривають філософію і методологію виховання (В.Афанасьев, І.Бех, Б.Бітінас, І.Зязюн, І.Кон, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін).

Загальнотеоретичний підхід до змісту і технологій соціально-педагогічної роботи в навчальних закладах виразно простежується у працях Г. Андрєєвої, О.Безпалько, А.Бойко, В.Бондаря, Н.Кузьміної, В.Лозової, Г.Троцко, Л.Міщик, А.Мудрика, С. Савченка, Л. Хомич, Н.Щуркової та ін.

Технологічний аспект підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей в умовах навчального закладу розкривали О. Газман, Ю.Гапон, Т. Говорун, О. Жабокрицька, В. Іванова, А.Капська, С. Кириленко, О.Кузьменка, П. Куліша, Н. Лавриченко, І. Мудрак Л.Нечепоренко та ін.

Водночас, незважаючи на досить значну кількість праць у галузі соціалізації, з'явилася і все частіше усвідомлюється науковцями та практиками суперечність між посиленням соціалізації педагогічного процесу і нерозробленістю умов для соціально-педагогічного впливу на особистість, однією із яких є досить помітною така умова, як навчальна взаємодія школярів, зокрема молодшого шкільного віку, у процесі навчально-пізнавальної діяльності на уроках української мови.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні особливостей підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови.

Відповідно до мети було визначено задачі дослідження:

Обгрунтувати сутність соціалізації молодших школярів та формування в них комунікативної компетенції на основі аналізу психолого-педагогічної літератури.

Розкрити роль уроків української мови у підготовці молодших школярів до виконання соціальних ролей.

Проаналізувати особливості підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей.

Виокремити ефективні методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови.

Об'єкт дослідження - соціалізація молодших школярів на уроках української мови.

Предмет дослідження - зміст, форми, методи і прийоми підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови. соціальна роль урок мова

Для розв'язання завдань та досягнення мети використано такі теоретичні методи дослідження - вивчення та аналіз філософської, психологічної, педагогічної, методичної літератури та узагальнення одержаної інформації з метою дослідження та аналізу сутності процесу соціалізації молодших школярів;

Теоретичне значення полягає в обґрунтуванні поняття «соціалізація»; уточненні сутності поняття «соціальна роль», що поглиблює розуміння процесу соціалізації молодших школярів; багатоаспектному аналізі особливостей підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови.

Практичне значення роботи полягає в узагальненні методичних рекомендацій щодо формування соціальних навичок молодших школярів, що можуть бути використані викладачами, студентам та вчителями при організації навчального процесу, що буде спрямований на соціалізацію учнів молодшого шкільного віку.

Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Сутність і зміст поняття «Соціальна роль» у психолого-педагогічній науці

Реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини, називається середовищем. На формування особистості впливають різноманітні зовнішні умови, в тому числі географічні й соціальні, шкільні й сімейні. Коли педагоги говорять про вплив середовища, то мають на увазі, перш за все, середовище соціальне й домашнє. Перше відносять до дальнього оточення, а друге - до найближчого. Поняття «соціальне середовище» має такі загальні характеристики, як суспільний лад, система виробничих відносин, матеріальні умови життя.

Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної реальності створюють для суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал говорив: "Наука про суспільство - найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне...".

Суспільство - це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів [28, c.28-29].

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум - це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.

Суспільство - це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи. Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій, ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем, певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

- характер суспільних відносин;

- рівень духовності людського фактора;

- рівень демократичності соціальних структур [42, c. 150].

Однією з основних категорій соціуму є поняття «соціальний». Вперше воно було введене до наукового обігу К. Марксом для позначення характеристики однієї із сторін суспільного життя. Соціальне -- це сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їхніх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, соціальних явищ і процесів. Соціальне проявляється скрізь, де дія однієї людини зіставляється з дією іншої. Воно виражає характер використання потенціалу і соціальних резервів суспільства, колективу, групи і особи для вироблення критеріїв оптимального розвитку всього соціального організму [31, c. 71].

Специфіку соціального характеризують такі основні риси:

загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;

вираження спричиненого суспільними відносинами (економічними, політичними та ін.) певного стану індивідів;

з'ясування стосунків різних індивідів і груп між собою, ставлення до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється в їх спілкуванні та взаємодії й може бути вираженим у культурі, оцінках, орієнтаціях, поведінці, духовній діяльності, способі життя людей тощо;

соціальне відбиває зміст і характер взаємодій між суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами) як результат виконуваних людиною визначених соціальних ролей, які вона бере на себе, стаючи членом певної соціальної спільноти.

Взаємодія людини з суспільством має назву «соціалізація». Поняття про соціалізацію як процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якого здійснюється її пристосування, сформували в своїх працях американські соціологи Т.Парсонс та Р.Метрон. Соціалізація в їхніх працях розкривається за допомогою поняття «адаптація» [11, c.22].

Поняття адаптація, будучи провідним поняттям біології, означає пристосування живого організму до умов середовища. Воно означає процес пристосування людини до умов соціального середовища. Так виникли поняття соціальної і психічної адаптації, результатом якої є адаптованість особистості до різноманітних соціальних ситуацій, мікро- і мікрогруп.

За допомогою поняття адаптація, соціалізація трактується як процес входження людини в соціальне середовище і її пристосування до культурних, психічних і соціальних факторів. Дещо інакше осмислюється сутність соціалізації в гуманістичній психології, представниками якої є Г.Олпорт, Г.Маслоу, К.Роджерс та ін. В ній соціалізація - це процес само актуалізації «Я - концепції», самореалізації особистістю своїх потенційних творчих здібностей, переборювання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку й самоутвердженню. Тут суб'єкт розглядається як саморозвиваюча система, як продукт самовиховання. Ці два підходи не суперечать один одному, а визначають двобічний процес соціалізації.

Суспільство з метою відтворення соціальної системи, збереження своїх структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні та ін.), зразки поведінки. Щоб не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження в соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв'язків. Однак у зв'язку зі своєю природною активність особистість зберігає й розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Результатом виявлення такої тенденції є розвиток і перетворення не лише самої особистості, але й суспільства [33, c. 322- 323].

Соціалізація - це неперервний процес, що триває протягом усього життя. Він складається з етапів, кожен з яких «спеціалізується» на вирішенні певних завдань, без розв'язання яких наступний етап може не наступити, бути спотвореним або загальмованим. У вітчизняній науці при визначенні стадій (етапів) соціалізації вважаємо, що вона здійснюється більш плідно в трудовій діяльності. В залежності від відношення до трудової діяльності виділяємо наступні її стадії:

- дотрудова, що містить увесь період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія розділяється на два більш-менш самостійні періоди: рання соціалізація, що охоплює час від народження дитини до вступу її в школу; юнацька соціалізація - навчання в школі, технікумі, вузі;

- трудова стадія охоплює період зрілості людини;

- після трудова стадія, що наступає в літньому віці у зв'язку з припиненням активної трудової діяльності [7, c. 9-11].

Факторами соціалізації називають такі обставини, при яких створюються умови для здійснення процесу соціалізації. А. В. Мудрик виділив основні фактори соціалізації, об'єднавши їх у три групи:

макрофактори (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава), які впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, що проживають в окремих країнах;

мезофактори - умови соціалізації великих груп людей, що виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, селище, місто); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

мікрофактори - це ті, які безпосередньо впливають на конкретну людину - сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання - навчальні, професійні, громадські та ін.

Дж. Локк вважав, що людина народжується з душею чистою, як дошка, покрита воском. Виховання пише на цій дошці все, що йому заманеться. Соціальне середовище у цьому випадку трактувалося метафізично, як щось незмінне, фатальне, таке, що визначає долю людини, а людина трактувалася як пасивний об'єкт впливу середовища [16, c.65].

Результатом успішної соціалізації дитини можна вважати її готовність до виконання соціальних ролей:

а) Я - успішний учень, у дорослому житті - успішний працівник;

б) Я - система громадянських компетентностей, у дорослому житті - свідомий громадянин;

в) Я - система ціннісних ставлень, у дорослому житті - успішний сім'янин.

Таким чином на концептуальному рівні державою визначено суспільно важливе завдання для освітян - забезпечити розбудову такого освітнього простору, у якому особистість з раннього дитинства усвідомлювала б свою суспільну значущість і через систему ціннісних ставлень набувала досвіду взаємодії з соціумом.

Аналізуючи діалектичну взаємозалежність наведених вище понять необхідно відзначити, що соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними. При цьому, наприклад, у школі засвоюються не лише ті знання, які є метою уроку, не тільки правила і норми поведінки, які спеціально формуються в процесі навчання і виховання. Учень збагачує свій соціальний досвід і за рахунок того, що з точки зору педагога може здаватися "випадковим". Наприклад, стиль взаємин учителя й учнів, який може збігатися із завданнями виховання, а може й не збігатися [19, c.8].

Готовність молодшого школяра взаємодіяти з соціумом є умовним показником його позитивної соціалізації та визначається за такими критеріями: а) суспільно ціннісна спрямованість; б) свідома соціальна поведінка; в) соціально-психологічні компетентності, які формуються в ході засвоєння особистістю системи спілкування та через включення в суспільну діяльність.

Доведено, що на ефективність формування готовності молодшого школяра взаємодіяти з соціумом впливають такі чинники освітнього простору:

- інтеграція виховного та навчального процесів, психолого-педагогічна служба,

- учнівське самоврядування,

- взаємодія сім'ї, школи, місцевої громади;

- засоби - рідна мова, культура, позитивний приклад батьків, родинні цінності, традиції, ідеали, спільна праця, державницько-громадський характер управління навчальним закладом [10, c. 56-57].

Вперше визначення соціальної ролі було дано американським соціологом Р. Лінтоном в 1936 р. Він розглядав соціальну роль як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, пов'язану з набором норм, відповідно до яких повинна вести себе в певних ситуаціях особистість. Ці норми визначають ті види поведінки, які людина, що володіє даним соціальним статусом, може здійснювати по відношенню до особи з іншим статусом і, навпаки, вчинки другої особи по відношенню до першого. Отже, соціальна роль, виникаючи у зв'язку з конкретною соціальною позицією (статусом), займаної даною особистістю у соціально-стратифікаційної структурі суспільства, виступає разом з тим в якості конкретного, нормативно схвалюваного способу поведінки, обов'язкового для даної особистості. Тому соціальні ролі, що виконуються тим чи іншим індивідом, стають вирішальною характеристикою його особистості [39, c. 4].

Освоєння ролей відбувається в процесі соціалізації, причому число їх постійно збільшується. У ранньому дитинстві людина виконує роль дитини, якій прищеплюють певні правила гри. Потім до неї додається роль вихованця дитсадка і т.д. Надалі дитина виконує роль учня, члена молодіжної групи та ін. [ 37, c. 324].

Процес розвитку особистості, її навчання соціальним ролям відіграє важливе значення у взаємодії особистості і суспільства. Звичайно, було б ідеально, якби кожна особистість могла досягати бажаних статусів в групі або в суспільстві з однаковими легкістю та невимушеністю. Однак лише деякі індивіди здатні на це. У процесі досягнення відповідної соціальної ролі може виникнути рольова напруга - труднощі при виконанні рольових зобов'язань і невідповідність внутрішніх установок особистості вимогам ролі. Рольова напруга може підвищуватися у зв'язку з неадекватною рольовою підготовкою, або рольовим конфліктом, чи невдачами, які виникають при виконанні цієї ролі. У цьому плані надзвичайно важливим для кожної конкретної особистості є те виховання, яке вона отримала від суспільства [25, c.5-7].

Процес навчання різним соціальним ролям грає досить важливу роль. У той же час навчання виконанню соціальних ролей може бути успішним тільки при послідовній підготовці до переходу від однієї ролі до іншої протягом всього життя індивіда. При безперервній соціалізації досвід кожного життєвого етапу служить підготовкою до наступного.

Отже, соціалізація підростаючого покоління відбувається під стихійним або цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, виховна роль яких по-різному виявляється на вікових стадіях цього процесу. Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність учня, тобто середовище у вузькому розумінні цього слова - сім'я, дитячий колектив, товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються школярі. Вплив соціальної ролі на розвиток особистості досить великий. Розвитку особистості сприяє її взаємодія з особами, що грають цілий ряд ролей, а також її участь в максимально можливому рольовому репертуарі. Чим більше соціальних ролей здатний відтворити індивід, тим більш пристосованим до життя він є, а процес розвитку особистості часто виступає як динаміка освоєння соціальних ролей.

1.2Уроки української мови як основна форма підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови

Основною організаційною формою навчання в сучасній школі є урок.

Урок - це цілісний, логічно завершений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну й планомірну навчально-пізнавальну діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв'язання визначених завдань.

За означенням М.І.Махмутова, урок -- це динамічна і варіативна форма організації процесу цілеспрямованої взаємодії (діяльності і спілкування) певного складу вчителів і учнів, яка містить у собі зміст, форми, методи і засоби навчання, і яка систематично використовується (в однакові відрізки часу) для вирішення завдань освіти, розвитку і виховання в процесі навчання [5, c. 122-123].

Таким чином, урок, як цілісна система, яка реалізує освітню, виховну й розвиваючу функцію навчання, є багатогранним і багатоплановим.

Одним із найголовніших завдань уроків рідної мови є формування в учнів умінь, що стосуються різних видів навчально-мовленнєвої діяльності, найголовнішим з яких є уміння висловлюватися в доступних для них типах мовлення, передбачених програмою [44, c.11].

Мета єдиного шкільного курсу української мови передбачає формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, котра володіє всіма мовними засобами, може користуватися ними вільно, комунікативно виправдано в усіх видах мовленнєвої діяльності. Тобто шкільний курс української мови формує комунікативну компетенцію школярів. Це відбувається на уроках усіх типів, але реалізація мети і завдань вивчення рідної мови здійснюється здебільшого на уроках розвитку зв'язного мовлення.

Зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, вимагають переорієнтації системи шкільної освіти на формування в учнів життєвих компетентностей, які допоможуть їм орієнтуватися в сучасному соціумі, інформаційному просторі, на ринку праці, навчатися, виконувати соціально важливі завдання, реагувати на потреби часу. Одним із основних напрямків компетентнісно орієнтованого навчання є формування мовленнєвої компетентності школярів, яка полягає у здатності слухати, сприймати і відтворювати інформацію, читати і розуміти текст, вести діалог, брати участь у дискусіях, переконувати і відстоювати свою точку зору, висловлювати власні думки, міркування, погляди в усній та писемній формах.

Мета розвитку комунікативної компетентності - формування культури усного та писемного мовлення як засобу вільного спілкування та самовираження.

Саме уроки навчання грамоти дають великі можливості для ознайомлення першокласників із найважливішими правилами усного та писемного мовлення і спілкування, практичного засвоєння формул ввічливості, які виховують мовну культуру, інтелігентність, вишуканість мовця [ 32, c. 97].

Формування комунікативної компетентності у 1-му класі передбачає розвиток умінь спілкуватися усно і письмово.

Для розвитку усного спілкування використовуються такі методи:

*розігрування діалогу, монологу;

*інсценування казок;

*усний опис картини;

*проведення нестандартних уроків, сюжетно-рольових ігор;

*розширення словникового запасу школярів через роботу зі словниками;

*складання словосполучень та речень, відновлення деформованого тексту;

*використання інтерактивних технологій «Мозковий штурм», «Мікрофон» тощо;

*проведення бібліотечних уроків, підтримання постійного зв'язку з бібліотекою [ 21, c. 35].

Уроки розвитку зв'язного мовлення передбачають формування не тільки мовленнєвих, а й комунікативних умінь. Різниця між комунікативними і мовленнєвими уміннями, на думку більшості методистів, полягає лише в тому, що перші враховують при створенні висловлювань ситуацію спілкування, відповідно до якої визначається стиль, обираються мовні засоби для реалізації авторського засобу.

Використання ситуативних завдань дозволяє вчителям реалізовувати індивідуальний підхід до учнів та диференціацію навчання, робить процес вивчення мови особистісно-орієнтованим. Крім того, завдання ситуативного характеру сприяють реалізації діяльнісного компоненту змісту навчання української мови, оскільки передбачають формування креативних умінь, удосконалення вмінь у всіх видах мовленнєвої діяльності.

Основний підхід до проведення уроку - комунікативно-діяльнісний, який реалізується системою підготовчих завдань до створення власного висловлювання, чітко окресленого ситуацією спілкування (надання творчому завданню ситуативного характеру), виділенням окремих структурних елементів уроку для розвитку вмінь читання, говоріння, письма як чинників соціального розвитку дитини.

Інтелектуальний розвиток дитини і її соціалізація відбувається в процесі спілкування з найближчим оточенням, зокрема у формі діалогічного мовлення, яке формується в дитини значно раніше від усіх інших видів мовлення і продовжує розвиватися у шкільний період.

На вирішальну роль діалогу в розвитку творчого продуктивного мислення вказував відомий психолог Л. Виготський, зазначаючи, що критичне мислення, зокрема потреба доведення власнх тверджень і вміння обгрунтувати свою думку, з'являються у дитини насамперед у процесі зіткнення її власних думок з думками інших. Тому роль цієї форми мовлення на уроках української мови, на думку Виготського, є важливою у процесі соціалізації дитини [ 29, c. 79-80].

«Діалоги дітей заслуговують на поглиблене вивчення, оскільки ймовірно саме від звичок, що набуваються в суперечці… залежить і усвідомлення логічних правил, і форма дедуктивних міркувань», - сказав Ж. Піаже. На вирішальну роль в соціалізації дитини вказував Л.Виготськтй, зазначаючи, що критичне мислення, зокрема потреба доведення власних тверджень і вміння обґрунтувати свою думку, з'являються насамперед у процесі зіткнення її власних думок з думками інших. Тому дослідження психологічних особливостей діалогу дітей, увага до цієї форми мовлення в школі, керування її розвитком конче потрібні для підвищення ефективності шкільного навчання, його ролі в загальному розвитку учнів [ 22, c. 352].

Бесіда-міркування і справжня суперечка - види діалогу, які мають найбільше значення для соціалізації молодших школярів. Тому слід усіляко заохочувати їх до такого діалогу, у якому необхідно щось доводити чи пояснювати один одному. Керівництво полягає у навчанні учнів будувати доведення, давати пояснення; стежити за тим, щоб не переривалося вже почате школярем обгрунтування власного погляду, щоб діти не використовували замість доведення вольовий чи емоційний вплив або сварку; потрібно підтримувати і заохочувати спроби учнів «розгортати» своє висловлювання, сприяти тому, щоб їхні запитання і відповіді в діалозі були точними, докладними, суттєвими.

Основна мета курсу української мови - забезпечити розвиток і вдосконалення умінь і навичок усного мовлення (слухання, розуміння, говоріння) [ 23, c. 14-5].

Програми передбачають набуття учнями елементарних знань про мовлення: усне і писемне, діалогічне і монологічне. Однак основну увагу в навчанні слід приділяти розвитку вмінь здійснювати основні види мовленнєвої діяльності: слухання - розуміння (аудіювання), говоріння, читання, письма. З цією метою необхідно використовувати спеціальні види роботи, забезпечувати регулярний контроль за сформованість відповідних умінь.

Важливо, щоб під час організації мовленнєвої діяльності учнів на уроках складалися такі ситуації, які б спонукали їх до говоріння, що забезпечує соціалізацію дитини. З цією метою використовуються сюжетно-рольові ігри, в яких умовно визначається місце дії (у класі, в автобусі, парку, магазині, бібліотеці, лікарні), співрозмовник (товариш, молодший брат, мама, гість з іншого міста, села тощо), мета висловлювання ( про щось розповідати, повідомляти, переконувати, виправдовуватись) [ 41, c. 61-62].

У підготовці до виконання соціальних ролей доцільно широко використовувати роботу в парах і невеликих групах, яка дає можливість висловитись більшості учнів класу (діалогічне і монологічне мовлення). При цьому важливо прищеплювати школярам культуру спілкування, яка виявляється не тільки в доречному використанні форм мовленнєвого етикету, а й в умінні уважно слухати співрозмовника, призупиняти своє мовлення, щоб дати можливість висловитись іншому, погоджувати свої репліки з тим, що сказав співрозмовник, в умінні сказати йому добре слово, висловити критичне зауваження в такій формі, щоб нікого не образити.

Культурне діалогічне мовлення - невід'ємна складова комунікативної компетентності молодших школярів, що передбачає не тільки збагачення словникового запасу учнів формами мовного етикету, синонімами, антонімами, образними словами, а й набуття вміння варіювати інтонації відповідно до мовленнєвої ситуації. Діалогічне мовлення формується у процесі розмови двох партнерів, його не планують заздалегідь, бо невідомо, у якому напрямі йтиме розмова. Кожен із партнерів діалогу висловлює своє ставлення до предмета розмови чи до позиції другого партнера за допомогою слів та позамовними засобами спілкування (міміка, інтонація, сила голосу, жести тощо). За допомогою цих засобів мовець висловлює свої бажання, сумніви, припущення, обурення, жаль. Навчання комунікації обов'язково передбачає оволодіння немовними засобами спілкування в поєднанні з мовою [ 14, c. 11].

Робота над діалогом передбачає два етапи: 1) відтворення, розігрування діалогу із прослуханого чи прочитаного тексту; 2) складання діалогу за ситуативним малюнком, словесно описаною ситуацією, з опорою на допоміжний матеріал, а також самостійно, дотримуючись правил етикету, культури спілкування.

Створюючи ситуації для діалогічного мовлення, слід підбирати малюнки, які б виховували і розвивали у дітей зацікавленість, турботливе ставлення, чуйну увагу до іншого.

Методика роботи над розвитком діалогічного мовлення передбачає врахування психологічної структури цього виду мовленнєвої діяльності, яка охоплює такі складові: мотив, мету, засіб (мова) і кінцевий результат(очікувана реакція співрозмовника).

Необхідним для створення діалогу є мотив, бажання висловити ту чи іншу думку, що реалізується по-різному залежно від ситуації мовлення. Тому навчальний процес слід будувати так, щоб у дітей виникла потреба щось повідомити, з'ясувати певні питання, висловити ставлення до проблеми чи ситуації, що розглядається [ 4, c.31].

Вступаючи в діалог, співрозмовники мають знати, яка мета їхнього спілкування, що вони мають з'ясувати в ході розмови.

У побудові діалогу значну роль відіграє ініціативна репліка. Вона є мовленнєвим стимулом і носієм теми.

За програмою рекомендується складання діалогів на такі теми: «Розмова на перерві», «День народження», «Черговий», «В автобусі», «У їдальні», «Розмова по телефону», «Улюблене заняття», «Мої домашні обов'язки», «Хворий товариш» тощо.

Крім того, з метою підготовки дітей до виконання соціальних ролей, доцільно практикувати такі види діалогів:

*деформований діалог;

*діалог-перевтілення;

*діалог-інтерв'ю;

*екологічний діалог;

*діалог-дискусія;

*діалог-аудіювання;

*діалог-загадка;

*діалог-фантазія;

*діалог-міркування [ 9 , c. 12].

Діалог можна вважати результативним, якщо досягнуто мети всіх учасників спілкування, ніхто в процесі розмови не був ображений, не вислуханий чи незрозумілий.

Отже, формування мовленнєвої компетентності молодших школярів засобом виконання соціальних ролей у процесі навчання української мови вимагає урізноманітнення форм організації навчальної діяльності. При цьому перевага віддається формам, які створюють таку мовленнєву ситуацію, коли кожний учень має можливість висловитись, проявити себе в комунікативному процесі. Ефективним з таких позицій є інтерактивне навчання, організація якого передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, які сприяють формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії.

Однак різноманітні методи, прийоми, форми навчання не повинні бути самоціллю. Їх добір і використання слід підпорядковувати змісту й меті навчального предмета, у нашому випадку - формуванню в молодших школярів мовленнєвої компетентності.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

2.1 Методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації, який забезпечує становлення ціннісних орієнтацій на основі засвоєння культурного та соціального досвіду нації. Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Соціалізована особистість є тим фактором, який визначає характер суспільства, шляхи його розвитку, соціальні відносини між суб'єктом та об'єктом. Тож проблема соціокультурної компетентності як ціннісного аспекту життєдіяльності особистості в сучасних наукових дослідженнях учених є надзвичайно актуальною [13 , c.40-42].

Формується соціокультурна компетентність насамперед засобами рідної мови, бо саме за допомогою слова відбувається залучення школярів до загальнолюдських і національних цінностей, виховання креативності, розвиток здатності до самореалізації. На необхідність формувати в молодших школярів соціокультурної компетентності орієнтує й новий Державний стандарт початкової загальної освіти. Причому формування цієї компетентності передбачається в тісному взаємозв'язку з ключовою - комунікативною, яка виявляється насамперед у здатності успішно користуватися всіма видами мовленнєвої діяльності у процесі спілкування, пізнання навколишнього світу, розв'язання життєво важливих завдань. Таким чином, виникає нагальна потреба в розробленні й обґрунтуванні таких критеріїв добору дидактичного матеріалу, методів і прийомів його використання, які забезпечують посилення закладених у новій програмі з української мови для 1-4 класів зв'язків мовної і культурно-пізнавальної діяльності, формування шанобливого ставлення до української мови, пізнання традицій, звичаїв, обрядів українського народу, засвоєння того, що є його національною гордістю, виховання патріотів своєї Батьківщини [18, c. 59-60].

Ця робота, зазначається в Державному стандарті початкової загальної освіти, має органічно поєднуватися з іншими аспектами навчання і реалізовуватися за допомогою дібраних навчальних текстів, тем для побудови діалогів і різних видів монологічних зв'язних висловлювань, використання тематичних груп слів, стійких висловів, у яких відображуються особливості матеріальної і духовної культури народу, його національного характеру.

На сучасному етапі розвитку наук соціалізація розуміється як процес засвоєння індивідом системи людської культури, а основним знаряддям цього визначається мова та мовлення.

Як свідчить аналіз наукової літератури, вчені трактують соціокультурну компетентність як рівень знань соціокультурного контексту, а також як характеристику досвіду спілкування та використання мови в різноманітних соціокультурних ситуаціях; як лінгвокраїнознавчі знання, уявлення про основні національні звичаї та традиції, як систему навичок і вмінь, що дозволяють узгоджувати свою поведінку відповідно до цих знань (М. Алексєєва-Вовк, М. Вашуленко, А. Капська, М. Орап, Ю. Пастир, І. Рябуха та ін.) [3, c. 53].

Зазначимо, що найважливішою умовою та засобом соціалізації молодшого школяра є культура усного і писемного мовлення, яка формується у процесі активної мовленнєвої діяльності. Учені, розробляючи шляхи оновлення змісту і структури системи мовної освіти, вважають, що вся робота з розвитку зв'язного мовлення має спиратися на понятійні знання учнів (лінгвістичні й мовленнєвознавчі), екстралінгвістичні (мета й умови спілкування, підпорядкованість їм мовних засобів) і операційні (правила і способи побудови тексту). Формування в учнів:

- уявлення про мову як форму вияву культури українського народу, засіб створення творів мистецтва (художньої літератури);

- розширення уявлень школярів про свою державу - Україну, культуру українського народу, про її особливості в різних регіонах України;

- використання навчальних текстів, тем для побудови діалогів і різних видів монологічних зв'язних висловлювань, використання тематичних груп слів, стійких висловів, у яких відображаються особливості матеріальної й духовної культури народу, його національного характеру - усе це необхідні умови розвитку соціокультурної компетентності молодших школярів на уроках української мови [27, c. 23].

Серед засобів навчання української мови та формування соціокультурної компетентності молодших школярів насамперед є різні за своєю функціонально-стилістичною приналежністю тексти, адже саме в них національно мовна специфіка відображається на всіх мовних рівнях, саме в їх межах має місце культурно маркована діяльність українського етносу .

Наприклад : Виховання змалку

В Україні здавна в сім'ях виховували любов і повагу до батьків, до старших. Діти вже змалку мали свої обов'язки. Вони виконували посильну роботу. Дівчатка переймали науку від матері, бабусі. Хлопчики вчилися чоловічого ремесла у батька чи дідуся.

Дітям прищеплювалися найкращі риси характеру українського народу: працелюбність, щедрість, гостинність. А ще любов до рідної землі, до природи, до пісні [ДОДАТОК А].

Для формування соціальних навичок та підготовки до виконання соціальних ролей слід добирати такий дидактичний матеріал [ДОДАТОК Б], який би дозволяв формувати функціонально-стилістичні вміння: орієнтуватися в ситуації спілкування, використовувати мовностилістичні засоби, додержуватися відповідної інтонації, усувати допущені помилки і недоліки у власному й чужому мовленні [ 30, c.63-64].

З метою формування окресленого кола вмінь використовуємо такі методи і прийоми: імітаційний, репродуктивний, оперативний, комунікативний.

Метод імітації застосовуємо з метою формування орфоепічних, інтонаційних, граматико-стилістичних умінь і навичок молодших школярів. Прийомами цього методу є вправи на заучування напам'ять текстів пісень, віршів, прислів'їв, переказ текстів, відмінних за стилістичними ознаками.

Наприклад: Прочитайте вірш з радісним настроєм, додержуючись помірного темпу. Поясніть, чому цей вірш треба читати радісним тоном.

Вербна неділя

Тоненьким прутиком

З вербовим котиком

Себе вітаємо

Легеньким дотиком...

Радісну вістку

Собі говоримо,

Що день великий

Не поза горами,

Що вже за тиждень

Буде Великдень (Марія Хоросницька).

- Вивчіть вірш напам'ять.

- Розкажіть, що вам відомо про Великдень.

У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вербу в Україні завжди шанували.

- Перекажіть близько до тексту.

Дидактична мета репродуктивного методу - поглибити й закріпити набуті учнями знання, збагачувати мовлення школярів синонімами, антонімами, багатозначними словами, лексемами з переносним значенням, типовими граматичними моделями, найпоширенішими інтонаційними структурами з національно-культурною специфікою. Прийомами цього методу є вправи на відтворення словосполучень, речень, текстів у вільних диктантах, близьких до тексту переказах, під час читання, при заучуванні напам'ять, а також виконання вправ за зразком.

Наприклад: Прочитайте текст. Визначте його тему й мету.

Верба - одне з найулюбленіших в Україні дерев. Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба потрапила до нас із Китаю. Привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. Це дерево пов'язане з водою, отже, символізує здоров'я і життя. Молодими деревцями обсаджують ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси.

Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому ґрунті й виростає в дерево. В народі кажуть: «Верба, що лугова трава. Її викосиш - а вона знову виросте» (За Г. Лозко).

- Поясніть, що спільного й відмінного між виділеними словами. Як ви

розумієте значення виділеного прислів'я? Підготуйтеся до переказу, близького до тексту [ 12, c. 6-8].

Оперативний метод застосовується з метою формування мовленнєвих умінь і навичок. Він виявляється у вправах аналітичного, конструктивного та аналітико-конструктивного характеру. Аналітичні вправи передбачають спостереження за лексичним значенням певного поняття, лексичних словосполучень, фразеологізмів у текстах, різних за типами й стилями мовлення.

Наприклад: Прочитайте текст. Доведіть, що він науковий.

Верба біла росте в самостійних або змішаних лісах по берегах річок, у сирих місцевостях і близько боліт. Дерево висотою 25 - 30 м, кора темно-коричневого кольору. Гілки жовтувато-коричневого або червонуватого кольору, блискучі, загорнені сріблястим пушком. Листя вузьке або широке, загострене на кінці. Зверху воно темно-зеленого кольору, а знизу - світло-зелене. Квітки зібрані в розташовані на кінцях гілок або з боків їх сережки. Довжина сережок до 7 см, товщина - 1 см. Плід - коробочка, яка розтріскується на дві половинки. Насіння покрите волосками або з летючкою на кінчику, дрібне, продовгуватої форми.

- Переконструюйте цей текст у художній, використавши такі

словосполучення: гілочки жовтувато-коричневі або червонуваті; листячко вузеньке або широке; квіточки, як сережки; плід, як коробочка; дрібненьке насіннячко.

Серед конструктивних вправ при роботі над текстовим матеріалом доцільно використовувати ті, які підпорядковані формуванню частково-мовленнєвих умінь і навичок: вправи на конструювання словосполучень, речень (за зразком або без нього) з певним стилістичним завданням використовується на етапі вдосконалення мовленнєвих умінь і навичок.

Наприклад: Прочитайте прислів'я. Поясніть, як ви їх розумієте.

1. Де верба, там і вода. 2. Де ростуть верби, там чисті джерела води. 3. На городі під вербою стоїть колодязь із водою. 4. Де срібліє вербиця - там здорова водиця. 5. Верба, як трава лугова: ти її покоси, а вона знову виросте. 6. Де не повернешся, золоті верби ростуть.

- Складіть твір-міркування, обравши заголовком одне з прислів'їв.

Застосування вище зазначених методів і прийомів дозволяє організувати мовленнєву діяльність молодших школярів, підпорядковану формуванню соціокультурної й комунікативної компетентностей у їх взаємозв'язку [ 8, c. 23-25].

Мовленнєвій діяльності на уроці рідної мови вчитель повинен відводити більше половини часу, вміло поєднуючи розвиток мовних, мовленнєвих та комунікативних умінь учнів. Мовні уміння необхідно спрямовувати на формування базових понять, засвоєння норм літературної вимови, оволодіння опорними вміннями логічного мислення. Мовленнєві уміння включають удосконалення звуковимови і культури мовлення, роботу над збагаченням, уточненням і активізацією словника, опанування граматичного ладу мовлення. Комунікативні - забезпечують розвиток власне мовленнєвих умінь: орієнтацію в умовах, змісті висловлювання, формі його викладу; групування зібраного матеріалу, визначення послідовності частин тексту, виділення слів, важливих для висловлювань; удосконалення власного тексту [ 6, c. 8-9].

Комунікативно-мовленнєві вміння необхідні для ефективного здійснення мовленнєвої діяльності в умовах міжособистісної взаємодії, тобто в різних ситуаціях спілкування: з різною метою, в різних умовах, з різними співрозмовниками (знайомими, незнайомими; за віком: старшими, молодшими; за соціальною роллю: хтось із рідних, учитель, однокласник, друг і т.д.).

Основою комунікативно-мовленнєвих умінь є частково мовленнєві вміння (звуковимовні, орфоепічні, лексичні, граматичні) та загальномовленнєві (уміння слухати-розуміти, говорити, читати, писати).

Очевидною є необхідність формувати уміння українського мовлення: аудіативні, орфоепічні, граматичні, збагачувати словниковий запас, розвивати уміння діалогічного й монологічного мовлення, що створить базу для навчання читання і письма. При цьому слід взяти до уваги, що у випадку недостатнього володіння усним мовленням розвиток навичок читання та письма уповільнюється. Отже, першорядним завданням є формування та розвиток умінь усного мовлення [34, c. 13-16].

Невичерпним матеріалом для навчальних занять з рідної мови є саме життя. З великим задоволенням діти запрошують до класу засмучену осінь чи життєрадісну весну, срібну зиму чи золоте літо тощо. Кожна складова уроку допомагає створити образ, який змушує дітей хвилюватися, уявляти, фантазувати, співпереживати, спонукає до активної мовленнєвої діяльності: описати картину природи, назвати іменники, що "супроводжують" її явища, охарактеризувати їх прикметниками, дібрати вдалі дієслова, записати окремі слова, розібрати їх за будовою, скласти речення, різні за метою висловлювання та інтонацією, із звертанням до вказаних явищ природи, поспостерігати, що вони принесли в дарунок, поміркувати над проблемними питаннями, пофантазувати [ 40, c.36].

Невід'ємною складовою комунікативної компетентності молодших школярів є розвинене діалогічне мовлення, яке передбачає не тільки збагачення словникового запасу учня формами мовного етикету, синонімами, антонімами, образними словами тощо, а й уміле варіювання інтонацією відповідно до мовленнєвої ситуації.

Уроки розвитку зв'язного мовлення, на яких формуються уміння складати тексти різних типів, стилів і жанрів мовлення, належать до комунікативного компонента нового змісту навчання. Тобто цей тип уроків має на меті формувати не тільки мовленнєві, а й комунікативні уміння. Різниця між комунікативними і мовленнєвими уміннями, на думку більшості методистів, полягає лише в тому, що перші враховують при створенні висловлювань ситуацію спілкування, відповідно до якої визначається стиль, вибираються мовні засоби для реалізації авторського задуму[ 20, c.26].

Окреслення ситуації спілкування допоможе молодшим учням у побудові висловлювань (написанні творів), створить мотивацію мовленнєвої діяльності на уроці. Використання ситуативних завдань дозволяє вчителям реалізовувати індивідуальний підхід до учнів та диференціацію навчання, робить процес вивчення мови особистісно орієнтованим. Крім того, завдання ситуативного характеру сприяють реалізації діяльнісного компонента змісту навчання української мови, оскільки мають на меті формувати креативні уміння, удосконалювати всі види мовленнєвої діяльності .

Дієвими є завдання і вправи, які пропонують учням коротко написати про те, що їм сподобалося на уроці, як їм працювалося у парах, чого вони хотіли б навчитися у читанні й подібне, а також про те, що почули від дорослих про ту чи іншу проблему, як навчили когось із молодших розгадувати ребус із підручника, що бачили по дорозі до школи і т. ін. Маємо на увазі не лише усні висловлювання школярів, а й так зване вільне письмо, яке передбачає, що діти у вільній формі висловлюються про те, що їх цікавить [45, c.14-15].

Необхідно так організувати роботу, щоб кожен учень мав уважного слухача, який не лише міг би зацікавлено вислухати, а й сказати, що йому сподобалося, перепитати про те, що не зовсім зрозумів (цінуються ті слухачі, які можуть у висловлюванні іншого побачити гарне і обійтися без особливої критики). Для такої діяльності необхідно постійно застосовувати роботу в парах та невеликих групах .

Важливе місце у підготовці до виконання соціальних ролей має зайняти робота у парах та невеликих групах, без чого неможливо залучити до активної мовленнєвої діяльності усіх чи принаймні більшість учнів класу. Вкрай важливо запобігти такій ситуації, коли помітна частина учнів може просидіти чи не весь урок, промовивши лише кілька слів, а то й зовсім промовчавши. За таких умов не варто розраховувати на успіхи з розвитку мовлення [26, c.100].

Отже, застосування вищезазначених методів і прийомів дозволяє організувати мовленнєву діяльність молодших школярів, підпорядковану формуванню їхніх соціокультурної й комунікативної компетентностей у взаємозв'язку. Виконання функціонально-стилістичних вправ позитивно впливає на засвоєння школярами груп номінацій, що відображають матеріальну й духовну культуру українського народу, сприяє формуванню вмінь і навичок адекватно сприймати тексти культурологічного змісту; відтворювати їх, доповнюючи власними судженнями; створювати різні за стильовою приналежністю на основі здобутих етнознань власні монологічні висловлювання; добирати мовностилістичні засоби для передачі інформації відповідно до ситуації спілкування; вести бесіду українознавчого змісту тощо.

2.2 Розвиток комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок на уроках української мови засобами виконання соціальних ролей

Розвиток мовлення є провідним завданням під час навчання молодших школярів рідної мови. Уміння порівнювати, класифікувати, систематизувати, узагальнювати мовні явища формуються через застосування знань з мови у різних видах мовленнєвої діяльності. Логічно чітке, образне усне й писемне мовлення учня є показником його загального розвитку.